Рідко побачиш людину, яка не чула про "Крадійку книжок" Маркуса Зузака. Частіше можна зустріти тих, хто не знає, що ця історія написана від імені Смерті. А це насправді – найцікавіше, що в ній можна знайти.

Від сентиментальності "Крадійки книжок" зводить зуби. А оскільки сентиментальність цю розводить Смерть, бідному читачу стає зовсім погано.

На вулицях німецького містечка Молькінг 1939 рік, скрізь гримить голос Гітлера, поступово підступає війна. І от по цих вулицях бігає осиротіла Лізель зі своїм другом, час від часу підбирає книжки, що погано лежать, учиться читати за посібником гробаря й лупцює поганців. Її прийомна мама матюкається на все, що бачить, як це може робити тільки німецька жінка, а батько за першої зустрічі вчить крутити самокрутки з пахучого тютюну. Усе це розповідає Смерть.

Загалом, звучить як непогана чорнушна історія в дусі Тома Сойєра та Гека Фінна: ніби смішно, але читач не дурень – може сам додумати й пустити сльозу над долею розбишак. Проблема "Крадійки книжок" у тому, що нічого додумувати тут не дадуть. Смерть виявляється справжнім скиглієм, якого дістали смерті, голод і жорстоке людство, що невпинно самовинищується, ускладнюючи йому роботу. Додайте сюди ще й поетичну душу, яка не втомлюється будувати каламбури на основі оксиморонів (от тлумачний словник подає для Лізель синонім до тиші спокій, а на Небесній вулиці тиша була перед бомбардуванням) – і отримаєте плаксивого писаку, який знову тисне на нерв Війни й Голокосту, ще й робить це доволі бездарно.

Чому "Дім, який побудував Джек" Ларса фон Трієра – це не черговий кривавий трилер і його обов'язково треба побачити:

• Хтось вважає Ларса генієм сучасності, хтось просто любить Доґвіль чи Німфоманку, інші – ненавидять його за провокативні висловлювання, але данця обговорюють палко

• Навряд вам буде страшно, радше противно й смішно (часто водночас). Противно – бо насилля справді багато, і його рівень зростає. Смішно – бо неможливо не сміятися з іронічних та саркастичних дотепів, якими прошитий сюжет

• "Fame" Девіда Бові, яка часто звучить впродовж двох з половиною годин, створює такий піднесений настрій, що часом напруженість зникає зовсім, поступаючись комічності

• "Дім, який побудував Джек" – це такий великий стьоб над стереотипами про маніяків. Починаючи зі зрозумілої неврівноваженості, до образу Джека поступово додаються жорстокість, що тягнеться з дитинства, брак талану в творчості – загалом, такий собі вагомий набір причин, щоб убити до біса багато людей. Але окрім таких передбачуваних характеристик, режисер додає Джекові ряд інших рис – знущаючись не тільки з глядача, але й із самого маніяка

• Поки Джек нашпиговує людей, Ларс не соромиться запхнути в картину Вергілія, Делакруа, Данте і, власне, себе. Якщо спершу перевертаєш для себе цю стрічку на комедію, згодом вона обертається й на велику рефлексію художника над власною творчістю – не дарма тут стільки прямих самоцитувань Ларса фон Трієра

• Наостанок додам, що це була 10 ранку на Київському тижні кінокритики, а велика зала в "Жовтні" була заповнена вщент. До кінця досиділи майже всі. Тому чіпляйтеся кігтями в крісло попереду. Нехай вам запам’ятається!

Жозе Сарамаґо. Перебої в смерті

Жозе Сарамаґо зриває вам дах і танцює на попелищі. Робить припущення, над яким цікаво подумати, виводить його на 100 сторінках, а наприкінці над усім все одно перемагає любов.

Здавалось би, так просто, але читачі от уже майже століття сваряться, що ексцентричного португальця неможливо читати. Із його текстів безжально виривають шматки й заповнюють ними хрестоматії – щоб ламати школярів змалку. Це в мене такий гумор на межі фолу, але окремі притчі справді знайомі ще зі шкільних часів.

Історія така: якось у одній країні напередодні нового року ніхто не помер. Спершу люди цьому раділи, згодом дивувалися, а пізніше – як завжди буває – дратувалися проблемам, що з того виникли. Із таким зрозумілим закрутом Сарамаґо утнув справжній фарс: виявилося, що людству буквально необхідні мерці для нормального функціонування системи. Ані суспільство, ані читач не усвідомлюють причини такого хаосу в плині життя добру половину книги, проте згодом з’являється та, яка вчинила все це неподобство – смерть. Саме вона й спробує все пояснити та виправити.

До речі, перечитавши Сарамаґо зараз, зрозуміла, що про нього можна говорити в контексті різдвяних свят не менш затишно, ніж про Діккенса. Це все притчі, після яких поновлюється віра у вічні цінності й хочеться обіймати ближнього. Тільки от на відміну від символічних (і голих) сюжетів, до яких ми звикли завдяки безжальній прямолінійності Голлівуду, Сарамаґо розповідає притчу реченнями, довжиною з абзац, часто без розділових знаків, кепкує з суспільства й саркастично насміхається з влади, змушує смерть заслухатися Бахом, а читача – закохатися у смерть.

Друзі, я тут сиджу й мовчу про одну неймовірну штуку: https://www.artekinofestival.com
Це онлайн-кінофестиваль, де до кінця місяця можна побачити круте й фестивальне закордонне кіно.

знайомий не зрозумів:
— Так у чому суть? Просто дивитися безкоштовно кіно і ставити бали? І все?
— Угу. Ми живемо в чудові часи.

Поки всі шаленіють з різдвяно-новорічними добірками, десь сидить задрот, у якого з’являється заповітний mood тільки після декількох годин із Бо
приєднуйтесь

https://www.youtube.com/watch?v=V1xHwiitrjg&app=desktop

HO HO Holy nerdgasm!
Щасливого всього вам. А тут найбільш суб’єктивний список найбільших книжкових відкриттів у 2018-му.

ЧАСТИНА 1

Італо Кальвіно. Якщо подорожній одної зимової ночі...
Кальвіно дивиться в шпарину на читача, який купив його новий роман, але скрізь усе наплутали. Історії уриваються, автори змінюються, перекладачі вигадують — читач страждає. Цікаво спостерігати, як Італо Кальвіно, який пророчив у своїх лекціях найважливіші характеристики літератури майбутнього, сам працював із текстом. Відриватися від книги не хочеться, а от покричати на автора — так.

Алан Мур, Дейв Ґіббонс. Вартові
Із "Вартовими" добре позбуватися цноти супергеройських коміксів. Усе через Мура, який чорно стібе цю культуру, тому можете не боятися людей у трусах, що нав’язуватимуть ідею Make America Great Again. Натомість у "Вартових" навпаки всерйоз думають про те, якою буде людина з супергеройськими здібностями у звичайному світі (спойлер: жахливою й цікавою).

Д. М. Томас. Білий готель
Читач проглядає вигадану переписку між рок-зірками психотерапії про Анну Ґ. — пацієнтку Фройда, яка страждає від істерії й залишила щоденник із поемою. Тут же є ця "поема": графоманська й порнографічна писанина про оргію в Білому готелі. Згодом у наступній частині Фройд аналізує симптоми Анни та її нотатки. Далі — гірше, тримайтеся. Усі галюцинації й психоделічні спогади перетворюються на цілком реальні образи з Бабиного Яру. І в усього з’являється сенс. Від книги погано, фізично погано.

Салман Рушді. Гарун і Море оповідок
Салман Рушді вміє взяти найбуденнішу буденність і наплести таку казку, що не наснилася б жодному мрійнику. Тож сідайте на спину до птаха-заїки Удода поряд із Гаруном, який не вірить ніяким чарам і зневажає розповіді балакучого батька, у яких завжди купа вигадок. Птах вас віднесе до замку, де вся математика й дійсність працює тільки за вигадкою.

Арундаті Рой. Бог дрібниць
У Індії двоє близнят переживають сварки й трагедії, тримаючи одне одного за руку. Якось їхня мама закохалася в чоловіка з нижчої касти. І сталася трагедія. Історія про те, як одні традиції утримують найцінніше, а інші — руйнують життя. Водночас роман виховання та картина суспільства Індії з його проблемами й глибинами. Надзвичайно проникливий текст, кожна дрібниця з якого завалюється глибоко в душу.

Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом. Олівер Сакс
Щоденникові нотатки британського невролога цікаво читати не тільки через те, що його пацієнти не пам'ятають нічого після 1945 року (живучи в 1980), буквально сприймають власну дружину за капелюх чи ігнорують ліву частину тіла (і все, що відбувається зліва взагалі) — Олівер Сакс ще й уміє це все описати так, щоб було зрозуміло й тим, у кого знання з медицини обмежуються шкільним курсом біології. Книжку ковтаєш за декілька вечорів і дізнаєшся, на що здатна людина, коли її нервова система та мозок починають вигадувати нові правила.

Мілорад Павич. Хозарський словник
Роман-лексикон, анотації та рецензії до якого часто важче зрозуміти, ніж сам текст. Про Мілорада Павича люблять говорити, тому що філософські теми зречення релігії, безупинності часу, відсутності істини дають для цього простір. Складна структура тексту водночас заохочує читача відкривати нові смисли й заримовує окремі сюжетні лінії. Пам’ятаю, спершу страшенно зраділа, що в книжці зовсім немає любові, а наприкінці Павич так усе викрутив, що захотілося вірити в сни.

Террі Пратчетт. Морт
Пратчетт створив величезний Дискосвіт, який виклав у 41 книзі. Це майже 12 тисяч сторінок історій — читати-не перечитати. Над жартами, що часто абсурдністю не програють групі Монті Пайтон, смієшся вголос навіть у громадському транспорті. Окрім гумору, Пратчетт захоплює думками: про феміністичний рух чи сенс життя, вивертає канони в пригодницьких романах і переінакшує пісні, він кепкує з журналістів, історичних подій та використовує алюзії на маскульт. Нижче мапа, щоб не загубитися + дописала українські переклади, які вже видані.

ЧАСТИНА 2

Емма Донох’ю. Кімната
П’ятирічний Джек святкує з мамою свій день народження. Він ніколи не купався в річці й не ліпив сніговиків, має довге волосся, тому що ніколи не тримав у руках гострих предметів. Так, він ніколи не виходив із маленької кімнати. І він розповідає свою історію про дні з мамою й ночі зі Старим Ніком, який приходить у кімнату в темряві й рухає ліжко, поки Джек у шафі рахує. Очима хлопчика це все не болить: Джеку подобається його життя, у нього є найліпша мама та багато приємних буденностей. Справжній біль з’являється, коли хлопчик врешті виходить із кімнати.

Елінор Каттон. Світила
Детектив, написаний за астрологічною мапою: зорі поєднують у одному сюжеті неотесаних золотошукачів, витонченого англійця, неможливо привабливу проститутку — у Новій Зеландії, під впливом опіумного туману й солодкого запаху ладану. Якщо за законами жанру кожен оповідач має поступово розплутувати клубок за допомогою деталей із особистої історії, тут усе навпаки. Дванадцять незнайомців заводять читача глибше, збільшують масштаби оповіді. І от вам зовсім все одно, хто тут вбивця — так чи інакше, ви готові вислухати кожного.

Кнут Гамсун. Голод
Головний герой ходить містом і страждає від голоду. Із сюжетом — все. 250 сторінок потоку хворобливої свідомості людини: амбітної, можливо, талановитої, надзвичайно гордої, місцями снобської та найголовніше — голодної. Направду, саспенсу тут вистачає, хоч і виглядає він інакше: крихкість або раптова потужність переконань героя, ось він готовий смоктати дерев’яну тирсу, а ось він же віддає всі гроші випадковому перехожому. Його поведінка й думки відверто дратують — цим і кульмінують. Кнут Гамсун тримає напругу психозом, що відбувається в голові героя, а не довкола нього.

Джон Стейнбек. Грона гніву
Той випадок, коли прокидаєшся о 7 ранку, тому що крізь сон хвилюєшся, чи вдалося оклахомцям знайти роботу на Південному Заході. Часи Великої депресії, уся сім’я Джоудів пакує своє життя на вантажівку й рушає з вірою в майбутнє. Якби не темпераментність героїв, цей роман називався б "Грона безвиході": смерть близьких людей, безкінечна дорога, хвороби, голод, безробіття — сюжет доводить, що завжди може бути гірше. Але Джоуди зчеплюють зуби, їх штовхає в спини гнів, вони тримаються разом — просто фантастика.

Сьюзен Зонтаґ. Про фотографію
Збірку есеїв про те, як зі світом відбулася фотографія, Зонтаґ писала зовсім не для фотографів. Близькою ця книжка стане для тих, у кого життя співіснує з фото — себто для всіх нас. "On Photography" вийшла в 1977 році, але саме через те, що мова там зовсім не про техніку, вона стоїть на видному місці в бібліотеках і сьогодні. Зонтаґ пише точно, дивиться широко й викладає те, про що ви думаєте не перший рік, але зібрати докупи лише зараз.

Міленко Єрґович. Іншалла, Мадонно, Іншалла
А цей роман складається з шістнадцяти реміксів на севдалінки (балканські народні пісні). Тут багато важкої історії та життів простих людей, багато легенд, які виявляються справжніми розповідями жителів загублених земель — і це не випадковий перегук із Катериною Калитко — а ще багато дерту, "слово перського походження, означає горе, турботу, муку та біль, але насправді — нічого з цього".

Пісочний чоловік. Ніл Ґейман
Серед критиків прийнято вважати, що перший том Sandman’a — найслабший. Можу уявити, чого наплів Ґейман у наступних томах, але графічний роман про Повелителя снів — викид стрімголов у світ міфології та кошмарів зі своїми психопатами та шаленцями, який запам’ятовується надовго.
(перед сном не читати)

Мандрівний замок Хаула. Діана Вінн Джонс
Іноді варто давати ляпаса внутрішньому снобу, і читати дитячу літературу. Тоді можна відкрити для себе британську письменницю, яка запрошує у світ, що надихнув Хаяо Міядзакі: сповнений чарів, іронії та трикстерів. Ви не встигнете дочитати навіть до середини, як біля вас уже сидітиме нестерпний серцеїд Хаул, смішна зануда Софі та гордий демон Кальцифер. Тож, якщо знайомі діти нарешті зібрали всі сиквели потеріани, є чудова альтернатива.

ЧАСТИНА 3

Серце-звір. Герта Мюллер
Роман про те, як можна проговорити невимовлене. Героїня розповідає про свої дитинство та юність, прожиті в Румунії часів розквіту режиму Чаушеску. Після самогубства спільної подруги четверо підлітків стають друзями. Хотілося б сказати, що це пригодницька історія з необхідними їй таємницями, карколомними шифрами й листуваннями, але декорації надто моторошні, і мова — надзвичайно поетична. Про тоталітаризм та німий страх — у щемливих спогадах юності.

Сліпобачення. Пітер Воттс
Гідробіолог пише жорстку наукову фантастику, у якій є гумор та міцні інтелектуальні діалоги — і яку можливо читати, тому що це високохудожній текст. "Неймовірно!" — скажете ви. А я додам, що цей канадієць легко винесе вас за межі кімнати своїми розмовами про вампірів, космос і океан.

Персеполіс. Маржан Сатрапі
Маржан розповідає про дорослішання: своє власне та революції, що гойдала Іран. Паралельно з’являються особисті проблеми авторки та назріває війна, постають питання самоідентичності, поряд виживають іслам та свобода. Графічний роман, який ставить важливі питання — водночас зрозумілий і невідомий для дитини і дорослого.

Шум і лють. Вільям Фолкнер
Складний роман: структурно, стилістично, та й тематично. Чотири людини по черзі розповідають про свого часу славетну сім’ю, що розвалюється. "Розповідають" — це дуже узагальнено, бо вони рефлексують, перериваються, плутаються в часі, згадують і думають про самогубство. У сім’ї з однаковою силою можуть ненавидіти та любити — вічна історія, про яку вічно будуть говорити.

Camera lucida. Ролан Барт
Якось Ролан Барт після смерті мами, побачив її дитяче фото, яке призвело до написання цього есею. Щось у знімку було особливе, від чого в письменника защеміло всередині. Як і Зонтаґ, Барт дивиться на фотографію зі сторони: не як оператор, але як спостерігач. У деяких фотографіях може бути присутній punctum — укол, певна деталь, що відгукується в глядачі спогадом чи особистим враженням. Це вирішальний момент, коли фотографія відбувається з людиною, не зважаючи на її культурну цінність.

Зачарована гора. Томас Манн
Філософський роман, написаний із щедрим використанням сатири та іронії — саме тому читається легко, й смішно. Гм, легко — поняття відносне: тутешні герої говорять про різноманітні -ізми, плинність часу та хворобу. Усі ж бо вони хворі на туберкульоз, а тому, відповідно до стереотипів ХІХ століття, палкі, ненажерлеві, збочені та натхненні. Але ж не можна сперечатися, що Ганс Касторп стає значно цікавішим, коли врешті захворіває?

Коротка історія семи вбивств. Марлон Джеймс
Пам’ятаєте, була мода на briefly — короткий переказ сюжету? Так от, Марлон Джеймс не зацінив. Тому стислий переказ історії Ямайки для нього — це епопея на 900 сторінок у 13 голосах, яку можна читати під біт. А щоб урок історії не звучав монотонно, деякі оповідачі закидаються кокаїном, інші — мертві або слухають Боба Марлі. Міцний заміс, можна глибоко провалитися.

Довгі часи. Володимир Рафєєнко
Разом із цим текстом у нас водночас з’явився хороший роман про сьогоднішню війну і власна міфологія Донбасу — не знаю, що ліпше. "Довгі часи" читаються легко, вам не заганятимуть голки під нігті, а солдати не виноситимуть із вогню своїх коханих. Більше того, ви навіть місцями будете сміятися. Але, щоправда, це такий сміх із усвідомленням міри болю дійсності, більше схожий на іронічне видихання повітря через ніс.

усім свят
nerdgasm із вами

і обережніше із сангрією))0)

Останнім часом їм так багато яблук, що принаймні на чверть відчуваю себе Богом Смерті.

жарт про старий-добрий Death Note і загрозливого Рюка, який найбільше у людському світі любить хрусткі яблука

Легендарна манга, що стала не менш легендарним аніме-серіалом, де є трохи японського фольклору, захопливе протистояння двох геніальних і цинічних підлітків та розслідування низки вбивств — усе, що ви любите. Просто якось учню старших класів потрапив до рук незвичний зошит: варто записати туди ім’я людини, вона помре. Але Ягамі Лайт теж не звичайний учень, тому у вас на очах розгортається хроніка апокаліпсису, а ви поки можете міркувати про вічну межовість добра і зла.

До речі, якщо будете думати почитати мангу замість аніме, не думайте. Перші декілька частин відтворили надзвичайно точно, тому нічого важливого не втрачається. А от продовження (друга частина) після смерті одного з головних героїв, щодо доречності якого досі сперечаються, у манзі перенасичене одноманітними діалогами. Друга частина не така динамічна, з’являється багато зайвих побічних ліній — у аніме з цим трохи погралися й залишили найкрутіше. Приємного занурення в нульові!

Женя Мори ушел в астрал, чтобы найти привороты для украинского кино. Пугая соседей смехом, достаю хрустальный шар и заклинаю украинских писателей на свершения в новом году.

щоб не плакать, ми сміялись

https://karabas.live/ukrainian-movies-magic/

Два слова про поезію.
Калитко. Бунар.

Тут виграють усі. І ті, у кого попередня збірка "Катівня. Виноградник. Дім" зачитана до неможливого стану — тому що "Бунар" настільки нагадує її темами (любов, війна), наскільки відрізняється тембром і силою. І ті, хто читатиме Катерину Калитко вперше (ну ви чого?): ви відчуєте найтеплішу закоханість посеред зими.
Це благородна поезія, де слова любові не страждають на пафос, а війни — на патетику. Близькість інакша: у ній немає надриву, істерик, але є прозорість і зрозумілість. "Катівня. Виноградник. Дім" — палка реакція на дійсність, чуттєвий вигук молодості. У "Бунарі" говорить людина, яка вже усвідомила божевілля навколо, тепер її охоплює туга та лють. І все це віддзвонює в поезію надзвичайної потужності.
Зрештою, це ліпше бачити.

Що кордон — то поріз, і, здолавши його, видихаємо.
Бог напнув повітря із вишитими птахами,
як умиється вдосвіта — небом обличчя витре, —
так співає останнє яблуко на листопадовім вітрі.
Жовтий згусток світла, упійманий в клітку гілки,
з кожним днем все прозоріший, але тканини тугі.
І кордон між осінню та зимою — срібний вигнутий ніж.
Світло передчуває отвір, який у ньому проріжуть,
із якого, усе змітаючи, рине густа ропа,
у який, розгойдавшися, можна стрибнути, впасти.
А по той бік — сніг, розкошлана шерсть зими,
краплі крові із перебитої лапи миру,
із якою той шкутильгає в поле нічне.
І великий хтось на руках колише мене,
ходить сон коло вікон, скрипить на морозі пліт.
Я новий поріз. Мені забракло землі.

Друзі, пам’ятаєте моє замовляння на кришталевій кулі? Спрацювало.

У 2019 буде багато крутого та українського. Наразі зайвого не додаватиму. Ви ще побачите, на що чекалося найбільше.

stay tuned

http://www.chytomo.com/svizha-verstka-na-iaki-novynky-chekaty-u-2019-mu/

Ніл Ґейман – людина, яка створює найстрашніші кошмари навколо вас. Він як справжній британець розповідає неймовірно деталізовані казки, у які занурюєшся з головою. Став журналістом, і, дослідивши дійсний світ, почав його змінювати. Особливість його фантастики в тому, що він не тільки вигадує, а ще й уміє вчасно згадати те, що вже знає. Випускникам Університету Мистецтв у Філадельфії він зізнався, що вчився писати, коли писав, а от вища освіта його просто лякала (ще 4 роки втикати? о, ні).
Але це зовсім не про безграмотну людину, а про те, що шукати цікаві історії – мистецтво, а Ґейман у цьому – один із найліпших.

Так от, щодо Ніла Ґеймана. Його Сендмен — це синтез поп-культури та міфології, супергероїки та реальної історії — і точно один із найліпших графічних романів. Уявіть собі збірку найбільш моторошних казок Грімм та Андерсена, додайте трохи історичних постатей (Алістера Кроулі, Шекспіра, Марко Поло наприклад), багато фольклору ("Американські боги" і поряд не стануть) і дрібку релігії (щоби з’явився марновірний страх, але не моралізаторство) — усе це у всесвіті DC. І це аж ніяк не схоже на безглуздий заміс, тому що головний герой — Сон.

Чому Пісочний чоловік? Пригадуєте, як іноді зранку в очах відчувається щось схоже на пісок? Це Сендмен ходить і розсипає його, показує нам сни. Він не бог і не супергерой, він — сила, що з’явилася набагато раніше. Але на початку ХХ століття окультисти ув’язнюють Пісочного чоловіка, щоб отримати владу, що йому належить. На довгих 70 років порядок сну зруйновано, люди бачать кошмари й не прокидаються. Саме тут варто сказати, що Сендмен справді страшний, не тільки моторошною графікою, але й змістом: тут обов’язково знайдеться щось, від чого вам буде некомфортно залишатися вночі на самоті.
Звісно, Сон врешті-решт звільняється й вирушає відновлювати руїни світу сновидінь.

Повертаючись до всіх ремінісценцій, пасхалок і натяків, які використовує Ґейман: не переживайте, якщо ви недостатньо впевнено почуваєтесь у коміксах DC чи часом блукаєте в міфології й літературі жахів — масштаби світу Сендмена величезні, усі змісти зв’язані надзвичайно міцно і, зрештою, це не велика загадка, яку потрібно відгадати (за вас це давно зробили у великому коментарі), а потужний літературний (і художній) твір.

Якщо хочеться розібратися, наскільки багато треба прочитати, щоб відслідкувати всю серію Сендмена, знайшла задротську розмову з самим собою. Якщо хочете провести не одну страшну годину в компанії вже легендарної історії Морфея, беріть "Прелюдії й ноктюрни", насолоджуйтесь, потім беріть "Ляльковий дім", насолоджуйтесь — і так 12 книг.

Поцілунок Елли Фіцджеральд. Олег Лишега

Уперше я відкрила для себе Олега Лишегу через його поезію. І було б дивно, якби склалося інакше (бо тут мова про людину, яка залишалася поетом у прозі й, урешті, поетом у житті). Щось зачепило відразу, зокрема, медитативність і спокій ритму, а щось усвідомилося згодом — як увага до "дрібниць" й щира захопленість природою. Тобто ти справді читаєш майже двісті сторінок поезії про зовсім прості й зрозумілі речі: гори, коропів у ставку, лисів — але там такі чесні історії, що вони стають цікавими й тобі, звичайній людині.

Усі ці якості переходять і в його прозу, де вгадується сам Лишега: там скульптура, тиша стихій і любов до людей (особливо до Грицька Чубая, слова якого й залишилися в назві книжки). Особлива ця есеїстика тим, що їй хочеться беззаперечно вірити й довіритися: перейнятися темпом автора, відчути кожну емоцію й дозволити провести себе крізь усі ці розповіді. Згодом ти із задоволенням дослухуєш й індіанські міфи, легенди та інші переклади, які поет асоціював зі своєю творчістю й своїм натхненням.

Незчуєшся, як сидиш десь біля Тисмениці серед дерев і свіжого сонця.

Якось Женя Стасіневич пожартував, що всім слабо писати про "Коротку історію семи вбивств", бо @starlev зробили з книжки на 600 сторінок книжку на 900. Ну, мене на слабо брати не можна.

тому в мене вийшов матеріал-breakingbad: рецензію написала, із перекладачали поговорила, відео з Марлоном Джеймсом знайшла, порівняння для атмосфери теж дала

Оповідь ведуть почергово 13 героїв, кожен із них має свою Ямайку й розповідає її історію по-своєму: акцентуючи увагу на стрілянині з Вавилоном (тут: полісмени, представники влади) чи зґвалтуванні власної матері, під час утечі від куль чи в наркотичному трипі. Ці маргінальні сповіді викладені в абсолютно хаотичному порядку: наратори перебивають одне одного, заперечують сказане попередниками та не соромляться доброї лайки. Автор дає слово всім: кримінальним авторитетам, ЦРУшникам, медсестрам, колишнім коханкам та навіть журналісту «Ролінг стоун», який вважає, що знає про Ямайку все.

І хоча кожен зображає цю картину інакше, спільне в усіх одне: нормальну людину від неї нудить.

Замішана на сексі, насиллі та наркотиках, вона показує далеко не сонячний райський острів. Читати це майже неможливо, і от на межі цього майже – після тортур і шматування – Джеймс ляпасом вибиває з вас катарсис. Так легким порухом руки синтез ямайських сповідей перетворюється на давньогрецьку трагедію часів Евріпіда: страшно, боляче, але наприкінці розумієш, що воно того варте.

http://www.chytomo.com/krov-i-narkotyky-v-korotkij-istorii-iamajky-vid-marlona-dzhejmsa/

Дім для Дома. Вікторія Амеліна

Хто в нас там про 90-ті пише? А про Львів? А якщо водночас?
Вікторія Амеліна справді пише про Львів у розпал 90 від імені собаки з яскравою поліфонією жіночих голосів — це сміливо. Але важливіше, що в результаті в неї виходить проста та приємна історія.

Є дві сестри: Тамара та Оля, їм обом близько 30, вони обидві розведені, мають по доньці й живуть у одній квартирі зі старими батьками. Згодом до них приєднується ще й кошлатий пудель: він буде слухати їхні розмови. Кожен сповідується Дому в чомусь своєму: старий полковник мріє знову сісти за винищувач та полетіти, одна з малих дівчат наївно вигадує казковий світ, Тамара п’є — Дом лише дурний пес, йому можна сказати все.

Львів тут постає з незвичного (непрезентабельного та справжнього) боку. Він пострадянський, тому тут вистачає щедро русифікованих людей, рекетирів, посттравматичних розладів, сліпої (у всіх сенсах) молоді та розчарувань. Власне, серед головних героїв — ті самі "панаєхавші", які скоювали злочини проти людства. Ну принаймні, такі слова ми звикли для них використовувати. Авторка не намагається виправдовувати винних, вона пропонує інакший погляд, без чорно-білих контрастів та поділу на своїх-чужих.

Та й 90-ті тут вивернуті: декорації наче знайомі, але забарвлення мають інакше. Посеред канонічних рипучих шкірянок, жаргону та бандитів з’являється дивний секс та сором перед Мадонною — не те, щоби солодка сентиментальність, але якась особлива жіночність та м’якість є в цьому погляді.

Ось така мала ода інакшості: іншим зочинцям, іншому Львову, іншій сентиментальності. Та й пес від початку видавався якимось неправильним, недостатьно "псячим".

​​У Читомо жартують, що я місцевий Танатос: пишу про смерті, вмирання та купу крові.
who knows

Але тема цікава: виявляється, що від Пратчетта до Зошиту смерті рукою подати, а зозулі — не те, чим здаються. Я можу довго жартувати, але ліпше просто йдіть почитайте новий матеріал про архетипи в літературі — цього разу персоніфікації смерті.

http://www.chytomo.com/tanatos-uzhe-ne-toj-chomu-suchasna-smert-liubyt-kotykiv-i-iabluka/

​​псст театру трохи треба?

Іноді мене заносить у театр і часом я залишаюся приємно враженою. Так сталося з Голіафом від Misanthrope Theatre. Якщо ви любите абсурд і комікси так само, як і я, цю виставу варто бачити.

Це був холодний і сніжний день у грудні на ВДНГ. Невеликий павільйон, ще менша сцена. А посеред сцени басейн — у ньому все й відбуватиметься. Глядачі сидять у дощовиках і в тиші: усі слова відображаються проекцією на воді, наче цитати з коміксу. І це не дивно, "Голіаф" — інсценізація однойменного коміксу Тома Голда.

Британський (шотландський!) гумор, примітивні форми, мінімум деталей і абсурд — основні маркери творчості художника. Але ви ж пам’ятаєте міф про Голіата, войовничого богатиря? Так от, тут той самий велетень, тільки він зовсім не любить битися, і війну не розуміє, і каміння не їсть. І взагалі єдине, на що він погоджується для меченосця від філістимлян — читати з аркуша загрозливі промови до ворожої армії.

Вистава виконана з цікавою дихотомією: із одного боку штучна ляльковість персонажів (як-от надзвичайно милого меченосця, що за будь-якої нагоди танцює й ковзає по воді), із іншого — їхня гіперреалістичність (наприклад, полководець довго їсть мандарин, ретельно пережовуючи кожну скибку, доки герої чекають на його прийом, а глядачі — на дійство).

Якщо вловлювати такі деталі й відчути цей гумор ситуації, можна сильно кайфонути. Окрім того, це естетично, усе витримано в одному стилі. Але раптом тонкий абсурд — не ваша історія, можна на "Аліту" наприклад сходити. Там от взагалі ніяких ускладнень зі змістом немає, сюжет простий, як двері, і картинка гарна.