Непевна правда
The Shivering Truth, реж. Вернон Чатмен, Кет Солен

Щось «Рік і Морті» трохи очевидні останнім часом: Гея, Зевс і Мойсей – серйозно? А все нагромадження глибокодумного нонсенсу «Опівнічного одкровення» випаровується в другій половині сезону. Не вистачає якось адреналіну в головоломках. Такого відчуття, ніби з мозку витискають сік. От можна перебитися цим черговим проєктом Adult Swim, тим паче зараз виходить другий сезон.

«Непевна правда» – це 10-хвилинна лялькова анімація, де екзистенційний треш виведений в абсолют. Сім скетчів у першому сезоні й шість у другому – саджають глядача на американські гірки, що їдуть тільки вниз і тільки під кутом 90°. Непоєднані між собою сюжетно, вони відрефлексовують актуальну проблематику, вічні філософські й етичні питання: від фемповістки до 9/11, ефекту метелика чи булінгу – усе це з безліччю алюзій, звісно. Тому якщо вас починає штормити ідеями щодо кризи маскулінності, й одночасно підтягуються асоціації зі Стенлі Кубриком, все окей.

Прекрасна у своїй огидності анімація викликає дискомфорт і на рівні візуалу, і на рівні сенсів. Проте щойно ви підсідаєте на цей наратив, злізти вже неможливо. Пролежні реальності в поєднанні з концентрованим абсурдом, сюром і чорним гумором – від цього мутить, але це ж і збуджує застояний мозок. Насамкінець, усі мінісюжети епізоду зливаються в ідею everything is connected, ми вчимося вловлювати катарсис у 10-хвилинній анімації й натискаємо «відтворити знову».

Марія Бліндюк (@nerdgasm)

​​Чорна діра. Чарльз Бернс

#видайтеукраїнською

Чого ви боїтеся? А від чого падаєте у тривогу? А що провокує огиду? Чи відокремлюєте ці поняття?

Мені подобається жанр горору, тому що він окреслює межові стани. Кристалізує зону комфорту (коли її порушує). Це бедтріп без наркотиків: є практика вживання для навмисне негативного досвіду – щоби повніше відчути життя. От хороший горор здатен підвести близько до цього.

Чарльз Бернс у жанр потрапив відразу: читав Mad, захоплювався Робертом Крамбом, публікувався в RAW, який заснував Арт Шпіґельман (про всю цю тусовку можна йти читати в «Комікс у музеї сучасного мистецтва», що виходив у IST Publishing). Якщо не комікси – можливо, ви бачили французьку анімовану антологію Fear(s) of the Dark, Бернс був співавтором. У нього достатньо впізнаваний стиль, і щойно ви відкриваєте графічний роман, вас кидає у флешбеки про комах та аб’юзивні стосунки.

«Чорна діра» теж працює зі страхом. Із одного боку, тут страх перед дорослішанням (відповідальністю), із іншого – те саме відторгнення відповідальності, але поколіннєве. Страх з’явився, коли закінчилася гіпарська безтурботність 60-х, зросла тривожність, розгорілася сексуальна революція, а бебі-бумери стали підлітками. Про них і пише Чарльз Бернс.

У маленькому американському містечку розпал епідемії. Зараза передається між підлітками через сексуальний контакт, залишаючи в тілах потворні отвори. Звісно, це перегукується й зі СНІДом, що от-от почне тероризувати світ. Але недарма мова була про межові стани. Автор акцентує увагу саме на алієнації підлітків, їхньому відчуженні й ескапізмі – які зумовлює хвороба. Люди з чорними дірами – виродки, вони живуть у лісі й харчуються недоїдками. Лякає не стільки ймовірність захворіти, як усамітнення й відраза однолітків, неприйняття в соціальній групі.

У Чарльза Бернса образний і проникливий стиль. Він малює тінями й світлом, а ваша уява доопрацьовує жахливі смисли, додає акцентам глибини. Мало того, що вас крінжить від зарослих вилиць, штанів кльош і накурених, загальмованих розмов – вас ще й затягує в безпросвітну діру екзистенційного ступору.

І після 400 сторінок констрастної чорно-білої параної життя дійсно виглядає яскравішим, як би це не звучало.

V означає Vендета. Алан Мур та Девід Ллойд
Переклад: Катерина Пітик та Анатолій Пітик — Рідна мова

Важко не пов’язати між собою рухи проти Авакова та Black Lives Matter. Обидва збурили людей наприкінці весни повстати проти поліційного свавілля. Обидва стали масовими й голосними – на контрасті зі самоізоляційним затишшям. І саме карантин відіграв суттєву роль у протестах. Це вже були не просто новини про зґвалтування в Кагарлику та вбивство Джорджа Флойда – це злочини органів, яким ми довірили обмеження своїх прав. Саме поліція на вулицях міст контролювала дотримання локдауну впродовж майже трьох місяців. І ця ж поліція підсилює пандемію COVID-19 пандемією насильства.

Так склалося, що вихід українською «V означає Vендета» був запланований на березень, але в поліграфії помилилися й довелося відкликати наклад – комікс вийшов у червні. І який це жахливий збіг!

Алан Мур із Девідом Ллойдом публікували комікс про месника в масці Ґая Фокса ще з 1982 року. Змінивши хід історії Третьою світовою війною, після якої у Великій Британії запанував тоталітарний режим із неофашистською, гомофобською та християнською ідеологією, – автори малюють реальність, від якої Джордж Орвелл би плакав. Проти поліційної держави знову виходить байронічний герой (і шле привіт Роршаху) V, який влаштовує театральні акції протесту, надихаючися Вільямом Шекспіром, Томасом Пінчоном та Людвігом ван Бетховеном.

Усе це було би давно відомою історією, якби не Алан Мур зі своїми безумними алюзіями й буквально вплітаннями громіздкого літературного бекграунду та Дейв Ллойд з важким, масним рисунком. Та й жанрово «V означає Vендета» збіса талановита – і це від людини, яка глибоко зневірилася в антиутопіях ще давно. Якщо ви відчуваєте від антиутопічної гіперболізації постекшенове просвітлення, а не тривогу – «V означає Vендета» тут, схоже, найкращий варіант.

олди тут?

https://www.youtube.com/watch?v=n_3Qy-a08Fw

У трюмі. Владимир Арсенієвич
Переклад: Андрій Любка — Книги – XXI

Усі анотації й рецензії кричать, що роман сербського письменника Владимира Арсенієвича – найвидатніший (відоміший/культовіший) роман про війну на території колишньої Югославії. Проте, це не стільки війна, скільки її відгомін у вихованні та становлені суспільства. Балканська література взагалі краще допомагає відслідкувати патерни минулого сьогодні: цим шляхом ведуть і Славенка Дракуліч, і Міленко Єргович. В тексті Владимира Арсенієвича війну затуляє любов, непорозуміння й дивування епохою змін. Жах останньої стає відчутним аж у хронології одного року на останніх сторінках – де що не день, то кривава бойня.

У війні найстрашніше – статистика. Ми це зараз чудово відчули з пандемією, де боротьба зі загрозою перестала бути низкою особистих історій, а стала фоновими цифрами щоранку в стрічці новин. От «У трюмі» гудить такою щемливою буденністю, де тривожність, мобілізація та дефіцит – тільки тло щоденного життя. Письмо Владимира Арсенієвича чимось схоже на Сергія Жадана часів «Депеш Мод»: тут і кількість наркотиків відповідна, й оспівування Жінки на рівні, і гумор на межі фолу.

Написала тут про книжки, які можна прочитати за декілька годин. У досвіді самотньої поїздки мені подобається час на занурення. В побуті зі всесвіту літератури щось постійно намагається висмикнути: сповіщення, пропозиція перекуру, короткий проміжок між зупинками. Розуміючи, що любов до тривалих поїздок у купе та плацкарті – це вже фріковість, збирала з огляду на інтерсіті. А коли зникає потреба писати про новинки, згадується й важливе.

Якщо подорожей не плануєте, можна закритися на балконі без телефону, годин так на п’ять.

http://www.chytomo.com/knyzhky-iaki-vy-vstyhnete-prochytaty-za-odnu-poizdku-ukrzaliznytseiu/

​​Вілсон. Деніел Кловз

#видайтеукраїнською

Тут мав з’витися текст про інший роман американського коміксиста – екзистенційну драму-детектив із космічною подорожжю в часі й просторі «Пейшенс». Але «Вілсон» розганяється швидше, а отже й нагрібає сильніше.

Те, що здається збіркою комік-стрипів із життя мізантропа, виявляється болісною сповіддю в собі. Вілсон неприємний, навіть огидний: жартує про гівно, плюється зауваженнями випадковим перехожим та не дає жити своїй колишній. Історії починаються як інтеграція соціопата (ми ж пам’ятаємо з попередніх сторінок!) в соціум, поки нам не кидають у обличчя черговий панч. І спершу це навіть смішно, як смішно з жартів Джорджа Карліна приблизно. Заразом, Вілсон щиро хоче стати кращою людиною – після смерті батька він замислюється про власну нездійснену сім’ю, і його переслідує нав’язлива думка про дитину.

Деніел Кловз до кожного епізоду добирає інакший стиль малюнку, що одночасно відокремлює сюжети й моментально задає необхідний настрій. Так меланхолію змінює карикатура, злість – печаль, а піднесену віру в майбутнє – безжальне розчарування. Всі моменти з песиком закінчуються цинічними ремарками, а рефлексія переривається сплеском люті. Читача кидає в граничні стани героя, й він незавжди розуміє, як на них реагувати, що відчувати до нещасного й безнадійного Вілсона.

Сум і самотність. Сум і самотність.

​​Вир. Джюнджі Іто
Uzumaki. Junji Ito

#видайтеукраїнською

Long time no see. Розповім вам страшну казку.

У маленькому японському містечку відбувається дивне: спершу в одній сім’ї всі по черзі стають одержимими спіральними предметами, що засмоктують їх насмерть; дедалі частіше в повітрі можна побачити смерчі, що виникають нізвідки; людей помирає дедалі більше, а на вулицях нав’язливо виє сирена. Жителі Куроджу впадають у коловорот безумства.

Джюнджі Іто – король жахів у манзі, який показує надприродне лавкрафтіанське зло в японських декораціях. Якщо трохи копнути в теорію, Uzumaki – це сейнен манґа, тобто сюжетний комікс на аудиторію 18-25 років. У Джюнджі Іто моторошна деталізація не тільки гіпнотичних спіралей, але й цілком релістичних виразок на тілі чи слизу, чи ще якої бридоти. (Намагалася знайти якомога збалансованішу сторінку для беку – хто знає, як у вас зі сном). Тому це випадок, коли історія про старшокласників, і її справді краще не читати людям із недосвідченою надивленістю.

Композиційно «Вир» формують короткі оповідання, в яких манґака показує потенціал своєї хворобливої уяви. Люди настільки сповільнюються, що перетворюються на слимаків? Шалені матері-кровопивці, що зжирають плаценту? Спіралі в тілі людини й тіло людини, що перетворюється у спіралі? Так! Так! Так! Усі ці (щиро кажучи клішовані) жахачки спрацьовують саме через візуальну стилістику Джюнджі Іто – в цю коловоротність провалюєшся.

Звісно, як будь-який горор, що поважає себе, «Вир» зрештою стає трилером на тему «Зло – це інші люди». Збожеволілі жителі містечка втрачаються, перетворюючися на кровожерливих монстрів, яких затягнуло у вир.

Hwooo Shwoom Hyuuuuuu

​​Вернон Господь Літтл. ДіБіСі П’єр
Vernon God Little. DBC Pierre

Переклад: Наталія Гончар –– Вавилонська бібліотека

У 15-річного Верна купа проблем: його найкращий друг загинув у шкільному масовому вбивстві, його мамка виїдає мозок, а його власний шлунок регулярно зраджує. Але це ще не все. Хлопця кидають на лаву підсудних за ті самі вбивства – нібито він, малолітній психопат, прийшов і перестріляв понад дюжину однокласників. У штаті Техас презумпцію невинуватості успішно ігнорують, тому місцева поліція малого ув’язнює та тримає в камері, а журналісти – завзято знімають скандальні сюжети.

Австралієць ДіБіСі П’єр за свій дебютний роман узяв Букерівську премію, що викликало хвилю обурення серед критики. Письменника звинувачували в поганому літературному смакові, стереотипному зображенні американців, а Мічіко Какутані взагалі сказала, що текст цей – набір карикатур, що тиняються в передбачуваному сюжеті.

Звісно, порівнювати історію Вернона Літтла з «Ловцем у житі» Джерома Селінджера цікаво тільки з погляду того, що кожне покоління чекає на свого Голдена Колфілда. Але, схоже, ДіБіСі П’єр і не намагався написати високолітературний роман. Брудну, просякнуту жиром фастфуду сатиру з розбещувачами дітей та зневіреними домогосподарками – безумовно. Рефлексію найболючішої мозолі американського суспільства – теракти – в якій знайдеться місце й дитячій порнографії – можливо.

І хоча підліток ДіБіСі П’єра так сильно нагадує Голдена Колфілда та Гекельбері Фіна, «Вернон Господь Літтл» радше схожий на «Сніданок чемпіонів» Курта Воннеґута, а не на от це все.


P. S. Давно мені ілюстратрації не суголосилися з настроєм тексту аж настільки вдало. Уклін Марині Веремеєнко.

Усе не просто так.

ДіБіСі П’єр став гостем цьогорічного Book Forum, що відбувся онлайн, а в гостей форуму треба брати інтерв’ю. Ми поговорили з П’єром про критику його текстів, майбутній роман і дорослішання. Говорили в скайпі, але з душею.

(а якщо незрозуміло, про кого мова, там он пост вище)

chytomo.com/ia-prosto-tak-robliu-pereproshuiu-rozmova-z-dibisi-p-ierom/

​​Тропік Рака. Генрі Міллер
Tropic of Cancer. Henry Miller

Переклад: Гєник Бєляков –– Комубук

Будь-який текст навколо Міллера починається зі слів про те, що його роман був заборонений упродовж покоління за неприпустиму порнографічність. Це, звісно, правда, але кого зараз хвилює, що в 30-х муляло очі американцям? «Тропік Рака» видали у Франції в 1934, відразу заборонивши в США та Британії, потім перевидали в 60-х під святкування сексуальної революції, а за десять років знову освистали – цього разу феміністки.

Проза Генрі Міллера про те, наскільки чистим може бути слово. Наскільки хочеться затриматися надовше з кожним абзацом і наскільки марніють персонажі, сюжет чи конфлікти – на тлі тексту. І це все на ґрунті трьох брудних тем для суспільства: секс, тіло й усі виділення з цим пов’язані. (Як зараз почуваються всі ваші стигми?)

Натуралізм – специфічний прийом у тексті. Часто після нього хочеться помитися. У голові читачки з’являються болісні досвіди з Вільямом Берроузом чи Джеком Керуаком (обидва співали оди Міллеру, до речі). Після «Тропіку Рака» інакше; для автора тілесність настільки зрозуміла й знайома, що він пише 300 сторінок тілесного шалу так невимушено, наче це пейзажна поезія. Читаючи Міллера, розумієш, як насправді багато сексу – в літературі.

Тут чутно «Крик» Алана Ґінзберґа, відчутний Париж початку минулого століття, тут захлинаєшся в естетичному переживанні та тримаєшся за текст – єдину міру речей.

​​Все це триватиме далі. Анна Санден

UA Comix

Маленька дівчинка згадує, як батько попрощався з нею в парку, залишивши пакет ведмедиків харібо. Новий графічний роман української письменниці Анни Санден передає біографію болісних досвідів: від браку маминої уваги до розлучень. У коміксі змінюється калейдоскоп спогадів: от бабуся-єврейка, яка голосно розмовляє, а от добрий дідусь робить їй компліменти. Окрім спілкування зі своїми прародителями, дівчинка читає багато книжок – у них цілі світи, що компенсують навколишній. Зрештою, дитячі травми стануть дорослими проблемами, а героїні буде дедалі сумніше й самотніше.

Історія Анни Санден місцями розчулює, але їй не вдається втримати цю емоцію чи глибше занурити читача. За наративом ця книжка більше нагадує комік-стрипи, правда якщо в каноні наприкінці має бути жарт, тут – кожен епізод закінчується сумно. Ця оповідь перервана стрибками в різні місця й періоди життя, а також цитатами.

Останніх тут аж задуже – і не в елегантних алюзіях чи ремінісценціях (натяках, а не прямих цитатах – якщо нормальною мовою). А от буквально: «Що впав духом гине раніше терміну. Омар Хайям». І воно трохи так в лоба, здається, що от-от має з’явитися посилання на сайт «цитати й афоризми».

Знаєте відчуття, коли читаєш роман із безліччю сюжетних ліній, а потім вони нарешті складаються разом? Після одного з таких прочитань з’явилася назва цього каналу, до речі. У «Все це триватиме далі» це відчуття так і не з’являється. З формою комік-стрипів, що складаються в цілісний графічний роман працював Деніел Кловз, а в Анни Санден радше навпаки – графічний роман розвалюється на епізоди.

Цю рваність та зарисовковість круто вловлює художниця Віра Кордоба: малюнки місцями нагадують начерки, зроблені нашвидкоруч. Від цього візуальний наратив здається аж повітряним. Тут також не обійшлося без цитат: побачили «Сніданок у «Тіффані» – чекайте на «Бійцівський клуб» і «Вічне сяйво чистого розуму».


улюблений момент:

«Всуціль антиукраїнська, токсична книга з портретом гедоністки, якій «какая разніца». Авторка стоїть поряд із Олесем Бузиною та Анатолієм Шарієм, і за таке треба бити по таблу». Це все цитати з коментарів і відгуків навколо роману Гаськи Шиян «За спиною» – зібрані за півтора року після його виходу.

Люди далі плутають погляди авторів із поглядами їхніх героїв. Але Джона Фаулза нібито не вважали колекціонером трупів, погляди Стівена Кінга далекі від поглядів реднека, а Ґіліян Флінн з усіма своїми бридкими персонажками залишається феміністкою.

Для Заборони поговорила з Гаською Шиян про патріотизм і сексуальну революцію. Розібралися, чому художня література не має відповідати запиту п̶а̶р̶т̶і̶ї̶ читача – як би нам цього не хотілося.

контент вихідного дня

Якось мене покликали зайти на подкаст 11-А. Дівчата несуть підліткам секспросвіту та культуру згоди. Діана Ковальова переїхала з Донбасу, щоби пояснити, що жінка – не розетка для чоловіка. Даша Мізіна займається сексосвітою давно та міцно, за це її називали лесбійкою – логічно. Нормальний дует для нормального контенту про секс.

Я прийшла в один епізод 11-А, щоби поговорити про бісексуальність, БДСМ і заспівати пісеньку про взаємини. Не забувайте ставити подкасту сердечки й зірочки – ми покоління Z, і від цього втрачаємо голову.

це не промо, я просто показую, що вмію говорити не тільки про книжки, та хизуюся класним знайомством

​​У нас трапився Тройні4ок! Тобто дев’ятий епізод подкасту, до якого запросили нашу подружку Машеньку, щоб обговорити питання бісексуальності та лесбійських стосунків. У новому випуску слухаємо сингл Машеньки про стосунки, розглядаємо картинки інтимних стрижок і намагаємося відповідати на ваші запитання попри сміх:

👩‍❤️‍👩 Як зрозуміти свою сексуальну орієнтацію і приєднатися до ЛГБТ-спільноти, якщо ти з маленького міста?

🤷‍♀️ Як сказати партнерці, що мене не все влаштовує у нашому сексі, а мої сексуальні фантазії іноді лякають і мене саму?

🦄 Як заводити стосунки у форматі one night stand чи unicorn?

✂️Інтимні стрижки: плюси, мінуси, підводні камені?

ПОСИЛАННЯ З ВИПУСКУ:

✨ 5 запитань про сексуальну орієнтацію
🥥 Пост про волоссячко на тілі

🏳️‍🌈 ЛГБТ+ організації та пабліки:

▪️Gender-Z (Запоріжжя)
▪️KyivPride
▪️Donbass Queer
▪️KharkivPride
▪️ГО Insight
▪️Паблік із мемами про ЛГБТ+

На хвилі популярності роману Саллі Руні «Нормальні люди» – він вийшов в українському перекладі у Видавництві Старого Лева – згадаю, що тут є минулорічний текст про нього.

Ірландську письменницю Саллі Руні називають Селінджером покоління снепчату, а критики ображаються, що вона надто крута для такого опису.
⠀
Тиха Меріенн у старшій школі починає зустрічатися з Коннеллом, найпопулярнішим хлопцем на курсі. І в них нічого не вийде.
⠀
Саллі Руні руйнує ромком та згадує всі наші проблеми: домашнє насильство, булінг, різниця між соціальними класами, становлення дівчини – все це обговорюється на ланчах і в ліжку.
⠀
Нас мало турбує, чи будуть герої разом. Ми вчасно усвідомлюємо драму цих нормальних людей – і наскільки звично ця драма виглядає. Історія Попелюшки не працює, і Саллі Руні не боїться зазирнути за «Жили вони довго й щасливо».

​​Мій дідусь був черешнею. Анджела Нанетті
Mio nonno era un ciliegio. Angela Nanetti

Переклад: Андрій Маслюх –– Видавництво Старого Лева

Історія 4-річного Тоніно нагадує, як глибоко ми вміємо переживати. «Мій дідусь був черешнею» – емоційне читання, тому відгуки на гудрідс крутяться навколо сліз, обіймів і сміху. Мені теж хотілося обіймати дерева, якщо чесно.

Маленький оповідач розповідає про свою сім’ю: бабусь, дідусів, маму й тата, гуску й черешню. Він вхоплює короткі абсурдні моменти, які так легко зустріти в невеликих містах і селах. Тим більше, якщо ваш дідусь – дивак, який слухає дерева та розмовляє з тваринами. Йому вдається виховати цю чутливість до природи і в онука. Єдине – чомусь у всій цій біологічній ніжності не залишається місця таксі, яка всіх страшно дратує. Зазвичай собаки навпаки забирають усю любов героїв і читачів на себе, а тут без шансів.

Література може бути терапевтичною. Анджела Нанетті якраз показує, як дитина пояснює для себе смерть близьких – через знайомі образи та ситуації. Тут немає правильної інтерпритації: одним легше вірити в переселення душі, іншим – у політ або довгоочікуваний відпочинок. Головне, за що тримається Тоніно – далі любити, з любов’ю ми вічні.

Дівчина з гучним голосом. Абі Даре
The Girl with the Louding Voice. Abi Daré

#видайтеукраїнською

She open her eyes, give me a sad smile. "I wish I am a man, but I am not, so I do the next thing I can do. I marry a man."

Адуні живе в невеликому нігерійському селищі з батьком і братами, її мама померла, а грошей ледве вистачає на їжу. Проте, 14 років – вік, коли в Нігерії поспішають видати дівчину заміж, отримавши хоч якийсь прибуток від чоловіка – єдина користь від дівчинки в сім’ї. Батьку Адуні пощастило: місцевий таксист із двома дружинами та чотирма доньками шукає третю, яка народить йому сина. Хоча Адуні ніхто не слухає, вона мріє повернутися в школу та стати вчителькою, а не оце все.

Абі Даре дає голос своїй героїні: оповідь ведеться ламаною й наївною англійською. Авторка каже, що навмисне не хотіла писати роман піджином, яким здебільшого говорять у Нігерії. Піджин – суміш декількох мов із звуженим сложниковим запасом і граматикою. Мова Адуні справді нагадує дитячу, проте в неї образне мислення = неочевидні метафори, погляди, сприйняття. Абі Даре в інтерв’ю розповідає, що хотіла показати, як брак освіти та реалізації через гендерні стереотипи закопують потенціал дівчат у Нігерії.

Героїню відразу кидає в страшний театр домашнього насильства: від психологічного залякування до ґвалтування. Ще вчора вона переконувала найближчу подругу, що не мріє про принца, а сьогодні – слухає поради однієї з дружин свого чоловіка щодо пігулок, що зашкодять вагітності. Згодом Адуні втече до столиці, де потрапить на посаду нібито домашньої прислуги. Насправді ж, у Нігерії досі є формальне рабство, в яке найчастіше потрапляють дівчата: агенти приводять працівниць до господарів, обіцяючи нормальну зарплату, а там – побиття, голодування і ніяких грошей.

Із одного боку, гучний голос Адуні ідеально лягає в ідею нової щирості: вона наївна, прямолінійна й без гальм, і часто розплачується за це. Із іншого – #фемінізмненужон – схоже, вічний дискурс, і Абі Даре показує сучасні сюжети, які нам так подобається залишати в Середньовіччі.

На «Забороні» вийшла моя добірка про свободу й безпеку крізь призму літератури.

1. Я радію кожному медіа, яке розширюється в літературний контекст. Тому що його мають висвітлювати не тільки нішеві медіа.
2. Для мене книжка – це спосіб зупинитися, видихнути й поставити запитання. Тому поряд із дайджестами новинок хочеться й такого формату.

https://zaborona.com/knigi-pro-svobodu/

Без підсумків рік – не рік, і наче не читала нічого. Традиційно: суб’єктивно, коротко й за хронологією.

📕комікс

Чорна діра. Чарльз Бернс
Страшно й огидно, але більше огидно. Візуальний стиль Бернса дарує флешбеки. Історія про підлітків і відчуженість у 70-тих під час епідемії – ідеальне читання минулого року.
більше тут.

Вілсон. Деніел Кловз
Сумна історія про мізантропа у кризі середнього віку.
більше тут.

Вир. Джюнджі Іто
Страшно. Лавкрафт у манзі.
більше тут.

📗сучукрліт

Чормет. Маркіян Камиш
«Симфонія Донбасу» Вертова в тексті – про Чорнобильську зону. Алкоголізм, метал і ритм.
більше тут.

Морг. Історії Луганського санітара. Євген Спірін
Кулсторі з життя в морзі.

📘фікшн

S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Форма, не зміст для вдоволення граничної бібліофілії.
більше тут.

Смерть і діва І-V. Драми принцес. Ельфріда Єлінек
Принцеси дізналися про фемінізм і жаліються на життя. Хочеться сваритися з героїнями, з авторкою та з казками.
більше тут.

Вернон Господь Літтл. ДіБіСі П’єр
Теракт у школі, а звинуватили 15-річного Вернона. Він матюкається.
більше тут.

📙нефікшн

Заборонений плід. Лів Стрьомквіст
Іронічна хроніка проклять і гімнів на адресу вагін – у картинках.
більше тут.

Кімната снів. Девід Лінч і Крістін Маккена
Найкраща (авто)біографія, що доводилося читати – ймовірно, через те, що моментально закохуєшся в Девіда Лінча.
більше тут.

✨Цим постом анонсую: в каналі будуть подібні короткі нотатки про всі прочитані книжки. Довше писатиму про вибіркове. А ще тепер тут є чат і коментарі, показуйте ваші лапки.

у 2000-х канадський аніматор Ґі Деліль їде в Північну Корею для кураторства на виробництві. впродовж 2-місячної поїздки він веде хроніку буднів тоталітаризму. це стає іронічним коміксом про одну з найзакритіших країн і трошки про анімацію