"Climax" Гаспара Ноэ – эмоциональный аттракцион. Подругу трясет, у меня искусаны пальцы, знакомый цитирует главную героиню: "Это какой-то пиздец". Люди подписывают фото в инстаграме: "Выжившие после Гаспара".
А я думаю, в какое удивительное время мы живем: люди стараются выжить на фильмах.

̶T̶a̶k̶i̶n̶g̶ ̶O̶f̶f̶ The Lure

Історія про те, як хотіла подивитися Відрив Формана, а завдяки помилці путлокера (випадковому файлу на сторінці фільму) глянула польський фільм 2015 року Córki dancingu (Доньки танців, а англійська локалізація The Lure).

Дві сирени (а вони таки сирени, хоча всі вперто перекладають "русалки" й "mermaids") потрапляють у варшавський стрип-клуб, де стають зірками сцени завдяки своєму чарівному голосу. Майже всі пісні в стрічці польські й, можу запевнити, звучить це надзвчайно цікаво й гарно. Загалом, Злота й Срібна дивують усіх ще й перфомансом: варто на них вилити воду, замість ніг з’являється хвіст (що виглядає справді рибно й страшно). І взагалі, сирени тут, як і в міфології – доволі неприємні створіння, що харчуються людською плоттю, гіпнотизуючи жертв співом.
Срібна закохується в басиста, та той сприймає її лише як рибу й тварину. В наркотично-фентезійній атмосфері напруга зростає: Злота дізнається, що її закохана сестра перетвориться на піну, якщо хлопець одружиться з іншою. Ну ви зрозуміли, так?) Тільки от на відміну від діснеївської "Русалоньки", поляки передають усю андерсенівську моторошність, хай навіть у форматі тріпу й із додаванням електронної музики.
Усе разом виглядає мокро, холодно й гіпнотично. Дякую, путлокеру, за твої помилки.

Завтра все ж гляну Формана.

когда-нибудь я соберусь с мыслями и черкану что-то о Томасе Манне, но пока поверьте на слово и присаживайтесь рядом читать

"Щоб здобути популярність, достатньо поговорити з Ернестом Гемінґвеєм," – подумала якось я. Станом на 2018 рік це поки неможливо, тому поговорила з розпорядником його спадщини.

http://www.chytomo.com/rozmova-z-majklom-katakisom-i-khto-vin-bez-tsykh-romaniv-alkoholik-seksyst-i-krasen-hemingvej/

Зацініть, яку розвагу вигадала:
читаєш Сьюзен Зонтаґ "Хворобу як метафору", а потім "Зачаровану гору" Томаса Манна – і смієшся з усіх стереотипів про туберкульоз, які спрощує Зонтаґ і описує Манн.
Сексуальна збоченність, ненажерливість, емоційне збудження й наприкінці легка смерть – усе це переживають пацієнти санаторію Берґгоф. Але, звісно, не туберкульозом єдиним. Я обіцяла оду Томасу Манну, тож...

У своєму зверненні до студентів Принстонського університету Томас Манн розповідає історію, як у його дружини підозрювали сухоти, вона перебувала в санаторії, і він одного разу відвідав її "на горі". Зупинився в ньому на три тижні. Там він застудився, тож Манну запропонували залишитися на обстеження й лікування. Проте, підозрюючи зле, він тікає звідти й вирішує написати сатиричну новелу про внутрішній устрій "нагорі". Ну, це саме та новела, яка стала двотомним філософським романом.
Це стало чимось новим і незвичним у ХХст.: ніякого тобі карколомного сюжету, суцільні розмови. Спробуйте уявити, якою могла бути реакція в 1920-х на діалог, де один герой може безперервно висловлюватися впродовж двох сторінок. І тим не менш, читати це цікаво. Манн робить своїх героїв по-своєму чарівними, вони дискутують про все на світі: як люди, у яких температура 38, як люди, що постійно збуджені й мають на лічильнику певний час. А ще це люди, у яких найголовніше в житті – поставити термометр і правильно загорнутися в ковдру перед процедурою лежання. Усі проблеми рівнини стають зайвими й перебільшеними. Ганс Касторп істерично радіє підвищенню температури й новим симптомам хвороби, у перервах роздумуючи, як втрачає свою цінність час. У певний момент читач може вловити в Гансі навіть пригодницький потяг і ейфорію перечуття, щоправда, до хвороби.
Томас Манн дає змогу висловитися багатьом течіям тогочасної Європи: тут є герої, що втілюють гедонізм, лібералізм і консерватизм. Між ними й коливається Ганс Касторп, часом потрапляючи й на спіритичні сеанси, дуелі й бали. Для когось це може бути цікавим як сатира, для когось – як стереотипізація туберкульозу; хтось вкотре аплодуватиме духу просвітництва, інших привабить абсурдність такої дійсності. Але це точно не нудний роман. Як може бути нудним роман, де одна з героїнь говорить про насолоду чхання?

Радість впізнання: привіт "Білому готелю" Дональда Майкла Томаса, текст про якого досі залишається "найпроглянутішим" тут. Томас точно читав не тільки "Бабин Яр" Кузнецова, а ще й перепрочитав "Зачаровану гору" Манна :))

Это интервью с самым громким белорусским режиссером современности. Он бежал от власти в Лондон, слушал хвалебные комментарии от Бена Брэнтли и ему не перестает болеть Украина. Не о Хэллоуине, но жути здесь хватает. (И она происходит у вас за спиной)

https://karabas.live/burning-doors-interview/

Це не навчальна тривога! У Києві покажуть переможця цьогорічного Берлінале – [НЕ]торкайся.

Не знаю, чи можна сказати влучніше про цю стрічку, ніж на весняній прем'єрі під час Молодості: "Якщо ви будете дивитися цей фільм, він вам швидше за все не сподобається. Його потрібно відчути". Це експеримент-запитання: наскільки глибоко ти можеш відчути себе, як ти станеш дивитися на інших та, нарешті, що таке тіло.

Головна героїня намагається порозумітися з власним тілом, відповісти на запитання, які ставить сексуальність і стати вільною. Люди, які опиняються тут перед камерою виводять себе і тебе за межі комфорту, за межі тілесного. Їм віриш. І от – щире щастя засідає всередині, а зовні хочеться танцювати. Ця стрічка відбувається з тобою – і це не можна пропустити.

показ тут – https://www.facebook.com/events/708440922868746/?ti=cl

Володимир Рафєєнко. Довгі часи

Ось так живеш із думкою, що досі немає хорошої прози про цю війну, а потім берешся за Рафєєнка. Про якого ніби й чула, але не достатньо, щоб перестати безкінечно відкладати. І дарма – адже роман, який в оригіналі звучить "Долгота дней" став найприємнішим відкриттям сучасної української прози. Хай навіть і російськомовної.

Є троє людей: сирота Ліза-Елеонора, яку всі вважають божевільною, литовець і філософ Сократ Гредіс та масажист (у минулому хімік) Коля Вєрєсаєв. Життєві обставини зібрали їх у лазні "П'ятий Рим" (усередині більша, ніж зовні), а давнє пророцтво ставить перед фактом: вони втрьох покликані здійснити подорож і забрати зі столиці те, що має покласти край війні. Війні дивній – вона ніби й гримить на звичних вулицях рідного Z (тутешній Донецьк), але Сократ помічає що далі, то безглуздіші речі знайомі розповідають про дійсність. Кажуть, що замість бійців із фургонів вилітають величезні колорадські жуки, у лазні безслідно зникають люди, а малюнки дівчинки пророчать майбутнє.

Але справжні казки тут розповідає Вєрєсаєв. Казки про людей, що живуть у трьох стінах, про укропів, які мовчки трапляються на дорозі та про жінок, яким не вистачає того, чого нема.

Тож частини про трійцю написані в старому-доброму магреалізмі зі щедрим використанням сюру, чорного гумору, фанстасмагорії та міфології (і це не ельфи-мавки якісь – автентичні східноукраїнські істоти). Тут подорожі в часі, просторі й смерті – суцільний безум. А от казки масажиста-хіміка такі реалістичні, що ломить суглоби. Та від того повірити в них не легше. Не хочеться вірити в дідуся, який щовечора виходить із дому за продуктами й губиться – також щовечора.

Хороший роман. Про цю війну. І зараз я думаю, що магреалізм – це найприродніша на неї реакція. На ту, що фоном звучить на екранах та існує в просторі, із якого не так просто вибратися.

Друг поплескує по плечі зі словами: "Ти тільки не плач"

Перрі Генцелль. Що важчий шлях
The Harder They Come

Безнадійний молодий романтик Іван приїжджає в ямайську столицю Кінгстон, щоби підкорити це місто: показово для мами він шукає заробіток, а насправді мріє записати реґі-хіт і стати зіркою. Недовго пропрацювавши в Проповідника, він таки записує свою пісню, щоправда, отримує за неї смішні 20 доларів. За законами жанру Іван викрадає серце красуні-сирітки, якою опікувався Проповідник, скоює низку злочинів у ім’я справедливості – і нарешті підкорює місто.

Стрічка «Що важчий шлях» і досі вважається ямайським каноном: герої говорять на патуа, тому це варто дивитися тільки в оригіналі й тільки з субтитрами; у саунді тут звучить вольове реґі, а косяки за довжиною дорівнюють долоні дорослої людини.

Рідко побачиш людину, яка не чула про "Крадійку книжок" Маркуса Зузака. Частіше можна зустріти тих, хто не знає, що ця історія написана від імені Смерті. А це насправді – найцікавіше, що в ній можна знайти.

Від сентиментальності "Крадійки книжок" зводить зуби. А оскільки сентиментальність цю розводить Смерть, бідному читачу стає зовсім погано.

На вулицях німецького містечка Молькінг 1939 рік, скрізь гримить голос Гітлера, поступово підступає війна. І от по цих вулицях бігає осиротіла Лізель зі своїм другом, час від часу підбирає книжки, що погано лежать, учиться читати за посібником гробаря й лупцює поганців. Її прийомна мама матюкається на все, що бачить, як це може робити тільки німецька жінка, а батько за першої зустрічі вчить крутити самокрутки з пахучого тютюну. Усе це розповідає Смерть.

Загалом, звучить як непогана чорнушна історія в дусі Тома Сойєра та Гека Фінна: ніби смішно, але читач не дурень – може сам додумати й пустити сльозу над долею розбишак. Проблема "Крадійки книжок" у тому, що нічого додумувати тут не дадуть. Смерть виявляється справжнім скиглієм, якого дістали смерті, голод і жорстоке людство, що невпинно самовинищується, ускладнюючи йому роботу. Додайте сюди ще й поетичну душу, яка не втомлюється будувати каламбури на основі оксиморонів (от тлумачний словник подає для Лізель синонім до тиші спокій, а на Небесній вулиці тиша була перед бомбардуванням) – і отримаєте плаксивого писаку, який знову тисне на нерв Війни й Голокосту, ще й робить це доволі бездарно.

Чому "Дім, який побудував Джек" Ларса фон Трієра – це не черговий кривавий трилер і його обов'язково треба побачити:

• Хтось вважає Ларса генієм сучасності, хтось просто любить Доґвіль чи Німфоманку, інші – ненавидять його за провокативні висловлювання, але данця обговорюють палко

• Навряд вам буде страшно, радше противно й смішно (часто водночас). Противно – бо насилля справді багато, і його рівень зростає. Смішно – бо неможливо не сміятися з іронічних та саркастичних дотепів, якими прошитий сюжет

• "Fame" Девіда Бові, яка часто звучить впродовж двох з половиною годин, створює такий піднесений настрій, що часом напруженість зникає зовсім, поступаючись комічності

• "Дім, який побудував Джек" – це такий великий стьоб над стереотипами про маніяків. Починаючи зі зрозумілої неврівноваженості, до образу Джека поступово додаються жорстокість, що тягнеться з дитинства, брак талану в творчості – загалом, такий собі вагомий набір причин, щоб убити до біса багато людей. Але окрім таких передбачуваних характеристик, режисер додає Джекові ряд інших рис – знущаючись не тільки з глядача, але й із самого маніяка

• Поки Джек нашпиговує людей, Ларс не соромиться запхнути в картину Вергілія, Делакруа, Данте і, власне, себе. Якщо спершу перевертаєш для себе цю стрічку на комедію, згодом вона обертається й на велику рефлексію художника над власною творчістю – не дарма тут стільки прямих самоцитувань Ларса фон Трієра

• Наостанок додам, що це була 10 ранку на Київському тижні кінокритики, а велика зала в "Жовтні" була заповнена вщент. До кінця досиділи майже всі. Тому чіпляйтеся кігтями в крісло попереду. Нехай вам запам’ятається!

Жозе Сарамаґо. Перебої в смерті

Жозе Сарамаґо зриває вам дах і танцює на попелищі. Робить припущення, над яким цікаво подумати, виводить його на 100 сторінках, а наприкінці над усім все одно перемагає любов.

Здавалось би, так просто, але читачі от уже майже століття сваряться, що ексцентричного португальця неможливо читати. Із його текстів безжально виривають шматки й заповнюють ними хрестоматії – щоб ламати школярів змалку. Це в мене такий гумор на межі фолу, але окремі притчі справді знайомі ще зі шкільних часів.

Історія така: якось у одній країні напередодні нового року ніхто не помер. Спершу люди цьому раділи, згодом дивувалися, а пізніше – як завжди буває – дратувалися проблемам, що з того виникли. Із таким зрозумілим закрутом Сарамаґо утнув справжній фарс: виявилося, що людству буквально необхідні мерці для нормального функціонування системи. Ані суспільство, ані читач не усвідомлюють причини такого хаосу в плині життя добру половину книги, проте згодом з’являється та, яка вчинила все це неподобство – смерть. Саме вона й спробує все пояснити та виправити.

До речі, перечитавши Сарамаґо зараз, зрозуміла, що про нього можна говорити в контексті різдвяних свят не менш затишно, ніж про Діккенса. Це все притчі, після яких поновлюється віра у вічні цінності й хочеться обіймати ближнього. Тільки от на відміну від символічних (і голих) сюжетів, до яких ми звикли завдяки безжальній прямолінійності Голлівуду, Сарамаґо розповідає притчу реченнями, довжиною з абзац, часто без розділових знаків, кепкує з суспільства й саркастично насміхається з влади, змушує смерть заслухатися Бахом, а читача – закохатися у смерть.

Друзі, я тут сиджу й мовчу про одну неймовірну штуку: https://www.artekinofestival.com
Це онлайн-кінофестиваль, де до кінця місяця можна побачити круте й фестивальне закордонне кіно.

знайомий не зрозумів:
— Так у чому суть? Просто дивитися безкоштовно кіно і ставити бали? І все?
— Угу. Ми живемо в чудові часи.

Поки всі шаленіють з різдвяно-новорічними добірками, десь сидить задрот, у якого з’являється заповітний mood тільки після декількох годин із Бо
приєднуйтесь

https://www.youtube.com/watch?v=V1xHwiitrjg&app=desktop

HO HO Holy nerdgasm!
Щасливого всього вам. А тут найбільш суб’єктивний список найбільших книжкових відкриттів у 2018-му.

ЧАСТИНА 1

Італо Кальвіно. Якщо подорожній одної зимової ночі...
Кальвіно дивиться в шпарину на читача, який купив його новий роман, але скрізь усе наплутали. Історії уриваються, автори змінюються, перекладачі вигадують — читач страждає. Цікаво спостерігати, як Італо Кальвіно, який пророчив у своїх лекціях найважливіші характеристики літератури майбутнього, сам працював із текстом. Відриватися від книги не хочеться, а от покричати на автора — так.

Алан Мур, Дейв Ґіббонс. Вартові
Із "Вартовими" добре позбуватися цноти супергеройських коміксів. Усе через Мура, який чорно стібе цю культуру, тому можете не боятися людей у трусах, що нав’язуватимуть ідею Make America Great Again. Натомість у "Вартових" навпаки всерйоз думають про те, якою буде людина з супергеройськими здібностями у звичайному світі (спойлер: жахливою й цікавою).

Д. М. Томас. Білий готель
Читач проглядає вигадану переписку між рок-зірками психотерапії про Анну Ґ. — пацієнтку Фройда, яка страждає від істерії й залишила щоденник із поемою. Тут же є ця "поема": графоманська й порнографічна писанина про оргію в Білому готелі. Згодом у наступній частині Фройд аналізує симптоми Анни та її нотатки. Далі — гірше, тримайтеся. Усі галюцинації й психоделічні спогади перетворюються на цілком реальні образи з Бабиного Яру. І в усього з’являється сенс. Від книги погано, фізично погано.

Салман Рушді. Гарун і Море оповідок
Салман Рушді вміє взяти найбуденнішу буденність і наплести таку казку, що не наснилася б жодному мрійнику. Тож сідайте на спину до птаха-заїки Удода поряд із Гаруном, який не вірить ніяким чарам і зневажає розповіді балакучого батька, у яких завжди купа вигадок. Птах вас віднесе до замку, де вся математика й дійсність працює тільки за вигадкою.

Арундаті Рой. Бог дрібниць
У Індії двоє близнят переживають сварки й трагедії, тримаючи одне одного за руку. Якось їхня мама закохалася в чоловіка з нижчої касти. І сталася трагедія. Історія про те, як одні традиції утримують найцінніше, а інші — руйнують життя. Водночас роман виховання та картина суспільства Індії з його проблемами й глибинами. Надзвичайно проникливий текст, кожна дрібниця з якого завалюється глибоко в душу.

Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом. Олівер Сакс
Щоденникові нотатки британського невролога цікаво читати не тільки через те, що його пацієнти не пам'ятають нічого після 1945 року (живучи в 1980), буквально сприймають власну дружину за капелюх чи ігнорують ліву частину тіла (і все, що відбувається зліва взагалі) — Олівер Сакс ще й уміє це все описати так, щоб було зрозуміло й тим, у кого знання з медицини обмежуються шкільним курсом біології. Книжку ковтаєш за декілька вечорів і дізнаєшся, на що здатна людина, коли її нервова система та мозок починають вигадувати нові правила.

Мілорад Павич. Хозарський словник
Роман-лексикон, анотації та рецензії до якого часто важче зрозуміти, ніж сам текст. Про Мілорада Павича люблять говорити, тому що філософські теми зречення релігії, безупинності часу, відсутності істини дають для цього простір. Складна структура тексту водночас заохочує читача відкривати нові смисли й заримовує окремі сюжетні лінії. Пам’ятаю, спершу страшенно зраділа, що в книжці зовсім немає любові, а наприкінці Павич так усе викрутив, що захотілося вірити в сни.

Террі Пратчетт. Морт
Пратчетт створив величезний Дискосвіт, який виклав у 41 книзі. Це майже 12 тисяч сторінок історій — читати-не перечитати. Над жартами, що часто абсурдністю не програють групі Монті Пайтон, смієшся вголос навіть у громадському транспорті. Окрім гумору, Пратчетт захоплює думками: про феміністичний рух чи сенс життя, вивертає канони в пригодницьких романах і переінакшує пісні, він кепкує з журналістів, історичних подій та використовує алюзії на маскульт. Нижче мапа, щоб не загубитися + дописала українські переклади, які вже видані.

ЧАСТИНА 2

Емма Донох’ю. Кімната
П’ятирічний Джек святкує з мамою свій день народження. Він ніколи не купався в річці й не ліпив сніговиків, має довге волосся, тому що ніколи не тримав у руках гострих предметів. Так, він ніколи не виходив із маленької кімнати. І він розповідає свою історію про дні з мамою й ночі зі Старим Ніком, який приходить у кімнату в темряві й рухає ліжко, поки Джек у шафі рахує. Очима хлопчика це все не болить: Джеку подобається його життя, у нього є найліпша мама та багато приємних буденностей. Справжній біль з’являється, коли хлопчик врешті виходить із кімнати.

Елінор Каттон. Світила
Детектив, написаний за астрологічною мапою: зорі поєднують у одному сюжеті неотесаних золотошукачів, витонченого англійця, неможливо привабливу проститутку — у Новій Зеландії, під впливом опіумного туману й солодкого запаху ладану. Якщо за законами жанру кожен оповідач має поступово розплутувати клубок за допомогою деталей із особистої історії, тут усе навпаки. Дванадцять незнайомців заводять читача глибше, збільшують масштаби оповіді. І от вам зовсім все одно, хто тут вбивця — так чи інакше, ви готові вислухати кожного.

Кнут Гамсун. Голод
Головний герой ходить містом і страждає від голоду. Із сюжетом — все. 250 сторінок потоку хворобливої свідомості людини: амбітної, можливо, талановитої, надзвичайно гордої, місцями снобської та найголовніше — голодної. Направду, саспенсу тут вистачає, хоч і виглядає він інакше: крихкість або раптова потужність переконань героя, ось він готовий смоктати дерев’яну тирсу, а ось він же віддає всі гроші випадковому перехожому. Його поведінка й думки відверто дратують — цим і кульмінують. Кнут Гамсун тримає напругу психозом, що відбувається в голові героя, а не довкола нього.

Джон Стейнбек. Грона гніву
Той випадок, коли прокидаєшся о 7 ранку, тому що крізь сон хвилюєшся, чи вдалося оклахомцям знайти роботу на Південному Заході. Часи Великої депресії, уся сім’я Джоудів пакує своє життя на вантажівку й рушає з вірою в майбутнє. Якби не темпераментність героїв, цей роман називався б "Грона безвиході": смерть близьких людей, безкінечна дорога, хвороби, голод, безробіття — сюжет доводить, що завжди може бути гірше. Але Джоуди зчеплюють зуби, їх штовхає в спини гнів, вони тримаються разом — просто фантастика.

Сьюзен Зонтаґ. Про фотографію
Збірку есеїв про те, як зі світом відбулася фотографія, Зонтаґ писала зовсім не для фотографів. Близькою ця книжка стане для тих, у кого життя співіснує з фото — себто для всіх нас. "On Photography" вийшла в 1977 році, але саме через те, що мова там зовсім не про техніку, вона стоїть на видному місці в бібліотеках і сьогодні. Зонтаґ пише точно, дивиться широко й викладає те, про що ви думаєте не перший рік, але зібрати докупи лише зараз.

Міленко Єрґович. Іншалла, Мадонно, Іншалла
А цей роман складається з шістнадцяти реміксів на севдалінки (балканські народні пісні). Тут багато важкої історії та життів простих людей, багато легенд, які виявляються справжніми розповідями жителів загублених земель — і це не випадковий перегук із Катериною Калитко — а ще багато дерту, "слово перського походження, означає горе, турботу, муку та біль, але насправді — нічого з цього".

Пісочний чоловік. Ніл Ґейман
Серед критиків прийнято вважати, що перший том Sandman’a — найслабший. Можу уявити, чого наплів Ґейман у наступних томах, але графічний роман про Повелителя снів — викид стрімголов у світ міфології та кошмарів зі своїми психопатами та шаленцями, який запам’ятовується надовго.
(перед сном не читати)

Мандрівний замок Хаула. Діана Вінн Джонс
Іноді варто давати ляпаса внутрішньому снобу, і читати дитячу літературу. Тоді можна відкрити для себе британську письменницю, яка запрошує у світ, що надихнув Хаяо Міядзакі: сповнений чарів, іронії та трикстерів. Ви не встигнете дочитати навіть до середини, як біля вас уже сидітиме нестерпний серцеїд Хаул, смішна зануда Софі та гордий демон Кальцифер. Тож, якщо знайомі діти нарешті зібрали всі сиквели потеріани, є чудова альтернатива.

ЧАСТИНА 3

Серце-звір. Герта Мюллер
Роман про те, як можна проговорити невимовлене. Героїня розповідає про свої дитинство та юність, прожиті в Румунії часів розквіту режиму Чаушеску. Після самогубства спільної подруги четверо підлітків стають друзями. Хотілося б сказати, що це пригодницька історія з необхідними їй таємницями, карколомними шифрами й листуваннями, але декорації надто моторошні, і мова — надзвичайно поетична. Про тоталітаризм та німий страх — у щемливих спогадах юності.

Сліпобачення. Пітер Воттс
Гідробіолог пише жорстку наукову фантастику, у якій є гумор та міцні інтелектуальні діалоги — і яку можливо читати, тому що це високохудожній текст. "Неймовірно!" — скажете ви. А я додам, що цей канадієць легко винесе вас за межі кімнати своїми розмовами про вампірів, космос і океан.

Персеполіс. Маржан Сатрапі
Маржан розповідає про дорослішання: своє власне та революції, що гойдала Іран. Паралельно з’являються особисті проблеми авторки та назріває війна, постають питання самоідентичності, поряд виживають іслам та свобода. Графічний роман, який ставить важливі питання — водночас зрозумілий і невідомий для дитини і дорослого.

Шум і лють. Вільям Фолкнер
Складний роман: структурно, стилістично, та й тематично. Чотири людини по черзі розповідають про свого часу славетну сім’ю, що розвалюється. "Розповідають" — це дуже узагальнено, бо вони рефлексують, перериваються, плутаються в часі, згадують і думають про самогубство. У сім’ї з однаковою силою можуть ненавидіти та любити — вічна історія, про яку вічно будуть говорити.

Camera lucida. Ролан Барт
Якось Ролан Барт після смерті мами, побачив її дитяче фото, яке призвело до написання цього есею. Щось у знімку було особливе, від чого в письменника защеміло всередині. Як і Зонтаґ, Барт дивиться на фотографію зі сторони: не як оператор, але як спостерігач. У деяких фотографіях може бути присутній punctum — укол, певна деталь, що відгукується в глядачі спогадом чи особистим враженням. Це вирішальний момент, коли фотографія відбувається з людиною, не зважаючи на її культурну цінність.

Зачарована гора. Томас Манн
Філософський роман, написаний із щедрим використанням сатири та іронії — саме тому читається легко, й смішно. Гм, легко — поняття відносне: тутешні герої говорять про різноманітні -ізми, плинність часу та хворобу. Усі ж бо вони хворі на туберкульоз, а тому, відповідно до стереотипів ХІХ століття, палкі, ненажерлеві, збочені та натхненні. Але ж не можна сперечатися, що Ганс Касторп стає значно цікавішим, коли врешті захворіває?

Коротка історія семи вбивств. Марлон Джеймс
Пам’ятаєте, була мода на briefly — короткий переказ сюжету? Так от, Марлон Джеймс не зацінив. Тому стислий переказ історії Ямайки для нього — це епопея на 900 сторінок у 13 голосах, яку можна читати під біт. А щоб урок історії не звучав монотонно, деякі оповідачі закидаються кокаїном, інші — мертві або слухають Боба Марлі. Міцний заміс, можна глибоко провалитися.

Довгі часи. Володимир Рафєєнко
Разом із цим текстом у нас водночас з’явився хороший роман про сьогоднішню війну і власна міфологія Донбасу — не знаю, що ліпше. "Довгі часи" читаються легко, вам не заганятимуть голки під нігті, а солдати не виноситимуть із вогню своїх коханих. Більше того, ви навіть місцями будете сміятися. Але, щоправда, це такий сміх із усвідомленням міри болю дійсності, більше схожий на іронічне видихання повітря через ніс.

усім свят
nerdgasm із вами

і обережніше із сангрією))0)

Останнім часом їм так багато яблук, що принаймні на чверть відчуваю себе Богом Смерті.

жарт про старий-добрий Death Note і загрозливого Рюка, який найбільше у людському світі любить хрусткі яблука

Легендарна манга, що стала не менш легендарним аніме-серіалом, де є трохи японського фольклору, захопливе протистояння двох геніальних і цинічних підлітків та розслідування низки вбивств — усе, що ви любите. Просто якось учню старших класів потрапив до рук незвичний зошит: варто записати туди ім’я людини, вона помре. Але Ягамі Лайт теж не звичайний учень, тому у вас на очах розгортається хроніка апокаліпсису, а ви поки можете міркувати про вічну межовість добра і зла.

До речі, якщо будете думати почитати мангу замість аніме, не думайте. Перші декілька частин відтворили надзвичайно точно, тому нічого важливого не втрачається. А от продовження (друга частина) після смерті одного з головних героїв, щодо доречності якого досі сперечаються, у манзі перенасичене одноманітними діалогами. Друга частина не така динамічна, з’являється багато зайвих побічних ліній — у аніме з цим трохи погралися й залишили найкрутіше. Приємного занурення в нульові!