Русские менты во время допроса активистов иногда интересуются, поддерживают ли те «украинскую идеологию». Поневоле задумываешься, что это такое. Бывает, активист отвечает вопросом на вопрос: «Что вы подразумеваете под украинской идеологией?» А блюститель русского порядка заявляет: «Сами должны понимать, вы же образованный человек».
Почему целый народ стал для русских олицетворением некоей идеологии? Ведь русские не говорят об узбекской, казахской, литовской идеологии. Ни одна бывшая союзная республика после распада СССР олицетворением идеологии не стала. Корреспондент «Нигилиста» поговорил с украинцами и россиянами об этом феномене и особенностях полицейского мышления.
https://bit.ly/3R95tmb
Почему целый народ стал для русских олицетворением некоей идеологии? Ведь русские не говорят об узбекской, казахской, литовской идеологии. Ни одна бывшая союзная республика после распада СССР олицетворением идеологии не стала. Корреспондент «Нигилиста» поговорил с украинцами и россиянами об этом феномене и особенностях полицейского мышления.
https://bit.ly/3R95tmb
Нігіліст
Глазами имперцев: что такое «украинская идеология»?
Корреспондент «Нигилиста» поговорил с украинцами и россиянами об феномене "украинской идеологии" и особенностях полицейского мышления.
Україна не має готового комплексу заходів з реінтеграції тимчасово окупованих територій, і Криму зокрема. Не має вона ні відповідного проєкту, ні хоча б приблизного бачення, як саме має здійснюватися реінтеграція. Здавалося б, вісім років війни й окупації — достатній термін і для напрацювання концепції, і для створення на цій базі певних документів, які б регламентували, що і як має бути зроблено після переходу окупованих територій під ефективний контроль України, а що конче має бути виконано ще до того, як українські прапори замайорять над Юзівкою і Акʼяром.
Наприклад, як бути з людьми, які вісім років перебували у суцільному полі російської пропаганди та ідеології?
Перш за все, диференціювати. Всіляко сприяти намірам проросійських мешканців Криму возз’єднатися зі своєю історичною батьківщиною. Власне, ми це вже почали — після регулярної бавовни в Криму багато хто з понаїхів і дехто з ідейних проросійських місцевих мешканців вже замислився про про переїзд до РФ. Треба нарощувати тиск. Доповнювати вибухи реальні — вибухами інформаційними. Хай панікують, хай бояться. Хай складають валізи, сідають в свої авто і забираються геть.
А з тією більшістю, що залишиться, має працювати наша інформаційна політика. До цього Україна теж не готова, на жаль, але тут принаймні є з чим працювати.
https://bit.ly/3AsX8mC
Наприклад, як бути з людьми, які вісім років перебували у суцільному полі російської пропаганди та ідеології?
Перш за все, диференціювати. Всіляко сприяти намірам проросійських мешканців Криму возз’єднатися зі своєю історичною батьківщиною. Власне, ми це вже почали — після регулярної бавовни в Криму багато хто з понаїхів і дехто з ідейних проросійських місцевих мешканців вже замислився про про переїзд до РФ. Треба нарощувати тиск. Доповнювати вибухи реальні — вибухами інформаційними. Хай панікують, хай бояться. Хай складають валізи, сідають в свої авто і забираються геть.
А з тією більшістю, що залишиться, має працювати наша інформаційна політика. До цього Україна теж не готова, на жаль, але тут принаймні є з чим працювати.
https://bit.ly/3AsX8mC
Нігіліст
Реінтеграція Криму: країна невивчених уроків
Вісім років війни й окупації — достатній термін і для напрацювання концепції, і для створення на цій базі певних документів, які б регламентували, що і як має бути зроблено після переходу окупованих територій під ефективний контроль України, а що конче має…
У 2014 році, коли почалася перша фаза триваючої 8 рік поспіль російської-української війни, найкращі представники чеченського народу, які мешкали в Україні та на еміграції, були одними з перших, хто простягнув нам руку збройної допомоги і добровільно став на захист України від московської імперіалістичної агресії. А до того, українські чеченці разом з українцями, киримли/ кримськими татарами, грузинами, білорусами, євреями й багатьма іншими представницями і представниками всієї нашої багатоетнічної політичної нації вийшли на Майдан на захист демократичних свобод і людської гідності проти промосковського курсу клептократично-бандитського режиму Януковича, що намагався затягнути Україну в смертельні обійми імперії і завести тут авторитарні порядки за образом і подобою росії.
Як казав Іса Мунаєв, бригадний генерал ЗС Чеченської Республіки Ічкерія, учасник двох російсько-чеченських війн, політичний емігрант, засновник і командир одного з чеченських добровольчих підрозділів: «Я виконую свій обов'язок. Є таке поняття - віддавати борги. Коли нам було тяжко, коли ми дуже потребували допомоги, братній народ України в обличчі кращих синів України надали моєму народові, моїй батьківщині - Чеченській Республіці Ічкерія допомогу. І ми вирішили, що нам пора слачувати рахунки. Ми виконуємо свій обов'язок». Керуючись ідеалами свободи і справедливості незалежної Ічкерії та її першого, демократично обраного президента Джохара Дудаєва, генерал Мунаєв покинув мирне еміграційне життя і повністю віддав свій борг, поклавши життя в обороні України від російської агресії. Він загинув 1 лютого 2015 року у боях за Дебальцеве.
Редакція Нігіліста закликає своїх читачів і всіх людей доброї волі віддати мінімальний борг нескореній Ічкерії та її багатостраждальному народові, добровольцям і волонтерам, які вже 8 рік поспіль воюють за Україну, надають допомогу українським біженцям, виходять на акції підтримки боротьби України за свободу, і підписати петицію до Президента про визнання державного суверенітету Чеченської Республіки Ічкерія.
https://petition.president.gov.ua/petition/156398?fbclid=IwAR1GWReXWGFzKGkvav33eD3XADlibjVKQ2ZNrloGGW422cGmF7bTyP70btg
Як казав Іса Мунаєв, бригадний генерал ЗС Чеченської Республіки Ічкерія, учасник двох російсько-чеченських війн, політичний емігрант, засновник і командир одного з чеченських добровольчих підрозділів: «Я виконую свій обов'язок. Є таке поняття - віддавати борги. Коли нам було тяжко, коли ми дуже потребували допомоги, братній народ України в обличчі кращих синів України надали моєму народові, моїй батьківщині - Чеченській Республіці Ічкерія допомогу. І ми вирішили, що нам пора слачувати рахунки. Ми виконуємо свій обов'язок». Керуючись ідеалами свободи і справедливості незалежної Ічкерії та її першого, демократично обраного президента Джохара Дудаєва, генерал Мунаєв покинув мирне еміграційне життя і повністю віддав свій борг, поклавши життя в обороні України від російської агресії. Він загинув 1 лютого 2015 року у боях за Дебальцеве.
Редакція Нігіліста закликає своїх читачів і всіх людей доброї волі віддати мінімальний борг нескореній Ічкерії та її багатостраждальному народові, добровольцям і волонтерам, які вже 8 рік поспіль воюють за Україну, надають допомогу українським біженцям, виходять на акції підтримки боротьби України за свободу, і підписати петицію до Президента про визнання державного суверенітету Чеченської Республіки Ічкерія.
https://petition.president.gov.ua/petition/156398?fbclid=IwAR1GWReXWGFzKGkvav33eD3XADlibjVKQ2ZNrloGGW422cGmF7bTyP70btg
petition.president.gov.ua
Про визнання державного суверенітету Чеченської Республіки Ічкерія. Електронні петиції — Офіційне інтернет-представництво Президента…
When interrogating activists, Russian cops sometimes ask whether you support “the Ukrainian ideology”. You inevitably wonder what that is. It happens that an activist replies with a counterquestion: “What do you mean by ‘the Ukrainian ideology'”? And the enforcer of Russian law says: “You must know. You are an educated person, aren’t you?”
The question remains of why a certain nation became for Russians a personification of any ideology. Since the USSR collapsed, no other former republic of the union has become such a personification. A Nihilist reporter talked with Ukrainians and Russians about this phenomenon and the peculiarities of police mentality.
https://bit.ly/3egv3HJ
The question remains of why a certain nation became for Russians a personification of any ideology. Since the USSR collapsed, no other former republic of the union has become such a personification. A Nihilist reporter talked with Ukrainians and Russians about this phenomenon and the peculiarities of police mentality.
https://bit.ly/3egv3HJ
Нігіліст
In the eyes of imperialists: what is “the Ukrainian ideology”?
When interrogating activists, Russian cops sometimes ask whether you support "the Ukrainian ideology". Perhaps, you inevitably wonder what that is.
Михаил Горбачёв — людоед под маской или освободитель?
На 92-м году жизни умер первый и последний президент Советского Союза Михаил Горбачёв. За годы его правления случилось многое: авария на Чернобыльской АЭС, военные кампании и жестокий разгон демонстраций в Афганистане, Литве, Грузии, Азербайджане, экономический кризис и его последствия вроде продуктов по талонам, абсурдный «сухой закон», который привёл к массовым отравлениям денатуратом, вплоть до летальных исходов, и другие события, проигнорированные «хорошими русскими». Эти прекрасные люди горестно рыдают: «При нём же распался СССР! Горбачёв дал нам свободу, перестройку и гласность! Рабы и мрази не ценят его человечность, неблагодарные скоты».
Демонизировать Горбачёва так же странно, как идеализировать: на фоне ГКЧП и выступающих против перестройки сталинистов он временами выглядел вполне достойно, а реформы ельцинской команды, которые привели к массовому обнищанию граждан, для многих оказались страшнее талонов на сахар. 80-90-е были богаты на людоедов. Если бы печально известная Нина Андреева получила больше денег и власти, она бы, возможно, устроила в России новый ГУЛаг. Но это не значит, что Горбачёв — святой.
https://bit.ly/3qh2RY5
На 92-м году жизни умер первый и последний президент Советского Союза Михаил Горбачёв. За годы его правления случилось многое: авария на Чернобыльской АЭС, военные кампании и жестокий разгон демонстраций в Афганистане, Литве, Грузии, Азербайджане, экономический кризис и его последствия вроде продуктов по талонам, абсурдный «сухой закон», который привёл к массовым отравлениям денатуратом, вплоть до летальных исходов, и другие события, проигнорированные «хорошими русскими». Эти прекрасные люди горестно рыдают: «При нём же распался СССР! Горбачёв дал нам свободу, перестройку и гласность! Рабы и мрази не ценят его человечность, неблагодарные скоты».
Демонизировать Горбачёва так же странно, как идеализировать: на фоне ГКЧП и выступающих против перестройки сталинистов он временами выглядел вполне достойно, а реформы ельцинской команды, которые привели к массовому обнищанию граждан, для многих оказались страшнее талонов на сахар. 80-90-е были богаты на людоедов. Если бы печально известная Нина Андреева получила больше денег и власти, она бы, возможно, устроила в России новый ГУЛаг. Но это не значит, что Горбачёв — святой.
https://bit.ly/3qh2RY5
Нігіліст
Михаил Горбачёв — людоед под маской или освободитель?
Повторим: земля стекловатой. Коллективная либеральная Ассоль должна понять, что пора самой заработать на моторную лодку, а то ведь, пока ждёшь алые паруса освобождения, пройдёт несколько чёрных январей.
Хто такі українці? Вам колись приходило в голову таке питання?
Думаю, ніхто не буде сперечатися з твердженням про те, що українець — це той, хто визначив себе як поборника незалежності країни від Таврії до Полісся і від Карпат до Донбасу, в якій немає вроджених царів та аристократів, і де панує жага до вільного життя й індивідуалізму, наскільки вони можливі в умовах сьогодення.
Ви можете бути етнічним росіянином, білорусом, поляком, татарином абощо, і загалом усім буде наплювати на ваше походження, якщо ви хочете незалежності нашого простору, не любите владу пихатості й чинів, а також волієте жити своєю правдою та не заважати сусідам.
Отже, українці — це ті, хто прийняв відповідну ідентичність, що будується довкола нехитрих культурно-політичних цінностей: жити за правдою, давати по зубам тим, хто надто довго сидить на троні, а також не лізти руками в чужий борщ. І така ідентичність має значно більше переваг, що збережуть Україну як явище, ніж будь-які інші її варіанти.
Невеличкі секти, що борються за національну чистоту, врешті програю́ть, бо їхня паства скоріше перейде в «російську віру», бо та мотивує шовінізм на порядок сильніше. Тобто, якщо ви етніцист — треба тримати в голові, що рано чи пізно ваша робота з цькування усього недостатньо русько-слов'янського зіграє роль містка до великоросійської пихатості.
Власне, українськість не передбачає міцного вкорінення шовінізму за прикладом російського, бо на наших теренах він просто нічого не дає. Ви скільки завгодно можете гордитися своєю чистокровністю, але в кінці кінців вона не дасть вам жодного зиску — в кар'єрі, коханні, політиці тощо першість дістають або таланти, або гроші.
Власне, українське благородство не має нічого спільного з прізвищем або походженням від якихось багатіїв, які в своєму житті жодного дня не працювали. Українське благородство — це чесна праця та нульова толерантність до несправедливості. Той більший українець, хто має «яйця» боротися з пригнобленням.
Саме по собі чистокровне походження вам нічого не дає, бо Україна не має капіталу, що накопичувався в руках корінних сімей протягом століть, і врешті дістався вам за правом народження.
Ви можете мати в предках яких завгодно князів чи гетьманів, однак це дасть вам бонус хіба що в рольових іграх. Козацьке чи повстанське (бунтівне селянське) походження користується куди більшою повагою серед тих небагатьох, для кого походження має хоча б якусь цінність. Гордість за своє походження можуть мати лише ті, хто не може гордитися своїми вчинками.
Отже, звеличуючи роль походження, ви збираєте довкола себе не дуже освічених і не зовсім працьовитих людей. Тобто, усіх тих, хто легко перейде до групи, де за походження дають значно більше балів самолюбству. Наприклад, до групи любителів СРСР або «російського світу».
Серед маси прихильників СРСР і російського імперства ви не знайдете тяги до освіти та сродної праці — загалом це будуть ображені на світ ледащо, які хочуть бути панами просто тому, що вони хороші та красиві.
Україна — батьківщина бунтарів і повстанців, людей з низів, що мають лишень відчуття справедливості та жилку мужності до боротьби за волю й гідність. Усім наплювати на титуловані родоводи, бо вони не мають ані політичного, ані фінансового значення. Значення має лише ваша ідентичність — хто ви сьогодні й за що боретесь.
Бути українцем — значить боротися за волю й гідність, і не забувати про своє культурне надбання. Все інше — пустка, пшик чи дурна робота, що грає на руку великоросійським та совітським ресентиментам. Борець за національну чистоту в кінці кінців знайде розуміння лише з ворогом, який прийшов цю націю знищувати.
/Дмитро Мрачник
Думаю, ніхто не буде сперечатися з твердженням про те, що українець — це той, хто визначив себе як поборника незалежності країни від Таврії до Полісся і від Карпат до Донбасу, в якій немає вроджених царів та аристократів, і де панує жага до вільного життя й індивідуалізму, наскільки вони можливі в умовах сьогодення.
Ви можете бути етнічним росіянином, білорусом, поляком, татарином абощо, і загалом усім буде наплювати на ваше походження, якщо ви хочете незалежності нашого простору, не любите владу пихатості й чинів, а також волієте жити своєю правдою та не заважати сусідам.
Отже, українці — це ті, хто прийняв відповідну ідентичність, що будується довкола нехитрих культурно-політичних цінностей: жити за правдою, давати по зубам тим, хто надто довго сидить на троні, а також не лізти руками в чужий борщ. І така ідентичність має значно більше переваг, що збережуть Україну як явище, ніж будь-які інші її варіанти.
Невеличкі секти, що борються за національну чистоту, врешті програю́ть, бо їхня паства скоріше перейде в «російську віру», бо та мотивує шовінізм на порядок сильніше. Тобто, якщо ви етніцист — треба тримати в голові, що рано чи пізно ваша робота з цькування усього недостатньо русько-слов'янського зіграє роль містка до великоросійської пихатості.
Власне, українськість не передбачає міцного вкорінення шовінізму за прикладом російського, бо на наших теренах він просто нічого не дає. Ви скільки завгодно можете гордитися своєю чистокровністю, але в кінці кінців вона не дасть вам жодного зиску — в кар'єрі, коханні, політиці тощо першість дістають або таланти, або гроші.
Власне, українське благородство не має нічого спільного з прізвищем або походженням від якихось багатіїв, які в своєму житті жодного дня не працювали. Українське благородство — це чесна праця та нульова толерантність до несправедливості. Той більший українець, хто має «яйця» боротися з пригнобленням.
Саме по собі чистокровне походження вам нічого не дає, бо Україна не має капіталу, що накопичувався в руках корінних сімей протягом століть, і врешті дістався вам за правом народження.
Ви можете мати в предках яких завгодно князів чи гетьманів, однак це дасть вам бонус хіба що в рольових іграх. Козацьке чи повстанське (бунтівне селянське) походження користується куди більшою повагою серед тих небагатьох, для кого походження має хоча б якусь цінність. Гордість за своє походження можуть мати лише ті, хто не може гордитися своїми вчинками.
Отже, звеличуючи роль походження, ви збираєте довкола себе не дуже освічених і не зовсім працьовитих людей. Тобто, усіх тих, хто легко перейде до групи, де за походження дають значно більше балів самолюбству. Наприклад, до групи любителів СРСР або «російського світу».
Серед маси прихильників СРСР і російського імперства ви не знайдете тяги до освіти та сродної праці — загалом це будуть ображені на світ ледащо, які хочуть бути панами просто тому, що вони хороші та красиві.
Україна — батьківщина бунтарів і повстанців, людей з низів, що мають лишень відчуття справедливості та жилку мужності до боротьби за волю й гідність. Усім наплювати на титуловані родоводи, бо вони не мають ані політичного, ані фінансового значення. Значення має лише ваша ідентичність — хто ви сьогодні й за що боретесь.
Бути українцем — значить боротися за волю й гідність, і не забувати про своє культурне надбання. Все інше — пустка, пшик чи дурна робота, що грає на руку великоросійським та совітським ресентиментам. Борець за національну чистоту в кінці кінців знайде розуміння лише з ворогом, який прийшов цю націю знищувати.
/Дмитро Мрачник
Про Нестора Махна й синьо-жовтий прапор
«Перед полуднем почали зупинятися в Рівному махнівські відділи.
Приглядаємося до цієї, будь-що-будь, поважної сили. Кіннота — хватські хлопці на добрих конях, сотні тачанок з кулеметами, гармати — по всемеро коней-зміїв у кожній. Прапори чорні й жовто-блакитні. Останні, як говорили, Махнова дружина — Гандзя Кузьменко¹ — свідома українка — для відділів сама пошила й повишивала. На національному прапорі вишитий напис: «Хай живе селянська революція», на чорному: «Да здравствует анархія, смерть узурпаторам!» Чорт розбере, що за «програма». Багато махнівців у широких козацьких шараварах, співають українських пісень.
Проїхав полк махнівських будьоновців у рогатих шапках з червоними зірками. Вглядівши наші будьоновки, донці махають руками: «Здорово братішкі! Дайош Ростов!»
Сам батько приїхав у критій кариті, запряженій чотирма кіньми; залічував на поході, не знаю котру там зряду, рану. У каритах-же, — де їх тільки «батько» видрав? — їздили й інші ранені й хворі махнівці...
...При розмові розглядаю уважно легендарного «батька». Невисокий зріст, «поетична» чуприна, обголене землисте обличчя — вимучене й хворобливе, як у сухітника. Непоказна постать, лише в запалих очах поблискувало щось, що робило його божищем махнівської орди, що давало йому необмежене право деспотичне розпоряджатися життям і смертю всіх разом і кожного підвладного зокрема. В розмові «батько» чувся певно, може аж занадто певно, але те «занадто» не виглядало гротесково. Вичувалося, що цілий Махно — це клубок розшарпаних нервів, загнузданих міцною волею. Тридцятилітній «вождь селянської армії», що його «академіями» було дванадцять років царської каторги, про справи боїв і походів говорив, до речі, тоном фахівця...
— Вибач, батьку, за питання, — одізвався Хмара, — чому ти з червоними москалями проти білих об'єднувався?
— А мені що?! У мене засада бити білих, поки почервоніють, а червоних поки побіліють!
Хмара усміхнувся. — Та то ми вже чули. А все таки лекше було б червоних бити, як би під Кримом фронт ще був.
— Наплювать мені на фронт! Ті дурні у Кремлі головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики і — будемо мати увні сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону — всюди! Селянська революція — право кожнього народу, міста, села на улаштування собі життя по своїй вподобі. Мусить перемогти! А Врангеля треба було зарання підсікти, щоб положення не використав. Червона армія з Врангелем охоча була битися, а подивимося — як то буде на фронті з батьками і братами! Чи не посиплються на наш бік полки!
— Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?
— Вірю.
В цьому короткому «вірю» була дійсно тверда віра».
Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр ( історико-документальний роман).
¹Гандзя (Галина) Кузьменко (1896 - 1978) - друга дружина Нестора Махна, вчителька української мови та літератури в земській школі Гуляйполя з 1916 р., яка відразу стала відома як українська патріотка, анархістка, феміністка активна діячка місцевої української «Просвіти». Начальник штабу махновської армії Віктор Білаш характеризував її як «невтомну захисницю жінок». З 1919 р. голова Спілки вчителів лібертарної республіки Гуляйполе/Махновщини.
«Перед полуднем почали зупинятися в Рівному махнівські відділи.
Приглядаємося до цієї, будь-що-будь, поважної сили. Кіннота — хватські хлопці на добрих конях, сотні тачанок з кулеметами, гармати — по всемеро коней-зміїв у кожній. Прапори чорні й жовто-блакитні. Останні, як говорили, Махнова дружина — Гандзя Кузьменко¹ — свідома українка — для відділів сама пошила й повишивала. На національному прапорі вишитий напис: «Хай живе селянська революція», на чорному: «Да здравствует анархія, смерть узурпаторам!» Чорт розбере, що за «програма». Багато махнівців у широких козацьких шараварах, співають українських пісень.
Проїхав полк махнівських будьоновців у рогатих шапках з червоними зірками. Вглядівши наші будьоновки, донці махають руками: «Здорово братішкі! Дайош Ростов!»
Сам батько приїхав у критій кариті, запряженій чотирма кіньми; залічував на поході, не знаю котру там зряду, рану. У каритах-же, — де їх тільки «батько» видрав? — їздили й інші ранені й хворі махнівці...
...При розмові розглядаю уважно легендарного «батька». Невисокий зріст, «поетична» чуприна, обголене землисте обличчя — вимучене й хворобливе, як у сухітника. Непоказна постать, лише в запалих очах поблискувало щось, що робило його божищем махнівської орди, що давало йому необмежене право деспотичне розпоряджатися життям і смертю всіх разом і кожного підвладного зокрема. В розмові «батько» чувся певно, може аж занадто певно, але те «занадто» не виглядало гротесково. Вичувалося, що цілий Махно — це клубок розшарпаних нервів, загнузданих міцною волею. Тридцятилітній «вождь селянської армії», що його «академіями» було дванадцять років царської каторги, про справи боїв і походів говорив, до речі, тоном фахівця...
— Вибач, батьку, за питання, — одізвався Хмара, — чому ти з червоними москалями проти білих об'єднувався?
— А мені що?! У мене засада бити білих, поки почервоніють, а червоних поки побіліють!
Хмара усміхнувся. — Та то ми вже чули. А все таки лекше було б червоних бити, як би під Кримом фронт ще був.
— Наплювать мені на фронт! Ті дурні у Кремлі головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики і — будемо мати увні сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону — всюди! Селянська революція — право кожнього народу, міста, села на улаштування собі життя по своїй вподобі. Мусить перемогти! А Врангеля треба було зарання підсікти, щоб положення не використав. Червона армія з Врангелем охоча була битися, а подивимося — як то буде на фронті з батьками і братами! Чи не посиплються на наш бік полки!
— Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?
— Вірю.
В цьому короткому «вірю» була дійсно тверда віра».
Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр ( історико-документальний роман).
¹Гандзя (Галина) Кузьменко (1896 - 1978) - друга дружина Нестора Махна, вчителька української мови та літератури в земській школі Гуляйполя з 1916 р., яка відразу стала відома як українська патріотка, анархістка, феміністка активна діячка місцевої української «Просвіти». Начальник штабу махновської армії Віктор Білаш характеризував її як «невтомну захисницю жінок». З 1919 р. голова Спілки вчителів лібертарної республіки Гуляйполе/Махновщини.
Как поместить буквы Z и V в аббревиатуру ЕСД: судьба егоров
После капитуляции, простите, передислокации «сильнейшей армии мира», в стане профессиональных пропагандистов, от Караулова и Долгаревой до ноунеймов, украсивших ники буквами Z и V, поднялся вой.
Любопытно это сходство между разными привилегированными группами, внезапно обнаружившими, что какая-то угнетённая группа перестала ощущать их превосходство. Примерно так же гомофобы реагируют на геев, когда выясняют, что те вовсе не ощущают себя опущенцами у параши, — отсюда истерическая реакция консерваторов на гей-прайды. Как они посмели? Чем тут гордиться? Сообразить, что публичные шумные свадьбы между гетеро-людьми — тоже своего рода парады гордости, гомофобы чаще всего не могут, настолько они привыкли воспринимать свадьбы как нечто обыденное, само собой разумеющееся.
https://bit.ly/3RYOjbT
После капитуляции, простите, передислокации «сильнейшей армии мира», в стане профессиональных пропагандистов, от Караулова и Долгаревой до ноунеймов, украсивших ники буквами Z и V, поднялся вой.
Любопытно это сходство между разными привилегированными группами, внезапно обнаружившими, что какая-то угнетённая группа перестала ощущать их превосходство. Примерно так же гомофобы реагируют на геев, когда выясняют, что те вовсе не ощущают себя опущенцами у параши, — отсюда истерическая реакция консерваторов на гей-прайды. Как они посмели? Чем тут гордиться? Сообразить, что публичные шумные свадьбы между гетеро-людьми — тоже своего рода парады гордости, гомофобы чаще всего не могут, настолько они привыкли воспринимать свадьбы как нечто обыденное, само собой разумеющееся.
https://bit.ly/3RYOjbT
Нігіліст
Как поместить буквы Z и V в аббревиатуру ЕСД: судьба егоров
После капитуляции, простите, передислокации «сильнейшей армии мира», в стане профессиональных пропагандистов, от Караулова и Долгаревой до ноунеймов, украсивших ники буквами Z и V, поднялся вой.
Болезненный бумеранг русской пропаганды
Двоемыслие, поселившись в голове, может очень долго приносить человеку сплошные прибыли, поскольку отравляет оно медленно и малозаметно, до определенного момента. В одну секунду он наслаждается тем, как всех обманул и переиграл, но в следующую он вдруг уже и сам не отличает, где у него ложь, а где правда. Ведь он принципиально не носил с собой карту выхода из лабиринта своего вранья, а последнюю ариадну — убил с особой жестокостью. Тут-то и наступает самое интересное, когда лжец уже не охотник, а жертва своих же зверей.
Примерно такое приключилось и с профессиональными русскими. Наиболее изобретательные неофашисты под началом Александра Дугина, объединившись с красными консерваторами вроде Александра Проханова, потрясающе извратили миф про Великую Отечественную, объединив ее с идеей лебенсраума. Идея эта практически витала в русском воздухе, и русскому кверфронту оставалось только ее озвучить и воплотить ее в слова и действия.
https://bit.ly/3eVUFKj
Двоемыслие, поселившись в голове, может очень долго приносить человеку сплошные прибыли, поскольку отравляет оно медленно и малозаметно, до определенного момента. В одну секунду он наслаждается тем, как всех обманул и переиграл, но в следующую он вдруг уже и сам не отличает, где у него ложь, а где правда. Ведь он принципиально не носил с собой карту выхода из лабиринта своего вранья, а последнюю ариадну — убил с особой жестокостью. Тут-то и наступает самое интересное, когда лжец уже не охотник, а жертва своих же зверей.
Примерно такое приключилось и с профессиональными русскими. Наиболее изобретательные неофашисты под началом Александра Дугина, объединившись с красными консерваторами вроде Александра Проханова, потрясающе извратили миф про Великую Отечественную, объединив ее с идеей лебенсраума. Идея эта практически витала в русском воздухе, и русскому кверфронту оставалось только ее озвучить и воплотить ее в слова и действия.
https://bit.ly/3eVUFKj
Нігіліст
Болезненный бумеранг русской пропаганды
Двоемыслие, поселившись в голове, может очень долго приносить человеку сплошные прибыли, поскольку отравляет оно медленно и малозаметно, до определенного момента.
А таки жаль, что после ликвидации Дугиной не последовало серии сиквелов. Мне кажется, наши власти недооценивают эффективность террора против российской «партии войны».
И у этой недооценки, предполагаю, есть как минимум две составляющие.
Во-первых, это (весьма понятная, но всё же не до конца заслуженная) дурная слава террора как политического метода. Сталинисты-людоеды, наивные якобинцы, экстравагантные русские нигилисты, неразборчивые RAF и откровенно ебанутые исламисты постарались на славу, дабы один из методов политической борьбы вызывал ужас и отвращение у большинства рукопожатных людей. Однако очевидно, что в ситуации экзистенциальной войны с монструозной империей прицельный и рационально обоснованный террор — не тот метод, которого стоит стыдиться.
Во-вторых, это недооценка пользы террористического метода борьбы для более широкого исторического контекста. Мы забываем одну, уже неоднократно проговорённую, мысль, которая подчёркивает трагическую несправедливость этой войны. Со стороны России в основном гибнут ублюдки, маньяки или просто наивные дураки, которые вообразили, что контракт с имперской армией — хорошая идея. С нашей стороны — самые разные люди, среди которых полно проявивших удивительную отвагу интеллектуалов, учёных, артистов и строителей самого украинского дискурса. Несмотря на неизбежную грандиозность нашей победы, она будет омрачена не только лишь каждой жертвой, но ещё и тем, что украинские дискурсы заметно пострадают, потеряв множество своих архитекторов. В то же время, вполне вероятно, что российская мысль с той же силой станет на рельсы ресентиментной реакции. Хоть мы и знаем, что политическая мысль российских империалистов — мразь и рухлядь, не нужно недооценивать её опасность. Как минимум, она будет преобладать над нашей мыслью количественно, да и десятилетия постсоветского маринования дали неоимпериализму весьма обширное теоретическое обоснование. Это обоснование, а точнее, его смутные отголоски, сыграли свою роль в превращении Путина из ельциниста в откровенного русского фашиста.
Поэтому террор против представителей интеллектуальной «партии войны» будет иметь как минимум два положительных эффекта.
Во-первых, позволит нанести ответный удар по самой империалистической мысли, тем самым ликвидируя её доминацию.
Во-вторых, посеет в сердцах российских ястребов страх. Необходимость оглядываться в тёмных подворотнях и осматривать по утрам дно машины сделают теоретические обоснования уничтожения украинства менее приятным процессом. Заставит ублюдков заниматься самоцензурой по причине животного страха.
Исходя из этого, можно пофантазировать о ряде критериев для выбора целей.
Во-первых, не стоит чураться нацеливания на маргинальных фриков по типу Вадимки Климова. Ведь понимание, что даже твоя незначительность не убережет тебя от украинской расплаты, заставит боятся не только малый процент самых медийных персонажей, но и рядовых «русских интеллектуалов». К тому же, такие люди будут более простой целью, чем всякие распиаренные холмогоровы.
Во-вторых, нам нужно серьёзно проанализировать работы потенциальных целей. А именно — попытаться предугадать, чьи тексты в будущем значительно повлияют на российскую империалистическую мысль. История мысли, как известно, часто обретает неочевидные траектории, и не так уж и просто предположить, кто в результате обретёт влияние в историческом масштабе. Благо у нас достаточно выпускников философских и культурологических факультетов, способных построить базис для крайне вдумчивого и рационального террора.
Такая вот фантазия на тему идеальной профессии. Мечты-мечты!
/Денис Султангалиев
И у этой недооценки, предполагаю, есть как минимум две составляющие.
Во-первых, это (весьма понятная, но всё же не до конца заслуженная) дурная слава террора как политического метода. Сталинисты-людоеды, наивные якобинцы, экстравагантные русские нигилисты, неразборчивые RAF и откровенно ебанутые исламисты постарались на славу, дабы один из методов политической борьбы вызывал ужас и отвращение у большинства рукопожатных людей. Однако очевидно, что в ситуации экзистенциальной войны с монструозной империей прицельный и рационально обоснованный террор — не тот метод, которого стоит стыдиться.
Во-вторых, это недооценка пользы террористического метода борьбы для более широкого исторического контекста. Мы забываем одну, уже неоднократно проговорённую, мысль, которая подчёркивает трагическую несправедливость этой войны. Со стороны России в основном гибнут ублюдки, маньяки или просто наивные дураки, которые вообразили, что контракт с имперской армией — хорошая идея. С нашей стороны — самые разные люди, среди которых полно проявивших удивительную отвагу интеллектуалов, учёных, артистов и строителей самого украинского дискурса. Несмотря на неизбежную грандиозность нашей победы, она будет омрачена не только лишь каждой жертвой, но ещё и тем, что украинские дискурсы заметно пострадают, потеряв множество своих архитекторов. В то же время, вполне вероятно, что российская мысль с той же силой станет на рельсы ресентиментной реакции. Хоть мы и знаем, что политическая мысль российских империалистов — мразь и рухлядь, не нужно недооценивать её опасность. Как минимум, она будет преобладать над нашей мыслью количественно, да и десятилетия постсоветского маринования дали неоимпериализму весьма обширное теоретическое обоснование. Это обоснование, а точнее, его смутные отголоски, сыграли свою роль в превращении Путина из ельциниста в откровенного русского фашиста.
Поэтому террор против представителей интеллектуальной «партии войны» будет иметь как минимум два положительных эффекта.
Во-первых, позволит нанести ответный удар по самой империалистической мысли, тем самым ликвидируя её доминацию.
Во-вторых, посеет в сердцах российских ястребов страх. Необходимость оглядываться в тёмных подворотнях и осматривать по утрам дно машины сделают теоретические обоснования уничтожения украинства менее приятным процессом. Заставит ублюдков заниматься самоцензурой по причине животного страха.
Исходя из этого, можно пофантазировать о ряде критериев для выбора целей.
Во-первых, не стоит чураться нацеливания на маргинальных фриков по типу Вадимки Климова. Ведь понимание, что даже твоя незначительность не убережет тебя от украинской расплаты, заставит боятся не только малый процент самых медийных персонажей, но и рядовых «русских интеллектуалов». К тому же, такие люди будут более простой целью, чем всякие распиаренные холмогоровы.
Во-вторых, нам нужно серьёзно проанализировать работы потенциальных целей. А именно — попытаться предугадать, чьи тексты в будущем значительно повлияют на российскую империалистическую мысль. История мысли, как известно, часто обретает неочевидные траектории, и не так уж и просто предположить, кто в результате обретёт влияние в историческом масштабе. Благо у нас достаточно выпускников философских и культурологических факультетов, способных построить базис для крайне вдумчивого и рационального террора.
Такая вот фантазия на тему идеальной профессии. Мечты-мечты!
/Денис Султангалиев
Недавно по соцсетям разошлась информация о том, что на освобождённых от захватчиков украинских территориях задержаны российские учителя, которые приехали туда преподавать по российской программе. Вице-премьер Ирина Верещук, по словам журналистов, отметила, что педагогам грозит до 15 лет лишения свободы по статье 438 УК Украины. В российских соцсетях начался массовый траур, а некоторые блогеры в панике бросились выяснять, что украинцы сделают с жителями Крыма, если отвоюют его обратно.
Оказалось, что, хотя и учителей-коллаборантов, и российских учителей, мечтающих преподавать в Украине, хватает, история о задержании — под большим вопросом. Об этом сообщили сотрудники Генеральной прокуратуры Украины. Некоторые украинцы полагают, что фейк был запущен с целью запугать рашистов. Председатель российского учительского профсоюза отметил, что фамилий педагогов, задержанных в Купянске, не знает. Однако в базе данных профсоюза числятся 80 учителей из Дагестана и около 50 других провинциальных учителей, которых направили в ДНР, ЛНР и на оккупированные украинские территории.
Как заявляет корреспондент «Радио Свобода», в Купянске никого не задержали, а около 20 учителей, подавших заявки на преподавание в Харьковской области, никуда не поехали. Но вербовка педагогов велась очень активно, им предлагали высокую зарплату.
Так или иначе, пророссийски настроенные граждане до сих пор в истерике. Они опасаются, что розыгрыш станет реальностью.
https://bit.ly/3QSBAG1
Оказалось, что, хотя и учителей-коллаборантов, и российских учителей, мечтающих преподавать в Украине, хватает, история о задержании — под большим вопросом. Об этом сообщили сотрудники Генеральной прокуратуры Украины. Некоторые украинцы полагают, что фейк был запущен с целью запугать рашистов. Председатель российского учительского профсоюза отметил, что фамилий педагогов, задержанных в Купянске, не знает. Однако в базе данных профсоюза числятся 80 учителей из Дагестана и около 50 других провинциальных учителей, которых направили в ДНР, ЛНР и на оккупированные украинские территории.
Как заявляет корреспондент «Радио Свобода», в Купянске никого не задержали, а около 20 учителей, подавших заявки на преподавание в Харьковской области, никуда не поехали. Но вербовка педагогов велась очень активно, им предлагали высокую зарплату.
Так или иначе, пророссийски настроенные граждане до сих пор в истерике. Они опасаются, что розыгрыш станет реальностью.
https://bit.ly/3QSBAG1
Нігіліст
Мёртвые спасают своих мертвецов: о русских учителях в Украине
Ригидность мышления в сочетании с поразительной конформистской гибкостью всегда отличала «заслуженных» российских учителей.
Півроку запеклої боротьби: в ім'я чого ми кладемо свої життя
Так сталося, що повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році, що вже відкрито посягає на саме наше існування як суверенної нації, назавжди закрило питання абсурдної війни на винищення. Тепер у наших смертях є однозначний сенс, бо ми не просто когось стримуємо. Українці ведуть запеклу боротьбу з імперією, чиї щупальця проникають в щілини Європи й Америки, паплюжачи добрі сенси та викривлюючи правду.
Ми вбиваємо та гинемо вже не просто за своє існування, а за звільнення нашої частки світу від згубного, токсичного впливу Росії, що постала як новітня фашистська імперія.
Якщо ми переможемо, то забудемо про цю згубність і зможемо розвиватися без тих придуркуватих обмежень, що стримували наш рух до прогресу всі ці роки. Ми витравлюємо Росію не лише з наших полів, лісів і степів, але й з наших власних голів.
https://bit.ly/3qWf2ts
Так сталося, що повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році, що вже відкрито посягає на саме наше існування як суверенної нації, назавжди закрило питання абсурдної війни на винищення. Тепер у наших смертях є однозначний сенс, бо ми не просто когось стримуємо. Українці ведуть запеклу боротьбу з імперією, чиї щупальця проникають в щілини Європи й Америки, паплюжачи добрі сенси та викривлюючи правду.
Ми вбиваємо та гинемо вже не просто за своє існування, а за звільнення нашої частки світу від згубного, токсичного впливу Росії, що постала як новітня фашистська імперія.
Якщо ми переможемо, то забудемо про цю згубність і зможемо розвиватися без тих придуркуватих обмежень, що стримували наш рух до прогресу всі ці роки. Ми витравлюємо Росію не лише з наших полів, лісів і степів, але й з наших власних голів.
https://bit.ly/3qWf2ts
Нігіліст
Півроку запеклої боротьби: в ім’я чого ми кладемо свої життя
Ми вбиваємо та гинемо вже не просто за своє існування, а за звільнення нашої частки світу від згубного, токсичного впливу Росії, що постала як новітня фашистська імперія.
Одна из причин того, почему Россия проиграет, кроется в культе "Великой Отечественной Войны", а точнее в формах которые этот культ принял.
Вспомните всю патриотическую риторику о героическом подвиге советского народа, в чем заключался "героизм" в интерпретации тех, кто его восспевает?
В том, что солдаты без нормального вооружения, необученные, лишенные базовых навыков шли на врага и погибали в неимоверных количествах.
Советская, а потом и русская пропаганда не пыталась это скрывать и ретушировать, наоборот, именно в этом находили основание для гордости. Настоящий солдат-победитель — это когда грудью на амбразуру, и с винтовкой против танка и не иначе.
Война началась неожиданно? Конечно, очень неожиданно после того, как Сталин заключил преступный пакт с Гитлером, а позже игнорировал все доклады разведки.
Русских людей научили вспоминать с гордостью и почитать то, что следовало бы вспоминать как пример непростительной, преступной некомпетентности властей и командования.
Их приучили верить в то, что победа именно так и достигается — огромной кровью и бессмысленными жертвами, причем эта установка, похоже, глубоко засела и у командования. Зачем профессионализм, зачем качественное оружие, когда есть саперная лопатка, портянки и вера в победу?
Именно поэтому толпа неоснащенных резервистов, забывших с какой стороны автомат стреляет, в представлении русского человека — это и есть армия победы. И чем больше их будет умирать, тем больше они будут верить, что победа уже практически в руках.
Тот факт, что Вторую Мировую выиграли при помощи союзников, Россия предпочла забыть, оставив от всей памяти один лишь культ бессмысленного и беспощадного самопожертвования и извращённую пародию на антифашизм.
/Александр Володарский
Вспомните всю патриотическую риторику о героическом подвиге советского народа, в чем заключался "героизм" в интерпретации тех, кто его восспевает?
В том, что солдаты без нормального вооружения, необученные, лишенные базовых навыков шли на врага и погибали в неимоверных количествах.
Советская, а потом и русская пропаганда не пыталась это скрывать и ретушировать, наоборот, именно в этом находили основание для гордости. Настоящий солдат-победитель — это когда грудью на амбразуру, и с винтовкой против танка и не иначе.
Война началась неожиданно? Конечно, очень неожиданно после того, как Сталин заключил преступный пакт с Гитлером, а позже игнорировал все доклады разведки.
Русских людей научили вспоминать с гордостью и почитать то, что следовало бы вспоминать как пример непростительной, преступной некомпетентности властей и командования.
Их приучили верить в то, что победа именно так и достигается — огромной кровью и бессмысленными жертвами, причем эта установка, похоже, глубоко засела и у командования. Зачем профессионализм, зачем качественное оружие, когда есть саперная лопатка, портянки и вера в победу?
Именно поэтому толпа неоснащенных резервистов, забывших с какой стороны автомат стреляет, в представлении русского человека — это и есть армия победы. И чем больше их будет умирать, тем больше они будут верить, что победа уже практически в руках.
Тот факт, что Вторую Мировую выиграли при помощи союзников, Россия предпочла забыть, оставив от всей памяти один лишь культ бессмысленного и беспощадного самопожертвования и извращённую пародию на антифашизм.
/Александр Володарский
Реакции россиян на путинское решение о «частичной мобилизации» очень разнообразны. Среди них у меня вызывает непонимание одна реакция, а именно — искреннее недовольство тем, что соседние страны-участники ЕС не идут навстречу потенциальным «уклонистам», а все так же принципиальны по поводу ограничений въезда для россиян.
Сотни подобных комментариев можно прочитать под постами оппозиционных медиа, это же мнение прямо выразила Любовь Соболь и еще ряд как рукопожатных, так и одиозных персонажей. Эта позиция хоть и претендует на логичную простоту, однако вовсе не есть однозначной.
Если на секунду отказаться от не совсем уместного в военное время эгоцентрического мышления, то потенциальная помощь западных стран российским «уклонистам» — затея весьма бессмысленная.
Во-первых, надо понять, что среди мужчин призывного возраста на Запад, будь у них такая возможность, выехала бы сотня-другая тысяч представителей среднего класса и жителей больших городов. У сельской бедноты, на которой держится российская армия, такой возможности в основном нет. Так вот, эта пара сотен тысяч обеспеченных москвичей и петербуржцев не способна серьезно повлиять на ход войны и усугубить положение украинской армии. Потому, что большинство из них попросту не мобилизуют — как не служивших и не имеющих ни военного опыта, ни специальности. И этот аргумент работает не потому, что российская власть такая гуманная и бережет генофонд завсегдатаев московских кофеен, а потому, что ей не нужно усложнять себе в жизнь подготовкой необученных бойцов, особенно в момент, когда кураж поймало украинское войско.
Касаемо тех, кто служил и подпадает под мобилизацию, но хотел бы выехать, — это, предположительно, небольшое количество потенциально немотивированных бойцов. Что опять-таки ставит под сомнение их пользу на фронте, в том числе по сравнению с теми, кто войну поддерживает и воевать желает.
Во-вторых, что более важно, желающие выехать сохраняют минимальную динамику сопротивления и потенциально являются протестующими элементами. И содействовать их выезду из страны — значит уменьшать и так незначительные шансы на долгожданный старт брожений и недовольства. А так как неудавшиеся беглецы — это, в основном, молодые мужчины, то именно они должны были стать кулаками этого самого недовольства.
Конечно же, мы все понимаем, что
в конформистской РФ вариант насильственных протестов против государственной системы маловероятен. Однако не стоит забывать, что история — вещь непредсказуемая, и, дабы не просчитаться, важно держать в уме и такие сценарии. Мы уже видели горящие российские военкоматы и акции рельсовых партизан. Хочется верить, что вскоре ряды храбрецов пополнятся, и найдутся те, кто в унисон с украинскими воинами будут расшатывать путинский режим.
Почему оба аргумента касаются не личных интересов отдельных индивидов, а самого политического контекста? Потому что ситуация войны заставляет на первое место ставить именно рациональную целесообразность, а не абстрактные идеалы «чистого гуманизма». Чистым гуманизмом займемся после войны, и не потому, что во времена войны не место гуманизму, нет. Просто ситуация, в которой мы все (а прежде всего украинцы) оказались, настолько сложнорешаемая и опасная, что у нас нет роскоши жертвовать стратегией в пользу секундной эмпатии.
К примеру, слышали, что говорит не последний в российском государстве человек Костя Малофеев?
«Весь мир должен молиться на победу России, потому что это может закончиться только двумя путями: либо победа России, либо ядерный апокалипсис. Если мы не победим, нам придется применить ядерное оружие, потому что мы не можем проиграть. Неужели кто-то действительно думает, что Россия примет поражение и не применит свой ядерный арсенал?»
Сотни подобных комментариев можно прочитать под постами оппозиционных медиа, это же мнение прямо выразила Любовь Соболь и еще ряд как рукопожатных, так и одиозных персонажей. Эта позиция хоть и претендует на логичную простоту, однако вовсе не есть однозначной.
Если на секунду отказаться от не совсем уместного в военное время эгоцентрического мышления, то потенциальная помощь западных стран российским «уклонистам» — затея весьма бессмысленная.
Во-первых, надо понять, что среди мужчин призывного возраста на Запад, будь у них такая возможность, выехала бы сотня-другая тысяч представителей среднего класса и жителей больших городов. У сельской бедноты, на которой держится российская армия, такой возможности в основном нет. Так вот, эта пара сотен тысяч обеспеченных москвичей и петербуржцев не способна серьезно повлиять на ход войны и усугубить положение украинской армии. Потому, что большинство из них попросту не мобилизуют — как не служивших и не имеющих ни военного опыта, ни специальности. И этот аргумент работает не потому, что российская власть такая гуманная и бережет генофонд завсегдатаев московских кофеен, а потому, что ей не нужно усложнять себе в жизнь подготовкой необученных бойцов, особенно в момент, когда кураж поймало украинское войско.
Касаемо тех, кто служил и подпадает под мобилизацию, но хотел бы выехать, — это, предположительно, небольшое количество потенциально немотивированных бойцов. Что опять-таки ставит под сомнение их пользу на фронте, в том числе по сравнению с теми, кто войну поддерживает и воевать желает.
Во-вторых, что более важно, желающие выехать сохраняют минимальную динамику сопротивления и потенциально являются протестующими элементами. И содействовать их выезду из страны — значит уменьшать и так незначительные шансы на долгожданный старт брожений и недовольства. А так как неудавшиеся беглецы — это, в основном, молодые мужчины, то именно они должны были стать кулаками этого самого недовольства.
Конечно же, мы все понимаем, что
в конформистской РФ вариант насильственных протестов против государственной системы маловероятен. Однако не стоит забывать, что история — вещь непредсказуемая, и, дабы не просчитаться, важно держать в уме и такие сценарии. Мы уже видели горящие российские военкоматы и акции рельсовых партизан. Хочется верить, что вскоре ряды храбрецов пополнятся, и найдутся те, кто в унисон с украинскими воинами будут расшатывать путинский режим.
Почему оба аргумента касаются не личных интересов отдельных индивидов, а самого политического контекста? Потому что ситуация войны заставляет на первое место ставить именно рациональную целесообразность, а не абстрактные идеалы «чистого гуманизма». Чистым гуманизмом займемся после войны, и не потому, что во времена войны не место гуманизму, нет. Просто ситуация, в которой мы все (а прежде всего украинцы) оказались, настолько сложнорешаемая и опасная, что у нас нет роскоши жертвовать стратегией в пользу секундной эмпатии.
К примеру, слышали, что говорит не последний в российском государстве человек Костя Малофеев?
«Весь мир должен молиться на победу России, потому что это может закончиться только двумя путями: либо победа России, либо ядерный апокалипсис. Если мы не победим, нам придется применить ядерное оружие, потому что мы не можем проиграть. Неужели кто-то действительно думает, что Россия примет поражение и не применит свой ядерный арсенал?»
То есть, если ему верить, речь о ставках апокалиптического масштаба. А когда ставки растут, и на кону оказываются явления глобальные, пусть судьба отдельного россиянина будет его личной заботой, а государства и институции пусть управляются рациональной целесообразностью, которая сейчас, увы, не стороне тех, кто пытается выехать, и подсказывает, что им не стоит предоставлять политические убежища. Ничего личного, просто война.
Ну, или, перефразируя нацболов: «Поражение России — все, остальное — ничто». Пока так.
/Денис Султангалиев
Ну, или, перефразируя нацболов: «Поражение России — все, остальное — ничто». Пока так.
/Денис Султангалиев
Политические цундере. Что случилось с русской оппозицией?
Цундере — поведенческий архетип из аниме, означающий, что человек демонстративно проявляет неприязнь или даже ненависть к объекту своей симпатии, но потом смягчается. В отдельных случаях цундере использует показную агрессию именно для того, чтобы привлечь внимание объекта. В японской поп-культуре цундере чаще девушки — видимо, это связано с отголосками предрассудка о женской застенчивости и нежелании открыто проявлять любовь к мужчине. На постсоветском пространстве цундере чаще бывают мужчины: они намного активнее используют принцип агрессивного ухаживания и порой совершенно искренне считают, что «с самки надо сбить спесь, и тогда она признаёт твоё превосходство и влюбится». В реальности эти приёмы чаще отпугивают женщин, чем привлекают.
Но речь сейчас пойдёт о другой категории цундере — российских политических. Современная разновидность политических цундере формируется буквально на глазах. Объект вожделения в этом раскладе — Европа, которую цундере недавно воспевали, параллельно ругая Россию. После санкций, но особенно — после троллинга со стороны Владимира Зеленского, у некоторых левых и либералов включилась программа «зелен виноград, не очень-то и хотелось». Но, будучи истинными цундере, наши герои и героини этим не ограничились.
https://bit.ly/3C6uJF0
Цундере — поведенческий архетип из аниме, означающий, что человек демонстративно проявляет неприязнь или даже ненависть к объекту своей симпатии, но потом смягчается. В отдельных случаях цундере использует показную агрессию именно для того, чтобы привлечь внимание объекта. В японской поп-культуре цундере чаще девушки — видимо, это связано с отголосками предрассудка о женской застенчивости и нежелании открыто проявлять любовь к мужчине. На постсоветском пространстве цундере чаще бывают мужчины: они намного активнее используют принцип агрессивного ухаживания и порой совершенно искренне считают, что «с самки надо сбить спесь, и тогда она признаёт твоё превосходство и влюбится». В реальности эти приёмы чаще отпугивают женщин, чем привлекают.
Но речь сейчас пойдёт о другой категории цундере — российских политических. Современная разновидность политических цундере формируется буквально на глазах. Объект вожделения в этом раскладе — Европа, которую цундере недавно воспевали, параллельно ругая Россию. После санкций, но особенно — после троллинга со стороны Владимира Зеленского, у некоторых левых и либералов включилась программа «зелен виноград, не очень-то и хотелось». Но, будучи истинными цундере, наши герои и героини этим не ограничились.
https://bit.ly/3C6uJF0
Нігіліст
Политические цундере. Что случилось с русской оппозицией?
Современная разновидность политических цундере формируется буквально на глазах. Объект вожделения в этом раскладе — Европа, которую цундере недавно воспевали, параллельно ругая Россию. После санкций, но особенно — после троллинга со стороны Владимира Зеленского…
От ви зневажаєте росіян, які в умовах близького звиздецю не виходять на протести і не вишикуються в черги до військоматів, а тікають з країни. Не так як в Україні було. Але щоб битися за свою країну – чи то з ворогом на фронті, чи то з ОМОНом на протестах – треба мати за що битися. В Україні на Майдан виходили, щоб дати країні шанс стати такою, якою вона ще не є, але може стати – кращою, вільнішою, сильнішою, справедливішою. Українці зараз воюють за те, шоб країна не зникла, відбулася і могла скористатися здобутим шансом.
Але щоб люди жертвували собою, щоб шанс не виглядав ілюзією, треба, щоб це майбутнє вже існувало в Україні – як зародок, як перспектива, як потенція. Саме такою Україна і є. Країна з інтегрованим шансом на майбутнє. Це те, чого немає в РФ. Ні, мова не про вологі мрії імперців – в цьому РФ не унікальна, подібні тенденції існують багато де. В РФ немає країни. «Государство» є, а ось замість країни – порожнеча. Чорна слизька холодна порожнеча, в глибині якої вологим звуком рухаються невидимі щупальці «государства».
Поруч із Цим можна фізично існувати, доки Це забезпечує прийнятний для індивіда рівень добробуту. Для когось це можливість ресторану і щорічні пакетні тури до Єгипту, для когось просто пляшка горілки і телевізор. Ця порожнеча вічна, як хтонічний монстр – недарма Ніцше називав «государство» найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ. Росіяни народжуються, живуть, помирають поруч із цією чорною й слизькою безоднею, називають її «родіной».
Але якщо цей монстр починає вимагати масових жертвоприношень – то частина людей просто заціпеніло чекає, поки його обовʼє чорне слизьке щупальце, вдягне у зелену форму і відправить на бійню. Інші ж – ті, що прагнуть подовжити своє існування – тікають. Бо ця порожнеча є вічною і немає сенсу за щось битися.
Хоча насправді битися їм таки є за що. За вільну Інгрію, вільну Кубань, вільний Татарстан. В кожній з цих назв є малесенький інтегрований шанс на майбутнє. Цей шанс актуалізується, але для цього потрібна готовність людей битися за нього. А ще трішечки любові і віри – і міцні сокири в руках, щоб рубати слизькі чорні щупальці. Це працює – доведено Україною. Головне, аби знайшлися готові люди, бо зрештою, порожнеча зовнішня – це лише відображення порожнечі, яка є всередині людини.
«Убить в себе государство» – значить, заповнити порожнечу жагою життя і творчості. Але в цьому ми мешканцям країни-порожнечі можемо допомогти хіба що власним прикладом. А далі – самі. Якщо, звісно, наважаться, якщо порожнеча не випила їхні душі аж до самого до дна. Нам же – своє робить.
/Євген Лешан
Але щоб люди жертвували собою, щоб шанс не виглядав ілюзією, треба, щоб це майбутнє вже існувало в Україні – як зародок, як перспектива, як потенція. Саме такою Україна і є. Країна з інтегрованим шансом на майбутнє. Це те, чого немає в РФ. Ні, мова не про вологі мрії імперців – в цьому РФ не унікальна, подібні тенденції існують багато де. В РФ немає країни. «Государство» є, а ось замість країни – порожнеча. Чорна слизька холодна порожнеча, в глибині якої вологим звуком рухаються невидимі щупальці «государства».
Поруч із Цим можна фізично існувати, доки Це забезпечує прийнятний для індивіда рівень добробуту. Для когось це можливість ресторану і щорічні пакетні тури до Єгипту, для когось просто пляшка горілки і телевізор. Ця порожнеча вічна, як хтонічний монстр – недарма Ніцше називав «государство» найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ. Росіяни народжуються, живуть, помирають поруч із цією чорною й слизькою безоднею, називають її «родіной».
Але якщо цей монстр починає вимагати масових жертвоприношень – то частина людей просто заціпеніло чекає, поки його обовʼє чорне слизьке щупальце, вдягне у зелену форму і відправить на бійню. Інші ж – ті, що прагнуть подовжити своє існування – тікають. Бо ця порожнеча є вічною і немає сенсу за щось битися.
Хоча насправді битися їм таки є за що. За вільну Інгрію, вільну Кубань, вільний Татарстан. В кожній з цих назв є малесенький інтегрований шанс на майбутнє. Цей шанс актуалізується, але для цього потрібна готовність людей битися за нього. А ще трішечки любові і віри – і міцні сокири в руках, щоб рубати слизькі чорні щупальці. Це працює – доведено Україною. Головне, аби знайшлися готові люди, бо зрештою, порожнеча зовнішня – це лише відображення порожнечі, яка є всередині людини.
«Убить в себе государство» – значить, заповнити порожнечу жагою життя і творчості. Але в цьому ми мешканцям країни-порожнечі можемо допомогти хіба що власним прикладом. А далі – самі. Якщо, звісно, наважаться, якщо порожнеча не випила їхні душі аж до самого до дна. Нам же – своє робить.
/Євген Лешан
