Кожна з учасниць має свою унікальну історію як вони знайшли один одного, не підозрюючи що це стане початком...
Знаєте Мелоні? Ця дівчина опинилась там, з іншими, чому саме вона? Ніхто не знає, "можливо випадковість": казали інші, але туди її привела саме доля, а не випадковість
Десь в маленькому містечку серед вузьких вулиць, де не було гучних вечірок і святкувань. В одному з будинків в цьому місті жила Мелоні. Дівчина - біда, як там вважалося, адже всі там були тихі, спокійні і майже ідеальні, як собаки яких витренували! Мелоні ж не любила це, вона любила волю і не розуміла, як можна бути такими? Її намагались заставити бути такою, як інші, батьки... вчителі... навіть сама влада того міста... безрезультатно...
Карали за неслухняність дуже сильно. Синяками, які не проходили десь з місяць, ранами, які пекли настільки що крутилось в голові. Мелоні намагалась притворитись ніби вона така, як інші, що правда це рідко виходило. Одного разу після такого покарання, вона не стерпіла такого відношення до себе, зібрала речі: навушники, телефон, гроші, які вона змогла зібрати за весь час, маленького м'якого ведмежатка, якого їй подарувала єдина подруга, яка на завжди покинула місто. Перевіривши чи все на місці, вона одягнула своє улюблене вишневе худі з написом "fight off", яке вона купила в секреті від батьків в якомусь перевалі, вона провернула ключ, вийшла з квартири, миттю ринувши сходами в низ врізалась в сусідку, бабка Тамара - це головна біль, ти завжди все робиш не так, не там знаходишся, не так поводишся, не так говориш, навіть не так спиш і їж, для неї всі були погані тільки вона ідеальна. Під бурчаня баби Мелоні ще швидше побігла до виходу. Вона бігла напевно годинами допоки в лісі не наткнулась на старий цех. Вона наділа навушники і зайшла в нього. Саме тоді вона зустріла дівчат
"Nirspibe" - шифр який зрозумілий тільки їм

Любов- прекрасне відчуття. Коли ти любиш- це дає сили продовжувати свій шлях. Кожен із нас хоче щоб його любили, адже це приємно. Та коли тебе люблять настільки, що не дають спокійно поїсти та що 5 хвилин питають як в тебе справи- це вже не любов- це гіпер опіка. Тільки уявіть собі, що батьки контролюють кожен ваш крок буквально. Коли вони знають геть усе і ти навіть не можеш мати особистого простору. Уявили? А ось Джуд навіть уявляти не треба. Її батьки контролювали усе, скільки часу вона спить, що їсть, з ким спілкується та про що, знали розклад напам'ять, які книжки читає та про що вони і це тільки мала частина всього. Проте з самого дитинства Джуд не була буйнов, вона була спокійною і дуже доброю, любила природу та тварин. Коли їй було 11 вона дуже хотіла кошеня, таке маленьке, пухнасте, але батьки їй купили іграшкового котика. Джуд дуже засмутилася, але не показала цього.
Одного дня дівчина не пішла до школи бо захворіла, хоч це була звичайна простуда батьки бігали по дому тримаючись за голову в паніці. Мамі ставало погано, а тато викликав швидку. Хоч Джуд намагалась пояснити що добре себе почуває, але її не чули. І тут сталося дещо неочікуване, дівчина встала з ліжка взяла кошеня і з сльозами на очах побігла до виходу. Він був закритий. Якась біль в зоні серця вколола її і вона втратила свідомість.
Швидка допомога, лікарі, крапельниці, операційна, це те що частинками пам'ятала дівчина. Відкривши очі, не зрозумівши скільки часу пройшло Джуд почула молодий голос який лунав з коридору лікарні. Хлопець в халаті десь приблизно трохи старший за неї зайшов в палату. Лікар пояснив що через те що вона перенервувалася один клапан в серці відмовив. На щастя все обійшлося через пару днів її мають виписати, пояснив лікар. Коли він пішов дівчина вирішила що потрібно тікати від своїх батьків, хоч вона їх і любила. Відєднавши крапельницю, дівчина взяла іграшкового кота, одяг, який був коло неї, вилізла у вікно і почала бігти. Вона бігла не оглядаючись поки не побачила стару хатину, яка була закинута. Вона переодягнулася там і у вікно недалеко побачила старий цех. Джуд підказувала інтуїція піти туди і вона її не підвела, адже там були дівчата

А що там N.? Ну з нею все гарно. Або ж ні?
Багато хто хотів би собі сталкера, будемо чесні. Всі хочуть їх, але не тих що є, а тих які: дбайливі, будуть вбивати за вас, будуть повзати в ногах. Ну не шик цн для жінки? Ну буде він слідкувати за вами, але це ж мило що без вашого погляду він жити не може? Ну прямо як той песик.
Але не думали ви що той який буде вбивати за вас, буде вбивати вас за щось? Не думали що дбайливість може перейти рамки та вони будуть травмувати вас фізично, щоб вони могли бути дбайливими на дивитися за вами бо самі ви і встати не зможете?

Соціальні мережі — вони страшні й гарні одночасно. Але першого N. не розуміла і вважала що це навіть дуже гарні речі.

Ще давно N. думала завести якийсь канал. І недовго думаючи пов'язала себе та свій аккаунт з "N.", що по її словам було скороченням слова "Nobody", що перекладалося як "Ніхто". Депресивно, але звучить гарно.
Спочатку просто декілька відео в тіктоці, потім аудиторія більше. Створила телеграм канал і по помилці вказала свій юзернейм.
Чому по помилці? А були такі люди, яким вона дуже подобалась, або ще щось хотіли.

Чи знаєте ви про людей, які за гроші можуть задоксити, наприклад? Дізнатися інформацію про вас.

І звісно та частина фанатів цим скористувалася, та в них була її адреса через цю її помилку. Та з цього почалося її особисте пекло.

Дивні подарунки, графіті під вікном, серйозні травми в друзів через тих самих сталкерів. Постійне напруження, параноя і страх того що за нею дивляться звідкілясь. З цим вона жила.
Тому вона покінчила з соціальними мережами. Але це не зупинило сталкерів. Тільки сильніше їх розізлило, бо вони більше не могли слідкувати за нею і як підписники, більше неможливо було бачити її не особисто.

І от, звичайний для N. день. Але чомусь занадто тихий на фоні звичайної метушні. Наче навіть в цей день птиці співали тихіше. І це все було неначе попередження: сьогодні щось станеться.

N. сиділа на своєму ліжку тримаючи в руках зайчика: не виглядає дуже старим, хоч і з дитинства N., видно вона його дуже любила та слідкувала за ним. В навушниках які були на ній грала якась пісня з відео яке вона дивилася. Але навіть через гучну музику в навушниках вона почула — це був звук відкритья вхідних дверей. Але хто це може бути? Батьки? Та ні, ще не час. А може щось в них стадося та хтось приїхав раніше? Та ні, попередили б.
Швидко реагуючи N. встала з ліжка тримаючи в руках телефон та зайчика. Вона підіцшла до двеоі кімнати, відчинила та завмерла: хтось пройшов в кватирі, якийсь хлопець.

В мить її ноги стали неначе у м'якої іграшки, а дизання стало тихіше її серцебиття яке на фоні тиші було тактм гучним, що здавалося наче його чутно на усю квартиру. Вона мовчки стояла сподіваючись що та людина не почула як вона відкрила двері. І дочекавшись коли він все ж зайшов в ванну кімнату, вона побіжала до дверей квартири та вибіжала.
Вона не взувалася, не брала якісь речі, вибіжала боса та з тим що було в руках: телефоном та зайчиком.

Вона біжала, картинка в очах постійно змінювалась. Звуки бігу того хто поза нею були то тихіші, то гучніші. Вона не пам'ятала скільки біжала. Але вона пам'ятала біль від каміння та паличок під ногами, пам'ятала те що через перериви на подихати її ледве не схопили, те що вона ледве не впала декілька разів.
Коли вже наче вона відірвалась від того чоловіка, пона зайшла в якийсь цех.

Вона оглядала його, та подумада що тут можна сховатися на декілька годин.
Так... Перерва не завдила б, ноги вже болять. Хоч тут нема зв'язку, світла та тепла, тут можна сховатися.

Але посидівши і зрозуміши що вона не повернеться не просто так, бо не памєятає дороги, вона прийняла свій нікнейм як частину себе. Тепер, в цьому лісі, в цьому цеху, вона і справді ніхто.

І пройшовши далі по цеху, в наступну кімнату, вона побачила дівчат.

Так і почалася когось, хто приняв себе як ніхто.

Ой же цей підлітковий вік. Кожен хоче якось виділитись, якось запам'ятатись, бути в своєму оточенні крутим. От тільки ця "крутість" часто переходить межі. Підлітки починають булити інших, та не просто обзивати, а й вчиняти фізичних образ. Таке якраз сталося з Раною. В той самий день, зранку дівчина, як завжди зробила свою щоденну рутину, поснідала, взяла свого зеленого дракончика- хоч і він був вже дуже покоцаний (колір вигорів на сонці, очі приклеєні на супер клей вже декілька разів, в маленьких плямках, а жовті шипи на спині були дуже тверді, через те, що коли Рана була маленькою і їй було страшно- вона кусала динозавра за шипи). Зібравшись дівчина пішла до школи в надіях, що цього разу вона не прийде з ще одним синяком або раною. По дорозі Рана згадувала, як за всі роки над нею знущалися, просто через те що один раз вона випадково розлила воду на шкільного "короля" (ну принаймні його так називали). Зайшовши в школу з надіями, що Майк (дружок "короля") її не помітить, оглядаючись по сторонам і швидко йдучи в клас вона почула цей грубий голос, який її так дратував. Майк помітив її та підійшов, прошепотів їй на вухо "ну що дурочка, тобі сьогодні капець":- подивившись з таким виразом лиця наче йому на голову 1тис. впала. Як же Рана це ненавиділа . Наживо до другого уроку все було спокійно. Але пед рада ! Вчителів немає в класах- це кінець! Серце почалось сильно битись, по тілу пробігли мурашки, а однокласниками все наближались і наближались. В той момент її дуже сильно побили. Вона ледве як змогла вискочити у вікно з другого поверху! Падіння було болісним, вона пошкодила руку, але на адреналіні біль не відчувалася, вона почала бігти, міцно стискаючи одною рукою динозаврика. Супер, на горизонті було видно старий цех! Рана добре його знала хоч і приходила туди рідко, ну принаймні одноклассники її там точно не знайдуть. Зайшовши туди через пару хвилин вона почула кроки. Дівчина дуже налякалась, але в цех зайшла Мелоні, потім через декілька хвилин N, а потім Джуд. Так і почалась їхня історія