Щойно почала читати «Амадоку» Софії Андрухович, була вражена тонким відчуттям ситуації – настільки вишукано прописані сцени, що моментально з’являється затишок. Авторка ніби вирощує навколо читача атмосферу, саджає поряд героїв. Проте роман на понад 800 сторінок не може втримати це перше враження, навіть якщо далі воно зміниться на краще (принаймні, не зустрічала таких). Це вже був не «Фелікс Австрія», що з мого суб’єктивного неприйняття австро-угорської казки, – на краще.
У фейсбуці роман сварять за стилістичні проколи й хвалять за унікальний же стиль🤷🏼♀️
А я нічого, я тут просто книжки читаю. Що вийшло з історії на 300 років про чергову дівчинку з розвинутою уявою (пам’яттю?) – розповідаю нижче.
www.chytomo.com/amakoda-sofii-andrukhovych-borotba-z-bezdonnym-ozerom-amnezii/
У фейсбуці роман сварять за стилістичні проколи й хвалять за унікальний же стиль🤷🏼♀️
А я нічого, я тут просто книжки читаю. Що вийшло з історії на 300 років про чергову дівчинку з розвинутою уявою (пам’яттю?) – розповідаю нижче.
www.chytomo.com/amakoda-sofii-andrukhovych-borotba-z-bezdonnym-ozerom-amnezii/
Читомо
«Амадока» Софії Андрухович: занурення у бездонне озеро амнезії
Рецензія на новий роман Софії Андрухович "Амадока", що вийшов у Видавництві Старого Лева.
S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
як же круто було би видати українською
Підніміть третю руку, хто вже встигли з головою піти в ескапізм. Якщо ще ні, приєднуйтеся, тут добре.
Це історія про книжку, що вийшла в коробці. Її варто діставати обережно, адже з неї вивалюються сторінки, листівки й фотографії. Це історія про форму.
Якось Дж. Дж. Абрамс (той, що режисер – ви його пам’ятаєте за роботами зі «Зоряними війнами», «Зоряним шляхом» і «Загубленими») побачив у аеропорті залишену книжку з підписом: «Для тих, хто знайде цю книгу – будь ласка, прочитайте її, заберіть кудись, і залиште комусь іще». Так у нього з’явилася ідея, що було би круто написати книжку, що повністю списана коментарями й помітками – взаємини починалися би на марґінесах. Згодом він звернувся до американського письменника Даґа Дорста (про якого ви чули з меншою ймовірністю), і все вийшло.
За структурою, S. – це вигаданий роман «Корабель Тезея» вигаданого автора першої половини ХХ століття В. М. Страки, перекладений і прокоментований Калдейрою, який читають страшокурсниця Дженіфер та колишній студент Ерік. Нова книжка всуціль обмальована, місцями пошарпана, обписана двома почерками й декількома кольорами чорнил. Усе це – вишукана робота дизайнерської студії Melcher Media.
Увага до деталей на тому рівні, коли можна відрізнити, де Ерік використовує кулькову ручку, а де – гелеву – видно краплі в написі. Якщо здається, що після намальованої на серветці мапи вже не доведеться дивуватися, ви помиляєтеся. Ця шалено красива книжка показує фак усім, хто віщували занепад паперового видання.
Набагато менше захвату викликає сама проза Дорста. Тема таємничої постаті автора – шекспірівське питання – тут видається як ніколи пустою й вичерпною. Зв’язок В. М. Страки з умовним Гемінґвеєм звучить нуднуватою спекуляцією, а таємничі містифікації перекладачки не відгукуються читацьким адреналіном. Блукання мандрівника – героя роману величного автора – взагалі ніякі.
А от за романтичними взаєминами між читачем і читачкою хочеться слідкувати – це така наївна лінія-підморгування Італо Кальвіно. Тим паче, тут є хороше рішення з кольорами чорнил: вони читають «Корабель Тезея» декілька разів, проходячися ним із іншою ручкою, їхні інтонації змінюються, вони залишають кліфхенгери, вони тримають увагу.
Зрештою, все це схоже на нездорове задротство й бібліофілію. Але ж ви бачили назву каналу.
як же круто було би видати українською
Підніміть третю руку, хто вже встигли з головою піти в ескапізм. Якщо ще ні, приєднуйтеся, тут добре.
Це історія про книжку, що вийшла в коробці. Її варто діставати обережно, адже з неї вивалюються сторінки, листівки й фотографії. Це історія про форму.
Якось Дж. Дж. Абрамс (той, що режисер – ви його пам’ятаєте за роботами зі «Зоряними війнами», «Зоряним шляхом» і «Загубленими») побачив у аеропорті залишену книжку з підписом: «Для тих, хто знайде цю книгу – будь ласка, прочитайте її, заберіть кудись, і залиште комусь іще». Так у нього з’явилася ідея, що було би круто написати книжку, що повністю списана коментарями й помітками – взаємини починалися би на марґінесах. Згодом він звернувся до американського письменника Даґа Дорста (про якого ви чули з меншою ймовірністю), і все вийшло.
За структурою, S. – це вигаданий роман «Корабель Тезея» вигаданого автора першої половини ХХ століття В. М. Страки, перекладений і прокоментований Калдейрою, який читають страшокурсниця Дженіфер та колишній студент Ерік. Нова книжка всуціль обмальована, місцями пошарпана, обписана двома почерками й декількома кольорами чорнил. Усе це – вишукана робота дизайнерської студії Melcher Media.
Увага до деталей на тому рівні, коли можна відрізнити, де Ерік використовує кулькову ручку, а де – гелеву – видно краплі в написі. Якщо здається, що після намальованої на серветці мапи вже не доведеться дивуватися, ви помиляєтеся. Ця шалено красива книжка показує фак усім, хто віщували занепад паперового видання.
Набагато менше захвату викликає сама проза Дорста. Тема таємничої постаті автора – шекспірівське питання – тут видається як ніколи пустою й вичерпною. Зв’язок В. М. Страки з умовним Гемінґвеєм звучить нуднуватою спекуляцією, а таємничі містифікації перекладачки не відгукуються читацьким адреналіном. Блукання мандрівника – героя роману величного автора – взагалі ніякі.
А от за романтичними взаєминами між читачем і читачкою хочеться слідкувати – це така наївна лінія-підморгування Італо Кальвіно. Тим паче, тут є хороше рішення з кольорами чорнил: вони читають «Корабель Тезея» декілька разів, проходячися ним із іншою ручкою, їхні інтонації змінюються, вони залишають кліфхенгери, вони тримають увагу.
Зрештою, все це схоже на нездорове задротство й бібліофілію. Але ж ви бачили назву каналу.
Не книжками єдиними. Сьогодні стартує Docudays UA в онлайні – вони відчайдушні герої, тому підтримуйте їх донатами й дивіться кіно. Насамперед – «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, який мені пощастило глянути на Берлінале. Намагаючися знизити рівень екзальтації, ділилася враженнями для @M_for_Moviegram. Вони теж герої, до речі, підписуйтеся на них скрізь, щоби не провтикати.
Фільм Ірини Цілик можна буде дивитися вже завтра, 25 квітня, тут – https://docuspace.org
Фільм Ірини Цілик можна буде дивитися вже завтра, 25 квітня, тут – https://docuspace.org
docuspace.org
DOCUSPACE – Онлайн-платформа з документалістики
Forwarded from Moviegram (movie)
Берлінале-2020: Земля блакитна, ніби апельсин
реж. Ірина Цілик
Фільм Ірини Цілик про сім'ю, що живе в прифронтовому місті, міг би бути надривним антивоєнним маніфестом. Але авторка пішла іншим шляхом: її кіно замість лякати – обіймає, навіть змушує забути про війну в бекграунді. Задокументовані героїні (а чоловіки тут з’являються тільки епізодично й здебільшого в юному віці) обеззброюють добротою й щирістю. Одна з них, Мирослава, також знімає кіно про свою велику сім’ю, і ця подвійна перспектива залишає знаки питання після сцен: які з них спостережені Іриною Цілик, а які – поставлені операторкою-початківицею?
Сюжет складається з нарізки спогадів упродовж приблизно року. Глядачам дозволяють побачити й щоденні прояви любові, й значущі події випускного чи вступу. Цей доступ до інтимних переживань поглиблює камерність історії сім’ї Гладких-Трофимчук. Тотальний затишок подекуди переривається нагадуваннями, що всі вони залишилися в рідній Красногорівці, «червоній зоні». Вибухи, що звучать, як салюти; діти, що напам’ять знають, як поводитися з міною; буденне занурення в погріб, де тісно й весело; випадкові мелодії з різних інструментів – повсюдний сюр реальності, бо інакше показати війну неможливо.
Марія Бліндюк
реж. Ірина Цілик
Фільм Ірини Цілик про сім'ю, що живе в прифронтовому місті, міг би бути надривним антивоєнним маніфестом. Але авторка пішла іншим шляхом: її кіно замість лякати – обіймає, навіть змушує забути про війну в бекграунді. Задокументовані героїні (а чоловіки тут з’являються тільки епізодично й здебільшого в юному віці) обеззброюють добротою й щирістю. Одна з них, Мирослава, також знімає кіно про свою велику сім’ю, і ця подвійна перспектива залишає знаки питання після сцен: які з них спостережені Іриною Цілик, а які – поставлені операторкою-початківицею?
Сюжет складається з нарізки спогадів упродовж приблизно року. Глядачам дозволяють побачити й щоденні прояви любові, й значущі події випускного чи вступу. Цей доступ до інтимних переживань поглиблює камерність історії сім’ї Гладких-Трофимчук. Тотальний затишок подекуди переривається нагадуваннями, що всі вони залишилися в рідній Красногорівці, «червоній зоні». Вибухи, що звучать, як салюти; діти, що напам’ять знають, як поводитися з міною; буденне занурення в погріб, де тісно й весело; випадкові мелодії з різних інструментів – повсюдний сюр реальності, бо інакше показати війну неможливо.
Марія Бліндюк
Сходила на Книжкову вечірку УІК, розмовляли про дивні романи – про знущання й підморгування авторів, про роботу читачів. Ті, хто тут давно, могли про цю літературу чути. Але тут трохи припущень, звідки в неї ростуть роги.
Вечірка тут: shorturl.at/inrFY
А ще можна ввімкнути ностальгію й почитати про ці тексти трохи більше тут:
S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Дім листя. Марк Z. Данилевський
Білий готель. Дональд Майкл Томас
Хозарський словник. Мілорад Павич
Якщо подорожній одної зимової ночі. Італо Кальвіно
Вечірка тут: shorturl.at/inrFY
А ще можна ввімкнути ностальгію й почитати про ці тексти трохи більше тут:
S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Дім листя. Марк Z. Данилевський
Білий готель. Дональд Майкл Томас
Хозарський словник. Мілорад Павич
Якщо подорожній одної зимової ночі. Італо Кальвіно
Сніданок чемпіонів або Прощавай, чорний понеділку!. Курт Воннеґут
Переклад: Олена Фешовець — Вавилонська бібліотека
Є декілька стадій Воннеґута. Воннеґут плаче, Воннеґут сміється, Воннеґут вмиває руки. Якщо перші дві ще можна пережити, остання б’є під дих. Ногою.
Іронія в тому, що м’якші тексти Курт Воннеґут пише пізніше (мудрість? старість?). Просякнутий гуманізмом і пошуками ліків від самотності «Буфонада, або Більше не самотні» чи екологічно-застережливий «Ґалапаґос» із ідеєю «людський мозок – зло».
У «Сніданку» Штати постають у всій своїй огидності, жорстокості й пошлості. Там 1973 рік. Триває В’єтнам. Люди бездумно подорожують автостопом і влаштовують недолугі мистецькі фестивалі. Тому абсурд цього разу виходить на інший рівень. Тут у характеристиці загиблого солдата вказується розмір його члена. Тут слова набувають ваги не змістом, а за звучанням. Безглуздий світ із його безглуздими правилами, які вигадали безглузді американці. Расизм, насильство та самолюбство виведені в абсолют – і ніякої в цьому естетики.
Доповнюють усю цю дійсність малюнки автора – наївні й недолугі, вони заземлюють нас остаточно. Тут уклін українському виданню, що зберегло й підкреслило інакшість цієї творчості. І це не примітивізм. Це небажання шукати красиве.
Так от про Воннеґута, який вмиває руки. Можна уявити, наскільки боляче читалася байдужість автора в 1973 (глянувши рецензію Крістофера Лемана-Гаупта для NYT, наприклад). Але читач за пів століття зрозуміє, що нічого насправді не змінилося.
Насамкінець, автор зустрічає свого головного героя (о, Кілґор Траут з’явиться не вперше й не востаннє в тексті Курта Воннеґута!), щоби його відпустити. Мовляв, усе, Bon voyage, Finita La Commedia – не буде більше ніяких романів, мистецтво себе вичерпало.
Так закінчиться сьомий роман сумного коміка. Сьомий із чотирнадцяти. Давно перевіряли твітер Трампа?
Переклад: Олена Фешовець — Вавилонська бібліотека
Є декілька стадій Воннеґута. Воннеґут плаче, Воннеґут сміється, Воннеґут вмиває руки. Якщо перші дві ще можна пережити, остання б’є під дих. Ногою.
Іронія в тому, що м’якші тексти Курт Воннеґут пише пізніше (мудрість? старість?). Просякнутий гуманізмом і пошуками ліків від самотності «Буфонада, або Більше не самотні» чи екологічно-застережливий «Ґалапаґос» із ідеєю «людський мозок – зло».
У «Сніданку» Штати постають у всій своїй огидності, жорстокості й пошлості. Там 1973 рік. Триває В’єтнам. Люди бездумно подорожують автостопом і влаштовують недолугі мистецькі фестивалі. Тому абсурд цього разу виходить на інший рівень. Тут у характеристиці загиблого солдата вказується розмір його члена. Тут слова набувають ваги не змістом, а за звучанням. Безглуздий світ із його безглуздими правилами, які вигадали безглузді американці. Расизм, насильство та самолюбство виведені в абсолют – і ніякої в цьому естетики.
Доповнюють усю цю дійсність малюнки автора – наївні й недолугі, вони заземлюють нас остаточно. Тут уклін українському виданню, що зберегло й підкреслило інакшість цієї творчості. І це не примітивізм. Це небажання шукати красиве.
Так от про Воннеґута, який вмиває руки. Можна уявити, наскільки боляче читалася байдужість автора в 1973 (глянувши рецензію Крістофера Лемана-Гаупта для NYT, наприклад). Але читач за пів століття зрозуміє, що нічого насправді не змінилося.
Насамкінець, автор зустрічає свого головного героя (о, Кілґор Траут з’явиться не вперше й не востаннє в тексті Курта Воннеґута!), щоби його відпустити. Мовляв, усе, Bon voyage, Finita La Commedia – не буде більше ніяких романів, мистецтво себе вичерпало.
Так закінчиться сьомий роман сумного коміка. Сьомий із чотирнадцяти. Давно перевіряли твітер Трампа?
«Я змішаю твою кров із вугіллям» Зрозуміти український Схід. Олександр Михед
Наш Формат
Зізнаймося собі, скільки разів замислювалися про інакшість Сходу. А якщо з іншого боку – як часто чули байку про те, що між Сходом і Заходом безперервний культурний зв’язок?
Артикуляція Сходу в медіа та історії схожа на незграбну комунікацію дорослих із дітьми. «Навіщо в людини дві ноги? А чому ми ходимо вперед?». І замість простої відповіді, респондент нагромаджує аргументів на тему, в якій не до кінця розуміється. Олександр Михед у своєму новому нон-фікшені обирає галантніший шлях – намагаючися не пояснити, а зрозуміти.
Після короткого Intro ми потрапляємо в цитатний репортаж із різних міст. Важко знайти підхід, із яким начерк нового досвіду й незнайомого простору (а саме такими вони є для автора) вийшов би більш вдалим. І відразу з’являється улюблена інтонація абсурду – на стикові пофігістичних зауважень та ініціатив міленіалів – звучить Схід. Олександру Михеду вдається вловити цей настрій нонсенсу та витримати баланс між безперспективняком і клоунадою. А зі впізнаваними маркерами доріг, архітектури та формулою «люди бідкаються, влада розводить руками» – незнайомий простір стає зовсім камерним і своїм.
Для пониження градусу от костянтинівська dick joke:
«Де пам’ятник Леніну і кінотеатр Леніна, усе членами помальоване було, тоді дітям дали фарбу, і вони все так весело там розмалювали».
Більш розлого висловлюються «сходові» люди, чиї імена в нас на слуху. Мені зайшли розмови з Володимиром Рафєєнком, який багато пояснює (наприклад, чому тут не прозвучало «Донбас») та Сергієм Жаданом, який зокрема розповів фан фектс про зйомки «Дикого поля». А ви можете обрати собі ще між Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним та Оленою Стяжкіною.
Якби не нашпигованість прочитаними текстами та посиланнями, це був би репортаж. Читався би легше, сприймався би ближче. А «Я змішаю твою кров із вугіллям» залишає багаж, який можна далі розпаковувати.
І останнє: нон-фікшен Олександра Михеда заримувався мені з фікшеном Софії Андрухович – роботою з архівами, зі призабутими постатями, підкресленною відмінністю матриць у різних точках України. Можливо, ми нарешті починаємо пропрацьовувати минуле замість колупати пальцями травми.
Наш Формат
Зізнаймося собі, скільки разів замислювалися про інакшість Сходу. А якщо з іншого боку – як часто чули байку про те, що між Сходом і Заходом безперервний культурний зв’язок?
Артикуляція Сходу в медіа та історії схожа на незграбну комунікацію дорослих із дітьми. «Навіщо в людини дві ноги? А чому ми ходимо вперед?». І замість простої відповіді, респондент нагромаджує аргументів на тему, в якій не до кінця розуміється. Олександр Михед у своєму новому нон-фікшені обирає галантніший шлях – намагаючися не пояснити, а зрозуміти.
Після короткого Intro ми потрапляємо в цитатний репортаж із різних міст. Важко знайти підхід, із яким начерк нового досвіду й незнайомого простору (а саме такими вони є для автора) вийшов би більш вдалим. І відразу з’являється улюблена інтонація абсурду – на стикові пофігістичних зауважень та ініціатив міленіалів – звучить Схід. Олександру Михеду вдається вловити цей настрій нонсенсу та витримати баланс між безперспективняком і клоунадою. А зі впізнаваними маркерами доріг, архітектури та формулою «люди бідкаються, влада розводить руками» – незнайомий простір стає зовсім камерним і своїм.
Для пониження градусу от костянтинівська dick joke:
«Де пам’ятник Леніну і кінотеатр Леніна, усе членами помальоване було, тоді дітям дали фарбу, і вони все так весело там розмалювали».
Більш розлого висловлюються «сходові» люди, чиї імена в нас на слуху. Мені зайшли розмови з Володимиром Рафєєнком, який багато пояснює (наприклад, чому тут не прозвучало «Донбас») та Сергієм Жаданом, який зокрема розповів фан фектс про зйомки «Дикого поля». А ви можете обрати собі ще між Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним та Оленою Стяжкіною.
Якби не нашпигованість прочитаними текстами та посиланнями, це був би репортаж. Читався би легше, сприймався би ближче. А «Я змішаю твою кров із вугіллям» залишає багаж, який можна далі розпаковувати.
І останнє: нон-фікшен Олександра Михеда заримувався мені з фікшеном Софії Андрухович – роботою з архівами, зі призабутими постатями, підкресленною відмінністю матриць у різних точках України. Можливо, ми нарешті починаємо пропрацьовувати минуле замість колупати пальцями травми.
Кіндерланд. Мавіл
#видайтеукраїнською
Вхопила комікс у дивному барі-книгарні Bolderāja в Ризі, чи не найбільш ламповому місці, де нам вдалося побувати. Стоси рандомних книжок, вінтажні крісла – оце все. Будемо ж колись знову їздити.
Німецький коміксист Мавіл пише про дитинство Мірко в Східному Берліні. Він у сьомому класі, трохи забитий та занурений у книжки й навчання. Йому докучають старшокласники, але несильно. Йому подобаються дівчата, але він тримає глузд. Зрештою, знайомиться з новеньким, який додає в життя Мірко легкого флеру бунту: зауваження за поведінку, прогул уроків, задирання до старших – і, за збігом, настільний теніс. Тепер хлопці навіть зі здорованями вирішують тестостеронові конфлікти завдяки м’ячику та ракеткам.
«Кіндерланд» – історія без надриву й із доброю меланхолією в кінці (ми знаємо, що стається з Берлінським муром і з дитинством). А ще в Мавіла зовсім неможливе відчуття візуальної динаміки, якою він може зачарувати без слів.
#видайтеукраїнською
Вхопила комікс у дивному барі-книгарні Bolderāja в Ризі, чи не найбільш ламповому місці, де нам вдалося побувати. Стоси рандомних книжок, вінтажні крісла – оце все. Будемо ж колись знову їздити.
Німецький коміксист Мавіл пише про дитинство Мірко в Східному Берліні. Він у сьомому класі, трохи забитий та занурений у книжки й навчання. Йому докучають старшокласники, але несильно. Йому подобаються дівчата, але він тримає глузд. Зрештою, знайомиться з новеньким, який додає в життя Мірко легкого флеру бунту: зауваження за поведінку, прогул уроків, задирання до старших – і, за збігом, настільний теніс. Тепер хлопці навіть зі здорованями вирішують тестостеронові конфлікти завдяки м’ячику та ракеткам.
«Кіндерланд» – історія без надриву й із доброю меланхолією в кінці (ми знаємо, що стається з Берлінським муром і з дитинством). А ще в Мавіла зовсім неможливе відчуття візуальної динаміки, якою він може зачарувати без слів.
Смерть і діва І-V. Драми принцес. Ельфріда Єлінек
Переклад: Олександра Григоренко — Книги – ХХІ
Не втомлююся повторювати, що за неприємними жінками в маскультурі приємно спостерігати. Це те саме руйнування канону, що й слабкі чоловіки. В дитинстві ми дивилися мультфільми, де принцеси завжди в доброму гуморі й збирають квіти, а принци готові й у вогонь, й у воду. Уже потім виявляється, що ті й інші мають ширший спектр емоцій, ніж екзальтована радість під співи пташок.
Австрійська авторка Ельфріда Єлінек пише п’ять драм про принцес, яких ми добре знаємо: Білосніжка, Шипшинка aka Спляча красуня, Жаклін Кеннеді, Діана, Розамунда (окей, ця відома німоцькомовним, але коментарі перекладачки в поміч). З’являються й письменниці Сильвія Плат та Інґеборґ Бахман. Тільки от час і місце дії – після «довго й щасливо».
Варто зазирнути за куліси канонізованого образу, починає звучати монолог. У ньому виринає насилля, зневіра, безсилля, лють. Усіх цих жінок відверто дістало: чи то самоув’язнення у стереотипах, чи то дослідження своєї сексуальності, чи то повна об’єктивація Джеккі з її гардеробом (певно, в першої леді таки найпотужніша сцена).
Це феміністичні тексти, що провокують на дискусію. І думки героїнь часто звучать обурливо, деякі з них загрузають у мізогінії. Але цей емоційний порив рухає далі, жодна з нараторок не дозволяє зупинити читання – аж доки ця суміш архетипів не прозвучить суцільним хором.
Переклад: Олександра Григоренко — Книги – ХХІ
Не втомлююся повторювати, що за неприємними жінками в маскультурі приємно спостерігати. Це те саме руйнування канону, що й слабкі чоловіки. В дитинстві ми дивилися мультфільми, де принцеси завжди в доброму гуморі й збирають квіти, а принци готові й у вогонь, й у воду. Уже потім виявляється, що ті й інші мають ширший спектр емоцій, ніж екзальтована радість під співи пташок.
Австрійська авторка Ельфріда Єлінек пише п’ять драм про принцес, яких ми добре знаємо: Білосніжка, Шипшинка aka Спляча красуня, Жаклін Кеннеді, Діана, Розамунда (окей, ця відома німоцькомовним, але коментарі перекладачки в поміч). З’являються й письменниці Сильвія Плат та Інґеборґ Бахман. Тільки от час і місце дії – після «довго й щасливо».
Варто зазирнути за куліси канонізованого образу, починає звучати монолог. У ньому виринає насилля, зневіра, безсилля, лють. Усіх цих жінок відверто дістало: чи то самоув’язнення у стереотипах, чи то дослідження своєї сексуальності, чи то повна об’єктивація Джеккі з її гардеробом (певно, в першої леді таки найпотужніша сцена).
Це феміністичні тексти, що провокують на дискусію. І думки героїнь часто звучать обурливо, деякі з них загрузають у мізогінії. Але цей емоційний порив рухає далі, жодна з нараторок не дозволяє зупинити читання – аж доки ця суміш архетипів не прозвучить суцільним хором.
Forwarded from Moviegram (movie)
Непевна правда
The Shivering Truth, реж. Вернон Чатмен, Кет Солен
Щось «Рік і Морті» трохи очевидні останнім часом: Гея, Зевс і Мойсей – серйозно? А все нагромадження глибокодумного нонсенсу «Опівнічного одкровення» випаровується в другій половині сезону. Не вистачає якось адреналіну в головоломках. Такого відчуття, ніби з мозку витискають сік. От можна перебитися цим черговим проєктом Adult Swim, тим паче зараз виходить другий сезон.
«Непевна правда» – це 10-хвилинна лялькова анімація, де екзистенційний треш виведений в абсолют. Сім скетчів у першому сезоні й шість у другому – саджають глядача на американські гірки, що їдуть тільки вниз і тільки під кутом 90°. Непоєднані між собою сюжетно, вони відрефлексовують актуальну проблематику, вічні філософські й етичні питання: від фемповістки до 9/11, ефекту метелика чи булінгу – усе це з безліччю алюзій, звісно. Тому якщо вас починає штормити ідеями щодо кризи маскулінності, й одночасно підтягуються асоціації зі Стенлі Кубриком, все окей.
Прекрасна у своїй огидності анімація викликає дискомфорт і на рівні візуалу, і на рівні сенсів. Проте щойно ви підсідаєте на цей наратив, злізти вже неможливо. Пролежні реальності в поєднанні з концентрованим абсурдом, сюром і чорним гумором – від цього мутить, але це ж і збуджує застояний мозок. Насамкінець, усі мінісюжети епізоду зливаються в ідею everything is connected, ми вчимося вловлювати катарсис у 10-хвилинній анімації й натискаємо «відтворити знову».
Марія Бліндюк (@nerdgasm)
The Shivering Truth, реж. Вернон Чатмен, Кет Солен
Щось «Рік і Морті» трохи очевидні останнім часом: Гея, Зевс і Мойсей – серйозно? А все нагромадження глибокодумного нонсенсу «Опівнічного одкровення» випаровується в другій половині сезону. Не вистачає якось адреналіну в головоломках. Такого відчуття, ніби з мозку витискають сік. От можна перебитися цим черговим проєктом Adult Swim, тим паче зараз виходить другий сезон.
«Непевна правда» – це 10-хвилинна лялькова анімація, де екзистенційний треш виведений в абсолют. Сім скетчів у першому сезоні й шість у другому – саджають глядача на американські гірки, що їдуть тільки вниз і тільки під кутом 90°. Непоєднані між собою сюжетно, вони відрефлексовують актуальну проблематику, вічні філософські й етичні питання: від фемповістки до 9/11, ефекту метелика чи булінгу – усе це з безліччю алюзій, звісно. Тому якщо вас починає штормити ідеями щодо кризи маскулінності, й одночасно підтягуються асоціації зі Стенлі Кубриком, все окей.
Прекрасна у своїй огидності анімація викликає дискомфорт і на рівні візуалу, і на рівні сенсів. Проте щойно ви підсідаєте на цей наратив, злізти вже неможливо. Пролежні реальності в поєднанні з концентрованим абсурдом, сюром і чорним гумором – від цього мутить, але це ж і збуджує застояний мозок. Насамкінець, усі мінісюжети епізоду зливаються в ідею everything is connected, ми вчимося вловлювати катарсис у 10-хвилинній анімації й натискаємо «відтворити знову».
Марія Бліндюк (@nerdgasm)
Vimeo
The Shivering Truth Pilot
The Shivering Truth Season 2 begins May 10 on Adult Swim. Watch all 6 episodes of The Shivering Truth Season 1 on Adult Swim: http://www.adultswim.com/videos/the-shivering-truth The…
Чорна діра. Чарльз Бернс
#видайтеукраїнською
Чого ви боїтеся? А від чого падаєте у тривогу? А що провокує огиду? Чи відокремлюєте ці поняття?
Мені подобається жанр горору, тому що він окреслює межові стани. Кристалізує зону комфорту (коли її порушує). Це бедтріп без наркотиків: є практика вживання для навмисне негативного досвіду – щоби повніше відчути життя. От хороший горор здатен підвести близько до цього.
Чарльз Бернс у жанр потрапив відразу: читав Mad, захоплювався Робертом Крамбом, публікувався в RAW, який заснував Арт Шпіґельман (про всю цю тусовку можна йти читати в «Комікс у музеї сучасного мистецтва», що виходив у IST Publishing). Якщо не комікси – можливо, ви бачили французьку анімовану антологію Fear(s) of the Dark, Бернс був співавтором. У нього достатньо впізнаваний стиль, і щойно ви відкриваєте графічний роман, вас кидає у флешбеки про комах та аб’юзивні стосунки.
«Чорна діра» теж працює зі страхом. Із одного боку, тут страх перед дорослішанням (відповідальністю), із іншого – те саме відторгнення відповідальності, але поколіннєве. Страх з’явився, коли закінчилася гіпарська безтурботність 60-х, зросла тривожність, розгорілася сексуальна революція, а бебі-бумери стали підлітками. Про них і пише Чарльз Бернс.
У маленькому американському містечку розпал епідемії. Зараза передається між підлітками через сексуальний контакт, залишаючи в тілах потворні отвори. Звісно, це перегукується й зі СНІДом, що от-от почне тероризувати світ. Але недарма мова була про межові стани. Автор акцентує увагу саме на алієнації підлітків, їхньому відчуженні й ескапізмі – які зумовлює хвороба. Люди з чорними дірами – виродки, вони живуть у лісі й харчуються недоїдками. Лякає не стільки ймовірність захворіти, як усамітнення й відраза однолітків, неприйняття в соціальній групі.
У Чарльза Бернса образний і проникливий стиль. Він малює тінями й світлом, а ваша уява доопрацьовує жахливі смисли, додає акцентам глибини. Мало того, що вас крінжить від зарослих вилиць, штанів кльош і накурених, загальмованих розмов – вас ще й затягує в безпросвітну діру екзистенційного ступору.
І після 400 сторінок констрастної чорно-білої параної життя дійсно виглядає яскравішим, як би це не звучало.
#видайтеукраїнською
Чого ви боїтеся? А від чого падаєте у тривогу? А що провокує огиду? Чи відокремлюєте ці поняття?
Мені подобається жанр горору, тому що він окреслює межові стани. Кристалізує зону комфорту (коли її порушує). Це бедтріп без наркотиків: є практика вживання для навмисне негативного досвіду – щоби повніше відчути життя. От хороший горор здатен підвести близько до цього.
Чарльз Бернс у жанр потрапив відразу: читав Mad, захоплювався Робертом Крамбом, публікувався в RAW, який заснував Арт Шпіґельман (про всю цю тусовку можна йти читати в «Комікс у музеї сучасного мистецтва», що виходив у IST Publishing). Якщо не комікси – можливо, ви бачили французьку анімовану антологію Fear(s) of the Dark, Бернс був співавтором. У нього достатньо впізнаваний стиль, і щойно ви відкриваєте графічний роман, вас кидає у флешбеки про комах та аб’юзивні стосунки.
«Чорна діра» теж працює зі страхом. Із одного боку, тут страх перед дорослішанням (відповідальністю), із іншого – те саме відторгнення відповідальності, але поколіннєве. Страх з’явився, коли закінчилася гіпарська безтурботність 60-х, зросла тривожність, розгорілася сексуальна революція, а бебі-бумери стали підлітками. Про них і пише Чарльз Бернс.
У маленькому американському містечку розпал епідемії. Зараза передається між підлітками через сексуальний контакт, залишаючи в тілах потворні отвори. Звісно, це перегукується й зі СНІДом, що от-от почне тероризувати світ. Але недарма мова була про межові стани. Автор акцентує увагу саме на алієнації підлітків, їхньому відчуженні й ескапізмі – які зумовлює хвороба. Люди з чорними дірами – виродки, вони живуть у лісі й харчуються недоїдками. Лякає не стільки ймовірність захворіти, як усамітнення й відраза однолітків, неприйняття в соціальній групі.
У Чарльза Бернса образний і проникливий стиль. Він малює тінями й світлом, а ваша уява доопрацьовує жахливі смисли, додає акцентам глибини. Мало того, що вас крінжить від зарослих вилиць, штанів кльош і накурених, загальмованих розмов – вас ще й затягує в безпросвітну діру екзистенційного ступору.
І після 400 сторінок констрастної чорно-білої параної життя дійсно виглядає яскравішим, як би це не звучало.
👍1
V означає Vендета. Алан Мур та Девід Ллойд
Переклад: Катерина Пітик та Анатолій Пітик — Рідна мова
Важко не пов’язати між собою рухи проти Авакова та Black Lives Matter. Обидва збурили людей наприкінці весни повстати проти поліційного свавілля. Обидва стали масовими й голосними – на контрасті зі самоізоляційним затишшям. І саме карантин відіграв суттєву роль у протестах. Це вже були не просто новини про зґвалтування в Кагарлику та вбивство Джорджа Флойда – це злочини органів, яким ми довірили обмеження своїх прав. Саме поліція на вулицях міст контролювала дотримання локдауну впродовж майже трьох місяців. І ця ж поліція підсилює пандемію COVID-19 пандемією насильства.
Так склалося, що вихід українською «V означає Vендета» був запланований на березень, але в поліграфії помилилися й довелося відкликати наклад – комікс вийшов у червні. І який це жахливий збіг!
Алан Мур із Девідом Ллойдом публікували комікс про месника в масці Ґая Фокса ще з 1982 року. Змінивши хід історії Третьою світовою війною, після якої у Великій Британії запанував тоталітарний режим із неофашистською, гомофобською та християнською ідеологією, – автори малюють реальність, від якої Джордж Орвелл би плакав. Проти поліційної держави знову виходить байронічний герой (і шле привіт Роршаху) V, який влаштовує театральні акції протесту, надихаючися Вільямом Шекспіром, Томасом Пінчоном та Людвігом ван Бетховеном.
Усе це було би давно відомою історією, якби не Алан Мур зі своїми безумними алюзіями й буквально вплітаннями громіздкого літературного бекграунду та Дейв Ллойд з важким, масним рисунком. Та й жанрово «V означає Vендета» збіса талановита – і це від людини, яка глибоко зневірилася в антиутопіях ще давно. Якщо ви відчуваєте від антиутопічної гіперболізації постекшенове просвітлення, а не тривогу – «V означає Vендета» тут, схоже, найкращий варіант.
Переклад: Катерина Пітик та Анатолій Пітик — Рідна мова
Важко не пов’язати між собою рухи проти Авакова та Black Lives Matter. Обидва збурили людей наприкінці весни повстати проти поліційного свавілля. Обидва стали масовими й голосними – на контрасті зі самоізоляційним затишшям. І саме карантин відіграв суттєву роль у протестах. Це вже були не просто новини про зґвалтування в Кагарлику та вбивство Джорджа Флойда – це злочини органів, яким ми довірили обмеження своїх прав. Саме поліція на вулицях міст контролювала дотримання локдауну впродовж майже трьох місяців. І ця ж поліція підсилює пандемію COVID-19 пандемією насильства.
Так склалося, що вихід українською «V означає Vендета» був запланований на березень, але в поліграфії помилилися й довелося відкликати наклад – комікс вийшов у червні. І який це жахливий збіг!
Алан Мур із Девідом Ллойдом публікували комікс про месника в масці Ґая Фокса ще з 1982 року. Змінивши хід історії Третьою світовою війною, після якої у Великій Британії запанував тоталітарний режим із неофашистською, гомофобською та християнською ідеологією, – автори малюють реальність, від якої Джордж Орвелл би плакав. Проти поліційної держави знову виходить байронічний герой (і шле привіт Роршаху) V, який влаштовує театральні акції протесту, надихаючися Вільямом Шекспіром, Томасом Пінчоном та Людвігом ван Бетховеном.
Усе це було би давно відомою історією, якби не Алан Мур зі своїми безумними алюзіями й буквально вплітаннями громіздкого літературного бекграунду та Дейв Ллойд з важким, масним рисунком. Та й жанрово «V означає Vендета» збіса талановита – і це від людини, яка глибоко зневірилася в антиутопіях ще давно. Якщо ви відчуваєте від антиутопічної гіперболізації постекшенове просвітлення, а не тривогу – «V означає Vендета» тут, схоже, найкращий варіант.
У трюмі. Владимир Арсенієвич
Переклад: Андрій Любка — Книги – XXI
Усі анотації й рецензії кричать, що роман сербського письменника Владимира Арсенієвича – найвидатніший (відоміший/культовіший) роман про війну на території колишньої Югославії. Проте, це не стільки війна, скільки її відгомін у вихованні та становлені суспільства. Балканська література взагалі краще допомагає відслідкувати патерни минулого сьогодні: цим шляхом ведуть і Славенка Дракуліч, і Міленко Єргович. В тексті Владимира Арсенієвича війну затуляє любов, непорозуміння й дивування епохою змін. Жах останньої стає відчутним аж у хронології одного року на останніх сторінках – де що не день, то кривава бойня.
У війні найстрашніше – статистика. Ми це зараз чудово відчули з пандемією, де боротьба зі загрозою перестала бути низкою особистих історій, а стала фоновими цифрами щоранку в стрічці новин. От «У трюмі» гудить такою щемливою буденністю, де тривожність, мобілізація та дефіцит – тільки тло щоденного життя. Письмо Владимира Арсенієвича чимось схоже на Сергія Жадана часів «Депеш Мод»: тут і кількість наркотиків відповідна, й оспівування Жінки на рівні, і гумор на межі фолу.
Переклад: Андрій Любка — Книги – XXI
Усі анотації й рецензії кричать, що роман сербського письменника Владимира Арсенієвича – найвидатніший (відоміший/культовіший) роман про війну на території колишньої Югославії. Проте, це не стільки війна, скільки її відгомін у вихованні та становлені суспільства. Балканська література взагалі краще допомагає відслідкувати патерни минулого сьогодні: цим шляхом ведуть і Славенка Дракуліч, і Міленко Єргович. В тексті Владимира Арсенієвича війну затуляє любов, непорозуміння й дивування епохою змін. Жах останньої стає відчутним аж у хронології одного року на останніх сторінках – де що не день, то кривава бойня.
У війні найстрашніше – статистика. Ми це зараз чудово відчули з пандемією, де боротьба зі загрозою перестала бути низкою особистих історій, а стала фоновими цифрами щоранку в стрічці новин. От «У трюмі» гудить такою щемливою буденністю, де тривожність, мобілізація та дефіцит – тільки тло щоденного життя. Письмо Владимира Арсенієвича чимось схоже на Сергія Жадана часів «Депеш Мод»: тут і кількість наркотиків відповідна, й оспівування Жінки на рівні, і гумор на межі фолу.