​​У нас трапився Тройні4ок! Тобто дев’ятий епізод подкасту, до якого запросили нашу подружку Машеньку, щоб обговорити питання бісексуальності та лесбійських стосунків. У новому випуску слухаємо сингл Машеньки про стосунки, розглядаємо картинки інтимних стрижок і намагаємося відповідати на ваші запитання попри сміх:

👩‍❤️‍👩 Як зрозуміти свою сексуальну орієнтацію і приєднатися до ЛГБТ-спільноти, якщо ти з маленького міста?

🤷‍♀️ Як сказати партнерці, що мене не все влаштовує у нашому сексі, а мої сексуальні фантазії іноді лякають і мене саму?

🦄 Як заводити стосунки у форматі one night stand чи unicorn?

✂️Інтимні стрижки: плюси, мінуси, підводні камені?

ПОСИЛАННЯ З ВИПУСКУ:

✨ 5 запитань про сексуальну орієнтацію
🥥 Пост про волоссячко на тілі

🏳️‍🌈 ЛГБТ+ організації та пабліки:

▪️Gender-Z (Запоріжжя)
▪️KyivPride
▪️Donbass Queer
▪️KharkivPride
▪️ГО Insight
▪️Паблік із мемами про ЛГБТ+

На хвилі популярності роману Саллі Руні «Нормальні люди» – він вийшов в українському перекладі у Видавництві Старого Лева – згадаю, що тут є минулорічний текст про нього.

Ірландську письменницю Саллі Руні називають Селінджером покоління снепчату, а критики ображаються, що вона надто крута для такого опису.
⠀
Тиха Меріенн у старшій школі починає зустрічатися з Коннеллом, найпопулярнішим хлопцем на курсі. І в них нічого не вийде.
⠀
Саллі Руні руйнує ромком та згадує всі наші проблеми: домашнє насильство, булінг, різниця між соціальними класами, становлення дівчини – все це обговорюється на ланчах і в ліжку.
⠀
Нас мало турбує, чи будуть герої разом. Ми вчасно усвідомлюємо драму цих нормальних людей – і наскільки звично ця драма виглядає. Історія Попелюшки не працює, і Саллі Руні не боїться зазирнути за «Жили вони довго й щасливо».

​​Мій дідусь був черешнею. Анджела Нанетті
Mio nonno era un ciliegio. Angela Nanetti

Переклад: Андрій Маслюх –– Видавництво Старого Лева

Історія 4-річного Тоніно нагадує, як глибоко ми вміємо переживати. «Мій дідусь був черешнею» – емоційне читання, тому відгуки на гудрідс крутяться навколо сліз, обіймів і сміху. Мені теж хотілося обіймати дерева, якщо чесно.

Маленький оповідач розповідає про свою сім’ю: бабусь, дідусів, маму й тата, гуску й черешню. Він вхоплює короткі абсурдні моменти, які так легко зустріти в невеликих містах і селах. Тим більше, якщо ваш дідусь – дивак, який слухає дерева та розмовляє з тваринами. Йому вдається виховати цю чутливість до природи і в онука. Єдине – чомусь у всій цій біологічній ніжності не залишається місця таксі, яка всіх страшно дратує. Зазвичай собаки навпаки забирають усю любов героїв і читачів на себе, а тут без шансів.

Література може бути терапевтичною. Анджела Нанетті якраз показує, як дитина пояснює для себе смерть близьких – через знайомі образи та ситуації. Тут немає правильної інтерпритації: одним легше вірити в переселення душі, іншим – у політ або довгоочікуваний відпочинок. Головне, за що тримається Тоніно – далі любити, з любов’ю ми вічні.

Дівчина з гучним голосом. Абі Даре
The Girl with the Louding Voice. Abi Daré

#видайтеукраїнською

She open her eyes, give me a sad smile. "I wish I am a man, but I am not, so I do the next thing I can do. I marry a man."

Адуні живе в невеликому нігерійському селищі з батьком і братами, її мама померла, а грошей ледве вистачає на їжу. Проте, 14 років – вік, коли в Нігерії поспішають видати дівчину заміж, отримавши хоч якийсь прибуток від чоловіка – єдина користь від дівчинки в сім’ї. Батьку Адуні пощастило: місцевий таксист із двома дружинами та чотирма доньками шукає третю, яка народить йому сина. Хоча Адуні ніхто не слухає, вона мріє повернутися в школу та стати вчителькою, а не оце все.

Абі Даре дає голос своїй героїні: оповідь ведеться ламаною й наївною англійською. Авторка каже, що навмисне не хотіла писати роман піджином, яким здебільшого говорять у Нігерії. Піджин – суміш декількох мов із звуженим сложниковим запасом і граматикою. Мова Адуні справді нагадує дитячу, проте в неї образне мислення = неочевидні метафори, погляди, сприйняття. Абі Даре в інтерв’ю розповідає, що хотіла показати, як брак освіти та реалізації через гендерні стереотипи закопують потенціал дівчат у Нігерії.

Героїню відразу кидає в страшний театр домашнього насильства: від психологічного залякування до ґвалтування. Ще вчора вона переконувала найближчу подругу, що не мріє про принца, а сьогодні – слухає поради однієї з дружин свого чоловіка щодо пігулок, що зашкодять вагітності. Згодом Адуні втече до столиці, де потрапить на посаду нібито домашньої прислуги. Насправді ж, у Нігерії досі є формальне рабство, в яке найчастіше потрапляють дівчата: агенти приводять працівниць до господарів, обіцяючи нормальну зарплату, а там – побиття, голодування і ніяких грошей.

Із одного боку, гучний голос Адуні ідеально лягає в ідею нової щирості: вона наївна, прямолінійна й без гальм, і часто розплачується за це. Із іншого – #фемінізмненужон – схоже, вічний дискурс, і Абі Даре показує сучасні сюжети, які нам так подобається залишати в Середньовіччі.

На «Забороні» вийшла моя добірка про свободу й безпеку крізь призму літератури.

1. Я радію кожному медіа, яке розширюється в літературний контекст. Тому що його мають висвітлювати не тільки нішеві медіа.
2. Для мене книжка – це спосіб зупинитися, видихнути й поставити запитання. Тому поряд із дайджестами новинок хочеться й такого формату.

https://zaborona.com/knigi-pro-svobodu/

Без підсумків рік – не рік, і наче не читала нічого. Традиційно: суб’єктивно, коротко й за хронологією.

📕комікс

Чорна діра. Чарльз Бернс
Страшно й огидно, але більше огидно. Візуальний стиль Бернса дарує флешбеки. Історія про підлітків і відчуженість у 70-тих під час епідемії – ідеальне читання минулого року.
більше тут.

Вілсон. Деніел Кловз
Сумна історія про мізантропа у кризі середнього віку.
більше тут.

Вир. Джюнджі Іто
Страшно. Лавкрафт у манзі.
більше тут.

📗сучукрліт

Чормет. Маркіян Камиш
«Симфонія Донбасу» Вертова в тексті – про Чорнобильську зону. Алкоголізм, метал і ритм.
більше тут.

Морг. Історії Луганського санітара. Євген Спірін
Кулсторі з життя в морзі.

📘фікшн

S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Форма, не зміст для вдоволення граничної бібліофілії.
більше тут.

Смерть і діва І-V. Драми принцес. Ельфріда Єлінек
Принцеси дізналися про фемінізм і жаліються на життя. Хочеться сваритися з героїнями, з авторкою та з казками.
більше тут.

Вернон Господь Літтл. ДіБіСі П’єр
Теракт у школі, а звинуватили 15-річного Вернона. Він матюкається.
більше тут.

📙нефікшн

Заборонений плід. Лів Стрьомквіст
Іронічна хроніка проклять і гімнів на адресу вагін – у картинках.
більше тут.

Кімната снів. Девід Лінч і Крістін Маккена
Найкраща (авто)біографія, що доводилося читати – ймовірно, через те, що моментально закохуєшся в Девіда Лінча.
більше тут.

✨Цим постом анонсую: в каналі будуть подібні короткі нотатки про всі прочитані книжки. Довше писатиму про вибіркове. А ще тепер тут є чат і коментарі, показуйте ваші лапки.

у 2000-х канадський аніматор Ґі Деліль їде в Північну Корею для кураторства на виробництві. впродовж 2-місячної поїздки він веде хроніку буднів тоталітаризму. це стає іронічним коміксом про одну з найзакритіших країн і трошки про анімацію

Нова добірка для Заборони про традицію та порядок

Тут і новий переклад Славенки Дракуліч, і трохи про «Морг» Євгена Спіріна.

Як ми бачимо. Джон Берджер — IST Publishing

Морг. Історії Луганського санітара. Євген Спірін

Люта справа

Головред видання «Бабель» Євген Спірін починав журналістську кар’єру в морзі – холодному та луганському. Звідти він вів блог, який згодом виріс у книгу про іронію життя та (все-таки більше) смерті. Оповідання в «Морзі» схожі на перерослі пости у фб (у далекому 2009 це ще міг бути жж або вк), що ніби й не передбачають якогось особливого перевтілення персонажа, але фіксують основні моменти його історії. Євген Спірін не деталізує всю специфіку місцевої атмосфери. Та читач вловлює вайб – цинічний, пофігістичний і чорнушний.

За жанром я би називала це кулсторі: про алкоголізм, бідність, канібалізм – ані моралі, ані міфу, суцільне навалювання життєвого досвіду. Відтак «Морг» міг би за формою нагадувати ранню прозу Ірени Карпи, тільки от Ірена Карпа кожного разу пише ту саму книжку, а в Євгена Спіріна поки просто одна книжка. Зрештою, й контекст важко назвати заїждженим – в Україні жанр лікарських записок не воскресав із часів Михайла Булгакова, здається.

Тут вам діти олігархів нажираються ікрою до блювоти, бабці готують пиріжки з людського м’яса й місцеві чорнокнижники полюють на атрибутику з моргу.

Абсурдний світ Ворошиловграду (і після Сергія Жадана він не збіднів у міфах) зводиться до простої формули в долях людей: жив, пив, умер – смішно. Й от цей сміх автору вдається зберегти до останнього, аж поки не стається 2014 рік, і в місто не приходить війна.

​​Цими днями я святкую день народження nerdgasm – три роки тому я вирішила нотувати свої бібліотекарські враження в телеграм-каналі. Запитала в 10 найближчих людей, чи не проти вони читати мої бурмотіння замість слухати їх. Так і з’явився цей своєрідний однобокий читацький клуб💛

Я завжди страшенно переживала, коли люди йшли з каналу: поодиноко чи масово – кількістю підписок я оцінювала контент. І навіть, коли вас понад 800, а не 10, кожного разу хочеться почути, чому саме зараз прийшли сюди або пішли звідси. Для цього тут з’явилися чат і коментарі. Але якщо вам комфортніше сказати анонімно – тепер є і форма. Мені це справді важливо.

Зараз я розумію, що насправді контент – також продукт. І читач голосує за контент грошима. В мене є телеграм-канали, на які я не підписана, але регулярно заходжу почитати, тому що мені так зручніше споживати їхній контент. Зараз я хочу зрозуміти, наскільки nerdgasm потрібен читачам. Упродовж трьох років у мене з’явилися інші способи бурмотіти про книжки😅

Мені неважливо, скільки ви готові платити за nerdgasm. Мені важливо, скільки буде таких готових: поділитися фідбеком і проголосувати за контент.

Проголосувати за nerdgasm:
5375414113905110 – моно
5168745301903032 – приват

Мій перший текст для Суспільне | Культура про те, чого нам варто (не)боятися на українському книжковому ринку. Декілька днів поспіль сиділа на державних сайтах, розбираючися в цифрах і статистиках, щоби перекласти це все людською мовою.

Читати тут.

​​Пхеньян. Ґі Деліль
Pyongyang. Guy Delisle

Переклад: Оксана Макарова –– Видавництво

Одного разу канадського аніматора запросили в Північну Корею курувати виробництво одного мультфільму, виконаного на замовлення французького телеканалу. Північна Корея – райський заповідник соціалізму: всередину потрапляють обрані, назовні виходить тільки відфільтрована інформація. Природні відвага й потяг до пригод змусили Ґі погодитися на авантюру, й незабаром після всіх можливих перевірок він опинився під 22-метровою бронзовою фігурою Кім Ір Сена – з примірником «1984» Джорджа Орвелла та mp3-плеєром.

Комікс Ґі Деліля – це хроніка двомісячної поїздки. Кожного вечора, повертаючися в готель, у світлі тьмяної лампи він занотовував усі враження за день. Здебільшого його стріпи крутяться навколо безглуздості тоталітарної системи, сліпої віри (або залізобетонної звички вірити) в силу вождя та майстерного вдавання заможності в щурячій бідності. У Пхеньяні туристів водять гіди, пересуватися можна тільки за визначеними маршрутами, а вночі у місті вимикають усе світло за винятком підсвічених статуй вождя.

Із одного боку, в аніматора виходить насичена вижимка найцікавішого – наче інста-блог із короткими підписами. З іншого – коміксу бракує живих портретів героїв (окрім Кіма-молодшого й Кіма-старшого) та повніших діалогів. Хотілося би більше рефлексії, а не відверто очевидних паралелей із Орвеллом.

Бонус-трек: можна почитати репортаж тижня в Північній Кореї білоруського 34travel.

Коротше, в дитинстві в мене був тривалий період, коли я читала паршиві детективчики у джинсових обкладинках. Я навіть дізналася, що це серія «Тайное братство Кленового листа» у видавництві «Махаон», авторства Антона Іванова та Анни Устинової. Спершу я перечитала всі зелені, потім дізналася, що є сині (вони були гіршими) – загалом, це тривало десь декілька місяців. Достатньо, щоби в дорослих виникла тривожність щодо літературного смаку їхнього чада.

Згодом минулося. Я давала шанс різним жанрам, читала багатотомники класики, полюбила укрліт і навіть сучасну поезію. У фентезі, до речі, мене затягнуло вже аж після повноліття (на жаль). У мене досі дивний смак у книжках, але тут народу наче подобається.

Для Суспільного розібралася, що ж там із дитячим читанням. Чому фанат_ки зірвали презентацію «Щоденнику Лоли», чому ми так переживали «Сутінки», й навіщо взагалі читати немовлятам? Ніяких успішних успіхів і мотивації – тільки можливість прокачати ваш мозок і заразом мізки всіх немовлят навколо.

Читати тут.

Shuggie Bain. Douglas Stuart — #видайтеукраїнською

Леся. Мандрівний клубочок. Наталка Малетич — Портал

Цього разу для Заборони показую, як по-різному сприймається втрата й наскільки література може допомогти осмислити та прожити смерть і тим, хто пише, і тим, хто читає.

Читати тут.

Окей, вибір книжок для перекладу українською зрозумілий: бестселери Нью-Йорк таймс, нобелі, букери, гранти тощо. А як добирають українські книжки, щоби перекласти їх за кордоном? Як узагалі відбувається комунікація з міжнародними агентами? Найпопулярніші видавництва, автори й авторки та запит на грантову підтримку – все це глибокі джунглі, в яких потроху з’являється світло.

Розбиралася з цим усім для Суспільного з допомогою Богдани Неборак та Івана Федечка.

Читати тут.

Музей покинутих секретів. Оксана Забужко — Комора

Антеро. Таня Калитенко — Темпора