#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

Десь там на периферії, в минулій славі Александрії
Кавафіс — ніс свій дар, — ні, не дійшов він до Ітаки
Одначе, посеред руїн віднайшов свій скарб.
Знайшов він сам себе — і возвеличив, не знаючи про те.
Минуло з того часу досить довго,
А мова про його писемний подвиг.
І досі скрізь живе. Хоч він і не Гомер.
І той його модерн, вважали архаїчним.
Та все ж, виявися він більш стоїчним, за критиків от тих!
Де ви? А де Кавафіс?!
І зараз, ще на одній периферії
Читає Олександр про Александрію — Кавафіса Ітаку,
в якій побачив і себе.

Ось такими рядками, словами, хочеться почати розповідь про Константіноса Кавафіса. Найвідомішого новогрецького поета, можливо з самих часів Гомера. Модерніста, якого критикували за архаїчність, теми про давню античність, що для думки критиків, не несла нічого нового в собі. Та критики кануть в Лето, а от про Кавафіса говорять й нині. Насправді, феноменального поета, який жив на периферії, в єгипетській Александрії, в англо-арабському середовищі, де грецького уже залишилось зовсім нічого. Поза батьківщиною, поза визнанням при житті, поза часом, бо у віршах, блукав він лабіринтами пам’яті, міфів та історії, як посеред давнього кладовища, читаючи епітафії про не самих й то відомих людей минулого. Не про Афіни, Рим, та їх патриціїв, імператорів, мислителів, а скоріше, про більш віддалених від культурних центрів діячів, воїнів, поетів. Таких як й він десь на периферії, провінції, де їх діяння, вірші та подвиги були позабуті. І знову віднайдені. Кавафіс - це археолог в поезії, який відновлює та являє скарби минулого. Хоч варт говорити, про його поезію не тільки, як про ненаписану призабуту історію давнього еліністичного світу. Слід розділяти кілька вимірів його багатограного поетичного скарбу - давнє минуле, його сьогодення: заборонене молоде кохання та зрілу старість, і виділяти місце ще третій вимір - власне його місце, Александрію. Персональну Ітаку, де він знаходить сам себе. Адже, будучи поза межами еллінських берегів, працюючи клерком, живучи в Александрії, він таки прибуває до своєї метафоричної Ітаки.
Ця розповідь, не була б можлива без видавництва @pxpublisher , та титанічної праці перекладача Назара Ващишина, який кілька років, наче ювелір, чи античний скульптор відточував до бездоганності цей скарб, Канон Кавафіса. Книга вийшла дуже гарною, передмовою Андрія Савенка та післямовою вже легендарного Андрія Содомори, Великого античного перекладача. Видавець Руслан Халіков, обрав дуже такий затишний формат, для цього видання, а ілюстрації Михайла Хіміча, додали додаткового вайбу та естетики, доторкнутись до міжсвіття поетики Кавафіса.

#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

“Без роздумів, без жалю без сорому / Заточено мене — кругом високі стіни.” — зустрічають нас такі слова з першого вірша “Стіни” в цій збірці. Напевно, Кавафіс і для себе бажав, якоїсь кращої долі, адже його Александрія, це не Александрія Александра Македонського, не культурний центр династії Птолемеїв, не славиться вона більше своєю найбільшою у світі бібліотекою. Часи своєї величі вона пережила, тепер, вона провінція, тепер вона на перехресті світів, арабського та колоніального під прапором Британської імперії. Від еліністичного світу теж мало щось залишилось, як і греків власне в самій Александрії. “Та ба — не чув ні мулярів, ні гаму: /Так спотайна мене відрізано від світу.” — звісно, можна це інтерпретувати по-різному, не обов’язково тут шукати, його бідкання, щодо життєвих обставин, щодо того місця де він знаходиться, але раз уже пишу, то нехай буде моя інтерпретація саме така. Кавафіс, не виняток, багато людей в таких обставинах. “Та ба — не чув ні мулярів, ні гаму” — в житті, так і буває, ми працюємо, і залишаємось на тих місцях назавжди, не помічаючи навіть, як це сталось, забувши про свої мрії, або ж потонувши у власних мріях. Про щось схоже натякає нам Кавафіс, робота клерком в Александрії, напевно не те що він прагнув, можливо лише його вірші, давали йому наснаги, переборювати ці внутрішні незгоди, миритись з самим собою. Як багатьом нам, які живуть в різних місцях, в різних обставинах, у різних відрізках часу. Ще краще проговорити цю тему, в Кавафіса виходить в іншому його вірші — “Місто”. “Сказав ти: “В інший край піду, де інше море, / Там віднайду я інше місто — краще,” Так починаються рядки цього вірша. Кавафіс говорить, про прагнення змінити це місто, на інше, на якесь краще. Згадайте Кафку, який всіма силами хотів вирватись з обіймів матінки Праги, та осісти в Берліні, який для нього символізував, культурний центр його Європи. Важко сказати, про яке саме місто мріє Кавафіс, але звісно, щось по краще ніж Александрія, це може бути якась туга за батьківщиною, грецьким. А може і якийсь іншим мрійливим містом, як то вічний Рим, чи сучасний мегаполіс Лондон. “Бо тут, хай що роблю — усе пропаще” — продовжує Кавафіс. Невиразні перспективи, повсякденне одноманіття та рутина, все це поглинає з середини, пригадується в таких випадках народне прислів’я “Добре там, де нас немає”. І тут Кавафіс доходить до висновку “Не знайдеш місць нових, ані нового моря, / Бо рушить за тобою місто” це певне прийняття, що справа не лише у тому місці, де ти зараз знаходишся, справа в тобі, в тому, що ти не можеш сприйняти — прийняти, як належне дану ситуацію. Адже не зробити вибір, це також — вибір. Хоч як би це не парадоксально звучало, але сам Кавафіс є тим парадоксом, його життя, місце і творчість. Хоч і вірш закінчується меланхолійною констатацією факту цією неможливої зміни “Нема — і не надійся — з міста втечі/Ні сухопутних, ні морських шляхів” — тут все ж таки Кавафіс приймає це, що є певним і усвідомленням і зціленням, і шляхом знаходження себе самого в тому місці де він зараз перебуває.

#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

Цей життєвої зрілості, песимізм й надалі буде проглядатись у творчості автора, та він додає якогось таки шарму, спогадів про життя, молодість, які притаманні кожному, хто на затишку своїх днів, розмірковує за життя. І те місце де прожив, воно уже нівелюється, відходить на другорядні плани. Бо ж так може розмірковувати І віденець, і лондонець, і парижанин, й александрієць. Метрополія чи периферія, культурний центр чи провінція, уже не відграватимуть ролі в підсумку свого земного життя. Я переконаний, що Кавафіс, бувши уже в поважному віці, це прекрасно розумів. Щось подібне зустрічається в рядках вірша “Старий”. “Сидить собі в каварні гамірній, / Схилившись над столом, один старий, / Що замість друзів лиш газета в нього” — можна чітко уявити, собі поважного в літах самого Кавафіса, чи буде він ностальгувати, що прожив саме в Александрії своє життя, а не в Лондоні або ж Афінах? Зовсім ні, тут проявляються сентименти зовсім іншого характеру: — “І думає в нуді старечих днів:/ Як мало він літам своїм радів/ Літам краси й завзяття молодого”, тобто не за місцем, а за часом, за молодістю, за не усвідомленням бувши молодим, свого щастя, відчуття невловимої радості, яке тоді не вловлювалось в моменті, а в часі зараз. “А ніби вчора юним був… Одначе/Все пролетіло, пролетіло враз!” Тут, ми не зустрінемо нарікань на стіни, місто, окови, тут більше про втрачений час, молодість, що підтверджують наступні рядки цього вірша — “Хоч завжди вірив — дурень! — в те, що буде/Для нього “завтра”, буде в нього час. Що ж, напевно не варто, шукати на Кавафісовій стороні пошуки утраченого часу, адже його вже не відшукати. Залишити йому ці спогади молодості. Обережно ступати, щоб не топтати його мрії та продовжити далі цю культурну експедицію, рядками творчості новогрецького Гомера.

#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

“Чого чекаємо, згромадившись на площі? / Сьогодні мають варвари прийти” — В очікування варварів один з найбільш упізнаваних віршів Кавафіса. Можливо він є моїм з найулюбленіших, як дивно, як дивно, що я бачу його зовсім по-іншому, як він наче набуває нових сенсів. Критики Кавафісу закидали, що він пускається в архаїку, ось цими варварами, Антоніями, Птолемеями, Селевкідами, ахейцями, термопілами… Та беручи тематики давньої Греції, еліністичного світу, обираючи такі от не зовсім знані сюжети, Кавафіс, наче переступаючи модерн, йде далі реконструюючи, описуючи ненаписану історію переможених, поетичний археолог, який приносячи варварів нам, знову їх актуалізує. “Чого ж тоді Сенат сидить без діла, / Чого Сенатори законів не ухвалюють?” — насправді, це розмисли над здачею Рима місцевими елітами, патриціями, сенаторами, консулами, імператором. Хіба могло б таке, буди ще досі актуальним? В наш то час? Виявляється, що може. Можливо тому, він так з іронічною усмішкою мені відгукується й нині. “Таж мають варвари прийти сьогодні / Яка тепер Сенаторам робота? / От прийдуть варвари — й даватимуть закони” — закони на паузі, яка ж тепер робота, он варвари на порозі. Але, що якщо варвари не прийдуть? Яке знайдеться оправдання тим елітам, які лякали варварами люд? Вся ця бездіяльність, ставили на паузу закони, або взагалі порушували права й свободи вільного Римського народу? “І що тепер? І як тепер без варварів? /Вони ж були нам хоч якийсь — а вихід.” Ось так закінчується цей повчальний вірш, після якого ми, знаємо, що Римська Імперія таки остаточно розвалилась, після правління ось таких еліт.

#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

Все ж таки не можна говорити, про цю тематику віршів Кавафіса, без найвідомішого з них, звісно, це — “Ітака”. Мабуть, найкраща репрезентація для Гомера, яку створив будь-хто з авторів. Де є лаконічність, все те, що необхідно, щоб узяти в подорож на Ітаку. Так що з собою беремо ми до Ітаки? Спитаю я в Кавафіса? — “Якщо таки рушаєш на Ітаку, / Проси, щоб довга випала дорога, / Багата на пригоди й відкриття.”, — ця книжкова одіссея дійсно багата на пригоди, і довгий шлях чекатиме на читача. А що і ще потрібно для цієї подорожі? “Держи в думках Ітаку повсякчас / Тобі призначено туди дістатись, / Але нізащо не приспішуй подорожі: / Найкраще — як триватиме вона роки й роки,” — Іліада та Одіссея стає канонічною для еллінського світу, вона стає центричною і для модерної Європи. Джойс пише свій Улісс, де Одіссея, лягає незримим конструктом, таким чином, вшановуючи безсмертного Гомера. Кавафіс — дає настанови для прочитання Одіссеї та прибуття в цю читацьку Ітаку. “Прибув з багатствами, добутими в дорозі, / Багатства від Ітаки не чекаючи / Прекрасну подорож дала тобі Ітака” — натякаючи читачу, що здобутий досвід від читання, пройдений шлях, є тим скарбом та найвищою нагородою. Дійсно, читці Гомера, отримують свій персоніфікований, універсальний ключ до світової літератури. Це один з найважливіших творів людства, основа - основ. Про що, й говорять останні рядки цього вірша: "Туди прибудеш мудрий та досвідчений, /Тож добре будеш тямити, що ті Ітаки значать.”

#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

Варт відзначити, що багато віршів Кавафіса, є своєрідними епітафіями, які описують земне життя, тих минулих мужів, які вже забулись на сторінках історії. Ніби, Кавафіс, ходить по тому історичному кладовищі, та згадує їх. Як от у вірші “Міріс, Александрія 310 року” - де говориться за смерть Міріса, мало відомого чесно кажучи для мене, та й для широкого загалу. У творчості Кавафіса так часто відбувається, він дістає з минулого провінційних діячів, які на периферії загубились під плином віків та історії. А іноді здається, що через персонажів з минулого, говорить сам Кавафіс, от як у вірші “Боги покинули Антонія”, ось як у цих рядках: “Тоді не плач даремне, що тебе / Зреклася доля, що діла не склались, / А всі життєві замисли — мана; /скажи з готовістю й відвагою «прощай» / Александрії тій, яку втрачаєш.” десь у цих словах, як підсумку свого життя, мені здається, що Кавафіс дає й відповідь про Александрію, яка стала для нього рідним домом, хоч і на периферії, його власною віднайденою Ітакою, до якої він прибув. В якій він знайшов і самого себе… “З готовістю й відвагою ступай/ Як той, хто показав, що гідний цього міста,” ці слова ніби підкреслюють, повагу та вдячність до Александрії, бо на моє переконання, чи став би Кавафіс без Александрії тим Кавафісом? Чи усвідомив би він в Греції посеред греків свою місію, чи взагалі вистачало снаги йому у Лондоні мати час, та ностальгувати за еліністичним світом, давно минулих днів? Інколи голос з периферії, провінції звучить настільки гучно, настільки гідно, що його чутно крізь століття. Він не губиться в потоці голосів метрополії. Той час, те місце дало для Кавафіса найголовніше - самого себе, та власне безсмертя, навіть не сподіваючись на те. Хай це прощання з Кавафісом закінчиться такими рядками. Бо був початок віршований, одного голосу з провінції, периферії зі століття 21 уже, Олександра, тож хай і закінчиться все в Александрії:
"Спокійною ходою до вікна
І слухай, трепету віддавшись, — а проте
Без страху, без благань і нарікань
Немов останню насолоду — голоси
І вишукану гру музик таємних;
З Александрією, яку втрачаєш ти, прощайся."

#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

Ось і чудові філосфські роздуми Івана з філософії літератури, про історичну поезію Кавафіса, сподобалось, як він вірно підмітив, що люди XX - XXI ст., досі помічають у цих сюжетах сьогодення...

«Чого ж тоді Сенат сидить без діла,
Чого Сенатори законів не ухвалюють?

Таж мають варвари прийти сьогодні
Яка тепер Сенаторам робота?
От прийдуть варвари — й даватимуть закони»

Про Кавафіса знову говорять. І це чудово!
#кавафіс@netyamchut #модернізм@netyamchut #новогрецькийпоет@netyamchut

Думаю, сам би Джойс одобрив таке привітання.
Можливо протестував би Кокотюха, особливо в другій частині за Улісс.

Читацький шлях ділиться до Улісса і після. Це зрівняти можна з якоюсь тисячною дозою найсильнішого наркотика, прихід який не відступає.

Виникає жанрова імпотенція. Ти потім дивишся на деякі жанри, і більш ніколи їх не відкриваєш. З думкою, що за бздурня? Що я читав? А нахуй воно пішло.

Дозволю собі в цей день по словоблудити, бо й Джойс не без гріха. Він любив джойсословити, джойсобудувати нові слова, конструкти. Навіть підтертись власним текстом. Високо про низьке, близьке, далеке і слизьке. Смачний плювок сарказму в читача. Улісс — це як школа, що випускає після його прочитання, кардинально нових читачів. І кожного у своєму роді унікального. Випусники джойсівці, неповторимі оригінали, займають свої літературні ніші, та книжкові вподобання, без сумніву та з великим снобізмом заявляю, що найбільш інтелтуальні та естетичні. Хапайте цей кубик-рубик Ulysses. Та діставайте свою особливість. ❤️
#Джойс@netyamchut #модернізм@netyamchut
#високаполиця@netyamchut

Сенсація! Епштейн засвітився також на плівках в книзі Роберто Боланьйо 2666. Мова йде про зйомку в Буенос-Айресі порнофільму в стилі snuff movies. Мексиканські детективи розглядають версію, що ці безперевні жіночі вбивства, могли фільмуватись, та показуватись серед північноамериканських еліт. Тоді й пригадався екстентричний режисер Епстейн, який в 70-х щось знімав "таке" в Аргентині. Звісно, на час написання, Боланьйо не міг знати про сексуальні злочини, фільмування та шантаж Епштейна, головні події, судові процеси почались у 2006. Помер Боланьйо в 2003 р. Але те, що він писав, про ці злочини в Мексиці, і ту теорію детективів, якось пророчо змоделювалось насправді, уже з не Епстейном з книги, а Епштейном з реальності. Хоча, хоча можливо до Боланьйо й доходили якісь чутки, про ось такий збочений, злочиний спосіб відпочитнку американської еліти і не тільки, з фільмуваннямя, ґвалтуваннями та вбиствами неповнолтніх. Ми уже його нажаль не запитаємо. Ось цей уривок з книги:

#боланьйо@netyamchut #книга2666

«Пішла чутка, що обоє, акторка
й італієць, померли; причину не уточнювали. Потім не знати
чому почали говорити, що акторка померла під час знімання фільму Епстейна, а невдовзі вже подейкували — хоча слід пояснити, що ніхто не сприймав того серйозно, — мовляв, Епстейн і його знімальна група її вбили. Згідно з цією останньою версією Епстейн хотів зняти реальне вбивство і скористався для цього — за згодою решти акторів і технічного персоналу, так залюблених у сатанинські меси, що всі дійшли крайнього ступеня безумства, — найменш відомою акторкою, найменш захищеною з поміж них. Дізнавшись про ці чутки, Епстейн особисто заходився їх поширювати, й вони з легенькими варіаціями дійшли
до деяких кінематографічних спільнот у США.»

Роберто Боланьйо. 2666

#боланьйо@netyamchut #книга2666

Трішки провів ребрендинг з моєю хаскою Норою 🐺📖

https://t.me/netyamchut

Нетямущий читач в нових барвах і з новим персонажем на лого. Тепер наш слоган: Нюх на хороші книги. 🐺❤️📖

Тому запрошуємо до нашого читацького дому.

IV. Злочини або Зло - чини.

"...інспектор зізнався, що він уже не намагається знайти логічного пояснення злочинів. Це лайно - ось єдине пояснення, зітхнув він."

Недаремно обрав ці слова інспектора Хосе Маркеса, не даремно назвав альтернативно цю частину: Зло - чини. Щоби не робили інспектори поліції, тобіш мексиканські детективи вбивства, викрадення, зґвалтування продовжували відбуватись. Немає сенсу говорити, про схожість злочинів, бо ряд вбивств, дійсно мали один почерк, але не доводиться говорити тут, ні про серійного вбивцю, навіть не про - організовану злочину групу. Злочини відбуваються, Зло - чиниться, попри розслідування, затримування, арешти. Зло набирає обертів, воно оселяється в бідних районах, звалищах, і осідає в багатих маєтках, у владних кабінетах. Зло й чини. Чиновники, покривають багатіїв, вони разом це коять, разом це прикривають. Усе суспільство, наче оповито невидимими метастазами безпрецедентного насилля, з епіцентром в Санта-Тереза. Містечку на фронтирі міжкордонням Сонори та Арізони, штатів та Мексики.

"Жити в пустелі думав Лало Кура поки машина, яку вів Епіфано, їхала геть від пустища, це наче жити в морі. Кордон між Сонорою та Арізоною - група примарних або зачарованих островів. Міста й села - кораблі. Пустеля - безмежне море. Це добре місце для риби, надто для риби, яка живе в найглибших западинах, але не для людей."

Це гибле для людей місце, хоч події стосуються міста, та його околиць цей дух безжальної пустелі нависає, ця фронтирна лиховісна атмосфера, якоюсь мірою нагадує, ще один культовий роман Кормака Маккарті "Кривавий меридіан":

"Пустельний вітер засипле їхні руїни сіллю, і не лишиться нікого, ні духа, ні літописця, щоб розповісти подорожньому, як так сталося, що люди жили в цьому місці і в цьому ж місці і померли"

Тут насправді, й літописців (журналістських розслідувань) й детективів та й людей вистачає. Однак, вони не можуть побороти це зло. Яким би не був жахливим Суддя і безжальним екзекутором Глентон зі своєю бандою головорізів в руках Судді, було відчуття, що вони смертні, що принаймні їх можна порішити добрим загоном законників, чи регулярної армії. І наскільки Суддя не розповідав і не чинив жахливі речі, не говорив про вічне зло, врешті його можна було заганфайтити. В 2666 такого відчуття немає. Зло знеособлене, немає лиця, почерку, детективи приречені на невдачу. Якщо в True detective, детективи Раст Коул (Мак-Конегі) Марті Гарт (Гаррельсон) мають, хоч якесь уявлення, що вийшли на слід ритуальних вбивств, до яких може бути причетна якась секта, яку покривають вищі щаблі влади, то Боланьйо показує, що тут так не працює. Найстрашніше, що це був справжній живий прототип, адже ці вбивства жінок насправді відбувалась. Феміноцид на порозі XXI ст. В який не хочеться просто вірити.

#боланьйо@netyamchut #книга2666

І насправді усі теорії детективів, які могли б підвередитись, робочі. Можливо усі версії правильні. Просто, усі ці викрадення, зґвалтування, вбивства відбуваються настільки часто, що тут немає логіки. І найкраще, що міг би зробити Раст Коул в цій безвихідній ситуації це, на ці нескінченні вбивства та зґвалтування, ще раз проговорити свою знамениту фразу, що нам як біологічному виду, потрібно перестати розмножуватись. Взятись за руки і вимерти. Одного разу, о півночі, дружньо, взятись за руки, і померти.
Бо дивлячись на цей жах, інше й не приходить в голову.

Насправді Боланьйо дав уже відповідь, ще у третій частині, де розповідалось, як іспанці підкорили індіанців, знищивши їх цивілізацію та зґвалтувавши їх жінок. Повіривши, що зґвалтувавши та охрестивши, вони народять нових побожних іспанців. Сім'я іспанців виявилось не таке могутнє, як вони собі уявляли, народжувалась нова нація, яка походила від нащадків кривавих ацтеків та таких же кривавих конкістадорів. Це насилля було до іспанців, під час іспанців, і стається знову в нашому часі уже з мексиканцями. Ось, що мав на увазі Суддя з Кривавого меридіану, ось чому Раст Хоул розмірковує над масовим самогубством людства.

Що ж я можу сказати? За цей безперервний виток насилля в цій частині? Інтерпретуючи Боланьйо на свій лад, як наче детектив, такий собі Санчо Маркес:
- Все почалось задовго до білих, ацтеки вирізали людські серця богу війни та сонцю Віцилопочтлі з великою регулярністю, так само коли не було дощу Тлаоку приносили в жертву дітей. Богині молодого маїсу Шілонен - гарну дівчнину; Матір богів - Тетеоїннан також потребувала жертву - жінку; Як і богиння змія Сіуакоатль. Нікому не відомо, скільки це було жертв, вони вимірювались десятками, сотнями тисяч, як зоряне небо, незліченною кількістю пролитої крові. Потім прийшли іспанці, войовничі та богобоязні конкістадори, вони побачили ці криваві жертвоприношення вчинили уже свій ініданоцид, знищили поганів, та цю цивілізацію - мечем, вогнем та хрестом. Їх руки були по лікті в крові, пройшовши цю ініціацію очищення, вони поріднились з язичниками, зґвалтувавши та охрестивши їх жон, народилась нова нація метисів - мексиканців. Зло зі злом любилось і в нове щось породилось. Нескінченні революції то і діло, приводили нових вбивць, нові вбивства. Це насильство ніколи не зупинялось, просто у ХХ ст., воно почалось нормально документуватись. Задокументоване, але таке непояснене, як 100, 200, 500 років тому. Показовою в підкріплення цією моєї теорії є згадка в цій частині історії сім'ї Еспозіто, яка протягом чотирьох поколінь піддавалась насиллю, ґвалтуванням. І ніхто не мав ніякого до цього діла. Це все тривало до 70-х років ХХ ст. поки не народився в цьому роду перший чоловік, та помстився за честь сім'ї.
#боланьйо@netyamchut #книга2666

Ця частина сконцентрована на жіночих убивствах скоєних в Санта-Тереза, що відбувались в 90-х до початку 00-х. Тут немає центрального персонажа, є різні персонажі, кілька детективів, тут ми не знайдемо вбивцю та пояснень. Це наче стенографічна, протокольна фіксація злочинів, з невеличкими відступами, детективними теоріями, та пошуками зниклих. Що принципі нічого не дають.  Навіть автомобілі, які фігурують під час викрадень чорного кольору " peregrino" це те саме, що ми би говорили чорний бус, або іномарка на бляхах. Такої моделі немає, Боланьйо її водить, щоб навмисно, наче невловний елемент цих злочинів, наче ця машина не звідси, пілігрим з фронтиру, американська, щось на зразок цього. Детективи тут, не те щоб щось не роблять, проводять розслідування, але результатів не мають, щодо інших поліцейських, то їм взагалі байдуже, а що від них узяти? Якщо вони й самі затримують повій та ґвалтують прямо в камерах, або улюбленою темою для них за обідом, є сексистські анекдоти та жарти. Щодо влади, то вона неохоче щось робить для зміни ситуації, коли потрібно прикрити якогось багатія, то справа розпадається.  Журналісти, котрі забагато пишуть, замовкають у різний спосіб інколи навічно. Нікому не подобається, коли говорять про вбивства, це погано для багатих, для їх бізнесу. Боланьйо ось тим Епстейном, та теорією детективів про знімання порнофільмів та документуванням на плівки злочинів, а потім згадкою про дорослі вечірки на нарко ранчо, на фоні теперішніх скандалів з документами реального Епштейна, якось дійсно напророчив у тексті, передбачив це.  Але це одна лише мотузка злочинів, адже, насильство роблять не лише багатії, це тут повсякденно, серед усіх верств населення, ревнощі, домашнє насильство. Боланьйо підіймає усі можливі прояви такого насилля, його так багато різновидів, як пантеону ацтекських кривавих богів.  Це найбільша, найвиснажливіша частина книги, яка утомлює морально. Попереду остання фінальна частина цією історії, де мова піде про Архімбольді.

#боланьйо@netyamchut #книга2666

🐾 Нора для кращої навігації та пошуку рекомендує # по темах, авторах, книгах та напрямках:
#модернізм@netyamchut #джойс@netyamchut #вірджиніявулф@netyamchut #кавафіс@netyamchut #улісс@netyamchut #боланьйо@netyamchut #книга2666
#відгукопомин@netyamchut #постпост@netyamchut

Ось і остання частина книги. Архімбольді. У цьому уривку мова йде про батьків Ганса Райтера (який потім й стане відомим автором під псевдонімом Архімбольді) батько повертається додому з фронтів Першої Світової війни — калікою, обшарпаним, брудним, як битий собака. Коли дізнався, що по дорозі додому Німеччина капітулювала то вимовив лише: "то ліпше". Цікаво, що він навіть пішов свататись у такому жалюгідному стані "мовляв отаке життя". Ну й красиво ж потім говорив про свою жінку: "що в селі всі сліпі, а кривоока — королева" хоч вона була кривоока, і точно не перша красуння на селі. Якось чіпляє цей уривок.

"Він три тижні йшов полями, їв черствий хліб, крав фрукти вішки і курей. Поки йшов, Німеччина капітулювала. Коли батькові про це повідомили, він сказав: то ліпше. Якось пополудні дійшов до свого села й постукав y двері свого дому. Відчинила мати, побачила сина в такому жалюгідному стані й не впізнала. Потім обійняла й дала їсти. Батько запитав, чи кривоока вийшла заміж. Мати сказала, що ні. Увечері батько пішов провідати її, навіть не переодягнувшись і не помившись, не зважаючи на благання матері, щоб він бодай поголився. Кривоока,
побачивши батька перед дверима свого дому, впізнала його відразу. Кульгавий теж побачив, як вона притулилася до шибки, підняв руку, офіційно, ба навіть поштиво привітав ії, але ше привітання можна було б інтерпретувати як жест еквівалентний словам, мовляв, отаке життя. Віл тієї миті батько Заявляв кожному, хто хотів його слухати, що в селі всі сліпі, а кривоока — королева."

#боланьйо@netyamchut #книга2666

BookChef
Роберто Боланьйо. 2666

Ось і закінчилась ця неймовірна історія, що складалась з п'яти великих частин. Якщо про перші 4 частини, я робив великі дописи, то по фінальній хочеться зберегти інтригу. Адже, там читач приходить до Грааля, певних відповідей. І було б несправедливо, щось детально пояснювати. Можна лише обмежитись, фразою: Пошуки Архімбольді приводять до самого Архімбольді. У фінальній частині, читач спробує дати свою відповідь на питання хто ж Ви пане Архімбольді? Та, це й неважливо насправді, хто він, і які книги писав. Звісно, щось таке нішове, книги, в яких щось було невловиме для читацького ока, адже, потім він ходив в номінантах на Нобелівську премію, хоча складається враження, що він взагалі не переймався ні преміями, ні популярністю. Пошуки читача приводять до пошуків чогось іншого, роздумів щодо книг, письменництва, літератури, філософії, історії, та тих вічних-одвічних тем про кохання, життя та смерть. А втім, втім, втім. Як полюбляв у текстах потрійно наголошувати Роберто Боланьйо, кожен читач сам щось таки знайде в цьому метафізичному тексті — своє.

Чилієць володіє універсальним письменницьким даром, оповідати не складно, про складні речі, про подібність, циклічність речей в різних культурно-відмінних куточках світу. Перед читачем постає безмежна панорама — від похмурого Балтійського моря, дрімучих лісів, ніби уособлення серйозності німецької літератури, її роздумів, до південних степів України, буремних років революцій, пролетарських письменників, премій та розстрілів, загадковості колоритних румунських Карпат, кафкіанського абсурду та жаху в горнилах війни, академічної європейської критики, столиць мод, культур, мистецтв, венеціанського рандеву, і грецького затишшя, на берегах своєї Ітаки, спокою та вічності зоряного неба в тихих швейцарських Альпах, до територій Нового світу - його фронтиру, таємниць та історій минулого та сьогодення. Життя і смерті, любові та втрат, вічних пошуків, розчарувань та знаходжень. Спроб та помилок. Нескінченої вервечки людських етноцидів. Людської свободи, непокори, і бажання знайти той острів, той грааль, хоч на краю світу, а найчастіше всередині себе.

Недарма, недарма, недарма, це один з кращих, і ще довго, довго, довго — вінчих романів у новому тисячолітті. До днів конечних, до другого апокаліпсису 2666.

#боланьйо@netyamchut #книга2666