Сатурнін. Зденєк Їротка

Так давно не читала чогось винятково смішного, що спершу не могла ані зчитувати жарти, ані звикнути до легкої оповіді. Зденєк Їротка для чеської літератури хтось на кшталт нашого Остапа Вишні. Він також почав писати через те, що вмів розповідати історії, які подобалися людям — і почав робити це з гумором на сторінках газет. Тільки от у чеха замість мисливської тематики сатиричне висміювання окремих людських характерів і каламбури з приказками.

Сатурнін — новий слуга оповідача, а за сумісництвом справжній трикстер. На перших сторінках автор дає розлогу типізацію людей: сірий планктон, мрійники та, власне, авантюрні трикстери. Останні не тільки утнуть пригоду на рівному місці, але й затягнуть у неї всіх, хто опиниться поряд. Якщо обставини складаються найнуднішим чином, за звичними порядками, такі люди зроблять усе, щоби вивернути їх дриґом — для них це і є звичний порядок. Згадайте Барона Мюнхгаузена чи Карлсона. Оповідачеві пощастило найняти такого персонажа собі в слуги. І почалося.

Окрім того, що Сатурнін докладає максимальних зусиль, щоби розважити буденність наратора (майже ніколи не узгоджуючи це з ним), він щиро намагається допомогти: позбутися надокучливої тітки Катаржини чи поспілкуватися з чарівною дівчиною. Аристократичний оповідач спершу не розуміє поведінку дивака, але, звісно, згодом вони стануть друзями.

Але тільки цим захопити читача важкувато. Трикстерів у літературі вистачає, а нудних аристократів і поготів. Зденєк Їротка майстерно іронізує над популярними того часу (і сьогодні не менше) жанрами: любовними романами, книгами жахів чи воєнною літературою. Поки кожен герой розповідає історії, щоби розважити друзів у біді, Зденєк Їротка перекручує типові сюжети й підсміюється з тотального впливу однотипної літератури на людей і повсюдної патетики в текстах.

офтоп: Вищезгадана типізація персонажів стала місцевим мемом у Празі. Доктор Влах пояснює кожен тип, орієнтуючись на взаємодію людей із тістечками (одні на них дивляться, інші — думають влаштувати ними бійку, треті — починають кидатися в сусідів). Тож наступного року після виходу книжки кав’ярні почали додаввати в меню "миску Сатурніна" — тістечками з неї влаштовували бої між відвідувачами. Наскільки мені відомо, останню таку позицію прибрали в 2007 році (почалося все 1943). Це вам не американські бої фастфудом у їдальнях.

Book Forum зробив свої стікери, а я просто нагадую, що всі оці книжки, про які я пишу, готують до форуму. Тож зустрінемося у Львові!

У світлі камер. Крістіна Ковак

Нарешті мені випало почитати непогано збитий трилер.

Є дівчина, яка зникає в місті Вашингтон. Є поліція, що не повідомляє деталі розслідування. І є журналістка з кризою реалізації, яку це все сильно дістало. Якось я почала й от ніяк не перестану говорити про світовий тренд на неприємних героїнь. "Недостатньо" фемінні, пристрасні до алкоголю й грубуваті — і нічого ж не можеш зробити із симпатією, що поступово з’являється в душі до цих трудоголічок. Згадайте Гіліян Флінн або Гаську Шиян чи Russian Doll або Fleabag зі світу серіалів.

Так от колишня продюсерка новин Вірджинія саме така, злегка невротична: їй не сильно щастить у особистому житті, керівник на роботі — мудак, ще й журналістика розслідувань — сфера, у якій усі одне одного хоч трохи ненавидять. Крістіна Ковак не зі стелі все це зчитує, вона сама тривалий час працювала в редакції і знає закони ньзрумів. Поступово роман набуває рис журналістського детективу із елементами трилеру.

Місцями напруга може просідати через нагромадження сюжетних ліній, тому цю книжку можна розтягнути аж на два вечори (зазвичай про трилери кажуть, що "тримає всю ніч"). Нехай окремі рішення сторітелінгу виглядають зайвими, переживання Вірджинії достатньо втримують увагу читача, а ім’я вбивці залишається неочевидним до кінця (а в один момент аж долоні пітніють і сон лякається).

Мала публікація про велику роботу.

Експерти Українського ПЕН зібрали список зі 100 знакових українських книжок XVIII-ХХІ століть. Вони спробували відійти від нав’язаного шкільною освітою канону та не створювали кумирів — від кожного автора одна книжка. Загалом, можна проглянути добірку й доповнити свою полицю to-read.

Моя роль у цьому проєкті — короткі анотації (трохи менші, ніж телеграм-пости) до всіх книжок і довгі ночі дочитувань-перечитувань.

а вийшло класно

http://bit.ly/2knuMat

Ділюся контентом, якого сильно не вистачає nerdgasm’у.

• новини української книжкової індустрії: плани видавців, скандали й перемоги
• цікаві матеріали
• знижки

Я навіть думала додати все це, але потім випадково натрапила на Непозбувного книгочтуна — виявилося, що таке вже є. Тетяна Гонченко збирає все, що потрібно для існування середньостатистичого букоголіка й надсилає в @npzbvnkngchtn. Заходьте, якщо ви ще ні — щоби не провтикати найважливіше.

Мемуари білих ведмедів. Йоко Тавада

Розповідь про три покоління антропоморфних ведмедів могла би стати сімейною сагою, але навпаки — це радше про окремішність і відчуженість кожного "героя". "Мемуари білих ведмедів" схожі на дитячу казку, яку здатні зрозуміти лише дорослі — на перший погляд написана якось наївно та просто, але вкладає у вуста ведмедів суспільно важливі дискурси. Є три історії:

• про циркову ведмедицю, що народжену в Радянському Союзі. Усе свідоме життя вона проводить на сцені, поки величезна країна перебуває у стані холодної війни. Згодом вона починає писати автобіографію.
• про доньку цієї ведмедиці Тоску, балетну танцівницю. Вона спілкується з тренеркою у снах, згодом між ними виникає романтичний зв’язок.
• про сина Тоски, ведмежа Кнута. Його врятували волонтери й виховали в зоопарку як улюбленця публіки.

Усі вони з різних причин не пам’ятають одне одного.

Метафорично-абсурдний настрій Йоко Тавада втримує від початку й до кінця. Тут кожен образ не просто так, а думки тварин стають підморгуваннями людям: "Ви ж розумієте, що не про ведмедів мова". Усеохопна емпатія, що з’являється відразу, очевидна: ще з дитинства ми звикли розуміти тварин більше, ніж людей. Уся книжка змушує вагатися між відчуттям надзвичайної ніжності й любові до тварин та усвідомленням, що насправді тобі зараз у підсвідомість закладають важливі меседжі. Показати ось так просто й вишукано проблематику расизму, самотності, пошуку самоідентифікації та тоталітаризму — це, пробачте за патетику, справді на межі геніального.

Бігуни. Ольга Токарчук

Польський роман "Бігуни" можна читати як цілісний роман про героїв, історії яких розпорошені між собою, або як нотатки з подорожнього щоденника. Вони не завжди розгортаються в повноцінні оповідання — авторка іноді розповідає випадковів спостереження на декілька речень: побачене на вокзалах і в аеропортах, відчуте в нових містах і з незнайомими людьми.

Ольга Токарчук дозволяє озирнутися навколо, помітити, що поряд може відбуватися абсолютно незвична реальність. Для цього їй не потрібно вдаватися до магреалізму чи доповненої дійсності — вона просто вміє бачити й чути інших. У її прозі присутній легкий, необтяжливий екзистенціалізм, але від того не менше сповнений сенсами.

Україні пощастило трохи більше, ніж усьому світові — у нас Ольгу Токарчук знали й до вручення їй Міжнародної Букерівської премії в 2018 році завдяки тій же Оксані Забужко чи Остапу Сливинському (перекладач українського видання). Але навіть букероносний роман "Бігуни" не можна назвати в нас бестселером (залишки півторатисячного тиражу 2011 року досі стоять у книгарнях).

Те, що падає з неба. Селья Агава

У мене вже складається гарна традиція з добірками до книжкових ярмарків — один роман я обираю за дивною анотацією й він виявляється хорошим. Так було з "Пьольсою" до арсеналу, а тепер от перед форумом відкрила Селью Агаву.

Із фінської літератури я знаю аж Туве Янссон та Софі Оксанен. Як і Софі Оксанен, Селья Агава отримала Літературну премію ЄС (власне, за роман, про який нижче), і вона одна з найпопулярніших сучасних письменниць Фінляндії.

Отже, Саара, якій трохи більше шести років, живе з батьками в будинкові неподалік маєтку тітки Анну; усією сім’єю вони дивляться телевізійне шоу про пригоди Еркюля Пуаро й поступово роблять ремонт. Маленька Саара відкриває вікно у своє життя: одного дня тітка Анну виграла лотерею й купила собі величезний маєток, а незабаром — мама Саари померла від нещасного випадку. Усе, що відбувається далі — від жахливого моменту смерті до важкої депресії батька — Селья Агава дозволяє побачити очима дитини.

Мені історія перегукувалася з "Щиглем" Донни Тартт, якого паралельно почала слухати. Але на відміну від Тео, героїня Сельї Агави ще молодша. Тож сприйняття Саарою смерті більш відсторонене й наївне. І це не схоже на звичну скорботу, радше на бажання осмислити світ. А рефлексії дівчини на тему плинності й матеріальності часу — уже зовсім інший рівень наближення до дитячої свідомості.

Фокус (і пряма мова) поступово переходить до іншої оповідачки — тітки Анну, якій на відміну від Саариної мами, щастить аж надто сильно. Таким чином авторка не тільки показує побут описуваної сім’ї зі сторони, але й говорить про фатум у різних його виявах. Неважливо, на який бік накульгує людська доля: з неба падає брила льоду чи лотерейний виграш — у будь-якому випадку це відхилення від усталеного плину життя, що викликає дисбаланс у консервативному світогляді.

224 сторінки

Як ми пережили комунізм і навіть сміялися. Славенка Дракуліч

Спойлер: не пережили.

Своєрідна розвідка залишків комунізму в (пост)соціалістичному суспільстві. Хорватська журналістка Славенка Дракуліч розповідає, чому після проголошень незалежності й демократії ці характеристики ніяк не відбилися на людях — вони залишилися залежними від страху перед невідомим майбутнім.

Для того, щоби дослідити ментальність соціуму, яка форсовано формувалася впродовж останніх 50 років, авторці навіть не потрібно виводити своїх героїв на вулицю. Їй цілком достатньо розгледітися на кухні, поспостерігати за поведінкою й зауважити деталі вбрання. Славенка Дракуліч говорить про побут у країнах соцтабору, тож у центрі її історій опиняються здебільшого жінки.

Здавалося б, що нового нам можуть розповісти про дефіцит, завісу й сіру одноманітність? Хотілося б сказати, що ми пам’ятаємо це з дитинства, та ж елементи епохи переслідують нас і досі. Авторка уникає безкінечних описів та інвентаризації: що стояло на полицях магазинів/про що говорили за столами — для неї це лише один із інструментів, за допомогою яких вона робить висновки. Чому люди смітять на вулицях, чому так цінують хліб, чому байдуже пояснювати мамі за екологію, коли вона хоче шубу — кожен розділ ретельніше пояснює прірву між декількома поколіннями.

Славенку Дракуліч можна читати, щоби встановити причинно-наслідкові зв’язки, а можна з цікавості: про зародження в таких умовах фемінізму, про "сто варіантів картопляної вечірки" чи повне ігнорування банальних людських потреб. Маю надію, що "Як ми пережили комунізм" колись читатимуть як голос із екзотичної реальності — незгірш за репортажі з Індії чи Африки.

200 сторінок

Шумовиння днів. Борис Віан

Любителям вечірок, літератури й алкоголю.

Роман, схожий на сон, у якому найдивніші речі пояснюються раціональним тоном: вугра ловимо у ванній кімнаті за допомогою зубної пасти, форма й зовнішній вигляд кімнати змінюється під впливом джазу. У цій реальності ви перебуватимете найближчі декілька сотень сторінок — миріться.

Компанія гедоністів безупинно говорить про високе й влаштовує вечірки, як Великий Гетсбі, тільки значно абсурдніші. Їхні дні проходять у шумовинні шампанського — кожна деталь тут просякнута насолодою від буття, а з усіма художніми перебільшеннями автора ухилитися від цієї хвилі щастя неможливо — захлинаєшся.

Цікаво, що весь цей сюр (який згодом підхоплять усі від Курта Воннегута до Філіпа Діка) обрамлює доволі банальний сюжет — мелодрама про любов, якій перешкоджають життєві обставини. Велика історія тут стає зовсім неважливою — чіпляють деталі. Борис Віан показує, що будь-який гедонізм триває, доки не з’являється любов.

Один герой із заможного аристократа перетворюється на бідняка, щоби вилікувати дівчину; інший нехтує одруженням і пускається берега заради томиків Жана-Соля Парта (не без сатири, звісно); а хтось готується до вбивства, щоби врятувати кохану людину. Уся сонячна дійсність "Шумовиння днів" поволі набуває дедалі більш похмурих барв, викликаючи печальний трепет.

Якимось чином у Бориса Віана виходить навіть найбільш жахливі речі, які в реальності важко спостерігати без відрази, зобразити з докорінною ніжністю й світлом. Увесь цей настрій вибивається з переліку іншої літератури середини ХХ століття — експресіоністичної, надривної, розчарованої в людстві (післявоєнної, якщо коротко). Йому ж удається залишитися гуманістом навіть після світової бійні, а в текстах зберегти внутрішнє тепло.

Арундаті Рой написала чарівного "Бога Дрібниць", а за двадцять років — надривний роман "Міністерство граничного щастя". За перший отримала Букерівську премію, а другий переклали більш ніж 50 мовами.

Під час Book Forum поговорили про десятирічну роботу над романом і про сучасну Індію. 1998 року в індійський парламент уперше обрали трансгендерку, а гомосексуальність декриміналізували тільки минулого року. Здавалося б, що може бути спільного між країною контрастів та Україною? Але у відповідях Арундаті Рой вчуваються знайомі мотиви.

http://www.chytomo.com/arundati-roj-za-svobodu-treba-borotysia-navit-iakshcho-za-tse-sadzhaiut/

Дивні люди. Артем Чапай

Оскільки історія починається словами про те, що українські вчені відтворили за ДНК неандертальця, від книжки очікуєш щонайменше якогось сай-фаю. Ще й написаного суржиком. Погодьтеся, "300 сторінок щоденника неандертальця" звучить гордо.

Але ніякої конспірології про українську науку не буде. Буде наївний і достатньо інфантильний герой-спостерігач, до якого читач майже відразу починає відчувати емпатію. Стьопа блукатиме українською місцевістю й дивиться на сапієнсів, які виявляються доволі дивними. Його життя закидатиме в різні обставини й ситуації: від зйомок порнофільмів до цирку. Артему Чапаю не треба навмисне одивнювати дійсність, навпаки — уся ця чудасія потроху нормалізується. Навколо виростають звичні декорації, мова стає літературною, тільки от люди залишаються дивними.

До останнього не віриться, що ця історія залишиться такою гармонійною й рівною — десь має бути прірва, у яку завалиться герой, сподівання народу й читач. Але читач тільки ловить себе на тому, що думки неандертальця збігаються з його власними. Трохи незручно.

Виходить така добра книжка про те, що всім нам треба стати кращими. Без патетики й надривів. Із легким зачудуванням. Чому ми не зробили цього раніше?

Криза ромкомів

Ірландська письменниця Саллі Руні ввірвалася в англомовну літературу з першим романом "Conversations with Friends" і закріпила успіх минулорічним "Normal People", якого номінували на Букерівську премію. Авторку називають Селінджером для покоління снепчату, а критики ображаються, що вона надто крута для такого опису.

І ось ти тримаєш у руках "Normal People". Із трепетом прочитуєш ці майже 300 сторінок. І в голові лунає: "Але ж це так просто!".

Головна героїня Меріенн — тиха й розумна дівчина, одна з "невидимок" у старшій школі. У зав’язці вона починає зустрічатися з Коннеллом — чи не найпопулярнішим (звісно) хлопцем на курсі. Мама Коннелла працює прибиральницею в домі Меріенн, чия мама — доволі успішна юристка.

Сюжет настільки нагадує першу-ліпшу американську романтичну комедію, аж незручно: ці двоє разом, потім не разом, ображається один, згодом — інша. Та критика не стала б приділяти аж стільки уваги повністю беззубому роману. Саллі Руні паралельно зі зрозумілим сюжетом підіймає купу проблем, що турбують пересічного мілленіала: домашнє насильство, булінг, різниця між соціальними класами, становлення дівчини — усе це герої невтомно обговорюють на ланчах і в ліжку. Вони свідомі причин, які затягнули їх у цю романтичну комедію.

Секс у "Normal People" — це щось украй інтимне, Саллі Руні створює повну камерність між героями. На цьому моменті вся ідея з тим, що цей роман — вторинний чи банальний продукт, починає іскрити. Авторка надломлює канони ромкомів. Читача мало турбує, чи будуть герої разом. Йому достатньо вчасно усвідомити драму цих нормальних людей — і наскільки звично ця драма виглядає. Історія Попелюшки не працює, і Саллі Руні не боїться зруйнувати цю казку.

«Дім, в якому» прочитала влітку, і він відгукувався в мені ще місяць. Аж поки #книголав не сказало, що авторка їде на львівський Book Forum і можна буде взяти інтерв’ю.
Маріам Петросян чесна й украй самоіронічна (і цими емоціями переймаєшся моментально).

Під час презентації італійського перекладу одна жінка почала вкрай надривну промову про те, що це книжка про надзвичайно хворих дітей і нещасних сиріт. У мене на очах половина зали зникла. Після слів «більшість із них не можуть ходити, а деякі не можуть навіть сидіти» вийшла друга половина. Залишилося буквально декілька людей, які слухали її з хворобливою увагою.
Після цієї презентації журналіст запитав у мене, чи не мучить мене совість через те, що я використала фізичні недоліки персонажів, щоби популяризувати свій твір.

http://www.chytomo.com/u-bud-iakij-spilnoti-avtor-naspravdi-zajvyj-rozmova-z-mariam-petrosian/

Дитя землі. Сйон

Якщо спершу на впізнаваність, – Сйон із Ісландії, писав тексти для пісень Бйорк і з нею ж працював над фільмом «Та, що танцює у темряві» Ларса фон Трієра.

Його роман «Дитя землі» українською видало минулого року «Видавництво». І хоча Сйон написав книжку ісландською ще в 2003, це найсвіжіша проза з останнього прочитаного.

Бачили фото блогерів із Ісландії (зараз там трохи підвищився рівень туризму)? Безкінечний простір, чистота дійсності та самотність (тобто, акцентуація) кожного об’єкта. От схожий вайб і в прозі Сйона. В історії про людину та звіра немає нічого зайвого – тільки голий нерв їхніх взаємин та емоцій.

Тут дві лінії сюжету: мисливець Бальдур полює на песця, науковець Фрідрік рятує дівчинку Аббу, у неї синдром Дауна. І метафоричні описи особливостей цієї Абби – поетично довершена література у своєму найбільш концентрованому вигляді. Мова не тільки про тепло, яке ллється зі слів автора. Просто щирість і відкритість Абби відтворені так, що беззаперечно віриться, ось ця дівчина – справжня краса цього світу. Сйон залишається поетом, навіть у прозі.

Фізичний стан кожного героя нестабільний. Вони перходять одне в одного: людина в звіра, звір – у духа – закільцьовуючи життя, розмиваючи межі кожної істоти. Це перша книжка в серії сучасної класики видавництва, друга вийшла нещодавно, «Мемуари білих ведмедів» Йоко Тавади. Обидві книжки «пропагують» любов до тварини, але в докорінно різних традиціях. У Сйона природа – це висока недоторканість, можливо, навіть вища за людину. І вона такою залишається, незважаючи на глибину втручання людини.

«Дитя землі» – це коротка легенда, у якій література формує сюжет. Її можна прочитати за вечір і повертатися ще, перечитувати окремі уривки, згадувати образи. Від однієї згадки про неї легше дихається. Сйон зробив усе можливе для цього.

Нішеве видавництво в Україні – це відчайдушно, незайлежно й важливо. По-перше, вони заповнюють неочевидні лакуни й можуть показати авторів, до яких ви й не думали звертатися. По-друге, змушують вірити, що ще не все втрачено. IST Publishing з’явилося буквально через те, що більше ніхто не зміг видати книжку про кураторство в Україні за декілька місяців до Книжкового Арсеналу. А потім були маленькі книжки про поступ культури, великі мрії про арт-буки – і серйозні факапи (ну, це святе). Усі ці історії мені розповідала співзасновниця видавництва Катерина Носко, а ви можете почитати в інтерв’ю нижче.

blog.yakaboo.ua/ist-publishing-spivzasnovnytsia/

Моя найдорожча. Ґебріел Теллент

Усі вже переконалися, що вірити порадам Стівена Кінга у твітері щодо фільмів небезпечно. Здається, дійшло до абсурду – фільми, які він радить, апріорі невдалі. Із книжками ситуація складніша, і часом Кінг знаходить ну дуже цінні речі, як-от дебют Ґебріела Теллента.

Ґебріел Теллент рвучко протягує читача вибоїнами домашнього насилля, мізогінії та самоїдства – усе це крізь призму чотирнадцятирічної Тертл. Узагалі героїню звати Джулією, але, як вона не підпускає людей у своє життя, так і не відкриває свого справжнього імені незнайомцям – наче закрившися в панцирі власного посттравматизму. Її життя тримається на трьох стовпах: батько, вона і їхня жахлива (не)любов.

У словах Ґебріела Теллента насилля натуралістично бридке, він не зупиняється для драматичних стогонів і трепетних описів тендітної підлітки. Його героїня вже чудово усвідомлює, що її життя ненормальне, ненависть до жіноцтва – патологічна, а власна недолугість – виліковна. Перед очима читача рефреном блимає самозакляття дівчинки: «Ти тупа сучка» – це єдине, що перериває шалений ритм оповіді, який мертвою хваткою утримує увагу.

Якщо світова література вже навчилася переосмислювати досвід трагедії, то досвід домашнього насильства надто свіжий – актуальність дискурсу нещодавно поновив #MeToo. Ненадовго здається, що автор «Моєї найдорожчої» от-от звалитися в банальність – і видасть черговий переспів «Попелюшки»: дівчина страждала вдома, знайшла принца, та жили вони довго й щасливо. Але Ґебріелу Телленту вдавалося створювати штучний саспенс упродовж усієї розповіді, і від нього він не відступається аж до кінця. Замість очікуваного кіношного вибуху – жалюгідні потуги піроманта, замість сентиментальності – брутальність, замість однозначного хепі-енду – розладнана психіка героїні, крихта надії й тотальне захоплення історією.

Блексед. Десь серед тіней. Арктична нація. Хуан Діас Каалес та Хуанхо Ґуарнідо.

Переклад: Євген Пілецький – Рідна мова

Іспанські автори занурюють в атмосферний світ нуарного коміксу, сторінками якого ходять антропоморфні тварини. Над ними вершить правосуддя Блексед – відлюдькуватий детектив із родини котячих (можливо, пантера): звісно, він у тренчі, з незмінною цигаркою та проблемним життям. Поки Хуан Діас Каалес працює зі стереотипами детективного наративу – пробираючися крізь нетрі і бруд соціальних низів до зловісної верхівки, Хуанхо Ґуарнідо підхоплює його в канонах візуального наративу. Ілюстратор не сперечається з кінематографічністю жанру, а навпаки – підсилює це враження: і похмурими кольорами, і ритмікою зображення.

• є жертва (підставте: колишня коханка або маленька дівчинка або заможник старий)
• є детектив із холодним розумом (мінус – друзі, плюс – сексуальна суворість)
• є хтось, кого ще можна врятувати (суспільство, нові друзі, несправедливо засуджений)
• зліпіть докупи, вуаля – детектив готовий, ви фантастичні

Персоніфікація тварин тут відбувається за схожим принципом до легендарного «Мауса» – кожен вид підібраний відповідно до характеристик персонажів. Тільки на відміну від Арта Шпіґельмана, який обмежився кількома видами й розділив героїв за національністю, автор «Блекседа» робить ширшу вибірку й ділить їх радше за родом зайнятості. Тому цинічна пантера зі загостреними інстинктами стає детективом, а її напарник – із куницевих, жвавий і трохи примітивний Віклі. І це знову ж – уклін жанру, оскільки поряд зі слідчим має бути хтось достатньо недолугий, щоби підсвічувати його постать, але достатньо розумний, щоби стежити за його думкою, як-от журналіст.

Перша частина коміксу суттєво простіша, більш ніж сюжетом, важлива атмосферністю та знайомством з трагедією нерозділеного кохання Блекседа. А от «Арктична нація» робить значний стрибок угору, розкриваючи другорядних персонажів, підіймаючи тему верховенства білої раси та вплітаючи риси блексплотейшену. Загалом серія «Блексед» – це такий зліпок умовно повоєнних штатів з усією депресивною проблематикою та витриманою естетикою 1950-х.

А раптом без книжкових підсумків зима так і не стане сніжною? Як завжди – чесно, суб’єктивно й за хронологією про улюблене прочитане за рік.

Поцілунок Елли Фіцджеральд. Олег Лишега
Тут треба просто довіритися авторові та дозволити собі захопитися простими речами, які він сміливо поетизує, не боячися видатися наївним чи банальним. Він жив у лісі, про це й розповідає кожному, хто готовий слухати.

Ворошиловград. Сергій Жадан
Типовий подорожній на типовому Сході України (типові для Сергія Жадана, ми не завжди були такими розбещеними), але справді унікальна проза у своїй художній магії слова.

Добрі передвісники. Ніл Ґейман і Террі Пратчетт
Люблю Террі Пратчетта й Ніла Ґеймана, а тут ще й разом, ще й про апокаліпсис. Чи витримає наш світ гранично диявольську дитину? Книга краще, серйозно.

Гострі предмети. Ґіліян Флінн
Цього року два абсолютні page-turner`и – Ґіліян Флінн (нарешті) та «Моя найдорожча» Ґебріела Теллента, і в обох про насильство й гіперопіку.

Терор. Ден Сіммонс
Люди посеред сучого холоду й величної природи. Черговий привід нагадати собі про силу міфу, людської жорстокості та великого тексту.

За спиною. Гаська Шиян
Наче мала би бути чергова історія про війну, але Гаська Шиян пише про тих, хто залишився поза: бойовими діями, ура-патріотичним потоком та щоденною інформаційною бульбашкою.

Мондеґрін. Володимир Рафєєнко
Філологічна розвідка свідомості «понаїхавшого».

Як ми пережили комунізм і навіть сміялися. Славенка Дракуліч
Славенка Дракуліч пояснює прірву між поколіннями через деталі побуту під час дефіциту. (Особливо корисно в картопляно-майонезний період).

Петербурзькі повісті. Микола Гоголь
Особливо «Ніс», начитаний Юрієм Васильєвим – година істеричного сміху.

Лекції зі зарубіжної літератури. Володимир Набоков
Моя найбільш цікава й найбільш захоплива суперечка з автором цього року.

Скотт Пілігрим. Браян Лі О’Меллі
Затишний візуал, що руйнує четверту стіну на пару з героями. Браян Лі О’Меллі переносить відеогру на папір, розповідаючи про незавжди взаємне кохання, уміння приймати себе й своє минуле.