#hard_cover

Маржан Сатрапи. Персеполис

Моя любовь к графическим романам, зародившаяся меньше года назад, не угасает. Маржан Сатрапи рассказала свою историю в начале века, и находит слушателя до сих пор. Она говорит о революции в Иране, о последствиях войны и о личном опыте взросления в условиях борьбы за права иммигранта, девушки и подростка. Ответьте честно на вопрос: много ли вы знаете об Иране? Знаем в общих чертах об ущемлении женщин, о религии в контексте исламской страны и о большом количестве жертв.

Маржан Сатрапи очень просто (лаконичность – характерная черта многих графических романов) показывает внутренний мир закрытой культуры. Революция и война через призму восприятия ребенка: родители Маржан были openminded (многое ей объясняли на пальцах), а сама девочка в 10 лет неплохо разбиралась в истории и политике своей страны. Познав лишения и ужасы, она быстро взрослеет. Вскоре 14-летняя Маржан стоновится иммигрантом в Австрии со всеми производными. И хотя в родном Иране она чувствовала, что ее внутреннюю свободу ограничивают, свобода в Европе для подростка была слишком навязчивой: несчетные субкультуры, разнообразные наркотики и сексуальный хаос.
Вернувшись в Иран "слишком западной" для своего окружения, Маржан снова чувствует себя чужой. Рассказывает, что там всегда соседствовали "продвинутые" с "традиционалистами", о том, как там живут ночной жизнью, о попытках свергнуть правила. Для меня например было открытием, что стражи могут забрать мужчину за непристойности, сказанные женщине, так же просто, как и женщину – за неправильное ношение платка. От истории Маржан трудно оторваться.

Изначально я по понятным причинам сравнивала роман с "Маусом", о котором уже писала выше: примитивная черно-белая графика, сложные темы простыми словами, да и война наконец. Но "Маус" все же более концентрирован: там вся проблематика сводится к выживанию в концентрационных лагерях и тотальной жестокости человечества. "Персеполис" более разверстан в этом плане: здесь параллельно раскрыты проблемы взросления Маржан как девушки (а в определенный момент и как девушки восточной внешности в Европе), с попытками понять чужую культуру, принять себя, побороть страхи; и сумасшествие, что происходит на родине, бессчетные перемены, ограничения и правила. Эти две линии проблем дополняют друг друга и тем более важным делают роман. Тем интереснее это читать, что Маржан все время крутилась в кругах интеллектуалов (иногда псевдо-): восприятие старшим поколением, молодежью и детьми происходящего, краткие экскурсы в философию и политологию, гендерные вопросы, размышления о внешности и личностная сексуальная революция – разве не об этом сейчас гремит весь мир?

Главная героиня вряд ли будет вам приятна. Она – человек. Маржан Сатрапи очень честна с читателем. Потому временами вы будете спорить с ней, думать, то поступили бы иначе или не позволили себе подобного. Здесь показана жестокость детей, напыщенность и снобизм образованного человека, элементарные сплетни, глупость и эгоизм. Но это честно. А потому важно.

И напоследок: под конец сентября "Персеполис" выйдет на украинском языке в издательстве "Видавництво". Знаю об этом давно, но все никак не нарадуюсь.

На вихідних пощастило вперше побувати на виставі Харківського театру ляльок. І хоча знаю про них давно, все не складалося потрапити. Напевно, це все щоби зараз годину просидіти з відвислою щелепою.

Вони відомі ляльковими виставами для дорослих. І тепер я розумію чому. Це крута й несподівана робота з реквізитом, ніби прості рішення в майстерних руках сценографки Діни Чмуж містично перевтілюються.

Інсценізація повісті Оксани Забужко «Калинова сопілка», де міф про Каїна та Авеля перегрався на двох сестер – звучить складно, але повірте, режисерка Оксана Дмітрієва зуміла красиво й головне зрозуміло втілити метафори. Вийшла щемка та вічна історія про заздрість і біль.

Акторки Вікторія Міщенко та Лілія Осєйчук грають за десятьох, співаючи, видаючи звуки монстрів і плачі, – невідривно тримають увагу зали.

Показую шматочки, але треба йти й тримати власну щелепу – тим паче зараз театр іноді грає в Києві. Буде ще Вертеп у грудні, туди теж хочу.

Беріть квитки, поки є.

🌟10/10 але ви це, напевно, і так зрозуміли

Іще коротше:


✓ Філіп К. Дік • Убік — Кomubook
ви, звісно, скрізь можете прочитати, що Дік писав наукову фантастику, але насправді він один із найдепресивніших екзистенціалістів. У всесвіті Убіку збивається час. Усе рухається в зворотньому напрямку: техніка стрімко "деградує" до найстарішої моделі, цигарки перетворюються на попіл. Руйнується все. Діку не потрібні монстри, щоб налякати читача. Достатньо трохи глибше розібратися в людині.

✓ Аскольд Мельничук • Посол мертвих — ВСЛ
американський роман, виконаний у східно-європейській традиції. Аскольд Мельничук рефлексує над еміграцією й минулим своїх предків. Поєднання іронічності, динаміки й легкості з болісними темами читається зовсім свіжо й незвично. Сімейна сага, із глибоким зануренням у тему смерті, ідентичності, що не звалюється тягарем на наші й без того пригнічені голови.

✓ Пітер Воттс • Сліпобачення — Видавництво Жупанського
наукові пояснення вампірів у космосі, природа емпатії та наслідки її відсутності, різниця між розумом і свідомістю, філологічні жарти. Красивий sci-fi, про який не соромно розповідати дівчині на першому побаченні.

✓ Маржан Сатрапі • Персеполіс — Видавництво
жахливо важливий графічний роман. Розповідь про складні речі примітивною мовою дитини (а згодом зрозумілою мовою підлітка): іслам і дитяча зрілість, Іран і війна, наркотики і пубертат, філософія і самоідентичність.

✓ Марлон Джеймс • Коротка історія семи вбивств — ВСЛ
ні, не коротка. Великий ямайський роман, Букер 2015 року, який уже встигли порівняти з усім, чим тільки можна: від "Мобі Діка" до фільмів Тарантіно. Якщо образити письменника, то це історія про замах на Боба Марлі. Соковиті персонажі, надпотужні ігри з мовою й стилістикою, звісно, плутаним і захопливим сюжетом. (Про Тарантіно не дарма: роман ще й надзвичайно кінематографічний, тому НВО вже вчепилися за нього, встигни прочитати)

✓ Микола Хвильовий • Повне зібрання творів — Смолоскип
ура. Смолоскип узяв і зібрав одного з найліпших модерністів (ні-ні, я не додаватиму "українських") у 5 томів. Залишилося мріяти, що колись гарно видадуть і тим самим популяризують окремо "Санаторійну зону".

✓ Курт Воннеґут • Буфонада, або Більше не самотні — Вавилонська бібліотека
останній президент США від народження пов’язаний зі своєю сестрою-близнючкою – ментально й емоційно; вони разом переживають власну потворність, ідіотизм і дитинство в готичному маєтку, де їх закрили батьки. Одного дня вони вирішують, що їм набридло бути ідіотами, тому стають ввічливими й розумними людьми. Воннеґут використовує сатиру, наче панацею від усього, проте завжди залишається гуманістом.

✓ Адольфо Бйой Касарес • Щоденник війни зі свиньми — ВСЛ
книжка про жорстокість і красиву старість. Недопрочитаний друг і співавтор Хорхе Луїса Борхеса, зовсім на нього не схожий, безмежно іронічний, малює таких стариганів, що враз хочеться на пенсію. Від антиутопії, яку обіцяють в анотації, там зовсім мало, і тим ліпше. Натомість психологія, сонце й діалоги 60-річних хлопців про життя.

✓ Ромен Ґарі (Еміль Ажар) • Життя попереду — ФАБУЛА
легендарний містифікатор, який спромігся стати єдиною людиною з двома Гонкурівськими преміями за два романи під різними іменами. Історія десятирічного хлопчика, що виростає в паризькому притулку іммігрантського кварталу. А далі Ажар пронизує наскрізь словами героя: боротьба зі стереотипами, майже шалена любов і життя серед проституції, наркотиків і нескінченних складних рішень – життя попереду.

✓ Чарлз Буковскі • Грай на піаніно п’яно ніби на ударних поки пальці ледь закровоточать — Люта справа
поезія Буковскі – щось інше, ніж уривки з "Жінок", які ми читали на задніх партах в школі. Мені особисто вона видається більш чуттєвою, та й просто ближча, ніж проза. Ви можете вважати інакше, але на книжку подивіться, це чудовий арт-бук + подані оригінали як бонус.

✓ Мілан Кундера • Вальс на прощання — ВСЛ
Кундера хоч і розповідає читачу (у діалогах своїх героїв) про болісний досвід очікування еміграції, проте не дозволяє йому довго сидіти, похнюпившись. Немає часу, історія рухається далі, стосунки зав’язуються в тугий вузол, який дедалі цікавіше розплутувати. Тут головне не крайня межа досягнутого суму, а необхідність проговорити все важливе й вистрілити з усіх рушниць на стіні.

✓ Джордж Р. Р. Мартін • Ночеліт — КМ-Букс
ну не "Піснею льоду й полум’я" єдиною, правда. Тут Мартін дарує читачам психологічний трилер у космосі (так-так, тут також багато персонажів гине). На додаток оповідання з циклу "Тисяча світів". Що говорити – все одно не зможете відірватися, доки не дочитаєте.

✓ Джеррі Даґан та Майкл Готорн • Дедпул. Балакучий мільйонер — Fireclaw
думаю, про Дедпула можна особливо не розписувати. Один із найбридкіших "супергероїв" Marvel, який постійно руйнує четверту стіну й збирає шалену касу своїми екранізаціями. Можна бути найбільшим скептиком, але з декількох жартів точно сміятися до гикавки.

Тавтологія, яку можна пробачити і якій варто радіти:
Видавництво анонсувало видавництво "Мауса" Арта Шпігельмана.
Ярослава Стріха продовжує робити безцінні подарунки українським читачам.

Вільям Фолкнер, Шум і лють

Як прочитати Фолкнера і не втратити глузд?

• Роман поділений на чотири частини: розповідь від імені Бенджаміна, від імені Квентіна, Джейсона й на останок – автора. Перший – розумово відсталий, по-дитячому наївний у сприйнятті світу. Оповідь другого переповнена рефлексіями й наростанням думки про самогубство. Третій – середньостатистичний прагматик. Відповідно стилістика відрізняється кардинально. Усе це щедро пересипане шаленими потоками свідомості нещасної матері цих дітей історією сестри-шльондри й спогадами про пристрастрасть вночі, неправильні рішення.

• Читати це важко. Ти постійно губишся в часовому просторі роману (бо він таки часто змінюється) або в оповідачах, не розуміючи хто все ж лютував, а хто любив. Фолкнер хотів спростити ці муки й використовувати чорнила різного кольору в одній із частин. Задум здійснився тільки в 2012 році (83 роки думали), а примірник такої "різнокольорової" книжки коштував 345 доларів. Але й із виданням для простих людей (окремі абзаци надруковані курсивом) теж можна розібратися.

• У роман читача вводить Бенджі. Його світ є надзвичайно простим, хоча ця частина оповіді вважається найважчою через майже невловиме стрибання в часі. Його трепетна любов до сестри Кедді зворушує. А ще всі в сім’ї знають, що Бенджі може унюшити нещастя, наче пес, і почати вити. Проте це все ще не шум. І тим більше не лють.

• Ця історія сповнена теплом: фізичним від конкретної людини й емоційним у зв’язку між дітьми однієї родини. Поряд постійно відчувається любов, у різних її проявах.

• Кульмінацією роману й найбільшим емоційним надривом є момент проповіді. Тим цікавіше, що ніякий "злочин" не розкривають, насправді взагалі ніякої різкої дії тут немає. Просто персонажі переживають певне метафізичне прозріння. (читач потім сидить і довго дивиться у стіну).

• Фолкнеру в принципі не потрібен різкий розвиток сюжету (чим ти здивуєш у ХХІст., розпадом патріархальної сім’ї? пф). Просто він так конструює цей пазл із різних уривків часу, різної сили експресії, що в певний момент забиваєш на складання історії й насолоджуєшся цим айсбергом красивої й розумної прози, який суне на тебе. І от коли це прийняття приходить, багато всього стає зрозумілим. Вільям Фолкнер ніби каже: "Так, наш світ розвалюється, і просто не буде. Але от сядьте, подивіться, як повітря пахне деревами чи дощем, коли нам спокійно. Чи якою може бути мовчазна вдячність дитини за булочку, що ви їй дасте. Якою доброю може бути стара "чорнючка". Гріх і трагедія існують, але не без любові."

• Родичі не можуть зрозуміти (а читач разом із ними), чому Бенджі починає раптово плакати рюмсати вити. І тільки за допомогою слів автора, тричі повернувшись до попередніх розділів, починаєш вгадувати, що це плач не тльки через сум за сестрою, любов, але й через шум і лють навколо.

Про театр теж варто пам’ятати. Із театрами в Україні зараз відбувається щось неймовірне, і пропустити це ніяк не можна:

https://karabas.live/teatri-premyera-2018/

Псст, трохи Кальвіно треба?
Розібравшись із історією літератури і потребами читача, Італо Кальвіно вирішив погратися. Постібав нас усіх, але ж ви не можете заперечити, що детективи захоплюють, а любовні романи розчулюють?)

http://www.chytomo.com/iakshcho-podorozhnij-odnoi-zymovoi-nochi-zahubytsia-v-romani-italo-kalvino/

"Climax" Гаспара Ноэ – эмоциональный аттракцион. Подругу трясет, у меня искусаны пальцы, знакомый цитирует главную героиню: "Это какой-то пиздец". Люди подписывают фото в инстаграме: "Выжившие после Гаспара".
А я думаю, в какое удивительное время мы живем: люди стараются выжить на фильмах.

̶T̶a̶k̶i̶n̶g̶ ̶O̶f̶f̶ The Lure

Історія про те, як хотіла подивитися Відрив Формана, а завдяки помилці путлокера (випадковому файлу на сторінці фільму) глянула польський фільм 2015 року Córki dancingu (Доньки танців, а англійська локалізація The Lure).

Дві сирени (а вони таки сирени, хоча всі вперто перекладають "русалки" й "mermaids") потрапляють у варшавський стрип-клуб, де стають зірками сцени завдяки своєму чарівному голосу. Майже всі пісні в стрічці польські й, можу запевнити, звучить це надзвчайно цікаво й гарно. Загалом, Злота й Срібна дивують усіх ще й перфомансом: варто на них вилити воду, замість ніг з’являється хвіст (що виглядає справді рибно й страшно). І взагалі, сирени тут, як і в міфології – доволі неприємні створіння, що харчуються людською плоттю, гіпнотизуючи жертв співом.
Срібна закохується в басиста, та той сприймає її лише як рибу й тварину. В наркотично-фентезійній атмосфері напруга зростає: Злота дізнається, що її закохана сестра перетвориться на піну, якщо хлопець одружиться з іншою. Ну ви зрозуміли, так?) Тільки от на відміну від діснеївської "Русалоньки", поляки передають усю андерсенівську моторошність, хай навіть у форматі тріпу й із додаванням електронної музики.
Усе разом виглядає мокро, холодно й гіпнотично. Дякую, путлокеру, за твої помилки.

Завтра все ж гляну Формана.

когда-нибудь я соберусь с мыслями и черкану что-то о Томасе Манне, но пока поверьте на слово и присаживайтесь рядом читать

"Щоб здобути популярність, достатньо поговорити з Ернестом Гемінґвеєм," – подумала якось я. Станом на 2018 рік це поки неможливо, тому поговорила з розпорядником його спадщини.

http://www.chytomo.com/rozmova-z-majklom-katakisom-i-khto-vin-bez-tsykh-romaniv-alkoholik-seksyst-i-krasen-hemingvej/

Зацініть, яку розвагу вигадала:
читаєш Сьюзен Зонтаґ "Хворобу як метафору", а потім "Зачаровану гору" Томаса Манна – і смієшся з усіх стереотипів про туберкульоз, які спрощує Зонтаґ і описує Манн.
Сексуальна збоченність, ненажерливість, емоційне збудження й наприкінці легка смерть – усе це переживають пацієнти санаторію Берґгоф. Але, звісно, не туберкульозом єдиним. Я обіцяла оду Томасу Манну, тож...

У своєму зверненні до студентів Принстонського університету Томас Манн розповідає історію, як у його дружини підозрювали сухоти, вона перебувала в санаторії, і він одного разу відвідав її "на горі". Зупинився в ньому на три тижні. Там він застудився, тож Манну запропонували залишитися на обстеження й лікування. Проте, підозрюючи зле, він тікає звідти й вирішує написати сатиричну новелу про внутрішній устрій "нагорі". Ну, це саме та новела, яка стала двотомним філософським романом.
Це стало чимось новим і незвичним у ХХст.: ніякого тобі карколомного сюжету, суцільні розмови. Спробуйте уявити, якою могла бути реакція в 1920-х на діалог, де один герой може безперервно висловлюватися впродовж двох сторінок. І тим не менш, читати це цікаво. Манн робить своїх героїв по-своєму чарівними, вони дискутують про все на світі: як люди, у яких температура 38, як люди, що постійно збуджені й мають на лічильнику певний час. А ще це люди, у яких найголовніше в житті – поставити термометр і правильно загорнутися в ковдру перед процедурою лежання. Усі проблеми рівнини стають зайвими й перебільшеними. Ганс Касторп істерично радіє підвищенню температури й новим симптомам хвороби, у перервах роздумуючи, як втрачає свою цінність час. У певний момент читач може вловити в Гансі навіть пригодницький потяг і ейфорію перечуття, щоправда, до хвороби.
Томас Манн дає змогу висловитися багатьом течіям тогочасної Європи: тут є герої, що втілюють гедонізм, лібералізм і консерватизм. Між ними й коливається Ганс Касторп, часом потрапляючи й на спіритичні сеанси, дуелі й бали. Для когось це може бути цікавим як сатира, для когось – як стереотипізація туберкульозу; хтось вкотре аплодуватиме духу просвітництва, інших привабить абсурдність такої дійсності. Але це точно не нудний роман. Як може бути нудним роман, де одна з героїнь говорить про насолоду чхання?

Радість впізнання: привіт "Білому готелю" Дональда Майкла Томаса, текст про якого досі залишається "найпроглянутішим" тут. Томас точно читав не тільки "Бабин Яр" Кузнецова, а ще й перепрочитав "Зачаровану гору" Манна :))

Это интервью с самым громким белорусским режиссером современности. Он бежал от власти в Лондон, слушал хвалебные комментарии от Бена Брэнтли и ему не перестает болеть Украина. Не о Хэллоуине, но жути здесь хватает. (И она происходит у вас за спиной)

https://karabas.live/burning-doors-interview/

Це не навчальна тривога! У Києві покажуть переможця цьогорічного Берлінале – [НЕ]торкайся.

Не знаю, чи можна сказати влучніше про цю стрічку, ніж на весняній прем'єрі під час Молодості: "Якщо ви будете дивитися цей фільм, він вам швидше за все не сподобається. Його потрібно відчути". Це експеримент-запитання: наскільки глибоко ти можеш відчути себе, як ти станеш дивитися на інших та, нарешті, що таке тіло.

Головна героїня намагається порозумітися з власним тілом, відповісти на запитання, які ставить сексуальність і стати вільною. Люди, які опиняються тут перед камерою виводять себе і тебе за межі комфорту, за межі тілесного. Їм віриш. І от – щире щастя засідає всередині, а зовні хочеться танцювати. Ця стрічка відбувається з тобою – і це не можна пропустити.

показ тут – https://www.facebook.com/events/708440922868746/?ti=cl

Володимир Рафєєнко. Довгі часи

Ось так живеш із думкою, що досі немає хорошої прози про цю війну, а потім берешся за Рафєєнка. Про якого ніби й чула, але не достатньо, щоб перестати безкінечно відкладати. І дарма – адже роман, який в оригіналі звучить "Долгота дней" став найприємнішим відкриттям сучасної української прози. Хай навіть і російськомовної.

Є троє людей: сирота Ліза-Елеонора, яку всі вважають божевільною, литовець і філософ Сократ Гредіс та масажист (у минулому хімік) Коля Вєрєсаєв. Життєві обставини зібрали їх у лазні "П'ятий Рим" (усередині більша, ніж зовні), а давнє пророцтво ставить перед фактом: вони втрьох покликані здійснити подорож і забрати зі столиці те, що має покласти край війні. Війні дивній – вона ніби й гримить на звичних вулицях рідного Z (тутешній Донецьк), але Сократ помічає що далі, то безглуздіші речі знайомі розповідають про дійсність. Кажуть, що замість бійців із фургонів вилітають величезні колорадські жуки, у лазні безслідно зникають люди, а малюнки дівчинки пророчать майбутнє.

Але справжні казки тут розповідає Вєрєсаєв. Казки про людей, що живуть у трьох стінах, про укропів, які мовчки трапляються на дорозі та про жінок, яким не вистачає того, чого нема.

Тож частини про трійцю написані в старому-доброму магреалізмі зі щедрим використанням сюру, чорного гумору, фанстасмагорії та міфології (і це не ельфи-мавки якісь – автентичні східноукраїнські істоти). Тут подорожі в часі, просторі й смерті – суцільний безум. А от казки масажиста-хіміка такі реалістичні, що ломить суглоби. Та від того повірити в них не легше. Не хочеться вірити в дідуся, який щовечора виходить із дому за продуктами й губиться – також щовечора.

Хороший роман. Про цю війну. І зараз я думаю, що магреалізм – це найприродніша на неї реакція. На ту, що фоном звучить на екранах та існує в просторі, із якого не так просто вибратися.

Друг поплескує по плечі зі словами: "Ти тільки не плач"

Перрі Генцелль. Що важчий шлях
The Harder They Come

Безнадійний молодий романтик Іван приїжджає в ямайську столицю Кінгстон, щоби підкорити це місто: показово для мами він шукає заробіток, а насправді мріє записати реґі-хіт і стати зіркою. Недовго пропрацювавши в Проповідника, він таки записує свою пісню, щоправда, отримує за неї смішні 20 доларів. За законами жанру Іван викрадає серце красуні-сирітки, якою опікувався Проповідник, скоює низку злочинів у ім’я справедливості – і нарешті підкорює місто.

Стрічка «Що важчий шлях» і досі вважається ямайським каноном: герої говорять на патуа, тому це варто дивитися тільки в оригіналі й тільки з субтитрами; у саунді тут звучить вольове реґі, а косяки за довжиною дорівнюють долоні дорослої людини.

Рідко побачиш людину, яка не чула про "Крадійку книжок" Маркуса Зузака. Частіше можна зустріти тих, хто не знає, що ця історія написана від імені Смерті. А це насправді – найцікавіше, що в ній можна знайти.

Від сентиментальності "Крадійки книжок" зводить зуби. А оскільки сентиментальність цю розводить Смерть, бідному читачу стає зовсім погано.

На вулицях німецького містечка Молькінг 1939 рік, скрізь гримить голос Гітлера, поступово підступає війна. І от по цих вулицях бігає осиротіла Лізель зі своїм другом, час від часу підбирає книжки, що погано лежать, учиться читати за посібником гробаря й лупцює поганців. Її прийомна мама матюкається на все, що бачить, як це може робити тільки німецька жінка, а батько за першої зустрічі вчить крутити самокрутки з пахучого тютюну. Усе це розповідає Смерть.

Загалом, звучить як непогана чорнушна історія в дусі Тома Сойєра та Гека Фінна: ніби смішно, але читач не дурень – може сам додумати й пустити сльозу над долею розбишак. Проблема "Крадійки книжок" у тому, що нічого додумувати тут не дадуть. Смерть виявляється справжнім скиглієм, якого дістали смерті, голод і жорстоке людство, що невпинно самовинищується, ускладнюючи йому роботу. Додайте сюди ще й поетичну душу, яка не втомлюється будувати каламбури на основі оксиморонів (от тлумачний словник подає для Лізель синонім до тиші спокій, а на Небесній вулиці тиша була перед бомбардуванням) – і отримаєте плаксивого писаку, який знову тисне на нерв Війни й Голокосту, ще й робить це доволі бездарно.

Чому "Дім, який побудував Джек" Ларса фон Трієра – це не черговий кривавий трилер і його обов'язково треба побачити:

• Хтось вважає Ларса генієм сучасності, хтось просто любить Доґвіль чи Німфоманку, інші – ненавидять його за провокативні висловлювання, але данця обговорюють палко

• Навряд вам буде страшно, радше противно й смішно (часто водночас). Противно – бо насилля справді багато, і його рівень зростає. Смішно – бо неможливо не сміятися з іронічних та саркастичних дотепів, якими прошитий сюжет

• "Fame" Девіда Бові, яка часто звучить впродовж двох з половиною годин, створює такий піднесений настрій, що часом напруженість зникає зовсім, поступаючись комічності

• "Дім, який побудував Джек" – це такий великий стьоб над стереотипами про маніяків. Починаючи зі зрозумілої неврівноваженості, до образу Джека поступово додаються жорстокість, що тягнеться з дитинства, брак талану в творчості – загалом, такий собі вагомий набір причин, щоб убити до біса багато людей. Але окрім таких передбачуваних характеристик, режисер додає Джекові ряд інших рис – знущаючись не тільки з глядача, але й із самого маніяка

• Поки Джек нашпиговує людей, Ларс не соромиться запхнути в картину Вергілія, Делакруа, Данте і, власне, себе. Якщо спершу перевертаєш для себе цю стрічку на комедію, згодом вона обертається й на велику рефлексію художника над власною творчістю – не дарма тут стільки прямих самоцитувань Ларса фон Трієра

• Наостанок додам, що це була 10 ранку на Київському тижні кінокритики, а велика зала в "Жовтні" була заповнена вщент. До кінця досиділи майже всі. Тому чіпляйтеся кігтями в крісло попереду. Нехай вам запам’ятається!

Жозе Сарамаґо. Перебої в смерті

Жозе Сарамаґо зриває вам дах і танцює на попелищі. Робить припущення, над яким цікаво подумати, виводить його на 100 сторінках, а наприкінці над усім все одно перемагає любов.

Здавалось би, так просто, але читачі от уже майже століття сваряться, що ексцентричного португальця неможливо читати. Із його текстів безжально виривають шматки й заповнюють ними хрестоматії – щоб ламати школярів змалку. Це в мене такий гумор на межі фолу, але окремі притчі справді знайомі ще зі шкільних часів.

Історія така: якось у одній країні напередодні нового року ніхто не помер. Спершу люди цьому раділи, згодом дивувалися, а пізніше – як завжди буває – дратувалися проблемам, що з того виникли. Із таким зрозумілим закрутом Сарамаґо утнув справжній фарс: виявилося, що людству буквально необхідні мерці для нормального функціонування системи. Ані суспільство, ані читач не усвідомлюють причини такого хаосу в плині життя добру половину книги, проте згодом з’являється та, яка вчинила все це неподобство – смерть. Саме вона й спробує все пояснити та виправити.

До речі, перечитавши Сарамаґо зараз, зрозуміла, що про нього можна говорити в контексті різдвяних свят не менш затишно, ніж про Діккенса. Це все притчі, після яких поновлюється віра у вічні цінності й хочеться обіймати ближнього. Тільки от на відміну від символічних (і голих) сюжетів, до яких ми звикли завдяки безжальній прямолінійності Голлівуду, Сарамаґо розповідає притчу реченнями, довжиною з абзац, часто без розділових знаків, кепкує з суспільства й саркастично насміхається з влади, змушує смерть заслухатися Бахом, а читача – закохатися у смерть.