Арт Шпигельман. Маус

Человек уже как-то каялся в снисходительном отношении к комиксам. По запискам библиотекаря, которые вы, собственно, читаете сейчас, может показаться, что уважение началось благодаря "Хранителям". Отнюдь.

Вообще "Маус" прогремел после присуждения ему Пулитцеревской премии. В качестве графического романа он в этом до сих пор остается единственным и неповторимым. У него отменная компания с Брэдбери, Донной Тартт, Стейнбеком, Фолкнером (нет-нет, человек не будет перечислять всех лауреатов за сто лет, сами знаете). В чем секрет?

Это история Холокоста. Арт Шпигельман, художник и писатель, записывает на диктофон рассказ своего отца. Об оккупации, гетто, "марше смерти" на Дахау и об Аушвице.

В первую очередь хочется поговорить о художественной составляющей - сразу в глаза бросается, так сказать. Картины о войне всегда страшные: чего только стоят "Герника" Пикассо и "Лицо войны" Дали. Но Шпигельман идет иным путем. Зачем прорисовывать ужасы, если и без того воображение при произношении "Освенцим" вызывает у каждого свои страхи. Ассоциации к персонажам понятны без лишних объяснений: серые мыши-евреи, коты-немцы и свиньи-поляки. И все это черным по белому. Никакой мрачной игры красок.

Отец кровоточит историей. Нет места разделению на плохих-хороших. Это рассказ о том, как пытались выжить, а не остаться героями. Рисунки животных передают саму суть человеческого существа. Здесь жадность, лицемерие, предательство. Когда даже рамки свои-чужие размыты. Как знать, кто станет ангелом-хранителем, а кто будет мстить.

Черт, пол года прошло после прочтения "Мауса", но человек не может унять дрожь в руках. Достает сигарету.
...

Вообще можно очертить три сюжетных линии, три корпуса проблем: непосредственно история Владека Шпигельмана (которую слушает и записывает его сын Арт); послевоенное бытовое общение отца и сына; и работа самого Арта, размышления о подготовке книги "Маус".

И вот остальные два корпуса не менее интересные (ммм лучше сказать печальные), чем история отца. Ведь можно проследить, в кого превращается Владек, сплошная шизофреническая бережливость, которую мы наблюдаем у наших бабушек. Это вовсе не герой военного времени, это очень одинокий и несчастный человек, который не способен сделать шаг в новый мир. Арт передает самые обыденные диалоги с отцом, необъяснимое раздражение по поводу лишней пачки соли или выброшенного пальто. Кризис старого человека накладывается на пережитый опыт, или наоборот. Generation gap здесь показана в самых гротескных ситуациях, вечный конфликт "отцы и дети" действительно жуткий (в декорациях проговоренного).

И наконец переживания Арта Шпигельмана, писателя, который лишь хотел окрыть правду, передать услышанное. Но создал сенсацию. А после сенсации не остается человеческое, только бизнес.

В красивом слоге "Маус" не нуждается, ему и без того хватает. От простоты только хуже. Она сквозит в таких мощных деталях, которые трудно выдумать. В этом самая большая сила книги.

Ладно, понесло человека не на шутку. Невероятная книга. И похмелье вот уже пол года.

Элеанор Каттон. Светила

Бытовало мнение, что лучше говорить о книге сразу после прочтения. Мол, как солью в рану — чем свежее, тем ярче впечатления. Но вчера, в приступе очередной бессонницы, подумалось о том, что есть книги, которые возвращаются в сознание образами даже более выраженными и обретают новые смыслы с течением времени после того, как перелистываешь последнюю страницу. "Светила" из таких.

На первый вздох может показаться, что это захватывающий и объемный детективчик о золотоискателях, стилизованный под викторианскую литературу (аka критический реализм). Но взгляните правде в глаза: кто в ХХІ веке дает Букеровскую премию заурядному детективному роману на 800 страниц? Ха.

Дышишь глубже и в истории прочитываются рисунки звезд. Да-да, в свои 28 лет Каттон пишет книгу по астрологической карте. И это только звучит как сентиментальная игра. Ведь грубые и повидавшие всякое за пару лет на приисках персонажи вплетаются в одну историю с образованным и утонченным англичанином, неестественно притягательной проституткой, все это в опиумном дурмане и с привкусом ладана, конечно. Судьбы таких разношерстных героев могут сплести воедино только небесные светила.

Просто невероятно, как тонко писательница создает сюжетные линии. Здесь рядом уживаются спиритические сеансы с бытом мореплавателей и золотоискателей. Сделано это все с изысканным вкусом. Разнообразие героев позволяет Каттон разгуляться в психологии персонажей. Каждый увлекает своей историей и приоткрывает завесу главной загадки.

На "Светила" можно смотреть как на головоломку: ведь каждая глава начинается с астрологической карты, детально изучив которую, можно предположить, что произойдет. Но это лучше воспринять как иронию автора и деконструкцию детективного жанра: мол, к чему читать, если знаешь убийцу? А цимус в том, что Элеанор Каттон не ограничивается одной сюжетной линией: каждый из двенадцати гостей комнаты таит свою историю и скрытую деталь, которая связывает его с остальными. И ни одна линия не уступает в драматизме и напряженности. Тот случай, когда читатель собирается прочитать пару страниц "чисто на перекуре" — и вот пролетают одна за другой главы, а сигарета сгорела сама по себе.

Искренний восторг, словно у ребенка, что впервые увидел падающую звезду.

Человек упивается слогом и выдержанным стилем. Этот увесистый роман читается взахлеб — не быстро, но ненасытно — настолько красиво и интересно он исполнен, ко многим местам хочется возвращаться снова. К вящему своему изумлению, можно наблюдать, что ваша речь становится более упитанной и витиеватой, не пугайся, это лишь синдром большого романа.

Вскоре заметишь, что ложишься в постель ты уже не сам, рядом укладывается двенадцать таинственных незнакомцев. И каждый из них расскажет свой вариант развития событий.

Марк Z. Данилевский. Дом листьев

На счет три выкрикивай самый клишированный сюжет для американского хоррора. Раз, два, три: молодая семья заезжает в дом и внезапно их жизнь превращается в кошмар. Десять очков скептицизму!

Историю "Дома листьев" нельзя описать вот так поверхностно, даже если постараться. Об этом романе мне впервые рассказал библиотекарь вроде как к слову об интересных книгах — и, черт, еще тогда холодок пронизал мои позвонки.
Хотя Данилевский и закрутил все на самой заурядной идее, получилось все ой как не просто. Уже было доказано, что правило первых 30 страниц — беспардонный миф. В случае "Дома листьев" нужно понимать, что ожидает читателя дальше, иначе разобраться в происходящем вначале кажется невозможным.

Что ж, есть некий Дзампано: старик, посмотрел фильм, впечатлился, написал к нему комментарии с кучей отсылок (правдивых и вымышленных). В своем псевдоанализе он противоречит сам себе, он то восхищается документальностью, то говорит о бестолковости подделки, дотошно пересказывает увиденное. Но есть одна проблема: Дзампано всю жизнь был слепым.
Веселье начинается. Дзампано умирает –обстоятельства явно жуткие– его рукописи находит Джонни Труэнт с другом. Парень втягивается в чтиво, замечает, что оно оказывает на него странное влияние, он начинает интересоваться не столько фильмом, сколько человеком, который его снял — Нэвидсоном. И только здесь появлется то самое, заветное: фотограф со своей семьей переезжает в дом. Его замысел — отснять быт своей семьи, с этой целью он расставляет по дому камеры (на которых конечно же видно, что с домом что-то не так).

Описание выше — это все равно, что историю Соединенных Штатов втиснуть в одну страницу, но все же. Повествование в "Доме листьев" не линейное, это понятно. Но, что касается структуры, Марк Данилевский обошелся с читателем куда более жестоко, чем просто эксперементы с фабулой. Сам роман выглядит как целая кипа фрагментов рукописи, писем, стихов, интервью, фотографий — что-то из этого сгорело, иное прокомментировано Стивеном Кингом, Стенли Кубриком и Хантером Томпсоном, некоторые ссылки стоит читать с помощью зеркала. Но по порядку.
Дзампано — это такой шарж на постмодернизм, мало того, что он комментирует и ссылается на все, что (не)видит, он цитирует себя, философствует, уходит в дебри от темы.
Это все читает Труэнт, чья история написана в чисто битнических красках (со всеми алко-сексо-наркопроизводными). Его переживания записаны паралелльно с прочитанным в сносках. NB на маргиналиях — прошлый век. В ходу примечания такого обьема, что пришлось применять разные шрифты, чтобы читателю было "чуточку легче".
И наконец фильм Нэвидсона, о котором столько разговоров. По сути это ведь один из самых больших страхов американцев — дисбаланс в их private property. Мой дом — моя крепость. Так получается, что новое жилье семьи фотографа оказывается внутри больше, чем снаружи. В нем появляется и исчезает (лишняя?) протяженность, и не только она. Но если история о вторжении в личное пространство вряд ли заденет самые болезненные точки человека, выросшего в типичном гоп-районе Центральной Европы, то Данилевский скребет гораздо глубже в сознании.

Его персонажи всматриваются в свои страхи, не имея иного выбора. Читатель поймет, что все они, как один, смотрят вовнутрь, ведь самое темное пространство — это душа человека. И здесь правда начинаешь бояться темноты.

Многим историям цепляют ярлык страшных. Как правило, большинство из них оказываются противными, жуткими, неприятными. Но Марку Данилевскому удается создать именно страшную. Достигает эффекта он также за счет визуального оформления текста: здесь будут перевернутые страницы, перечеркнутые, с одним словом или те, на которых слова накладываются друг на друга. Тяжело ли это читать физически? Нет. Но вот читать о том, как герой падает в бездну, а текст так же постепенно удаляется и обрывается — мучительно. В историях ужасов ты переживаешь за героя, в "Доме листьев" — появляется тревога за себя.

Остается добавить, что по мере преодолевания лабиринта становится понятно, почему Данилевский дебютный (дааа) "Дом листьев" называет романом о любви. Очень хотелось бы сказать, что это художественно сильный и красивый текст, с невероятной метафорикой. Он таковым и есть, читать его — наслаждение. Но в то же время впечатление от него не ограничивается одним предложением, понятие граней здесь вообще размывается. Между реальностью и бездной пространства, между безумием и любовью, осознанностью и страхом.

#hard_cover

Пол Бейти. Продажная тварь

История о черных, рассказанная черным. Вкратце.

Не спешите обвинять меня в расизме, лучше приготовьтесь. Есть одно дело...
Около Ло-Анджелеса был городок, точнее гетто, под названием Диккенс. Местечко мрачное и цветом кожи населения, и атмосферой. Почему был? Так его ведь снесли с карты. И поговаривают, что проблемы в нем отчасти из-за отсутствия сегрегации. Сказано: черные и белые должны сидеть по разные стороны в автобусе.

Пока вы пробиваете мой ip-адрес, чтобы линчевать за манеру высказываться, я быстренько закончу историю Букера-2016. Собственно, главному герою на роду было написано стать уродцем в обществе: его отец дико увлечен разнообразными социо- и психологическими экспериментами, которые практикует на своем сыне. Идентичность он прививал буквально «с пеленок»: клал младенцу в кроватку полицейские машинки, журнал «Economist», значки предвыборной кампании Никсона, а чтобы ребенок наверняка стал бояться этого, палил револьвером в потолок и кричал «Ниггер, отправляйся в Африку!» Трудно удержаться от детального пересказа, когда подробности настолько красочные. В то время, как жители гетто переписывают классику литературы (все хорошие – негры, небо черное, а белые дальше отстают в развитии), стараются не выпрыгнуть из окна, младенец кое-как вырос и вот, десятки лет спустя, его судят за использование рабского труда и расовую сегрегацию. Такие дела.
Да вот только пару уточнений: в качестве раба у него актер на пенсии, озвучивавший мультики 30-х (вы только представьте, какие там истории об обезьянках!), актер этот сам тащится от унижения и раболепия; а разделение населения на «белых» и «не-белых» привносит в городок ни что иное, как спокойствие и умиротворение.

Проблематика до жути простая и даже банальная. Сколько раз повторять? Расизму – нет.
Но Бейти стоит ценить не за это. Честно, я плохо перевариваю мат в книгах, но здесь, со всеми политико-культурными декорациями, насыщенными сатирой, он выглядит органично, более того, у автора безупречный стиль (жанрово постоянно склоняющийся к тому, что все еще не подпускают близко к литературе – к рэпу). Рэп на 300 страниц, который местами сравниваешь с «Процессом» Кафки. Меньше сюра, больше абсурда. И на голову не налазит, как ни расскажи: начиная от характеров и мотивации героев, заканчивая самой историей.
Вы серьезно пытаетесь нам впарить памфлет о расизме в 2015 году? Хорошо, я прочитаю. Допустим, мне зайдет даже. И что? Теперь мы все – продажные?!

Призрак сегрегации бродит по автобусу и сплачивает жителей Диккенса...

#hard_cover

Курт Воннеґут. Буфонада, або Більше не самотні

Якщо вірити словам Воннеґута, ідея цієї іронічної оповіді спала йому на думку під час польоту на похорон його дядька. Власне, вірити байкам цього шибеника хочеться – набагато приємніше, ніж дивитися у вічі реальності. Адже Курт Воннеґут знову згадує минуле, а саме – своє дитинство, що випало на часи Великої депресії. Він обіцяє читачу свою найбільш автобіографічну історію.

Сідайте зручніше: останній президент США від народження пов’язаний зі своєю сестрою-близнючкою – ментально й емоційно; вони разом переживають власну потворність, ідіотизм і дитинство в готичному маєтку, де їх закрили батьки. Одного дня вони вирішують, що їм набридло бути ідіотами, тому стають ввічливими й розумними людьми. Проте для соціуму пара страшних геніїв виглядає ще бридкішою, тож близнюків назавжди розділяють: дівчина проводить більшу частину життя в психлікарні, а хлопець стає президентом.

Автор сміється з політичних махінацій, конспірології, релігії й наукового прогресу, беручи за гумористичну основу комедії фарсу Класичного Голлівуду. Однак, наскільки б гострою не була сатира Курта Воннегута, його книжки завжди переповнені найщирішої любові до людей: провідна ідея передвиборчої кампанії головного героя – штучно об’єднати громадян США за рахунок рандомного присвоєння нових прізвищ і відповідному створенню родинних зв’язків. Щоб більше ніхто й ніколи не був самотнім.

#edge_of_the_seat

Вчера глянули в один присест The Room и The Disaster Artist. И если честно, это один из лучших вариантов досуга на последние летние вечера.

Первый фильм известен миру как "самое ужасное", "безвкусное" и "глупое" кино с безсвязным сюжетом, странной актерской игрой и слишком большим количеством эротических сцен в общем хронометраже. Так и есть! Появившийся из неоткуда Томми Вайсо вкладывает в картину всего себя: он режиссер, сценарист, продюсер и исполнитель главной роли. Бюджет The Room составляет 6 млн долларов (для сравнения: Догвилль, что вышел в том же 2003 году, сняли за 10); стоит ли говорить, что деньги тоже от Вайсо. Никто так достоверно и не выяснил ни происхождение (акцент Томми стал легендарным), ни источник доходов, ни даже возраст горе-режиссера. Голливуд не принял творца, и тот решил показать ему язык.
Рассказывать сюжет The Room нет смысла, он вам незачем. Собрание гэгов, которые вызывают истерику спустя 15 лет, "узбагойся" и рядом не стоит. Актеры кривляются, мотивация персонажей необъяснима, а сама комната – просто проходной двор какой-то, куда забредают все новые и новые герои. Иногда сюжет может уступать эстетике картины, тогда зритель просто наслаждается визуальной работой – не тот случай! Декорации напоминают некоторые ситкомы, которые любили крутить на СТБ, еще и с безвкусными эротическими сценами каждые 10-15 минут. За полтора часа скучно не станет – и не это ли одно из главных заданий кинематографа? Вы будете метаться меж бесстыдным хохотом и размышлениями о том, почему до сих пор смотрите это. Насколько бездарно гениальным творцом нужно быть, чтобы при создании трагической драмы личности, получился уморительный фарс.

На этом каламбуры не заканчиваются. Джеймс Франко, наиболее известный своими комедийными ролями, снимает действительно грустную драму о том самом Томми Вайсо. Делает это дотошно и качественно, беря за основу книгу воспоминаний лучшего друга Вайсо – Грега Сестеро. В The Disaster Atrist пересняты целые сцены The Room с максимальным вниманием к оригиналу. Сам Джеймс Франко отлично передает мимику, интонации и даже акцент Вайсо. Добродушный режиссер-чудак, который, вооружившись любовью к Шекспиру, снял самую смешную трагедию. Будучи добрым и доверчивым, набирал в команду первых попавшихся людей, разбрасывая колоссальные гонорары. При этом морил всех жаждой на съемочной площадке, скупясь на воду. Байопик о человеке, биография которого до сих пор остается тайной.

Обычно плохие фильмы откладываешь на неопределенный срок: мы слишком ценим время. Но при просмотре The Disaster Artist в первую очередь радуешься сценам из The Room по одной простой причине: смешно до колик.

#hard_cover

Маржан Сатрапи. Персеполис

Моя любовь к графическим романам, зародившаяся меньше года назад, не угасает. Маржан Сатрапи рассказала свою историю в начале века, и находит слушателя до сих пор. Она говорит о революции в Иране, о последствиях войны и о личном опыте взросления в условиях борьбы за права иммигранта, девушки и подростка. Ответьте честно на вопрос: много ли вы знаете об Иране? Знаем в общих чертах об ущемлении женщин, о религии в контексте исламской страны и о большом количестве жертв.

Маржан Сатрапи очень просто (лаконичность – характерная черта многих графических романов) показывает внутренний мир закрытой культуры. Революция и война через призму восприятия ребенка: родители Маржан были openminded (многое ей объясняли на пальцах), а сама девочка в 10 лет неплохо разбиралась в истории и политике своей страны. Познав лишения и ужасы, она быстро взрослеет. Вскоре 14-летняя Маржан стоновится иммигрантом в Австрии со всеми производными. И хотя в родном Иране она чувствовала, что ее внутреннюю свободу ограничивают, свобода в Европе для подростка была слишком навязчивой: несчетные субкультуры, разнообразные наркотики и сексуальный хаос.
Вернувшись в Иран "слишком западной" для своего окружения, Маржан снова чувствует себя чужой. Рассказывает, что там всегда соседствовали "продвинутые" с "традиционалистами", о том, как там живут ночной жизнью, о попытках свергнуть правила. Для меня например было открытием, что стражи могут забрать мужчину за непристойности, сказанные женщине, так же просто, как и женщину – за неправильное ношение платка. От истории Маржан трудно оторваться.

Изначально я по понятным причинам сравнивала роман с "Маусом", о котором уже писала выше: примитивная черно-белая графика, сложные темы простыми словами, да и война наконец. Но "Маус" все же более концентрирован: там вся проблематика сводится к выживанию в концентрационных лагерях и тотальной жестокости человечества. "Персеполис" более разверстан в этом плане: здесь параллельно раскрыты проблемы взросления Маржан как девушки (а в определенный момент и как девушки восточной внешности в Европе), с попытками понять чужую культуру, принять себя, побороть страхи; и сумасшествие, что происходит на родине, бессчетные перемены, ограничения и правила. Эти две линии проблем дополняют друг друга и тем более важным делают роман. Тем интереснее это читать, что Маржан все время крутилась в кругах интеллектуалов (иногда псевдо-): восприятие старшим поколением, молодежью и детьми происходящего, краткие экскурсы в философию и политологию, гендерные вопросы, размышления о внешности и личностная сексуальная революция – разве не об этом сейчас гремит весь мир?

Главная героиня вряд ли будет вам приятна. Она – человек. Маржан Сатрапи очень честна с читателем. Потому временами вы будете спорить с ней, думать, то поступили бы иначе или не позволили себе подобного. Здесь показана жестокость детей, напыщенность и снобизм образованного человека, элементарные сплетни, глупость и эгоизм. Но это честно. А потому важно.

И напоследок: под конец сентября "Персеполис" выйдет на украинском языке в издательстве "Видавництво". Знаю об этом давно, но все никак не нарадуюсь.

На вихідних пощастило вперше побувати на виставі Харківського театру ляльок. І хоча знаю про них давно, все не складалося потрапити. Напевно, це все щоби зараз годину просидіти з відвислою щелепою.

Вони відомі ляльковими виставами для дорослих. І тепер я розумію чому. Це крута й несподівана робота з реквізитом, ніби прості рішення в майстерних руках сценографки Діни Чмуж містично перевтілюються.

Інсценізація повісті Оксани Забужко «Калинова сопілка», де міф про Каїна та Авеля перегрався на двох сестер – звучить складно, але повірте, режисерка Оксана Дмітрієва зуміла красиво й головне зрозуміло втілити метафори. Вийшла щемка та вічна історія про заздрість і біль.

Акторки Вікторія Міщенко та Лілія Осєйчук грають за десятьох, співаючи, видаючи звуки монстрів і плачі, – невідривно тримають увагу зали.

Показую шматочки, але треба йти й тримати власну щелепу – тим паче зараз театр іноді грає в Києві. Буде ще Вертеп у грудні, туди теж хочу.

Беріть квитки, поки є.

🌟10/10 але ви це, напевно, і так зрозуміли

Іще коротше:


✓ Філіп К. Дік • Убік — Кomubook
ви, звісно, скрізь можете прочитати, що Дік писав наукову фантастику, але насправді він один із найдепресивніших екзистенціалістів. У всесвіті Убіку збивається час. Усе рухається в зворотньому напрямку: техніка стрімко "деградує" до найстарішої моделі, цигарки перетворюються на попіл. Руйнується все. Діку не потрібні монстри, щоб налякати читача. Достатньо трохи глибше розібратися в людині.

✓ Аскольд Мельничук • Посол мертвих — ВСЛ
американський роман, виконаний у східно-європейській традиції. Аскольд Мельничук рефлексує над еміграцією й минулим своїх предків. Поєднання іронічності, динаміки й легкості з болісними темами читається зовсім свіжо й незвично. Сімейна сага, із глибоким зануренням у тему смерті, ідентичності, що не звалюється тягарем на наші й без того пригнічені голови.

✓ Пітер Воттс • Сліпобачення — Видавництво Жупанського
наукові пояснення вампірів у космосі, природа емпатії та наслідки її відсутності, різниця між розумом і свідомістю, філологічні жарти. Красивий sci-fi, про який не соромно розповідати дівчині на першому побаченні.

✓ Маржан Сатрапі • Персеполіс — Видавництво
жахливо важливий графічний роман. Розповідь про складні речі примітивною мовою дитини (а згодом зрозумілою мовою підлітка): іслам і дитяча зрілість, Іран і війна, наркотики і пубертат, філософія і самоідентичність.

✓ Марлон Джеймс • Коротка історія семи вбивств — ВСЛ
ні, не коротка. Великий ямайський роман, Букер 2015 року, який уже встигли порівняти з усім, чим тільки можна: від "Мобі Діка" до фільмів Тарантіно. Якщо образити письменника, то це історія про замах на Боба Марлі. Соковиті персонажі, надпотужні ігри з мовою й стилістикою, звісно, плутаним і захопливим сюжетом. (Про Тарантіно не дарма: роман ще й надзвичайно кінематографічний, тому НВО вже вчепилися за нього, встигни прочитати)

✓ Микола Хвильовий • Повне зібрання творів — Смолоскип
ура. Смолоскип узяв і зібрав одного з найліпших модерністів (ні-ні, я не додаватиму "українських") у 5 томів. Залишилося мріяти, що колись гарно видадуть і тим самим популяризують окремо "Санаторійну зону".

✓ Курт Воннеґут • Буфонада, або Більше не самотні — Вавилонська бібліотека
останній президент США від народження пов’язаний зі своєю сестрою-близнючкою – ментально й емоційно; вони разом переживають власну потворність, ідіотизм і дитинство в готичному маєтку, де їх закрили батьки. Одного дня вони вирішують, що їм набридло бути ідіотами, тому стають ввічливими й розумними людьми. Воннеґут використовує сатиру, наче панацею від усього, проте завжди залишається гуманістом.

✓ Адольфо Бйой Касарес • Щоденник війни зі свиньми — ВСЛ
книжка про жорстокість і красиву старість. Недопрочитаний друг і співавтор Хорхе Луїса Борхеса, зовсім на нього не схожий, безмежно іронічний, малює таких стариганів, що враз хочеться на пенсію. Від антиутопії, яку обіцяють в анотації, там зовсім мало, і тим ліпше. Натомість психологія, сонце й діалоги 60-річних хлопців про життя.

✓ Ромен Ґарі (Еміль Ажар) • Життя попереду — ФАБУЛА
легендарний містифікатор, який спромігся стати єдиною людиною з двома Гонкурівськими преміями за два романи під різними іменами. Історія десятирічного хлопчика, що виростає в паризькому притулку іммігрантського кварталу. А далі Ажар пронизує наскрізь словами героя: боротьба зі стереотипами, майже шалена любов і життя серед проституції, наркотиків і нескінченних складних рішень – життя попереду.

✓ Чарлз Буковскі • Грай на піаніно п’яно ніби на ударних поки пальці ледь закровоточать — Люта справа
поезія Буковскі – щось інше, ніж уривки з "Жінок", які ми читали на задніх партах в школі. Мені особисто вона видається більш чуттєвою, та й просто ближча, ніж проза. Ви можете вважати інакше, але на книжку подивіться, це чудовий арт-бук + подані оригінали як бонус.

✓ Мілан Кундера • Вальс на прощання — ВСЛ
Кундера хоч і розповідає читачу (у діалогах своїх героїв) про болісний досвід очікування еміграції, проте не дозволяє йому довго сидіти, похнюпившись. Немає часу, історія рухається далі, стосунки зав’язуються в тугий вузол, який дедалі цікавіше розплутувати. Тут головне не крайня межа досягнутого суму, а необхідність проговорити все важливе й вистрілити з усіх рушниць на стіні.

✓ Джордж Р. Р. Мартін • Ночеліт — КМ-Букс
ну не "Піснею льоду й полум’я" єдиною, правда. Тут Мартін дарує читачам психологічний трилер у космосі (так-так, тут також багато персонажів гине). На додаток оповідання з циклу "Тисяча світів". Що говорити – все одно не зможете відірватися, доки не дочитаєте.

✓ Джеррі Даґан та Майкл Готорн • Дедпул. Балакучий мільйонер — Fireclaw
думаю, про Дедпула можна особливо не розписувати. Один із найбридкіших "супергероїв" Marvel, який постійно руйнує четверту стіну й збирає шалену касу своїми екранізаціями. Можна бути найбільшим скептиком, але з декількох жартів точно сміятися до гикавки.

Тавтологія, яку можна пробачити і якій варто радіти:
Видавництво анонсувало видавництво "Мауса" Арта Шпігельмана.
Ярослава Стріха продовжує робити безцінні подарунки українським читачам.

Вільям Фолкнер, Шум і лють

Як прочитати Фолкнера і не втратити глузд?

• Роман поділений на чотири частини: розповідь від імені Бенджаміна, від імені Квентіна, Джейсона й на останок – автора. Перший – розумово відсталий, по-дитячому наївний у сприйнятті світу. Оповідь другого переповнена рефлексіями й наростанням думки про самогубство. Третій – середньостатистичний прагматик. Відповідно стилістика відрізняється кардинально. Усе це щедро пересипане шаленими потоками свідомості нещасної матері цих дітей історією сестри-шльондри й спогадами про пристрастрасть вночі, неправильні рішення.

• Читати це важко. Ти постійно губишся в часовому просторі роману (бо він таки часто змінюється) або в оповідачах, не розуміючи хто все ж лютував, а хто любив. Фолкнер хотів спростити ці муки й використовувати чорнила різного кольору в одній із частин. Задум здійснився тільки в 2012 році (83 роки думали), а примірник такої "різнокольорової" книжки коштував 345 доларів. Але й із виданням для простих людей (окремі абзаци надруковані курсивом) теж можна розібратися.

• У роман читача вводить Бенджі. Його світ є надзвичайно простим, хоча ця частина оповіді вважається найважчою через майже невловиме стрибання в часі. Його трепетна любов до сестри Кедді зворушує. А ще всі в сім’ї знають, що Бенджі може унюшити нещастя, наче пес, і почати вити. Проте це все ще не шум. І тим більше не лють.

• Ця історія сповнена теплом: фізичним від конкретної людини й емоційним у зв’язку між дітьми однієї родини. Поряд постійно відчувається любов, у різних її проявах.

• Кульмінацією роману й найбільшим емоційним надривом є момент проповіді. Тим цікавіше, що ніякий "злочин" не розкривають, насправді взагалі ніякої різкої дії тут немає. Просто персонажі переживають певне метафізичне прозріння. (читач потім сидить і довго дивиться у стіну).

• Фолкнеру в принципі не потрібен різкий розвиток сюжету (чим ти здивуєш у ХХІст., розпадом патріархальної сім’ї? пф). Просто він так конструює цей пазл із різних уривків часу, різної сили експресії, що в певний момент забиваєш на складання історії й насолоджуєшся цим айсбергом красивої й розумної прози, який суне на тебе. І от коли це прийняття приходить, багато всього стає зрозумілим. Вільям Фолкнер ніби каже: "Так, наш світ розвалюється, і просто не буде. Але от сядьте, подивіться, як повітря пахне деревами чи дощем, коли нам спокійно. Чи якою може бути мовчазна вдячність дитини за булочку, що ви їй дасте. Якою доброю може бути стара "чорнючка". Гріх і трагедія існують, але не без любові."

• Родичі не можуть зрозуміти (а читач разом із ними), чому Бенджі починає раптово плакати рюмсати вити. І тільки за допомогою слів автора, тричі повернувшись до попередніх розділів, починаєш вгадувати, що це плач не тльки через сум за сестрою, любов, але й через шум і лють навколо.

Про театр теж варто пам’ятати. Із театрами в Україні зараз відбувається щось неймовірне, і пропустити це ніяк не можна:

https://karabas.live/teatri-premyera-2018/

Псст, трохи Кальвіно треба?
Розібравшись із історією літератури і потребами читача, Італо Кальвіно вирішив погратися. Постібав нас усіх, але ж ви не можете заперечити, що детективи захоплюють, а любовні романи розчулюють?)

http://www.chytomo.com/iakshcho-podorozhnij-odnoi-zymovoi-nochi-zahubytsia-v-romani-italo-kalvino/

"Climax" Гаспара Ноэ – эмоциональный аттракцион. Подругу трясет, у меня искусаны пальцы, знакомый цитирует главную героиню: "Это какой-то пиздец". Люди подписывают фото в инстаграме: "Выжившие после Гаспара".
А я думаю, в какое удивительное время мы живем: люди стараются выжить на фильмах.

̶T̶a̶k̶i̶n̶g̶ ̶O̶f̶f̶ The Lure

Історія про те, як хотіла подивитися Відрив Формана, а завдяки помилці путлокера (випадковому файлу на сторінці фільму) глянула польський фільм 2015 року Córki dancingu (Доньки танців, а англійська локалізація The Lure).

Дві сирени (а вони таки сирени, хоча всі вперто перекладають "русалки" й "mermaids") потрапляють у варшавський стрип-клуб, де стають зірками сцени завдяки своєму чарівному голосу. Майже всі пісні в стрічці польські й, можу запевнити, звучить це надзвчайно цікаво й гарно. Загалом, Злота й Срібна дивують усіх ще й перфомансом: варто на них вилити воду, замість ніг з’являється хвіст (що виглядає справді рибно й страшно). І взагалі, сирени тут, як і в міфології – доволі неприємні створіння, що харчуються людською плоттю, гіпнотизуючи жертв співом.
Срібна закохується в басиста, та той сприймає її лише як рибу й тварину. В наркотично-фентезійній атмосфері напруга зростає: Злота дізнається, що її закохана сестра перетвориться на піну, якщо хлопець одружиться з іншою. Ну ви зрозуміли, так?) Тільки от на відміну від діснеївської "Русалоньки", поляки передають усю андерсенівську моторошність, хай навіть у форматі тріпу й із додаванням електронної музики.
Усе разом виглядає мокро, холодно й гіпнотично. Дякую, путлокеру, за твої помилки.

Завтра все ж гляну Формана.

когда-нибудь я соберусь с мыслями и черкану что-то о Томасе Манне, но пока поверьте на слово и присаживайтесь рядом читать

"Щоб здобути популярність, достатньо поговорити з Ернестом Гемінґвеєм," – подумала якось я. Станом на 2018 рік це поки неможливо, тому поговорила з розпорядником його спадщини.

http://www.chytomo.com/rozmova-z-majklom-katakisom-i-khto-vin-bez-tsykh-romaniv-alkoholik-seksyst-i-krasen-hemingvej/

Зацініть, яку розвагу вигадала:
читаєш Сьюзен Зонтаґ "Хворобу як метафору", а потім "Зачаровану гору" Томаса Манна – і смієшся з усіх стереотипів про туберкульоз, які спрощує Зонтаґ і описує Манн.
Сексуальна збоченність, ненажерливість, емоційне збудження й наприкінці легка смерть – усе це переживають пацієнти санаторію Берґгоф. Але, звісно, не туберкульозом єдиним. Я обіцяла оду Томасу Манну, тож...

У своєму зверненні до студентів Принстонського університету Томас Манн розповідає історію, як у його дружини підозрювали сухоти, вона перебувала в санаторії, і він одного разу відвідав її "на горі". Зупинився в ньому на три тижні. Там він застудився, тож Манну запропонували залишитися на обстеження й лікування. Проте, підозрюючи зле, він тікає звідти й вирішує написати сатиричну новелу про внутрішній устрій "нагорі". Ну, це саме та новела, яка стала двотомним філософським романом.
Це стало чимось новим і незвичним у ХХст.: ніякого тобі карколомного сюжету, суцільні розмови. Спробуйте уявити, якою могла бути реакція в 1920-х на діалог, де один герой може безперервно висловлюватися впродовж двох сторінок. І тим не менш, читати це цікаво. Манн робить своїх героїв по-своєму чарівними, вони дискутують про все на світі: як люди, у яких температура 38, як люди, що постійно збуджені й мають на лічильнику певний час. А ще це люди, у яких найголовніше в житті – поставити термометр і правильно загорнутися в ковдру перед процедурою лежання. Усі проблеми рівнини стають зайвими й перебільшеними. Ганс Касторп істерично радіє підвищенню температури й новим симптомам хвороби, у перервах роздумуючи, як втрачає свою цінність час. У певний момент читач може вловити в Гансі навіть пригодницький потяг і ейфорію перечуття, щоправда, до хвороби.
Томас Манн дає змогу висловитися багатьом течіям тогочасної Європи: тут є герої, що втілюють гедонізм, лібералізм і консерватизм. Між ними й коливається Ганс Касторп, часом потрапляючи й на спіритичні сеанси, дуелі й бали. Для когось це може бути цікавим як сатира, для когось – як стереотипізація туберкульозу; хтось вкотре аплодуватиме духу просвітництва, інших привабить абсурдність такої дійсності. Але це точно не нудний роман. Як може бути нудним роман, де одна з героїнь говорить про насолоду чхання?

Радість впізнання: привіт "Білому готелю" Дональда Майкла Томаса, текст про якого досі залишається "найпроглянутішим" тут. Томас точно читав не тільки "Бабин Яр" Кузнецова, а ще й перепрочитав "Зачаровану гору" Манна :))