Як би тяжко тобі не було, поки поруч є хтось, хто готовий просто бути поруч, ти – щаслива людина. Навіть, якщо цій людині болить в рази більше.

Поки є очі, в яких ти можеш знайти іскринку надії, ти – щаслива людина. Навіть, якщо в тих очах ще більша розгубленість, аніж у твоїх.

Поки хтось готовий слухати твої, бува, кількагодинні монологи, ти — щаслива людина. Навіть, якщо ці монологи – як малюнки 2-річної дитини для її мами: нічого не зрозуміло, але дуже цінно.

Поки комусь не байдуже, скільки ти спиш, чи не голодна і чи все нормально із твоїм здоров'ям, ти – щаслива людина. Навіть, якщо далеко не ідеально все зі здоров'ям, величезна втома чи недосипання.

Поки є молитви, в яких чути твоє ім'я, ти – щаслива людина. Навіть, якщо не знаєш, про що саме моляться або кожна з тих молитов здається безрезультатною.

Поки є руки, які готові тебе обійняти або витерти сльози з твоїх очей. Поки є хтось, хто нагадує, що you can. Поки тобі є кому говорити "до зустрічі". Поки в чиємусь серці жевріють думки про тебе. Поки чиясь віра у краще мотивує не зупинятися, ти – щаслива людина.

І знаєш, що цікаво? Щасливі не обов'язково завжди усміхнені. (Так само, як і усміхнені – не обов'язково щасливі.) Щасливі можуть втомлюватися, плакати, опускати руки і, може, навіть втрачати сподівання на щось краще. Але не поодинці.

Я не вірю в щасливих Робінзонів Крузо. Але поки у тебе є хоча б П'ятниця (а в тебе ж значно більше, ніж індіанець з канібальського племені, правда?), то ти – щаслива людина. ✨

Святкові вогні – це дуже гарно. Але є люди, які сяють незрівнянно краще.

Вони створюють таку атмосферу, в якій не просто хочеться бути, а завжди носити її з собою. І в собі.

Найатмосферніша атмосфера свята (пробачте за тавтологію), це зовсім трошки про те, якого кольору свічки на столі, як прикрашена ялинка і які пісні ви співаєте. Набагато більше – про людей. Про те, що і як вони говорять, як дивляться, думають, що бажають і про що мовчать.

Свято мине, ви приберете столи, складете гірлянди в коробку, зміните плейлист. А люди... люди залишаться.

І якщо поруч з вами прекрасні люди-вогники, яких не можна скласти в коробку після свят (ви навіть і не хочете це робити), то кожен ваш будень буде не таким уже й буденним. І це щастя.

Щастя мати людей, чиї обійми гріють краще, ніж вогонь у каміні. Чиє мовчання говорить більше, ніж вітання усіх президентів разом узятих. Чиї погляди торкаються глибин, яких не бачить жодний рентген.

А ще більше щастя — бути таким вогником для когось.

Будь вогником. ✨

2021 був роком найсильніших штормів. І в той же час – роком найвищого рівня миру й спокою, який мені коли-небудь у свідомому віці доводилося відчувати.

Рік змін. Зовні не змінилось майже нічого. (Хоча, можливо, я почала більше посміхатися :) Більшість змін – внутрішні. Очевидно, що ні шторми, ні штилі не минають безслідно. І це на краще. Навіть, якщо складно.

Рік розмов. Запланованих і спонтанних. Веселих і ні. Кількахвилинних і таких, що починалися при заході сонця, а завершувалися, коли воно вже сходило. Або й не завершувалися. Про якісь я забуду, а якісь пам'ятатиму все життя.

Рік віри. Віри в те, що Божі обітниці адресовані конкретно мені і Йому справді не байдуже, як у мене справи.

Рік довіри. Це складніше, ніж я собі думала, коли просила у Бога навчити мене довіряти більше. Особливо, коли штормить. Але радію, що, попри всі мої страхи і невдоволення, Він продовжує бути зі мною в човні і зупиняє бурю тільки тоді, коли Сам цього хоче. З Ним справді спокійно. 😇

2021 – це рік людей. Людей, які люблять мене безумовно і яких люблю я. З якими добре навіть тоді, коли погано. Людей, без яких погано. Людей, які стали провідниками Божого добра, щирості і світла для мене. Людей, для яких, сподіваюсь, і я стала маленькою іскринкою щастя, тепла і натхнення. ❤️

А ще, 2021 – це, напевно, рік дрібниць. Ці дрібниці настільки великі, що заслуговують цілого розділу книги (якщо не всієї книги взагалі!). Колись я її напишу. Можливо.

А поки що – йдемо вперед у 2022.
З Богом! 🙏

​​Весь рік вони лежать де-небудь у найдальших кутках дому. Абияк або й гарно поскладені в ящики, нікому не заважають і користі особливої теж не приносять.

Десь в середині грудня про них таки згадують. У хаті ставлять ялинку. Нарешті новорічні прикраси отримують шанс на нормальне життя!

Біля них фотографуються, показують в інстаграмі, а коли запрошують гостей, то майже обов'язково ставлять стіл біля тої самої святково прикрашеної ялинки. Мовляв, подивіться, яка краса в мене вдома!

(Те саме, до речі зі славно(горе)звісними ялинками на центральних площах міст.)

Тільки триває це все недовго. Може, два тижні. Може, місяць. Потім всі ті іграшки якось знову збирають докупи і знову відправляють в найдальший куток.

А на місце, тимчасово окуповане святковою ялинкою, знову стає якась монстера, кактус, алоє чи будь-яка інша рослина, яка вже роками стоїть на тому місці.

Навіть на думку не спадає її викинути, а як тільки на ній з'являються найменші ознаки хвороби, ми одразу намагаємось її рятувати всіма можливими способами. Прикрашати цю домашню рослинку теж немає сенсу, бо з усіма своїми недоліками вона здається для нас прекрасною. Ми регулярно підливаємо й переставляємо її, щоб пряме сонячне проміння, бува, не спалило делікатних листочків. Нам добре, що ця рослинка в нашій кімнаті. Навіть, якщо про неї не знає ніхто. Або одне тільки котеня, яке любить лежати біля неї, згорнувшись клубочком.

-----------

Тож, нехай я краще буду неінстаграмною кімнатною монстерою, кактусом чи алоє, ніж новорічною прикрасою на ялинці чи навіть самою ялинкою, яку з дня на день приберуть в найдальший куток дому. 🌿

Сьогодні я спробувала уявити Бога-чарівника. 🤭 Що якщо прямо ЗАРАЗ Він виконає УСІ мої прохання? 🤔

Рідні отримають зцілення і більше ніколи не матимуть потреби іти в лікарню зі скаргами на біль.

Фінансові питання вирішаться раз і назавжди.

Усі, хто мене недолюблює, почнуть любити настільки сильно, що просто не зможу сумніватися у вічності і щирості цієї любові.

Усі, кого люблю, будуть поруч, і нам більше ніколи не доведеться розлучатися навіть на трошки.

Близькі, про яких хвилююся, познайомляться зі справжньою Істиною і віддадуть для Неї найпочесніше місце в серці.

І ще багато-багато важливих і менш важливих прохань. У мене в списку прямо так і записано: "більш важливі", "менш важливі". (Щоб Богу легше було розібратися, раптом що. 😉)

"Ну то як, Боже, зможеш?" – подумала я.

І тут мене осяяло. 🤯

Він давно уже зміг! Він ЗМІГ незрівнянно більше, ніж я прошу. БОГ СТАВ ЛЮДИНОЮ, щоб зрозуміти мене на 100%.

Йому, напевно, було б набагато простіше зцілити моїх рідних, вирішити фінансові питання і зробити так, щоб я завжди була на своєму місці зі своїми людьми.

Якби так і справді сталося, то Бог би отримав звання найкращого і єдиного чарівника з усіх, про яких ми коли-небудь чули. Але, НА ЩАСТЯ, Він – не чарівник!

Він – любов. ❤️ Бо як інакше описати оцю Його готовність пережити все, що проживає людина, щоб зараз ОСОБИСТО бути зі мною і ще з мільярдами (!) людей в кожній хворобі, проблемі, переживанні, і в кожній радості теж?..

Пробач, Боже. Я більше навіть не уявлятиму Тебе чарівником. 😌

Бувають ситуації, на які ми абсолютно не впливаємо. Не тому, що не хочемо, лінуємося або не знаємо, як. Ми просто не можемо.

І це нормально.

Абсолютно так само нормально, як не могти зупинити грозу в прямому сенсі слова чи змусити сонце зійти на годинку-дві раніше.

Причина проста. Бог дуже сильно любить нас. Кожного.

Йому насправді абсолютно не складно зупинити грозу чи пришвидшити сонце. Впевнена, якби мені чи будь-кому іншому було потрібно, то задля нас Він з легкістю переставив би місцями континенти.

Так, звісно, нам не треба таких знамен. Ми хочемо, аби Він просто нарешті зцілив нас або рідних повністю, звільнив близьку людину від залежності, забрав у серці шрами від зради та розчарування в людях, на яких було так багато надій... Ми справді щиро цього хочемо, бо сподіваємся, що нам тоді стане добре.

І це нормально. Але "нормально" - це не завжди на краще.

Саме тому Бог не відповідає. Не наказує. Не ігнорить. Не натискає "позначити, як непрочитане", щоб потім відкрити, коли вже не актуально. Він хоче, аби мені і тобі було справді ДОБРЕ.

От тільки ми, думаючи про суть цього слова з п'яти букв, думаємо про хепі-енди і про те, щоб перукар зробив зачіску, з якою не страшно виходити в люди. А Його думки - зовсім не наші думки.

Завдяки болю, ми нарешті починаємо розуміти, що таке смирення і, зізнавшись у своєму безсиллі, починаємо зав'язувати дружбу з СИЛЬНИМ Богом, Який здавався зовсім чужим раніше. (Бо ж раніше ми ніяк не хотіли прийняти факту, що сила Його не тільки в чудесах проявляється і миттєвих відповідях на молитву, а у болючому для нас мовчанні!) Ми дивуємося, що це Той самий Бог, Який допускає ситуації, коли абсолютно нічого не можемо.

Ми й далі не будемо могти. І проблем навряд чи зменшиться.

Але невже я, маленька людинка, яка ходить по землі якихось там надцять рочків, може не вірити Богу, Який дивиться з перспективи вічності, з любов'ю обіймає і каже, що все буде і є ДОБРЕ? ❤️😌

Мої вірші читаааають 🥹

https://youtu.be/qnXqCfvd5aY

За останні кільканадцять днів я переконалася, що молитися можна без слів, а ридати – без сліз. Розум таки здатний бути холодним, а серце розриватися без жодної краплини крові.

Мабуть, гучність мого мовчання настільки висока, що Богу доводиться підкручувати до мінімуму, але навіть і так воно надто гучне, щоб не почути моє благання про мир. Мені щиро хочеться, як і мільйонам людей у всьому світі, щоб Бог відповів тут і зараз. Я страшенно зла на ворога, який, навіть без найменшого натяку на людяність, вбиває моїх братів і сестер. Як ніколи, складно погоджуватися з Божим "благословляйте тих, хто проклинає" і ще складніше так робити.

Але в мене немає до Бога претензій. Він то точно знає, як краще. Звісно, ніхто не забороняє в цьому сумніватися, я це робила вже. Мої сумніви ще раз підтвердили: Бог знає, як краще. Я кажу це зараз, щоб після війни повторити ще раз. І святкуючи перемогу добра над злом, світла над темрявою, святкувати перемогу Бога.

Бог вже переміг.

Просто комусь (тому, що залишиться для мене і моїх дітей уособленням всесвітнього зла) ніяк не йметься віри. Це зло, прикриваючись людськими життями, ніби ображене на весь світ дитя, продовжує кидати іграшкові пістолетики в спину Бога. Оці іграшки, можливо, у Бога викликають сміх, але Богу абсолютно не смішно, коли вбивають Його дітей. Він – Бог справедливості. І, думаю, Він помститься так, що зло буде посоромлене навіки. Воно вже посоромлене навіки.

Бог Своєї слави не віддасть нікому. І справа не в тому, що Бог любить Себе більше, ніж нас. Бог любить нас. Але Він завжди знає, як краще. 🙏❤️

Сьогодні хтось втратив єдиного сина. Хтось - доньку. Загинула чиясь наречена. Чиєсь серце розбилося через смерть чоловіка. Хтось більше не побачить живою своєї мами. Хтось не зможе потиснути руку татові. Чийсь брат назавжди залишиться в пам'яті молодим. Хтось більше ніколи не зробить чай для сестри. Не приїде в гості до дідуся. Не привітає бабусю з Днем народження. Не обійме давнього друга.

Війна не народжує героїв.
Вона їх вбиває. 😭
____

А ти - живи. Чуєш? Живи.
Здатися можна, але чи варто?

Герої не здаються.
Ти - герой.

Можливо, про тебе не говорить весь світ, Україна, місто. Може, ти думаєш, що у останньому ряді церковного залу якраз найкраще для тебе місце. Може, ти не володієш особливими навичками красномовності. Може, навіть у час війни ти не воюєш зі зброєю, не їдеш в гарячі точки з допомогою, не дістаєш нікого із завалів.

Але ти - герой. Твоє ім'я завжди в чиємусь серці і молитвах. Цим людям абсолютно не важливі твої державні нагороди (тим паче, посмертні 😔), визнання, медалі та все в цьому роді. Цим людям важливий або важлива ти і твоя любов. Ці люди - твоя Україна. Будь поряд, цінуй кожною хвилиною.

Люби практично, а не тільки словами.
Це і є найвищий прояв героїзму. ❤️

Привіт, Моє дитя!

Кілька днів тому мене розп'яли на хресті і безжально вбили. Поховали у гробі, закрили Його величезним каменем і думали, що на цьому крапка.
Але ні. Я воскрес.
Світло завжди перемагає темряву.

А оце прийшов до Тиверіядського озера, запалив багаття і чекаю тебе.

Приходь. Я живий.
Той самий Ісус, який зцілює, зупиняє шторми та робить чудеса.

Я знаю, що тобі зараз дуже важко. Ти щодня плачеш про Україну. Кожен удар ворога влучає не лише в Маріуполь чи Бучу, а прямісінько у твоє серце. Ти не знаєш, де взяти сили, щоб не зламатися.

Ця сила у Мене. Я готовий бути поряд і підтримувати стільки, скільки потрібно. Я люблю тебе... Настільки сильно, що віддав Своє життя заради тебе.

Але Я воскрес.
І ти воскреснеш.
І Україна воскресне!

Ну і пам'ятай, Я завжди тебе чекаю.
Приходь. ❤️

твій Друг, Ісус

Останнім часом я пишу дуже мало. Точніше, мало такого, чим готова ділитися прямо зараз. Але сьогодні якраз той день, коли мені хочеться сказати.
___

Є люди, після приходу яких, у житті стає якось по-особливому тепло і затишно. Надзвичайно складно пояснити, але відчувати це - прекрасно.

Якось подумала, що вони - ніби плед на плечах у прохолодний вечір, але одразу ж собі заперечила. Адже без них навіть під найтеплішим пледом буде холодно. Хіба ні?

Без них все по-іншому. І повітря не таке чисте, і небо не таке світле, і життя не таке вже й чудове. Воно чудове. Але не таке.

Без них і ти - уже не ти.

Ти не вважаєш цих людей ідеальними, не робиш із них богів, не перевертаєш із ними планету з північного полюсу на південний. Тобі достатньо просто обідати з ними, сміятися з дивних жартів, працювати, вигадувати нісетниці, їхати куди-небудь, йти, співати, молитися разом... Чи навіть перевертати планету, окей. Аби разом.

Ці люди відчувають, коли ти справді "добре", а коли "розказуй". Вони знають, що означають твої сльози і готові слухати й тримати за руку чи обіймати, аж доки не стане легше. Вони не бояться твого мовчання, а навпаки - чують в ньому більше, аніж інші можуть почути у словах. Вони вміють радіти і плакати з тобою. Вони поряд, навіть якщо не поряд.

І якби в мене зараз була можливість поставити Богу питання, я, напевно, спитала б про те, чи не складно Йому постійно отак заморочуватись, щоб кожному із Його дітей знайти тих, з ким навіть небо здається світлішим.

А потім, можливо, навіть не дочекавшись відповіді, я одразу сказала б найбільше з усіх величезних "дякую!", які коли-небудь Йому говорила. І заплакала б. Від щастя.

Від щастя, що Він потурбувався і скількись років тому у світ народилась людина, після приходу якої, в моєму житті й серці стало по-особливому тепло і затишно. ❤️

Найправильніше рішення, яке я можу приймати кожного ранку – це повністю довіряти день Богу.

Не малювати райдужних очікувань. Не продумувати свої відчуття наперед. Не чекати будь-чого від людей. А (не)просто довіряти Богу.

Він краще знає, що і коли мені потрібно. Він краще знає, хто мені потрібний. Він краще знає, де потрібна я.

Він знає краще.

І як я неймовірно вдячна Богу за те, що Він показує мені це з такою ніжністю і простотою! Проповідує небесами. Надихає літньою атмосферою легкості і краси. Обіймає руками і словами людей, які раніше здавались зовсім чужими. Плаче разом зі мною. Посміхається. І просто є поруч.

Бо Він не просто знає краще. Він робить краще. Якщо я Йому дозволяю.

Чомусь мені здається, що, дивлячись на нас, Бог усміхається. І в день нашого знайомства, яке запам'яталося назавжди. І тоді, коли ми (не)помітно задивлялись одне на одного на домашках. І тоді, коли під дощем (не)випадково зробили перше спільне фото. І зараз, коли ми ось-ось станемо сім'єю.

Підозрюю, якщо наша love-story стане фільмом, то онуки, подивившись його, скажуть, що таке буває тільки у фільмах. Ми будемо голосно з цього сміятися, а вони із захопленням слухатимуть наші розповіді про те, "як ми були молодими" і теж, можливо, не стримуватимуть сміху. Інколи – сліз.

Вони теж захочуть закохатися так сильно, як закохалися ми. І прожити життя так, як ми, і ще краще (дай, Боже, щоб з нього можна було брати приклад!). 

Вони намагатимуться зрозуміти, як їхній дідусь знайшов ключі до серця бабусі, а вона, (не)пручаючись, прийняла його спочатку в гості, а потім назавжди. Але ми, напевно, ніяк не зможемо цього пояснити. Адже любов вище будь-яких пояснень.

Та і не хочеться нічого пояснювати. Хочеться просто любити. Так сильно і ніжно, наскільки це можливо.

Чуєш, Артемчику? Мій найкращий друже і найбільша любове всього життя.

Я любила тебе ще тоді, коли зовсім не знала, хто ти, хто твої батьки, як ти виглядаєш і чим займаєшся.  Я любила тебе, коли ще не знала, чи відчуваєш ти хоча б трошки того, що відчуваю я у своєму серці, думаючи про тебе. Я люблю тебе зараз і буду любити завтра. І так кожного дня. І любов ця ніколи не перестане. Навіть, якщо перестанемо ми. ❤
____

Вважайте це першим (не)ідеальним текстом про (не)ідеальну любов. Далі – більше.
____

А Бог, дивлячись на нас, хай продовжує усміхатися. Хіба ж не Його прекрасних рук ця робота? Хіба ж не Він привів нас в одне місто, в одну церкву, одну домашку? Хіба не Він – Автор безумовної любові і нашої сім'ї, яка ось-ось народиться?

Коли мені було 19, в Україні почалася війна. Пам'ятаю, як серед ночі збирала тривожний рюкзак, годину стояла в черзі до банку, плакала від нерозуміння, що буде далі і страху втратити близьких. Кілька місяців не могла поїхати додому, щоб принаймні познайомитися з братом, який народився під звуки перших тривожних сирен. Щодня у молитві просила миру, а фразу "захисти нас, Боже, цієї ночі" так і не навчилася говорити без щему в серці.

Коли мені було 19, я вчилася на третьому курсі в університеті і остаточно переконалася, що далеко не освіта робить людей успішними. Я нарешті (сама не помітила, як так вийшло) майже позбулася свого комплексу відмінниці і навчилася відчувати задоволення від процесу. Отримала роботу, про яку, правду кажучи, навіть не мріяла, і, здається, навіть трошки навчилася цінувати власним часом.

Коли мені було 19, я зробила немало помилок. Ішла не туди, куди треба було. Не до тих або не з тими. Мало віддавала Господу і багато собі. Говорила не те, що було потрібно, або мовчала, коли хтось чекав мого слова. Надумувала багато зайвого і сама ж від цього страждала. Витратила стільки часу, що навіть не хочеться уявляти, скільки всього можна було б встигнути.

Коли мені було 19, я, напевно, по-справжньому відчула незалежність. І України, і свою. Виявляється, за неї завжди треба боротися. Інколи з росіянами, інколи - з власною лінню і бажанням, щоб хтось вирішив все замість тебе. А ще зрозуміла, що домовлятися про незалежність варто насамперед із собою, а вже тоді - з сусідами. І ніколи з росією.

Коли мені було 19, не один раз я почувалася, як надламана очеретина, яка от-от переламнеться повністю. Були вітри, дощ, хтось спеціально простягав руку, щоб доламати. Але Бог захищав. І знову виходило сонце, і знову відновлювались сили, і знову хотілося жити.

Коли мені було 19, я закохалася. Вперше і назавжди. Відчула себе красунею, яка дочекалася свого героя і на питання "чи станеш моєю?", без жодних сумнівів і вагань, погодилась. Це рішення змінило мене в багатьох сенсах. Скільки років не минуло б, а згадуючи 19-ий, я буду дякувати Господу за цей неоціненний подарунок і робити все для того, щоб любов міцнішала. 

Коли мені було 19, я була безмежно щасливою і вдячною, попри все. Було багато болю, сліз і долин, але й багато звершень та радості. Поряд – потрібні люди і Бог, а в серці — спокій і надія на те, що попереду тільки краще.

Сьогодні мені 20. 
Попереду тільки краще. 🕊

У вас було таке, що ви набирали звичайну холодну воду з крана і, не задумуючись, або навпаки, задумавшись про щось, замість нагріти, одразу заливали нею пакетик чаю?

Результат так собі, правда ж?

Так само і з людьми, які хочуть робити щось для Бога. Поки не перекип'ятиш, результату не буде. Точніше, буде, але який? Приблизно такий, як чай з холодної води. І пити - не вип'єш, і пакетика з чаєм шкода.

З тобою все ок. Люди без тебе життя не уявляють. Цінують тобою. Може, не всі, але цінують точно.

Але слухай, рано чи пізніше буде хвилина, коли люди захочуть чаю.

Дозволь Богу тебе перекип'ятити. 😌

Сьогодні у нас зйомки в Бучі. Сім'я Сергія та Оксани привітно зустрічає у великому будинку, який після всіх жахливих подій, здається, став ще більшим. Хоч війна і не змогла розірвати зв'язок між серцями батьків і дітей, але фізично таки розділила на тисячі кілометрів.

Сум за дітьми у очах пані Оксани настільки очевидний, що його видно навіть тоді, коли вона заплющує очі. Певна, що те саме відчуває і її чоловік, але на камеру він тримається. Тримається, але таки зізнається, що чоловіки теж інколи плачуть.

Вони пригадують (хоча, хіба це коли-небудь забувається?) перші дні війни. Показують підвал, у якому переховувалися. Запалюють камін, де готували їжу, поки ні світла, ні води не було. Розповідають про окупантів, які жили навпроти через будинок. Про диво їхнього виходу з окупації. Про котеня, яке до них прибилося. Про готовність стояти до останнього. Про страх смерті та про те, як можна бути готовим померти заради сім'ї.

Їхня історія - особлива. Але скільки ще таких Сергіїв та Оксан в Україні? Скільки ще таких великих будинків, підвалів, побитих вікон та історій, які будуть слухати онуки і правнуки біля розпаленого каміна?

Колись це все в підручниках з історії позначать просто маленькою рисочкою між двома датами. Що би не сталося, ми не маємо права забути, що означає ця рисочка. 💔

Інколи ми перетворюємо своє життя на спектакль, у якому Бог - лише глядач. Ми наполегливо намагаємося Його вразити, розсмішити, викликати сльози чи будь-які інші емоції. Ми хочемо стояти на сцені і бачити, як Він теж підіймається і стоячи аплодує нам. Ну бо ми заслужили. Круті актори, режисери, костюмери, світло на сцені виставили гарно.

Такі кумедні. Ніби забуваємо, що Бог - це Бог. Він бачить більше, ніж ми намагаємося зіграти. Він бачить сльози, які ми вперто приховуємо. Бачить заздрість, бо хтось інший зіграв краще за нас. Бачить гординю, бо так, як ми, не зіграє ніхто. Бачить злість, бо хтось запізнився і гра почалася на 5 хвилин пізніше. Бачить, що ми запізнюємося  бо нам просто ліньки. Словом, Бог бачить все, а ми вперто Його не помічаємо і продовжуємо запрошувати Його тільки тоді, коли ідеально випрасували смокінг і затонували всі зайві цяточки на обличчі.

Ми мимоволі розписуємо своє життя, як у спектаклі, по сценах. Нам хочеться, щоб якісь із них не бачив абсолютно ніхто, якісь - навпаки, побачили якомога більше людей. Чи хочемо ми, аби ту чи ту сцену бачив Бог, ми не уточнюємо, але в тому й немає сенсу. Він сам розуміє, коли Його (не)чекають.

А от Він чекає. Чекає, коли ми нарешті зрозуміємо правду. Наприклад, що в спортивному костюмі з добрим серцем ми виглядаємо значно краще, ніж в ідеально випрасуваному смокінгу, але з плямою нелюбові в серці. Чи що наші цяточки на обличчі стають непомітними не завдяки тоналці, а коли в очах немає заздрості та зневаги.

Він чекає, коли ми нарешті зрозуміємо, що Бог - це Бог, який бачить все, і навіть, якщо життя - це спектакль, то прекрасним (без жодної репетиції!) він може вийти лише тоді, коли бути у всьому головним ми дозволимо саме Богу. 🎬

Щаслива бути причетною до цієї події 🙌🏻 Запрошую дивитися!

https://youtu.be/HfUR4SOlC38

Через декілька або кільканадцять років наші діти будуть запитувати про те, чому кожного 24 лютого, снідаючи, ми говоримо війну. На щастя, вони ніколи не відчуватимуть того, що відчували у той ранок ми. Вони не збиратимуть тривожну валізку і не будуть під звуки сирен шукати підвал, але в той день у школі вони будуть вшановувати загиблих хвилиною мовчання та слухати історію вчительки, яка втратила в цій війні свого чоловіка.

Ми розкажемо їм про кожне українське місто, що люто намагалися знищити. Про українців, з якими вони ніколи не зможуть познайомитися, бо ті просто не вижили під завалами чи на фронті. Про тих, хто не здався і не здав. Вони не зовсім розумітимуть слово «ветеран». (Поправді, ніхто, крім самих ветеранів, достеменно його не зрозуміє.) Але ми навчимо їх шанувати і бути вдячними за можливість жити у вільній країні.

Кожному українцю і Богу.
Богу, Який у тому страшному хаосі, що натворили люди зі злими серцями, знаходив час для турботи про двох закоханих. Наші діти, напевно, будуть дуже здивовані, коли ми скажемо, що одружилися рівно тоді, коли минув сьомий місяць війни. Ми розкажемо їм про це теж.

Ми не забудемо нічого. Від спогадів буде прикро. Але тоді ми подивимося в їхні щасливі очі і вже зрозуміємо остаточно, заради чого так довго й важко боролися. 🕊

Коли я створювала цей канал, то, чесно кажучи, не ставила ніяких для нього особливих цілей. Просто ділилася думками із групкою близьких людей та й все. Потім, на моє здивування, людей тут побільшало. Я просто продовжувала публікувати то вірші, то тексти, то ще щось, коли було для цього натхнення. Іноді взагалі зникала надовго.

Але зараз хочеться дещо змінити.
І для цього треба твоя допомога.

Подаруй мені, будь ласка, хвилину свого часу і напиши (в коментарях або особисто), чому ти підписаний/-а на цей канал і що ти від нього очікуєш. Можливо, тобі цікаві вірші. Може, тексти. Може, цікаво було б дивитися відео. Або, якщо тексти, то тільки короткі. А, може, ми друзі і ти хочеш просто підтримати мене своєю присутністю, хоч тобі взагалі не цікаво, або, навпаки, цікаво все.

Твоя думка може допомогти мені служити краще.

А навіть, якщо не напишеш, то я все одно вдячна тобі за те, що ти тут 💚