ЧАСТИНА 2
Емма Донох’ю. Кімната
П’ятирічний Джек святкує з мамою свій день народження. Він ніколи не купався в річці й не ліпив сніговиків, має довге волосся, тому що ніколи не тримав у руках гострих предметів. Так, він ніколи не виходив із маленької кімнати. І він розповідає свою історію про дні з мамою й ночі зі Старим Ніком, який приходить у кімнату в темряві й рухає ліжко, поки Джек у шафі рахує. Очима хлопчика це все не болить: Джеку подобається його життя, у нього є найліпша мама та багато приємних буденностей. Справжній біль з’являється, коли хлопчик врешті виходить із кімнати.
Елінор Каттон. Світила
Детектив, написаний за астрологічною мапою: зорі поєднують у одному сюжеті неотесаних золотошукачів, витонченого англійця, неможливо привабливу проститутку — у Новій Зеландії, під впливом опіумного туману й солодкого запаху ладану. Якщо за законами жанру кожен оповідач має поступово розплутувати клубок за допомогою деталей із особистої історії, тут усе навпаки. Дванадцять незнайомців заводять читача глибше, збільшують масштаби оповіді. І от вам зовсім все одно, хто тут вбивця — так чи інакше, ви готові вислухати кожного.
Кнут Гамсун. Голод
Головний герой ходить містом і страждає від голоду. Із сюжетом — все. 250 сторінок потоку хворобливої свідомості людини: амбітної, можливо, талановитої, надзвичайно гордої, місцями снобської та найголовніше — голодної. Направду, саспенсу тут вистачає, хоч і виглядає він інакше: крихкість або раптова потужність переконань героя, ось він готовий смоктати дерев’яну тирсу, а ось він же віддає всі гроші випадковому перехожому. Його поведінка й думки відверто дратують — цим і кульмінують. Кнут Гамсун тримає напругу психозом, що відбувається в голові героя, а не довкола нього.
Джон Стейнбек. Грона гніву
Той випадок, коли прокидаєшся о 7 ранку, тому що крізь сон хвилюєшся, чи вдалося оклахомцям знайти роботу на Південному Заході. Часи Великої депресії, уся сім’я Джоудів пакує своє життя на вантажівку й рушає з вірою в майбутнє. Якби не темпераментність героїв, цей роман називався б "Грона безвиході": смерть близьких людей, безкінечна дорога, хвороби, голод, безробіття — сюжет доводить, що завжди може бути гірше. Але Джоуди зчеплюють зуби, їх штовхає в спини гнів, вони тримаються разом — просто фантастика.
Сьюзен Зонтаґ. Про фотографію
Збірку есеїв про те, як зі світом відбулася фотографія, Зонтаґ писала зовсім не для фотографів. Близькою ця книжка стане для тих, у кого життя співіснує з фото — себто для всіх нас. "On Photography" вийшла в 1977 році, але саме через те, що мова там зовсім не про техніку, вона стоїть на видному місці в бібліотеках і сьогодні. Зонтаґ пише точно, дивиться широко й викладає те, про що ви думаєте не перший рік, але зібрати докупи лише зараз.
Міленко Єрґович. Іншалла, Мадонно, Іншалла
А цей роман складається з шістнадцяти реміксів на севдалінки (балканські народні пісні). Тут багато важкої історії та життів простих людей, багато легенд, які виявляються справжніми розповідями жителів загублених земель — і це не випадковий перегук із Катериною Калитко — а ще багато дерту, "слово перського походження, означає горе, турботу, муку та біль, але насправді — нічого з цього".
Пісочний чоловік. Ніл Ґейман
Серед критиків прийнято вважати, що перший том Sandman’a — найслабший. Можу уявити, чого наплів Ґейман у наступних томах, але графічний роман про Повелителя снів — викид стрімголов у світ міфології та кошмарів зі своїми психопатами та шаленцями, який запам’ятовується надовго.
(перед сном не читати)
Мандрівний замок Хаула. Діана Вінн Джонс
Іноді варто давати ляпаса внутрішньому снобу, і читати дитячу літературу. Тоді можна відкрити для себе британську письменницю, яка запрошує у світ, що надихнув Хаяо Міядзакі: сповнений чарів, іронії та трикстерів. Ви не встигнете дочитати навіть до середини, як біля вас уже сидітиме нестерпний серцеїд Хаул, смішна зануда Софі та гордий демон Кальцифер. Тож, якщо знайомі діти нарешті зібрали всі сиквели потеріани, є чудова альтернатива.
Емма Донох’ю. Кімната
П’ятирічний Джек святкує з мамою свій день народження. Він ніколи не купався в річці й не ліпив сніговиків, має довге волосся, тому що ніколи не тримав у руках гострих предметів. Так, він ніколи не виходив із маленької кімнати. І він розповідає свою історію про дні з мамою й ночі зі Старим Ніком, який приходить у кімнату в темряві й рухає ліжко, поки Джек у шафі рахує. Очима хлопчика це все не болить: Джеку подобається його життя, у нього є найліпша мама та багато приємних буденностей. Справжній біль з’являється, коли хлопчик врешті виходить із кімнати.
Елінор Каттон. Світила
Детектив, написаний за астрологічною мапою: зорі поєднують у одному сюжеті неотесаних золотошукачів, витонченого англійця, неможливо привабливу проститутку — у Новій Зеландії, під впливом опіумного туману й солодкого запаху ладану. Якщо за законами жанру кожен оповідач має поступово розплутувати клубок за допомогою деталей із особистої історії, тут усе навпаки. Дванадцять незнайомців заводять читача глибше, збільшують масштаби оповіді. І от вам зовсім все одно, хто тут вбивця — так чи інакше, ви готові вислухати кожного.
Кнут Гамсун. Голод
Головний герой ходить містом і страждає від голоду. Із сюжетом — все. 250 сторінок потоку хворобливої свідомості людини: амбітної, можливо, талановитої, надзвичайно гордої, місцями снобської та найголовніше — голодної. Направду, саспенсу тут вистачає, хоч і виглядає він інакше: крихкість або раптова потужність переконань героя, ось він готовий смоктати дерев’яну тирсу, а ось він же віддає всі гроші випадковому перехожому. Його поведінка й думки відверто дратують — цим і кульмінують. Кнут Гамсун тримає напругу психозом, що відбувається в голові героя, а не довкола нього.
Джон Стейнбек. Грона гніву
Той випадок, коли прокидаєшся о 7 ранку, тому що крізь сон хвилюєшся, чи вдалося оклахомцям знайти роботу на Південному Заході. Часи Великої депресії, уся сім’я Джоудів пакує своє життя на вантажівку й рушає з вірою в майбутнє. Якби не темпераментність героїв, цей роман називався б "Грона безвиході": смерть близьких людей, безкінечна дорога, хвороби, голод, безробіття — сюжет доводить, що завжди може бути гірше. Але Джоуди зчеплюють зуби, їх штовхає в спини гнів, вони тримаються разом — просто фантастика.
Сьюзен Зонтаґ. Про фотографію
Збірку есеїв про те, як зі світом відбулася фотографія, Зонтаґ писала зовсім не для фотографів. Близькою ця книжка стане для тих, у кого життя співіснує з фото — себто для всіх нас. "On Photography" вийшла в 1977 році, але саме через те, що мова там зовсім не про техніку, вона стоїть на видному місці в бібліотеках і сьогодні. Зонтаґ пише точно, дивиться широко й викладає те, про що ви думаєте не перший рік, але зібрати докупи лише зараз.
Міленко Єрґович. Іншалла, Мадонно, Іншалла
А цей роман складається з шістнадцяти реміксів на севдалінки (балканські народні пісні). Тут багато важкої історії та життів простих людей, багато легенд, які виявляються справжніми розповідями жителів загублених земель — і це не випадковий перегук із Катериною Калитко — а ще багато дерту, "слово перського походження, означає горе, турботу, муку та біль, але насправді — нічого з цього".
Пісочний чоловік. Ніл Ґейман
Серед критиків прийнято вважати, що перший том Sandman’a — найслабший. Можу уявити, чого наплів Ґейман у наступних томах, але графічний роман про Повелителя снів — викид стрімголов у світ міфології та кошмарів зі своїми психопатами та шаленцями, який запам’ятовується надовго.
(перед сном не читати)
Мандрівний замок Хаула. Діана Вінн Джонс
Іноді варто давати ляпаса внутрішньому снобу, і читати дитячу літературу. Тоді можна відкрити для себе британську письменницю, яка запрошує у світ, що надихнув Хаяо Міядзакі: сповнений чарів, іронії та трикстерів. Ви не встигнете дочитати навіть до середини, як біля вас уже сидітиме нестерпний серцеїд Хаул, смішна зануда Софі та гордий демон Кальцифер. Тож, якщо знайомі діти нарешті зібрали всі сиквели потеріани, є чудова альтернатива.
ЧАСТИНА 3
Серце-звір. Герта Мюллер
Роман про те, як можна проговорити невимовлене. Героїня розповідає про свої дитинство та юність, прожиті в Румунії часів розквіту режиму Чаушеску. Після самогубства спільної подруги четверо підлітків стають друзями. Хотілося б сказати, що це пригодницька історія з необхідними їй таємницями, карколомними шифрами й листуваннями, але декорації надто моторошні, і мова — надзвичайно поетична. Про тоталітаризм та німий страх — у щемливих спогадах юності.
Сліпобачення. Пітер Воттс
Гідробіолог пише жорстку наукову фантастику, у якій є гумор та міцні інтелектуальні діалоги — і яку можливо читати, тому що це високохудожній текст. "Неймовірно!" — скажете ви. А я додам, що цей канадієць легко винесе вас за межі кімнати своїми розмовами про вампірів, космос і океан.
Персеполіс. Маржан Сатрапі
Маржан розповідає про дорослішання: своє власне та революції, що гойдала Іран. Паралельно з’являються особисті проблеми авторки та назріває війна, постають питання самоідентичності, поряд виживають іслам та свобода. Графічний роман, який ставить важливі питання — водночас зрозумілий і невідомий для дитини і дорослого.
Шум і лють. Вільям Фолкнер
Складний роман: структурно, стилістично, та й тематично. Чотири людини по черзі розповідають про свого часу славетну сім’ю, що розвалюється. "Розповідають" — це дуже узагальнено, бо вони рефлексують, перериваються, плутаються в часі, згадують і думають про самогубство. У сім’ї з однаковою силою можуть ненавидіти та любити — вічна історія, про яку вічно будуть говорити.
Camera lucida. Ролан Барт
Якось Ролан Барт після смерті мами, побачив її дитяче фото, яке призвело до написання цього есею. Щось у знімку було особливе, від чого в письменника защеміло всередині. Як і Зонтаґ, Барт дивиться на фотографію зі сторони: не як оператор, але як спостерігач. У деяких фотографіях може бути присутній punctum — укол, певна деталь, що відгукується в глядачі спогадом чи особистим враженням. Це вирішальний момент, коли фотографія відбувається з людиною, не зважаючи на її культурну цінність.
Зачарована гора. Томас Манн
Філософський роман, написаний із щедрим використанням сатири та іронії — саме тому читається легко, й смішно. Гм, легко — поняття відносне: тутешні герої говорять про різноманітні -ізми, плинність часу та хворобу. Усі ж бо вони хворі на туберкульоз, а тому, відповідно до стереотипів ХІХ століття, палкі, ненажерлеві, збочені та натхненні. Але ж не можна сперечатися, що Ганс Касторп стає значно цікавішим, коли врешті захворіває?
Коротка історія семи вбивств. Марлон Джеймс
Пам’ятаєте, була мода на briefly — короткий переказ сюжету? Так от, Марлон Джеймс не зацінив. Тому стислий переказ історії Ямайки для нього — це епопея на 900 сторінок у 13 голосах, яку можна читати під біт. А щоб урок історії не звучав монотонно, деякі оповідачі закидаються кокаїном, інші — мертві або слухають Боба Марлі. Міцний заміс, можна глибоко провалитися.
Довгі часи. Володимир Рафєєнко
Разом із цим текстом у нас водночас з’явився хороший роман про сьогоднішню війну і власна міфологія Донбасу — не знаю, що ліпше. "Довгі часи" читаються легко, вам не заганятимуть голки під нігті, а солдати не виноситимуть із вогню своїх коханих. Більше того, ви навіть місцями будете сміятися. Але, щоправда, це такий сміх із усвідомленням міри болю дійсності, більше схожий на іронічне видихання повітря через ніс.
Серце-звір. Герта Мюллер
Роман про те, як можна проговорити невимовлене. Героїня розповідає про свої дитинство та юність, прожиті в Румунії часів розквіту режиму Чаушеску. Після самогубства спільної подруги четверо підлітків стають друзями. Хотілося б сказати, що це пригодницька історія з необхідними їй таємницями, карколомними шифрами й листуваннями, але декорації надто моторошні, і мова — надзвичайно поетична. Про тоталітаризм та німий страх — у щемливих спогадах юності.
Сліпобачення. Пітер Воттс
Гідробіолог пише жорстку наукову фантастику, у якій є гумор та міцні інтелектуальні діалоги — і яку можливо читати, тому що це високохудожній текст. "Неймовірно!" — скажете ви. А я додам, що цей канадієць легко винесе вас за межі кімнати своїми розмовами про вампірів, космос і океан.
Персеполіс. Маржан Сатрапі
Маржан розповідає про дорослішання: своє власне та революції, що гойдала Іран. Паралельно з’являються особисті проблеми авторки та назріває війна, постають питання самоідентичності, поряд виживають іслам та свобода. Графічний роман, який ставить важливі питання — водночас зрозумілий і невідомий для дитини і дорослого.
Шум і лють. Вільям Фолкнер
Складний роман: структурно, стилістично, та й тематично. Чотири людини по черзі розповідають про свого часу славетну сім’ю, що розвалюється. "Розповідають" — це дуже узагальнено, бо вони рефлексують, перериваються, плутаються в часі, згадують і думають про самогубство. У сім’ї з однаковою силою можуть ненавидіти та любити — вічна історія, про яку вічно будуть говорити.
Camera lucida. Ролан Барт
Якось Ролан Барт після смерті мами, побачив її дитяче фото, яке призвело до написання цього есею. Щось у знімку було особливе, від чого в письменника защеміло всередині. Як і Зонтаґ, Барт дивиться на фотографію зі сторони: не як оператор, але як спостерігач. У деяких фотографіях може бути присутній punctum — укол, певна деталь, що відгукується в глядачі спогадом чи особистим враженням. Це вирішальний момент, коли фотографія відбувається з людиною, не зважаючи на її культурну цінність.
Зачарована гора. Томас Манн
Філософський роман, написаний із щедрим використанням сатири та іронії — саме тому читається легко, й смішно. Гм, легко — поняття відносне: тутешні герої говорять про різноманітні -ізми, плинність часу та хворобу. Усі ж бо вони хворі на туберкульоз, а тому, відповідно до стереотипів ХІХ століття, палкі, ненажерлеві, збочені та натхненні. Але ж не можна сперечатися, що Ганс Касторп стає значно цікавішим, коли врешті захворіває?
Коротка історія семи вбивств. Марлон Джеймс
Пам’ятаєте, була мода на briefly — короткий переказ сюжету? Так от, Марлон Джеймс не зацінив. Тому стислий переказ історії Ямайки для нього — це епопея на 900 сторінок у 13 голосах, яку можна читати під біт. А щоб урок історії не звучав монотонно, деякі оповідачі закидаються кокаїном, інші — мертві або слухають Боба Марлі. Міцний заміс, можна глибоко провалитися.
Довгі часи. Володимир Рафєєнко
Разом із цим текстом у нас водночас з’явився хороший роман про сьогоднішню війну і власна міфологія Донбасу — не знаю, що ліпше. "Довгі часи" читаються легко, вам не заганятимуть голки під нігті, а солдати не виноситимуть із вогню своїх коханих. Більше того, ви навіть місцями будете сміятися. Але, щоправда, це такий сміх із усвідомленням міри болю дійсності, більше схожий на іронічне видихання повітря через ніс.
Останнім часом їм так багато яблук, що принаймні на чверть відчуваю себе Богом Смерті.
жарт про старий-добрий Death Note і загрозливого Рюка, який найбільше у людському світі любить хрусткі яблука
Легендарна манга, що стала не менш легендарним аніме-серіалом, де є трохи японського фольклору, захопливе протистояння двох геніальних і цинічних підлітків та розслідування низки вбивств — усе, що ви любите. Просто якось учню старших класів потрапив до рук незвичний зошит: варто записати туди ім’я людини, вона помре. Але Ягамі Лайт теж не звичайний учень, тому у вас на очах розгортається хроніка апокаліпсису, а ви поки можете міркувати про вічну межовість добра і зла.
До речі, якщо будете думати почитати мангу замість аніме, не думайте. Перші декілька частин відтворили надзвичайно точно, тому нічого важливого не втрачається. А от продовження (друга частина) після смерті одного з головних героїв, щодо доречності якого досі сперечаються, у манзі перенасичене одноманітними діалогами. Друга частина не така динамічна, з’являється багато зайвих побічних ліній — у аніме з цим трохи погралися й залишили найкрутіше. Приємного занурення в нульові!
жарт про старий-добрий Death Note і загрозливого Рюка, який найбільше у людському світі любить хрусткі яблука
Легендарна манга, що стала не менш легендарним аніме-серіалом, де є трохи японського фольклору, захопливе протистояння двох геніальних і цинічних підлітків та розслідування низки вбивств — усе, що ви любите. Просто якось учню старших класів потрапив до рук незвичний зошит: варто записати туди ім’я людини, вона помре. Але Ягамі Лайт теж не звичайний учень, тому у вас на очах розгортається хроніка апокаліпсису, а ви поки можете міркувати про вічну межовість добра і зла.
До речі, якщо будете думати почитати мангу замість аніме, не думайте. Перші декілька частин відтворили надзвичайно точно, тому нічого важливого не втрачається. А от продовження (друга частина) після смерті одного з головних героїв, щодо доречності якого досі сперечаються, у манзі перенасичене одноманітними діалогами. Друга частина не така динамічна, з’являється багато зайвих побічних ліній — у аніме з цим трохи погралися й залишили найкрутіше. Приємного занурення в нульові!
Женя Мори ушел в астрал, чтобы найти привороты для украинского кино. Пугая соседей смехом, достаю хрустальный шар и заклинаю украинских писателей на свершения в новом году.
щоб не плакать, ми сміялись
https://karabas.live/ukrainian-movies-magic/
щоб не плакать, ми сміялись
https://karabas.live/ukrainian-movies-magic/
Karabas Live
6 магических обрядов, которые могут спасти украинское кино
Заговор на непьющего сценариста, обряд на хорошие кассовые сборы и многое другое
Два слова про поезію.
Калитко. Бунар.
Тут виграють усі. І ті, у кого попередня збірка "Катівня. Виноградник. Дім" зачитана до неможливого стану — тому що "Бунар" настільки нагадує її темами (любов, війна), наскільки відрізняється тембром і силою. І ті, хто читатиме Катерину Калитко вперше (ну ви чого?): ви відчуєте найтеплішу закоханість посеред зими.
Це благородна поезія, де слова любові не страждають на пафос, а війни — на патетику. Близькість інакша: у ній немає надриву, істерик, але є прозорість і зрозумілість. "Катівня. Виноградник. Дім" — палка реакція на дійсність, чуттєвий вигук молодості. У "Бунарі" говорить людина, яка вже усвідомила божевілля навколо, тепер її охоплює туга та лють. І все це віддзвонює в поезію надзвичайної потужності.
Зрештою, це ліпше бачити.
Що кордон — то поріз, і, здолавши його, видихаємо.
Бог напнув повітря із вишитими птахами,
як умиється вдосвіта — небом обличчя витре, —
так співає останнє яблуко на листопадовім вітрі.
Жовтий згусток світла, упійманий в клітку гілки,
з кожним днем все прозоріший, але тканини тугі.
І кордон між осінню та зимою — срібний вигнутий ніж.
Світло передчуває отвір, який у ньому проріжуть,
із якого, усе змітаючи, рине густа ропа,
у який, розгойдавшися, можна стрибнути, впасти.
А по той бік — сніг, розкошлана шерсть зими,
краплі крові із перебитої лапи миру,
із якою той шкутильгає в поле нічне.
І великий хтось на руках колише мене,
ходить сон коло вікон, скрипить на морозі пліт.
Я новий поріз. Мені забракло землі.
Калитко. Бунар.
Тут виграють усі. І ті, у кого попередня збірка "Катівня. Виноградник. Дім" зачитана до неможливого стану — тому що "Бунар" настільки нагадує її темами (любов, війна), наскільки відрізняється тембром і силою. І ті, хто читатиме Катерину Калитко вперше (ну ви чого?): ви відчуєте найтеплішу закоханість посеред зими.
Це благородна поезія, де слова любові не страждають на пафос, а війни — на патетику. Близькість інакша: у ній немає надриву, істерик, але є прозорість і зрозумілість. "Катівня. Виноградник. Дім" — палка реакція на дійсність, чуттєвий вигук молодості. У "Бунарі" говорить людина, яка вже усвідомила божевілля навколо, тепер її охоплює туга та лють. І все це віддзвонює в поезію надзвичайної потужності.
Зрештою, це ліпше бачити.
Що кордон — то поріз, і, здолавши його, видихаємо.
Бог напнув повітря із вишитими птахами,
як умиється вдосвіта — небом обличчя витре, —
так співає останнє яблуко на листопадовім вітрі.
Жовтий згусток світла, упійманий в клітку гілки,
з кожним днем все прозоріший, але тканини тугі.
І кордон між осінню та зимою — срібний вигнутий ніж.
Світло передчуває отвір, який у ньому проріжуть,
із якого, усе змітаючи, рине густа ропа,
у який, розгойдавшися, можна стрибнути, впасти.
А по той бік — сніг, розкошлана шерсть зими,
краплі крові із перебитої лапи миру,
із якою той шкутильгає в поле нічне.
І великий хтось на руках колише мене,
ходить сон коло вікон, скрипить на морозі пліт.
Я новий поріз. Мені забракло землі.
Друзі, пам’ятаєте моє замовляння на кришталевій кулі? Спрацювало.
У 2019 буде багато крутого та українського. Наразі зайвого не додаватиму. Ви ще побачите, на що чекалося найбільше.
stay tuned
http://www.chytomo.com/svizha-verstka-na-iaki-novynky-chekaty-u-2019-mu/
У 2019 буде багато крутого та українського. Наразі зайвого не додаватиму. Ви ще побачите, на що чекалося найбільше.
stay tuned
http://www.chytomo.com/svizha-verstka-na-iaki-novynky-chekaty-u-2019-mu/
Читомо
Свіжа верстка: на які новинки чекати у 2019-му
Читомо розповідає про те, на які саме книжки чекати українським читачам від вітчизняних видавництв у 2019-му році.
Ніл Ґейман – людина, яка створює найстрашніші кошмари навколо вас. Він як справжній британець розповідає неймовірно деталізовані казки, у які занурюєшся з головою. Став журналістом, і, дослідивши дійсний світ, почав його змінювати. Особливість його фантастики в тому, що він не тільки вигадує, а ще й уміє вчасно згадати те, що вже знає. Випускникам Університету Мистецтв у Філадельфії він зізнався, що вчився писати, коли писав, а от вища освіта його просто лякала (ще 4 роки втикати? о, ні).
Але це зовсім не про безграмотну людину, а про те, що шукати цікаві історії – мистецтво, а Ґейман у цьому – один із найліпших.
Але це зовсім не про безграмотну людину, а про те, що шукати цікаві історії – мистецтво, а Ґейман у цьому – один із найліпших.
Так от, щодо Ніла Ґеймана. Його Сендмен — це синтез поп-культури та міфології, супергероїки та реальної історії — і точно один із найліпших графічних романів. Уявіть собі збірку найбільш моторошних казок Грімм та Андерсена, додайте трохи історичних постатей (Алістера Кроулі, Шекспіра, Марко Поло наприклад), багато фольклору ("Американські боги" і поряд не стануть) і дрібку релігії (щоби з’явився марновірний страх, але не моралізаторство) — усе це у всесвіті DC. І це аж ніяк не схоже на безглуздий заміс, тому що головний герой — Сон.
Чому Пісочний чоловік? Пригадуєте, як іноді зранку в очах відчувається щось схоже на пісок? Це Сендмен ходить і розсипає його, показує нам сни. Він не бог і не супергерой, він — сила, що з’явилася набагато раніше. Але на початку ХХ століття окультисти ув’язнюють Пісочного чоловіка, щоб отримати владу, що йому належить. На довгих 70 років порядок сну зруйновано, люди бачать кошмари й не прокидаються. Саме тут варто сказати, що Сендмен справді страшний, не тільки моторошною графікою, але й змістом: тут обов’язково знайдеться щось, від чого вам буде некомфортно залишатися вночі на самоті.
Звісно, Сон врешті-решт звільняється й вирушає відновлювати руїни світу сновидінь.
Повертаючись до всіх ремінісценцій, пасхалок і натяків, які використовує Ґейман: не переживайте, якщо ви недостатньо впевнено почуваєтесь у коміксах DC чи часом блукаєте в міфології й літературі жахів — масштаби світу Сендмена величезні, усі змісти зв’язані надзвичайно міцно і, зрештою, це не велика загадка, яку потрібно відгадати (за вас це давно зробили у великому коментарі), а потужний літературний (і художній) твір.
Якщо хочеться розібратися, наскільки багато треба прочитати, щоб відслідкувати всю серію Сендмена, знайшла задротську розмову з самим собою. Якщо хочете провести не одну страшну годину в компанії вже легендарної історії Морфея, беріть "Прелюдії й ноктюрни", насолоджуйтесь, потім беріть "Ляльковий дім", насолоджуйтесь — і так 12 книг.
Чому Пісочний чоловік? Пригадуєте, як іноді зранку в очах відчувається щось схоже на пісок? Це Сендмен ходить і розсипає його, показує нам сни. Він не бог і не супергерой, він — сила, що з’явилася набагато раніше. Але на початку ХХ століття окультисти ув’язнюють Пісочного чоловіка, щоб отримати владу, що йому належить. На довгих 70 років порядок сну зруйновано, люди бачать кошмари й не прокидаються. Саме тут варто сказати, що Сендмен справді страшний, не тільки моторошною графікою, але й змістом: тут обов’язково знайдеться щось, від чого вам буде некомфортно залишатися вночі на самоті.
Звісно, Сон врешті-решт звільняється й вирушає відновлювати руїни світу сновидінь.
Повертаючись до всіх ремінісценцій, пасхалок і натяків, які використовує Ґейман: не переживайте, якщо ви недостатньо впевнено почуваєтесь у коміксах DC чи часом блукаєте в міфології й літературі жахів — масштаби світу Сендмена величезні, усі змісти зв’язані надзвичайно міцно і, зрештою, це не велика загадка, яку потрібно відгадати (за вас це давно зробили у великому коментарі), а потужний літературний (і художній) твір.
Якщо хочеться розібратися, наскільки багато треба прочитати, щоб відслідкувати всю серію Сендмена, знайшла задротську розмову з самим собою. Якщо хочете провести не одну страшну годину в компанії вже легендарної історії Морфея, беріть "Прелюдії й ноктюрни", насолоджуйтесь, потім беріть "Ляльковий дім", насолоджуйтесь — і так 12 книг.
Поцілунок Елли Фіцджеральд. Олег Лишега
Уперше я відкрила для себе Олега Лишегу через його поезію. І було б дивно, якби склалося інакше (бо тут мова про людину, яка залишалася поетом у прозі й, урешті, поетом у житті). Щось зачепило відразу, зокрема, медитативність і спокій ритму, а щось усвідомилося згодом — як увага до "дрібниць" й щира захопленість природою. Тобто ти справді читаєш майже двісті сторінок поезії про зовсім прості й зрозумілі речі: гори, коропів у ставку, лисів — але там такі чесні історії, що вони стають цікавими й тобі, звичайній людині.
Усі ці якості переходять і в його прозу, де вгадується сам Лишега: там скульптура, тиша стихій і любов до людей (особливо до Грицька Чубая, слова якого й залишилися в назві книжки). Особлива ця есеїстика тим, що їй хочеться беззаперечно вірити й довіритися: перейнятися темпом автора, відчути кожну емоцію й дозволити провести себе крізь усі ці розповіді. Згодом ти із задоволенням дослухуєш й індіанські міфи, легенди та інші переклади, які поет асоціював зі своєю творчістю й своїм натхненням.
Незчуєшся, як сидиш десь біля Тисмениці серед дерев і свіжого сонця.
Уперше я відкрила для себе Олега Лишегу через його поезію. І було б дивно, якби склалося інакше (бо тут мова про людину, яка залишалася поетом у прозі й, урешті, поетом у житті). Щось зачепило відразу, зокрема, медитативність і спокій ритму, а щось усвідомилося згодом — як увага до "дрібниць" й щира захопленість природою. Тобто ти справді читаєш майже двісті сторінок поезії про зовсім прості й зрозумілі речі: гори, коропів у ставку, лисів — але там такі чесні історії, що вони стають цікавими й тобі, звичайній людині.
Усі ці якості переходять і в його прозу, де вгадується сам Лишега: там скульптура, тиша стихій і любов до людей (особливо до Грицька Чубая, слова якого й залишилися в назві книжки). Особлива ця есеїстика тим, що їй хочеться беззаперечно вірити й довіритися: перейнятися темпом автора, відчути кожну емоцію й дозволити провести себе крізь усі ці розповіді. Згодом ти із задоволенням дослухуєш й індіанські міфи, легенди та інші переклади, які поет асоціював зі своєю творчістю й своїм натхненням.
Незчуєшся, як сидиш десь біля Тисмениці серед дерев і свіжого сонця.
Якось Женя Стасіневич пожартував, що всім слабо писати про "Коротку історію семи вбивств", бо @starlev зробили з книжки на 600 сторінок книжку на 900. Ну, мене на слабо брати не можна.
тому в мене вийшов матеріал-breakingbad: рецензію написала, із перекладачали поговорила, відео з Марлоном Джеймсом знайшла, порівняння для атмосфери теж дала
Оповідь ведуть почергово 13 героїв, кожен із них має свою Ямайку й розповідає її історію по-своєму: акцентуючи увагу на стрілянині з Вавилоном (тут: полісмени, представники влади) чи зґвалтуванні власної матері, під час утечі від куль чи в наркотичному трипі. Ці маргінальні сповіді викладені в абсолютно хаотичному порядку: наратори перебивають одне одного, заперечують сказане попередниками та не соромляться доброї лайки. Автор дає слово всім: кримінальним авторитетам, ЦРУшникам, медсестрам, колишнім коханкам та навіть журналісту «Ролінг стоун», який вважає, що знає про Ямайку все.
І хоча кожен зображає цю картину інакше, спільне в усіх одне: нормальну людину від неї нудить.
Замішана на сексі, насиллі та наркотиках, вона показує далеко не сонячний райський острів. Читати це майже неможливо, і от на межі цього майже – після тортур і шматування – Джеймс ляпасом вибиває з вас катарсис. Так легким порухом руки синтез ямайських сповідей перетворюється на давньогрецьку трагедію часів Евріпіда: страшно, боляче, але наприкінці розумієш, що воно того варте.
http://www.chytomo.com/krov-i-narkotyky-v-korotkij-istorii-iamajky-vid-marlona-dzhejmsa/
тому в мене вийшов матеріал-breakingbad: рецензію написала, із перекладачали поговорила, відео з Марлоном Джеймсом знайшла, порівняння для атмосфери теж дала
Оповідь ведуть почергово 13 героїв, кожен із них має свою Ямайку й розповідає її історію по-своєму: акцентуючи увагу на стрілянині з Вавилоном (тут: полісмени, представники влади) чи зґвалтуванні власної матері, під час утечі від куль чи в наркотичному трипі. Ці маргінальні сповіді викладені в абсолютно хаотичному порядку: наратори перебивають одне одного, заперечують сказане попередниками та не соромляться доброї лайки. Автор дає слово всім: кримінальним авторитетам, ЦРУшникам, медсестрам, колишнім коханкам та навіть журналісту «Ролінг стоун», який вважає, що знає про Ямайку все.
І хоча кожен зображає цю картину інакше, спільне в усіх одне: нормальну людину від неї нудить.
Замішана на сексі, насиллі та наркотиках, вона показує далеко не сонячний райський острів. Читати це майже неможливо, і от на межі цього майже – після тортур і шматування – Джеймс ляпасом вибиває з вас катарсис. Так легким порухом руки синтез ямайських сповідей перетворюється на давньогрецьку трагедію часів Евріпіда: страшно, боляче, але наприкінці розумієш, що воно того варте.
http://www.chytomo.com/krov-i-narkotyky-v-korotkij-istorii-iamajky-vid-marlona-dzhejmsa/
Читомо
Кров і наркотики в короткій історії Ямайки від Марлона Джеймса
Рецензія на переклад книжки «Коротка історія семи вбивств» Джеймса Марлона, який вийшов у Видавництві Старого Лева.
Дім для Дома. Вікторія Амеліна
Хто в нас там про 90-ті пише? А про Львів? А якщо водночас?
Вікторія Амеліна справді пише про Львів у розпал 90 від імені собаки з яскравою поліфонією жіночих голосів — це сміливо. Але важливіше, що в результаті в неї виходить проста та приємна історія.
Є дві сестри: Тамара та Оля, їм обом близько 30, вони обидві розведені, мають по доньці й живуть у одній квартирі зі старими батьками. Згодом до них приєднується ще й кошлатий пудель: він буде слухати їхні розмови. Кожен сповідується Дому в чомусь своєму: старий полковник мріє знову сісти за винищувач та полетіти, одна з малих дівчат наївно вигадує казковий світ, Тамара п’є — Дом лише дурний пес, йому можна сказати все.
Львів тут постає з незвичного (непрезентабельного та справжнього) боку. Він пострадянський, тому тут вистачає щедро русифікованих людей, рекетирів, посттравматичних розладів, сліпої (у всіх сенсах) молоді та розчарувань. Власне, серед головних героїв — ті самі "панаєхавші", які скоювали злочини проти людства. Ну принаймні, такі слова ми звикли для них використовувати. Авторка не намагається виправдовувати винних, вона пропонує інакший погляд, без чорно-білих контрастів та поділу на своїх-чужих.
Та й 90-ті тут вивернуті: декорації наче знайомі, але забарвлення мають інакше. Посеред канонічних рипучих шкірянок, жаргону та бандитів з’являється дивний секс та сором перед Мадонною — не те, щоби солодка сентиментальність, але якась особлива жіночність та м’якість є в цьому погляді.
Ось така мала ода інакшості: іншим зочинцям, іншому Львову, іншій сентиментальності. Та й пес від початку видавався якимось неправильним, недостатьно "псячим".
Хто в нас там про 90-ті пише? А про Львів? А якщо водночас?
Вікторія Амеліна справді пише про Львів у розпал 90 від імені собаки з яскравою поліфонією жіночих голосів — це сміливо. Але важливіше, що в результаті в неї виходить проста та приємна історія.
Є дві сестри: Тамара та Оля, їм обом близько 30, вони обидві розведені, мають по доньці й живуть у одній квартирі зі старими батьками. Згодом до них приєднується ще й кошлатий пудель: він буде слухати їхні розмови. Кожен сповідується Дому в чомусь своєму: старий полковник мріє знову сісти за винищувач та полетіти, одна з малих дівчат наївно вигадує казковий світ, Тамара п’є — Дом лише дурний пес, йому можна сказати все.
Львів тут постає з незвичного (непрезентабельного та справжнього) боку. Він пострадянський, тому тут вистачає щедро русифікованих людей, рекетирів, посттравматичних розладів, сліпої (у всіх сенсах) молоді та розчарувань. Власне, серед головних героїв — ті самі "панаєхавші", які скоювали злочини проти людства. Ну принаймні, такі слова ми звикли для них використовувати. Авторка не намагається виправдовувати винних, вона пропонує інакший погляд, без чорно-білих контрастів та поділу на своїх-чужих.
Та й 90-ті тут вивернуті: декорації наче знайомі, але забарвлення мають інакше. Посеред канонічних рипучих шкірянок, жаргону та бандитів з’являється дивний секс та сором перед Мадонною — не те, щоби солодка сентиментальність, але якась особлива жіночність та м’якість є в цьому погляді.
Ось така мала ода інакшості: іншим зочинцям, іншому Львову, іншій сентиментальності. Та й пес від початку видавався якимось неправильним, недостатьно "псячим".
У Читомо жартують, що я місцевий Танатос: пишу про смерті, вмирання та купу крові.
who knows
Але тема цікава: виявляється, що від Пратчетта до Зошиту смерті рукою подати, а зозулі — не те, чим здаються. Я можу довго жартувати, але ліпше просто йдіть почитайте новий матеріал про архетипи в літературі — цього разу персоніфікації смерті.
http://www.chytomo.com/tanatos-uzhe-ne-toj-chomu-suchasna-smert-liubyt-kotykiv-i-iabluka/
who knows
Але тема цікава: виявляється, що від Пратчетта до Зошиту смерті рукою подати, а зозулі — не те, чим здаються. Я можу довго жартувати, але ліпше просто йдіть почитайте новий матеріал про архетипи в літературі — цього разу персоніфікації смерті.
http://www.chytomo.com/tanatos-uzhe-ne-toj-chomu-suchasna-smert-liubyt-kotykiv-i-iabluka/
псст театру трохи треба?
Іноді мене заносить у театр і часом я залишаюся приємно враженою. Так сталося з Голіафом від Misanthrope Theatre. Якщо ви любите абсурд і комікси так само, як і я, цю виставу варто бачити.
Це був холодний і сніжний день у грудні на ВДНГ. Невеликий павільйон, ще менша сцена. А посеред сцени басейн — у ньому все й відбуватиметься. Глядачі сидять у дощовиках і в тиші: усі слова відображаються проекцією на воді, наче цитати з коміксу. І це не дивно, "Голіаф" — інсценізація однойменного коміксу Тома Голда.
Британський (шотландський!) гумор, примітивні форми, мінімум деталей і абсурд — основні маркери творчості художника. Але ви ж пам’ятаєте міф про Голіата, войовничого богатиря? Так от, тут той самий велетень, тільки він зовсім не любить битися, і війну не розуміє, і каміння не їсть. І взагалі єдине, на що він погоджується для меченосця від філістимлян — читати з аркуша загрозливі промови до ворожої армії.
Вистава виконана з цікавою дихотомією: із одного боку штучна ляльковість персонажів (як-от надзвичайно милого меченосця, що за будь-якої нагоди танцює й ковзає по воді), із іншого — їхня гіперреалістичність (наприклад, полководець довго їсть мандарин, ретельно пережовуючи кожну скибку, доки герої чекають на його прийом, а глядачі — на дійство).
Якщо вловлювати такі деталі й відчути цей гумор ситуації, можна сильно кайфонути. Окрім того, це естетично, усе витримано в одному стилі. Але раптом тонкий абсурд — не ваша історія, можна на "Аліту" наприклад сходити. Там от взагалі ніяких ускладнень зі змістом немає, сюжет простий, як двері, і картинка гарна.
Іноді мене заносить у театр і часом я залишаюся приємно враженою. Так сталося з Голіафом від Misanthrope Theatre. Якщо ви любите абсурд і комікси так само, як і я, цю виставу варто бачити.
Це був холодний і сніжний день у грудні на ВДНГ. Невеликий павільйон, ще менша сцена. А посеред сцени басейн — у ньому все й відбуватиметься. Глядачі сидять у дощовиках і в тиші: усі слова відображаються проекцією на воді, наче цитати з коміксу. І це не дивно, "Голіаф" — інсценізація однойменного коміксу Тома Голда.
Британський (шотландський!) гумор, примітивні форми, мінімум деталей і абсурд — основні маркери творчості художника. Але ви ж пам’ятаєте міф про Голіата, войовничого богатиря? Так от, тут той самий велетень, тільки він зовсім не любить битися, і війну не розуміє, і каміння не їсть. І взагалі єдине, на що він погоджується для меченосця від філістимлян — читати з аркуша загрозливі промови до ворожої армії.
Вистава виконана з цікавою дихотомією: із одного боку штучна ляльковість персонажів (як-от надзвичайно милого меченосця, що за будь-якої нагоди танцює й ковзає по воді), із іншого — їхня гіперреалістичність (наприклад, полководець довго їсть мандарин, ретельно пережовуючи кожну скибку, доки герої чекають на його прийом, а глядачі — на дійство).
Якщо вловлювати такі деталі й відчути цей гумор ситуації, можна сильно кайфонути. Окрім того, це естетично, усе витримано в одному стилі. Але раптом тонкий абсурд — не ваша історія, можна на "Аліту" наприклад сходити. Там от взагалі ніяких ускладнень зі змістом немає, сюжет простий, як двері, і картинка гарна.
Якщо мені кажуть, що в Україні не існує проблеми з домашнім насиллям, я зазвичай голосно сміюся людям в обличчя. Саме через це важко критикувати "Розквашене яблуко" Єжи Шилака – через важливість теми хочеться дивитися крізь пальці на якість. Але можна пробувати.
• у тексті є два лейтмотиви: молитва жінки та фраза "Бив довго. Методично", що теж звучить як своєрідна мантра.
• головною характеристикою й водночас головною заковикою домашньої тиранії – є вакуумність, про це не говорять. Традиція, що зберігається і досі в консервативному суспільстві: не виносити бруду з хати, тихо бубоніти молитви й вірити в світле майбутнє.
• такий очікуваний вихід героїні зі стабільно-пасивного стану – який, якщо чесно, спершу виглядає недоречно й кострубато – виявляється лише дурною фантазією.
От ілюстрації Йоанни Карпович у мене викликали щирий захват. Дивитися всім: любителям коміксів, любителям Едварда Хоппера і просто тим, хто може зацінити справжнє мистецтво.
(а, ну і це мій перший текст для УП.Життя)
https://life.pravda.com.ua/columns/2019/02/16/235643/
• у тексті є два лейтмотиви: молитва жінки та фраза "Бив довго. Методично", що теж звучить як своєрідна мантра.
• головною характеристикою й водночас головною заковикою домашньої тиранії – є вакуумність, про це не говорять. Традиція, що зберігається і досі в консервативному суспільстві: не виносити бруду з хати, тихо бубоніти молитви й вірити в світле майбутнє.
• такий очікуваний вихід героїні зі стабільно-пасивного стану – який, якщо чесно, спершу виглядає недоречно й кострубато – виявляється лише дурною фантазією.
От ілюстрації Йоанни Карпович у мене викликали щирий захват. Дивитися всім: любителям коміксів, любителям Едварда Хоппера і просто тим, хто може зацінити справжнє мистецтво.
(а, ну і це мій перший текст для УП.Життя)
https://life.pravda.com.ua/columns/2019/02/16/235643/
Може здатися, що "Ритуал" Адама Невілла — це надто клішований хоррор. Друзі вирішили піти в похід шведським лісом, зрештою заблукали й побачили підвішену на дереві подерту тварину, а згодом — знайшли закинутий будинок із сатанинськими атрибутами. Однак, усе це відбувається на перших сторінках, а далі я, м’яко кажучи, прозріла: тут і психологічна драма, і філософія екзистенціалізму, і скандинавський фольклор. ага-ага
Цим чотирьом чоловікам близько 40 років, останнім часом вони спілкувалися між собою мало, їхні життя склалися по-різному: діти, жінка-істеричка, успіший бізнес чи вбога квартира зі заборгованністю — криза середнього віку все одно захоплює кожного. Безвихідь тисне на них від початку: герої безперервно самозакопуються у свої проблеми. Відтак кожен опиняється у своїй власній самотності, апогей якої буде відображений у їхніх нічних кошмарах.
"Ритуал" — це роман про надприродне, у якому надприродність постійно спростовується — і цим він лякає найбільше. Страшні видіння виявляються снами, потворні істоти — опудалами, а першу агресію показує людина. Читач уже ніби вже вірить, що це просто добре написані жахи про язичницькі вірування, але ні: кожного разу тебе охоплює паніка разом із героями і кожного разу попускає, коли вони заспокоюють одне одного. Перша частина — це суцільний атракціон, від якого неможливо відірватися.
У певний момент роман починає нагадувати минулорічну стрічку "Менді" із Ніколасом Кейджем (мінус дивакувата жінка, плюс логічна мотивація). Коли один із чоловіків опиняється в затишному колі металістів-сатанистів і вся історія будується навколо його виживання (із пошматованим тілом, зневірою, страхом і психоделічною гарячкою). І тут уже важливо пройти з героєм до кінця, інакше тебе поглине екзистенційна криза й відчуття мізерності дійсного.
три особливості:
• Невілл Адам сильно заморочується з деталями, тому всі жахи виглядають гіперреалістично, а від описів зливи справді мерзнеш
• усі дії героїв не викликають запитань і ти усвідомлюєш, що на їхньому місці вчинив би так само
• зло тут теж з’являється не зовсім за канонами жанру, тому умовна "скрипка" звучить ледь не весь час, а нігті згризаються під корінь
Цим чотирьом чоловікам близько 40 років, останнім часом вони спілкувалися між собою мало, їхні життя склалися по-різному: діти, жінка-істеричка, успіший бізнес чи вбога квартира зі заборгованністю — криза середнього віку все одно захоплює кожного. Безвихідь тисне на них від початку: герої безперервно самозакопуються у свої проблеми. Відтак кожен опиняється у своїй власній самотності, апогей якої буде відображений у їхніх нічних кошмарах.
"Ритуал" — це роман про надприродне, у якому надприродність постійно спростовується — і цим він лякає найбільше. Страшні видіння виявляються снами, потворні істоти — опудалами, а першу агресію показує людина. Читач уже ніби вже вірить, що це просто добре написані жахи про язичницькі вірування, але ні: кожного разу тебе охоплює паніка разом із героями і кожного разу попускає, коли вони заспокоюють одне одного. Перша частина — це суцільний атракціон, від якого неможливо відірватися.
У певний момент роман починає нагадувати минулорічну стрічку "Менді" із Ніколасом Кейджем (мінус дивакувата жінка, плюс логічна мотивація). Коли один із чоловіків опиняється в затишному колі металістів-сатанистів і вся історія будується навколо його виживання (із пошматованим тілом, зневірою, страхом і психоделічною гарячкою). І тут уже важливо пройти з героєм до кінця, інакше тебе поглине екзистенційна криза й відчуття мізерності дійсного.
три особливості:
• Невілл Адам сильно заморочується з деталями, тому всі жахи виглядають гіперреалістично, а від описів зливи справді мерзнеш
• усі дії героїв не викликають запитань і ти усвідомлюєш, що на їхньому місці вчинив би так само
• зло тут теж з’являється не зовсім за канонами жанру, тому умовна "скрипка" звучить ледь не весь час, а нігті згризаються під корінь
написала для @new_ukr_music про Лазарус Світлани Тараторіної, тому що це нове українське фентезі, і його варто читати
а взагалі там команда LiRoom пише про все, що з нами відбувається в культурі, не провтикайте
а взагалі там команда LiRoom пише про все, що з нами відбувається в культурі, не провтикайте
Лірум
Лірум — медіа про нову українську культуру – LiRoom
Нова українська культура. LiRoom. Лірум. Плейлисти української музики. Українська музика. Українська література. Українське кіно.
Forwarded from Лірум / Нова Українська Культура (Alex Bondarenko)
Якщо коротко й по суті, в Україні з’явилося хороше фентезі — і це можна святкувати.
Мова про «Лазарус» – дебют Світлани Тараторіної, який уже встигли помітити премії та критики й додали в усі можливі ТОПи 2018 року. Річ у тім, що в Україні фентезі – це вже подія, а хороше тим більше. Проблемою тривалий час була масштабність і тотальність російського ринку: і в перекладах, і в оригінальних текстах. Просто потреба у власному продукті не була такою гострою. Останніми роками не тільки написалося порівняно багато української фантастики, але й розрісся фандом – тобто жанр нарешті почав захоплювати.
«Лазарус» закидає читача в Київ 1913 року (за словами авторки, останній рік, коли там усе було справді спокійно: перед низкою революцій, геноцидів і воєн). Відразу вимальовується унікальність роману: це не просто зміна географії легенд (скільки можна любити той Львів!), але й віднайдення давно забутих київських міфів. Текст щедро наповнений фольклором, історичними контекстами й алюзіями – адже часто за чарівним світом фентезі заховане перепрочитання цілком реальних явищ. І Світлана Тараторіна теж пропонує альтернативний світ, який насправді викриває бруд нашого минулого й теперішнього.
У цьому місті бігає різноманітна нечисть (деякі представники якої – добре відомі публічні особи) поряд зі звичайними людьми, і всі говорять про великого Змія (тут: друга за популярністю віра після православної). Розібратися в цьому затишному хаосі намагається приїжджий слідчий, якому Київ із його особливостями дається дедалі важче. Власне, за сюжетом, він візьметься за шість справ-розділів, стилізованих під детектив. Буде багато яскравої крові, слизу й задимлених притонів із нечистю й нечистотами. Однак напруги карколомних пошуків істини тут недостатньо: місцями не вистачає інтриги, роздумів про можливі розв’язки, а десь читача відволікають на історичні й соціополітичні деталі. Натомість залишається атмосферний і готичний світ (майже, як у перших частинах «Гаррі Поттера», тільки похмуріше), наповнений пасхалками й детальними описами міфічних істот – фундамент тут міцний.
Звісно, із поділом на нечисть і людей постає проблематика інакшості – сильно злободенна тема, до якої додається прямолінійна політичність і гостра соціальність роману. Фентезі взагалі дозволяє говорити про замовчуване, кожен персонаж може уособлювати гріх, ознаку суспільства чи політичний погляд – із цим можна довго гратися (згадайте «Дискосвіт» Террі Пратчетта, де кожен цикл висвітлює нові проблеми). Тому в "Лазарусі" чогось може видатися забагато: фразеологізмів, проблем і персонажів, наприклад, що без акцентів губляться. Але все це може бути крутим початком циклу, про який авторка зараз ще тихо говорить.
А поки є хороше фентезі з цікавими істотами, без пошлості, із інтригами й ще однією інтерпретацією Шевченка.
Марія Бліндюк @nerdgasm
Мова про «Лазарус» – дебют Світлани Тараторіної, який уже встигли помітити премії та критики й додали в усі можливі ТОПи 2018 року. Річ у тім, що в Україні фентезі – це вже подія, а хороше тим більше. Проблемою тривалий час була масштабність і тотальність російського ринку: і в перекладах, і в оригінальних текстах. Просто потреба у власному продукті не була такою гострою. Останніми роками не тільки написалося порівняно багато української фантастики, але й розрісся фандом – тобто жанр нарешті почав захоплювати.
«Лазарус» закидає читача в Київ 1913 року (за словами авторки, останній рік, коли там усе було справді спокійно: перед низкою революцій, геноцидів і воєн). Відразу вимальовується унікальність роману: це не просто зміна географії легенд (скільки можна любити той Львів!), але й віднайдення давно забутих київських міфів. Текст щедро наповнений фольклором, історичними контекстами й алюзіями – адже часто за чарівним світом фентезі заховане перепрочитання цілком реальних явищ. І Світлана Тараторіна теж пропонує альтернативний світ, який насправді викриває бруд нашого минулого й теперішнього.
У цьому місті бігає різноманітна нечисть (деякі представники якої – добре відомі публічні особи) поряд зі звичайними людьми, і всі говорять про великого Змія (тут: друга за популярністю віра після православної). Розібратися в цьому затишному хаосі намагається приїжджий слідчий, якому Київ із його особливостями дається дедалі важче. Власне, за сюжетом, він візьметься за шість справ-розділів, стилізованих під детектив. Буде багато яскравої крові, слизу й задимлених притонів із нечистю й нечистотами. Однак напруги карколомних пошуків істини тут недостатньо: місцями не вистачає інтриги, роздумів про можливі розв’язки, а десь читача відволікають на історичні й соціополітичні деталі. Натомість залишається атмосферний і готичний світ (майже, як у перших частинах «Гаррі Поттера», тільки похмуріше), наповнений пасхалками й детальними описами міфічних істот – фундамент тут міцний.
Звісно, із поділом на нечисть і людей постає проблематика інакшості – сильно злободенна тема, до якої додається прямолінійна політичність і гостра соціальність роману. Фентезі взагалі дозволяє говорити про замовчуване, кожен персонаж може уособлювати гріх, ознаку суспільства чи політичний погляд – із цим можна довго гратися (згадайте «Дискосвіт» Террі Пратчетта, де кожен цикл висвітлює нові проблеми). Тому в "Лазарусі" чогось може видатися забагато: фразеологізмів, проблем і персонажів, наприклад, що без акцентів губляться. Але все це може бути крутим початком циклу, про який авторка зараз ще тихо говорить.
А поки є хороше фентезі з цікавими істотами, без пошлості, із інтригами й ще однією інтерпретацією Шевченка.
Марія Бліндюк @nerdgasm
Для тревел-блогерства я забагато читаю й замало подорожую. Але зрідка буду ділитися крутими задротськими місцями в інших містах (не в Києві).
от у Латвії, наприклад, жахливо нудний книжковий ярмарок, видавці здебільшого орієнтуються на власних авторів, а не на перекладну літературу, але в Ризі є декілька справді класних книгарень
Mr Page (Miera iela, 4)
Якось журналістка, рекламниця та ресторатор вирішили відкрити в Ризі місце, якого їм не вистачало. Щойно заходиш, тобі видають білі рукавички: усі книжки тут у одному-двох екземплярах і справді варті того, щоб до них ставилися, як до музейних експонатів. Латвійці взагалі уважні до книжкового дизайну, тому, навіть не знаючи мови, із місцевою книжкою можна підвиснути на годину. Окрім латиської літератури, тут можна шукати гарні видання іншими мовами майже про все (від видів канабісу до світових мультиплікаторів). У Mr Page можна провести тихий вечір із бібліотекар_кою, що розкаже про кожну книжку, а потім довго вагатися, на що витратити останні гроші.
Bolderāja (Avotu iela, 29)
Література непогано поєднується з алкоголем. І абсурдом. Ви впізнаєте це місце за плюшевою іграшкою, що висить під дахом (кажуть, їх часто крадуть, тому вони змінюються; у нас був бузковий телепузик). Усередині бар, купа (I mean it) книжок і богема. Обережно, ви можете не встигнути напитися, тому що старі й нові видання коштують значно дешевше, ніж у магазинах. Асортимент хаотичний і різноманітний, про тематичні розділи не мрійте. Собі взяла німецький комікс, а ще знайшли видання Анни Кареніної 1954 року з приклеєними зображеннями. І ще там досі можна знайти пиво #iamtheintrovert.
Niceplace (Krišjāņa Barona iela, 21)
Тут книжки, постери, журнали й хороша кава. Уся література латиською мовою (але пам'ятайте про дизайн і годину біля книжки), можливо, саме тому тут любить сидіти редакція latvian literature (це як Читомо, тільки представляє всю країну). Світло, під стелею висять книжки й достатньо тихо, щоб надовго заховатися з читанням від холодного клімату Латвії.
у цих місцях не знайшла мотиваційної літератури, і, згадавши це, я проливаю сльози щастя
от у Латвії, наприклад, жахливо нудний книжковий ярмарок, видавці здебільшого орієнтуються на власних авторів, а не на перекладну літературу, але в Ризі є декілька справді класних книгарень
Mr Page (Miera iela, 4)
Якось журналістка, рекламниця та ресторатор вирішили відкрити в Ризі місце, якого їм не вистачало. Щойно заходиш, тобі видають білі рукавички: усі книжки тут у одному-двох екземплярах і справді варті того, щоб до них ставилися, як до музейних експонатів. Латвійці взагалі уважні до книжкового дизайну, тому, навіть не знаючи мови, із місцевою книжкою можна підвиснути на годину. Окрім латиської літератури, тут можна шукати гарні видання іншими мовами майже про все (від видів канабісу до світових мультиплікаторів). У Mr Page можна провести тихий вечір із бібліотекар_кою, що розкаже про кожну книжку, а потім довго вагатися, на що витратити останні гроші.
Bolderāja (Avotu iela, 29)
Література непогано поєднується з алкоголем. І абсурдом. Ви впізнаєте це місце за плюшевою іграшкою, що висить під дахом (кажуть, їх часто крадуть, тому вони змінюються; у нас був бузковий телепузик). Усередині бар, купа (I mean it) книжок і богема. Обережно, ви можете не встигнути напитися, тому що старі й нові видання коштують значно дешевше, ніж у магазинах. Асортимент хаотичний і різноманітний, про тематичні розділи не мрійте. Собі взяла німецький комікс, а ще знайшли видання Анни Кареніної 1954 року з приклеєними зображеннями. І ще там досі можна знайти пиво #iamtheintrovert.
Niceplace (Krišjāņa Barona iela, 21)
Тут книжки, постери, журнали й хороша кава. Уся література латиською мовою (але пам'ятайте про дизайн і годину біля книжки), можливо, саме тому тут любить сидіти редакція latvian literature (це як Читомо, тільки представляє всю країну). Світло, під стелею висять книжки й достатньо тихо, щоб надовго заховатися з читанням від холодного клімату Латвії.
у цих місцях не знайшла мотиваційної літератури, і, згадавши це, я проливаю сльози щастя
www.latvianliterature.lv
Latvian Literature