За останні кільканадцять днів я переконалася, що молитися можна без слів, а ридати – без сліз. Розум таки здатний бути холодним, а серце розриватися без жодної краплини крові.

Мабуть, гучність мого мовчання настільки висока, що Богу доводиться підкручувати до мінімуму, але навіть і так воно надто гучне, щоб не почути моє благання про мир. Мені щиро хочеться, як і мільйонам людей у всьому світі, щоб Бог відповів тут і зараз. Я страшенно зла на ворога, який, навіть без найменшого натяку на людяність, вбиває моїх братів і сестер. Як ніколи, складно погоджуватися з Божим "благословляйте тих, хто проклинає" і ще складніше так робити.

Але в мене немає до Бога претензій. Він то точно знає, як краще. Звісно, ніхто не забороняє в цьому сумніватися, я це робила вже. Мої сумніви ще раз підтвердили: Бог знає, як краще. Я кажу це зараз, щоб після війни повторити ще раз. І святкуючи перемогу добра над злом, світла над темрявою, святкувати перемогу Бога.

Бог вже переміг.

Просто комусь (тому, що залишиться для мене і моїх дітей уособленням всесвітнього зла) ніяк не йметься віри. Це зло, прикриваючись людськими життями, ніби ображене на весь світ дитя, продовжує кидати іграшкові пістолетики в спину Бога. Оці іграшки, можливо, у Бога викликають сміх, але Богу абсолютно не смішно, коли вбивають Його дітей. Він – Бог справедливості. І, думаю, Він помститься так, що зло буде посоромлене навіки. Воно вже посоромлене навіки.

Бог Своєї слави не віддасть нікому. І справа не в тому, що Бог любить Себе більше, ніж нас. Бог любить нас. Але Він завжди знає, як краще. 🙏❤️

Сьогодні хтось втратив єдиного сина. Хтось - доньку. Загинула чиясь наречена. Чиєсь серце розбилося через смерть чоловіка. Хтось більше не побачить живою своєї мами. Хтось не зможе потиснути руку татові. Чийсь брат назавжди залишиться в пам'яті молодим. Хтось більше ніколи не зробить чай для сестри. Не приїде в гості до дідуся. Не привітає бабусю з Днем народження. Не обійме давнього друга.

Війна не народжує героїв.
Вона їх вбиває. 😭
____

А ти - живи. Чуєш? Живи.
Здатися можна, але чи варто?

Герої не здаються.
Ти - герой.

Можливо, про тебе не говорить весь світ, Україна, місто. Може, ти думаєш, що у останньому ряді церковного залу якраз найкраще для тебе місце. Може, ти не володієш особливими навичками красномовності. Може, навіть у час війни ти не воюєш зі зброєю, не їдеш в гарячі точки з допомогою, не дістаєш нікого із завалів.

Але ти - герой. Твоє ім'я завжди в чиємусь серці і молитвах. Цим людям абсолютно не важливі твої державні нагороди (тим паче, посмертні 😔), визнання, медалі та все в цьому роді. Цим людям важливий або важлива ти і твоя любов. Ці люди - твоя Україна. Будь поряд, цінуй кожною хвилиною.

Люби практично, а не тільки словами.
Це і є найвищий прояв героїзму. ❤️

Привіт, Моє дитя!

Кілька днів тому мене розп'яли на хресті і безжально вбили. Поховали у гробі, закрили Його величезним каменем і думали, що на цьому крапка.
Але ні. Я воскрес.
Світло завжди перемагає темряву.

А оце прийшов до Тиверіядського озера, запалив багаття і чекаю тебе.

Приходь. Я живий.
Той самий Ісус, який зцілює, зупиняє шторми та робить чудеса.

Я знаю, що тобі зараз дуже важко. Ти щодня плачеш про Україну. Кожен удар ворога влучає не лише в Маріуполь чи Бучу, а прямісінько у твоє серце. Ти не знаєш, де взяти сили, щоб не зламатися.

Ця сила у Мене. Я готовий бути поряд і підтримувати стільки, скільки потрібно. Я люблю тебе... Настільки сильно, що віддав Своє життя заради тебе.

Але Я воскрес.
І ти воскреснеш.
І Україна воскресне!

Ну і пам'ятай, Я завжди тебе чекаю.
Приходь. ❤️

твій Друг, Ісус

Останнім часом я пишу дуже мало. Точніше, мало такого, чим готова ділитися прямо зараз. Але сьогодні якраз той день, коли мені хочеться сказати.
___

Є люди, після приходу яких, у житті стає якось по-особливому тепло і затишно. Надзвичайно складно пояснити, але відчувати це - прекрасно.

Якось подумала, що вони - ніби плед на плечах у прохолодний вечір, але одразу ж собі заперечила. Адже без них навіть під найтеплішим пледом буде холодно. Хіба ні?

Без них все по-іншому. І повітря не таке чисте, і небо не таке світле, і життя не таке вже й чудове. Воно чудове. Але не таке.

Без них і ти - уже не ти.

Ти не вважаєш цих людей ідеальними, не робиш із них богів, не перевертаєш із ними планету з північного полюсу на південний. Тобі достатньо просто обідати з ними, сміятися з дивних жартів, працювати, вигадувати нісетниці, їхати куди-небудь, йти, співати, молитися разом... Чи навіть перевертати планету, окей. Аби разом.

Ці люди відчувають, коли ти справді "добре", а коли "розказуй". Вони знають, що означають твої сльози і готові слухати й тримати за руку чи обіймати, аж доки не стане легше. Вони не бояться твого мовчання, а навпаки - чують в ньому більше, аніж інші можуть почути у словах. Вони вміють радіти і плакати з тобою. Вони поряд, навіть якщо не поряд.

І якби в мене зараз була можливість поставити Богу питання, я, напевно, спитала б про те, чи не складно Йому постійно отак заморочуватись, щоб кожному із Його дітей знайти тих, з ким навіть небо здається світлішим.

А потім, можливо, навіть не дочекавшись відповіді, я одразу сказала б найбільше з усіх величезних "дякую!", які коли-небудь Йому говорила. І заплакала б. Від щастя.

Від щастя, що Він потурбувався і скількись років тому у світ народилась людина, після приходу якої, в моєму житті й серці стало по-особливому тепло і затишно. ❤️

Найправильніше рішення, яке я можу приймати кожного ранку – це повністю довіряти день Богу.

Не малювати райдужних очікувань. Не продумувати свої відчуття наперед. Не чекати будь-чого від людей. А (не)просто довіряти Богу.

Він краще знає, що і коли мені потрібно. Він краще знає, хто мені потрібний. Він краще знає, де потрібна я.

Він знає краще.

І як я неймовірно вдячна Богу за те, що Він показує мені це з такою ніжністю і простотою! Проповідує небесами. Надихає літньою атмосферою легкості і краси. Обіймає руками і словами людей, які раніше здавались зовсім чужими. Плаче разом зі мною. Посміхається. І просто є поруч.

Бо Він не просто знає краще. Він робить краще. Якщо я Йому дозволяю.

Чомусь мені здається, що, дивлячись на нас, Бог усміхається. І в день нашого знайомства, яке запам'яталося назавжди. І тоді, коли ми (не)помітно задивлялись одне на одного на домашках. І тоді, коли під дощем (не)випадково зробили перше спільне фото. І зараз, коли ми ось-ось станемо сім'єю.

Підозрюю, якщо наша love-story стане фільмом, то онуки, подивившись його, скажуть, що таке буває тільки у фільмах. Ми будемо голосно з цього сміятися, а вони із захопленням слухатимуть наші розповіді про те, "як ми були молодими" і теж, можливо, не стримуватимуть сміху. Інколи – сліз.

Вони теж захочуть закохатися так сильно, як закохалися ми. І прожити життя так, як ми, і ще краще (дай, Боже, щоб з нього можна було брати приклад!). 

Вони намагатимуться зрозуміти, як їхній дідусь знайшов ключі до серця бабусі, а вона, (не)пручаючись, прийняла його спочатку в гості, а потім назавжди. Але ми, напевно, ніяк не зможемо цього пояснити. Адже любов вище будь-яких пояснень.

Та і не хочеться нічого пояснювати. Хочеться просто любити. Так сильно і ніжно, наскільки це можливо.

Чуєш, Артемчику? Мій найкращий друже і найбільша любове всього життя.

Я любила тебе ще тоді, коли зовсім не знала, хто ти, хто твої батьки, як ти виглядаєш і чим займаєшся.  Я любила тебе, коли ще не знала, чи відчуваєш ти хоча б трошки того, що відчуваю я у своєму серці, думаючи про тебе. Я люблю тебе зараз і буду любити завтра. І так кожного дня. І любов ця ніколи не перестане. Навіть, якщо перестанемо ми. ❤
____

Вважайте це першим (не)ідеальним текстом про (не)ідеальну любов. Далі – більше.
____

А Бог, дивлячись на нас, хай продовжує усміхатися. Хіба ж не Його прекрасних рук ця робота? Хіба ж не Він привів нас в одне місто, в одну церкву, одну домашку? Хіба не Він – Автор безумовної любові і нашої сім'ї, яка ось-ось народиться?

Коли мені було 19, в Україні почалася війна. Пам'ятаю, як серед ночі збирала тривожний рюкзак, годину стояла в черзі до банку, плакала від нерозуміння, що буде далі і страху втратити близьких. Кілька місяців не могла поїхати додому, щоб принаймні познайомитися з братом, який народився під звуки перших тривожних сирен. Щодня у молитві просила миру, а фразу "захисти нас, Боже, цієї ночі" так і не навчилася говорити без щему в серці.

Коли мені було 19, я вчилася на третьому курсі в університеті і остаточно переконалася, що далеко не освіта робить людей успішними. Я нарешті (сама не помітила, як так вийшло) майже позбулася свого комплексу відмінниці і навчилася відчувати задоволення від процесу. Отримала роботу, про яку, правду кажучи, навіть не мріяла, і, здається, навіть трошки навчилася цінувати власним часом.

Коли мені було 19, я зробила немало помилок. Ішла не туди, куди треба було. Не до тих або не з тими. Мало віддавала Господу і багато собі. Говорила не те, що було потрібно, або мовчала, коли хтось чекав мого слова. Надумувала багато зайвого і сама ж від цього страждала. Витратила стільки часу, що навіть не хочеться уявляти, скільки всього можна було б встигнути.

Коли мені було 19, я, напевно, по-справжньому відчула незалежність. І України, і свою. Виявляється, за неї завжди треба боротися. Інколи з росіянами, інколи - з власною лінню і бажанням, щоб хтось вирішив все замість тебе. А ще зрозуміла, що домовлятися про незалежність варто насамперед із собою, а вже тоді - з сусідами. І ніколи з росією.

Коли мені було 19, не один раз я почувалася, як надламана очеретина, яка от-от переламнеться повністю. Були вітри, дощ, хтось спеціально простягав руку, щоб доламати. Але Бог захищав. І знову виходило сонце, і знову відновлювались сили, і знову хотілося жити.

Коли мені було 19, я закохалася. Вперше і назавжди. Відчула себе красунею, яка дочекалася свого героя і на питання "чи станеш моєю?", без жодних сумнівів і вагань, погодилась. Це рішення змінило мене в багатьох сенсах. Скільки років не минуло б, а згадуючи 19-ий, я буду дякувати Господу за цей неоціненний подарунок і робити все для того, щоб любов міцнішала. 

Коли мені було 19, я була безмежно щасливою і вдячною, попри все. Було багато болю, сліз і долин, але й багато звершень та радості. Поряд – потрібні люди і Бог, а в серці — спокій і надія на те, що попереду тільки краще.

Сьогодні мені 20. 
Попереду тільки краще. 🕊

У вас було таке, що ви набирали звичайну холодну воду з крана і, не задумуючись, або навпаки, задумавшись про щось, замість нагріти, одразу заливали нею пакетик чаю?

Результат так собі, правда ж?

Так само і з людьми, які хочуть робити щось для Бога. Поки не перекип'ятиш, результату не буде. Точніше, буде, але який? Приблизно такий, як чай з холодної води. І пити - не вип'єш, і пакетика з чаєм шкода.

З тобою все ок. Люди без тебе життя не уявляють. Цінують тобою. Може, не всі, але цінують точно.

Але слухай, рано чи пізніше буде хвилина, коли люди захочуть чаю.

Дозволь Богу тебе перекип'ятити. 😌

Сьогодні у нас зйомки в Бучі. Сім'я Сергія та Оксани привітно зустрічає у великому будинку, який після всіх жахливих подій, здається, став ще більшим. Хоч війна і не змогла розірвати зв'язок між серцями батьків і дітей, але фізично таки розділила на тисячі кілометрів.

Сум за дітьми у очах пані Оксани настільки очевидний, що його видно навіть тоді, коли вона заплющує очі. Певна, що те саме відчуває і її чоловік, але на камеру він тримається. Тримається, але таки зізнається, що чоловіки теж інколи плачуть.

Вони пригадують (хоча, хіба це коли-небудь забувається?) перші дні війни. Показують підвал, у якому переховувалися. Запалюють камін, де готували їжу, поки ні світла, ні води не було. Розповідають про окупантів, які жили навпроти через будинок. Про диво їхнього виходу з окупації. Про котеня, яке до них прибилося. Про готовність стояти до останнього. Про страх смерті та про те, як можна бути готовим померти заради сім'ї.

Їхня історія - особлива. Але скільки ще таких Сергіїв та Оксан в Україні? Скільки ще таких великих будинків, підвалів, побитих вікон та історій, які будуть слухати онуки і правнуки біля розпаленого каміна?

Колись це все в підручниках з історії позначать просто маленькою рисочкою між двома датами. Що би не сталося, ми не маємо права забути, що означає ця рисочка. 💔

Інколи ми перетворюємо своє життя на спектакль, у якому Бог - лише глядач. Ми наполегливо намагаємося Його вразити, розсмішити, викликати сльози чи будь-які інші емоції. Ми хочемо стояти на сцені і бачити, як Він теж підіймається і стоячи аплодує нам. Ну бо ми заслужили. Круті актори, режисери, костюмери, світло на сцені виставили гарно.

Такі кумедні. Ніби забуваємо, що Бог - це Бог. Він бачить більше, ніж ми намагаємося зіграти. Він бачить сльози, які ми вперто приховуємо. Бачить заздрість, бо хтось інший зіграв краще за нас. Бачить гординю, бо так, як ми, не зіграє ніхто. Бачить злість, бо хтось запізнився і гра почалася на 5 хвилин пізніше. Бачить, що ми запізнюємося  бо нам просто ліньки. Словом, Бог бачить все, а ми вперто Його не помічаємо і продовжуємо запрошувати Його тільки тоді, коли ідеально випрасували смокінг і затонували всі зайві цяточки на обличчі.

Ми мимоволі розписуємо своє життя, як у спектаклі, по сценах. Нам хочеться, щоб якісь із них не бачив абсолютно ніхто, якісь - навпаки, побачили якомога більше людей. Чи хочемо ми, аби ту чи ту сцену бачив Бог, ми не уточнюємо, але в тому й немає сенсу. Він сам розуміє, коли Його (не)чекають.

А от Він чекає. Чекає, коли ми нарешті зрозуміємо правду. Наприклад, що в спортивному костюмі з добрим серцем ми виглядаємо значно краще, ніж в ідеально випрасуваному смокінгу, але з плямою нелюбові в серці. Чи що наші цяточки на обличчі стають непомітними не завдяки тоналці, а коли в очах немає заздрості та зневаги.

Він чекає, коли ми нарешті зрозуміємо, що Бог - це Бог, який бачить все, і навіть, якщо життя - це спектакль, то прекрасним (без жодної репетиції!) він може вийти лише тоді, коли бути у всьому головним ми дозволимо саме Богу. 🎬

Щаслива бути причетною до цієї події 🙌🏻 Запрошую дивитися!

https://youtu.be/HfUR4SOlC38

Через декілька або кільканадцять років наші діти будуть запитувати про те, чому кожного 24 лютого, снідаючи, ми говоримо війну. На щастя, вони ніколи не відчуватимуть того, що відчували у той ранок ми. Вони не збиратимуть тривожну валізку і не будуть під звуки сирен шукати підвал, але в той день у школі вони будуть вшановувати загиблих хвилиною мовчання та слухати історію вчительки, яка втратила в цій війні свого чоловіка.

Ми розкажемо їм про кожне українське місто, що люто намагалися знищити. Про українців, з якими вони ніколи не зможуть познайомитися, бо ті просто не вижили під завалами чи на фронті. Про тих, хто не здався і не здав. Вони не зовсім розумітимуть слово «ветеран». (Поправді, ніхто, крім самих ветеранів, достеменно його не зрозуміє.) Але ми навчимо їх шанувати і бути вдячними за можливість жити у вільній країні.

Кожному українцю і Богу.
Богу, Який у тому страшному хаосі, що натворили люди зі злими серцями, знаходив час для турботи про двох закоханих. Наші діти, напевно, будуть дуже здивовані, коли ми скажемо, що одружилися рівно тоді, коли минув сьомий місяць війни. Ми розкажемо їм про це теж.

Ми не забудемо нічого. Від спогадів буде прикро. Але тоді ми подивимося в їхні щасливі очі і вже зрозуміємо остаточно, заради чого так довго й важко боролися. 🕊

Коли я створювала цей канал, то, чесно кажучи, не ставила ніяких для нього особливих цілей. Просто ділилася думками із групкою близьких людей та й все. Потім, на моє здивування, людей тут побільшало. Я просто продовжувала публікувати то вірші, то тексти, то ще щось, коли було для цього натхнення. Іноді взагалі зникала надовго.

Але зараз хочеться дещо змінити.
І для цього треба твоя допомога.

Подаруй мені, будь ласка, хвилину свого часу і напиши (в коментарях або особисто), чому ти підписаний/-а на цей канал і що ти від нього очікуєш. Можливо, тобі цікаві вірші. Може, тексти. Може, цікаво було б дивитися відео. Або, якщо тексти, то тільки короткі. А, може, ми друзі і ти хочеш просто підтримати мене своєю присутністю, хоч тобі взагалі не цікаво, або, навпаки, цікаво все.

Твоя думка може допомогти мені служити краще.

А навіть, якщо не напишеш, то я все одно вдячна тобі за те, що ти тут 💚

Кожному з нас треба хтось, кому ми зможемо довіряти і той, хто буде довіряти нам.

Це не зовсім про такі стосунки, як були у маленького принца з трояндою. Це не зовсім про романтичні картинки в пінтересті (які, можливо, «пробивають» на сльози»). Це не зовсім навіть про офіційну реєстрацію шлюбу і обмін обручками.

Точніше, це зовсім не про це.

Довіра – це не про перекладання відповідальності або формулу
«ти – мені, я – тобі».

Довіра – це про віру з любовʼю.

А ще про наполегливі кроки вперед, навіть, якщо не знаєш, що з цього всього вийде.

У кавʼярні поблизу мене сидить пара. Як ви зазвичай уявляєте собі пари в кавʼярні? Мило спілкуються, дивляться один на одного. Буває, ще дивляться в телефон (але це рідше, бо такі в кавʼярні не ходять).

Тут по-іншому. Жінка дивиться на чоловіка, він – у стіл. І обоє мовчать. Сидять непорушно. Я спостерігала за ними хвилин тридцять точно і тільки десь на двадцятій хвилині помітила, як вона ніжно доторкнулася до його руки, а він – заплакав.

Потім він заговорив і заплакала вже вона. Навколо були люди, але їм, здається,було байдуже.

Вона – дуже гарна жінка.
Він – військовий.

Серед усіх я точно почула репліку чоловіка про те, що він сумнівається, чи варто їм взагалі бути разом, якщо жити так.

Вони залишили каву недопитою і пішли. Всі їхні проблеми пішли разом з ними. Я вірю, що ця розмова – це крок до зміцнення їхніх стосунків, а не навпаки.

Але той факт, що таких сімей – мільйони, ятрить моє серце і доводить навіть до сліз.

Я не хочу зараз глибоко «філософствувати» чи щось кого-небудь навчати, ні. Але хочу спонукати до роздумів.

Кожен з нас потребує справжньої любові. Тої, яка не вимірюється кількістю троянд чи тюльпанів на День закоханих. Тої, яка взагалі не вимірюється.

Вона обходиться значно дорожче, ніж якісний подарунок. Її не відправлять поштою і не виготовляють на замовлення. І так, 14 лютого ніхто не робить на неї акцію.

Її завжди не вистачає в нас, але вона завжди є у Того, Хто її створив.

Два роки тому 24 лютого з самого ранку на вулицях було дуже багато людей, які в паніці скуповували продукти, медикаменти, шукали готівку і коротшу чергу до автозаправної станції.

Сьогодні – дуже багато людей із квітами. Вони майже не поспішають (тільки зрідка), а на звуки тривоги реагують зовсім не так, як тоді, уперше. Всі ці люди хотіли б іти до батька, матері, друга, подруги, сина, доньки, дружини чи чоловіка на День народження або святкувати річницю шлюбу і голосно сміятися з того, якою кумедною в нього на весіллі була краватка, а в неї зачіска. Готувати сніданок і думати про те, що треба купити нове взуття, бо скоро весна.

Та, на жаль, вони змушені плакати, обіймаючи памʼятник на кладовищі, згадувати день смерті і … продовжувати жити. З раною в серці, яку не можна залікувати, ніяк.

Боже, невже це реальність?

Колись читала про війну в книжках, але ніхто не пояснював, що дефіс між датами – це тисячі, десятки, сотні тисяч людських життів, на яких інші, (не)люди поставили крапку.

А ще більше – людей із квітами та сльозами на очах. Діти яких будуть потім читати про війну в книжках, але все ж, будуть знати, що дефіс між датами – це їхній тато.

І кожного 24 лютого будуть іти на кладовище зі сльозами на очах, бо для них цей день буде в першу чергу не днем незламності, а днем болю.

Я люблю Бога так сильно і глибоко, як тільки вмію та можу, але буду чесною, мені не під силу зрозуміти Його достеменно.

Мені не під силу прийняти усю Його волю без заперечень і погодитися з кожним Його словом або мовчанням.

Мені не під силу перестати ставити запитання та очікувати на них відповіді, навіть розуміючи, що відповіді на ці запитання уже нічого абсолютно не змінять.

Мені не під силу усвідомити, чому Творець усього світу дозволив своєму ж творінню обрати зло. Чому слова «справжня любов» і «біль» дуже часто пишуться в одному рядку. Чому для того, щоб щось отримати, обовʼязково треба щось віддати.

І ще багато таких «чому» і багато чого не під силу.

Та є щось, що мене втішає.

Богу не потрібна моя сила.
Він хоче дати мені Свою.

Чисто по-людськи хотілося б просто знати відповіді на всі запитання і почути новину про те, що війна скінчилася, онкозахворювання перестали зʼїдати людей, а кожна сімʼя раптово забула про слово «розлучення» та «конфлікти». Бог такого не обіцяє. Я не можу зрозуміти цього теж.

Але навіть, якщо й зрозумію, то без сили від Господа мені не обійтися. І тобі теж.

Боже,
Ці діти були ще зовсім-зовсім маленькі…
Вони ще навіть не встигли придумати,
Ким стануть тоді, коли виростуть.
А їх з під завалів винесли…

Маленька Ліза була такою гарненькою,
Сергійко, Марк, Тимофійко, Злата..
О, Боже!
Нестерпно болить
І змиритися з цим не можу.

Це чергове влучання у серце всієї країни,
А не просто втрата.
Вони вбивають дитину, а помирає кожен. 💔

©Наталка Вознюк

На 22-ому році життя я нарешті переконливо зрозуміла, що свято Воскресіння зовсім не обовʼязково супроводжується покупкою нової сукні, поліруванням вікон і приготуванням традиційного солодкого хліба з родзинками і білою глазурʼю.

Ці традиції — прекрасні і, якщо чесно, я мрію про те, як колись на великій кухні разом з донечкою і сином буду замішувати тісто і голосно сміятися з того, коли хтось випадково розсипле на себе борошно.

Але значно більше я мрію про інше.

Через два дні вікна знову стануть брудними, на сніданок буде улюблений скрембл і треба буде йти на роботу.

Я мрію про те, щоб для Того, Хто воскрес, ніколи не було тісно у моєму серці. А ще — щоб усі люди, яких я люблю і навіть усі, кого я не знаю, познайомилися з Ним особисто.

Ми так часто женемося за тим, що далеко,
а потім на мить зупиняємось і нарешті починаємо помічати: те, що поряд – прекрасне. І його немало.

От верба над водою, наприклад. Чи сонце в воді. Чи веселка над темними хмарами. Чи дзюрчання струмка. Чи тиша (в співголоссі з місцевими птахами). В світі стільки всього прекрасного, якщо придивитися!

У нас хочуть його забрати. Загалом у всіх і у кожного окремо. На жаль.

Та радість знаєте в чому? Це прекрасне – не забирається. Воно – у наших серцях. І в очах таки теж, напевно…