Дитя землі. Сйон

Якщо спершу на впізнаваність, – Сйон із Ісландії, писав тексти для пісень Бйорк і з нею ж працював над фільмом «Та, що танцює у темряві» Ларса фон Трієра.

Його роман «Дитя землі» українською видало минулого року «Видавництво». І хоча Сйон написав книжку ісландською ще в 2003, це найсвіжіша проза з останнього прочитаного.

Бачили фото блогерів із Ісландії (зараз там трохи підвищився рівень туризму)? Безкінечний простір, чистота дійсності та самотність (тобто, акцентуація) кожного об’єкта. От схожий вайб і в прозі Сйона. В історії про людину та звіра немає нічого зайвого – тільки голий нерв їхніх взаємин та емоцій.

Тут дві лінії сюжету: мисливець Бальдур полює на песця, науковець Фрідрік рятує дівчинку Аббу, у неї синдром Дауна. І метафоричні описи особливостей цієї Абби – поетично довершена література у своєму найбільш концентрованому вигляді. Мова не тільки про тепло, яке ллється зі слів автора. Просто щирість і відкритість Абби відтворені так, що беззаперечно віриться, ось ця дівчина – справжня краса цього світу. Сйон залишається поетом, навіть у прозі.

Фізичний стан кожного героя нестабільний. Вони перходять одне в одного: людина в звіра, звір – у духа – закільцьовуючи життя, розмиваючи межі кожної істоти. Це перша книжка в серії сучасної класики видавництва, друга вийшла нещодавно, «Мемуари білих ведмедів» Йоко Тавади. Обидві книжки «пропагують» любов до тварини, але в докорінно різних традиціях. У Сйона природа – це висока недоторканість, можливо, навіть вища за людину. І вона такою залишається, незважаючи на глибину втручання людини.

«Дитя землі» – це коротка легенда, у якій література формує сюжет. Її можна прочитати за вечір і повертатися ще, перечитувати окремі уривки, згадувати образи. Від однієї згадки про неї легше дихається. Сйон зробив усе можливе для цього.

Нішеве видавництво в Україні – це відчайдушно, незайлежно й важливо. По-перше, вони заповнюють неочевидні лакуни й можуть показати авторів, до яких ви й не думали звертатися. По-друге, змушують вірити, що ще не все втрачено. IST Publishing з’явилося буквально через те, що більше ніхто не зміг видати книжку про кураторство в Україні за декілька місяців до Книжкового Арсеналу. А потім були маленькі книжки про поступ культури, великі мрії про арт-буки – і серйозні факапи (ну, це святе). Усі ці історії мені розповідала співзасновниця видавництва Катерина Носко, а ви можете почитати в інтерв’ю нижче.

blog.yakaboo.ua/ist-publishing-spivzasnovnytsia/

Моя найдорожча. Ґебріел Теллент

Усі вже переконалися, що вірити порадам Стівена Кінга у твітері щодо фільмів небезпечно. Здається, дійшло до абсурду – фільми, які він радить, апріорі невдалі. Із книжками ситуація складніша, і часом Кінг знаходить ну дуже цінні речі, як-от дебют Ґебріела Теллента.

Ґебріел Теллент рвучко протягує читача вибоїнами домашнього насилля, мізогінії та самоїдства – усе це крізь призму чотирнадцятирічної Тертл. Узагалі героїню звати Джулією, але, як вона не підпускає людей у своє життя, так і не відкриває свого справжнього імені незнайомцям – наче закрившися в панцирі власного посттравматизму. Її життя тримається на трьох стовпах: батько, вона і їхня жахлива (не)любов.

У словах Ґебріела Теллента насилля натуралістично бридке, він не зупиняється для драматичних стогонів і трепетних описів тендітної підлітки. Його героїня вже чудово усвідомлює, що її життя ненормальне, ненависть до жіноцтва – патологічна, а власна недолугість – виліковна. Перед очима читача рефреном блимає самозакляття дівчинки: «Ти тупа сучка» – це єдине, що перериває шалений ритм оповіді, який мертвою хваткою утримує увагу.

Якщо світова література вже навчилася переосмислювати досвід трагедії, то досвід домашнього насильства надто свіжий – актуальність дискурсу нещодавно поновив #MeToo. Ненадовго здається, що автор «Моєї найдорожчої» от-от звалитися в банальність – і видасть черговий переспів «Попелюшки»: дівчина страждала вдома, знайшла принца, та жили вони довго й щасливо. Але Ґебріелу Телленту вдавалося створювати штучний саспенс упродовж усієї розповіді, і від нього він не відступається аж до кінця. Замість очікуваного кіношного вибуху – жалюгідні потуги піроманта, замість сентиментальності – брутальність, замість однозначного хепі-енду – розладнана психіка героїні, крихта надії й тотальне захоплення історією.

Блексед. Десь серед тіней. Арктична нація. Хуан Діас Каалес та Хуанхо Ґуарнідо.

Переклад: Євген Пілецький – Рідна мова

Іспанські автори занурюють в атмосферний світ нуарного коміксу, сторінками якого ходять антропоморфні тварини. Над ними вершить правосуддя Блексед – відлюдькуватий детектив із родини котячих (можливо, пантера): звісно, він у тренчі, з незмінною цигаркою та проблемним життям. Поки Хуан Діас Каалес працює зі стереотипами детективного наративу – пробираючися крізь нетрі і бруд соціальних низів до зловісної верхівки, Хуанхо Ґуарнідо підхоплює його в канонах візуального наративу. Ілюстратор не сперечається з кінематографічністю жанру, а навпаки – підсилює це враження: і похмурими кольорами, і ритмікою зображення.

• є жертва (підставте: колишня коханка або маленька дівчинка або заможник старий)
• є детектив із холодним розумом (мінус – друзі, плюс – сексуальна суворість)
• є хтось, кого ще можна врятувати (суспільство, нові друзі, несправедливо засуджений)
• зліпіть докупи, вуаля – детектив готовий, ви фантастичні

Персоніфікація тварин тут відбувається за схожим принципом до легендарного «Мауса» – кожен вид підібраний відповідно до характеристик персонажів. Тільки на відміну від Арта Шпіґельмана, який обмежився кількома видами й розділив героїв за національністю, автор «Блекседа» робить ширшу вибірку й ділить їх радше за родом зайнятості. Тому цинічна пантера зі загостреними інстинктами стає детективом, а її напарник – із куницевих, жвавий і трохи примітивний Віклі. І це знову ж – уклін жанру, оскільки поряд зі слідчим має бути хтось достатньо недолугий, щоби підсвічувати його постать, але достатньо розумний, щоби стежити за його думкою, як-от журналіст.

Перша частина коміксу суттєво простіша, більш ніж сюжетом, важлива атмосферністю та знайомством з трагедією нерозділеного кохання Блекседа. А от «Арктична нація» робить значний стрибок угору, розкриваючи другорядних персонажів, підіймаючи тему верховенства білої раси та вплітаючи риси блексплотейшену. Загалом серія «Блексед» – це такий зліпок умовно повоєнних штатів з усією депресивною проблематикою та витриманою естетикою 1950-х.

А раптом без книжкових підсумків зима так і не стане сніжною? Як завжди – чесно, суб’єктивно й за хронологією про улюблене прочитане за рік.

Поцілунок Елли Фіцджеральд. Олег Лишега
Тут треба просто довіритися авторові та дозволити собі захопитися простими речами, які він сміливо поетизує, не боячися видатися наївним чи банальним. Він жив у лісі, про це й розповідає кожному, хто готовий слухати.

Ворошиловград. Сергій Жадан
Типовий подорожній на типовому Сході України (типові для Сергія Жадана, ми не завжди були такими розбещеними), але справді унікальна проза у своїй художній магії слова.

Добрі передвісники. Ніл Ґейман і Террі Пратчетт
Люблю Террі Пратчетта й Ніла Ґеймана, а тут ще й разом, ще й про апокаліпсис. Чи витримає наш світ гранично диявольську дитину? Книга краще, серйозно.

Гострі предмети. Ґіліян Флінн
Цього року два абсолютні page-turner`и – Ґіліян Флінн (нарешті) та «Моя найдорожча» Ґебріела Теллента, і в обох про насильство й гіперопіку.

Терор. Ден Сіммонс
Люди посеред сучого холоду й величної природи. Черговий привід нагадати собі про силу міфу, людської жорстокості та великого тексту.

За спиною. Гаська Шиян
Наче мала би бути чергова історія про війну, але Гаська Шиян пише про тих, хто залишився поза: бойовими діями, ура-патріотичним потоком та щоденною інформаційною бульбашкою.

Мондеґрін. Володимир Рафєєнко
Філологічна розвідка свідомості «понаїхавшого».

Як ми пережили комунізм і навіть сміялися. Славенка Дракуліч
Славенка Дракуліч пояснює прірву між поколіннями через деталі побуту під час дефіциту. (Особливо корисно в картопляно-майонезний період).

Петербурзькі повісті. Микола Гоголь
Особливо «Ніс», начитаний Юрієм Васильєвим – година істеричного сміху.

Лекції зі зарубіжної літератури. Володимир Набоков
Моя найбільш цікава й найбільш захоплива суперечка з автором цього року.

Скотт Пілігрим. Браян Лі О’Меллі
Затишний візуал, що руйнує четверту стіну на пару з героями. Браян Лі О’Меллі переносить відеогру на папір, розповідаючи про незавжди взаємне кохання, уміння приймати себе й своє минуле.

Скотт Пілігрим. Браян Лі О’Меллі

Переклад: Олена Оксенич – Mal`opus

Браян Лі О’Меллі каже, що одного гарного дня йому набридло днями грати у відеоігри, тому він вирішив написати (і намалювати) комікс про хлопця, який днями грає у відеоігри. Історія стала хітом.

Скотта Пілігрима знають за чарівною екранізацією Едгара Райта (особистий сорт різдвяного кіно btw): милий канадський задрот закохується в американку та має перемогти її сімох злих колишніх. І хоча британському режисерові вдалося передати канадсько-американський (what) комізм, художню стилістику й загальний сюжет, тут не про кіно.

Акцентування на національності недаремне – автор не тільки безкінечно грається з торонтівськими топонімами, але й будує значну частину гумору саме на стереотипах. Таємничий флер вирує навколо Рамони завдяки тому, що вона:
1. приїхала зі Штатів
2. з'являється перед Скоттом спершу у сні
3. а потім виявляється справжньою

Коливання між сюром і підсвідомим, віртуальним і реальним зберігається від початку й до кінця історії. Схоже, Браян Лі О'Меллі намагається залучити всі рівні свідомості героя, щоби показати читачеві масштабний конфлікт у стилістиці екшен-гри. Боротьба зі злими колишніми як вміння приймати чужий багаж і минуле. Останній поєдинок зі злим собою як вітання Стівенсону з його Джекілом і Гайдом.

Бонусом – автор жонглює прийомами задля розваги: трощить четверту стіну (тут окрема персонажка для цього – так, настільки), заграє з традиціями манги, пише акорди пісень, щоб читачі «могли зіграти з героями» (або зрозуміти примітивність їхньої творчості) і занижує рівень гумору від тонкої іронії до жартів про мамку.

Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек. Олексій Жупанський

Видавництво Жупанського

Постапокаліптичний Радянський Союз так і не розвалився, він витримує на собі мерзенних істот — заразу, що поглинає людей. Черговий приклад стокгольмського синдрому в українській літературі: уже наче виснували, що ностальгія за дев'яностими токсична, але так і тягне знову й знову зануритися в ці декорації.

Усе б нічого, якби в книжці був міцний сюжет, але подорож героя до шахтарського містечка та його хаотичні спогади з дитинства просто не тримаються купи. Історія просідає на сповнених зневаги проповідях про жалюгідне суспільство, яке нічого не врятує. І нас затягує суцільна ентропія в роздумах про зогнилий всесвіт.

Заборонений плід. Лів Стрьомквіст

Переклад: Ганна Топіліна — Видавництво

Менструація на обкладинці — така штука, що може спровокувати цікавість, а може видатися пустою провокацією без змісту. Тому довго лежала на полиці. Але незважаючи на досі табуйовану тему, що в нашій культурі ховається за безліччю евфемізмів, Лів Стрьомквіст удається не вийти на поверховість і не впасти в чоловіконенависництво.

Звісно, втримати цей баланс допомагає іронія. Авторка проводить читача від доісторичних часів до сьогодення, показуючи, як у різних країнах ставилися до жіночих статевих органів. Від абсурдних мотивацій лікарів до танців-вихвалянь вульвами — це все задокументовано.

Спершу може здатися, що книжка написана феміністкою для феміністок, щоби вони святкували свої феміністичні речі. Та насправді Лів Стрьомквіст показує, що брак цих знань провокує комплекси, проблеми в стосунках і повсякденному житті. Її висловлення нерадикальне, воно помірно пояснює незрозуміле й невідоме. Тому Заборонений плід хочеться обговорювати з усіма — незалежно від гендеру й статі.

iPhuck 10. Віктор Пелевін

Дисклеймер: це перший досвід із Пелевіним, порівняльної роботи з іншими його текстами тут не буде.

У майбутньому в людей з'явиться універсальна сексуальна іграшка – iPhuck 10. Поліцейські алгоритми писатимуть детективні романи, а поняття гендеру розмиється настільки, що головна героїня належить до типу «баби з яйцями». Як би не хотілося поставити на обкладинку штамп наукової фантастики, Віктор Пелевін пише про наше сьогодні, тільки трохи гіперболізуючи актуальні дискурси.

Ще у 2017 році (рік публікації) для автора, який випускає роман на рік, ідеї «iPhuck 10» виглядали застарілими. У 2020-му радикальна феміністка, що вкотре порушує питання сексуальності й цінності сучасного мистецтва – уже навіть у категорії мемів віддає нафталіном. Стилізація-стьоб над БДСМ-трилерами початку 2010 років також впадає у несмак замість влучної карикатури. Роздуми про штучний інтелект замість цінної дискусії перетворюються на параноїдальні застереження. Пелевін просто втрачає нюх на таку бажану актуальність.

Потужність і збитість думок заворожує, але завдяки повсюдній іронії автор забирається на постамент оратора – його ідеї перетворюються на суцільну патетику, зневагу всього.

4321. Пол Остер

Переклад українською Фоліо обіцяли цього року

Роман, що потрапив у шортлист Букерівської премії 2017 року, але програв поліфонічному рейву про міжсмертне життя «Лінкольн у бардо». Але фоліант Пола Остера на майже тисячу сторінок усе одно активно обговорюють і досі.

Дідусь Фергусона переїхав із рідного Мінська в Нью-Йорк, щоби, змінивши прізвище й знайшовши дружину й роботу, залишитися там назавжди. Із перших сторінок автор безбожно неймдропить, розкриваючи походження роду Фергусонів та всі пертурбації в стосунках предків Арчі (якому випала доля стати головним героєм чотирох сюжетних ліній). Перші 40 сторінок – це пекло, яке не варто навіть намагатися втримати в голові; розділ 1.0 – той необхідний вступ, що дозволить Полу Остеру жонглювати персонажами в чотирьох паралельних вимірах.

Щойно я намагалася пояснити, що таке «4321», чула вигуки: «Так це ж, як Пан Ніхто!», «О, я пам’ятаю таке в Ефекті метелика» тощо. Так, це справді чергова варіація на тему «а раптом було би інакше?». Незначні зміни в рішеннях героя зрештою мають монструозні наслідки. Але, беручи доволі банальну форму, Пол Остер звертає трохи вбік. Іхабод Фергусон живе в Нью-Йорку з 1900 року, а останньою подією роману є присяга Нельсона Рокфелера в 1974 році. Так, історія Арчі Фергусона крокує поряд із історією США ХХ століття.

Місцями такий паралелізм стає надто буквальним і втомлює – перший секс одночасно з убивством Кеннеді – автор уже занурює писок читача у свій глобальний задум. Але поступово й це вирівнюється, перетворюючися на чотири правдоподібні розвитки одного життя, що намагається вміститися в єдиний варіант історії країни.

P. S. мій варіант схеми розділу 1.0, раптом комусь згодиться

Інтернат. Сергій Жадан

Meridian Czernowitz

Обговорюючи чергове щось — чи то фільм, чи то відеогру — помітили сюжетний каркас, який останнім часом полюбили в сторітелінгу. У постапокаліптичних декораціях побитий життям, цинічний герой знаходить маленьку дівчинку, що розкриває йому очі на світ і змушує далі боротися. Можливі варіації. Від сурвайвалу The Last of Us аж до нещодавніх Хижих пташок із Харлі Квін — діти виховують дорослих. Імовірно, популярність жанру повернула Дорога Кормака Макарті — сухий і малослівний роман про батька з сином, що виснажено й безкінечно йдуть майже пустою дорогою.

Роману про війну від Сергія Жадана чекали довго. По-перше, шість років тероризування території залишають дедалі більше запитань без відповідей (за якими часто ходять у культуру), по-друге, в письмі Жадана завжди було багато Сходу, а потім з'явилася й війна. В Інтернаті фігурує той самий побитий життям герой із комплексом травм і комплексами. Він учитель і регулярно помічає нижчий рівень інтелігентності всього, що відбувається навколо. А навколо бійня, умовний поділ на "місцевих" і "чужих" та страх. Героєві треба забрати племінника з інтернату, звідки вони довго (за кількістю сторінок, але не днів) повертатимуться додому.

Нехай це відомий сюжет, нехай знайомі герої. Але автор наситив текст повсюдною метафорою, що місцями звучить цинічно, а місцями — просто недоречно. Образ пляжу в описі забитого розгубленими людьми автобуса — вибиває читача з атмосфери, в яку він так і не встигає зануритися. Можливо, Інтернат був тільки пошуком хепі-енду в умовах катастрофи; можливо, для справжнього виховання героя потрібно більше часу. Але поки залишається вірити тільки в щирість жаданівських собак.

Чормет. Маркіян Камиш

Нора-Друк

Пам’ятаєте «Симфонію Донбасу» Дзиґи Вертова? От якби треба було знайти щось подібне в літературі, можна відкрити «Чормет». Брудна, груба й хамовита історія про алкоголіків, що тягають метал у Зоні. Та з такою специфічною естетикою можна впоратися, якщо вловити ритм цієї прози.

Перший і останній розділи мають внутрішню динаміку, що складається зі рваних епізодів життя маргіналів. Чи то це стає поемою, чи то мелодією – але Маркіян Камиш формує естетський виклик, що хочеться читати вголос. А заразом показує чорнуху Чорнобильської дійсності.

Щойно почала читати «Амадоку» Софії Андрухович, була вражена тонким відчуттям ситуації – настільки вишукано прописані сцени, що моментально з’являється затишок. Авторка ніби вирощує навколо читача атмосферу, саджає поряд героїв. Проте роман на понад 800 сторінок не може втримати це перше враження, навіть якщо далі воно зміниться на краще (принаймні, не зустрічала таких). Це вже був не «Фелікс Австрія», що з мого суб’єктивного неприйняття австро-угорської казки, – на краще.

У фейсбуці роман сварять за стилістичні проколи й хвалять за унікальний же стиль🤷🏼‍♀️

А я нічого, я тут просто книжки читаю. Що вийшло з історії на 300 років про чергову дівчинку з розвинутою уявою (пам’яттю?) – розповідаю нижче.

www.chytomo.com/amakoda-sofii-andrukhovych-borotba-z-bezdonnym-ozerom-amnezii/

S. Дж. Дж. Абрамс, Даґ Дорст

як же круто було би видати українською

Підніміть третю руку, хто вже встигли з головою піти в ескапізм. Якщо ще ні, приєднуйтеся, тут добре.

Це історія про книжку, що вийшла в коробці. Її варто діставати обережно, адже з неї вивалюються сторінки, листівки й фотографії. Це історія про форму.

Якось Дж. Дж. Абрамс (той, що режисер – ви його пам’ятаєте за роботами зі «Зоряними війнами», «Зоряним шляхом» і «Загубленими») побачив у аеропорті залишену книжку з підписом: «Для тих, хто знайде цю книгу – будь ласка, прочитайте її, заберіть кудись, і залиште комусь іще». Так у нього з’явилася ідея, що було би круто написати книжку, що повністю списана коментарями й помітками – взаємини починалися би на марґінесах. Згодом він звернувся до американського письменника Даґа Дорста (про якого ви чули з меншою ймовірністю), і все вийшло.

За структурою, S. – це вигаданий роман «Корабель Тезея» вигаданого автора першої половини ХХ століття В. М. Страки, перекладений і прокоментований Калдейрою, який читають страшокурсниця Дженіфер та колишній студент Ерік. Нова книжка всуціль обмальована, місцями пошарпана, обписана двома почерками й декількома кольорами чорнил. Усе це – вишукана робота дизайнерської студії Melcher Media.

Увага до деталей на тому рівні, коли можна відрізнити, де Ерік використовує кулькову ручку, а де – гелеву – видно краплі в написі. Якщо здається, що після намальованої на серветці мапи вже не доведеться дивуватися, ви помиляєтеся. Ця шалено красива книжка показує фак усім, хто віщували занепад паперового видання.

Набагато менше захвату викликає сама проза Дорста. Тема таємничої постаті автора – шекспірівське питання – тут видається як ніколи пустою й вичерпною. Зв’язок В. М. Страки з умовним Гемінґвеєм звучить нуднуватою спекуляцією, а таємничі містифікації перекладачки не відгукуються читацьким адреналіном. Блукання мандрівника – героя роману величного автора – взагалі ніякі.

А от за романтичними взаєминами між читачем і читачкою хочеться слідкувати – це така наївна лінія-підморгування Італо Кальвіно. Тим паче, тут є хороше рішення з кольорами чорнил: вони читають «Корабель Тезея» декілька разів, проходячися ним із іншою ручкою, їхні інтонації змінюються, вони залишають кліфхенгери, вони тримають увагу.

Зрештою, все це схоже на нездорове задротство й бібліофілію. Але ж ви бачили назву каналу.

Не книжками єдиними. Сьогодні стартує Docudays UA в онлайні – вони відчайдушні герої, тому підтримуйте їх донатами й дивіться кіно. Насамперед – «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, який мені пощастило глянути на Берлінале. Намагаючися знизити рівень екзальтації, ділилася враженнями для @M_for_Moviegram. Вони теж герої, до речі, підписуйтеся на них скрізь, щоби не провтикати.

Фільм Ірини Цілик можна буде дивитися вже завтра, 25 квітня, тут – https://docuspace.org