Усе не просто так.

ДіБіСі П’єр став гостем цьогорічного Book Forum, що відбувся онлайн, а в гостей форуму треба брати інтерв’ю. Ми поговорили з П’єром про критику його текстів, майбутній роман і дорослішання. Говорили в скайпі, але з душею.

(а якщо незрозуміло, про кого мова, там он пост вище)

chytomo.com/ia-prosto-tak-robliu-pereproshuiu-rozmova-z-dibisi-p-ierom/

​​Тропік Рака. Генрі Міллер
Tropic of Cancer. Henry Miller

Переклад: Гєник Бєляков –– Комубук

Будь-який текст навколо Міллера починається зі слів про те, що його роман був заборонений упродовж покоління за неприпустиму порнографічність. Це, звісно, правда, але кого зараз хвилює, що в 30-х муляло очі американцям? «Тропік Рака» видали у Франції в 1934, відразу заборонивши в США та Британії, потім перевидали в 60-х під святкування сексуальної революції, а за десять років знову освистали – цього разу феміністки.

Проза Генрі Міллера про те, наскільки чистим може бути слово. Наскільки хочеться затриматися надовше з кожним абзацом і наскільки марніють персонажі, сюжет чи конфлікти – на тлі тексту. І це все на ґрунті трьох брудних тем для суспільства: секс, тіло й усі виділення з цим пов’язані. (Як зараз почуваються всі ваші стигми?)

Натуралізм – специфічний прийом у тексті. Часто після нього хочеться помитися. У голові читачки з’являються болісні досвіди з Вільямом Берроузом чи Джеком Керуаком (обидва співали оди Міллеру, до речі). Після «Тропіку Рака» інакше; для автора тілесність настільки зрозуміла й знайома, що він пише 300 сторінок тілесного шалу так невимушено, наче це пейзажна поезія. Читаючи Міллера, розумієш, як насправді багато сексу – в літературі.

Тут чутно «Крик» Алана Ґінзберґа, відчутний Париж початку минулого століття, тут захлинаєшся в естетичному переживанні та тримаєшся за текст – єдину міру речей.

​​Все це триватиме далі. Анна Санден

UA Comix

Маленька дівчинка згадує, як батько попрощався з нею в парку, залишивши пакет ведмедиків харібо. Новий графічний роман української письменниці Анни Санден передає біографію болісних досвідів: від браку маминої уваги до розлучень. У коміксі змінюється калейдоскоп спогадів: от бабуся-єврейка, яка голосно розмовляє, а от добрий дідусь робить їй компліменти. Окрім спілкування зі своїми прародителями, дівчинка читає багато книжок – у них цілі світи, що компенсують навколишній. Зрештою, дитячі травми стануть дорослими проблемами, а героїні буде дедалі сумніше й самотніше.

Історія Анни Санден місцями розчулює, але їй не вдається втримати цю емоцію чи глибше занурити читача. За наративом ця книжка більше нагадує комік-стрипи, правда якщо в каноні наприкінці має бути жарт, тут – кожен епізод закінчується сумно. Ця оповідь перервана стрибками в різні місця й періоди життя, а також цитатами.

Останніх тут аж задуже – і не в елегантних алюзіях чи ремінісценціях (натяках, а не прямих цитатах – якщо нормальною мовою). А от буквально: «Що впав духом гине раніше терміну. Омар Хайям». І воно трохи так в лоба, здається, що от-от має з’явитися посилання на сайт «цитати й афоризми».

Знаєте відчуття, коли читаєш роман із безліччю сюжетних ліній, а потім вони нарешті складаються разом? Після одного з таких прочитань з’явилася назва цього каналу, до речі. У «Все це триватиме далі» це відчуття так і не з’являється. З формою комік-стрипів, що складаються в цілісний графічний роман працював Деніел Кловз, а в Анни Санден радше навпаки – графічний роман розвалюється на епізоди.

Цю рваність та зарисовковість круто вловлює художниця Віра Кордоба: малюнки місцями нагадують начерки, зроблені нашвидкоруч. Від цього візуальний наратив здається аж повітряним. Тут також не обійшлося без цитат: побачили «Сніданок у «Тіффані» – чекайте на «Бійцівський клуб» і «Вічне сяйво чистого розуму».


улюблений момент:

«Всуціль антиукраїнська, токсична книга з портретом гедоністки, якій «какая разніца». Авторка стоїть поряд із Олесем Бузиною та Анатолієм Шарієм, і за таке треба бити по таблу». Це все цитати з коментарів і відгуків навколо роману Гаськи Шиян «За спиною» – зібрані за півтора року після його виходу.

Люди далі плутають погляди авторів із поглядами їхніх героїв. Але Джона Фаулза нібито не вважали колекціонером трупів, погляди Стівена Кінга далекі від поглядів реднека, а Ґіліян Флінн з усіма своїми бридкими персонажками залишається феміністкою.

Для Заборони поговорила з Гаською Шиян про патріотизм і сексуальну революцію. Розібралися, чому художня література не має відповідати запиту п̶а̶р̶т̶і̶ї̶ читача – як би нам цього не хотілося.

контент вихідного дня

Якось мене покликали зайти на подкаст 11-А. Дівчата несуть підліткам секспросвіту та культуру згоди. Діана Ковальова переїхала з Донбасу, щоби пояснити, що жінка – не розетка для чоловіка. Даша Мізіна займається сексосвітою давно та міцно, за це її називали лесбійкою – логічно. Нормальний дует для нормального контенту про секс.

Я прийшла в один епізод 11-А, щоби поговорити про бісексуальність, БДСМ і заспівати пісеньку про взаємини. Не забувайте ставити подкасту сердечки й зірочки – ми покоління Z, і від цього втрачаємо голову.

це не промо, я просто показую, що вмію говорити не тільки про книжки, та хизуюся класним знайомством

​​У нас трапився Тройні4ок! Тобто дев’ятий епізод подкасту, до якого запросили нашу подружку Машеньку, щоб обговорити питання бісексуальності та лесбійських стосунків. У новому випуску слухаємо сингл Машеньки про стосунки, розглядаємо картинки інтимних стрижок і намагаємося відповідати на ваші запитання попри сміх:

👩‍❤️‍👩 Як зрозуміти свою сексуальну орієнтацію і приєднатися до ЛГБТ-спільноти, якщо ти з маленького міста?

🤷‍♀️ Як сказати партнерці, що мене не все влаштовує у нашому сексі, а мої сексуальні фантазії іноді лякають і мене саму?

🦄 Як заводити стосунки у форматі one night stand чи unicorn?

✂️Інтимні стрижки: плюси, мінуси, підводні камені?

ПОСИЛАННЯ З ВИПУСКУ:

✨ 5 запитань про сексуальну орієнтацію
🥥 Пост про волоссячко на тілі

🏳️‍🌈 ЛГБТ+ організації та пабліки:

▪️Gender-Z (Запоріжжя)
▪️KyivPride
▪️Donbass Queer
▪️KharkivPride
▪️ГО Insight
▪️Паблік із мемами про ЛГБТ+

На хвилі популярності роману Саллі Руні «Нормальні люди» – він вийшов в українському перекладі у Видавництві Старого Лева – згадаю, що тут є минулорічний текст про нього.

Ірландську письменницю Саллі Руні називають Селінджером покоління снепчату, а критики ображаються, що вона надто крута для такого опису.
⠀
Тиха Меріенн у старшій школі починає зустрічатися з Коннеллом, найпопулярнішим хлопцем на курсі. І в них нічого не вийде.
⠀
Саллі Руні руйнує ромком та згадує всі наші проблеми: домашнє насильство, булінг, різниця між соціальними класами, становлення дівчини – все це обговорюється на ланчах і в ліжку.
⠀
Нас мало турбує, чи будуть герої разом. Ми вчасно усвідомлюємо драму цих нормальних людей – і наскільки звично ця драма виглядає. Історія Попелюшки не працює, і Саллі Руні не боїться зазирнути за «Жили вони довго й щасливо».

​​Мій дідусь був черешнею. Анджела Нанетті
Mio nonno era un ciliegio. Angela Nanetti

Переклад: Андрій Маслюх –– Видавництво Старого Лева

Історія 4-річного Тоніно нагадує, як глибоко ми вміємо переживати. «Мій дідусь був черешнею» – емоційне читання, тому відгуки на гудрідс крутяться навколо сліз, обіймів і сміху. Мені теж хотілося обіймати дерева, якщо чесно.

Маленький оповідач розповідає про свою сім’ю: бабусь, дідусів, маму й тата, гуску й черешню. Він вхоплює короткі абсурдні моменти, які так легко зустріти в невеликих містах і селах. Тим більше, якщо ваш дідусь – дивак, який слухає дерева та розмовляє з тваринами. Йому вдається виховати цю чутливість до природи і в онука. Єдине – чомусь у всій цій біологічній ніжності не залишається місця таксі, яка всіх страшно дратує. Зазвичай собаки навпаки забирають усю любов героїв і читачів на себе, а тут без шансів.

Література може бути терапевтичною. Анджела Нанетті якраз показує, як дитина пояснює для себе смерть близьких – через знайомі образи та ситуації. Тут немає правильної інтерпритації: одним легше вірити в переселення душі, іншим – у політ або довгоочікуваний відпочинок. Головне, за що тримається Тоніно – далі любити, з любов’ю ми вічні.

Дівчина з гучним голосом. Абі Даре
The Girl with the Louding Voice. Abi Daré

#видайтеукраїнською

She open her eyes, give me a sad smile. "I wish I am a man, but I am not, so I do the next thing I can do. I marry a man."

Адуні живе в невеликому нігерійському селищі з батьком і братами, її мама померла, а грошей ледве вистачає на їжу. Проте, 14 років – вік, коли в Нігерії поспішають видати дівчину заміж, отримавши хоч якийсь прибуток від чоловіка – єдина користь від дівчинки в сім’ї. Батьку Адуні пощастило: місцевий таксист із двома дружинами та чотирма доньками шукає третю, яка народить йому сина. Хоча Адуні ніхто не слухає, вона мріє повернутися в школу та стати вчителькою, а не оце все.

Абі Даре дає голос своїй героїні: оповідь ведеться ламаною й наївною англійською. Авторка каже, що навмисне не хотіла писати роман піджином, яким здебільшого говорять у Нігерії. Піджин – суміш декількох мов із звуженим сложниковим запасом і граматикою. Мова Адуні справді нагадує дитячу, проте в неї образне мислення = неочевидні метафори, погляди, сприйняття. Абі Даре в інтерв’ю розповідає, що хотіла показати, як брак освіти та реалізації через гендерні стереотипи закопують потенціал дівчат у Нігерії.

Героїню відразу кидає в страшний театр домашнього насильства: від психологічного залякування до ґвалтування. Ще вчора вона переконувала найближчу подругу, що не мріє про принца, а сьогодні – слухає поради однієї з дружин свого чоловіка щодо пігулок, що зашкодять вагітності. Згодом Адуні втече до столиці, де потрапить на посаду нібито домашньої прислуги. Насправді ж, у Нігерії досі є формальне рабство, в яке найчастіше потрапляють дівчата: агенти приводять працівниць до господарів, обіцяючи нормальну зарплату, а там – побиття, голодування і ніяких грошей.

Із одного боку, гучний голос Адуні ідеально лягає в ідею нової щирості: вона наївна, прямолінійна й без гальм, і часто розплачується за це. Із іншого – #фемінізмненужон – схоже, вічний дискурс, і Абі Даре показує сучасні сюжети, які нам так подобається залишати в Середньовіччі.

На «Забороні» вийшла моя добірка про свободу й безпеку крізь призму літератури.

1. Я радію кожному медіа, яке розширюється в літературний контекст. Тому що його мають висвітлювати не тільки нішеві медіа.
2. Для мене книжка – це спосіб зупинитися, видихнути й поставити запитання. Тому поряд із дайджестами новинок хочеться й такого формату.

https://zaborona.com/knigi-pro-svobodu/

Без підсумків рік – не рік, і наче не читала нічого. Традиційно: суб’єктивно, коротко й за хронологією.

📕комікс

Чорна діра. Чарльз Бернс
Страшно й огидно, але більше огидно. Візуальний стиль Бернса дарує флешбеки. Історія про підлітків і відчуженість у 70-тих під час епідемії – ідеальне читання минулого року.
більше тут.

Вілсон. Деніел Кловз
Сумна історія про мізантропа у кризі середнього віку.
більше тут.

Вир. Джюнджі Іто
Страшно. Лавкрафт у манзі.
більше тут.

📗сучукрліт

Чормет. Маркіян Камиш
«Симфонія Донбасу» Вертова в тексті – про Чорнобильську зону. Алкоголізм, метал і ритм.
більше тут.

Морг. Історії Луганського санітара. Євген Спірін
Кулсторі з життя в морзі.

📘фікшн

S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Форма, не зміст для вдоволення граничної бібліофілії.
більше тут.

Смерть і діва І-V. Драми принцес. Ельфріда Єлінек
Принцеси дізналися про фемінізм і жаліються на життя. Хочеться сваритися з героїнями, з авторкою та з казками.
більше тут.

Вернон Господь Літтл. ДіБіСі П’єр
Теракт у школі, а звинуватили 15-річного Вернона. Він матюкається.
більше тут.

📙нефікшн

Заборонений плід. Лів Стрьомквіст
Іронічна хроніка проклять і гімнів на адресу вагін – у картинках.
більше тут.

Кімната снів. Девід Лінч і Крістін Маккена
Найкраща (авто)біографія, що доводилося читати – ймовірно, через те, що моментально закохуєшся в Девіда Лінча.
більше тут.

✨Цим постом анонсую: в каналі будуть подібні короткі нотатки про всі прочитані книжки. Довше писатиму про вибіркове. А ще тепер тут є чат і коментарі, показуйте ваші лапки.

у 2000-х канадський аніматор Ґі Деліль їде в Північну Корею для кураторства на виробництві. впродовж 2-місячної поїздки він веде хроніку буднів тоталітаризму. це стає іронічним коміксом про одну з найзакритіших країн і трошки про анімацію

Нова добірка для Заборони про традицію та порядок

Тут і новий переклад Славенки Дракуліч, і трохи про «Морг» Євгена Спіріна.

Як ми бачимо. Джон Берджер — IST Publishing

Морг. Історії Луганського санітара. Євген Спірін

Люта справа

Головред видання «Бабель» Євген Спірін починав журналістську кар’єру в морзі – холодному та луганському. Звідти він вів блог, який згодом виріс у книгу про іронію життя та (все-таки більше) смерті. Оповідання в «Морзі» схожі на перерослі пости у фб (у далекому 2009 це ще міг бути жж або вк), що ніби й не передбачають якогось особливого перевтілення персонажа, але фіксують основні моменти його історії. Євген Спірін не деталізує всю специфіку місцевої атмосфери. Та читач вловлює вайб – цинічний, пофігістичний і чорнушний.

За жанром я би називала це кулсторі: про алкоголізм, бідність, канібалізм – ані моралі, ані міфу, суцільне навалювання життєвого досвіду. Відтак «Морг» міг би за формою нагадувати ранню прозу Ірени Карпи, тільки от Ірена Карпа кожного разу пише ту саму книжку, а в Євгена Спіріна поки просто одна книжка. Зрештою, й контекст важко назвати заїждженим – в Україні жанр лікарських записок не воскресав із часів Михайла Булгакова, здається.

Тут вам діти олігархів нажираються ікрою до блювоти, бабці готують пиріжки з людського м’яса й місцеві чорнокнижники полюють на атрибутику з моргу.

Абсурдний світ Ворошиловграду (і після Сергія Жадана він не збіднів у міфах) зводиться до простої формули в долях людей: жив, пив, умер – смішно. Й от цей сміх автору вдається зберегти до останнього, аж поки не стається 2014 рік, і в місто не приходить війна.

​​Цими днями я святкую день народження nerdgasm – три роки тому я вирішила нотувати свої бібліотекарські враження в телеграм-каналі. Запитала в 10 найближчих людей, чи не проти вони читати мої бурмотіння замість слухати їх. Так і з’явився цей своєрідний однобокий читацький клуб💛

Я завжди страшенно переживала, коли люди йшли з каналу: поодиноко чи масово – кількістю підписок я оцінювала контент. І навіть, коли вас понад 800, а не 10, кожного разу хочеться почути, чому саме зараз прийшли сюди або пішли звідси. Для цього тут з’явилися чат і коментарі. Але якщо вам комфортніше сказати анонімно – тепер є і форма. Мені це справді важливо.

Зараз я розумію, що насправді контент – також продукт. І читач голосує за контент грошима. В мене є телеграм-канали, на які я не підписана, але регулярно заходжу почитати, тому що мені так зручніше споживати їхній контент. Зараз я хочу зрозуміти, наскільки nerdgasm потрібен читачам. Упродовж трьох років у мене з’явилися інші способи бурмотіти про книжки😅

Мені неважливо, скільки ви готові платити за nerdgasm. Мені важливо, скільки буде таких готових: поділитися фідбеком і проголосувати за контент.

Проголосувати за nerdgasm:
5375414113905110 – моно
5168745301903032 – приват

Мій перший текст для Суспільне | Культура про те, чого нам варто (не)боятися на українському книжковому ринку. Декілька днів поспіль сиділа на державних сайтах, розбираючися в цифрах і статистиках, щоби перекласти це все людською мовою.

Читати тут.

​​Пхеньян. Ґі Деліль
Pyongyang. Guy Delisle

Переклад: Оксана Макарова –– Видавництво

Одного разу канадського аніматора запросили в Північну Корею курувати виробництво одного мультфільму, виконаного на замовлення французького телеканалу. Північна Корея – райський заповідник соціалізму: всередину потрапляють обрані, назовні виходить тільки відфільтрована інформація. Природні відвага й потяг до пригод змусили Ґі погодитися на авантюру, й незабаром після всіх можливих перевірок він опинився під 22-метровою бронзовою фігурою Кім Ір Сена – з примірником «1984» Джорджа Орвелла та mp3-плеєром.

Комікс Ґі Деліля – це хроніка двомісячної поїздки. Кожного вечора, повертаючися в готель, у світлі тьмяної лампи він занотовував усі враження за день. Здебільшого його стріпи крутяться навколо безглуздості тоталітарної системи, сліпої віри (або залізобетонної звички вірити) в силу вождя та майстерного вдавання заможності в щурячій бідності. У Пхеньяні туристів водять гіди, пересуватися можна тільки за визначеними маршрутами, а вночі у місті вимикають усе світло за винятком підсвічених статуй вождя.

Із одного боку, в аніматора виходить насичена вижимка найцікавішого – наче інста-блог із короткими підписами. З іншого – коміксу бракує живих портретів героїв (окрім Кіма-молодшого й Кіма-старшого) та повніших діалогів. Хотілося би більше рефлексії, а не відверто очевидних паралелей із Орвеллом.

Бонус-трек: можна почитати репортаж тижня в Північній Кореї білоруського 34travel.

Коротше, в дитинстві в мене був тривалий період, коли я читала паршиві детективчики у джинсових обкладинках. Я навіть дізналася, що це серія «Тайное братство Кленового листа» у видавництві «Махаон», авторства Антона Іванова та Анни Устинової. Спершу я перечитала всі зелені, потім дізналася, що є сині (вони були гіршими) – загалом, це тривало десь декілька місяців. Достатньо, щоби в дорослих виникла тривожність щодо літературного смаку їхнього чада.

Згодом минулося. Я давала шанс різним жанрам, читала багатотомники класики, полюбила укрліт і навіть сучасну поезію. У фентезі, до речі, мене затягнуло вже аж після повноліття (на жаль). У мене досі дивний смак у книжках, але тут народу наче подобається.

Для Суспільного розібралася, що ж там із дитячим читанням. Чому фанат_ки зірвали презентацію «Щоденнику Лоли», чому ми так переживали «Сутінки», й навіщо взагалі читати немовлятам? Ніяких успішних успіхів і мотивації – тільки можливість прокачати ваш мозок і заразом мізки всіх немовлят навколо.

Читати тут.

Shuggie Bain. Douglas Stuart — #видайтеукраїнською