Недавно по соцсетям разошлась информация о том, что на освобождённых от захватчиков украинских территориях задержаны российские учителя, которые приехали туда преподавать по российской программе. Вице-премьер Ирина Верещук, по словам журналистов, отметила, что педагогам грозит до 15 лет лишения свободы по статье 438 УК Украины. В российских соцсетях начался массовый траур, а некоторые блогеры в панике бросились выяснять, что украинцы сделают с жителями Крыма, если отвоюют его обратно.
Оказалось, что, хотя и учителей-коллаборантов, и российских учителей, мечтающих преподавать в Украине, хватает, история о задержании — под большим вопросом. Об этом сообщили сотрудники Генеральной прокуратуры Украины. Некоторые украинцы полагают, что фейк был запущен с целью запугать рашистов. Председатель российского учительского профсоюза отметил, что фамилий педагогов, задержанных в Купянске, не знает. Однако в базе данных профсоюза числятся 80 учителей из Дагестана и около 50 других провинциальных учителей, которых направили в ДНР, ЛНР и на оккупированные украинские территории.
Как заявляет корреспондент «Радио Свобода», в Купянске никого не задержали, а около 20 учителей, подавших заявки на преподавание в Харьковской области, никуда не поехали. Но вербовка педагогов велась очень активно, им предлагали высокую зарплату.
Так или иначе, пророссийски настроенные граждане до сих пор в истерике. Они опасаются, что розыгрыш станет реальностью.
https://bit.ly/3QSBAG1
Оказалось, что, хотя и учителей-коллаборантов, и российских учителей, мечтающих преподавать в Украине, хватает, история о задержании — под большим вопросом. Об этом сообщили сотрудники Генеральной прокуратуры Украины. Некоторые украинцы полагают, что фейк был запущен с целью запугать рашистов. Председатель российского учительского профсоюза отметил, что фамилий педагогов, задержанных в Купянске, не знает. Однако в базе данных профсоюза числятся 80 учителей из Дагестана и около 50 других провинциальных учителей, которых направили в ДНР, ЛНР и на оккупированные украинские территории.
Как заявляет корреспондент «Радио Свобода», в Купянске никого не задержали, а около 20 учителей, подавших заявки на преподавание в Харьковской области, никуда не поехали. Но вербовка педагогов велась очень активно, им предлагали высокую зарплату.
Так или иначе, пророссийски настроенные граждане до сих пор в истерике. Они опасаются, что розыгрыш станет реальностью.
https://bit.ly/3QSBAG1
Нігіліст
Мёртвые спасают своих мертвецов: о русских учителях в Украине
Ригидность мышления в сочетании с поразительной конформистской гибкостью всегда отличала «заслуженных» российских учителей.
Півроку запеклої боротьби: в ім'я чого ми кладемо свої життя
Так сталося, що повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році, що вже відкрито посягає на саме наше існування як суверенної нації, назавжди закрило питання абсурдної війни на винищення. Тепер у наших смертях є однозначний сенс, бо ми не просто когось стримуємо. Українці ведуть запеклу боротьбу з імперією, чиї щупальця проникають в щілини Європи й Америки, паплюжачи добрі сенси та викривлюючи правду.
Ми вбиваємо та гинемо вже не просто за своє існування, а за звільнення нашої частки світу від згубного, токсичного впливу Росії, що постала як новітня фашистська імперія.
Якщо ми переможемо, то забудемо про цю згубність і зможемо розвиватися без тих придуркуватих обмежень, що стримували наш рух до прогресу всі ці роки. Ми витравлюємо Росію не лише з наших полів, лісів і степів, але й з наших власних голів.
https://bit.ly/3qWf2ts
Так сталося, що повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році, що вже відкрито посягає на саме наше існування як суверенної нації, назавжди закрило питання абсурдної війни на винищення. Тепер у наших смертях є однозначний сенс, бо ми не просто когось стримуємо. Українці ведуть запеклу боротьбу з імперією, чиї щупальця проникають в щілини Європи й Америки, паплюжачи добрі сенси та викривлюючи правду.
Ми вбиваємо та гинемо вже не просто за своє існування, а за звільнення нашої частки світу від згубного, токсичного впливу Росії, що постала як новітня фашистська імперія.
Якщо ми переможемо, то забудемо про цю згубність і зможемо розвиватися без тих придуркуватих обмежень, що стримували наш рух до прогресу всі ці роки. Ми витравлюємо Росію не лише з наших полів, лісів і степів, але й з наших власних голів.
https://bit.ly/3qWf2ts
Нігіліст
Півроку запеклої боротьби: в ім’я чого ми кладемо свої життя
Ми вбиваємо та гинемо вже не просто за своє існування, а за звільнення нашої частки світу від згубного, токсичного впливу Росії, що постала як новітня фашистська імперія.
Одна из причин того, почему Россия проиграет, кроется в культе "Великой Отечественной Войны", а точнее в формах которые этот культ принял.
Вспомните всю патриотическую риторику о героическом подвиге советского народа, в чем заключался "героизм" в интерпретации тех, кто его восспевает?
В том, что солдаты без нормального вооружения, необученные, лишенные базовых навыков шли на врага и погибали в неимоверных количествах.
Советская, а потом и русская пропаганда не пыталась это скрывать и ретушировать, наоборот, именно в этом находили основание для гордости. Настоящий солдат-победитель — это когда грудью на амбразуру, и с винтовкой против танка и не иначе.
Война началась неожиданно? Конечно, очень неожиданно после того, как Сталин заключил преступный пакт с Гитлером, а позже игнорировал все доклады разведки.
Русских людей научили вспоминать с гордостью и почитать то, что следовало бы вспоминать как пример непростительной, преступной некомпетентности властей и командования.
Их приучили верить в то, что победа именно так и достигается — огромной кровью и бессмысленными жертвами, причем эта установка, похоже, глубоко засела и у командования. Зачем профессионализм, зачем качественное оружие, когда есть саперная лопатка, портянки и вера в победу?
Именно поэтому толпа неоснащенных резервистов, забывших с какой стороны автомат стреляет, в представлении русского человека — это и есть армия победы. И чем больше их будет умирать, тем больше они будут верить, что победа уже практически в руках.
Тот факт, что Вторую Мировую выиграли при помощи союзников, Россия предпочла забыть, оставив от всей памяти один лишь культ бессмысленного и беспощадного самопожертвования и извращённую пародию на антифашизм.
/Александр Володарский
Вспомните всю патриотическую риторику о героическом подвиге советского народа, в чем заключался "героизм" в интерпретации тех, кто его восспевает?
В том, что солдаты без нормального вооружения, необученные, лишенные базовых навыков шли на врага и погибали в неимоверных количествах.
Советская, а потом и русская пропаганда не пыталась это скрывать и ретушировать, наоборот, именно в этом находили основание для гордости. Настоящий солдат-победитель — это когда грудью на амбразуру, и с винтовкой против танка и не иначе.
Война началась неожиданно? Конечно, очень неожиданно после того, как Сталин заключил преступный пакт с Гитлером, а позже игнорировал все доклады разведки.
Русских людей научили вспоминать с гордостью и почитать то, что следовало бы вспоминать как пример непростительной, преступной некомпетентности властей и командования.
Их приучили верить в то, что победа именно так и достигается — огромной кровью и бессмысленными жертвами, причем эта установка, похоже, глубоко засела и у командования. Зачем профессионализм, зачем качественное оружие, когда есть саперная лопатка, портянки и вера в победу?
Именно поэтому толпа неоснащенных резервистов, забывших с какой стороны автомат стреляет, в представлении русского человека — это и есть армия победы. И чем больше их будет умирать, тем больше они будут верить, что победа уже практически в руках.
Тот факт, что Вторую Мировую выиграли при помощи союзников, Россия предпочла забыть, оставив от всей памяти один лишь культ бессмысленного и беспощадного самопожертвования и извращённую пародию на антифашизм.
/Александр Володарский
Реакции россиян на путинское решение о «частичной мобилизации» очень разнообразны. Среди них у меня вызывает непонимание одна реакция, а именно — искреннее недовольство тем, что соседние страны-участники ЕС не идут навстречу потенциальным «уклонистам», а все так же принципиальны по поводу ограничений въезда для россиян.
Сотни подобных комментариев можно прочитать под постами оппозиционных медиа, это же мнение прямо выразила Любовь Соболь и еще ряд как рукопожатных, так и одиозных персонажей. Эта позиция хоть и претендует на логичную простоту, однако вовсе не есть однозначной.
Если на секунду отказаться от не совсем уместного в военное время эгоцентрического мышления, то потенциальная помощь западных стран российским «уклонистам» — затея весьма бессмысленная.
Во-первых, надо понять, что среди мужчин призывного возраста на Запад, будь у них такая возможность, выехала бы сотня-другая тысяч представителей среднего класса и жителей больших городов. У сельской бедноты, на которой держится российская армия, такой возможности в основном нет. Так вот, эта пара сотен тысяч обеспеченных москвичей и петербуржцев не способна серьезно повлиять на ход войны и усугубить положение украинской армии. Потому, что большинство из них попросту не мобилизуют — как не служивших и не имеющих ни военного опыта, ни специальности. И этот аргумент работает не потому, что российская власть такая гуманная и бережет генофонд завсегдатаев московских кофеен, а потому, что ей не нужно усложнять себе в жизнь подготовкой необученных бойцов, особенно в момент, когда кураж поймало украинское войско.
Касаемо тех, кто служил и подпадает под мобилизацию, но хотел бы выехать, — это, предположительно, небольшое количество потенциально немотивированных бойцов. Что опять-таки ставит под сомнение их пользу на фронте, в том числе по сравнению с теми, кто войну поддерживает и воевать желает.
Во-вторых, что более важно, желающие выехать сохраняют минимальную динамику сопротивления и потенциально являются протестующими элементами. И содействовать их выезду из страны — значит уменьшать и так незначительные шансы на долгожданный старт брожений и недовольства. А так как неудавшиеся беглецы — это, в основном, молодые мужчины, то именно они должны были стать кулаками этого самого недовольства.
Конечно же, мы все понимаем, что
в конформистской РФ вариант насильственных протестов против государственной системы маловероятен. Однако не стоит забывать, что история — вещь непредсказуемая, и, дабы не просчитаться, важно держать в уме и такие сценарии. Мы уже видели горящие российские военкоматы и акции рельсовых партизан. Хочется верить, что вскоре ряды храбрецов пополнятся, и найдутся те, кто в унисон с украинскими воинами будут расшатывать путинский режим.
Почему оба аргумента касаются не личных интересов отдельных индивидов, а самого политического контекста? Потому что ситуация войны заставляет на первое место ставить именно рациональную целесообразность, а не абстрактные идеалы «чистого гуманизма». Чистым гуманизмом займемся после войны, и не потому, что во времена войны не место гуманизму, нет. Просто ситуация, в которой мы все (а прежде всего украинцы) оказались, настолько сложнорешаемая и опасная, что у нас нет роскоши жертвовать стратегией в пользу секундной эмпатии.
К примеру, слышали, что говорит не последний в российском государстве человек Костя Малофеев?
«Весь мир должен молиться на победу России, потому что это может закончиться только двумя путями: либо победа России, либо ядерный апокалипсис. Если мы не победим, нам придется применить ядерное оружие, потому что мы не можем проиграть. Неужели кто-то действительно думает, что Россия примет поражение и не применит свой ядерный арсенал?»
Сотни подобных комментариев можно прочитать под постами оппозиционных медиа, это же мнение прямо выразила Любовь Соболь и еще ряд как рукопожатных, так и одиозных персонажей. Эта позиция хоть и претендует на логичную простоту, однако вовсе не есть однозначной.
Если на секунду отказаться от не совсем уместного в военное время эгоцентрического мышления, то потенциальная помощь западных стран российским «уклонистам» — затея весьма бессмысленная.
Во-первых, надо понять, что среди мужчин призывного возраста на Запад, будь у них такая возможность, выехала бы сотня-другая тысяч представителей среднего класса и жителей больших городов. У сельской бедноты, на которой держится российская армия, такой возможности в основном нет. Так вот, эта пара сотен тысяч обеспеченных москвичей и петербуржцев не способна серьезно повлиять на ход войны и усугубить положение украинской армии. Потому, что большинство из них попросту не мобилизуют — как не служивших и не имеющих ни военного опыта, ни специальности. И этот аргумент работает не потому, что российская власть такая гуманная и бережет генофонд завсегдатаев московских кофеен, а потому, что ей не нужно усложнять себе в жизнь подготовкой необученных бойцов, особенно в момент, когда кураж поймало украинское войско.
Касаемо тех, кто служил и подпадает под мобилизацию, но хотел бы выехать, — это, предположительно, небольшое количество потенциально немотивированных бойцов. Что опять-таки ставит под сомнение их пользу на фронте, в том числе по сравнению с теми, кто войну поддерживает и воевать желает.
Во-вторых, что более важно, желающие выехать сохраняют минимальную динамику сопротивления и потенциально являются протестующими элементами. И содействовать их выезду из страны — значит уменьшать и так незначительные шансы на долгожданный старт брожений и недовольства. А так как неудавшиеся беглецы — это, в основном, молодые мужчины, то именно они должны были стать кулаками этого самого недовольства.
Конечно же, мы все понимаем, что
в конформистской РФ вариант насильственных протестов против государственной системы маловероятен. Однако не стоит забывать, что история — вещь непредсказуемая, и, дабы не просчитаться, важно держать в уме и такие сценарии. Мы уже видели горящие российские военкоматы и акции рельсовых партизан. Хочется верить, что вскоре ряды храбрецов пополнятся, и найдутся те, кто в унисон с украинскими воинами будут расшатывать путинский режим.
Почему оба аргумента касаются не личных интересов отдельных индивидов, а самого политического контекста? Потому что ситуация войны заставляет на первое место ставить именно рациональную целесообразность, а не абстрактные идеалы «чистого гуманизма». Чистым гуманизмом займемся после войны, и не потому, что во времена войны не место гуманизму, нет. Просто ситуация, в которой мы все (а прежде всего украинцы) оказались, настолько сложнорешаемая и опасная, что у нас нет роскоши жертвовать стратегией в пользу секундной эмпатии.
К примеру, слышали, что говорит не последний в российском государстве человек Костя Малофеев?
«Весь мир должен молиться на победу России, потому что это может закончиться только двумя путями: либо победа России, либо ядерный апокалипсис. Если мы не победим, нам придется применить ядерное оружие, потому что мы не можем проиграть. Неужели кто-то действительно думает, что Россия примет поражение и не применит свой ядерный арсенал?»
То есть, если ему верить, речь о ставках апокалиптического масштаба. А когда ставки растут, и на кону оказываются явления глобальные, пусть судьба отдельного россиянина будет его личной заботой, а государства и институции пусть управляются рациональной целесообразностью, которая сейчас, увы, не стороне тех, кто пытается выехать, и подсказывает, что им не стоит предоставлять политические убежища. Ничего личного, просто война.
Ну, или, перефразируя нацболов: «Поражение России — все, остальное — ничто». Пока так.
/Денис Султангалиев
Ну, или, перефразируя нацболов: «Поражение России — все, остальное — ничто». Пока так.
/Денис Султангалиев
Политические цундере. Что случилось с русской оппозицией?
Цундере — поведенческий архетип из аниме, означающий, что человек демонстративно проявляет неприязнь или даже ненависть к объекту своей симпатии, но потом смягчается. В отдельных случаях цундере использует показную агрессию именно для того, чтобы привлечь внимание объекта. В японской поп-культуре цундере чаще девушки — видимо, это связано с отголосками предрассудка о женской застенчивости и нежелании открыто проявлять любовь к мужчине. На постсоветском пространстве цундере чаще бывают мужчины: они намного активнее используют принцип агрессивного ухаживания и порой совершенно искренне считают, что «с самки надо сбить спесь, и тогда она признаёт твоё превосходство и влюбится». В реальности эти приёмы чаще отпугивают женщин, чем привлекают.
Но речь сейчас пойдёт о другой категории цундере — российских политических. Современная разновидность политических цундере формируется буквально на глазах. Объект вожделения в этом раскладе — Европа, которую цундере недавно воспевали, параллельно ругая Россию. После санкций, но особенно — после троллинга со стороны Владимира Зеленского, у некоторых левых и либералов включилась программа «зелен виноград, не очень-то и хотелось». Но, будучи истинными цундере, наши герои и героини этим не ограничились.
https://bit.ly/3C6uJF0
Цундере — поведенческий архетип из аниме, означающий, что человек демонстративно проявляет неприязнь или даже ненависть к объекту своей симпатии, но потом смягчается. В отдельных случаях цундере использует показную агрессию именно для того, чтобы привлечь внимание объекта. В японской поп-культуре цундере чаще девушки — видимо, это связано с отголосками предрассудка о женской застенчивости и нежелании открыто проявлять любовь к мужчине. На постсоветском пространстве цундере чаще бывают мужчины: они намного активнее используют принцип агрессивного ухаживания и порой совершенно искренне считают, что «с самки надо сбить спесь, и тогда она признаёт твоё превосходство и влюбится». В реальности эти приёмы чаще отпугивают женщин, чем привлекают.
Но речь сейчас пойдёт о другой категории цундере — российских политических. Современная разновидность политических цундере формируется буквально на глазах. Объект вожделения в этом раскладе — Европа, которую цундере недавно воспевали, параллельно ругая Россию. После санкций, но особенно — после троллинга со стороны Владимира Зеленского, у некоторых левых и либералов включилась программа «зелен виноград, не очень-то и хотелось». Но, будучи истинными цундере, наши герои и героини этим не ограничились.
https://bit.ly/3C6uJF0
Нігіліст
Политические цундере. Что случилось с русской оппозицией?
Современная разновидность политических цундере формируется буквально на глазах. Объект вожделения в этом раскладе — Европа, которую цундере недавно воспевали, параллельно ругая Россию. После санкций, но особенно — после троллинга со стороны Владимира Зеленского…
От ви зневажаєте росіян, які в умовах близького звиздецю не виходять на протести і не вишикуються в черги до військоматів, а тікають з країни. Не так як в Україні було. Але щоб битися за свою країну – чи то з ворогом на фронті, чи то з ОМОНом на протестах – треба мати за що битися. В Україні на Майдан виходили, щоб дати країні шанс стати такою, якою вона ще не є, але може стати – кращою, вільнішою, сильнішою, справедливішою. Українці зараз воюють за те, шоб країна не зникла, відбулася і могла скористатися здобутим шансом.
Але щоб люди жертвували собою, щоб шанс не виглядав ілюзією, треба, щоб це майбутнє вже існувало в Україні – як зародок, як перспектива, як потенція. Саме такою Україна і є. Країна з інтегрованим шансом на майбутнє. Це те, чого немає в РФ. Ні, мова не про вологі мрії імперців – в цьому РФ не унікальна, подібні тенденції існують багато де. В РФ немає країни. «Государство» є, а ось замість країни – порожнеча. Чорна слизька холодна порожнеча, в глибині якої вологим звуком рухаються невидимі щупальці «государства».
Поруч із Цим можна фізично існувати, доки Це забезпечує прийнятний для індивіда рівень добробуту. Для когось це можливість ресторану і щорічні пакетні тури до Єгипту, для когось просто пляшка горілки і телевізор. Ця порожнеча вічна, як хтонічний монстр – недарма Ніцше називав «государство» найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ. Росіяни народжуються, живуть, помирають поруч із цією чорною й слизькою безоднею, називають її «родіной».
Але якщо цей монстр починає вимагати масових жертвоприношень – то частина людей просто заціпеніло чекає, поки його обовʼє чорне слизьке щупальце, вдягне у зелену форму і відправить на бійню. Інші ж – ті, що прагнуть подовжити своє існування – тікають. Бо ця порожнеча є вічною і немає сенсу за щось битися.
Хоча насправді битися їм таки є за що. За вільну Інгрію, вільну Кубань, вільний Татарстан. В кожній з цих назв є малесенький інтегрований шанс на майбутнє. Цей шанс актуалізується, але для цього потрібна готовність людей битися за нього. А ще трішечки любові і віри – і міцні сокири в руках, щоб рубати слизькі чорні щупальці. Це працює – доведено Україною. Головне, аби знайшлися готові люди, бо зрештою, порожнеча зовнішня – це лише відображення порожнечі, яка є всередині людини.
«Убить в себе государство» – значить, заповнити порожнечу жагою життя і творчості. Але в цьому ми мешканцям країни-порожнечі можемо допомогти хіба що власним прикладом. А далі – самі. Якщо, звісно, наважаться, якщо порожнеча не випила їхні душі аж до самого до дна. Нам же – своє робить.
/Євген Лешан
Але щоб люди жертвували собою, щоб шанс не виглядав ілюзією, треба, щоб це майбутнє вже існувало в Україні – як зародок, як перспектива, як потенція. Саме такою Україна і є. Країна з інтегрованим шансом на майбутнє. Це те, чого немає в РФ. Ні, мова не про вологі мрії імперців – в цьому РФ не унікальна, подібні тенденції існують багато де. В РФ немає країни. «Государство» є, а ось замість країни – порожнеча. Чорна слизька холодна порожнеча, в глибині якої вологим звуком рухаються невидимі щупальці «государства».
Поруч із Цим можна фізично існувати, доки Це забезпечує прийнятний для індивіда рівень добробуту. Для когось це можливість ресторану і щорічні пакетні тури до Єгипту, для когось просто пляшка горілки і телевізор. Ця порожнеча вічна, як хтонічний монстр – недарма Ніцше називав «государство» найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ. Росіяни народжуються, живуть, помирають поруч із цією чорною й слизькою безоднею, називають її «родіной».
Але якщо цей монстр починає вимагати масових жертвоприношень – то частина людей просто заціпеніло чекає, поки його обовʼє чорне слизьке щупальце, вдягне у зелену форму і відправить на бійню. Інші ж – ті, що прагнуть подовжити своє існування – тікають. Бо ця порожнеча є вічною і немає сенсу за щось битися.
Хоча насправді битися їм таки є за що. За вільну Інгрію, вільну Кубань, вільний Татарстан. В кожній з цих назв є малесенький інтегрований шанс на майбутнє. Цей шанс актуалізується, але для цього потрібна готовність людей битися за нього. А ще трішечки любові і віри – і міцні сокири в руках, щоб рубати слизькі чорні щупальці. Це працює – доведено Україною. Головне, аби знайшлися готові люди, бо зрештою, порожнеча зовнішня – це лише відображення порожнечі, яка є всередині людини.
«Убить в себе государство» – значить, заповнити порожнечу жагою життя і творчості. Але в цьому ми мешканцям країни-порожнечі можемо допомогти хіба що власним прикладом. А далі – самі. Якщо, звісно, наважаться, якщо порожнеча не випила їхні душі аж до самого до дна. Нам же – своє робить.
/Євген Лешан
Попри тріумф українського війська на харківському напрямку, цей фронт все ще залишається одним з найгарячіших. А значить є робота для тилу. Бійці харківської ТрО збирають на необхідне – евакуаційне авто та зимові спальні мішки.
Давайте закриємо цей збір сьогодні! Репост вітається.
https://send.monobank.ua/jar/8TWb8RbtVE
Давайте закриємо цей збір сьогодні! Репост вітається.
https://send.monobank.ua/jar/8TWb8RbtVE
Who are the Ukrainians? Have you ever had this question on your mind?
I think nobody will argue with the statement that a Ukrainian is somebody self-defining as a defender of this country’s independence. Somebody between Tauria and Polissia; between the Carpathians and Donbas. There are no naturally born kings and aristocrats here. The only reign here is the will for as much freedom and individualism as possible in today’s conditions.
Ethnically, you can be Russian, Belarusian, Polish, Tatar or anybody else, and your origin is generally irrelevant here, as long as you strive for the independence of our space, defy the authority of arrogance and rank, live honestly and don’t bother your neighbors.
So, the Ukrainians are the ones who have accepted the relevant identity built around simple cultural-political values: live according to the truth, knock down the ones who have reigned too long, and keep your hands away from the borsch of another. If the point is to preserve Ukraine as a phenomenon, such identity is much more advantageous than any of its competitors.
https://bit.ly/3SHEaA9
I think nobody will argue with the statement that a Ukrainian is somebody self-defining as a defender of this country’s independence. Somebody between Tauria and Polissia; between the Carpathians and Donbas. There are no naturally born kings and aristocrats here. The only reign here is the will for as much freedom and individualism as possible in today’s conditions.
Ethnically, you can be Russian, Belarusian, Polish, Tatar or anybody else, and your origin is generally irrelevant here, as long as you strive for the independence of our space, defy the authority of arrogance and rank, live honestly and don’t bother your neighbors.
So, the Ukrainians are the ones who have accepted the relevant identity built around simple cultural-political values: live according to the truth, knock down the ones who have reigned too long, and keep your hands away from the borsch of another. If the point is to preserve Ukraine as a phenomenon, such identity is much more advantageous than any of its competitors.
https://bit.ly/3SHEaA9
Нігіліст
Who are the Ukrainians?
So, the Ukrainians are the ones who have accepted the relevant identity built around simple cultural-political values: live according to the truth, knock down the ones who have reigned too long, and keep your hands away from the borsch of another.
Промова Путіна це яскравий приклад кверфонту — точки, в якій червоні коричнивіють, а коричневі припиняють приховувати свою ненависть.
Декого може збити з пантелику той факт, що просуваючи одні «ліві» тези — антиамериканізм, зосередження на критиці окремих проявів капіталізму — Путін одночасно заперечує інші «ліві» тези — інтерсекційну критику, гендерну теорію тощо.
Насправді ліві для Путіна — вороги, яких його режим цілеспрямовано та методично винищує: одних садить у в'язницю, інших вбиває. Кремлівська філософія — це російський фашизм, більш езотерична й нігілістична течія ультраправої думки.
Російський фашизм успішно абсорбував більшовизм, звівши його до імперської величі СРСР й естетики ранніх радянських плакатів. У ХХІ столітті ця філософія просякла найбільш ублюдковим індивідуалізмом, що просто заперечує будь-яку щирість і відповідальність.
Саме тому Путін — поборник найбільш підлих, безпринципових і нарваних світоглядів, праворадикальних за своїм спрямуванням. Їх прагнуло об'єднати російське неоєвразійство, і Путін завершує цю роботу значно більш вправно, ніж його ідеологічний агент Дугін. Російський диктатор хоче стати всесвітнім фюрером.
/Дмитро Мрачник
Декого може збити з пантелику той факт, що просуваючи одні «ліві» тези — антиамериканізм, зосередження на критиці окремих проявів капіталізму — Путін одночасно заперечує інші «ліві» тези — інтерсекційну критику, гендерну теорію тощо.
Насправді ліві для Путіна — вороги, яких його режим цілеспрямовано та методично винищує: одних садить у в'язницю, інших вбиває. Кремлівська філософія — це російський фашизм, більш езотерична й нігілістична течія ультраправої думки.
Російський фашизм успішно абсорбував більшовизм, звівши його до імперської величі СРСР й естетики ранніх радянських плакатів. У ХХІ столітті ця філософія просякла найбільш ублюдковим індивідуалізмом, що просто заперечує будь-яку щирість і відповідальність.
Саме тому Путін — поборник найбільш підлих, безпринципових і нарваних світоглядів, праворадикальних за своїм спрямуванням. Їх прагнуло об'єднати російське неоєвразійство, і Путін завершує цю роботу значно більш вправно, ніж його ідеологічний агент Дугін. Російський диктатор хоче стати всесвітнім фюрером.
/Дмитро Мрачник
У "хороших русских" в Германии есть, кстати, отличный шанс доказать, что они хорошие.
Въебать по "русскому дому" и связанным институциям и персоналиям.
Сделать так, чтобы Россотрудничества в Германии не было, совсем, ни в каком виде.
Методы любые. Можно выступать легально, а можно, гггг, филиал НРА открывать. Это было бы отличным тестом на то, способна ли русская оппозиция в эмиграции как-то результативно действовать..
"Русского дома" в Берлине все равно скоро не станет, но если эту работу тоже придется делать украинцам — уважения к русской оппозиции это явно не добавит.
/Александр Володарский
Въебать по "русскому дому" и связанным институциям и персоналиям.
Сделать так, чтобы Россотрудничества в Германии не было, совсем, ни в каком виде.
Методы любые. Можно выступать легально, а можно, гггг, филиал НРА открывать. Это было бы отличным тестом на то, способна ли русская оппозиция в эмиграции как-то результативно действовать..
"Русского дома" в Берлине все равно скоро не станет, но если эту работу тоже придется делать украинцам — уважения к русской оппозиции это явно не добавит.
/Александр Володарский
Путин объединяет сталинские и гитлеровские приёмы, превращаясь в гротескную фигуру. Неяркая, совершенно заурядная внешность русского фюрера резко контрастирует с его поступками, подчёркивая дикость и архаичность путинских стратегий. Подобно тому, как выброшенный кем-то фаллоимитатор стал причиной засора канализации в Кривом Роге, Хуйло засорил мировую трубу. Идёт ли президент на поводу у своих вышколенных псов, изображающих лояльность, или они под него подстраиваются? Это мы узнаем только после победы Украины и падения режима. А сейчас, когда 18-летнему трансгендерному парню грозит тюремный срок за рисунок с коктейлем Молотова, запощенный в чате на 80 человек; когда мужчина, бросивший бутылку с зажигательной смесью в военкомат, может сесть на 15 лет; когда орава росгвардейцев тащит в участок мать с маленьким ребёнком, — мы можем повторить за башкирским активистом, недавно задержанным в городе Мелеузе:
«Путин, это твой последний юбилей. Жри, тварь».
https://bit.ly/3SMVp3j
«Путин, это твой последний юбилей. Жри, тварь».
https://bit.ly/3SMVp3j
Нігіліст
Путин, пожри мха: на юбилей вождя
Путин объединяет сталинские и гитлеровские приёмы, превращаясь в гротескную фигуру. Неяркая, совершенно заурядная внешность русского фюрера резко контрастирует с его поступками, подчёркивая дикость и архаичность путинских стратегий.
Все-таки Россия – уникальная страна. Мне кажется еще никому в истории не удавалось быть одновременно неописуемо жестокими и в то же время карикатурно жалкими и смешными.
Сегодняшние обстрелы – это прекрасная иллюстрация не только моральной, но и военной несостоятельности России.
Беспорядочно обстрелять жилые дома. Ёбнуть по историческому "Будинку Центральної Ради" перепутав её с "Верховной Радой". Попытаться взорвать кличковский "Стеклянный Мост", но безуспешно.
Но самые жалкие в этой ситуации – русские пропагандисты, которым отдали приказ радоваться этому очередному позору.
Ничего, скоро будут плакать на похоронах коллег.
/Александр Володарский
Сегодняшние обстрелы – это прекрасная иллюстрация не только моральной, но и военной несостоятельности России.
Беспорядочно обстрелять жилые дома. Ёбнуть по историческому "Будинку Центральної Ради" перепутав её с "Верховной Радой". Попытаться взорвать кличковский "Стеклянный Мост", но безуспешно.
Но самые жалкие в этой ситуации – русские пропагандисты, которым отдали приказ радоваться этому очередному позору.
Ничего, скоро будут плакать на похоронах коллег.
/Александр Володарский
Двойные стандарты, доносительство, агрессия, лицемерие, подлость и лживость — вот что непрерывно демонстрируют русские радфем с 24 февраля. Говорят, что война, при всей своей чудовищности, помогает людям открыть истинное лицо. Русские радфем своё лицо показали, и не один раз, во множестве ракурсов. По сути, это архаичное, правоконсервативное, даже профашистское движение, пропагандирующее гендерные стереотипы. Теперь они могут сколько угодно цепляться к украинкам и требовать «прекратить хейтить росфем» — это не сработает.
Немногочисленные радфем, выступающие в твиттере против войны, как обычно, делают вид, что их сёстры ничего такого не говорят и вообще белые и пушистые. Женщины, понимаете ли, мирные от природы. Или от пресловутой ЖГС, радфемки насчёт этого пока не договорились. Если президентками будут только женщины, воцарится мир и согласие…
https://bit.ly/3eA9cLV
Немногочисленные радфем, выступающие в твиттере против войны, как обычно, делают вид, что их сёстры ничего такого не говорят и вообще белые и пушистые. Женщины, понимаете ли, мирные от природы. Или от пресловутой ЖГС, радфемки насчёт этого пока не договорились. Если президентками будут только женщины, воцарится мир и согласие…
https://bit.ly/3eA9cLV
Нігіліст
«Настучи на уклониста»: русские радфем одобряют мобилизацию
Двойные стандарты, доносительство, агрессия, лицемерие, подлость и лживость — вот что непрерывно демонстрируют русские радфем с 24 февраля.
За вісім років російсько-української війни, що почалася в 2014 р., в Росії було видано щонайменше шість книг Валерія Солдатенка – російські версії його монографій про Георгія Пятакова та Миколу Скрипника, про Володимира Винниченка та Симона Петлюру, нарис про Крим в роки революції та дві збірки його «історико-історіографічних есе» про українську революцію 1917–1921 рр. За той же час чотири збірки праць Валерія Солдатенко було видано Києві, там само вийшла й одна книжка – спільна із академіком Володимиром Литвином.
Медалі Пушкіна і Сталіна, якими нагородили Валерія Федоровича Солдатенка, були зовсім не випадковими, а цілком заслуженим визнанням його зусиль по пропаганді старої радянської, по суті сталінської, схеми історії більшовицької партії та революційного періоду історії України. При чому задля цього він вдається до традиційних для істориків КПРС замовчувань і підтасовок. Я зовсім не вважаю, що всі праці Солдатенка мають бути викинути чи знищеними. Їх безумовно треба зберігати в наукових бібліотеках та вивчати – так само як і праці істориків часів Російської імперії та часів СРСР. Але після всього цього вважаю, що держава Україна цілком може відправити такого діяча на заслужену пенсію й позбавити звання члена-кореспондента Національної Академії Наук України та відповідних цього звання виплат.
https://bit.ly/3MzTjSl
Медалі Пушкіна і Сталіна, якими нагородили Валерія Федоровича Солдатенка, були зовсім не випадковими, а цілком заслуженим визнанням його зусиль по пропаганді старої радянської, по суті сталінської, схеми історії більшовицької партії та революційного періоду історії України. При чому задля цього він вдається до традиційних для істориків КПРС замовчувань і підтасовок. Я зовсім не вважаю, що всі праці Солдатенка мають бути викинути чи знищеними. Їх безумовно треба зберігати в наукових бібліотеках та вивчати – так само як і праці істориків часів Російської імперії та часів СРСР. Але після всього цього вважаю, що держава Україна цілком може відправити такого діяча на заслужену пенсію й позбавити звання члена-кореспондента Національної Академії Наук України та відповідних цього звання виплат.
https://bit.ly/3MzTjSl
Нігіліст
Медаль для члена-кореспондента
Раніше для радянських істориків майже вся історія СРСР була втіленням в життя рішень з’їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК КПРС, які «з великим ентузіазмом зустрічали усі верстви радянського народу». Тепер історія – це втілення в життя «ідеї державності»…
Ви можете собі уявити, щоб одна людина в країні, де мільйони мають вищу освіту, доступ до будь-якої інформації та хоч якусь подобу приватного життя, змогла б отак клацнути пальцями й змусити всіх зненавидіти якийсь інший народ і піти його нищити?
Адольф Гітлер не зміг би порубати Європу на капусту, якби німці не були ображеними на весь світ й не вірили у свою унікальність, особливість і неповторність. Ідеї вищості німецького народу народилася не в головах нацистів, бо постала ще в ХІХ столітті.
Так, фюрер міг дивувати скаженістю наказів, однак вони цілком вкладалися в рамки німецьких реалій та прагнень того часу. Німці вже були готові катувати й вбивати, мали купу досвіду й ідей в цій справі. Просто Гітлер вивів найтемніше на поверхню, і нікому вже було це стримати.
Ви думаєте, після Другої світової німці отак раптово виправилися й усвідомили, що наробили? Ага, ще б пак — нацисти познімали кітелі, але не нікуди не ділися, і народ вперше усвідомив жахи своїх злочинів лише в семидесяті. І все одно Німеччина сьогодні — головний гравець Європи.
Останні вісім років Росія навіть не була тоталітарною державою, однак Путін спромігся мовчазної згоди більшості своїх співгромадян і послав їх на смерть — убивати й гинути самим. Просто всі ті росіяни, що могли б стримати свою країну від темряви, зрештою, були не проти.
Росіянам подобалися думки про свою винятковість. Це не обов'язково обумовлено фашизмом — мільйони цих людей обґрунтовують своє право на тотальну війну будь-якими іншими способами. Не має значення, імперці вони, комуністи чи лібертаріанці. Вони носії культури, що живиться кров'ю.
Коли росіяни кажуть, що ні в чому не винні, і тому їм не соромно — насправді вони мають на увазі, що не хочуть нести відповідальність за морок, який самі зрошували і продовжують плекати. І не має значення, де вони — на передовій в Україні чи на східцях нічного клубу в Тбілісі.
Росіяни щасливі усвідомлювати, що їхня батьківщина, їхня цивілізація — не затишне місце, в якому можна кохати й бути щасливим. Це жорстке місце, в якому холодно й усе заборонено. Однак це така «невеличка жертва», яка дозволяє відчути себе мучениками, що мають право на вбивство.
Російська національна ідея це ур-фашизм. Горе цьому народу — він зможе стати людяним лише тоді, коли відчує на собі всі ті жахи, які приніс іншим.
текст: Дмитро Мрачник
ілюстрація: superkabuto
Адольф Гітлер не зміг би порубати Європу на капусту, якби німці не були ображеними на весь світ й не вірили у свою унікальність, особливість і неповторність. Ідеї вищості німецького народу народилася не в головах нацистів, бо постала ще в ХІХ столітті.
Так, фюрер міг дивувати скаженістю наказів, однак вони цілком вкладалися в рамки німецьких реалій та прагнень того часу. Німці вже були готові катувати й вбивати, мали купу досвіду й ідей в цій справі. Просто Гітлер вивів найтемніше на поверхню, і нікому вже було це стримати.
Ви думаєте, після Другої світової німці отак раптово виправилися й усвідомили, що наробили? Ага, ще б пак — нацисти познімали кітелі, але не нікуди не ділися, і народ вперше усвідомив жахи своїх злочинів лише в семидесяті. І все одно Німеччина сьогодні — головний гравець Європи.
Останні вісім років Росія навіть не була тоталітарною державою, однак Путін спромігся мовчазної згоди більшості своїх співгромадян і послав їх на смерть — убивати й гинути самим. Просто всі ті росіяни, що могли б стримати свою країну від темряви, зрештою, були не проти.
Росіянам подобалися думки про свою винятковість. Це не обов'язково обумовлено фашизмом — мільйони цих людей обґрунтовують своє право на тотальну війну будь-якими іншими способами. Не має значення, імперці вони, комуністи чи лібертаріанці. Вони носії культури, що живиться кров'ю.
Коли росіяни кажуть, що ні в чому не винні, і тому їм не соромно — насправді вони мають на увазі, що не хочуть нести відповідальність за морок, який самі зрошували і продовжують плекати. І не має значення, де вони — на передовій в Україні чи на східцях нічного клубу в Тбілісі.
Росіяни щасливі усвідомлювати, що їхня батьківщина, їхня цивілізація — не затишне місце, в якому можна кохати й бути щасливим. Це жорстке місце, в якому холодно й усе заборонено. Однак це така «невеличка жертва», яка дозволяє відчути себе мучениками, що мають право на вбивство.
Російська національна ідея це ур-фашизм. Горе цьому народу — він зможе стати людяним лише тоді, коли відчує на собі всі ті жахи, які приніс іншим.
текст: Дмитро Мрачник
ілюстрація: superkabuto
"Прекрасные русские": почему они не выходят?
Некоторые русские не просто хорошие — они прекрасные. Они противопоставляют себя и предлагающим ввести паспорта «хороших русских» либералам, и вате, и антивоенному протесту. Они считают, что выходить на митинги уже много лет бесполезно, и распространяют эту идею не то что на большую аудиторию, но на вполне приличную, 5-15 тысяч человек, среди которых есть сомневающиеся, а также подростки, которым легче запудрить мозги. «Умный же человек говорит, опытный, жизнь видел, может, и правда не надо ходить», — думают читатели, для которых подобные тексты — ещё один аргумент сидеть дома, ожидая, что кто-то скинет их власть вместо них самих.
Многие русские феминистки в ответ на претензии украинок апеллируют к текстам о выученной беспомощности, вроде известной в своё время статьи о битых жёнах «Почему они не уходят?» Но, постойте, вы же столько лет топили за женскую субъектность и бунт, некоторые из вас утверждали, что жертвы абьюзеров могут стать сильнее и начать агрессивно протестовать, когда почитают феминистскую матчасть и подкопят денег. Почему же эти методы не работают в ситуации «Путин и народ», нет ли тут тотальной десубъективации русского народа и, в частности, тех самых «продвинутых» эмансипанток?
http://bit.ly/3E7RsQU
Некоторые русские не просто хорошие — они прекрасные. Они противопоставляют себя и предлагающим ввести паспорта «хороших русских» либералам, и вате, и антивоенному протесту. Они считают, что выходить на митинги уже много лет бесполезно, и распространяют эту идею не то что на большую аудиторию, но на вполне приличную, 5-15 тысяч человек, среди которых есть сомневающиеся, а также подростки, которым легче запудрить мозги. «Умный же человек говорит, опытный, жизнь видел, может, и правда не надо ходить», — думают читатели, для которых подобные тексты — ещё один аргумент сидеть дома, ожидая, что кто-то скинет их власть вместо них самих.
Многие русские феминистки в ответ на претензии украинок апеллируют к текстам о выученной беспомощности, вроде известной в своё время статьи о битых жёнах «Почему они не уходят?» Но, постойте, вы же столько лет топили за женскую субъектность и бунт, некоторые из вас утверждали, что жертвы абьюзеров могут стать сильнее и начать агрессивно протестовать, когда почитают феминистскую матчасть и подкопят денег. Почему же эти методы не работают в ситуации «Путин и народ», нет ли тут тотальной десубъективации русского народа и, в частности, тех самых «продвинутых» эмансипанток?
http://bit.ly/3E7RsQU
Нігіліст
«Прекрасные русские»: почему они не выходят?
Русский гуманизм в его нынешней форме — не возвышенное парение над схваткой и даже не эгоистичная позиция обывателя (полиция придёт и за аполитами), а унылое блеяние барана в стойле.
Після невеликої вимушеної паузи в роботі журналу – ми до вас повертаємось і вже найближчим часом відновлюємо наші інтелектуальні пошуки тяжкої долі українського нігілізму™.
Однак спершу маємо просити вашої допомоги. Наш 'найголовніший анархіст' був переведений до 204 батальйону, тож питання забезпечення усім необхідним знову на порядку денному.
Банка:
https://send.monobank.ua/jar/9vbiwNcJMc?fbclid=PAAabg4l-Jm-YBgGGmBCr462z-5vwyd21IGwt27tQw6xuifvmxA8gfaUSbNmg
PayPal:
dmrachnik@gmail.com
Однак спершу маємо просити вашої допомоги. Наш 'найголовніший анархіст' був переведений до 204 батальйону, тож питання забезпечення усім необхідним знову на порядку денному.
Банка:
https://send.monobank.ua/jar/9vbiwNcJMc?fbclid=PAAabg4l-Jm-YBgGGmBCr462z-5vwyd21IGwt27tQw6xuifvmxA8gfaUSbNmg
PayPal:
dmrachnik@gmail.com