​​Якщо мені кажуть, що в Україні не існує проблеми з домашнім насиллям, я зазвичай голосно сміюся людям в обличчя. Саме через це важко критикувати "Розквашене яблуко" Єжи Шилака – через важливість теми хочеться дивитися крізь пальці на якість. Але можна пробувати.

• у тексті є два лейтмотиви: молитва жінки та фраза "Бив довго. Методично", що теж звучить як своєрідна мантра.
• головною характеристикою й водночас головною заковикою домашньої тиранії – є вакуумність, про це не говорять. Традиція, що зберігається і досі в консервативному суспільстві: не виносити бруду з хати, тихо бубоніти молитви й вірити в світле майбутнє.
• такий очікуваний вихід героїні зі стабільно-пасивного стану – який, якщо чесно, спершу виглядає недоречно й кострубато – виявляється лише дурною фантазією.

От ілюстрації Йоанни Карпович у мене викликали щирий захват. Дивитися всім: любителям коміксів, любителям Едварда Хоппера і просто тим, хто може зацінити справжнє мистецтво.

(а, ну і це мій перший текст для УП.Життя)
https://life.pravda.com.ua/columns/2019/02/16/235643/

Може здатися, що "Ритуал" Адама Невілла — це надто клішований хоррор. Друзі вирішили піти в похід шведським лісом, зрештою заблукали й побачили підвішену на дереві подерту тварину, а згодом — знайшли закинутий будинок із сатанинськими атрибутами. Однак, усе це відбувається на перших сторінках, а далі я, м’яко кажучи, прозріла: тут і психологічна драма, і філософія екзистенціалізму, і скандинавський фольклор. ага-ага

Цим чотирьом чоловікам близько 40 років, останнім часом вони спілкувалися між собою мало, їхні життя склалися по-різному: діти, жінка-істеричка, успіший бізнес чи вбога квартира зі заборгованністю — криза середнього віку все одно захоплює кожного. Безвихідь тисне на них від початку: герої безперервно самозакопуються у свої проблеми. Відтак кожен опиняється у своїй власній самотності, апогей якої буде відображений у їхніх нічних кошмарах.
"Ритуал" — це роман про надприродне, у якому надприродність постійно спростовується — і цим він лякає найбільше. Страшні видіння виявляються снами, потворні істоти — опудалами, а першу агресію показує людина. Читач уже ніби вже вірить, що це просто добре написані жахи про язичницькі вірування, але ні: кожного разу тебе охоплює паніка разом із героями і кожного разу попускає, коли вони заспокоюють одне одного. Перша частина — це суцільний атракціон, від якого неможливо відірватися.

У певний момент роман починає нагадувати минулорічну стрічку "Менді" із Ніколасом Кейджем (мінус дивакувата жінка, плюс логічна мотивація). Коли один із чоловіків опиняється в затишному колі металістів-сатанистів і вся історія будується навколо його виживання (із пошматованим тілом, зневірою, страхом і психоделічною гарячкою). І тут уже важливо пройти з героєм до кінця, інакше тебе поглине екзистенційна криза й відчуття мізерності дійсного.

три особливості:
• Невілл Адам сильно заморочується з деталями, тому всі жахи виглядають гіперреалістично, а від описів зливи справді мерзнеш
• усі дії героїв не викликають запитань і ти усвідомлюєш, що на їхньому місці вчинив би так само
• зло тут теж з’являється не зовсім за канонами жанру, тому умовна "скрипка" звучить ледь не весь час, а нігті згризаються під корінь

Можем расходиться. Лучше уже не будет.

написала для @new_ukr_music про Лазарус Світлани Тараторіної, тому що це нове українське фентезі, і його варто читати
а взагалі там команда LiRoom пише про все, що з нами відбувається в культурі, не провтикайте

Якщо коротко й по суті, в Україні з’явилося хороше фентезі — і це можна святкувати.

Мова про «Лазарус» – дебют Світлани Тараторіної, який уже встигли помітити премії та критики й додали в усі можливі ТОПи 2018 року. Річ у тім, що в Україні фентезі – це вже подія, а хороше тим більше. Проблемою тривалий час була масштабність і тотальність російського ринку: і в перекладах, і в оригінальних текстах. Просто потреба у власному продукті не була такою гострою. Останніми роками не тільки написалося порівняно багато української фантастики, але й розрісся фандом – тобто жанр нарешті почав захоплювати.

«Лазарус» закидає читача в Київ 1913 року (за словами авторки, останній рік, коли там усе було справді спокійно: перед низкою революцій, геноцидів і воєн). Відразу вимальовується унікальність роману: це не просто зміна географії легенд (скільки можна любити той Львів!), але й віднайдення давно забутих київських міфів. Текст щедро наповнений фольклором, історичними контекстами й алюзіями – адже часто за чарівним світом фентезі заховане перепрочитання цілком реальних явищ. І Світлана Тараторіна теж пропонує альтернативний світ, який насправді викриває бруд нашого минулого й теперішнього.

У цьому місті бігає різноманітна нечисть (деякі представники якої – добре відомі публічні особи) поряд зі звичайними людьми, і всі говорять про великого Змія (тут: друга за популярністю віра після православної). Розібратися в цьому затишному хаосі намагається приїжджий слідчий, якому Київ із його особливостями дається дедалі важче. Власне, за сюжетом, він візьметься за шість справ-розділів, стилізованих під детектив. Буде багато яскравої крові, слизу й задимлених притонів із нечистю й нечистотами. Однак напруги карколомних пошуків істини тут недостатньо: місцями не вистачає інтриги, роздумів про можливі розв’язки, а десь читача відволікають на історичні й соціополітичні деталі. Натомість залишається атмосферний і готичний світ (майже, як у перших частинах «Гаррі Поттера», тільки похмуріше), наповнений пасхалками й детальними описами міфічних істот – фундамент тут міцний.

Звісно, із поділом на нечисть і людей постає проблематика інакшості – сильно злободенна тема, до якої додається прямолінійна політичність і гостра соціальність роману. Фентезі взагалі дозволяє говорити про замовчуване, кожен персонаж може уособлювати гріх, ознаку суспільства чи політичний погляд – із цим можна довго гратися (згадайте «Дискосвіт» Террі Пратчетта, де кожен цикл висвітлює нові проблеми). Тому в "Лазарусі" чогось може видатися забагато: фразеологізмів, проблем і персонажів, наприклад, що без акцентів губляться. Але все це може бути крутим початком циклу, про який авторка зараз ще тихо говорить.

А поки є хороше фентезі з цікавими істотами, без пошлості, із інтригами й ще однією інтерпретацією Шевченка.

Марія Бліндюк @nerdgasm

Для тревел-блогерства я забагато читаю й замало подорожую. Але зрідка буду ділитися крутими задротськими місцями в інших містах (не в Києві).

от у Латвії, наприклад, жахливо нудний книжковий ярмарок, видавці здебільшого орієнтуються на власних авторів, а не на перекладну літературу, але в Ризі є декілька справді класних книгарень

Mr Page (Miera iela, 4)
Якось журналістка, рекламниця та ресторатор вирішили відкрити в Ризі місце, якого їм не вистачало. Щойно заходиш, тобі видають білі рукавички: усі книжки тут у одному-двох екземплярах і справді варті того, щоб до них ставилися, як до музейних експонатів. Латвійці взагалі уважні до книжкового дизайну, тому, навіть не знаючи мови, із місцевою книжкою можна підвиснути на годину. Окрім латиської літератури, тут можна шукати гарні видання іншими мовами майже про все (від видів канабісу до світових мультиплікаторів). У Mr Page можна провести тихий вечір із бібліотекар_кою, що розкаже про кожну книжку, а потім довго вагатися, на що витратити останні гроші.

Bolderāja (Avotu iela, 29)
Література непогано поєднується з алкоголем. І абсурдом. Ви впізнаєте це місце за плюшевою іграшкою, що висить під дахом (кажуть, їх часто крадуть, тому вони змінюються; у нас був бузковий телепузик). Усередині бар, купа (I mean it) книжок і богема. Обережно, ви можете не встигнути напитися, тому що старі й нові видання коштують значно дешевше, ніж у магазинах. Асортимент хаотичний і різноманітний, про тематичні розділи не мрійте. Собі взяла німецький комікс, а ще знайшли видання Анни Кареніної 1954 року з приклеєними зображеннями. І ще там досі можна знайти пиво #iamtheintrovert.

Niceplace (Krišjāņa Barona iela, 21)
Тут книжки, постери, журнали й хороша кава. Уся література латиською мовою (але пам'ятайте про дизайн і годину біля книжки), можливо, саме тому тут любить сидіти редакція latvian literature (це як Читомо, тільки представляє всю країну). Світло, під стелею висять книжки й достатньо тихо, щоб надовго заховатися з читанням від холодного клімату Латвії.

у цих місцях не знайшла мотиваційної літератури, і, згадавши це, я проливаю сльози щастя

​​Таня Петренко привезла мені з Канади Death wins a goldfish Браяна Рі, мовляв: "Ти ж постійно про смерті пишеш, от побачила книжку й зрозуміла, що вона має бути твоєю". А оскільки цю тему можна вічно перекручувати й інтерпретувати, про цю книжку можна ще й розповісти.

Спершу здалося, що це чергова історія для дітей (ілюстровані видання назавжди залишили цей штамп) про розуміння й прийняття смерті. Ні. Уже в передмові автор засвідчує: він трудоголік. Щира любов до улюбленої справи й найв’язливі думки про чергові проекти зумовлюють безперервну роботу. І якщо вже зовсім відверто, зізнається Браян Рі: коли він намагається відпочити від роботи, зазвичай не може позбутися тривожного відчуття через те, що зараз він би міг працювати. Тож насправді ця книжка про те, як найбільший трудоголік — Смерть — розважається на дозвіллі.

Загалом, Смерть працює без вихідних уже не перше століття й HR корпорації змушує Женця взяти відпустку на рік. Щось подібне зустрічалося в Жозе Сарамаґо, Смерть втомлювався й у Террі Пратчетта, і навіть у Маркуса Зузака. Але Браян Рі все ж більше працює з візуальною історією, та й Смерть зовсім не втомлений, йому дійсно подобається своя робота, а тому перший місяць він просто нудиться і пише щоденник. Щоправда, поступово герой звикає отримувати задоволення від зрозумілих людських речей: дружби, нетфліксу, цигарок і подорожей — щоб зрештою все одно повернутися до улюбленого офісу, поділившись своєю розповіддю: не страшною й не моторошною.

I`ve learned to take people IN rather than taking them OUT. (HA HA)
Aniway, time is short and all that — so I`m going to get to it.
Living.

Від весняного (і передвиборчого) неврозу в мене одна панацея – абсурд. Зібрала для вас трохи крутих серіалів цього року, свіжих і неочевидних.

Мій особистий фаворит – PEN15, де головні акторки Man seeking woman повертаються в середню школу. Так 30-річні Майя та Анна будуть уперше пити, закохуватися й відчувати наївний сором в компанії 13-річних – і це (майже) не викликає дисонанс. У них свої 13-річні драми, 13-річні жарти, такий самий стиль у одязі й такі ж істерики – насправді все, окрім зовнішності. Те, від чого очікувала тотального стьобу над дорослішанням, переросло в потужну історію й одне з найбільших серіальних потрясінь.

http://www.theinsider.ua/art/festival-absurdu-ta-chornogo-gumoru-5-serialiv-2019-roku/

Вулкан. Роман Бондарчук

Коли йдеш у кіно з передчуттям довго-поетичної краси, а на виході розповідаєш про філософсько-іронічну пригоду – це більш ніж приємне здивування.

Киянин Лукас із місією ОБСЄ опиняється посеред пустого степу. По дорозі на південь, для документування російської агресії зламалася машина, мобільний зв'язок – тільки в містечках, Лукас – водій, тож має розібратися. Із цього моменту починається безкінечна подорож героя, сповнена подібних невдалих ситуацій.

Глобально – це історія Улісса (aka Одіссей) на Херсонщині, зі внутрішнім естетизмом і художнім відображенням краси місцевості. Ця уліссовість може видаватися дивною, щонайменше в окремих епізодах, де герой раптово зривається з місця назустріч новим пригодам. Що важливіше (суб'єктивно): тут є абсурдний гумор. Тобто Роману Бондарчуку вдається зробити злободенне кіно: із політичними жартами, культурними алюзіями та болючою темою самоідентичності. Але все це він запаковує в доволі повільну філософську притчу про унікальність і закритість певного місцевого контексту. Ти – чужак, а отже можеш мімікрувати поведінку місцевих або назавжди залишишся чужаком.

Цікаво, що сюжет порівнювали і з "Диким полем", і з "Гірською жінкою на війні" – тут і пошук ідентичності зіграв, і відсторонений магреалізм (так, у нас тут відбуваються дивні речі, але ж це частина нашої дійсності – мирися з цим). Але насправді виробництво цих трьох фільмів відбувалося майже водночас, "Дике поле" закінчували навіть пізніше – тому це просто тема, що зрезонувала водночас у декількох режисерів. Тільки от у "Вулкані" це вийшло тонше й майстерніше. Із гумором, із естетикою й неповторністю.

Тому дивіться-дивіться. Хороше українське кіно є.

У великих поетів часто складалося так, що об’єктом їхнього натхнення та безмежної любові ставала недосяжна, не зовсім здорова або ж і зовсім мертва жінка. Хто за, чи була б лірика Данте й Петрарки такою чуттєвою, якби їхні музи були живими й здоровими.

Мрійливі сумні дівчата з блідою шкірою й водянистими очима стали шалено популярними ще за часів романтизму. Велику роль в утвердженні цієї моди відіграв туберкульоз. Зеленувате обличчя, очі, що горять від лихоманки, надмірна худорлявість – усі ці ознаки хвороби стали каноном краси на майже півтора століття, а сама недуга (попри її невиліковність) була бажаною та вважалася виявом шляхетності.

За посиланням нижче таких кулсторі багато. Це я ще восени бігала бібліотеками в пошуках літератури з філософії, паліативу, смерті й довкола. І от нарешті матеріал опублікований.

Як ті чи інші хвороби формували канони, моду й образи в культурі? Навіщо в XV столітті людей вчили вмирати? Як Джон Донн зустрівся зі смертю? Чому туберкульоз має збуджувати? І за які гріхи нас карали? Намагаюся дати відповіді на всі запитання й принаймні роблю вигляд, що я з Плінієм Молодшим і Фрадріхом Ніцше на "ти".

http://www.chytomo.com/shcho-nas-vbyvaie-robyt-sylnishymy-iak-istoriia-khvorob-sformuvala-kulturu/

Пьольса. Торґні Ліндґрен.

107-річний репортер розповідає про подорож, що якось трапилася на півночі Швеції в 1940-х роках. Чому так пізно? Більша частина його життя була обтяжена забороною писати. Головний редактор газети звинуватив журналіста в наклепництві та брехні, але ніхто не вічний і редактор – теж. Відразу після його смерті наратор береться до своєї оповіді. Якось німецький дезертир, який шифрується під торговця одягом, оселився на хуторі Авабек, спустошеному епідемією туберкульозу, назвався Робертом Мазером та вивчив місцеву мову. І скуштував пьольсу. Національна страва на кшталт м’ясного рагу, що здатна вплинути на емоції людей та вершити людські долі.

Молодий шкільний учитель Ларс Гьоґстрьом стає напарником Роберта в куштуванні пьольси й протистоянні туберкульозу. Рецепти страви відрізняються в кожному домі й у кожної господині й що більший катарсис герої отримують від смаку, то до більш огидного опису рецептури вдається Торґні Ліндґрен. Наслідки від пьольси варіюються від смерті до чистого щастя та від блювання до насолоди. Бридку естетику авторові вдається поєднати з рефлексіями ліричного героя стосовно письменства та спрагою писати – і ці частини роману читаються особливо захопливо. «Пьольса» наскрізь вітальна, у чомусь містифікаторська й подекуди огидна – вона точно не для читання за обідом (серйозно, ліпше не ризикувати).

назва нічо так

Терор. Ден Сіммонс

Острах перед прочитанням "Терору" нагадав відчуття, коли підступалася до "Сліпобачення" Пітера Воттса. І хоча останній усе ж жорсткіший у термінології, Дена Сіммонса також читаєш із довідником. Через "лагіднішу" науковість роман поглинає з головою відразу — емоціями, холодом та міфологією.


Наприкінці 1840-х років британський дослідник Джон Франклін вирушив у експедицію через Північний Льодовитий океан; незважаючи на підготовку, масштаби й досвід команди, усі учасники експедиції стали жертвами холоду, цинги, голоду й отруєння. У 2007 році Ден Сіммонс випустив роман, у якому розповів і домислив долі окремих членів команди, а також запропонував свої причинно-наслідкові зв’язки в катастрофічності подорожі. У кожній главі автор, наче з камерою в кіно, ходить назирці за персонажем, передає його переживання, флешбеки з життя на суші й ставлення до ситуації на кораблі. Ден Сіммонс із перших сторінок занурює читачів у мороз, що може сягати позначки -50 градусів за Цельсієм, підсилюють враження й усі натуралістичні деталі того, як реагує людське тіло на таку температуру. Тож від початку це нагадує триллер, що майже 700 сторінок буде тероризувати своїх персонажів нестачею цивілізації.

Однак Ден Сіммонс щонайменше вдвічі розширює цей каркас. По-перше, він доволі швидко виходить на сартрівську ідею «Пекло – це інші люди»: у боротьбі за виживання члени команди готові порушувати закони, вбивати й удаватися до канібалізму – із розвитком сюжету це виводиться в абсолют. По-друге, відразу стає зрозумілим, що фізично експедиції загрожує не тільки клімат чи голод, на них чатує дещо жахливе: чи то звір, чи то темна сила. Автор подає міфологію ледь не науково, аналізуючи, що й чому могло би з’явитися в крижаній пустелі.
Таким чином у «Терорі» перетинається світ людей зі світом природи й світом духів, результатом взаємодії цих компонентів є потужний і напружений роман, від якого не хочеться відриватися.

​​На Читомо анонсували вітрину. Можна вже віддаватися передарсенальній лихоманці й відмічати очікувані книжки, щоб не забути про них у веремії новинок.

stay tuned
ще запропоную суб'єктивні акценти

http://www.chytomo.com/vitry-na/knyzhkovyj-arsenal-2019/

Коротко про найважливіші новинки зарубіжної художки. Якщо навіть не вдасться потрапити на Книжковий арсенал (whaaat), на них варто полювати в книгарнях.
Абсурд, жахи й краса — три кити, на яких тримається моя добірка для Читомо. Нехай своєрідно, але точно не нудно.

http://www.chytomo.com/iaki-pereklady-shukaty-na-knyzhkovomu-arsenali-2019/

Сніданок з Борджіа. ДіБіСі П’єр

Хлопець із дівчиною обмінюються повідомленнями, домовляючись про зустріч у Амстердамі. Через погані погодні умови літак хлопця зупиняється в Великобританії: усі готелі поблизу аеропорту зайняті, мобільний зв’язок постійно зникає, і крізь туман таксі завозить Аріеля в старовинний готель. Тим часом дівчина в чужому місті переживає, що хлопець її кинув.
Перебої з покриттям та Wi-Fi’єм – ключова ідея роману. Через те, що зараз за допомогою гаджетів можна вирішити буквально будь-яку проблему, зазвичай у героя телефон забирають ще на початку, тим паче в книжках жанру горрор (який майже всуціль складається з того, що в героя виникають проблеми). ДіБіСі П’єр, лауреат Букерівської премії в 2003 році, спробував показати безсилля сучасної людини за відсутності технологій – і паніку, що виникає за таких умов. Увесь сюжет насичений передсаспенсовими моментами, такими, де нібито має початися напруга й трилер, але автор успішно залишає ці моменти в підвішеному стані. Дивакуваті співмешканці готелю, закохана й неадекватна дівчина, туман урешті-решт – усі ці прийоми не спрацьовують до кінця.
"Сніданок з Борджіа" достатньо нашпигований моторошними деталями, щоби вивести героїв і читачів із зони комфорту. Але для того, щоби стати сучасною "Сімейкою Аддамсів" йому не вистачає гумору, а для нового макабричного роману в дусі Едгара Алана По – саспенсу й кошмарності.

Та все ж це хороша історія, якщо до неї підійти як до атмосферної розповіді. ДіБіСі П’єр розплутує клубок таємниці з двох боків: Зеви, що блукає чужим містом, та Аріеля, що хоче вирватися з готелю жахів. Якщо довіритися анотаціям і чекати на горрор, це читання буде менш приємним. А от дивний і некомфортний роман ДіБіСі П’єр цілком може забезпечити.

Насправді як любителька жахів мала надто завищені очікування (спасибі відгукам), тому вам ці очікування занижую))0)

Суб’єктивні акценти на Книжковому арсеналі — укрліт
не просто новинки до літературного фестивалю, а перші українські видання в 2019, які не хочеться пропустити

Гаська Шиян. За спиною — Фабула
Роман про цю війну від імені жінки та жіночності. Чоловік героїні пішов на фронт, і вона залишилася зі своїм внутрішнім: психологічним (пошуками самоідентичності та відповідей на соціальні питання) і фізичним.

Марися Нікітюк. Можливо, завтра — Видавництво Анетти Антоненко
Новий роман авторки "Безодні" та режисерки фільму "Коли падають дерева". Її проза гіперреалістична, страшна й кінематографічна. Треш-роман розповідає про трьох імпульсивних та інфантильних героїв, що переважно кидаються в або тікають від реальності.

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов — Meridian Czernowitz
Перший україномовний роман автора "Долготы дней", на мою скромну думку, одного з найсильніших текстів про війну на сході. І це історія про мову. Професор філософії переїжджає з Донбасу в Київ і пізнає специфіку столиці: із її фантасмагоріями, Кобилячими головами й незрозумілими словами — знайомий сюжет сьогоднішнього життя в трохи зміненому світі Рафєєнка.

Артем Чех. Район «Д» — Meridian Czernowitz
Деталізована збірка спогадів про дитинство та юність у Черкасах. Артем Чех щедро наповнює тексти маркерами часу й місця, а також тамтешніми легендами — тим цікавіше відкрити для себе айдентику нового міста в літературі.

Фоззі. Червоні Хащі — Видавництво Старого Лева
Іще одна книжка про Черкаси, а саме про один місцевий будинок. У ньому опиняється літній учитель (ох, і багато ж учителів у цій добірці) серед інших дідів — і виявляється, що буденність старих не сильно відрізняється від підліткової.

Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика — Видавництво Старого Лева
Назва говорить за себе. Тільки додам, що великий акцет на вісімдесятниках.

В. Домонтович. Дівчина з ведмедиком. Доктор Серафікус — Комора
Два найвідоміші тексти Домонтовича. Перший — про тонкі почуття між репетитором і його ученицею (ні, не "Лоліта" — написаний раніше, інша спихологія героїв). Другий — про не-маскулінного й дивакуватого професора, який прагне до раціоналізації світу. Можливо, перший український роман, що зачіпає тему гомо- та асексуальності.

із поезії нова збірка Катерини Калитко з ілюстраціями Юрія Ізрика Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого, у Катерини Девдери — Листи до Майстра, а в Мирослава Лаюка — Троянда.

Суб’єктивні акценти на Книжковому арсеналі — зарубліт

Маріам Петросян. Дім, в якому — (пер. Маріанна Кіяновська) Книголав
Роман вірменської письменниці, у який провалюєшся з головою. Головне — пройти повз анотації, що починаються словами "дім, у якому живуть діти з інвалідністю". Це фентезі про повоцінний соціум, за внутрішніми механізмами якого можна невідривно спостерігати, а його чарами — захоплюватися. Маріам Петросян пише великий, бароковий і тягучий роман про дітей.

Шон Тен. Прибуття — (пер. Лілія Омельяненко) Видавництво
Роман без слів. І це факт, а не емоційний пафос після прочитання. Ілюстраторові Шону Тену вдалося намалювати графічний роман, сюжет якого аналізують і оцінюють незгірш за тритомні саги — не використавши жодної літери. Молодий чоловік мігрує до нового світу, щоби забезпечити свою сім’ю. Книжка візуально вражає, тому це обов’язково треба потримати в руках.

Лукаш Орбітовський. Голова змія — (пер. Сергій Легеза) Видавництво Жупанського
Збірка оповідань польського фантаста й майстра жахів. Розповіді поєднують містику, психологізм і жорсткий реалізм, коли до болю знайома і буденна дійсність раптом по-зрадницькому обертається чимось чужим і незнайомим.

Ґебріел Теллент. Моя найдорожча — (пер. Борис Превіра) Віват
Чотирнадцятирічну дівчину виховує батько, а точніше тримає її в перманентній психологічній гарячці. Як це часто буває з домашній насильством, таке існування видається героїні цілком адекватним. Напружений і болючий роман, який уже порівнюють із "Маленьким життям" Ганьї Янаґігари.

Скотт Макклауд. Зрозуміти комікси. Невидиме мистецтво — (пер. Ярослава Стріха) Рідна мова
Комікс чи графічний роман — як би ви не називали це мистецтво, Скотт Макклауд детально й розкадровано розповідає, як відбувалося його становлення та в чому унікальність. Наукове дослідження в картинках, якщо хочете (а його таки цитують у наукових працях!).

Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися — (пер. Роксоляна Свято) Yakaboo Publishing
Тут показаний злам епохи наприкінці минулого століття, політичні й суспільні зсуви центрально-східної Європи у віддзеркаленні жінок. Славенка Дракуліч прослідковує не тільки глобальний аспект історичних змін, але й особистісний: що відбувалося з побутом, господарством, як змінювалося сприйняття світу й збурювався фемінізм, чим жила жінка східного блоку.

Тоні Джадт, Тімоті Снайдер. Роздуми про ХХ століття — (пер. Павло Грицак) Човен
Рок-зірки серед істориків — це Тоні Джадт та Тімоті Снайдер. Під спільною обкладинкою вони мислять про політику, ідеологію та, власне, історію Європи, розбираючи утопію різноманітних -ізмів по кісточках. Бонусом передмова Ярослава Грицака (перевидання його "Нарису історії України. Формування модерної нації XIX–XX століття", до речі, виходить у Yakaboo).

Ден Сіммонс. Терор — (пер. Антон Санченко) Видавництво Жупанського
Жахлива й крижана розповідь про експедицію через Північний Льодовитий океан та міфологію півночі. Трилер, запакований у вікторіанський роман, що перекидається на зовсім неочікувані форми. Головні герої втрачатимуть ознаки людськості, поки ти заглиблюєшся в 700 сторінок міцного тексту.

Джон Вільямс. Стоунер — (пер. Ярослав Губарев) Фабула
Звичайний селянин переїжджає в місто на навчання й згодом стає філологом. Тут сюжет важко заспойлерити, оскільки це — життя. Автор свідомо пише роман про спокійну, на позір нецікаву людину, запаковуючи цю історію в доволі рівний, ніби підсушений текст. І в цьому одна з головних переваг книжки.

Торґні Ліндґрен. Пьольса — (пер. Наталя Іваничук) Видавництво Анетти Антоненко
Абсолютна дивна книжка, від якої залишається неодозначне враження. Але я вже місяць згадую про двох чоловіків, які подорожували Швецією, куштуючи доволі бридку страву. Тож недарма взяла це в читомівську добірку. Спроба подивитися на пам’ять та історичного ворога під іншим кутом.

Стоунер. Джон Вільямс

Ось відповідь на всі претензії стосовно того, що критика й літературознавці визнають тільки хитромудрі й монструозні книжки: Джон Вільямс.

У великих романів доля зазвичай розгортається за двома сценаріями: або це шалений успіх від початку, або повне відторгнення спершу й беззаперечне визнання згодом. Ситуація зі «Стоунером» не відповідає жодному з варіантів. Джон Вільямс написав свій роман у 1965 році й ніхто не звернув на нього особливої уваги. А за півстоліття «Стоунер» входить до списку New York Review Books Classic і стає шаленим бестселером, який вихваляють усі від Анни Гавальди до Джуліана Барнза.

Хлопець із фермерської родини переїжджає в місто, щоби вивчати сільське господарство в університеті – може видатися, що це добре відомий сюжет початку ХХ століття про міграцію й подальшу урбанізацію селян. Але Джон Вільямс обирає інший шлях: герой Стоунера закохується в літературу й стає філологом. І це чи не найнудніша модель протагоніста: він не авантюрний, аполітичний, його трохи підштовхує фатум і зрештою він відкриває в собі тягу до викладання. На відміну від класичного модерного героя, на Стоунера не чекатимуть психологічні зворушення чи внутрішні перевороти. Автор свідомо пише роман про спокійну, на позір нецікаву людину, запаковуючи цю історію в доволі рівний, ніби підсушений текст. І в цьому одна з головних переваг роману.

Хронологічно роман охоплює масштабні трагедії минулого століття, але протагоніст завжди залишається осторонь усіх заворушень. Читачу пропонується сюжет не з атракціону життєвих перипетій, а зі звичайного життя. Місцями відстороненість Стоунера призводить до його ж самотності: наприклад, під час передвоєнної патріотичної лихоманки всі колеги йдуть на фронт, а Стоунер залишається самітником в університеті. Незважаючи на відлюдькуватість, еволюцію героя формує ставлення соціуму до нього: від непомітного учня до легендарного дивака чи авторитетного старигана в очах університетської спільноти.

Роман Джона Вільямса не тільки легко читається, ця простота здатна викликати дискусію. Адже враження після «Стоунера» різняться від «зробити в житті все, щоби не стати таким» до Анни Гавальди, наприклад, яка страшенно емпатувала нараторові.

Сліпобачення. Пітер Воттс

Пітер Воттс, за фахом гідробіолог, став одним із найпотужніших канадських наукових фантастів (далі – НФ). Твори цього жанру ґрунтуються на певній гіпотезі, яка згодом пояснюється з наукового погляду. Звісно, цікаво дізнатися «Що було б, якби…», але часом така література надто обтяжена термінологією та й просто видається нецікавою. Тому жорстка НФ, де жанр вимагає подробиць і навіть чіткої відповідності наукам, узагалі може налякати читача подібністю до підручника. Пітер Воттс спростовує ці стереотипи, його припущення шокують поєднанням правдоподібності й мас-культурності. І хоча це не найпростіше чтиво, захопитися ним легко.

Отже, наприкінці століття у космос вирушає експедиція для першого контакту з невідомою формою життя. Автор відразу дивує нетиповою добіркою екіпажу. Командиром корабля є вампір (за канонами його існування вмотивоване науково), у команді також є лінгвістка Банда (у якій навмисне уживаються декілька різних особистостей), жінка-воїн (думкам якої підкоряється ціла армія роботів), біолог (його лабораторія є продовженням його тіла) та позбавлений емпатії спостерігач (і, власне, оповідач). Окрім того, що всі герої розширюють межі жанру, на них не чекають карколомні пригоди, натомість – потужна інтелектуальна робота для відкриття таємниці іншопланетян.

Герої Пітера Воттса стикаються з синдромом сліпобачення: вони дивляться, але не усвідомлюють побаченого. Автор досліджує людський розум, свідомість та різницю між цими поняттями. І у своїх висновках Воттс перегукується зі Станіславом Лемом: людина – проста істота, надрозум із легкістю перевершить її, а людина довго навіть не буде здатна збагнути цього. Кожна теорія, що звучить у книжці, є по-своєму незвичною, а майстерній художній обробці вона стає ще й поетичною. Та все ж місцями ця проза перевантажена науковими поясненнями. Як жартує сам Пітер Воттс: «Можна витягнути морського біолога з океану, але…»

Рік та Морті. Зак Горман

Перш ніж писати враження, після якого мене закидають тряпками, розповім передісторію. Серіал мене колись сильно вразив: For the Damaged Coda стояла на повторі, а деякі епізоди обговорювалися годинами. Тому, коли мені подарували перший том повного зібрання коміксів, крику було на весь район. Та прочитати його вдалося тільки нещодавно. Він кочував із рук у руки, встиг побувати в Лондоні й нарешті на декілька днів затримався вдома.

Мені не сподобалося.

Серіал тримав потужним і обґрунтованим sci-fi, а також умотивованим розвитком персонажів. Якщо в першому епізоді глядачів однаково бісили і Рік, і Морті, поступово співчуття до обох розвивається до таких масштабів, що важко зібрати думки до купи. Звісно, усе це підкріплювалося диким гумором, роботою з мас-культурою (сичуанський соус, ага) і деталізованим всесвітом, межі якого можна розширювати без кінця. Що з цього залишилося в адаптації? Окей, давайте поступово.

Усі наукові гіпотези звучать у коміксі так, наче перед автором лежали підручники 8-10 класів із фізики, астрономії та математики, — а він наосліп обирав із них терміни. І перед вами більше не захопливий космос із безмежжям таємниць, а фанські теорії на тему. Психологія героїв залишається на рівні того ж першого враження: Морті — придуркуватий підліток, який боїться власного голосу, Рік — безнадійний алкоголік і мізантроп із фантастичним рівнем мудацтва у ставленні до свого онука. І ніякої тобі мотивації — вони такі, тому що так диктує їхня зовішня характеристика. Якщо почитати відгуки на Goodreads, увесь негатив нівелюється словами: "Принаймні це було весело". Та гумор друкованої версії — це суцільні poop jokes та масні жарти. Зак Горман спробував погратися з руйнуванням червертої стіни, але якщо першого разу це викликало легку посмішку, на п’ятий раз виглядало вже просто недолуго.
Алюзії й великодні яйця тут надто "влобні", хоча цікаво, що більше акценту автор робить саме на комп’ютерні ігри — у оригіналі цього не так багато (не до кінця зрозуміло, чому дідусь Рік виявляється великим знавцем цих ігор, але хай буде). Зак Горман і далі працює з Усесвітом Джастіна Ройланда та Дена Гармона, безліччю альтернативних реальостей. Коміксист вигадує нові світи, але жоден не дотягує до рівня серіалу ані деталями, ані ідеєю. До речі, у інтерв’ю Зак Горман казав, що єдиною реакцією на комікс від авторів "Ріка та Морті" була ремарка: "Ти використовуєш занадто багато відрижок", — хоча він ніби врахував зауваження, половину тексту все одно займають похмільні звуки від Ріка.

Загалом, 10-хвилинна розповідь Дена Гармона про найбільш яскраві моменти серіалу вийшла більш змістовною, ніж 400 сторінок коміксу.

*BUUURP*