Чомусь мені здається, що, дивлячись на нас, Бог усміхається. І в день нашого знайомства, яке запам'яталося назавжди. І тоді, коли ми (не)помітно задивлялись одне на одного на домашках. І тоді, коли під дощем (не)випадково зробили перше спільне фото. І зараз, коли ми ось-ось станемо сім'єю.

Підозрюю, якщо наша love-story стане фільмом, то онуки, подивившись його, скажуть, що таке буває тільки у фільмах. Ми будемо голосно з цього сміятися, а вони із захопленням слухатимуть наші розповіді про те, "як ми були молодими" і теж, можливо, не стримуватимуть сміху. Інколи – сліз.

Вони теж захочуть закохатися так сильно, як закохалися ми. І прожити життя так, як ми, і ще краще (дай, Боже, щоб з нього можна було брати приклад!). 

Вони намагатимуться зрозуміти, як їхній дідусь знайшов ключі до серця бабусі, а вона, (не)пручаючись, прийняла його спочатку в гості, а потім назавжди. Але ми, напевно, ніяк не зможемо цього пояснити. Адже любов вище будь-яких пояснень.

Та і не хочеться нічого пояснювати. Хочеться просто любити. Так сильно і ніжно, наскільки це можливо.

Чуєш, Артемчику? Мій найкращий друже і найбільша любове всього життя.

Я любила тебе ще тоді, коли зовсім не знала, хто ти, хто твої батьки, як ти виглядаєш і чим займаєшся.  Я любила тебе, коли ще не знала, чи відчуваєш ти хоча б трошки того, що відчуваю я у своєму серці, думаючи про тебе. Я люблю тебе зараз і буду любити завтра. І так кожного дня. І любов ця ніколи не перестане. Навіть, якщо перестанемо ми. ❤
____

Вважайте це першим (не)ідеальним текстом про (не)ідеальну любов. Далі – більше.
____

А Бог, дивлячись на нас, хай продовжує усміхатися. Хіба ж не Його прекрасних рук ця робота? Хіба ж не Він привів нас в одне місто, в одну церкву, одну домашку? Хіба не Він – Автор безумовної любові і нашої сім'ї, яка ось-ось народиться?

Коли мені було 19, в Україні почалася війна. Пам'ятаю, як серед ночі збирала тривожний рюкзак, годину стояла в черзі до банку, плакала від нерозуміння, що буде далі і страху втратити близьких. Кілька місяців не могла поїхати додому, щоб принаймні познайомитися з братом, який народився під звуки перших тривожних сирен. Щодня у молитві просила миру, а фразу "захисти нас, Боже, цієї ночі" так і не навчилася говорити без щему в серці.

Коли мені було 19, я вчилася на третьому курсі в університеті і остаточно переконалася, що далеко не освіта робить людей успішними. Я нарешті (сама не помітила, як так вийшло) майже позбулася свого комплексу відмінниці і навчилася відчувати задоволення від процесу. Отримала роботу, про яку, правду кажучи, навіть не мріяла, і, здається, навіть трошки навчилася цінувати власним часом.

Коли мені було 19, я зробила немало помилок. Ішла не туди, куди треба було. Не до тих або не з тими. Мало віддавала Господу і багато собі. Говорила не те, що було потрібно, або мовчала, коли хтось чекав мого слова. Надумувала багато зайвого і сама ж від цього страждала. Витратила стільки часу, що навіть не хочеться уявляти, скільки всього можна було б встигнути.

Коли мені було 19, я, напевно, по-справжньому відчула незалежність. І України, і свою. Виявляється, за неї завжди треба боротися. Інколи з росіянами, інколи - з власною лінню і бажанням, щоб хтось вирішив все замість тебе. А ще зрозуміла, що домовлятися про незалежність варто насамперед із собою, а вже тоді - з сусідами. І ніколи з росією.

Коли мені було 19, не один раз я почувалася, як надламана очеретина, яка от-от переламнеться повністю. Були вітри, дощ, хтось спеціально простягав руку, щоб доламати. Але Бог захищав. І знову виходило сонце, і знову відновлювались сили, і знову хотілося жити.

Коли мені було 19, я закохалася. Вперше і назавжди. Відчула себе красунею, яка дочекалася свого героя і на питання "чи станеш моєю?", без жодних сумнівів і вагань, погодилась. Це рішення змінило мене в багатьох сенсах. Скільки років не минуло б, а згадуючи 19-ий, я буду дякувати Господу за цей неоціненний подарунок і робити все для того, щоб любов міцнішала. 

Коли мені було 19, я була безмежно щасливою і вдячною, попри все. Було багато болю, сліз і долин, але й багато звершень та радості. Поряд – потрібні люди і Бог, а в серці — спокій і надія на те, що попереду тільки краще.

Сьогодні мені 20. 
Попереду тільки краще. 🕊

У вас було таке, що ви набирали звичайну холодну воду з крана і, не задумуючись, або навпаки, задумавшись про щось, замість нагріти, одразу заливали нею пакетик чаю?

Результат так собі, правда ж?

Так само і з людьми, які хочуть робити щось для Бога. Поки не перекип'ятиш, результату не буде. Точніше, буде, але який? Приблизно такий, як чай з холодної води. І пити - не вип'єш, і пакетика з чаєм шкода.

З тобою все ок. Люди без тебе життя не уявляють. Цінують тобою. Може, не всі, але цінують точно.

Але слухай, рано чи пізніше буде хвилина, коли люди захочуть чаю.

Дозволь Богу тебе перекип'ятити. 😌

Сьогодні у нас зйомки в Бучі. Сім'я Сергія та Оксани привітно зустрічає у великому будинку, який після всіх жахливих подій, здається, став ще більшим. Хоч війна і не змогла розірвати зв'язок між серцями батьків і дітей, але фізично таки розділила на тисячі кілометрів.

Сум за дітьми у очах пані Оксани настільки очевидний, що його видно навіть тоді, коли вона заплющує очі. Певна, що те саме відчуває і її чоловік, але на камеру він тримається. Тримається, але таки зізнається, що чоловіки теж інколи плачуть.

Вони пригадують (хоча, хіба це коли-небудь забувається?) перші дні війни. Показують підвал, у якому переховувалися. Запалюють камін, де готували їжу, поки ні світла, ні води не було. Розповідають про окупантів, які жили навпроти через будинок. Про диво їхнього виходу з окупації. Про котеня, яке до них прибилося. Про готовність стояти до останнього. Про страх смерті та про те, як можна бути готовим померти заради сім'ї.

Їхня історія - особлива. Але скільки ще таких Сергіїв та Оксан в Україні? Скільки ще таких великих будинків, підвалів, побитих вікон та історій, які будуть слухати онуки і правнуки біля розпаленого каміна?

Колись це все в підручниках з історії позначать просто маленькою рисочкою між двома датами. Що би не сталося, ми не маємо права забути, що означає ця рисочка. 💔

Інколи ми перетворюємо своє життя на спектакль, у якому Бог - лише глядач. Ми наполегливо намагаємося Його вразити, розсмішити, викликати сльози чи будь-які інші емоції. Ми хочемо стояти на сцені і бачити, як Він теж підіймається і стоячи аплодує нам. Ну бо ми заслужили. Круті актори, режисери, костюмери, світло на сцені виставили гарно.

Такі кумедні. Ніби забуваємо, що Бог - це Бог. Він бачить більше, ніж ми намагаємося зіграти. Він бачить сльози, які ми вперто приховуємо. Бачить заздрість, бо хтось інший зіграв краще за нас. Бачить гординю, бо так, як ми, не зіграє ніхто. Бачить злість, бо хтось запізнився і гра почалася на 5 хвилин пізніше. Бачить, що ми запізнюємося  бо нам просто ліньки. Словом, Бог бачить все, а ми вперто Його не помічаємо і продовжуємо запрошувати Його тільки тоді, коли ідеально випрасували смокінг і затонували всі зайві цяточки на обличчі.

Ми мимоволі розписуємо своє життя, як у спектаклі, по сценах. Нам хочеться, щоб якісь із них не бачив абсолютно ніхто, якісь - навпаки, побачили якомога більше людей. Чи хочемо ми, аби ту чи ту сцену бачив Бог, ми не уточнюємо, але в тому й немає сенсу. Він сам розуміє, коли Його (не)чекають.

А от Він чекає. Чекає, коли ми нарешті зрозуміємо правду. Наприклад, що в спортивному костюмі з добрим серцем ми виглядаємо значно краще, ніж в ідеально випрасуваному смокінгу, але з плямою нелюбові в серці. Чи що наші цяточки на обличчі стають непомітними не завдяки тоналці, а коли в очах немає заздрості та зневаги.

Він чекає, коли ми нарешті зрозуміємо, що Бог - це Бог, який бачить все, і навіть, якщо життя - це спектакль, то прекрасним (без жодної репетиції!) він може вийти лише тоді, коли бути у всьому головним ми дозволимо саме Богу. 🎬

Щаслива бути причетною до цієї події 🙌🏻 Запрошую дивитися!

https://youtu.be/HfUR4SOlC38

Через декілька або кільканадцять років наші діти будуть запитувати про те, чому кожного 24 лютого, снідаючи, ми говоримо війну. На щастя, вони ніколи не відчуватимуть того, що відчували у той ранок ми. Вони не збиратимуть тривожну валізку і не будуть під звуки сирен шукати підвал, але в той день у школі вони будуть вшановувати загиблих хвилиною мовчання та слухати історію вчительки, яка втратила в цій війні свого чоловіка.

Ми розкажемо їм про кожне українське місто, що люто намагалися знищити. Про українців, з якими вони ніколи не зможуть познайомитися, бо ті просто не вижили під завалами чи на фронті. Про тих, хто не здався і не здав. Вони не зовсім розумітимуть слово «ветеран». (Поправді, ніхто, крім самих ветеранів, достеменно його не зрозуміє.) Але ми навчимо їх шанувати і бути вдячними за можливість жити у вільній країні.

Кожному українцю і Богу.
Богу, Який у тому страшному хаосі, що натворили люди зі злими серцями, знаходив час для турботи про двох закоханих. Наші діти, напевно, будуть дуже здивовані, коли ми скажемо, що одружилися рівно тоді, коли минув сьомий місяць війни. Ми розкажемо їм про це теж.

Ми не забудемо нічого. Від спогадів буде прикро. Але тоді ми подивимося в їхні щасливі очі і вже зрозуміємо остаточно, заради чого так довго й важко боролися. 🕊

Коли я створювала цей канал, то, чесно кажучи, не ставила ніяких для нього особливих цілей. Просто ділилася думками із групкою близьких людей та й все. Потім, на моє здивування, людей тут побільшало. Я просто продовжувала публікувати то вірші, то тексти, то ще щось, коли було для цього натхнення. Іноді взагалі зникала надовго.

Але зараз хочеться дещо змінити.
І для цього треба твоя допомога.

Подаруй мені, будь ласка, хвилину свого часу і напиши (в коментарях або особисто), чому ти підписаний/-а на цей канал і що ти від нього очікуєш. Можливо, тобі цікаві вірші. Може, тексти. Може, цікаво було б дивитися відео. Або, якщо тексти, то тільки короткі. А, може, ми друзі і ти хочеш просто підтримати мене своєю присутністю, хоч тобі взагалі не цікаво, або, навпаки, цікаво все.

Твоя думка може допомогти мені служити краще.

А навіть, якщо не напишеш, то я все одно вдячна тобі за те, що ти тут 💚

Кожному з нас треба хтось, кому ми зможемо довіряти і той, хто буде довіряти нам.

Це не зовсім про такі стосунки, як були у маленького принца з трояндою. Це не зовсім про романтичні картинки в пінтересті (які, можливо, «пробивають» на сльози»). Це не зовсім навіть про офіційну реєстрацію шлюбу і обмін обручками.

Точніше, це зовсім не про це.

Довіра – це не про перекладання відповідальності або формулу
«ти – мені, я – тобі».

Довіра – це про віру з любовʼю.

А ще про наполегливі кроки вперед, навіть, якщо не знаєш, що з цього всього вийде.

У кавʼярні поблизу мене сидить пара. Як ви зазвичай уявляєте собі пари в кавʼярні? Мило спілкуються, дивляться один на одного. Буває, ще дивляться в телефон (але це рідше, бо такі в кавʼярні не ходять).

Тут по-іншому. Жінка дивиться на чоловіка, він – у стіл. І обоє мовчать. Сидять непорушно. Я спостерігала за ними хвилин тридцять точно і тільки десь на двадцятій хвилині помітила, як вона ніжно доторкнулася до його руки, а він – заплакав.

Потім він заговорив і заплакала вже вона. Навколо були люди, але їм, здається,було байдуже.

Вона – дуже гарна жінка.
Він – військовий.

Серед усіх я точно почула репліку чоловіка про те, що він сумнівається, чи варто їм взагалі бути разом, якщо жити так.

Вони залишили каву недопитою і пішли. Всі їхні проблеми пішли разом з ними. Я вірю, що ця розмова – це крок до зміцнення їхніх стосунків, а не навпаки.

Але той факт, що таких сімей – мільйони, ятрить моє серце і доводить навіть до сліз.

Я не хочу зараз глибоко «філософствувати» чи щось кого-небудь навчати, ні. Але хочу спонукати до роздумів.

Кожен з нас потребує справжньої любові. Тої, яка не вимірюється кількістю троянд чи тюльпанів на День закоханих. Тої, яка взагалі не вимірюється.

Вона обходиться значно дорожче, ніж якісний подарунок. Її не відправлять поштою і не виготовляють на замовлення. І так, 14 лютого ніхто не робить на неї акцію.

Її завжди не вистачає в нас, але вона завжди є у Того, Хто її створив.

Два роки тому 24 лютого з самого ранку на вулицях було дуже багато людей, які в паніці скуповували продукти, медикаменти, шукали готівку і коротшу чергу до автозаправної станції.

Сьогодні – дуже багато людей із квітами. Вони майже не поспішають (тільки зрідка), а на звуки тривоги реагують зовсім не так, як тоді, уперше. Всі ці люди хотіли б іти до батька, матері, друга, подруги, сина, доньки, дружини чи чоловіка на День народження або святкувати річницю шлюбу і голосно сміятися з того, якою кумедною в нього на весіллі була краватка, а в неї зачіска. Готувати сніданок і думати про те, що треба купити нове взуття, бо скоро весна.

Та, на жаль, вони змушені плакати, обіймаючи памʼятник на кладовищі, згадувати день смерті і … продовжувати жити. З раною в серці, яку не можна залікувати, ніяк.

Боже, невже це реальність?

Колись читала про війну в книжках, але ніхто не пояснював, що дефіс між датами – це тисячі, десятки, сотні тисяч людських життів, на яких інші, (не)люди поставили крапку.

А ще більше – людей із квітами та сльозами на очах. Діти яких будуть потім читати про війну в книжках, але все ж, будуть знати, що дефіс між датами – це їхній тато.

І кожного 24 лютого будуть іти на кладовище зі сльозами на очах, бо для них цей день буде в першу чергу не днем незламності, а днем болю.

Я люблю Бога так сильно і глибоко, як тільки вмію та можу, але буду чесною, мені не під силу зрозуміти Його достеменно.

Мені не під силу прийняти усю Його волю без заперечень і погодитися з кожним Його словом або мовчанням.

Мені не під силу перестати ставити запитання та очікувати на них відповіді, навіть розуміючи, що відповіді на ці запитання уже нічого абсолютно не змінять.

Мені не під силу усвідомити, чому Творець усього світу дозволив своєму ж творінню обрати зло. Чому слова «справжня любов» і «біль» дуже часто пишуться в одному рядку. Чому для того, щоб щось отримати, обовʼязково треба щось віддати.

І ще багато таких «чому» і багато чого не під силу.

Та є щось, що мене втішає.

Богу не потрібна моя сила.
Він хоче дати мені Свою.

Чисто по-людськи хотілося б просто знати відповіді на всі запитання і почути новину про те, що війна скінчилася, онкозахворювання перестали зʼїдати людей, а кожна сімʼя раптово забула про слово «розлучення» та «конфлікти». Бог такого не обіцяє. Я не можу зрозуміти цього теж.

Але навіть, якщо й зрозумію, то без сили від Господа мені не обійтися. І тобі теж.

Боже,
Ці діти були ще зовсім-зовсім маленькі…
Вони ще навіть не встигли придумати,
Ким стануть тоді, коли виростуть.
А їх з під завалів винесли…

Маленька Ліза була такою гарненькою,
Сергійко, Марк, Тимофійко, Злата..
О, Боже!
Нестерпно болить
І змиритися з цим не можу.

Це чергове влучання у серце всієї країни,
А не просто втрата.
Вони вбивають дитину, а помирає кожен. 💔

©Наталка Вознюк

На 22-ому році життя я нарешті переконливо зрозуміла, що свято Воскресіння зовсім не обовʼязково супроводжується покупкою нової сукні, поліруванням вікон і приготуванням традиційного солодкого хліба з родзинками і білою глазурʼю.

Ці традиції — прекрасні і, якщо чесно, я мрію про те, як колись на великій кухні разом з донечкою і сином буду замішувати тісто і голосно сміятися з того, коли хтось випадково розсипле на себе борошно.

Але значно більше я мрію про інше.

Через два дні вікна знову стануть брудними, на сніданок буде улюблений скрембл і треба буде йти на роботу.

Я мрію про те, щоб для Того, Хто воскрес, ніколи не було тісно у моєму серці. А ще — щоб усі люди, яких я люблю і навіть усі, кого я не знаю, познайомилися з Ним особисто.

Ми так часто женемося за тим, що далеко,
а потім на мить зупиняємось і нарешті починаємо помічати: те, що поряд – прекрасне. І його немало.

От верба над водою, наприклад. Чи сонце в воді. Чи веселка над темними хмарами. Чи дзюрчання струмка. Чи тиша (в співголоссі з місцевими птахами). В світі стільки всього прекрасного, якщо придивитися!

У нас хочуть його забрати. Загалом у всіх і у кожного окремо. На жаль.

Та радість знаєте в чому? Це прекрасне – не забирається. Воно – у наших серцях. І в очах таки теж, напевно…

Коли все стає зовсім погано, люди моляться. Часом люди цього трохи соромляться. Вони відчувають щось подібне до якоїсь дивної провини. Думають, що коли б і направду вірили, то молилися б кожного дня. А часом вони думають, що коли не моляться щодня, то й не мають права молитись у той час, коли їм стає дуже важко. Я не можу навчати інших людей, як треба молитись, але ловлю себе на тому, що частіше вдаюся до молитви, коли мені важко.

А ще я ловлю себе на тому, що більше пʼю води, коли відчуваю спрагу, і більше їм, коли відчуваю голод, і довше сплю, коли дуже втомлююсь. І, зрештою, я почав упевнюватись у тому, що якщо я молюся частіше та більше, коли потрапляю в скрутні ситуації, то це цілком природно.

———

Ерік Грейтенс "Стійкість"

11 цитат із книги «Здорові межі в стосунках» (Ліза Теркерст):

🖇️ Любов має прославляти Бога.

🖇️ Хоч вибір іншої людини належить тій людині, наслідки її вибору впливають на всіх, хто її любить.

🖇️ Межі — це не спосіб зробити стосунки досконалими, а радше можливість захистити те, що в них заклав Бог.

🖇️ Коли пахне димом, значить, десь уже горить. А коли вже горить, то варіантів лишається два: або загасити пожежу, або витягти себе з вогню.

🖇️ Постійне намагання розв'язати проблему було частиною проблеми.

🖇️ Гарний фасад по-справжньому цінний тільки тоді, коли не маскує серйозні внутрішні порушення.

🖇️ Як неконтрольовані витрати спустошують наші банківські картки, так і надмірні емоційні переживання можуть спустошити й нас самих.

🖇️ Цілісні люди тяжіють до цілісних людей. Зламані приваблюють зламаних.

🖇️ Те, що проголошують розпливчато,
розпливчато й виконують.

🖇️ Наші стосунки мусять бути достатньо близькими, щоб тішити нас, але не такими близькими, щоб цілком поглинути.

🖇️ Якщо вдача ваших близьких — порох, не грайте з вогнем.

«Впізнавши Його, люди цієї місцевості сповістили всю околицю, принесли до Нього всіх хворих і благали Його, щоб тільки доторкнутися до краю Його одягу; і ті, хто доторкався, – одужували.»

Матвія 14:35-36

___

Ось що роблять люди, які по-справжньому впізнали Ісуса ❤️‍🔥

Господь контролює кожну деталь мого життя, я справді вірю в це. І при цьому продовжую потрапляти у випробування, хворіти та зазнавати невдач так само, як і багато інших людей.

У мене немає pro-версії життя. Мені доводиться приймати антибіотики, мокнути під дощем, плакати через безсилля і… Цей список такий велетенський і різноплановий, що я навіть не візьмусь його оглядати.

Список «плюсиків» життя з Богом у мене теж, правду кажучи, велетенський. Я можу сказати, що маю прекрасну сімʼю і друзів по всьому світу саме через це. Можу назвати діагнози, від яких Бог зцілив мене і моїх рідних. Можу описати, скільки сили і натхнення дають мені молитви. Але, камон, якщо це все має сенс тільки тимчасово, то чим це відрізняється від антибіотиків?

Розумієте, віра не потрібна мені тільки для того, щоб мати список плюсиків. Віра мені потрібна для того, щоб жити вічно.

____

Коли ти приймаєш Ісуса, то ти не отримуєш життя з зірочкою. Ти отримуєш життя з переспективою.

Запамʼятай і передай це іншому☝🏻

Нещодавно я прочитав статтю про найтовстіших людей на землі. Кожен з них важить понад 500 кілограмів, вони просто загодовують себе до смерті. З часом ці люди втрачають здатність ходити, а зрештою стають прикутими до ліжка й цілковито залежними від навколишніх, які повинні їх годувати, оскільки зробити це самостійно вони просто не можуть.

І це нагадало мені багатьох християн. Щотижня вони отримують усе більше й більше духовної їжі, ходять на різноманітні богослужіння, відвідують малі групи з вивчення Біблії, беруть участь у конференціях, читають християнські книжки, слухають проповіді в YouTube, і попри це переконують себе, що їм і далі конче потрібно... вчитися! Але подивімося правді в очі: хіба їхня найбільша потреба не полягає в тому, що вже настав час почати щось робити?

Їм не потрібен ще один доктринальний бенкет. Вони мають практикувати й використовувати здобуті знання в реальному житті. Деякі люди так звикли слухати Слово Боже, не застосовуючи його, що виникає питання: «А вони взагалі на це здатні?» Сумно визнавати, але в духовному світі такі християни також «прикуті до ліжка»: вони змирилися з тим, що будуть усе життя навчатися, а отже,
ніколи не стануть вчителями й не почнуть самі про когось піклуватися.

———

Френсіс та Ліза Чен «Ти і я назавжди»

Трохи прохолодно, за вікном дощ, плед у клітинку кольорів зівʼялого листя, аромат свіжої випічки на кухні, теплий чай і такі ж теплі (або навіть більше) обійми коханої людини.

Здається, що в такі моменти життя трохи уповільнюється, побутові негаразди забуваються, а планета Земля (та що там, ціла галактика!) рухається тільки для нас.

Ми, якщо відверто, не хотіли б жити тільки в цьому моменті, принаймні тому що осінь зараз чи пізніше набридне. Але, якби було можна, то набрали б собі цього приємного відчуття затишку й спокою повні кишені.

Ми берегли б його так, ніби це найцінніше, що у нас є, та користувалися б кожного разу, коли читали новини, не встигали із робочими завданнями, запізнювалися на важливу зустріч, губилися у своїх же планах та спотикалися об нездійснені мрії.

Навіть якби цей сюжет був реальністю, знаєте, в чому я впевнена? Наші кишені, навіть ті, що повністю цілі, все одно дуже швидко опустіли б.

І тішить мене в цьому всьому зовсім не те, що можна знову заварити чаю, загорнутись у плед і чекати умиротворення.

Мене тішить те, що кожного дня, незалежно від пори року й погоди, ми можемо приходити до невичерпного Джерела миру і наповнювати ним не діряві кишені, а серце, звільняючи його перед цим від всілякого мотлоху.