​​Берлінале-2020: Земля блакитна, ніби апельсин
реж. Ірина Цілик

Фільм Ірини Цілик про сім'ю, що живе в прифронтовому місті, міг би бути надривним антивоєнним маніфестом. Але авторка пішла іншим шляхом: її кіно замість лякати – обіймає, навіть змушує забути про війну в бекграунді. Задокументовані героїні (а чоловіки тут з’являються тільки епізодично й здебільшого в юному віці) обеззброюють добротою й щирістю. Одна з них, Мирослава, також знімає кіно про свою велику сім’ю, і ця подвійна перспектива залишає знаки питання після сцен: які з них спостережені Іриною Цілик, а які – поставлені операторкою-початківицею?

Сюжет складається з нарізки спогадів упродовж приблизно року. Глядачам дозволяють побачити й щоденні прояви любові, й значущі події випускного чи вступу. Цей доступ до інтимних переживань поглиблює камерність історії сім’ї Гладких-Трофимчук. Тотальний затишок подекуди переривається нагадуваннями, що всі вони залишилися в рідній Красногорівці, «червоній зоні». Вибухи, що звучать, як салюти; діти, що напам’ять знають, як поводитися з міною; буденне занурення в погріб, де тісно й весело; випадкові мелодії з різних інструментів – повсюдний сюр реальності, бо інакше показати війну неможливо.

Марія Бліндюк

Сходила на Книжкову вечірку УІК, розмовляли про дивні романи – про знущання й підморгування авторів, про роботу читачів. Ті, хто тут давно, могли про цю літературу чути. Але тут трохи припущень, звідки в неї ростуть роги.

Вечірка тут: shorturl.at/inrFY

А ще можна ввімкнути ностальгію й почитати про ці тексти трохи більше тут:
S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Дім листя. Марк Z. Данилевський
Білий готель. Дональд Майкл Томас
Хозарський словник. Мілорад Павич
Якщо подорожній одної зимової ночі. Італо Кальвіно

Сніданок чемпіонів або Прощавай, чорний понеділку!. Курт Воннеґут

Переклад: Олена Фешовець — Вавилонська бібліотека

Є декілька стадій Воннеґута. Воннеґут плаче, Воннеґут сміється, Воннеґут вмиває руки. Якщо перші дві ще можна пережити, остання б’є під дих. Ногою.

Іронія в тому, що м’якші тексти Курт Воннеґут пише пізніше (мудрість? старість?). Просякнутий гуманізмом і пошуками ліків від самотності «Буфонада, або Більше не самотні» чи екологічно-застережливий «Ґалапаґос» із ідеєю «людський мозок – зло».

У «Сніданку» Штати постають у всій своїй огидності, жорстокості й пошлості. Там 1973 рік. Триває В’єтнам. Люди бездумно подорожують автостопом і влаштовують недолугі мистецькі фестивалі. Тому абсурд цього разу виходить на інший рівень. Тут у характеристиці загиблого солдата вказується розмір його члена. Тут слова набувають ваги не змістом, а за звучанням. Безглуздий світ із його безглуздими правилами, які вигадали безглузді американці. Расизм, насильство та самолюбство виведені в абсолют – і ніякої в цьому естетики.

Доповнюють усю цю дійсність малюнки автора – наївні й недолугі, вони заземлюють нас остаточно. Тут уклін українському виданню, що зберегло й підкреслило інакшість цієї творчості. І це не примітивізм. Це небажання шукати красиве.

Так от про Воннеґута, який вмиває руки. Можна уявити, наскільки боляче читалася байдужість автора в 1973 (глянувши рецензію Крістофера Лемана-Гаупта для NYT, наприклад). Але читач за пів століття зрозуміє, що нічого насправді не змінилося.

Насамкінець, автор зустрічає свого головного героя (о, Кілґор Траут з’явиться не вперше й не востаннє в тексті Курта Воннеґута!), щоби його відпустити. Мовляв, усе, Bon voyage, Finita La Commedia – не буде більше ніяких романів, мистецтво себе вичерпало.

Так закінчиться сьомий роман сумного коміка. Сьомий із чотирнадцяти. Давно перевіряли твітер Трампа?

тизер

«Я змішаю твою кров із вугіллям» Зрозуміти український Схід. Олександр Михед

Наш Формат

Зізнаймося собі, скільки разів замислювалися про інакшість Сходу. А якщо з іншого боку – як часто чули байку про те, що між Сходом і Заходом безперервний культурний зв’язок?

Артикуляція Сходу в медіа та історії схожа на незграбну комунікацію дорослих із дітьми. «Навіщо в людини дві ноги? А чому ми ходимо вперед?». І замість простої відповіді, респондент нагромаджує аргументів на тему, в якій не до кінця розуміється. Олександр Михед у своєму новому нон-фікшені обирає галантніший шлях – намагаючися не пояснити, а зрозуміти.

Після короткого Intro ми потрапляємо в цитатний репортаж із різних міст. Важко знайти підхід, із яким начерк нового досвіду й незнайомого простору (а саме такими вони є для автора) вийшов би більш вдалим. І відразу з’являється улюблена інтонація абсурду – на стикові пофігістичних зауважень та ініціатив міленіалів – звучить Схід. Олександру Михеду вдається вловити цей настрій нонсенсу та витримати баланс між безперспективняком і клоунадою. А зі впізнаваними маркерами доріг, архітектури та формулою «люди бідкаються, влада розводить руками» – незнайомий простір стає зовсім камерним і своїм.

Для пониження градусу от костянтинівська dick joke:

«Де пам’ятник Леніну і кінотеатр Леніна, усе членами помальоване було, тоді дітям дали фарбу, і вони все так весело там розмалювали».

Більш розлого висловлюються «сходові» люди, чиї імена в нас на слуху. Мені зайшли розмови з Володимиром Рафєєнком, який багато пояснює (наприклад, чому тут не прозвучало «Донбас») та Сергієм Жаданом, який зокрема розповів фан фектс про зйомки «Дикого поля». А ви можете обрати собі ще між Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним та Оленою Стяжкіною.

Якби не нашпигованість прочитаними текстами та посиланнями, це був би репортаж. Читався би легше, сприймався би ближче. А «Я змішаю твою кров із вугіллям» залишає багаж, який можна далі розпаковувати.

І останнє: нон-фікшен Олександра Михеда заримувався мені з фікшеном Софії Андрухович – роботою з архівами, зі призабутими постатями, підкресленною відмінністю матриць у різних точках України. Можливо, ми нарешті починаємо пропрацьовувати минуле замість колупати пальцями травми.

​​Кіндерланд. Мавіл

#видайтеукраїнською

Вхопила комікс у дивному барі-книгарні Bolderāja в Ризі, чи не найбільш ламповому місці, де нам вдалося побувати. Стоси рандомних книжок, вінтажні крісла – оце все. Будемо ж колись знову їздити.

Німецький коміксист Мавіл пише про дитинство Мірко в Східному Берліні. Він у сьомому класі, трохи забитий та занурений у книжки й навчання. Йому докучають старшокласники, але несильно. Йому подобаються дівчата, але він тримає глузд. Зрештою, знайомиться з новеньким, який додає в життя Мірко легкого флеру бунту: зауваження за поведінку, прогул уроків, задирання до старших – і, за збігом, настільний теніс. Тепер хлопці навіть зі здорованями вирішують тестостеронові конфлікти завдяки м’ячику та ракеткам.

«Кіндерланд» – історія без надриву й із доброю меланхолією в кінці (ми знаємо, що стається з Берлінським муром і з дитинством). А ще в Мавіла зовсім неможливе відчуття візуальної динаміки, якою він може зачарувати без слів.

Окей, іноді людині важкувато у стабільність. nerdgasm перестало проривати постами о першій годині ночі раз на місяць – а це вже майже серйозне медіа.

Від читання «Кімнати снів» Девіда Лінча та Крістін Маккени добре (виходила у Видавництві Жупанського). Мовляв, завжди тримай шматок пирога в піджаку.

Смерть і діва І-V. Драми принцес. Ельфріда Єлінек

Переклад: Олександра Григоренко — Книги – ХХІ

Не втомлююся повторювати, що за неприємними жінками в маскультурі приємно спостерігати. Це те саме руйнування канону, що й слабкі чоловіки. В дитинстві ми дивилися мультфільми, де принцеси завжди в доброму гуморі й збирають квіти, а принци готові й у вогонь, й у воду. Уже потім виявляється, що ті й інші мають ширший спектр емоцій, ніж екзальтована радість під співи пташок.

Австрійська авторка Ельфріда Єлінек пише п’ять драм про принцес, яких ми добре знаємо: Білосніжка, Шипшинка aka Спляча красуня, Жаклін Кеннеді, Діана, Розамунда (окей, ця відома німоцькомовним, але коментарі перекладачки в поміч). З’являються й письменниці Сильвія Плат та Інґеборґ Бахман. Тільки от час і місце дії – після «довго й щасливо».

Варто зазирнути за куліси канонізованого образу, починає звучати монолог. У ньому виринає насилля, зневіра, безсилля, лють. Усіх цих жінок відверто дістало: чи то самоув’язнення у стереотипах, чи то дослідження своєї сексуальності, чи то повна об’єктивація Джеккі з її гардеробом (певно, в першої леді таки найпотужніша сцена).

Це феміністичні тексти, що провокують на дискусію. І думки героїнь часто звучать обурливо, деякі з них загрузають у мізогінії. Але цей емоційний порив рухає далі, жодна з нараторок не дозволяє зупинити читання – аж доки ця суміш архетипів не прозвучить суцільним хором.

Непевна правда
The Shivering Truth, реж. Вернон Чатмен, Кет Солен

Щось «Рік і Морті» трохи очевидні останнім часом: Гея, Зевс і Мойсей – серйозно? А все нагромадження глибокодумного нонсенсу «Опівнічного одкровення» випаровується в другій половині сезону. Не вистачає якось адреналіну в головоломках. Такого відчуття, ніби з мозку витискають сік. От можна перебитися цим черговим проєктом Adult Swim, тим паче зараз виходить другий сезон.

«Непевна правда» – це 10-хвилинна лялькова анімація, де екзистенційний треш виведений в абсолют. Сім скетчів у першому сезоні й шість у другому – саджають глядача на американські гірки, що їдуть тільки вниз і тільки під кутом 90°. Непоєднані між собою сюжетно, вони відрефлексовують актуальну проблематику, вічні філософські й етичні питання: від фемповістки до 9/11, ефекту метелика чи булінгу – усе це з безліччю алюзій, звісно. Тому якщо вас починає штормити ідеями щодо кризи маскулінності, й одночасно підтягуються асоціації зі Стенлі Кубриком, все окей.

Прекрасна у своїй огидності анімація викликає дискомфорт і на рівні візуалу, і на рівні сенсів. Проте щойно ви підсідаєте на цей наратив, злізти вже неможливо. Пролежні реальності в поєднанні з концентрованим абсурдом, сюром і чорним гумором – від цього мутить, але це ж і збуджує застояний мозок. Насамкінець, усі мінісюжети епізоду зливаються в ідею everything is connected, ми вчимося вловлювати катарсис у 10-хвилинній анімації й натискаємо «відтворити знову».

Марія Бліндюк (@nerdgasm)

​​Чорна діра. Чарльз Бернс

#видайтеукраїнською

Чого ви боїтеся? А від чого падаєте у тривогу? А що провокує огиду? Чи відокремлюєте ці поняття?

Мені подобається жанр горору, тому що він окреслює межові стани. Кристалізує зону комфорту (коли її порушує). Це бедтріп без наркотиків: є практика вживання для навмисне негативного досвіду – щоби повніше відчути життя. От хороший горор здатен підвести близько до цього.

Чарльз Бернс у жанр потрапив відразу: читав Mad, захоплювався Робертом Крамбом, публікувався в RAW, який заснував Арт Шпіґельман (про всю цю тусовку можна йти читати в «Комікс у музеї сучасного мистецтва», що виходив у IST Publishing). Якщо не комікси – можливо, ви бачили французьку анімовану антологію Fear(s) of the Dark, Бернс був співавтором. У нього достатньо впізнаваний стиль, і щойно ви відкриваєте графічний роман, вас кидає у флешбеки про комах та аб’юзивні стосунки.

«Чорна діра» теж працює зі страхом. Із одного боку, тут страх перед дорослішанням (відповідальністю), із іншого – те саме відторгнення відповідальності, але поколіннєве. Страх з’явився, коли закінчилася гіпарська безтурботність 60-х, зросла тривожність, розгорілася сексуальна революція, а бебі-бумери стали підлітками. Про них і пише Чарльз Бернс.

У маленькому американському містечку розпал епідемії. Зараза передається між підлітками через сексуальний контакт, залишаючи в тілах потворні отвори. Звісно, це перегукується й зі СНІДом, що от-от почне тероризувати світ. Але недарма мова була про межові стани. Автор акцентує увагу саме на алієнації підлітків, їхньому відчуженні й ескапізмі – які зумовлює хвороба. Люди з чорними дірами – виродки, вони живуть у лісі й харчуються недоїдками. Лякає не стільки ймовірність захворіти, як усамітнення й відраза однолітків, неприйняття в соціальній групі.

У Чарльза Бернса образний і проникливий стиль. Він малює тінями й світлом, а ваша уява доопрацьовує жахливі смисли, додає акцентам глибини. Мало того, що вас крінжить від зарослих вилиць, штанів кльош і накурених, загальмованих розмов – вас ще й затягує в безпросвітну діру екзистенційного ступору.

І після 400 сторінок констрастної чорно-білої параної життя дійсно виглядає яскравішим, як би це не звучало.

V означає Vендета. Алан Мур та Девід Ллойд
Переклад: Катерина Пітик та Анатолій Пітик — Рідна мова

Важко не пов’язати між собою рухи проти Авакова та Black Lives Matter. Обидва збурили людей наприкінці весни повстати проти поліційного свавілля. Обидва стали масовими й голосними – на контрасті зі самоізоляційним затишшям. І саме карантин відіграв суттєву роль у протестах. Це вже були не просто новини про зґвалтування в Кагарлику та вбивство Джорджа Флойда – це злочини органів, яким ми довірили обмеження своїх прав. Саме поліція на вулицях міст контролювала дотримання локдауну впродовж майже трьох місяців. І ця ж поліція підсилює пандемію COVID-19 пандемією насильства.

Так склалося, що вихід українською «V означає Vендета» був запланований на березень, але в поліграфії помилилися й довелося відкликати наклад – комікс вийшов у червні. І який це жахливий збіг!

Алан Мур із Девідом Ллойдом публікували комікс про месника в масці Ґая Фокса ще з 1982 року. Змінивши хід історії Третьою світовою війною, після якої у Великій Британії запанував тоталітарний режим із неофашистською, гомофобською та християнською ідеологією, – автори малюють реальність, від якої Джордж Орвелл би плакав. Проти поліційної держави знову виходить байронічний герой (і шле привіт Роршаху) V, який влаштовує театральні акції протесту, надихаючися Вільямом Шекспіром, Томасом Пінчоном та Людвігом ван Бетховеном.

Усе це було би давно відомою історією, якби не Алан Мур зі своїми безумними алюзіями й буквально вплітаннями громіздкого літературного бекграунду та Дейв Ллойд з важким, масним рисунком. Та й жанрово «V означає Vендета» збіса талановита – і це від людини, яка глибоко зневірилася в антиутопіях ще давно. Якщо ви відчуваєте від антиутопічної гіперболізації постекшенове просвітлення, а не тривогу – «V означає Vендета» тут, схоже, найкращий варіант.

олди тут?

https://www.youtube.com/watch?v=n_3Qy-a08Fw

У трюмі. Владимир Арсенієвич
Переклад: Андрій Любка — Книги – XXI

Усі анотації й рецензії кричать, що роман сербського письменника Владимира Арсенієвича – найвидатніший (відоміший/культовіший) роман про війну на території колишньої Югославії. Проте, це не стільки війна, скільки її відгомін у вихованні та становлені суспільства. Балканська література взагалі краще допомагає відслідкувати патерни минулого сьогодні: цим шляхом ведуть і Славенка Дракуліч, і Міленко Єргович. В тексті Владимира Арсенієвича війну затуляє любов, непорозуміння й дивування епохою змін. Жах останньої стає відчутним аж у хронології одного року на останніх сторінках – де що не день, то кривава бойня.

У війні найстрашніше – статистика. Ми це зараз чудово відчули з пандемією, де боротьба зі загрозою перестала бути низкою особистих історій, а стала фоновими цифрами щоранку в стрічці новин. От «У трюмі» гудить такою щемливою буденністю, де тривожність, мобілізація та дефіцит – тільки тло щоденного життя. Письмо Владимира Арсенієвича чимось схоже на Сергія Жадана часів «Депеш Мод»: тут і кількість наркотиків відповідна, й оспівування Жінки на рівні, і гумор на межі фолу.

Написала тут про книжки, які можна прочитати за декілька годин. У досвіді самотньої поїздки мені подобається час на занурення. В побуті зі всесвіту літератури щось постійно намагається висмикнути: сповіщення, пропозиція перекуру, короткий проміжок між зупинками. Розуміючи, що любов до тривалих поїздок у купе та плацкарті – це вже фріковість, збирала з огляду на інтерсіті. А коли зникає потреба писати про новинки, згадується й важливе.

Якщо подорожей не плануєте, можна закритися на балконі без телефону, годин так на п’ять.

http://www.chytomo.com/knyzhky-iaki-vy-vstyhnete-prochytaty-za-odnu-poizdku-ukrzaliznytseiu/

​​Вілсон. Деніел Кловз

#видайтеукраїнською

Тут мав з’витися текст про інший роман американського коміксиста – екзистенційну драму-детектив із космічною подорожжю в часі й просторі «Пейшенс». Але «Вілсон» розганяється швидше, а отже й нагрібає сильніше.

Те, що здається збіркою комік-стрипів із життя мізантропа, виявляється болісною сповіддю в собі. Вілсон неприємний, навіть огидний: жартує про гівно, плюється зауваженнями випадковим перехожим та не дає жити своїй колишній. Історії починаються як інтеграція соціопата (ми ж пам’ятаємо з попередніх сторінок!) в соціум, поки нам не кидають у обличчя черговий панч. І спершу це навіть смішно, як смішно з жартів Джорджа Карліна приблизно. Заразом, Вілсон щиро хоче стати кращою людиною – після смерті батька він замислюється про власну нездійснену сім’ю, і його переслідує нав’язлива думка про дитину.

Деніел Кловз до кожного епізоду добирає інакший стиль малюнку, що одночасно відокремлює сюжети й моментально задає необхідний настрій. Так меланхолію змінює карикатура, злість – печаль, а піднесену віру в майбутнє – безжальне розчарування. Всі моменти з песиком закінчуються цинічними ремарками, а рефлексія переривається сплеском люті. Читача кидає в граничні стани героя, й він незавжди розуміє, як на них реагувати, що відчувати до нещасного й безнадійного Вілсона.

Сум і самотність. Сум і самотність.

​​Вир. Джюнджі Іто
Uzumaki. Junji Ito

#видайтеукраїнською

Long time no see. Розповім вам страшну казку.

У маленькому японському містечку відбувається дивне: спершу в одній сім’ї всі по черзі стають одержимими спіральними предметами, що засмоктують їх насмерть; дедалі частіше в повітрі можна побачити смерчі, що виникають нізвідки; людей помирає дедалі більше, а на вулицях нав’язливо виє сирена. Жителі Куроджу впадають у коловорот безумства.

Джюнджі Іто – король жахів у манзі, який показує надприродне лавкрафтіанське зло в японських декораціях. Якщо трохи копнути в теорію, Uzumaki – це сейнен манґа, тобто сюжетний комікс на аудиторію 18-25 років. У Джюнджі Іто моторошна деталізація не тільки гіпнотичних спіралей, але й цілком релістичних виразок на тілі чи слизу, чи ще якої бридоти. (Намагалася знайти якомога збалансованішу сторінку для беку – хто знає, як у вас зі сном). Тому це випадок, коли історія про старшокласників, і її справді краще не читати людям із недосвідченою надивленістю.

Композиційно «Вир» формують короткі оповідання, в яких манґака показує потенціал своєї хворобливої уяви. Люди настільки сповільнюються, що перетворюються на слимаків? Шалені матері-кровопивці, що зжирають плаценту? Спіралі в тілі людини й тіло людини, що перетворюється у спіралі? Так! Так! Так! Усі ці (щиро кажучи клішовані) жахачки спрацьовують саме через візуальну стилістику Джюнджі Іто – в цю коловоротність провалюєшся.

Звісно, як будь-який горор, що поважає себе, «Вир» зрештою стає трилером на тему «Зло – це інші люди». Збожеволілі жителі містечка втрачаються, перетворюючися на кровожерливих монстрів, яких затягнуло у вир.

Hwooo Shwoom Hyuuuuuu

​​Вернон Господь Літтл. ДіБіСі П’єр
Vernon God Little. DBC Pierre

Переклад: Наталія Гончар –– Вавилонська бібліотека

У 15-річного Верна купа проблем: його найкращий друг загинув у шкільному масовому вбивстві, його мамка виїдає мозок, а його власний шлунок регулярно зраджує. Але це ще не все. Хлопця кидають на лаву підсудних за ті самі вбивства – нібито він, малолітній психопат, прийшов і перестріляв понад дюжину однокласників. У штаті Техас презумпцію невинуватості успішно ігнорують, тому місцева поліція малого ув’язнює та тримає в камері, а журналісти – завзято знімають скандальні сюжети.

Австралієць ДіБіСі П’єр за свій дебютний роман узяв Букерівську премію, що викликало хвилю обурення серед критики. Письменника звинувачували в поганому літературному смакові, стереотипному зображенні американців, а Мічіко Какутані взагалі сказала, що текст цей – набір карикатур, що тиняються в передбачуваному сюжеті.

Звісно, порівнювати історію Вернона Літтла з «Ловцем у житі» Джерома Селінджера цікаво тільки з погляду того, що кожне покоління чекає на свого Голдена Колфілда. Але, схоже, ДіБіСі П’єр і не намагався написати високолітературний роман. Брудну, просякнуту жиром фастфуду сатиру з розбещувачами дітей та зневіреними домогосподарками – безумовно. Рефлексію найболючішої мозолі американського суспільства – теракти – в якій знайдеться місце й дитячій порнографії – можливо.

І хоча підліток ДіБіСі П’єра так сильно нагадує Голдена Колфілда та Гекельбері Фіна, «Вернон Господь Літтл» радше схожий на «Сніданок чемпіонів» Курта Воннеґута, а не на от це все.


P. S. Давно мені ілюстратрації не суголосилися з настроєм тексту аж настільки вдало. Уклін Марині Веремеєнко.

Усе не просто так.

ДіБіСі П’єр став гостем цьогорічного Book Forum, що відбувся онлайн, а в гостей форуму треба брати інтерв’ю. Ми поговорили з П’єром про критику його текстів, майбутній роман і дорослішання. Говорили в скайпі, але з душею.

(а якщо незрозуміло, про кого мова, там он пост вище)

chytomo.com/ia-prosto-tak-robliu-pereproshuiu-rozmova-z-dibisi-p-ierom/

​​Тропік Рака. Генрі Міллер
Tropic of Cancer. Henry Miller

Переклад: Гєник Бєляков –– Комубук

Будь-який текст навколо Міллера починається зі слів про те, що його роман був заборонений упродовж покоління за неприпустиму порнографічність. Це, звісно, правда, але кого зараз хвилює, що в 30-х муляло очі американцям? «Тропік Рака» видали у Франції в 1934, відразу заборонивши в США та Британії, потім перевидали в 60-х під святкування сексуальної революції, а за десять років знову освистали – цього разу феміністки.

Проза Генрі Міллера про те, наскільки чистим може бути слово. Наскільки хочеться затриматися надовше з кожним абзацом і наскільки марніють персонажі, сюжет чи конфлікти – на тлі тексту. І це все на ґрунті трьох брудних тем для суспільства: секс, тіло й усі виділення з цим пов’язані. (Як зараз почуваються всі ваші стигми?)

Натуралізм – специфічний прийом у тексті. Часто після нього хочеться помитися. У голові читачки з’являються болісні досвіди з Вільямом Берроузом чи Джеком Керуаком (обидва співали оди Міллеру, до речі). Після «Тропіку Рака» інакше; для автора тілесність настільки зрозуміла й знайома, що він пише 300 сторінок тілесного шалу так невимушено, наче це пейзажна поезія. Читаючи Міллера, розумієш, як насправді багато сексу – в літературі.

Тут чутно «Крик» Алана Ґінзберґа, відчутний Париж початку минулого століття, тут захлинаєшся в естетичному переживанні та тримаєшся за текст – єдину міру речей.

​​Все це триватиме далі. Анна Санден

UA Comix

Маленька дівчинка згадує, як батько попрощався з нею в парку, залишивши пакет ведмедиків харібо. Новий графічний роман української письменниці Анни Санден передає біографію болісних досвідів: від браку маминої уваги до розлучень. У коміксі змінюється калейдоскоп спогадів: от бабуся-єврейка, яка голосно розмовляє, а от добрий дідусь робить їй компліменти. Окрім спілкування зі своїми прародителями, дівчинка читає багато книжок – у них цілі світи, що компенсують навколишній. Зрештою, дитячі травми стануть дорослими проблемами, а героїні буде дедалі сумніше й самотніше.

Історія Анни Санден місцями розчулює, але їй не вдається втримати цю емоцію чи глибше занурити читача. За наративом ця книжка більше нагадує комік-стрипи, правда якщо в каноні наприкінці має бути жарт, тут – кожен епізод закінчується сумно. Ця оповідь перервана стрибками в різні місця й періоди життя, а також цитатами.

Останніх тут аж задуже – і не в елегантних алюзіях чи ремінісценціях (натяках, а не прямих цитатах – якщо нормальною мовою). А от буквально: «Що впав духом гине раніше терміну. Омар Хайям». І воно трохи так в лоба, здається, що от-от має з’явитися посилання на сайт «цитати й афоризми».

Знаєте відчуття, коли читаєш роман із безліччю сюжетних ліній, а потім вони нарешті складаються разом? Після одного з таких прочитань з’явилася назва цього каналу, до речі. У «Все це триватиме далі» це відчуття так і не з’являється. З формою комік-стрипів, що складаються в цілісний графічний роман працював Деніел Кловз, а в Анни Санден радше навпаки – графічний роман розвалюється на епізоди.

Цю рваність та зарисовковість круто вловлює художниця Віра Кордоба: малюнки місцями нагадують начерки, зроблені нашвидкоруч. Від цього візуальний наратив здається аж повітряним. Тут також не обійшлося без цитат: побачили «Сніданок у «Тіффані» – чекайте на «Бійцівський клуб» і «Вічне сяйво чистого розуму».


улюблений момент:

«Всуціль антиукраїнська, токсична книга з портретом гедоністки, якій «какая разніца». Авторка стоїть поряд із Олесем Бузиною та Анатолієм Шарієм, і за таке треба бити по таблу». Це все цитати з коментарів і відгуків навколо роману Гаськи Шиян «За спиною» – зібрані за півтора року після його виходу.

Люди далі плутають погляди авторів із поглядами їхніх героїв. Але Джона Фаулза нібито не вважали колекціонером трупів, погляди Стівена Кінга далекі від поглядів реднека, а Ґіліян Флінн з усіма своїми бридкими персонажками залишається феміністкою.

Для Заборони поговорила з Гаською Шиян про патріотизм і сексуальну революцію. Розібралися, чому художня література не має відповідати запиту п̶а̶р̶т̶і̶ї̶ читача – як би нам цього не хотілося.