Доведи, що ти не робот — канал про емоційний інтелект та соціальні навички

Ми часто розглядаємо людину як суто раціональну істоту та аналізуємо поведінку, свою та інших, начебто це поведінка якогось бездушного робота. А потім міркуємо, що ж могло піти не так.

На щастя, в нас дійсно є цей раціональний компонент, то що заведено описувати як інтелект:

• Здатність до навчання та запам'ятовування
• Обробляти інформацію
• Використання досвіду
• Логічного мислення
• Розуміння та побудови абстрактних концепцій

Але хочемо ми цього чи ні, раціо це лише (маленька)) частина нашої психічної конструкції. І значною мірою людину роблять людиною почуття, емоції, мотивація, соціальні навички.

Цю другу частина нашого розуму описують в моделі емоційного інтелекту:

• Здатність до розпізнавання емоцій, почуттів, психічних станів та мотивації. Як своїх (самосвідомість), так і інших (емпатія, соціальна свідомість)
• Саморегуляція: здатність керувати своїми імпульсами та своїми діями, використовувати емоції конструктивно
• Внутрішня мотивація (побудова особистих цілей, а не лише пошук винагороди). Асертивність (здатність відстоювати свою точку зору, регулювати власну поведінку та відповідати за неї, відчувати межі)
• Соціальні навички (так звані Soft skills) — активне слухання, вплив на інших, менеджмент конфліктів, командна праця, лідерство, коучінг та менторінг тощо

Звичайно, це просто моделі того, що відбувається в психіці, а там «все складно».  Але в прикладному значенні ці концепти можна переформулювати в набір компетенцій і навичок, що можуть зробити життя краще.

Наприклад, сприяти карʼєрі, підвищувати доходи (це не клікбейт, є дослідження, що підтверджують, люди з більш високим емоційним інтелектом заробляють більше, і це не даність, його можна розвивати), знизити стрес, запобігати вигоранню, зробити людину щасливішою. 

І що важливо, це не абстрактні філософські ідеї (хоча і в філософії нема чогось поганого). Існує чимало досліджень, даних та методологій для практичного застосування, які насправді можуть покращувати життя людини чи функціонування організацій.

І навіть просто «знання про знання» можуть бути вагомим стимулом до змін. Тому в цьому каналі як у нотатнику будуть акумулюватися маленькі пазли знань щодо емоційного інтелекту та соціальних навичок. Сподіваюсь це буде корисно комусь крім мене.

Світла і темна сторони емоційного інтелекту

Елісон Бекон на TED Talks про емоційний інтелект (EQ) і психопатів серед нас: https://youtu.be/xqPJKtFI42U

Вона розповідає про цікаве дослідження Плімутського університету у Великій Британії, яке використовує віртуальну реальність для перевірки поведінки та емоційного інтелекту.

Дизайн дослідження досить простий. У віртуальній реальності до піддослідних підходять аватари, які поводять себе або доброзичливо, або агресивно.

Перше завдання — бити агресивних та потискати руку приємним незнайомцям. Люди з вищим рівнем EQ виконують це завдання помітно швидше.

Друге завдання — діяти протилежно, стискати руку агресорам та бити пику доброзичливим. Це завдання вимагає додаткової обробки інформації: треба не тільки зрозуміти поведінку іншої людини, але й зробити не природне, діяти нелогічно. І з цим завданням носії високого EQ справляються ще швидше!

І це підштовхує до роздумів, що високий EQ не означає, що людина має поводитися етично, це занадто романтична ілюзія. Ні, високий EQ гарантує тільки більшу здатність до обробки інформації, повʼязаної з емоціями та почуттями, але жодним чином не гарантує як саме буде використовуватися ця здатність.

Колись вважалось, що психопати та садисти не здатні розуміти почуття інших, тому і причиняють їм страждання, моральні чи фізичні. Але все навпаки, розуміння страждань іншої людини як раз дає задоволення садисту. Дослідження підтверджують, що нарцисизм і психопатія позитивно пов’язані з емоційним інтелектом.

Емоційні маніпулятори можуть і не бути соціопатичними вбивцями, але вони присутні в повсякденному житті. Школьний булінг, троллінг в інтернеті, або конфлікти в офісі також часто виконують люди з достатньо високим EQ, носії dark intelligence.

Елісон ставить питання: чи буде кращім світ, якщо всі люди будуть мати вищий EQ? Адже погані люди будуть використовувати його не етично. І відповідь — так! Адже емоційно розумними людьми з сильним моральним компасом важче маніпулювати.

Зустрічають по одежі

Компетентність — наявність певних знань та досвіду — люди насамперед оцінюють на вигляд. Враження (чи передбачення) про компетентність впливають на важливі результати в реальному житті, зокрема успіх на виборах чи в карʼєрі.

Багато досліджень підтверджують, що привабливі люди отримують більше грошей, отримують більше робочих місць і мають сильніші соціальні навички, ніж люди, яким менше пощастило з природними даними. Це не дуже раціонально з позиції саме компетенцій, але біологічно детерміновано.

Передбачувана компетентність також пов'язана з соціальним статусом. І не важко здогадатися, що на сприйняття соціального статусу впливає одяг. Але цікаво підтвердити науково, що тонкі ознаки економічного статусу в одязі впливають на сприйняття компетентності на обличчях (народне «хороший понт дорожче грошей»).

У дев’яти дослідженнях люди оцінювали компетентність облич, зображених на знімках голови. Обличчя були показані з різним одягом верхньої частини тіла, який незалежні судді оцінили як «багатший» або «бідніший».

Те саме обличчя в «багатшому» одязі вважалося значно компетентнішим, ніж у «біднішому» одязі. Ефект зберігався навіть тоді, коли піддослідним показували фото на дуже короткий час (129 ms), попереджали, що сигнали одягу неінформативні, і наказували ігнорувати одяг (в одному дослідженні).

Результати демонструють неконтрольований вплив ознак економічного статусу на сприйняття людини. Вони додають ще одну перешкоду до проблем, з якими стикаються люди з низьким статусом. Або більш конструктивно: відчуття стилю теж софтскіл, який корисно розвивати.

«Коли я її взяла, вона була занадто агресивною. Тому я натренувала її бути пасивно-агресивною.»

Анатомія анекдоту

Карл Фрістон — найцитованіший нейробіолог світу і піонер у розробці методів нейровізуалізації, які здійснили революцію в дослідженнях мозку.  Але генієм Фрістона вважають навіть не за це. Найбільший потенціал для науки — його праці в теоретичній нейробіології. Він математично описав принципи які претендують стати «єдиною теорією мозку».

Якщо ви спробуєте прочитати (або ще гірше, послухати самого Фрістона), в чому суть, може бути трохи важко. Або занадто просто, аж не ясно як це нам допоможе. Або все й одразу. Спробуємо зрозуміти принцип вільної енергії (ключова концепція Фрістона) на приємному прикладі — анекдотів та жартів. 

Ви колись замислювались, а чому саме нам смішно, коли нам розповідають анекдот?

Фрейд висував теорію, що сміх вивільняє напругу та «психічну енергію», тому викликає полегшення. Люди інколи несподівано сміються після гострого стресу, коли була загроза життю. Або коли це соціально недоречно, наприклад, на похороні, хоча почуття зовсім не смішні, просто така неочікувана розрядка.

Жарт створює напруженість через невідповідність і аудиторія автоматично намагається зрозуміти, що це все означає. Якщо їм вдається вирішити цю «когнітивну загадку» і вони розуміють, що сюрприз безпечний, вони сміються з полегшенням.

Але що то за «енергія» така, де вона накопичується, яким вольтметром її можна поміряти? Трохи тхне псевдонаучним?

Теорія Фрістона дає пояснення цьому феномену. 

Згідно з нею, робота мозку, як і любої живої системи, організована так, щоб його вільна енергія (ентропія) була мінімальна. Це реалізується через постійне вироблення прогнозів, їх звірку з інформацією, що надходить від органів чуття, коригування прогнозів на основі проведеної звірки, нова звірка і знову коригування, - і так по колу, все життя. Доки ентропія не переможе.

Якщо прогноз збігається з реальністю — все ок, працюємо далі. А якщо ні — Х'юстон у нас проблема… Різниця між прогнозом і результатом = вільна енергія.

- Студент, яка ймовірність зустріти динозавра на Хрещатику?
- 50%
- ???
- Або зустрінеш, або ні!

Коли починається анекдот, мозок знає, що ситуація безпечна, інакше смішно не буде (зазвичай анекдоти створюють такий фреймворк через сигнали «а ви знаєте анекдот…», або «в бар входить…»). Далі він стикається з цікавим та складним завданням і починає шукати рішення. 

Водночас підсвідомо, на базовому рівні психічної діяльності, відбувається прогноз: скільки ресурсів затягне вирішення цього завдання? Ціль анекдоту створити такі умови, щоб мозок  був зацікавлений, та оцінив завдання максимально важким, що потребує багато енергії для вирішення. Студентські іспити з теорією ймовірності та динозаврами — достатній рівень складности.

І коли несподіване рішення показує максимально короткий та оригінальний (хай навіть дурний) шлях до розв'язання проблеми, виникає несподіваність: прогноз не збігається з реальністю, причому у твою користь! Ти не витратив прогнозовану енергію, все не так складно, все моментально вирішилось, ти в безпеці! 

Далі спрацьовують каскади нейромедіаторів, яки дають сплеск позитивних відчуттів які знаходять вихід у вигляді універсальної людської мови  — сміху. 

Якщо це відбувається в компанії, то ефект підсилюється через соціальну взаємодію і сміються всі, підтримуючи відчуття загальної безпеки та «перемоги». Це вже вторинні властивості сміху, як інструмент соціального грумінгу та взаємодії.

Сміх сміхом, але принцип вільної енергії дозволяє поєднати в єдину теорію багато складних речей та отримати важливі відповіді. Чому кожен з нас живе в Матриці, чому виникають психічні хвороби, для чого взагалі потрібні емоції, як побудувати справжній штучний інтелект (адже у Фрістона не тільки філософія, там матмоделі). 

Далі буде…

А доки можете потренуватися в розумінні принципу вільної енергії на прикладі таких речей, як магічні трюки, чому вони нам так подобаються та захоплюють? Або чому лоскіт викликає сміх?

Лоскіт, магія та шизофренія

Перш ніж спробувати відповісти навіщо нам емоції, ще трохи про принцип вільної енергії та роботу мозку.

Про лоскотання. Є гіпотеза, що це рефлекторна реакція на дрібних тварин і комах, що дісталася людям від далеких предків. Звідси ці неконтрольовані рухи, щоб скинути з себе що там повзає. Та загальні прояви стресу — почервоніння, пульс і дихання частішають.

В безпечній ситуації, якщо це гра або пестощі, лоскіт викликає сміх. Тут щось подібне до гумору, прогноз мозку де будуть торкатися і реальна інформація не співпадають, це накопичує напруження, яке й виходить зі сміхом.

Саме ця дельта між прогнозом та реальними відчуттями не дозволяє себе лоскотати самому. Це не смішно, адже сам знаєш, де будеш торкатися. До речі, в експериментах показали, що якщо лоскотати себе роботизованою рукою, яка має затримку в реакції, то сміх може виникати, тому що є елемент здивування.

Магічні трюки. Одна з базових вихідних для прогнозування мозку — фізичні закони. Предмети падають на землю, не зникають та не зʼявляються не звідки, мають передбачувану траєкторію тощо.

В контексті демонстрації трюків ми розуміємо, що ніякого порушення законів всесвіту насправді не відбувається (або принаймні це не є небезпечним). Та прогнози мозку грубо та ефектно порушуються, це викликає здивування і задоволення, знову такі завдяки контексту безпеки.

Якщо в реальному світі предмети почнуть зникати та зʼявлятися бозна-звідки, не передбачувано змінювати траєкторію, розпилені навпіл люди будуть лежати в ящиках та розмовляти — це напевно буде викликати не задоволення, а страх або тривогу. І ось ми вже за крок до пояснення значення емоцій.

Але ще момент. А навіщо взагалі всі ці складності, якесь прогнозування, звірка з реальними даними, помилки… Раніше вважали, що мозок лише відображує реальність, що ще треба?

Все заради гумору та магічних трюків, інакше життя було б нестерпне! Жартую.

Проблема з простою рефлексією — жива істота не буде встигати за світом. Небезпечна подія -> швидкість передачі нервових імпульсів + обробка нервовою системою + швидкість зворотної передачі нервових імпульсів + швидкість мʼязів = ймовірно труп. Саме тому спортсмени можуть діяти на швидкостях, які теоретично є граничними для швидкості роботи тіла: нема затримки на обробку інформації, бо вона здійснюється на випередження.

Віртуальна машина часу в голові дозволяє взаємодію зі світом в режимі реального часу, як не парадоксально. Ми діємо трохи наперед, а реальний час сприймаємо з затримкою, склеюючи всі ці невідповідності в голові в реалістичний потік. Так і живемо у віртуальній реальності, яку нам рендерить мозок.

Коли мозок надає занадто малу чи занадто велику вагу сенсорної інформації для коригування прогнозів, також відбувається збій. В дитинстві ми всі часто бачили монстрів замість купи одягу, і навіть дорослими іноді лякаємось ілюзій в темряві. Людина що страждає на шизофренію, це вже системний збій, може не впоратися з оновленням уявлень про світ з урахуванням візуальних даних: там де всі бачать звичайну людину, він може побачити страшного монстра.

Принцип вільної енергії здатен також пояснити сутність психічних розладів, пов'язаних з емоціями, та взагалі навіщо вони нам потрібні, про що поговоримо далі.

Емоції, якого біса?

Напевно ви знаєте метод «П’ять чому» для вивчення причинно-наслідкових зв'язків, що лежать в основі конкретної проблеми. Шляхом повторення питання «чому?» вдається виявити першопричину проблеми, зазвичай вистачає пʼяти ітерацій, щоб докопатися до суті.

З емоціями, на мій погляд, виникає питання навіть не «чому?» або «навіщо» нам емоції, а скоріше «якого біса?». Задаєш його п'ять і десять разів, а відповідь намагається вислизнути.

Ну ось дивіться. Емоція — психічний процес середньої тривалості, що відбиває суб'єктивне оцінне ставлення до наявних чи можливих ситуацій та об'єктивного світу.

Тобто емоція відображує ставлення субʼєкту до ситуацій. Ок, так а хто тут субʼєкт? Емоції зазвичай народжуються автоматично, якщо «я» і керує ними, то це вже як реакція. І наша здатність керувати емоціями досить обмежена. Інколи треба навіть вчитися підкоряти емоції, часами з залученням спеціально навчених спеціалістів, ще й за гроші…

Ми навіть звикли сприймати це в дуалізмі: емоції чи розум. «Чистий розум» виглядає чимось логічним та розумним, вибачте за тавтологію, а емоції — зайва буря у склянці води. Хоча поклавши руку на серце, без емоцій розум не дуже заводиться, мотивації якось не вистачає… А якщо мотивація є, то інтелект він огого та егегей! Стоп. Знову танцюємо під дудку чогось, що краще знає що нам треба?

Ок,  давайте зайдемо з фізіології, там має бути все просто і зрозуміло. 

Читаємо: до того, як емоції виявляться у свідомості (на рівні кори головного мозку), інформація від зовнішніх рецепторів обробляється на рівні підкірки, гіпоталамуса, гіпокампу, досягаючи поясної звивини. Поясна кора — невід'ємна частина лімбічної системи, яка бере участь у формуванні й обробці емоцій, навчання та пам'яті. Поєднання цих трьох функцій робить поясну звивину досить значущою у прив'язці поведінкових результатів до мотивації (наприклад, певна дія зумовлює позитивний емоційний відгук, в результаті навчання).

Аааа, та що ж таке! Знову виходить, що «щось» краще знає, як і чому нам навчатися! Якісь підсвідомі структури вирішують куди нам бігти і над яким підручником засинати. Але як вони можуть оцінити всю повноту інформації, для цього ж інтелект потрібен! Навіть якщо інтелект їм доповідає (підсвідомо та неконтрольовано!), то знову таки, хто тут субʼєкт?

Може теорія еволюції зможе пояснити? Краще виживали організми, які шугалися загроз та кайфували, коли знайшли їжу чи статевого партнера. А вже потім зʼявився інтелект, як надбудова, тому його доля — обслуговувати цей живленнєво-розмножувальний цикл, а в вільний час займатися своїми інтелектуальними забавами. Які так само драйвять емоції… 

Ну ви зрозуміли, якесь постійне розщеплення, в якому Его весь час виглядає служкою. Проблема навіть не в стражданнях Его, це попросту виглядає не дуже логічно, якщо насправді керують менш розвинені та розумні структури, як це має підвищувати шанси на виживання?

Звісно, цими питаннями вже кілька тисячоліть задаються кращі найкращі уми. Спроби знайти відповіді є у філософії, фізіології (згадати моделі Анохіна або «формулу емоцій» Симонова, де є спроба звʼязати емоції з вірогідністю досягнення бажаних станів), прикладних напрямках типу фройдизму, психіатрії та нейропсихології. 

Остання дає нам дуже багато дійсно корисних знань щодо «як саме це працює», але на фундаментальне питання «якого біса?» якось не дуже відповідає. Звідси всі ці вульгарні трактування в поп-психології, коли по черзі носяться то з дофаміном, то з кортизолом, то з амигдалою, тільки поглиблюючи цей парадокс «центру прийняття рішень». Ну давайте ще вважати, що всім керують не то що гормони, а нейромедіатори. З таким підходом з фрагментів не дуже збирається щось ціле та гармонійне.

А от принцип вільної енергії може бути тим цементом, який логічно звʼязує в єдину конструкцію всі ці елементи знань, саме тому і може стати «єдиною теорією мозку». І нехай він не дає поки що нових практичних відповідей, навіть пояснення цілого як чогось гармонійного і потенційно ефективного — вже велика справа!

Далі буде.

Значення емоцій з позиції вільної енергії

Mateus Joffily, Giorgio Coricelli запропонували пояснити динаміку таких емоцій як щастя, нещастя, надія, страх, розчарування та полегшення через другу похідну від вільної енергії за часом.

Вільна енергія, як уже обговорили, — це різниця між прогнозом та результатом. Перша похідна визначає, прибуває вільна енергія або зменшується. Друга – наскільки швидко відбуваються зміни.

Як прискорення в автомобілі. Якщо швидкість стала або плавно збільшується, ми її не відчуваємо. А от якщо втиснуло в сидіння в спортивному авто — можна дізнатися, з якого місця адреналін виробляється.

Коли відчуття дедалі більше порушують очікування агента, валентність емоцій стає негативною і підвищує швидкість навчання. І навпаки, коли відчуття дедалі більше відповідають очікуванням агента, валентність позитивна та знижує швидкість навчання.

Вільна енергія замінює концепцію зміни емоцій через досягнення бажаних станів («ким» бажаних? з минулого посту) та дуалізму «нагорода-втрата» або «задоволення-біль». Оцінюється швидкість отримання очікуваних станів (і тут пофіг «ким» очікуваних, це просто функція).

Перехід від менш цінного стану (непередбачуваного) до ціннішого стану (передбаченого) супроводжується позитивним афектом, тоді як зрушення в протилежному напрямку супроводжує негативний афект.

Емоції також генеруються, коли змінюється рівень стимуляції, до якого ми звикли. І саме зміна (прискорення), а не загальний рівень, має емоційне значення. Втрата задоволення викликає не нейтральний стан, а нещастя. Втрата страждання викликає не нейтральний стан, а радість або щастя. Найкраще заохочення – припинення покарання (с)

Можна заперечити, адже у житті як порушення, так і виконання очікувань можуть бути пов'язані як позитивними, так і негативними емоціями. Наприклад, у двері несподівано дзвонить наш добрий друг, який давно мешкає в іншому місті. Це несподівано, але емоції при цьому вкрай позитивні.

Тут емоції від нездійсненого прогнозу виникають на різних рівнях ієрархічної моделі.

Раптова поява друга, який далеко живе, порушує очікування щодо фізичних причин відчуттів. У той самий час, на абстрактному рівні у нас є деякі очікування щодо цінності перебування з коханою людиною, і вони збуваються, різко зменшуючи вільну енергію (припинення покарання від відсутності друга). Ми здивовані несподіваним візитом друга, але щасливі бути поряд із коханою людиною.

Інший приклад. Хтось на вулиці бачить велосипедиста, який їде небезпечно та наближається. Рух велосипеда виправдовує очікування щодо того, як фізичні тіла повинні рухатися у світі, це добре на нижчому рівні ієрархічної моделі. Але наближення шаленого ровера порушує очікування щодо безпеки. Людина очікує, що велосипед вдарить, але не очікує отримати травму, коли йде вулицею. Сумарна валентність емоцій – страх чи тривога.

Страх пов'язаний з загрозами, які є конкретними та раптовими, тоді як тривога пов'язана з загрозами, які більш символічні, екзистенційні та ефемерні.

Обидва переживання пов'язані з перспективою відвідування неприємних станів у майбутньому, що пов'язане з «дедалі швидшим» збільшенням вільної енергії з часом. А надія — очікування більш корисних станів в майбутньому. Якщо швидкість позитивних змін перевищує очікування, виникає щастя. Якщо зміни є, але повільні, можливо розчарування або навіть нещастя.

Маємо досить неупереджений механізм, який просто перевіряє динаміку системи та стимулює пошук більш передбачуваних станів. Йому не треба розуміти, що саме відбувається, лише реагувати на швидкість змін. Як бухгалтер, якій реагує, коли потік грошей неочікувано змінюється, та збільшує або зменшує премію співробітникам.

А вже адаптивні агенти (субʼєкти) мають у своєму розпорядженні дві тактики:

1. Коригування своїх внутрішніх станів для отримання точніших прогнозів
2. Вплив на довкілля, щоб отримати зразки відчуттів, які відповідають їх прогнозам.

Тож у будь-якій незрозумілій ситуації є чим зайнятися! Тим більше стійкого нейтрального стану все одно не існує. Особливо в нашому ссучасному світі. 🤦‍♂️

Глибоке діафрагмальне дихання

Проста та ефективна техніка зниження стресу — глибоке діафрагмальне дихання, або дихальна медитація (нічого релігійного і складного). Є багато варіацій, пропоную найпростіший варіант.

Влаштовуйся зручніше. Ви можете лягти на спину в ліжку або на підлогу, підклавши під голову і коліна подушку. Немає можливості прийняти зручну позу — підійде будь-яка.

Вдихайте через ніс. Або через рот, згорнувши губи трубочкою, іноді другий варіант більш комфортний і допомагає швидше перемикнутися на спостереження за диханням. Знов таки, робіть як зручно, або як вдається по ситуації.

Вдихайте так, щоб ребра залишалися майже на місці та надувався живіт. Покладіть одну руку на живіт, відчуйте, як він підіймається. Направляйте увагу на сам процес вдиху, сфокусуйтеся що відчуваєте.

Видихайте через ніс. Спостерігайте як відбувається видих.

Не потрібно намагатися зупинити думки, вони будуть з'являтися у свідомості, як випадкові перехожі. Просто повертайтеся до дихання, спостерігайте як хочеться вдихнути, як на вдиху підіймається живіт, як з'являється бажання видихнути — плавний видих і новий цикл. 


Ще одна проста форма медитації – слухати. Просто закрийте очі та почніть слухати. Сфокусуйтеся на звуках навколо (найкраще працює в середовищі, де не дуже тихо та не надто галасне, можна включити якусь музику чи шум природи у навушниках). Слухайте звуки, без аналізу та роздумів. Без оцінки — не важливо, чи гуде холодильник, чи кашляє хтось, це просто звуки, які приходять і йдуть. Як і думки — приходять і йдуть, просто звуки, тільки в голові. Слухайте своє дихання, без вправ чи втручання, просто слухайте. Не чекайте на якісь стани, ефекти, зміни, нічого від себе не вимагайте, слухайте.


Головне — практика. Як у будь-яких вправах. Щоб бути готовим підняти важку вагу або пробігти спринт, потрібно тренуватись заздалегідь та регулярно. Щоб ефективно опанувати стрес, треба мати відпрацьовані техніки. Але в будь-якому випадку це може допомогти, просто важливо не завищувати очікування, а потім продовжувати та підвищувати тренованість.

Сподобаються ці вправи — практикуйте заради глибокого та швидкого занурення у медитацію. Не сподобаються  — спробуйте інші чи полюбіть ці через практику. Розкажіть о техніках зниження стресу батькам, тренуйтеся з дітьми, тренуйтеся самостійно, бо воно того варте.

Бережіть себе!

Заразний сміх

Youtube підкинув відео, де чоловік заражає сміхом вагон метро. 19 мільйонів переглядів свідчать, що не тільки вагон. Може й ви посміхнетеся, не завадить.

До речі, контагіозність сміху може викликати й проблеми. В 1962 році в Танзанії три дівчини, які навчалися в школі-інтернаті, почали сміятися. Потім сміх почав поширюватися настільки, що 95 зі 159 учнів школи не могли зупинитися та продовжувати навчання. Школу довелося закрити, але після повторного відкриття понад 50 учнів знову постраждали, і результати поширилися на сусідні села.

До того моменту, як сміх припинився, а це продовжувалося півтора (а за деякими свідченнями 2,5) роки! Понад 1000 людей постраждали, як би дивно це слово не було в контексті сміху. На школу навіть були позови до суду, що вона дозволила проблемі вибратися назовні. А що їм було робити? Сміхокарантин з самоізоляцією?

Серед пояснень причин розглядається накопичений стрес, який відчували діти через завищені очікування з боку вчителів та батьків, тоді були важкі часи. Країна тільки отримала незалежність, життя змінювалось, діти були під тиском дисонансу між традиційним консерватизмом вдома і новими ідеями, що кидають виклик цим переконанням у школі. Можливо, це призвело до масового психогенного захворювання, основним симптомом якого був сміх. Але не єдиним симптомом, тому це не дуже й смішно.

Але з усіх варіантів масової істерії, типу масових суїцидів чи поклоніння вождям (так, деякі психіатри оцінюють культ особи в тоталітарних режимах як випадок масового психозу, на жаль маємо клінічний приклад) — сміх явно не гірший. На щастя, зазвичай заразність сміху річ доволі корисна.

Сміх як засіб соціальних комунікацій та запобігання конфліктів виявили навіть у мавп. Реплікація сміху відіграє важливу роль у соціальній комунікації шимпанзе, коли їхні соціальні партнери менш передбачувані та/або коли потреба у соціальній згуртованості зростає.

Результати сканування мозку людини також підтверджують, що сміх дійсно є заразним. Мозок реагує на чужий сміх, готує м’язи обличчя до того, щоб сміятися. На вимушений і щирий сміх активуються різні ділянки мозку та різні голосові системи, що дозволяє краще розуміти емоції та наміри іншої людини та краще взаємодіяти.

Схильність «заражатися» сміхом як тест на емпатію та EQ? Не доведено, але цілком можливо. Що напевно — сміх є міцним соціальним клеєм, що підвищує згуртованість в складних умовах. Користуйтесь!

Хто не розуміє англійську, дівчина зображена в позі воїна з йоги (warrior pose) стурбована різними думками типу «чи я щаслива», «який сенс мого життя» або «чи виглядають мої груди дивно в цьому топіку».

Підпис: тривожна поза (worrior pose)

Цінність конфліктів

Коко Шанель якось сказала, що «справжня жінка має з нічого вміти робити три речі: капелюшок, салат та скандал». От так й українці постійно демонструють здібність з нічого робити або якісь неймовірні дива, типу волонтерських зборів чи ніким неочікуваних перемог, або скандал. А може останнє то не вада, а один з компонентів успіху?

Дослідники використовували колективні обчислення (це така математична модель для вивчення того, як адаптивні системи розвʼязують проблеми), щоб зрозуміти цінність конфліктів в структурі влади в суспільствах приматів. Вони показали, що посилення конфліктів в групі призводить до збільшення часу прийняття рішень та в середньому покращує якість рішень на груповому рівні.

У дикій природі тварини адаптують свою поведінку до «шумного» середовища. Справа не у фактичному шумі, а в кількості інформації, яку вони повинні враховувати.  

На індивідуальному рівні при прийнятті рішень важливими є три фактори: точна оцінка навколишнього середовища, час, необхідний для прийняття рішення, і власні, а не колективні інтереси.  Оптимізувати всі три фактори майже неможливо. У більшості випадків існує компроміс між швидкістю і точністю, між колективним та особистим. При переході від індивідуальних рішень до групових виникає якийсь консенсус, де теж є компроміс між швидкістю і точністю.

Коли всі особи групи швидко приймають єдине рішення виникає надлишковий консенсус. Косяки риб переміщуються швидше і точніше, коли існує високий ступінь надлишкового консенсусу куди рухатися. Але при прийнятті складних рішень надлишковий консенсус може призводити не до кращих рішень.

Консенсус може складатися і в ситуації, коли окремі члени групи не згодні із загальним рішенням. І ці незгодні створюють умови для більш детального розгляду ситуації та прийняття кращих групових рішень.

Ієрархія у приматів тримається на оцінці бойових здібностей тварин. В ситуації конфлікту кожна мавпа повинна передбачити, чи виграє вона в бою з близьким за силою суперником. Впертість та очікування того, що противник здасться першим, підвищує ймовірність перемоги, але також продовжує бій та вірогідність травм. У конфліктах між тваринами, людських війнах та економіці цей компроміс впливає на стратегії, які використовуються для вирішення розбіжностей.

Структура влади, що точно відображає бойові здібності мавп, стабільніша, оскільки з меншою ймовірністю відбудеться виражена зміна ролей. Права (у сенсі політики) асиметрія дає свою цінність системі: усередині групи існує висока впевненість у тому, що кілька учасників мають непропорційну владу. Такі лідери мало платять під час конфліктів і можуть дозволити собі дорогу поведінку з управління конфліктами, яка є вигідною для групи.

Проте, є дані, що конфлікти які виражаються у вигляді контрольованого антагонізму (наприклад, бійки), коли особи можуть кидати виклик один одному при відносно невеликих витратах, можуть сприяти інноваціям, дозволяють тестувати різні стратегії та навіть покращувати соціальну згуртованість. Отже, за певних умов виявляється, що конфлікти можуть бути корисними.

Це також балансує соціальну структуру у групах приматів. «Правий консенсус» підтримує існуючий баланс влади, що робить групу стабільною та запобігає надлишку конфліктів. Але конфлікти існують та дозволяє групі замислюватися та коригувати стратегію, бо призводять до збільшення часу прийняття рішень та «складнішого моделювання», що в середньому підвищує якість агрегації інформації на груповому рівні.

Що цікаво, більш агресивна поведінка та вірогідність отримання комбатантами травм примушують мавп замислюватися ретельніше і часто не вступати в реальний конфлікт. Можливо, цього не вистачає в інтернет-срачах для балансу, ймовірність отримати по обличчю занадто низька? 🙊

Як би не було, у конфліктах інтересів може бути соціальна користь, якщо вони допомагають приймати рішення в шумному інформаційному середовищі. Головне вчасно зупинитися, зробити висновки, та повернутися до конструктивних дій!

Коли конфлікти напевно не на користь: інтернет-тролінг

В продовження теми цінності конфліктів слід зазначити, що далеко не кожна суперечка може підвищувати якість прийнятих рішень чи взагалі призводити до якихось конструктивних наслідків. А деякі типи конфліктної поведінки взагалі слід сприймати як «червоні прапорці».

Наприклад, інтернет-тролінг — поведінка, яку напевно не треба толерувати, а тролів краще не просто не годувати, а швидко та безжалісно ліквідувати. В сенсі – відправляти в бан, фізично це робити в інтернеті на щастя не треба.

В чому саме тут ризик. Автори паралельного дослідження 2 університетів отримали переконливі докази того, що онлайн-тролінг мотивований (принаймні частково) садистськими нахилами. 

Інтернет надає садисту інструментарій для безкарного заподіяння болю, а також ефективні механізми раціоналізації своєї поведінки, що знижує відчуття провини. Наприклад, тролі можуть вважати, що мінімізують страждання інших, при цьому недооцінюючи реальні негативні наслідки своєї поведінки. Або перекладають вину на інших, класичне «жертва сама винна». Механізми повністю ідентичні побутовому садизму, помножені на інтернет безкарність та відчуття що «все не на справді». Тільки не для жертв.

Це все створює постійний цикл підтримки такої поведінки. Троль годується, зростає і стає справді небезпечним для психіки інших людей.

Звісно, не всі тролі є садистами. Користувачі можуть брати участь у тролінгу і з інших причин. Така поведінка може бути соціально-ситуативною, проявом невихованості (іноді люди просто не розуміють, що є можливість спілкуватися якось інакше, і навіть не отримують багато задоволення від свого стилю презентації), або просто непорозумінням. Можливо, майбутні дослідження дозволять все це класифікувати більш ретельно.

Але чи повинні невинні користувачі мережі досліджувати сорти лайна це все? Зважаючи на те, що троль справді може заподіяти психологічну шкоду, то напевно краща тактика якщо хтось вас тролить (навіть якщо так здається) — заблокувати негідника.

Звісно це не завжди так легко. З тролінгом можна зустрітися в професійному житті, коли банити всіх підряд не варіант. Та й у звичайному житті краще мати більше ніж одну тактику для поведінки.

Як діяти, якщо сумніваєтеся, ви зазнали атаки тролю чи це випадкове непорозуміння? Взагалі то відповідь «треба вчитися діяти», це потребує часу та прокачки соціальних навичок. Але приклад алгоритму може бути наступним.

Пам'ятайте, у минулому пості обговорювали, що для прийняття якісних рішень зазвичай потрібно більше часу. Дайте собі час розібратись. Але не пускайте ситуацію на самоплив, керуйте нею.

Повідомте потенційному тролю, що вам не подобається його поведінка (або ваші почуття в результаті цієї поведінки), коротко аргументуйте чому, повідомте, якої поведінки ви очікуєте і попередите про наслідки порушень.

Щось на кшталт: «Ви сформулювали ваше повідомлення досить грубо, я відчуваю дискомфорт і не хотів би продовжувати спілкуватися в такому форматі. Сподіваюся, що в майбутньому ми зможемо дискутувати конструктивно. Вам жовта картка.»

Жовта картка — відпрацьований спосіб попереджень у спорті, де потрібно швидко гасити конфлікти та некоректну поведінку. Зазвичай непогано працює і в інеті, люди сприймають цей символ і що він є кроком до червоної картки. Адекватних це утихомирює, вони сприймають зворотний зв'язок.

Дві чи три жовті картки — то вже в бан, без сумнівів та вагань.

Формула успіху Барабаші

Альберт-Ласло Барабаші відомий своїм внеском у розвиток науки про мережі та статистичної фізики складних систем.  

Мережі — це web, соціальні та професійні структури, структури бізнесів, лінгвістика, моделі біологічних та штучних нейронних систем, генетика — коротше майже всі науки використовують мережеві моделі, і Барабаші один з найбільш цитованих авторів з серією гучних наукових праць.

І ось в поле зору такого «Титану думки» (без стьобу!) потрапляє така меркантильна річ як успіх. Відмінну наукову статтю одного з його колег відмовлялися приймати у багатьох журналах, можливо тому, що в назві було слово "катастрофа".

– Тоді нехай твоїм наступним проєктом стане успіх, може, займешся наукою успіху?

У питанні була велика частка жарту, але варто було озвучити його, як обидва зрозуміли, що це може бути дуже цікаво. Вони завершили перший проєкт з науки успіху за два роки. Підсумкова стаття була опублікована в найпрестижнішому науковому журналі Science. Автори були приголомшені: почали з катастрофи, а дійшли успіху.

Ще кілька років праці й сам Барабаші публікує книгу з інтригуючою назвою «Формула. Універсальні закони успіху». Що це, фарс або прорив? І не те й не інше.

Метою автора (та декількох наукових колективів під його керівництвом) було сформулювати успіх як математичну задачу та знайти закономірності його досягнення, або як в назві — формулу успіху.

Ок, назва — то такий клікбейт. Хоча в книзі запропоновано пару формул, але вони виглядають більш як стьоб з Е=mc2 — найвідоміша у світі формула, яку мало хто розуміє як використовувати, або взагалі розуміє. 

Наприклад, у Барабаші:

S=Qr

успіх =  здатність перетворити ідею на відкриття (він це назвав Q фактором) помножена на цінність ідеї. Ну холера як дотепно.

Головна ідея — «Успіх це не про вас. Це про нас» (Success Isn’t About You. It’s About Us). Успіх – це явище колективне, а не індивідуальне, це наші зусилля та продуктивність, помножені на реакцію суспільства.

Автор формулює 5 законів успіху. «Як і закони тяжіння чи руху, закони успіху не можна переписати відповідно до наших потреб чи переконань, незалежно від того, наскільки вони справедливі чи твердо дотримуються. І прямий опір їм так само марний, як спроба полетіти, змахуючи руками вгору-вниз. Але так само, як інженери використовують своє розуміння механіки рідини та багато майструють, щоб покращити технологію літаків, ми можемо скористатися законами успіху, щоб винайти наше майбутнє»

На поверхневий погляд книга виглядає чи то збіркою дуже цікавих та ретельно дібраних історій успіху, які препаруються в пошуках закономірностей. Чи то публікацією відкриттів Капітана очевидність, адже закони успіху, які пропонує автор, виглядають трохи занадто «на поверхні» (ага, все геніальне — просто)). Чи взагалі польовою працею автора з тестування його гіпотез щодо успіху: чи зможу я зробити бестселер з рецептів та ідей всередині самого бестселеру?

Книжка в стилі наукпоп зі значною частиною популярного не дуже глибоко розкриває методології наукових дослідів, на які автор посилається, та залишає за текстом, мабуть, найцікавіші речі, наприклад, як саме мережі (в чому автор світова наукова зірка) працюють на успіх. Але в той самий час вона пронизана головною науковою якістю — цікавість до того, як світ працює. Наприклад, як працює успіх? І автор намагається зібрати цей пазл, не без успіхів!

В цьому сенсі це класна книжка для підлітків, такий собі «науковий детектив», в якому крім науковців героями є зіркі спорту, джазу та кіно. Головне, що серед зірок науковців багато! 🙂 Але купу інсайтів отримає кожен, хто не поведеться на форму і буде пам'ятати, що автор точно не такий простий, як може здатися.


Сміло рекомендую «Формулу», не важке чтиво з дуже цікавими тезами та ідеями. Також можна подивитися коротку доповідь автора, вона навіть трохи більше про методологію досліджень, ніж в самій книжці.


Можу оформити в конспект тези, що занотував собі, якщо це цікаво — сигналізуйте якимось смайлами.

Закони успіху за Барабаші (1/2)

Вільний переказ тез «Формули успіху». Врахуйте, що це не типова «книга самодопомоги», там немає прямих рецептів як досягати успіху, і багато інсайтів зарито в різноманітних історіях, які я звичайно не перекажу. Тож якщо щось із тез здасться цікавим, варто почитати книгу. А якщо ні – заощаджу вам час 🙂

1 закон

Продуктивність сприяє успіху, але коли продуктивність неможливо виміряти, мережі сприяють успіху

Перша складова успіху — про «продукт». Успіх людини чи команди залежить від продуктивності та цінності зробленого, успіх продукту чи товару — від якості (в сенсі відповідності потребам). 

Іноді продуктивність може бути точно визначена, наприклад, у деяких видах спорту. Чим швидше ти біжиш, тим кращій ти бігун, чим більше тенісних матчів ти виграв, тим кращій ти тенісист. Але в інших — продуктивність та успіх звʼязані не так просто. 

Аналіз технічної продуктивності футболістів (кількість реалізованих та зіпсованих контактів з мʼячем, кількість голів, жовтих та красних карток) не дозволяє прогнозувати висновки журналістів та експертів, кого вважати найкращими футболістами сезону. Але якщо до технічних даних додати контекстну інформацію (загальні результати матчів, складність окремих змагань, національність гравців, вік та інше), то вдається передбачити експертні висновки досить надійно.

Автор наводить багато прикладів з різних сфер. Як вибрати найкраще вино, якщо на конкурс виставляються вина найкращої якості, а експерти постійно помиляються в сліпих тестах? Як твори мистецтва здобувають всесвітню відомість. Або втрачають її, якщо не підтверджується авторство, адже якість не змінилася. 

Продуктивність важлива, але якщо її складно виміряти, успіх визначає мережа. І найкращі результати можна очікувати, коли «продукт» не тільки відповідає запитам мережі, але коли ще й персональний успіх є вигідним для мережі. Наприклад, галереї роблять собі імена на відомих художниках, а художники заробляють славу, виставляючись в авторитетних галереях, користуючись створеною ними мережею.

Розглядаючи «перший закон» автор навмисно зосередився на двох крайнощах успіху — індивідуальних видах спорту, де продуктивність ретельно й точно вимірюється, та візуальному мистецтві, де результативність оцінити неможливо. Більшість професій знаходяться десь посередині між цими двома крайнощами, тому продуктивність і мережі мають значення різною мірою, але завжди працюють разом.

2 закон

Результативність обмежена, але успіх необмежений

Продуктивність в спорті лімітована. Наприклад, починаючи з 1968 року, легкоатлети у середньому покращували світовий рекорд на дистанції 100 метрів на 0,05 секунди за 10 років. 

Усейн Болт покращив рекорд на 0,14 с за 1 рік та 3 місяці, здійснив «фізіологічний стрибок у майбутнє». Але якщо порівняти його результати з конкурентами, то він швидший менш ніж на 1%. Навіть в порівнянні зі звичайною здоровою людиною він швидше лише в 1,5-2 рази!

Продуктивність лімітована і в інших сферах. Найкращі з найкращих звісно можуть бути надзвичайно продуктивними, але зовсім не настільки краще «звичайної людини» як може здаватися з огляду на успіх, який не має лімітів.

Коли Барабаші видавав свою попередню книжку, він вирішив зʼясувати які твори були найуспішнішими на той момент. Це були книги Дена Брауна «Втрачений символ» (наступна за його твором «Код да Вінчі») та «Остання пісня» Ніколаса Спаркса. 

За обома бестселерами була наполеглива праця авторів, видавців, маркетологів, рецензентів та всіх причетних. Обидві книги можна вважати конкурентними в сенсі якості — не шедеври світової літератури, але люди саме це й бажають читати, якість як відповідність запиту. А ось результати продаж  відрізнялися на порядок, півтори сотні тисяч (що багато!) проти 1,2 млн копій.

Два закони в дії: коли якість неможливо виміряти, мережі визначають успіх, та цей успіх не має меж. Чисто аналізом тексту цих творів неможливо передбачити ані сам успіх, ані масштаб «вибуху». Саме необмежена природа успіху не дозволяє прогнозувати скільки нулів буде на лічильнику тільки на основі якості продукту.