iPhuck 10. Віктор Пелевін
Дисклеймер: це перший досвід із Пелевіним, порівняльної роботи з іншими його текстами тут не буде.
У майбутньому в людей з'явиться універсальна сексуальна іграшка – iPhuck 10. Поліцейські алгоритми писатимуть детективні романи, а поняття гендеру розмиється настільки, що головна героїня належить до типу «баби з яйцями». Як би не хотілося поставити на обкладинку штамп наукової фантастики, Віктор Пелевін пише про наше сьогодні, тільки трохи гіперболізуючи актуальні дискурси.
Ще у 2017 році (рік публікації) для автора, який випускає роман на рік, ідеї «iPhuck 10» виглядали застарілими. У 2020-му радикальна феміністка, що вкотре порушує питання сексуальності й цінності сучасного мистецтва – уже навіть у категорії мемів віддає нафталіном. Стилізація-стьоб над БДСМ-трилерами початку 2010 років також впадає у несмак замість влучної карикатури. Роздуми про штучний інтелект замість цінної дискусії перетворюються на параноїдальні застереження. Пелевін просто втрачає нюх на таку бажану актуальність.
Потужність і збитість думок заворожує, але завдяки повсюдній іронії автор забирається на постамент оратора – його ідеї перетворюються на суцільну патетику, зневагу всього.
Дисклеймер: це перший досвід із Пелевіним, порівняльної роботи з іншими його текстами тут не буде.
У майбутньому в людей з'явиться універсальна сексуальна іграшка – iPhuck 10. Поліцейські алгоритми писатимуть детективні романи, а поняття гендеру розмиється настільки, що головна героїня належить до типу «баби з яйцями». Як би не хотілося поставити на обкладинку штамп наукової фантастики, Віктор Пелевін пише про наше сьогодні, тільки трохи гіперболізуючи актуальні дискурси.
Ще у 2017 році (рік публікації) для автора, який випускає роман на рік, ідеї «iPhuck 10» виглядали застарілими. У 2020-му радикальна феміністка, що вкотре порушує питання сексуальності й цінності сучасного мистецтва – уже навіть у категорії мемів віддає нафталіном. Стилізація-стьоб над БДСМ-трилерами початку 2010 років також впадає у несмак замість влучної карикатури. Роздуми про штучний інтелект замість цінної дискусії перетворюються на параноїдальні застереження. Пелевін просто втрачає нюх на таку бажану актуальність.
Потужність і збитість думок заворожує, але завдяки повсюдній іронії автор забирається на постамент оратора – його ідеї перетворюються на суцільну патетику, зневагу всього.
4321. Пол Остер
Переклад українською Фоліо обіцяли цього року
Роман, що потрапив у шортлист Букерівської премії 2017 року, але програв поліфонічному рейву про міжсмертне життя «Лінкольн у бардо». Але фоліант Пола Остера на майже тисячу сторінок усе одно активно обговорюють і досі.
Дідусь Фергусона переїхав із рідного Мінська в Нью-Йорк, щоби, змінивши прізвище й знайшовши дружину й роботу, залишитися там назавжди. Із перших сторінок автор безбожно неймдропить, розкриваючи походження роду Фергусонів та всі пертурбації в стосунках предків Арчі (якому випала доля стати головним героєм чотирох сюжетних ліній). Перші 40 сторінок – це пекло, яке не варто навіть намагатися втримати в голові; розділ 1.0 – той необхідний вступ, що дозволить Полу Остеру жонглювати персонажами в чотирьох паралельних вимірах.
Щойно я намагалася пояснити, що таке «4321», чула вигуки: «Так це ж, як Пан Ніхто!», «О, я пам’ятаю таке в Ефекті метелика» тощо. Так, це справді чергова варіація на тему «а раптом було би інакше?». Незначні зміни в рішеннях героя зрештою мають монструозні наслідки. Але, беручи доволі банальну форму, Пол Остер звертає трохи вбік. Іхабод Фергусон живе в Нью-Йорку з 1900 року, а останньою подією роману є присяга Нельсона Рокфелера в 1974 році. Так, історія Арчі Фергусона крокує поряд із історією США ХХ століття.
Місцями такий паралелізм стає надто буквальним і втомлює – перший секс одночасно з убивством Кеннеді – автор уже занурює писок читача у свій глобальний задум. Але поступово й це вирівнюється, перетворюючися на чотири правдоподібні розвитки одного життя, що намагається вміститися в єдиний варіант історії країни.
P. S. мій варіант схеми розділу 1.0, раптом комусь згодиться
Переклад українською Фоліо обіцяли цього року
Роман, що потрапив у шортлист Букерівської премії 2017 року, але програв поліфонічному рейву про міжсмертне життя «Лінкольн у бардо». Але фоліант Пола Остера на майже тисячу сторінок усе одно активно обговорюють і досі.
Дідусь Фергусона переїхав із рідного Мінська в Нью-Йорк, щоби, змінивши прізвище й знайшовши дружину й роботу, залишитися там назавжди. Із перших сторінок автор безбожно неймдропить, розкриваючи походження роду Фергусонів та всі пертурбації в стосунках предків Арчі (якому випала доля стати головним героєм чотирох сюжетних ліній). Перші 40 сторінок – це пекло, яке не варто навіть намагатися втримати в голові; розділ 1.0 – той необхідний вступ, що дозволить Полу Остеру жонглювати персонажами в чотирьох паралельних вимірах.
Щойно я намагалася пояснити, що таке «4321», чула вигуки: «Так це ж, як Пан Ніхто!», «О, я пам’ятаю таке в Ефекті метелика» тощо. Так, це справді чергова варіація на тему «а раптом було би інакше?». Незначні зміни в рішеннях героя зрештою мають монструозні наслідки. Але, беручи доволі банальну форму, Пол Остер звертає трохи вбік. Іхабод Фергусон живе в Нью-Йорку з 1900 року, а останньою подією роману є присяга Нельсона Рокфелера в 1974 році. Так, історія Арчі Фергусона крокує поряд із історією США ХХ століття.
Місцями такий паралелізм стає надто буквальним і втомлює – перший секс одночасно з убивством Кеннеді – автор уже занурює писок читача у свій глобальний задум. Але поступово й це вирівнюється, перетворюючися на чотири правдоподібні розвитки одного життя, що намагається вміститися в єдиний варіант історії країни.
P. S. мій варіант схеми розділу 1.0, раптом комусь згодиться
Інтернат. Сергій Жадан
Meridian Czernowitz
Обговорюючи чергове щось — чи то фільм, чи то відеогру — помітили сюжетний каркас, який останнім часом полюбили в сторітелінгу. У постапокаліптичних декораціях побитий життям, цинічний герой знаходить маленьку дівчинку, що розкриває йому очі на світ і змушує далі боротися. Можливі варіації. Від сурвайвалу The Last of Us аж до нещодавніх Хижих пташок із Харлі Квін — діти виховують дорослих. Імовірно, популярність жанру повернула Дорога Кормака Макарті — сухий і малослівний роман про батька з сином, що виснажено й безкінечно йдуть майже пустою дорогою.
Роману про війну від Сергія Жадана чекали довго. По-перше, шість років тероризування території залишають дедалі більше запитань без відповідей (за якими часто ходять у культуру), по-друге, в письмі Жадана завжди було багато Сходу, а потім з'явилася й війна. В Інтернаті фігурує той самий побитий життям герой із комплексом травм і комплексами. Він учитель і регулярно помічає нижчий рівень інтелігентності всього, що відбувається навколо. А навколо бійня, умовний поділ на "місцевих" і "чужих" та страх. Героєві треба забрати племінника з інтернату, звідки вони довго (за кількістю сторінок, але не днів) повертатимуться додому.
Нехай це відомий сюжет, нехай знайомі герої. Але автор наситив текст повсюдною метафорою, що місцями звучить цинічно, а місцями — просто недоречно. Образ пляжу в описі забитого розгубленими людьми автобуса — вибиває читача з атмосфери, в яку він так і не встигає зануритися. Можливо, Інтернат був тільки пошуком хепі-енду в умовах катастрофи; можливо, для справжнього виховання героя потрібно більше часу. Але поки залишається вірити тільки в щирість жаданівських собак.
Meridian Czernowitz
Обговорюючи чергове щось — чи то фільм, чи то відеогру — помітили сюжетний каркас, який останнім часом полюбили в сторітелінгу. У постапокаліптичних декораціях побитий життям, цинічний герой знаходить маленьку дівчинку, що розкриває йому очі на світ і змушує далі боротися. Можливі варіації. Від сурвайвалу The Last of Us аж до нещодавніх Хижих пташок із Харлі Квін — діти виховують дорослих. Імовірно, популярність жанру повернула Дорога Кормака Макарті — сухий і малослівний роман про батька з сином, що виснажено й безкінечно йдуть майже пустою дорогою.
Роману про війну від Сергія Жадана чекали довго. По-перше, шість років тероризування території залишають дедалі більше запитань без відповідей (за якими часто ходять у культуру), по-друге, в письмі Жадана завжди було багато Сходу, а потім з'явилася й війна. В Інтернаті фігурує той самий побитий життям герой із комплексом травм і комплексами. Він учитель і регулярно помічає нижчий рівень інтелігентності всього, що відбувається навколо. А навколо бійня, умовний поділ на "місцевих" і "чужих" та страх. Героєві треба забрати племінника з інтернату, звідки вони довго (за кількістю сторінок, але не днів) повертатимуться додому.
Нехай це відомий сюжет, нехай знайомі герої. Але автор наситив текст повсюдною метафорою, що місцями звучить цинічно, а місцями — просто недоречно. Образ пляжу в описі забитого розгубленими людьми автобуса — вибиває читача з атмосфери, в яку він так і не встигає зануритися. Можливо, Інтернат був тільки пошуком хепі-енду в умовах катастрофи; можливо, для справжнього виховання героя потрібно більше часу. Але поки залишається вірити тільки в щирість жаданівських собак.
Чормет. Маркіян Камиш
Нора-Друк
Пам’ятаєте «Симфонію Донбасу» Дзиґи Вертова? От якби треба було знайти щось подібне в літературі, можна відкрити «Чормет». Брудна, груба й хамовита історія про алкоголіків, що тягають метал у Зоні. Та з такою специфічною естетикою можна впоратися, якщо вловити ритм цієї прози.
Перший і останній розділи мають внутрішню динаміку, що складається зі рваних епізодів життя маргіналів. Чи то це стає поемою, чи то мелодією – але Маркіян Камиш формує естетський виклик, що хочеться читати вголос. А заразом показує чорнуху Чорнобильської дійсності.
Нора-Друк
Пам’ятаєте «Симфонію Донбасу» Дзиґи Вертова? От якби треба було знайти щось подібне в літературі, можна відкрити «Чормет». Брудна, груба й хамовита історія про алкоголіків, що тягають метал у Зоні. Та з такою специфічною естетикою можна впоратися, якщо вловити ритм цієї прози.
Перший і останній розділи мають внутрішню динаміку, що складається зі рваних епізодів життя маргіналів. Чи то це стає поемою, чи то мелодією – але Маркіян Камиш формує естетський виклик, що хочеться читати вголос. А заразом показує чорнуху Чорнобильської дійсності.
Щойно почала читати «Амадоку» Софії Андрухович, була вражена тонким відчуттям ситуації – настільки вишукано прописані сцени, що моментально з’являється затишок. Авторка ніби вирощує навколо читача атмосферу, саджає поряд героїв. Проте роман на понад 800 сторінок не може втримати це перше враження, навіть якщо далі воно зміниться на краще (принаймні, не зустрічала таких). Це вже був не «Фелікс Австрія», що з мого суб’єктивного неприйняття австро-угорської казки, – на краще.
У фейсбуці роман сварять за стилістичні проколи й хвалять за унікальний же стиль🤷🏼♀️
А я нічого, я тут просто книжки читаю. Що вийшло з історії на 300 років про чергову дівчинку з розвинутою уявою (пам’яттю?) – розповідаю нижче.
www.chytomo.com/amakoda-sofii-andrukhovych-borotba-z-bezdonnym-ozerom-amnezii/
У фейсбуці роман сварять за стилістичні проколи й хвалять за унікальний же стиль🤷🏼♀️
А я нічого, я тут просто книжки читаю. Що вийшло з історії на 300 років про чергову дівчинку з розвинутою уявою (пам’яттю?) – розповідаю нижче.
www.chytomo.com/amakoda-sofii-andrukhovych-borotba-z-bezdonnym-ozerom-amnezii/
Читомо
«Амадока» Софії Андрухович: занурення у бездонне озеро амнезії
Рецензія на новий роман Софії Андрухович "Амадока", що вийшов у Видавництві Старого Лева.
S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
як же круто було би видати українською
Підніміть третю руку, хто вже встигли з головою піти в ескапізм. Якщо ще ні, приєднуйтеся, тут добре.
Це історія про книжку, що вийшла в коробці. Її варто діставати обережно, адже з неї вивалюються сторінки, листівки й фотографії. Це історія про форму.
Якось Дж. Дж. Абрамс (той, що режисер – ви його пам’ятаєте за роботами зі «Зоряними війнами», «Зоряним шляхом» і «Загубленими») побачив у аеропорті залишену книжку з підписом: «Для тих, хто знайде цю книгу – будь ласка, прочитайте її, заберіть кудись, і залиште комусь іще». Так у нього з’явилася ідея, що було би круто написати книжку, що повністю списана коментарями й помітками – взаємини починалися би на марґінесах. Згодом він звернувся до американського письменника Даґа Дорста (про якого ви чули з меншою ймовірністю), і все вийшло.
За структурою, S. – це вигаданий роман «Корабель Тезея» вигаданого автора першої половини ХХ століття В. М. Страки, перекладений і прокоментований Калдейрою, який читають страшокурсниця Дженіфер та колишній студент Ерік. Нова книжка всуціль обмальована, місцями пошарпана, обписана двома почерками й декількома кольорами чорнил. Усе це – вишукана робота дизайнерської студії Melcher Media.
Увага до деталей на тому рівні, коли можна відрізнити, де Ерік використовує кулькову ручку, а де – гелеву – видно краплі в написі. Якщо здається, що після намальованої на серветці мапи вже не доведеться дивуватися, ви помиляєтеся. Ця шалено красива книжка показує фак усім, хто віщували занепад паперового видання.
Набагато менше захвату викликає сама проза Дорста. Тема таємничої постаті автора – шекспірівське питання – тут видається як ніколи пустою й вичерпною. Зв’язок В. М. Страки з умовним Гемінґвеєм звучить нуднуватою спекуляцією, а таємничі містифікації перекладачки не відгукуються читацьким адреналіном. Блукання мандрівника – героя роману величного автора – взагалі ніякі.
А от за романтичними взаєминами між читачем і читачкою хочеться слідкувати – це така наївна лінія-підморгування Італо Кальвіно. Тим паче, тут є хороше рішення з кольорами чорнил: вони читають «Корабель Тезея» декілька разів, проходячися ним із іншою ручкою, їхні інтонації змінюються, вони залишають кліфхенгери, вони тримають увагу.
Зрештою, все це схоже на нездорове задротство й бібліофілію. Але ж ви бачили назву каналу.
як же круто було би видати українською
Підніміть третю руку, хто вже встигли з головою піти в ескапізм. Якщо ще ні, приєднуйтеся, тут добре.
Це історія про книжку, що вийшла в коробці. Її варто діставати обережно, адже з неї вивалюються сторінки, листівки й фотографії. Це історія про форму.
Якось Дж. Дж. Абрамс (той, що режисер – ви його пам’ятаєте за роботами зі «Зоряними війнами», «Зоряним шляхом» і «Загубленими») побачив у аеропорті залишену книжку з підписом: «Для тих, хто знайде цю книгу – будь ласка, прочитайте її, заберіть кудись, і залиште комусь іще». Так у нього з’явилася ідея, що було би круто написати книжку, що повністю списана коментарями й помітками – взаємини починалися би на марґінесах. Згодом він звернувся до американського письменника Даґа Дорста (про якого ви чули з меншою ймовірністю), і все вийшло.
За структурою, S. – це вигаданий роман «Корабель Тезея» вигаданого автора першої половини ХХ століття В. М. Страки, перекладений і прокоментований Калдейрою, який читають страшокурсниця Дженіфер та колишній студент Ерік. Нова книжка всуціль обмальована, місцями пошарпана, обписана двома почерками й декількома кольорами чорнил. Усе це – вишукана робота дизайнерської студії Melcher Media.
Увага до деталей на тому рівні, коли можна відрізнити, де Ерік використовує кулькову ручку, а де – гелеву – видно краплі в написі. Якщо здається, що після намальованої на серветці мапи вже не доведеться дивуватися, ви помиляєтеся. Ця шалено красива книжка показує фак усім, хто віщували занепад паперового видання.
Набагато менше захвату викликає сама проза Дорста. Тема таємничої постаті автора – шекспірівське питання – тут видається як ніколи пустою й вичерпною. Зв’язок В. М. Страки з умовним Гемінґвеєм звучить нуднуватою спекуляцією, а таємничі містифікації перекладачки не відгукуються читацьким адреналіном. Блукання мандрівника – героя роману величного автора – взагалі ніякі.
А от за романтичними взаєминами між читачем і читачкою хочеться слідкувати – це така наївна лінія-підморгування Італо Кальвіно. Тим паче, тут є хороше рішення з кольорами чорнил: вони читають «Корабель Тезея» декілька разів, проходячися ним із іншою ручкою, їхні інтонації змінюються, вони залишають кліфхенгери, вони тримають увагу.
Зрештою, все це схоже на нездорове задротство й бібліофілію. Але ж ви бачили назву каналу.
Не книжками єдиними. Сьогодні стартує Docudays UA в онлайні – вони відчайдушні герої, тому підтримуйте їх донатами й дивіться кіно. Насамперед – «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, який мені пощастило глянути на Берлінале. Намагаючися знизити рівень екзальтації, ділилася враженнями для @M_for_Moviegram. Вони теж герої, до речі, підписуйтеся на них скрізь, щоби не провтикати.
Фільм Ірини Цілик можна буде дивитися вже завтра, 25 квітня, тут – https://docuspace.org
Фільм Ірини Цілик можна буде дивитися вже завтра, 25 квітня, тут – https://docuspace.org
docuspace.org
DOCUSPACE – Онлайн-платформа з документалістики
Forwarded from Moviegram (movie)
Берлінале-2020: Земля блакитна, ніби апельсин
реж. Ірина Цілик
Фільм Ірини Цілик про сім'ю, що живе в прифронтовому місті, міг би бути надривним антивоєнним маніфестом. Але авторка пішла іншим шляхом: її кіно замість лякати – обіймає, навіть змушує забути про війну в бекграунді. Задокументовані героїні (а чоловіки тут з’являються тільки епізодично й здебільшого в юному віці) обеззброюють добротою й щирістю. Одна з них, Мирослава, також знімає кіно про свою велику сім’ю, і ця подвійна перспектива залишає знаки питання після сцен: які з них спостережені Іриною Цілик, а які – поставлені операторкою-початківицею?
Сюжет складається з нарізки спогадів упродовж приблизно року. Глядачам дозволяють побачити й щоденні прояви любові, й значущі події випускного чи вступу. Цей доступ до інтимних переживань поглиблює камерність історії сім’ї Гладких-Трофимчук. Тотальний затишок подекуди переривається нагадуваннями, що всі вони залишилися в рідній Красногорівці, «червоній зоні». Вибухи, що звучать, як салюти; діти, що напам’ять знають, як поводитися з міною; буденне занурення в погріб, де тісно й весело; випадкові мелодії з різних інструментів – повсюдний сюр реальності, бо інакше показати війну неможливо.
Марія Бліндюк
реж. Ірина Цілик
Фільм Ірини Цілик про сім'ю, що живе в прифронтовому місті, міг би бути надривним антивоєнним маніфестом. Але авторка пішла іншим шляхом: її кіно замість лякати – обіймає, навіть змушує забути про війну в бекграунді. Задокументовані героїні (а чоловіки тут з’являються тільки епізодично й здебільшого в юному віці) обеззброюють добротою й щирістю. Одна з них, Мирослава, також знімає кіно про свою велику сім’ю, і ця подвійна перспектива залишає знаки питання після сцен: які з них спостережені Іриною Цілик, а які – поставлені операторкою-початківицею?
Сюжет складається з нарізки спогадів упродовж приблизно року. Глядачам дозволяють побачити й щоденні прояви любові, й значущі події випускного чи вступу. Цей доступ до інтимних переживань поглиблює камерність історії сім’ї Гладких-Трофимчук. Тотальний затишок подекуди переривається нагадуваннями, що всі вони залишилися в рідній Красногорівці, «червоній зоні». Вибухи, що звучать, як салюти; діти, що напам’ять знають, як поводитися з міною; буденне занурення в погріб, де тісно й весело; випадкові мелодії з різних інструментів – повсюдний сюр реальності, бо інакше показати війну неможливо.
Марія Бліндюк
Сходила на Книжкову вечірку УІК, розмовляли про дивні романи – про знущання й підморгування авторів, про роботу читачів. Ті, хто тут давно, могли про цю літературу чути. Але тут трохи припущень, звідки в неї ростуть роги.
Вечірка тут: shorturl.at/inrFY
А ще можна ввімкнути ностальгію й почитати про ці тексти трохи більше тут:
S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Дім листя. Марк Z. Данилевський
Білий готель. Дональд Майкл Томас
Хозарський словник. Мілорад Павич
Якщо подорожній одної зимової ночі. Італо Кальвіно
Вечірка тут: shorturl.at/inrFY
А ще можна ввімкнути ностальгію й почитати про ці тексти трохи більше тут:
S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст
Дім листя. Марк Z. Данилевський
Білий готель. Дональд Майкл Томас
Хозарський словник. Мілорад Павич
Якщо подорожній одної зимової ночі. Італо Кальвіно
Сніданок чемпіонів або Прощавай, чорний понеділку!. Курт Воннеґут
Переклад: Олена Фешовець — Вавилонська бібліотека
Є декілька стадій Воннеґута. Воннеґут плаче, Воннеґут сміється, Воннеґут вмиває руки. Якщо перші дві ще можна пережити, остання б’є під дих. Ногою.
Іронія в тому, що м’якші тексти Курт Воннеґут пише пізніше (мудрість? старість?). Просякнутий гуманізмом і пошуками ліків від самотності «Буфонада, або Більше не самотні» чи екологічно-застережливий «Ґалапаґос» із ідеєю «людський мозок – зло».
У «Сніданку» Штати постають у всій своїй огидності, жорстокості й пошлості. Там 1973 рік. Триває В’єтнам. Люди бездумно подорожують автостопом і влаштовують недолугі мистецькі фестивалі. Тому абсурд цього разу виходить на інший рівень. Тут у характеристиці загиблого солдата вказується розмір його члена. Тут слова набувають ваги не змістом, а за звучанням. Безглуздий світ із його безглуздими правилами, які вигадали безглузді американці. Расизм, насильство та самолюбство виведені в абсолют – і ніякої в цьому естетики.
Доповнюють усю цю дійсність малюнки автора – наївні й недолугі, вони заземлюють нас остаточно. Тут уклін українському виданню, що зберегло й підкреслило інакшість цієї творчості. І це не примітивізм. Це небажання шукати красиве.
Так от про Воннеґута, який вмиває руки. Можна уявити, наскільки боляче читалася байдужість автора в 1973 (глянувши рецензію Крістофера Лемана-Гаупта для NYT, наприклад). Але читач за пів століття зрозуміє, що нічого насправді не змінилося.
Насамкінець, автор зустрічає свого головного героя (о, Кілґор Траут з’явиться не вперше й не востаннє в тексті Курта Воннеґута!), щоби його відпустити. Мовляв, усе, Bon voyage, Finita La Commedia – не буде більше ніяких романів, мистецтво себе вичерпало.
Так закінчиться сьомий роман сумного коміка. Сьомий із чотирнадцяти. Давно перевіряли твітер Трампа?
Переклад: Олена Фешовець — Вавилонська бібліотека
Є декілька стадій Воннеґута. Воннеґут плаче, Воннеґут сміється, Воннеґут вмиває руки. Якщо перші дві ще можна пережити, остання б’є під дих. Ногою.
Іронія в тому, що м’якші тексти Курт Воннеґут пише пізніше (мудрість? старість?). Просякнутий гуманізмом і пошуками ліків від самотності «Буфонада, або Більше не самотні» чи екологічно-застережливий «Ґалапаґос» із ідеєю «людський мозок – зло».
У «Сніданку» Штати постають у всій своїй огидності, жорстокості й пошлості. Там 1973 рік. Триває В’єтнам. Люди бездумно подорожують автостопом і влаштовують недолугі мистецькі фестивалі. Тому абсурд цього разу виходить на інший рівень. Тут у характеристиці загиблого солдата вказується розмір його члена. Тут слова набувають ваги не змістом, а за звучанням. Безглуздий світ із його безглуздими правилами, які вигадали безглузді американці. Расизм, насильство та самолюбство виведені в абсолют – і ніякої в цьому естетики.
Доповнюють усю цю дійсність малюнки автора – наївні й недолугі, вони заземлюють нас остаточно. Тут уклін українському виданню, що зберегло й підкреслило інакшість цієї творчості. І це не примітивізм. Це небажання шукати красиве.
Так от про Воннеґута, який вмиває руки. Можна уявити, наскільки боляче читалася байдужість автора в 1973 (глянувши рецензію Крістофера Лемана-Гаупта для NYT, наприклад). Але читач за пів століття зрозуміє, що нічого насправді не змінилося.
Насамкінець, автор зустрічає свого головного героя (о, Кілґор Траут з’явиться не вперше й не востаннє в тексті Курта Воннеґута!), щоби його відпустити. Мовляв, усе, Bon voyage, Finita La Commedia – не буде більше ніяких романів, мистецтво себе вичерпало.
Так закінчиться сьомий роман сумного коміка. Сьомий із чотирнадцяти. Давно перевіряли твітер Трампа?
«Я змішаю твою кров із вугіллям» Зрозуміти український Схід. Олександр Михед
Наш Формат
Зізнаймося собі, скільки разів замислювалися про інакшість Сходу. А якщо з іншого боку – як часто чули байку про те, що між Сходом і Заходом безперервний культурний зв’язок?
Артикуляція Сходу в медіа та історії схожа на незграбну комунікацію дорослих із дітьми. «Навіщо в людини дві ноги? А чому ми ходимо вперед?». І замість простої відповіді, респондент нагромаджує аргументів на тему, в якій не до кінця розуміється. Олександр Михед у своєму новому нон-фікшені обирає галантніший шлях – намагаючися не пояснити, а зрозуміти.
Після короткого Intro ми потрапляємо в цитатний репортаж із різних міст. Важко знайти підхід, із яким начерк нового досвіду й незнайомого простору (а саме такими вони є для автора) вийшов би більш вдалим. І відразу з’являється улюблена інтонація абсурду – на стикові пофігістичних зауважень та ініціатив міленіалів – звучить Схід. Олександру Михеду вдається вловити цей настрій нонсенсу та витримати баланс між безперспективняком і клоунадою. А зі впізнаваними маркерами доріг, архітектури та формулою «люди бідкаються, влада розводить руками» – незнайомий простір стає зовсім камерним і своїм.
Для пониження градусу от костянтинівська dick joke:
«Де пам’ятник Леніну і кінотеатр Леніна, усе членами помальоване було, тоді дітям дали фарбу, і вони все так весело там розмалювали».
Більш розлого висловлюються «сходові» люди, чиї імена в нас на слуху. Мені зайшли розмови з Володимиром Рафєєнком, який багато пояснює (наприклад, чому тут не прозвучало «Донбас») та Сергієм Жаданом, який зокрема розповів фан фектс про зйомки «Дикого поля». А ви можете обрати собі ще між Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним та Оленою Стяжкіною.
Якби не нашпигованість прочитаними текстами та посиланнями, це був би репортаж. Читався би легше, сприймався би ближче. А «Я змішаю твою кров із вугіллям» залишає багаж, який можна далі розпаковувати.
І останнє: нон-фікшен Олександра Михеда заримувався мені з фікшеном Софії Андрухович – роботою з архівами, зі призабутими постатями, підкресленною відмінністю матриць у різних точках України. Можливо, ми нарешті починаємо пропрацьовувати минуле замість колупати пальцями травми.
Наш Формат
Зізнаймося собі, скільки разів замислювалися про інакшість Сходу. А якщо з іншого боку – як часто чули байку про те, що між Сходом і Заходом безперервний культурний зв’язок?
Артикуляція Сходу в медіа та історії схожа на незграбну комунікацію дорослих із дітьми. «Навіщо в людини дві ноги? А чому ми ходимо вперед?». І замість простої відповіді, респондент нагромаджує аргументів на тему, в якій не до кінця розуміється. Олександр Михед у своєму новому нон-фікшені обирає галантніший шлях – намагаючися не пояснити, а зрозуміти.
Після короткого Intro ми потрапляємо в цитатний репортаж із різних міст. Важко знайти підхід, із яким начерк нового досвіду й незнайомого простору (а саме такими вони є для автора) вийшов би більш вдалим. І відразу з’являється улюблена інтонація абсурду – на стикові пофігістичних зауважень та ініціатив міленіалів – звучить Схід. Олександру Михеду вдається вловити цей настрій нонсенсу та витримати баланс між безперспективняком і клоунадою. А зі впізнаваними маркерами доріг, архітектури та формулою «люди бідкаються, влада розводить руками» – незнайомий простір стає зовсім камерним і своїм.
Для пониження градусу от костянтинівська dick joke:
«Де пам’ятник Леніну і кінотеатр Леніна, усе членами помальоване було, тоді дітям дали фарбу, і вони все так весело там розмалювали».
Більш розлого висловлюються «сходові» люди, чиї імена в нас на слуху. Мені зайшли розмови з Володимиром Рафєєнком, який багато пояснює (наприклад, чому тут не прозвучало «Донбас») та Сергієм Жаданом, який зокрема розповів фан фектс про зйомки «Дикого поля». А ви можете обрати собі ще між Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним та Оленою Стяжкіною.
Якби не нашпигованість прочитаними текстами та посиланнями, це був би репортаж. Читався би легше, сприймався би ближче. А «Я змішаю твою кров із вугіллям» залишає багаж, який можна далі розпаковувати.
І останнє: нон-фікшен Олександра Михеда заримувався мені з фікшеном Софії Андрухович – роботою з архівами, зі призабутими постатями, підкресленною відмінністю матриць у різних точках України. Можливо, ми нарешті починаємо пропрацьовувати минуле замість колупати пальцями травми.
Кіндерланд. Мавіл
#видайтеукраїнською
Вхопила комікс у дивному барі-книгарні Bolderāja в Ризі, чи не найбільш ламповому місці, де нам вдалося побувати. Стоси рандомних книжок, вінтажні крісла – оце все. Будемо ж колись знову їздити.
Німецький коміксист Мавіл пише про дитинство Мірко в Східному Берліні. Він у сьомому класі, трохи забитий та занурений у книжки й навчання. Йому докучають старшокласники, але несильно. Йому подобаються дівчата, але він тримає глузд. Зрештою, знайомиться з новеньким, який додає в життя Мірко легкого флеру бунту: зауваження за поведінку, прогул уроків, задирання до старших – і, за збігом, настільний теніс. Тепер хлопці навіть зі здорованями вирішують тестостеронові конфлікти завдяки м’ячику та ракеткам.
«Кіндерланд» – історія без надриву й із доброю меланхолією в кінці (ми знаємо, що стається з Берлінським муром і з дитинством). А ще в Мавіла зовсім неможливе відчуття візуальної динаміки, якою він може зачарувати без слів.
#видайтеукраїнською
Вхопила комікс у дивному барі-книгарні Bolderāja в Ризі, чи не найбільш ламповому місці, де нам вдалося побувати. Стоси рандомних книжок, вінтажні крісла – оце все. Будемо ж колись знову їздити.
Німецький коміксист Мавіл пише про дитинство Мірко в Східному Берліні. Він у сьомому класі, трохи забитий та занурений у книжки й навчання. Йому докучають старшокласники, але несильно. Йому подобаються дівчата, але він тримає глузд. Зрештою, знайомиться з новеньким, який додає в життя Мірко легкого флеру бунту: зауваження за поведінку, прогул уроків, задирання до старших – і, за збігом, настільний теніс. Тепер хлопці навіть зі здорованями вирішують тестостеронові конфлікти завдяки м’ячику та ракеткам.
«Кіндерланд» – історія без надриву й із доброю меланхолією в кінці (ми знаємо, що стається з Берлінським муром і з дитинством). А ще в Мавіла зовсім неможливе відчуття візуальної динаміки, якою він може зачарувати без слів.
Смерть і діва І-V. Драми принцес. Ельфріда Єлінек
Переклад: Олександра Григоренко — Книги – ХХІ
Не втомлююся повторювати, що за неприємними жінками в маскультурі приємно спостерігати. Це те саме руйнування канону, що й слабкі чоловіки. В дитинстві ми дивилися мультфільми, де принцеси завжди в доброму гуморі й збирають квіти, а принци готові й у вогонь, й у воду. Уже потім виявляється, що ті й інші мають ширший спектр емоцій, ніж екзальтована радість під співи пташок.
Австрійська авторка Ельфріда Єлінек пише п’ять драм про принцес, яких ми добре знаємо: Білосніжка, Шипшинка aka Спляча красуня, Жаклін Кеннеді, Діана, Розамунда (окей, ця відома німоцькомовним, але коментарі перекладачки в поміч). З’являються й письменниці Сильвія Плат та Інґеборґ Бахман. Тільки от час і місце дії – після «довго й щасливо».
Варто зазирнути за куліси канонізованого образу, починає звучати монолог. У ньому виринає насилля, зневіра, безсилля, лють. Усіх цих жінок відверто дістало: чи то самоув’язнення у стереотипах, чи то дослідження своєї сексуальності, чи то повна об’єктивація Джеккі з її гардеробом (певно, в першої леді таки найпотужніша сцена).
Це феміністичні тексти, що провокують на дискусію. І думки героїнь часто звучать обурливо, деякі з них загрузають у мізогінії. Але цей емоційний порив рухає далі, жодна з нараторок не дозволяє зупинити читання – аж доки ця суміш архетипів не прозвучить суцільним хором.
Переклад: Олександра Григоренко — Книги – ХХІ
Не втомлююся повторювати, що за неприємними жінками в маскультурі приємно спостерігати. Це те саме руйнування канону, що й слабкі чоловіки. В дитинстві ми дивилися мультфільми, де принцеси завжди в доброму гуморі й збирають квіти, а принци готові й у вогонь, й у воду. Уже потім виявляється, що ті й інші мають ширший спектр емоцій, ніж екзальтована радість під співи пташок.
Австрійська авторка Ельфріда Єлінек пише п’ять драм про принцес, яких ми добре знаємо: Білосніжка, Шипшинка aka Спляча красуня, Жаклін Кеннеді, Діана, Розамунда (окей, ця відома німоцькомовним, але коментарі перекладачки в поміч). З’являються й письменниці Сильвія Плат та Інґеборґ Бахман. Тільки от час і місце дії – після «довго й щасливо».
Варто зазирнути за куліси канонізованого образу, починає звучати монолог. У ньому виринає насилля, зневіра, безсилля, лють. Усіх цих жінок відверто дістало: чи то самоув’язнення у стереотипах, чи то дослідження своєї сексуальності, чи то повна об’єктивація Джеккі з її гардеробом (певно, в першої леді таки найпотужніша сцена).
Це феміністичні тексти, що провокують на дискусію. І думки героїнь часто звучать обурливо, деякі з них загрузають у мізогінії. Але цей емоційний порив рухає далі, жодна з нараторок не дозволяє зупинити читання – аж доки ця суміш архетипів не прозвучить суцільним хором.