Друзі, пам’ятаєте моє замовляння на кришталевій кулі? Спрацювало.
У 2019 буде багато крутого та українського. Наразі зайвого не додаватиму. Ви ще побачите, на що чекалося найбільше.
stay tuned
http://www.chytomo.com/svizha-verstka-na-iaki-novynky-chekaty-u-2019-mu/
У 2019 буде багато крутого та українського. Наразі зайвого не додаватиму. Ви ще побачите, на що чекалося найбільше.
stay tuned
http://www.chytomo.com/svizha-verstka-na-iaki-novynky-chekaty-u-2019-mu/
Читомо
Свіжа верстка: на які новинки чекати у 2019-му
Читомо розповідає про те, на які саме книжки чекати українським читачам від вітчизняних видавництв у 2019-му році.
Ніл Ґейман – людина, яка створює найстрашніші кошмари навколо вас. Він як справжній британець розповідає неймовірно деталізовані казки, у які занурюєшся з головою. Став журналістом, і, дослідивши дійсний світ, почав його змінювати. Особливість його фантастики в тому, що він не тільки вигадує, а ще й уміє вчасно згадати те, що вже знає. Випускникам Університету Мистецтв у Філадельфії він зізнався, що вчився писати, коли писав, а от вища освіта його просто лякала (ще 4 роки втикати? о, ні).
Але це зовсім не про безграмотну людину, а про те, що шукати цікаві історії – мистецтво, а Ґейман у цьому – один із найліпших.
Але це зовсім не про безграмотну людину, а про те, що шукати цікаві історії – мистецтво, а Ґейман у цьому – один із найліпших.
Так от, щодо Ніла Ґеймана. Його Сендмен — це синтез поп-культури та міфології, супергероїки та реальної історії — і точно один із найліпших графічних романів. Уявіть собі збірку найбільш моторошних казок Грімм та Андерсена, додайте трохи історичних постатей (Алістера Кроулі, Шекспіра, Марко Поло наприклад), багато фольклору ("Американські боги" і поряд не стануть) і дрібку релігії (щоби з’явився марновірний страх, але не моралізаторство) — усе це у всесвіті DC. І це аж ніяк не схоже на безглуздий заміс, тому що головний герой — Сон.
Чому Пісочний чоловік? Пригадуєте, як іноді зранку в очах відчувається щось схоже на пісок? Це Сендмен ходить і розсипає його, показує нам сни. Він не бог і не супергерой, він — сила, що з’явилася набагато раніше. Але на початку ХХ століття окультисти ув’язнюють Пісочного чоловіка, щоб отримати владу, що йому належить. На довгих 70 років порядок сну зруйновано, люди бачать кошмари й не прокидаються. Саме тут варто сказати, що Сендмен справді страшний, не тільки моторошною графікою, але й змістом: тут обов’язково знайдеться щось, від чого вам буде некомфортно залишатися вночі на самоті.
Звісно, Сон врешті-решт звільняється й вирушає відновлювати руїни світу сновидінь.
Повертаючись до всіх ремінісценцій, пасхалок і натяків, які використовує Ґейман: не переживайте, якщо ви недостатньо впевнено почуваєтесь у коміксах DC чи часом блукаєте в міфології й літературі жахів — масштаби світу Сендмена величезні, усі змісти зв’язані надзвичайно міцно і, зрештою, це не велика загадка, яку потрібно відгадати (за вас це давно зробили у великому коментарі), а потужний літературний (і художній) твір.
Якщо хочеться розібратися, наскільки багато треба прочитати, щоб відслідкувати всю серію Сендмена, знайшла задротську розмову з самим собою. Якщо хочете провести не одну страшну годину в компанії вже легендарної історії Морфея, беріть "Прелюдії й ноктюрни", насолоджуйтесь, потім беріть "Ляльковий дім", насолоджуйтесь — і так 12 книг.
Чому Пісочний чоловік? Пригадуєте, як іноді зранку в очах відчувається щось схоже на пісок? Це Сендмен ходить і розсипає його, показує нам сни. Він не бог і не супергерой, він — сила, що з’явилася набагато раніше. Але на початку ХХ століття окультисти ув’язнюють Пісочного чоловіка, щоб отримати владу, що йому належить. На довгих 70 років порядок сну зруйновано, люди бачать кошмари й не прокидаються. Саме тут варто сказати, що Сендмен справді страшний, не тільки моторошною графікою, але й змістом: тут обов’язково знайдеться щось, від чого вам буде некомфортно залишатися вночі на самоті.
Звісно, Сон врешті-решт звільняється й вирушає відновлювати руїни світу сновидінь.
Повертаючись до всіх ремінісценцій, пасхалок і натяків, які використовує Ґейман: не переживайте, якщо ви недостатньо впевнено почуваєтесь у коміксах DC чи часом блукаєте в міфології й літературі жахів — масштаби світу Сендмена величезні, усі змісти зв’язані надзвичайно міцно і, зрештою, це не велика загадка, яку потрібно відгадати (за вас це давно зробили у великому коментарі), а потужний літературний (і художній) твір.
Якщо хочеться розібратися, наскільки багато треба прочитати, щоб відслідкувати всю серію Сендмена, знайшла задротську розмову з самим собою. Якщо хочете провести не одну страшну годину в компанії вже легендарної історії Морфея, беріть "Прелюдії й ноктюрни", насолоджуйтесь, потім беріть "Ляльковий дім", насолоджуйтесь — і так 12 книг.
Поцілунок Елли Фіцджеральд. Олег Лишега
Уперше я відкрила для себе Олега Лишегу через його поезію. І було б дивно, якби склалося інакше (бо тут мова про людину, яка залишалася поетом у прозі й, урешті, поетом у житті). Щось зачепило відразу, зокрема, медитативність і спокій ритму, а щось усвідомилося згодом — як увага до "дрібниць" й щира захопленість природою. Тобто ти справді читаєш майже двісті сторінок поезії про зовсім прості й зрозумілі речі: гори, коропів у ставку, лисів — але там такі чесні історії, що вони стають цікавими й тобі, звичайній людині.
Усі ці якості переходять і в його прозу, де вгадується сам Лишега: там скульптура, тиша стихій і любов до людей (особливо до Грицька Чубая, слова якого й залишилися в назві книжки). Особлива ця есеїстика тим, що їй хочеться беззаперечно вірити й довіритися: перейнятися темпом автора, відчути кожну емоцію й дозволити провести себе крізь усі ці розповіді. Згодом ти із задоволенням дослухуєш й індіанські міфи, легенди та інші переклади, які поет асоціював зі своєю творчістю й своїм натхненням.
Незчуєшся, як сидиш десь біля Тисмениці серед дерев і свіжого сонця.
Уперше я відкрила для себе Олега Лишегу через його поезію. І було б дивно, якби склалося інакше (бо тут мова про людину, яка залишалася поетом у прозі й, урешті, поетом у житті). Щось зачепило відразу, зокрема, медитативність і спокій ритму, а щось усвідомилося згодом — як увага до "дрібниць" й щира захопленість природою. Тобто ти справді читаєш майже двісті сторінок поезії про зовсім прості й зрозумілі речі: гори, коропів у ставку, лисів — але там такі чесні історії, що вони стають цікавими й тобі, звичайній людині.
Усі ці якості переходять і в його прозу, де вгадується сам Лишега: там скульптура, тиша стихій і любов до людей (особливо до Грицька Чубая, слова якого й залишилися в назві книжки). Особлива ця есеїстика тим, що їй хочеться беззаперечно вірити й довіритися: перейнятися темпом автора, відчути кожну емоцію й дозволити провести себе крізь усі ці розповіді. Згодом ти із задоволенням дослухуєш й індіанські міфи, легенди та інші переклади, які поет асоціював зі своєю творчістю й своїм натхненням.
Незчуєшся, як сидиш десь біля Тисмениці серед дерев і свіжого сонця.
Якось Женя Стасіневич пожартував, що всім слабо писати про "Коротку історію семи вбивств", бо @starlev зробили з книжки на 600 сторінок книжку на 900. Ну, мене на слабо брати не можна.
тому в мене вийшов матеріал-breakingbad: рецензію написала, із перекладачали поговорила, відео з Марлоном Джеймсом знайшла, порівняння для атмосфери теж дала
Оповідь ведуть почергово 13 героїв, кожен із них має свою Ямайку й розповідає її історію по-своєму: акцентуючи увагу на стрілянині з Вавилоном (тут: полісмени, представники влади) чи зґвалтуванні власної матері, під час утечі від куль чи в наркотичному трипі. Ці маргінальні сповіді викладені в абсолютно хаотичному порядку: наратори перебивають одне одного, заперечують сказане попередниками та не соромляться доброї лайки. Автор дає слово всім: кримінальним авторитетам, ЦРУшникам, медсестрам, колишнім коханкам та навіть журналісту «Ролінг стоун», який вважає, що знає про Ямайку все.
І хоча кожен зображає цю картину інакше, спільне в усіх одне: нормальну людину від неї нудить.
Замішана на сексі, насиллі та наркотиках, вона показує далеко не сонячний райський острів. Читати це майже неможливо, і от на межі цього майже – після тортур і шматування – Джеймс ляпасом вибиває з вас катарсис. Так легким порухом руки синтез ямайських сповідей перетворюється на давньогрецьку трагедію часів Евріпіда: страшно, боляче, але наприкінці розумієш, що воно того варте.
http://www.chytomo.com/krov-i-narkotyky-v-korotkij-istorii-iamajky-vid-marlona-dzhejmsa/
тому в мене вийшов матеріал-breakingbad: рецензію написала, із перекладачали поговорила, відео з Марлоном Джеймсом знайшла, порівняння для атмосфери теж дала
Оповідь ведуть почергово 13 героїв, кожен із них має свою Ямайку й розповідає її історію по-своєму: акцентуючи увагу на стрілянині з Вавилоном (тут: полісмени, представники влади) чи зґвалтуванні власної матері, під час утечі від куль чи в наркотичному трипі. Ці маргінальні сповіді викладені в абсолютно хаотичному порядку: наратори перебивають одне одного, заперечують сказане попередниками та не соромляться доброї лайки. Автор дає слово всім: кримінальним авторитетам, ЦРУшникам, медсестрам, колишнім коханкам та навіть журналісту «Ролінг стоун», який вважає, що знає про Ямайку все.
І хоча кожен зображає цю картину інакше, спільне в усіх одне: нормальну людину від неї нудить.
Замішана на сексі, насиллі та наркотиках, вона показує далеко не сонячний райський острів. Читати це майже неможливо, і от на межі цього майже – після тортур і шматування – Джеймс ляпасом вибиває з вас катарсис. Так легким порухом руки синтез ямайських сповідей перетворюється на давньогрецьку трагедію часів Евріпіда: страшно, боляче, але наприкінці розумієш, що воно того варте.
http://www.chytomo.com/krov-i-narkotyky-v-korotkij-istorii-iamajky-vid-marlona-dzhejmsa/
Читомо
Кров і наркотики в короткій історії Ямайки від Марлона Джеймса
Рецензія на переклад книжки «Коротка історія семи вбивств» Джеймса Марлона, який вийшов у Видавництві Старого Лева.
Дім для Дома. Вікторія Амеліна
Хто в нас там про 90-ті пише? А про Львів? А якщо водночас?
Вікторія Амеліна справді пише про Львів у розпал 90 від імені собаки з яскравою поліфонією жіночих голосів — це сміливо. Але важливіше, що в результаті в неї виходить проста та приємна історія.
Є дві сестри: Тамара та Оля, їм обом близько 30, вони обидві розведені, мають по доньці й живуть у одній квартирі зі старими батьками. Згодом до них приєднується ще й кошлатий пудель: він буде слухати їхні розмови. Кожен сповідується Дому в чомусь своєму: старий полковник мріє знову сісти за винищувач та полетіти, одна з малих дівчат наївно вигадує казковий світ, Тамара п’є — Дом лише дурний пес, йому можна сказати все.
Львів тут постає з незвичного (непрезентабельного та справжнього) боку. Він пострадянський, тому тут вистачає щедро русифікованих людей, рекетирів, посттравматичних розладів, сліпої (у всіх сенсах) молоді та розчарувань. Власне, серед головних героїв — ті самі "панаєхавші", які скоювали злочини проти людства. Ну принаймні, такі слова ми звикли для них використовувати. Авторка не намагається виправдовувати винних, вона пропонує інакший погляд, без чорно-білих контрастів та поділу на своїх-чужих.
Та й 90-ті тут вивернуті: декорації наче знайомі, але забарвлення мають інакше. Посеред канонічних рипучих шкірянок, жаргону та бандитів з’являється дивний секс та сором перед Мадонною — не те, щоби солодка сентиментальність, але якась особлива жіночність та м’якість є в цьому погляді.
Ось така мала ода інакшості: іншим зочинцям, іншому Львову, іншій сентиментальності. Та й пес від початку видавався якимось неправильним, недостатьно "псячим".
Хто в нас там про 90-ті пише? А про Львів? А якщо водночас?
Вікторія Амеліна справді пише про Львів у розпал 90 від імені собаки з яскравою поліфонією жіночих голосів — це сміливо. Але важливіше, що в результаті в неї виходить проста та приємна історія.
Є дві сестри: Тамара та Оля, їм обом близько 30, вони обидві розведені, мають по доньці й живуть у одній квартирі зі старими батьками. Згодом до них приєднується ще й кошлатий пудель: він буде слухати їхні розмови. Кожен сповідується Дому в чомусь своєму: старий полковник мріє знову сісти за винищувач та полетіти, одна з малих дівчат наївно вигадує казковий світ, Тамара п’є — Дом лише дурний пес, йому можна сказати все.
Львів тут постає з незвичного (непрезентабельного та справжнього) боку. Він пострадянський, тому тут вистачає щедро русифікованих людей, рекетирів, посттравматичних розладів, сліпої (у всіх сенсах) молоді та розчарувань. Власне, серед головних героїв — ті самі "панаєхавші", які скоювали злочини проти людства. Ну принаймні, такі слова ми звикли для них використовувати. Авторка не намагається виправдовувати винних, вона пропонує інакший погляд, без чорно-білих контрастів та поділу на своїх-чужих.
Та й 90-ті тут вивернуті: декорації наче знайомі, але забарвлення мають інакше. Посеред канонічних рипучих шкірянок, жаргону та бандитів з’являється дивний секс та сором перед Мадонною — не те, щоби солодка сентиментальність, але якась особлива жіночність та м’якість є в цьому погляді.
Ось така мала ода інакшості: іншим зочинцям, іншому Львову, іншій сентиментальності. Та й пес від початку видавався якимось неправильним, недостатьно "псячим".
У Читомо жартують, що я місцевий Танатос: пишу про смерті, вмирання та купу крові.
who knows
Але тема цікава: виявляється, що від Пратчетта до Зошиту смерті рукою подати, а зозулі — не те, чим здаються. Я можу довго жартувати, але ліпше просто йдіть почитайте новий матеріал про архетипи в літературі — цього разу персоніфікації смерті.
http://www.chytomo.com/tanatos-uzhe-ne-toj-chomu-suchasna-smert-liubyt-kotykiv-i-iabluka/
who knows
Але тема цікава: виявляється, що від Пратчетта до Зошиту смерті рукою подати, а зозулі — не те, чим здаються. Я можу довго жартувати, але ліпше просто йдіть почитайте новий матеріал про архетипи в літературі — цього разу персоніфікації смерті.
http://www.chytomo.com/tanatos-uzhe-ne-toj-chomu-suchasna-smert-liubyt-kotykiv-i-iabluka/
псст театру трохи треба?
Іноді мене заносить у театр і часом я залишаюся приємно враженою. Так сталося з Голіафом від Misanthrope Theatre. Якщо ви любите абсурд і комікси так само, як і я, цю виставу варто бачити.
Це був холодний і сніжний день у грудні на ВДНГ. Невеликий павільйон, ще менша сцена. А посеред сцени басейн — у ньому все й відбуватиметься. Глядачі сидять у дощовиках і в тиші: усі слова відображаються проекцією на воді, наче цитати з коміксу. І це не дивно, "Голіаф" — інсценізація однойменного коміксу Тома Голда.
Британський (шотландський!) гумор, примітивні форми, мінімум деталей і абсурд — основні маркери творчості художника. Але ви ж пам’ятаєте міф про Голіата, войовничого богатиря? Так от, тут той самий велетень, тільки він зовсім не любить битися, і війну не розуміє, і каміння не їсть. І взагалі єдине, на що він погоджується для меченосця від філістимлян — читати з аркуша загрозливі промови до ворожої армії.
Вистава виконана з цікавою дихотомією: із одного боку штучна ляльковість персонажів (як-от надзвичайно милого меченосця, що за будь-якої нагоди танцює й ковзає по воді), із іншого — їхня гіперреалістичність (наприклад, полководець довго їсть мандарин, ретельно пережовуючи кожну скибку, доки герої чекають на його прийом, а глядачі — на дійство).
Якщо вловлювати такі деталі й відчути цей гумор ситуації, можна сильно кайфонути. Окрім того, це естетично, усе витримано в одному стилі. Але раптом тонкий абсурд — не ваша історія, можна на "Аліту" наприклад сходити. Там от взагалі ніяких ускладнень зі змістом немає, сюжет простий, як двері, і картинка гарна.
Іноді мене заносить у театр і часом я залишаюся приємно враженою. Так сталося з Голіафом від Misanthrope Theatre. Якщо ви любите абсурд і комікси так само, як і я, цю виставу варто бачити.
Це був холодний і сніжний день у грудні на ВДНГ. Невеликий павільйон, ще менша сцена. А посеред сцени басейн — у ньому все й відбуватиметься. Глядачі сидять у дощовиках і в тиші: усі слова відображаються проекцією на воді, наче цитати з коміксу. І це не дивно, "Голіаф" — інсценізація однойменного коміксу Тома Голда.
Британський (шотландський!) гумор, примітивні форми, мінімум деталей і абсурд — основні маркери творчості художника. Але ви ж пам’ятаєте міф про Голіата, войовничого богатиря? Так от, тут той самий велетень, тільки він зовсім не любить битися, і війну не розуміє, і каміння не їсть. І взагалі єдине, на що він погоджується для меченосця від філістимлян — читати з аркуша загрозливі промови до ворожої армії.
Вистава виконана з цікавою дихотомією: із одного боку штучна ляльковість персонажів (як-от надзвичайно милого меченосця, що за будь-якої нагоди танцює й ковзає по воді), із іншого — їхня гіперреалістичність (наприклад, полководець довго їсть мандарин, ретельно пережовуючи кожну скибку, доки герої чекають на його прийом, а глядачі — на дійство).
Якщо вловлювати такі деталі й відчути цей гумор ситуації, можна сильно кайфонути. Окрім того, це естетично, усе витримано в одному стилі. Але раптом тонкий абсурд — не ваша історія, можна на "Аліту" наприклад сходити. Там от взагалі ніяких ускладнень зі змістом немає, сюжет простий, як двері, і картинка гарна.
Якщо мені кажуть, що в Україні не існує проблеми з домашнім насиллям, я зазвичай голосно сміюся людям в обличчя. Саме через це важко критикувати "Розквашене яблуко" Єжи Шилака – через важливість теми хочеться дивитися крізь пальці на якість. Але можна пробувати.
• у тексті є два лейтмотиви: молитва жінки та фраза "Бив довго. Методично", що теж звучить як своєрідна мантра.
• головною характеристикою й водночас головною заковикою домашньої тиранії – є вакуумність, про це не говорять. Традиція, що зберігається і досі в консервативному суспільстві: не виносити бруду з хати, тихо бубоніти молитви й вірити в світле майбутнє.
• такий очікуваний вихід героїні зі стабільно-пасивного стану – який, якщо чесно, спершу виглядає недоречно й кострубато – виявляється лише дурною фантазією.
От ілюстрації Йоанни Карпович у мене викликали щирий захват. Дивитися всім: любителям коміксів, любителям Едварда Хоппера і просто тим, хто може зацінити справжнє мистецтво.
(а, ну і це мій перший текст для УП.Життя)
https://life.pravda.com.ua/columns/2019/02/16/235643/
• у тексті є два лейтмотиви: молитва жінки та фраза "Бив довго. Методично", що теж звучить як своєрідна мантра.
• головною характеристикою й водночас головною заковикою домашньої тиранії – є вакуумність, про це не говорять. Традиція, що зберігається і досі в консервативному суспільстві: не виносити бруду з хати, тихо бубоніти молитви й вірити в світле майбутнє.
• такий очікуваний вихід героїні зі стабільно-пасивного стану – який, якщо чесно, спершу виглядає недоречно й кострубато – виявляється лише дурною фантазією.
От ілюстрації Йоанни Карпович у мене викликали щирий захват. Дивитися всім: любителям коміксів, любителям Едварда Хоппера і просто тим, хто може зацінити справжнє мистецтво.
(а, ну і це мій перший текст для УП.Життя)
https://life.pravda.com.ua/columns/2019/02/16/235643/
Може здатися, що "Ритуал" Адама Невілла — це надто клішований хоррор. Друзі вирішили піти в похід шведським лісом, зрештою заблукали й побачили підвішену на дереві подерту тварину, а згодом — знайшли закинутий будинок із сатанинськими атрибутами. Однак, усе це відбувається на перших сторінках, а далі я, м’яко кажучи, прозріла: тут і психологічна драма, і філософія екзистенціалізму, і скандинавський фольклор. ага-ага
Цим чотирьом чоловікам близько 40 років, останнім часом вони спілкувалися між собою мало, їхні життя склалися по-різному: діти, жінка-істеричка, успіший бізнес чи вбога квартира зі заборгованністю — криза середнього віку все одно захоплює кожного. Безвихідь тисне на них від початку: герої безперервно самозакопуються у свої проблеми. Відтак кожен опиняється у своїй власній самотності, апогей якої буде відображений у їхніх нічних кошмарах.
"Ритуал" — це роман про надприродне, у якому надприродність постійно спростовується — і цим він лякає найбільше. Страшні видіння виявляються снами, потворні істоти — опудалами, а першу агресію показує людина. Читач уже ніби вже вірить, що це просто добре написані жахи про язичницькі вірування, але ні: кожного разу тебе охоплює паніка разом із героями і кожного разу попускає, коли вони заспокоюють одне одного. Перша частина — це суцільний атракціон, від якого неможливо відірватися.
У певний момент роман починає нагадувати минулорічну стрічку "Менді" із Ніколасом Кейджем (мінус дивакувата жінка, плюс логічна мотивація). Коли один із чоловіків опиняється в затишному колі металістів-сатанистів і вся історія будується навколо його виживання (із пошматованим тілом, зневірою, страхом і психоделічною гарячкою). І тут уже важливо пройти з героєм до кінця, інакше тебе поглине екзистенційна криза й відчуття мізерності дійсного.
три особливості:
• Невілл Адам сильно заморочується з деталями, тому всі жахи виглядають гіперреалістично, а від описів зливи справді мерзнеш
• усі дії героїв не викликають запитань і ти усвідомлюєш, що на їхньому місці вчинив би так само
• зло тут теж з’являється не зовсім за канонами жанру, тому умовна "скрипка" звучить ледь не весь час, а нігті згризаються під корінь
Цим чотирьом чоловікам близько 40 років, останнім часом вони спілкувалися між собою мало, їхні життя склалися по-різному: діти, жінка-істеричка, успіший бізнес чи вбога квартира зі заборгованністю — криза середнього віку все одно захоплює кожного. Безвихідь тисне на них від початку: герої безперервно самозакопуються у свої проблеми. Відтак кожен опиняється у своїй власній самотності, апогей якої буде відображений у їхніх нічних кошмарах.
"Ритуал" — це роман про надприродне, у якому надприродність постійно спростовується — і цим він лякає найбільше. Страшні видіння виявляються снами, потворні істоти — опудалами, а першу агресію показує людина. Читач уже ніби вже вірить, що це просто добре написані жахи про язичницькі вірування, але ні: кожного разу тебе охоплює паніка разом із героями і кожного разу попускає, коли вони заспокоюють одне одного. Перша частина — це суцільний атракціон, від якого неможливо відірватися.
У певний момент роман починає нагадувати минулорічну стрічку "Менді" із Ніколасом Кейджем (мінус дивакувата жінка, плюс логічна мотивація). Коли один із чоловіків опиняється в затишному колі металістів-сатанистів і вся історія будується навколо його виживання (із пошматованим тілом, зневірою, страхом і психоделічною гарячкою). І тут уже важливо пройти з героєм до кінця, інакше тебе поглине екзистенційна криза й відчуття мізерності дійсного.
три особливості:
• Невілл Адам сильно заморочується з деталями, тому всі жахи виглядають гіперреалістично, а від описів зливи справді мерзнеш
• усі дії героїв не викликають запитань і ти усвідомлюєш, що на їхньому місці вчинив би так само
• зло тут теж з’являється не зовсім за канонами жанру, тому умовна "скрипка" звучить ледь не весь час, а нігті згризаються під корінь
написала для @new_ukr_music про Лазарус Світлани Тараторіної, тому що це нове українське фентезі, і його варто читати
а взагалі там команда LiRoom пише про все, що з нами відбувається в культурі, не провтикайте
а взагалі там команда LiRoom пише про все, що з нами відбувається в культурі, не провтикайте
Лірум
Лірум — медіа про нову українську культуру – LiRoom
Нова українська культура. LiRoom. Лірум. Плейлисти української музики. Українська музика. Українська література. Українське кіно.
Forwarded from Лірум / Нова Українська Культура (Alex Bondarenko)
Якщо коротко й по суті, в Україні з’явилося хороше фентезі — і це можна святкувати.
Мова про «Лазарус» – дебют Світлани Тараторіної, який уже встигли помітити премії та критики й додали в усі можливі ТОПи 2018 року. Річ у тім, що в Україні фентезі – це вже подія, а хороше тим більше. Проблемою тривалий час була масштабність і тотальність російського ринку: і в перекладах, і в оригінальних текстах. Просто потреба у власному продукті не була такою гострою. Останніми роками не тільки написалося порівняно багато української фантастики, але й розрісся фандом – тобто жанр нарешті почав захоплювати.
«Лазарус» закидає читача в Київ 1913 року (за словами авторки, останній рік, коли там усе було справді спокійно: перед низкою революцій, геноцидів і воєн). Відразу вимальовується унікальність роману: це не просто зміна географії легенд (скільки можна любити той Львів!), але й віднайдення давно забутих київських міфів. Текст щедро наповнений фольклором, історичними контекстами й алюзіями – адже часто за чарівним світом фентезі заховане перепрочитання цілком реальних явищ. І Світлана Тараторіна теж пропонує альтернативний світ, який насправді викриває бруд нашого минулого й теперішнього.
У цьому місті бігає різноманітна нечисть (деякі представники якої – добре відомі публічні особи) поряд зі звичайними людьми, і всі говорять про великого Змія (тут: друга за популярністю віра після православної). Розібратися в цьому затишному хаосі намагається приїжджий слідчий, якому Київ із його особливостями дається дедалі важче. Власне, за сюжетом, він візьметься за шість справ-розділів, стилізованих під детектив. Буде багато яскравої крові, слизу й задимлених притонів із нечистю й нечистотами. Однак напруги карколомних пошуків істини тут недостатньо: місцями не вистачає інтриги, роздумів про можливі розв’язки, а десь читача відволікають на історичні й соціополітичні деталі. Натомість залишається атмосферний і готичний світ (майже, як у перших частинах «Гаррі Поттера», тільки похмуріше), наповнений пасхалками й детальними описами міфічних істот – фундамент тут міцний.
Звісно, із поділом на нечисть і людей постає проблематика інакшості – сильно злободенна тема, до якої додається прямолінійна політичність і гостра соціальність роману. Фентезі взагалі дозволяє говорити про замовчуване, кожен персонаж може уособлювати гріх, ознаку суспільства чи політичний погляд – із цим можна довго гратися (згадайте «Дискосвіт» Террі Пратчетта, де кожен цикл висвітлює нові проблеми). Тому в "Лазарусі" чогось може видатися забагато: фразеологізмів, проблем і персонажів, наприклад, що без акцентів губляться. Але все це може бути крутим початком циклу, про який авторка зараз ще тихо говорить.
А поки є хороше фентезі з цікавими істотами, без пошлості, із інтригами й ще однією інтерпретацією Шевченка.
Марія Бліндюк @nerdgasm
Мова про «Лазарус» – дебют Світлани Тараторіної, який уже встигли помітити премії та критики й додали в усі можливі ТОПи 2018 року. Річ у тім, що в Україні фентезі – це вже подія, а хороше тим більше. Проблемою тривалий час була масштабність і тотальність російського ринку: і в перекладах, і в оригінальних текстах. Просто потреба у власному продукті не була такою гострою. Останніми роками не тільки написалося порівняно багато української фантастики, але й розрісся фандом – тобто жанр нарешті почав захоплювати.
«Лазарус» закидає читача в Київ 1913 року (за словами авторки, останній рік, коли там усе було справді спокійно: перед низкою революцій, геноцидів і воєн). Відразу вимальовується унікальність роману: це не просто зміна географії легенд (скільки можна любити той Львів!), але й віднайдення давно забутих київських міфів. Текст щедро наповнений фольклором, історичними контекстами й алюзіями – адже часто за чарівним світом фентезі заховане перепрочитання цілком реальних явищ. І Світлана Тараторіна теж пропонує альтернативний світ, який насправді викриває бруд нашого минулого й теперішнього.
У цьому місті бігає різноманітна нечисть (деякі представники якої – добре відомі публічні особи) поряд зі звичайними людьми, і всі говорять про великого Змія (тут: друга за популярністю віра після православної). Розібратися в цьому затишному хаосі намагається приїжджий слідчий, якому Київ із його особливостями дається дедалі важче. Власне, за сюжетом, він візьметься за шість справ-розділів, стилізованих під детектив. Буде багато яскравої крові, слизу й задимлених притонів із нечистю й нечистотами. Однак напруги карколомних пошуків істини тут недостатньо: місцями не вистачає інтриги, роздумів про можливі розв’язки, а десь читача відволікають на історичні й соціополітичні деталі. Натомість залишається атмосферний і готичний світ (майже, як у перших частинах «Гаррі Поттера», тільки похмуріше), наповнений пасхалками й детальними описами міфічних істот – фундамент тут міцний.
Звісно, із поділом на нечисть і людей постає проблематика інакшості – сильно злободенна тема, до якої додається прямолінійна політичність і гостра соціальність роману. Фентезі взагалі дозволяє говорити про замовчуване, кожен персонаж може уособлювати гріх, ознаку суспільства чи політичний погляд – із цим можна довго гратися (згадайте «Дискосвіт» Террі Пратчетта, де кожен цикл висвітлює нові проблеми). Тому в "Лазарусі" чогось може видатися забагато: фразеологізмів, проблем і персонажів, наприклад, що без акцентів губляться. Але все це може бути крутим початком циклу, про який авторка зараз ще тихо говорить.
А поки є хороше фентезі з цікавими істотами, без пошлості, із інтригами й ще однією інтерпретацією Шевченка.
Марія Бліндюк @nerdgasm
Для тревел-блогерства я забагато читаю й замало подорожую. Але зрідка буду ділитися крутими задротськими місцями в інших містах (не в Києві).
от у Латвії, наприклад, жахливо нудний книжковий ярмарок, видавці здебільшого орієнтуються на власних авторів, а не на перекладну літературу, але в Ризі є декілька справді класних книгарень
Mr Page (Miera iela, 4)
Якось журналістка, рекламниця та ресторатор вирішили відкрити в Ризі місце, якого їм не вистачало. Щойно заходиш, тобі видають білі рукавички: усі книжки тут у одному-двох екземплярах і справді варті того, щоб до них ставилися, як до музейних експонатів. Латвійці взагалі уважні до книжкового дизайну, тому, навіть не знаючи мови, із місцевою книжкою можна підвиснути на годину. Окрім латиської літератури, тут можна шукати гарні видання іншими мовами майже про все (від видів канабісу до світових мультиплікаторів). У Mr Page можна провести тихий вечір із бібліотекар_кою, що розкаже про кожну книжку, а потім довго вагатися, на що витратити останні гроші.
Bolderāja (Avotu iela, 29)
Література непогано поєднується з алкоголем. І абсурдом. Ви впізнаєте це місце за плюшевою іграшкою, що висить під дахом (кажуть, їх часто крадуть, тому вони змінюються; у нас був бузковий телепузик). Усередині бар, купа (I mean it) книжок і богема. Обережно, ви можете не встигнути напитися, тому що старі й нові видання коштують значно дешевше, ніж у магазинах. Асортимент хаотичний і різноманітний, про тематичні розділи не мрійте. Собі взяла німецький комікс, а ще знайшли видання Анни Кареніної 1954 року з приклеєними зображеннями. І ще там досі можна знайти пиво #iamtheintrovert.
Niceplace (Krišjāņa Barona iela, 21)
Тут книжки, постери, журнали й хороша кава. Уся література латиською мовою (але пам'ятайте про дизайн і годину біля книжки), можливо, саме тому тут любить сидіти редакція latvian literature (це як Читомо, тільки представляє всю країну). Світло, під стелею висять книжки й достатньо тихо, щоб надовго заховатися з читанням від холодного клімату Латвії.
у цих місцях не знайшла мотиваційної літератури, і, згадавши це, я проливаю сльози щастя
от у Латвії, наприклад, жахливо нудний книжковий ярмарок, видавці здебільшого орієнтуються на власних авторів, а не на перекладну літературу, але в Ризі є декілька справді класних книгарень
Mr Page (Miera iela, 4)
Якось журналістка, рекламниця та ресторатор вирішили відкрити в Ризі місце, якого їм не вистачало. Щойно заходиш, тобі видають білі рукавички: усі книжки тут у одному-двох екземплярах і справді варті того, щоб до них ставилися, як до музейних експонатів. Латвійці взагалі уважні до книжкового дизайну, тому, навіть не знаючи мови, із місцевою книжкою можна підвиснути на годину. Окрім латиської літератури, тут можна шукати гарні видання іншими мовами майже про все (від видів канабісу до світових мультиплікаторів). У Mr Page можна провести тихий вечір із бібліотекар_кою, що розкаже про кожну книжку, а потім довго вагатися, на що витратити останні гроші.
Bolderāja (Avotu iela, 29)
Література непогано поєднується з алкоголем. І абсурдом. Ви впізнаєте це місце за плюшевою іграшкою, що висить під дахом (кажуть, їх часто крадуть, тому вони змінюються; у нас був бузковий телепузик). Усередині бар, купа (I mean it) книжок і богема. Обережно, ви можете не встигнути напитися, тому що старі й нові видання коштують значно дешевше, ніж у магазинах. Асортимент хаотичний і різноманітний, про тематичні розділи не мрійте. Собі взяла німецький комікс, а ще знайшли видання Анни Кареніної 1954 року з приклеєними зображеннями. І ще там досі можна знайти пиво #iamtheintrovert.
Niceplace (Krišjāņa Barona iela, 21)
Тут книжки, постери, журнали й хороша кава. Уся література латиською мовою (але пам'ятайте про дизайн і годину біля книжки), можливо, саме тому тут любить сидіти редакція latvian literature (це як Читомо, тільки представляє всю країну). Світло, під стелею висять книжки й достатньо тихо, щоб надовго заховатися з читанням від холодного клімату Латвії.
у цих місцях не знайшла мотиваційної літератури, і, згадавши це, я проливаю сльози щастя
www.latvianliterature.lv
Latvian Literature
Таня Петренко привезла мені з Канади Death wins a goldfish Браяна Рі, мовляв: "Ти ж постійно про смерті пишеш, от побачила книжку й зрозуміла, що вона має бути твоєю". А оскільки цю тему можна вічно перекручувати й інтерпретувати, про цю книжку можна ще й розповісти.
Спершу здалося, що це чергова історія для дітей (ілюстровані видання назавжди залишили цей штамп) про розуміння й прийняття смерті. Ні. Уже в передмові автор засвідчує: він трудоголік. Щира любов до улюбленої справи й найв’язливі думки про чергові проекти зумовлюють безперервну роботу. І якщо вже зовсім відверто, зізнається Браян Рі: коли він намагається відпочити від роботи, зазвичай не може позбутися тривожного відчуття через те, що зараз він би міг працювати. Тож насправді ця книжка про те, як найбільший трудоголік — Смерть — розважається на дозвіллі.
Загалом, Смерть працює без вихідних уже не перше століття й HR корпорації змушує Женця взяти відпустку на рік. Щось подібне зустрічалося в Жозе Сарамаґо, Смерть втомлювався й у Террі Пратчетта, і навіть у Маркуса Зузака. Але Браян Рі все ж більше працює з візуальною історією, та й Смерть зовсім не втомлений, йому дійсно подобається своя робота, а тому перший місяць він просто нудиться і пише щоденник. Щоправда, поступово герой звикає отримувати задоволення від зрозумілих людських речей: дружби, нетфліксу, цигарок і подорожей — щоб зрештою все одно повернутися до улюбленого офісу, поділившись своєю розповіддю: не страшною й не моторошною.
I`ve learned to take people IN rather than taking them OUT. (HA HA)
Aniway, time is short and all that — so I`m going to get to it.
Living.
Спершу здалося, що це чергова історія для дітей (ілюстровані видання назавжди залишили цей штамп) про розуміння й прийняття смерті. Ні. Уже в передмові автор засвідчує: він трудоголік. Щира любов до улюбленої справи й найв’язливі думки про чергові проекти зумовлюють безперервну роботу. І якщо вже зовсім відверто, зізнається Браян Рі: коли він намагається відпочити від роботи, зазвичай не може позбутися тривожного відчуття через те, що зараз він би міг працювати. Тож насправді ця книжка про те, як найбільший трудоголік — Смерть — розважається на дозвіллі.
Загалом, Смерть працює без вихідних уже не перше століття й HR корпорації змушує Женця взяти відпустку на рік. Щось подібне зустрічалося в Жозе Сарамаґо, Смерть втомлювався й у Террі Пратчетта, і навіть у Маркуса Зузака. Але Браян Рі все ж більше працює з візуальною історією, та й Смерть зовсім не втомлений, йому дійсно подобається своя робота, а тому перший місяць він просто нудиться і пише щоденник. Щоправда, поступово герой звикає отримувати задоволення від зрозумілих людських речей: дружби, нетфліксу, цигарок і подорожей — щоб зрештою все одно повернутися до улюбленого офісу, поділившись своєю розповіддю: не страшною й не моторошною.
I`ve learned to take people IN rather than taking them OUT. (HA HA)
Aniway, time is short and all that — so I`m going to get to it.
Living.
Від весняного (і передвиборчого) неврозу в мене одна панацея – абсурд. Зібрала для вас трохи крутих серіалів цього року, свіжих і неочевидних.
Мій особистий фаворит – PEN15, де головні акторки Man seeking woman повертаються в середню школу. Так 30-річні Майя та Анна будуть уперше пити, закохуватися й відчувати наївний сором в компанії 13-річних – і це (майже) не викликає дисонанс. У них свої 13-річні драми, 13-річні жарти, такий самий стиль у одязі й такі ж істерики – насправді все, окрім зовнішності. Те, від чого очікувала тотального стьобу над дорослішанням, переросло в потужну історію й одне з найбільших серіальних потрясінь.
http://www.theinsider.ua/art/festival-absurdu-ta-chornogo-gumoru-5-serialiv-2019-roku/
Мій особистий фаворит – PEN15, де головні акторки Man seeking woman повертаються в середню школу. Так 30-річні Майя та Анна будуть уперше пити, закохуватися й відчувати наївний сором в компанії 13-річних – і це (майже) не викликає дисонанс. У них свої 13-річні драми, 13-річні жарти, такий самий стиль у одязі й такі ж істерики – насправді все, окрім зовнішності. Те, від чого очікувала тотального стьобу над дорослішанням, переросло в потужну історію й одне з найбільших серіальних потрясінь.
http://www.theinsider.ua/art/festival-absurdu-ta-chornogo-gumoru-5-serialiv-2019-roku/
Вулкан. Роман Бондарчук
Коли йдеш у кіно з передчуттям довго-поетичної краси, а на виході розповідаєш про філософсько-іронічну пригоду – це більш ніж приємне здивування.
Киянин Лукас із місією ОБСЄ опиняється посеред пустого степу. По дорозі на південь, для документування російської агресії зламалася машина, мобільний зв'язок – тільки в містечках, Лукас – водій, тож має розібратися. Із цього моменту починається безкінечна подорож героя, сповнена подібних невдалих ситуацій.
Глобально – це історія Улісса (aka Одіссей) на Херсонщині, зі внутрішнім естетизмом і художнім відображенням краси місцевості. Ця уліссовість може видаватися дивною, щонайменше в окремих епізодах, де герой раптово зривається з місця назустріч новим пригодам. Що важливіше (суб'єктивно): тут є абсурдний гумор. Тобто Роману Бондарчуку вдається зробити злободенне кіно: із політичними жартами, культурними алюзіями та болючою темою самоідентичності. Але все це він запаковує в доволі повільну філософську притчу про унікальність і закритість певного місцевого контексту. Ти – чужак, а отже можеш мімікрувати поведінку місцевих або назавжди залишишся чужаком.
Цікаво, що сюжет порівнювали і з "Диким полем", і з "Гірською жінкою на війні" – тут і пошук ідентичності зіграв, і відсторонений магреалізм (так, у нас тут відбуваються дивні речі, але ж це частина нашої дійсності – мирися з цим). Але насправді виробництво цих трьох фільмів відбувалося майже водночас, "Дике поле" закінчували навіть пізніше – тому це просто тема, що зрезонувала водночас у декількох режисерів. Тільки от у "Вулкані" це вийшло тонше й майстерніше. Із гумором, із естетикою й неповторністю.
Тому дивіться-дивіться. Хороше українське кіно є.
Коли йдеш у кіно з передчуттям довго-поетичної краси, а на виході розповідаєш про філософсько-іронічну пригоду – це більш ніж приємне здивування.
Киянин Лукас із місією ОБСЄ опиняється посеред пустого степу. По дорозі на південь, для документування російської агресії зламалася машина, мобільний зв'язок – тільки в містечках, Лукас – водій, тож має розібратися. Із цього моменту починається безкінечна подорож героя, сповнена подібних невдалих ситуацій.
Глобально – це історія Улісса (aka Одіссей) на Херсонщині, зі внутрішнім естетизмом і художнім відображенням краси місцевості. Ця уліссовість може видаватися дивною, щонайменше в окремих епізодах, де герой раптово зривається з місця назустріч новим пригодам. Що важливіше (суб'єктивно): тут є абсурдний гумор. Тобто Роману Бондарчуку вдається зробити злободенне кіно: із політичними жартами, культурними алюзіями та болючою темою самоідентичності. Але все це він запаковує в доволі повільну філософську притчу про унікальність і закритість певного місцевого контексту. Ти – чужак, а отже можеш мімікрувати поведінку місцевих або назавжди залишишся чужаком.
Цікаво, що сюжет порівнювали і з "Диким полем", і з "Гірською жінкою на війні" – тут і пошук ідентичності зіграв, і відсторонений магреалізм (так, у нас тут відбуваються дивні речі, але ж це частина нашої дійсності – мирися з цим). Але насправді виробництво цих трьох фільмів відбувалося майже водночас, "Дике поле" закінчували навіть пізніше – тому це просто тема, що зрезонувала водночас у декількох режисерів. Тільки от у "Вулкані" це вийшло тонше й майстерніше. Із гумором, із естетикою й неповторністю.
Тому дивіться-дивіться. Хороше українське кіно є.
У великих поетів часто складалося так, що об’єктом їхнього натхнення та безмежної любові ставала недосяжна, не зовсім здорова або ж і зовсім мертва жінка. Хто за, чи була б лірика Данте й Петрарки такою чуттєвою, якби їхні музи були живими й здоровими.
Мрійливі сумні дівчата з блідою шкірою й водянистими очима стали шалено популярними ще за часів романтизму. Велику роль в утвердженні цієї моди відіграв туберкульоз. Зеленувате обличчя, очі, що горять від лихоманки, надмірна худорлявість – усі ці ознаки хвороби стали каноном краси на майже півтора століття, а сама недуга (попри її невиліковність) була бажаною та вважалася виявом шляхетності.
За посиланням нижче таких кулсторі багато. Це я ще восени бігала бібліотеками в пошуках літератури з філософії, паліативу, смерті й довкола. І от нарешті матеріал опублікований.
Як ті чи інші хвороби формували канони, моду й образи в культурі? Навіщо в XV столітті людей вчили вмирати? Як Джон Донн зустрівся зі смертю? Чому туберкульоз має збуджувати? І за які гріхи нас карали? Намагаюся дати відповіді на всі запитання й принаймні роблю вигляд, що я з Плінієм Молодшим і Фрадріхом Ніцше на "ти".
http://www.chytomo.com/shcho-nas-vbyvaie-robyt-sylnishymy-iak-istoriia-khvorob-sformuvala-kulturu/
Мрійливі сумні дівчата з блідою шкірою й водянистими очима стали шалено популярними ще за часів романтизму. Велику роль в утвердженні цієї моди відіграв туберкульоз. Зеленувате обличчя, очі, що горять від лихоманки, надмірна худорлявість – усі ці ознаки хвороби стали каноном краси на майже півтора століття, а сама недуга (попри її невиліковність) була бажаною та вважалася виявом шляхетності.
За посиланням нижче таких кулсторі багато. Це я ще восени бігала бібліотеками в пошуках літератури з філософії, паліативу, смерті й довкола. І от нарешті матеріал опублікований.
Як ті чи інші хвороби формували канони, моду й образи в культурі? Навіщо в XV столітті людей вчили вмирати? Як Джон Донн зустрівся зі смертю? Чому туберкульоз має збуджувати? І за які гріхи нас карали? Намагаюся дати відповіді на всі запитання й принаймні роблю вигляд, що я з Плінієм Молодшим і Фрадріхом Ніцше на "ти".
http://www.chytomo.com/shcho-nas-vbyvaie-robyt-sylnishymy-iak-istoriia-khvorob-sformuvala-kulturu/
Chytomo
Що нас вбиває, робить сильнішими: як історія хвороб сформувала культуру
Пьольса. Торґні Ліндґрен.
107-річний репортер розповідає про подорож, що якось трапилася на півночі Швеції в 1940-х роках. Чому так пізно? Більша частина його життя була обтяжена забороною писати. Головний редактор газети звинуватив журналіста в наклепництві та брехні, але ніхто не вічний і редактор – теж. Відразу після його смерті наратор береться до своєї оповіді. Якось німецький дезертир, який шифрується під торговця одягом, оселився на хуторі Авабек, спустошеному епідемією туберкульозу, назвався Робертом Мазером та вивчив місцеву мову. І скуштував пьольсу. Національна страва на кшталт м’ясного рагу, що здатна вплинути на емоції людей та вершити людські долі.
Молодий шкільний учитель Ларс Гьоґстрьом стає напарником Роберта в куштуванні пьольси й протистоянні туберкульозу. Рецепти страви відрізняються в кожному домі й у кожної господині й що більший катарсис герої отримують від смаку, то до більш огидного опису рецептури вдається Торґні Ліндґрен. Наслідки від пьольси варіюються від смерті до чистого щастя та від блювання до насолоди. Бридку естетику авторові вдається поєднати з рефлексіями ліричного героя стосовно письменства та спрагою писати – і ці частини роману читаються особливо захопливо. «Пьольса» наскрізь вітальна, у чомусь містифікаторська й подекуди огидна – вона точно не для читання за обідом (серйозно, ліпше не ризикувати).
107-річний репортер розповідає про подорож, що якось трапилася на півночі Швеції в 1940-х роках. Чому так пізно? Більша частина його життя була обтяжена забороною писати. Головний редактор газети звинуватив журналіста в наклепництві та брехні, але ніхто не вічний і редактор – теж. Відразу після його смерті наратор береться до своєї оповіді. Якось німецький дезертир, який шифрується під торговця одягом, оселився на хуторі Авабек, спустошеному епідемією туберкульозу, назвався Робертом Мазером та вивчив місцеву мову. І скуштував пьольсу. Національна страва на кшталт м’ясного рагу, що здатна вплинути на емоції людей та вершити людські долі.
Молодий шкільний учитель Ларс Гьоґстрьом стає напарником Роберта в куштуванні пьольси й протистоянні туберкульозу. Рецепти страви відрізняються в кожному домі й у кожної господині й що більший катарсис герої отримують від смаку, то до більш огидного опису рецептури вдається Торґні Ліндґрен. Наслідки від пьольси варіюються від смерті до чистого щастя та від блювання до насолоди. Бридку естетику авторові вдається поєднати з рефлексіями ліричного героя стосовно письменства та спрагою писати – і ці частини роману читаються особливо захопливо. «Пьольса» наскрізь вітальна, у чомусь містифікаторська й подекуди огидна – вона точно не для читання за обідом (серйозно, ліпше не ризикувати).