Кладовишче домашніх тварин. Кевін Колш та Денніс Відмайєр
У мене завалявся один текст, який треба пустити в маси, бо біда.
Щаслива американська сім’я переїжджає до нового етапу свого щастя — дому на узбіччі лісу в маленькому містечку. Загалом, у них усе добре, доки в їхньому житті не з’являється Зло. Знайома історія? Таких щорічно виходить у широкий прокат до десяти. Сценаристів нової екранізації роману Стівена Кінга "Кладовище домашніх тварин" конкуренція чи зужитість теми не лякає. Водночас, їхнє кіно не лякає глядачів.
Роман, що вийшов у 1983 році, став легендарним: мало того, що сам Стівен Кінг і його близькі боялися це читати, книжка взагалі не мала бути опублікована. За декілька років після написання, автор якось не встигав здати рукопис іншої книжки до дедлайну, тож згадав про забуте "Кладовище домашніх тварин". Далі сталося, як це зазвичай буває в Стівена Кінга: слава роману, не зовсім вдала екранізація, і от за 30 років — зовсім невдалий римейк.
"Кладвишче домашніх тварин" (там має бути помилка, оскільки напис на табличці робили діти), що розташоване за будинком сім’ї Крідів, — виявляється сакральним місцем. Довгі роки там чаїлася темна сила, що здатна оживити мертвих і викликати бажання повернутися в живих. Якщо в екранізації на джерелі зла відразу зроблений яскравий акцент, у книжці тривалий час кладовище та його містичність залишається тільки лейтмотивом.
Що ж тоді так сильно лякало? "Кладовище домашніх тварин" — це трилер. Читачі напружуються буквально від перших сторінок роману і не виходять із цього стану до останнього. Саспенс накручується в стосунках між людьми: дрібними подружніми сварками, виснаженістю від ниття дітей, флешбеками в дитячі травми. Письменник вдало витримує "затишшя" — удаваний спокій, у якому лише вгадуються відтінки тривоги. Додати сюди містицизму та язичницького фольклору — і нервова неврівноваженість після прочитання забезпечена на тиждень уперед. Стівен Кінг зумів розібратися не тільки з дорослою психологією та страхами, але зазирнув у думки дитини й передав внутрішню інакшість досвідів. Дитина сприймає цей світ у іншому вигляді, очевидні для дорослих речі набувають в дитячих очах нових барв. Попри моторошність історії, це ще й надзвичайно цікаво читати.
Увесь цей психологізм режисери Денніс Відмаєр і Кевін Колш ретельно згребли докупи й викинули подалі від екранізації. У фільмі 2019 року спробували зробити акцент тільки на страшних моментах із оригінальної історії. Ось туман повзе землею, моторошна музика на фоні, затишшя, скример! — із чергування різних варіацій цієї формули й складається весь сюжет. Але такий підхід — не злочин для кінематографу, він може спрацьовувати (увесь "Астрал" на цьому тримається й успішно лякає). Одна проблема: фільм "Кладовище домашніх тварин" зовсім не страшний. Окремі сцени можуть виглядати огидними (мозок назовні й слиз на кістлявому тілі — класика) або моторошними (діти в ритуальних масках — чи не єдине цікаве рішення поза романом). Після прочитання книжки Стівена Кінга з’являється побожний страх перед котами, а от нявчання патлатого пухнастика на екрані викликало в залі регіт.
Це кіно використовує ті прийоми жахів, які вже давно висміяли в кінематографі. Тому тіло дівчини, що страждає від спинного менінгіту, більше схоже на безформного слизького Чужого; вищир кота нагадує невдалих кіношних вампірів, а мертва дитина, яка щойно встала з могили, виглядає, як порцелянова лялька.
І навіть нестрашне кіно може бути хорошим. Яскравий приклад — нещодавнє "Ми" Джордана Піла: там усе одно є саспенс, воно майстерно зроблене і його цікаво дивитися. Кінцівка "Кладовища домашніх тварин" відкривається глядачам ще в трейлері, а для тих, хто не бачив трейлер — у перших кадрах фільму. Тож, познущавшись із глядача перипетіями дивного монтажу, нудних діалогів і невмотивованих дій пласких персонажів, творці фільму нарешті констатують: так, усі справді помруть.
У мене завалявся один текст, який треба пустити в маси, бо біда.
Щаслива американська сім’я переїжджає до нового етапу свого щастя — дому на узбіччі лісу в маленькому містечку. Загалом, у них усе добре, доки в їхньому житті не з’являється Зло. Знайома історія? Таких щорічно виходить у широкий прокат до десяти. Сценаристів нової екранізації роману Стівена Кінга "Кладовище домашніх тварин" конкуренція чи зужитість теми не лякає. Водночас, їхнє кіно не лякає глядачів.
Роман, що вийшов у 1983 році, став легендарним: мало того, що сам Стівен Кінг і його близькі боялися це читати, книжка взагалі не мала бути опублікована. За декілька років після написання, автор якось не встигав здати рукопис іншої книжки до дедлайну, тож згадав про забуте "Кладовище домашніх тварин". Далі сталося, як це зазвичай буває в Стівена Кінга: слава роману, не зовсім вдала екранізація, і от за 30 років — зовсім невдалий римейк.
"Кладвишче домашніх тварин" (там має бути помилка, оскільки напис на табличці робили діти), що розташоване за будинком сім’ї Крідів, — виявляється сакральним місцем. Довгі роки там чаїлася темна сила, що здатна оживити мертвих і викликати бажання повернутися в живих. Якщо в екранізації на джерелі зла відразу зроблений яскравий акцент, у книжці тривалий час кладовище та його містичність залишається тільки лейтмотивом.
Що ж тоді так сильно лякало? "Кладовище домашніх тварин" — це трилер. Читачі напружуються буквально від перших сторінок роману і не виходять із цього стану до останнього. Саспенс накручується в стосунках між людьми: дрібними подружніми сварками, виснаженістю від ниття дітей, флешбеками в дитячі травми. Письменник вдало витримує "затишшя" — удаваний спокій, у якому лише вгадуються відтінки тривоги. Додати сюди містицизму та язичницького фольклору — і нервова неврівноваженість після прочитання забезпечена на тиждень уперед. Стівен Кінг зумів розібратися не тільки з дорослою психологією та страхами, але зазирнув у думки дитини й передав внутрішню інакшість досвідів. Дитина сприймає цей світ у іншому вигляді, очевидні для дорослих речі набувають в дитячих очах нових барв. Попри моторошність історії, це ще й надзвичайно цікаво читати.
Увесь цей психологізм режисери Денніс Відмаєр і Кевін Колш ретельно згребли докупи й викинули подалі від екранізації. У фільмі 2019 року спробували зробити акцент тільки на страшних моментах із оригінальної історії. Ось туман повзе землею, моторошна музика на фоні, затишшя, скример! — із чергування різних варіацій цієї формули й складається весь сюжет. Але такий підхід — не злочин для кінематографу, він може спрацьовувати (увесь "Астрал" на цьому тримається й успішно лякає). Одна проблема: фільм "Кладовище домашніх тварин" зовсім не страшний. Окремі сцени можуть виглядати огидними (мозок назовні й слиз на кістлявому тілі — класика) або моторошними (діти в ритуальних масках — чи не єдине цікаве рішення поза романом). Після прочитання книжки Стівена Кінга з’являється побожний страх перед котами, а от нявчання патлатого пухнастика на екрані викликало в залі регіт.
Це кіно використовує ті прийоми жахів, які вже давно висміяли в кінематографі. Тому тіло дівчини, що страждає від спинного менінгіту, більше схоже на безформного слизького Чужого; вищир кота нагадує невдалих кіношних вампірів, а мертва дитина, яка щойно встала з могили, виглядає, як порцелянова лялька.
І навіть нестрашне кіно може бути хорошим. Яскравий приклад — нещодавнє "Ми" Джордана Піла: там усе одно є саспенс, воно майстерно зроблене і його цікаво дивитися. Кінцівка "Кладовища домашніх тварин" відкривається глядачам ще в трейлері, а для тих, хто не бачив трейлер — у перших кадрах фільму. Тож, познущавшись із глядача перипетіями дивного монтажу, нудних діалогів і невмотивованих дій пласких персонажів, творці фільму нарешті констатують: так, усі справді помруть.
Щасливі падіння. Євгенія Бєлорусець
У книжці дві передмови: одна — українськомовна, інша — російськомовна; однією починається книжка, іншою — історія. Героїню перестріває жінка та просить поставити декілька питань — для інтерв’ю. У відповідь на свої непоставлені питання вона почує короткі історії, про тих, кого зустрічала авторка. Здебільшого — це жінки, щонайменше — дивакуваті. Вони живуть у сусідніх квартирах, продають вам квіти або роблять манікюр. Євгенія Бєлорусець робить їх головними героїнями своїх оповідань на декілька сторінок: у кожної є свій момент щастя чи своя драма; важливо тільки помітити це. Таким чином "глибока психологічність" не обтяжується титанічною формою й сприймається легко, як "укол", про який писав Ролан Барт. Авторка викликає моментальну емпатію в читача.
Виходить така естетська річ: мінімалістичне оформлення, витримане в трьох меланхолійних кольорах, доповнене чорно-білими фотографіями та витонченою прозою. Кожне фото йде паралельно до оповідання, розповідаючи окремі історії людей і будівель, а не доповнюючи тексти. Євгенії Бєлорусець удається створити затишок у обставинах, які ми не звикли вважати приємними, зачарувати читача простими речами. Її проза гіпнотизує, межуючи між надривом і спокоєм. Читач постійно дивується неочевидним дратівникам героїні або, навпаки, характеристикам, що зачаровують.
Загалом, це чергова спроба осмислити війну на Сході, переселення через цю війну та самотність — крізь призму жіночої історії, псевдодокументальності й наївності.
І вже насамкінець зовсім суб’єктивно: від цієї книжки важко відірватися.
У книжці дві передмови: одна — українськомовна, інша — російськомовна; однією починається книжка, іншою — історія. Героїню перестріває жінка та просить поставити декілька питань — для інтерв’ю. У відповідь на свої непоставлені питання вона почує короткі історії, про тих, кого зустрічала авторка. Здебільшого — це жінки, щонайменше — дивакуваті. Вони живуть у сусідніх квартирах, продають вам квіти або роблять манікюр. Євгенія Бєлорусець робить їх головними героїнями своїх оповідань на декілька сторінок: у кожної є свій момент щастя чи своя драма; важливо тільки помітити це. Таким чином "глибока психологічність" не обтяжується титанічною формою й сприймається легко, як "укол", про який писав Ролан Барт. Авторка викликає моментальну емпатію в читача.
Виходить така естетська річ: мінімалістичне оформлення, витримане в трьох меланхолійних кольорах, доповнене чорно-білими фотографіями та витонченою прозою. Кожне фото йде паралельно до оповідання, розповідаючи окремі історії людей і будівель, а не доповнюючи тексти. Євгенії Бєлорусець удається створити затишок у обставинах, які ми не звикли вважати приємними, зачарувати читача простими речами. Її проза гіпнотизує, межуючи між надривом і спокоєм. Читач постійно дивується неочевидним дратівникам героїні або, навпаки, характеристикам, що зачаровують.
Загалом, це чергова спроба осмислити війну на Сході, переселення через цю війну та самотність — крізь призму жіночої історії, псевдодокументальності й наївності.
І вже насамкінець зовсім суб’єктивно: від цієї книжки важко відірватися.
Перша повноцінна рецензія на книжку нон-фікшен. Розповіді про Майка Йогансена мені були цікавими ще в школі — він був симпатичним диваком, який любив вино, але не вмів його обирати. До цьогорічного арсеналу у видавництві Pabulum вийшла невелика критична стаття, що свого часу (1920-ті) була гучною. Гарні ілюстрації, зрозуміла верстка та кучерява мова.
Поки дискутувала з автором на сторінках, вийшов ось такий матеріал.
http://www.chytomo.com/majk-johansen-trol-nastavnyk-i-prosto-khoroshyj-khlopets/
Поки дискутувала з автором на сторінках, вийшов ось такий матеріал.
http://www.chytomo.com/majk-johansen-trol-nastavnyk-i-prosto-khoroshyj-khlopets/
Читомо
Майк Йогансен – троль, наставник і просто хороший хлопець
Рецензія на перевидання книжки Майка Йогансена "Як будується оповідання" - книжку, яка покликана допомогти письменникам-початківцям у навчанні ремеслу.
Дім, в якому. Маріам Петросян
Вірменська письменниця, яка написала свій перший роман російською мовою й здійснила вибух. Книжкою захопилася критика, а читачі її відразу полюбили – повноцінний бестселер. Маріам Петросян почала писати його в 1991 році, опублікувала – у 2009, а в 2019 – роман вийшов українською.
Написати великий роман про покинутих дітей із інвалідністю й не звалитися у сентиментальність украй складно. А герої "Дім, в якому" мали би бути саме такими – самотніми й загубленими в жорстокому світі. Маріам Петросян обирає інший шлях, у її Домі діти мають свої закони та владу, і вони не підпорядковуються зовнішньому світові. Ці персонажі більше схожі на Томів Сойєрів та Аліс із Країни Див, яких перенесли в декорації "Польоту над гніздом зозулі". Хоча зовнішній світ вважає їх небезпечними для суспільства, читачу дозволяють зрозуміти мотивацію та думки кожного. Навіть якщо один із них відверто нагадує Селінджерівського Голдена Колфілда.
"Політкоректність" Маріам Петросян полягає не в рівнянні інакший = звичайний, радше навпаки – у акцентах на особливостях. Пояснення незрячому, що таке усмішка; унікальні навички бою з протезами. І авторка використовує ці деталі так обережно, що, якби не анотація, спершу було б важко здогадатися про фізичні характеристики героїв. Коли вже стає зрозуміло, чому Куряка чи Стрибунець потребують допомоги в тих чи інших діях, Маріам Петросян починає жонглювати емоціями читача: жителі Дому чорно жартують, самоіронізують, але позбуті наївності. Їхнє життя водночас сповнене моторшних і жорстоких епізодів та затишних нічних байок у дусі пригодницьких романів.
Єдине, що виглядало сильно суперечливо – це роздуми персонажів. Оповідь у "Дім, в якому" нелінійна: вона стрибає між нараторами та різними часовими проміжками. І якщо можна припустити зображену глибину свідомості в 16-річних підлітків, то молодшим дітям, які підтримують діалог про сенс буття, віриться мало. Із іншого боку, авторка здебільшого описує дитинство персонажів від третьої особи, тому сумніви залишаються тільки щодо діалогів і рефлексій.
Навряд сюжет "Дому" можна коротко описати. Назвати його магреалістичним романом – мовляв, от реалістичні діти, а от – магічний дім – надто просто. Магія в Петросян більше нагадує сон, в'язкий, іноді спровокований допоміжними речовинами (рецепти коктейлів тут нагадують поради Вєнєчки Єрофєєва). Рефлексивні мемуари героїв перемішуються з сюрреалістичними маревами. Інтригу Маріам Петросян перевертає догори дриґом: ти не чекаєш відповіді на загадку, а отримуєш рішення задачі й дивуєшся постфактум. Це відповіді на питання, які не встиг поставити. Читач не отримує відразу всі умови задачі, а поступово збирає конструкцію Дому у себе в голові, наштовхуючись на нові гачечки історії. Виходить щось на кшталт страшної казки для дорослих або Достоєвського про (і для) підлітків.
Вірменська письменниця, яка написала свій перший роман російською мовою й здійснила вибух. Книжкою захопилася критика, а читачі її відразу полюбили – повноцінний бестселер. Маріам Петросян почала писати його в 1991 році, опублікувала – у 2009, а в 2019 – роман вийшов українською.
Написати великий роман про покинутих дітей із інвалідністю й не звалитися у сентиментальність украй складно. А герої "Дім, в якому" мали би бути саме такими – самотніми й загубленими в жорстокому світі. Маріам Петросян обирає інший шлях, у її Домі діти мають свої закони та владу, і вони не підпорядковуються зовнішньому світові. Ці персонажі більше схожі на Томів Сойєрів та Аліс із Країни Див, яких перенесли в декорації "Польоту над гніздом зозулі". Хоча зовнішній світ вважає їх небезпечними для суспільства, читачу дозволяють зрозуміти мотивацію та думки кожного. Навіть якщо один із них відверто нагадує Селінджерівського Голдена Колфілда.
"Політкоректність" Маріам Петросян полягає не в рівнянні інакший = звичайний, радше навпаки – у акцентах на особливостях. Пояснення незрячому, що таке усмішка; унікальні навички бою з протезами. І авторка використовує ці деталі так обережно, що, якби не анотація, спершу було б важко здогадатися про фізичні характеристики героїв. Коли вже стає зрозуміло, чому Куряка чи Стрибунець потребують допомоги в тих чи інших діях, Маріам Петросян починає жонглювати емоціями читача: жителі Дому чорно жартують, самоіронізують, але позбуті наївності. Їхнє життя водночас сповнене моторшних і жорстоких епізодів та затишних нічних байок у дусі пригодницьких романів.
Єдине, що виглядало сильно суперечливо – це роздуми персонажів. Оповідь у "Дім, в якому" нелінійна: вона стрибає між нараторами та різними часовими проміжками. І якщо можна припустити зображену глибину свідомості в 16-річних підлітків, то молодшим дітям, які підтримують діалог про сенс буття, віриться мало. Із іншого боку, авторка здебільшого описує дитинство персонажів від третьої особи, тому сумніви залишаються тільки щодо діалогів і рефлексій.
Навряд сюжет "Дому" можна коротко описати. Назвати його магреалістичним романом – мовляв, от реалістичні діти, а от – магічний дім – надто просто. Магія в Петросян більше нагадує сон, в'язкий, іноді спровокований допоміжними речовинами (рецепти коктейлів тут нагадують поради Вєнєчки Єрофєєва). Рефлексивні мемуари героїв перемішуються з сюрреалістичними маревами. Інтригу Маріам Петросян перевертає догори дриґом: ти не чекаєш відповіді на загадку, а отримуєш рішення задачі й дивуєшся постфактум. Це відповіді на питання, які не встиг поставити. Читач не отримує відразу всі умови задачі, а поступово збирає конструкцію Дому у себе в голові, наштовхуючись на нові гачечки історії. Виходить щось на кшталт страшної казки для дорослих або Достоєвського про (і для) підлітків.
Чекала на цю публікацію ще з грудня, коли Роман Малиновський розповів про плани видавництва "Цивілізація".
Я трохи ретроградка й досі надаю перевагу паперовим книжкам: із якісним папером, унікальними обкладинками та підписами, якщо подарунки. Зрештою, майже рік роботи в бібліотеці — тут усе зрозуміло.
Але мова про інше. "Цивілізація" видала (акцент на широкому спектрі конотацій цього слова) мультимедійний примірник "Джакомо Джойса" Джеймса Джойса. І це електронна версія книжки, яку я готова форсити, відступивши від застарілості своїх уподобань. Поєднанню графічного дизайну та музики вдалося доповнити слово, а не просто замінити чи проілюструвати його.
"Джакомо Джойс" — це потік закоханої свідомості. Невеликий автобіографічний есей, який обов’язково вивчають філологи. "Один із наважливіших зразків модерністської прози" і тд. Поряд із "Голодом" Кнута Гамсуна — текст, який виносить читача з реальності, а саме через коротку форму він читається справді невідривно. Джеймс Джойс пропонує повноцінне занурення в емоції, переживання та думки героя, а музичний супровід вищезгаданого проєкту тільки підсилює цей ефект.
Олександру Проценку респект за ідею, дивіться тут: https://giacomojoyce.com
Я трохи ретроградка й досі надаю перевагу паперовим книжкам: із якісним папером, унікальними обкладинками та підписами, якщо подарунки. Зрештою, майже рік роботи в бібліотеці — тут усе зрозуміло.
Але мова про інше. "Цивілізація" видала (акцент на широкому спектрі конотацій цього слова) мультимедійний примірник "Джакомо Джойса" Джеймса Джойса. І це електронна версія книжки, яку я готова форсити, відступивши від застарілості своїх уподобань. Поєднанню графічного дизайну та музики вдалося доповнити слово, а не просто замінити чи проілюструвати його.
"Джакомо Джойс" — це потік закоханої свідомості. Невеликий автобіографічний есей, який обов’язково вивчають філологи. "Один із наважливіших зразків модерністської прози" і тд. Поряд із "Голодом" Кнута Гамсуна — текст, який виносить читача з реальності, а саме через коротку форму він читається справді невідривно. Джеймс Джойс пропонує повноцінне занурення в емоції, переживання та думки героя, а музичний супровід вищезгаданого проєкту тільки підсилює цей ефект.
Олександру Проценку респект за ідею, дивіться тут: https://giacomojoyce.com
Giacomojoyce
GALA288 - Website Resmi Game Ggsoft Lagi Viral Slot Gacor Tanpa Batas
Rasakan sensasi slot online terbaik di GALA288, website resmi provider ternama GGSoft Dapatkan kemenangan tanpa batas dengan koleksi game slot gacor terbaru yang sedang viral
Міністерство граничного щастя. Арундаті Рой
Починаю потроху виконувати обіцянку й розповідатиму, що можна шукати на Book Forum Lviv (або в книгарнях, якщо ви не з цих).
Арундаті Рой знають як авторку роману "Бог Дрібниць", що вийшов ще 1996 року й отримав Букерівську премію. Його з трепетом згадують і досі, тому що він індійський, докорінно талановитий і печально-іронічний. Тільки починаю розповідати про нього, повертається внутрішній щем із теплом.
"Міністерство граничного щастя" вийшов за 20 років після "Бога Дрібниць". І взятися за нього як за другий роман Арундаті Рой — помилка.
Головними героями стають індійці, які історично зазнавали гноблення: трансгендерка, бідняки, журналісти, повстанці та інші. Але до цих людей не встигаєш звикнути, щоби було бажання невідривно слідкувати за їхніми історіями. Авторці вдається вдало ввести їх у обставини й залишити там (часом — назавжди). І тут стає зрозуміло, що "Міністерство" стає романом про довкола, а "Бог Дрібниць" був романом про всередині. Арундаті Рой тепер комфортніше описувати те, що відбувається зі світом та її країною зокрема, а не думати про переживання й мотивації персонажів. Оця обірваність "живих" сюжетних ліній якраз найбільше дратує критику, яка колись дочитувала "Бога Дрібниць" з героями в обіймах.
Націоналізм і злиденність, війна та релігійні суперечки ниють довготривалою раною, доки не переходять у надрив, і зрештою — злість. От для того, щоби викликати в читача більшу емпатію "Міністерству граничного щастя" не вистачило другого етапу. Описи жахливих подій зазвичай тут закінчуються гостросоціальним маніфестом. Арундаті Рой хоче висловитися, а ви, якщо вже погодилися, слухайте. Окремі моменти взагалі відлунювали сильно глибоко; як от зміни локацій під впливом революцій чи ритмізовані повтори звичайних образів, що свідчать про трагедію. Індійська екзотика залишається; і навіть якщо у вас емоційний інтелект на стадії розвитку нуль — це цікаво читати. Просто історія країни захоплює більше, ніж історії окремих людей. І, звісно, про щастя тут не відразу й не гранично — до нього ще треба дійти.
Тому я би радше шукала тут схожість із Кейт Аткінсон, Гертою Мюллер чи навіть Іваном Багряним, аніж із першим романом Арундаті Рой.
Починаю потроху виконувати обіцянку й розповідатиму, що можна шукати на Book Forum Lviv (або в книгарнях, якщо ви не з цих).
Арундаті Рой знають як авторку роману "Бог Дрібниць", що вийшов ще 1996 року й отримав Букерівську премію. Його з трепетом згадують і досі, тому що він індійський, докорінно талановитий і печально-іронічний. Тільки починаю розповідати про нього, повертається внутрішній щем із теплом.
"Міністерство граничного щастя" вийшов за 20 років після "Бога Дрібниць". І взятися за нього як за другий роман Арундаті Рой — помилка.
Головними героями стають індійці, які історично зазнавали гноблення: трансгендерка, бідняки, журналісти, повстанці та інші. Але до цих людей не встигаєш звикнути, щоби було бажання невідривно слідкувати за їхніми історіями. Авторці вдається вдало ввести їх у обставини й залишити там (часом — назавжди). І тут стає зрозуміло, що "Міністерство" стає романом про довкола, а "Бог Дрібниць" був романом про всередині. Арундаті Рой тепер комфортніше описувати те, що відбувається зі світом та її країною зокрема, а не думати про переживання й мотивації персонажів. Оця обірваність "живих" сюжетних ліній якраз найбільше дратує критику, яка колись дочитувала "Бога Дрібниць" з героями в обіймах.
Націоналізм і злиденність, війна та релігійні суперечки ниють довготривалою раною, доки не переходять у надрив, і зрештою — злість. От для того, щоби викликати в читача більшу емпатію "Міністерству граничного щастя" не вистачило другого етапу. Описи жахливих подій зазвичай тут закінчуються гостросоціальним маніфестом. Арундаті Рой хоче висловитися, а ви, якщо вже погодилися, слухайте. Окремі моменти взагалі відлунювали сильно глибоко; як от зміни локацій під впливом революцій чи ритмізовані повтори звичайних образів, що свідчать про трагедію. Індійська екзотика залишається; і навіть якщо у вас емоційний інтелект на стадії розвитку нуль — це цікаво читати. Просто історія країни захоплює більше, ніж історії окремих людей. І, звісно, про щастя тут не відразу й не гранично — до нього ще треба дійти.
Тому я би радше шукала тут схожість із Кейт Аткінсон, Гертою Мюллер чи навіть Іваном Багряним, аніж із першим романом Арундаті Рой.
Сатурнін. Зденєк Їротка
Так давно не читала чогось винятково смішного, що спершу не могла ані зчитувати жарти, ані звикнути до легкої оповіді. Зденєк Їротка для чеської літератури хтось на кшталт нашого Остапа Вишні. Він також почав писати через те, що вмів розповідати історії, які подобалися людям — і почав робити це з гумором на сторінках газет. Тільки от у чеха замість мисливської тематики сатиричне висміювання окремих людських характерів і каламбури з приказками.
Сатурнін — новий слуга оповідача, а за сумісництвом справжній трикстер. На перших сторінках автор дає розлогу типізацію людей: сірий планктон, мрійники та, власне, авантюрні трикстери. Останні не тільки утнуть пригоду на рівному місці, але й затягнуть у неї всіх, хто опиниться поряд. Якщо обставини складаються найнуднішим чином, за звичними порядками, такі люди зроблять усе, щоби вивернути їх дриґом — для них це і є звичний порядок. Згадайте Барона Мюнхгаузена чи Карлсона. Оповідачеві пощастило найняти такого персонажа собі в слуги. І почалося.
Окрім того, що Сатурнін докладає максимальних зусиль, щоби розважити буденність наратора (майже ніколи не узгоджуючи це з ним), він щиро намагається допомогти: позбутися надокучливої тітки Катаржини чи поспілкуватися з чарівною дівчиною. Аристократичний оповідач спершу не розуміє поведінку дивака, але, звісно, згодом вони стануть друзями.
Але тільки цим захопити читача важкувато. Трикстерів у літературі вистачає, а нудних аристократів і поготів. Зденєк Їротка майстерно іронізує над популярними того часу (і сьогодні не менше) жанрами: любовними романами, книгами жахів чи воєнною літературою. Поки кожен герой розповідає історії, щоби розважити друзів у біді, Зденєк Їротка перекручує типові сюжети й підсміюється з тотального впливу однотипної літератури на людей і повсюдної патетики в текстах.
офтоп: Вищезгадана типізація персонажів стала місцевим мемом у Празі. Доктор Влах пояснює кожен тип, орієнтуючись на взаємодію людей із тістечками (одні на них дивляться, інші — думають влаштувати ними бійку, треті — починають кидатися в сусідів). Тож наступного року після виходу книжки кав’ярні почали додаввати в меню "миску Сатурніна" — тістечками з неї влаштовували бої між відвідувачами. Наскільки мені відомо, останню таку позицію прибрали в 2007 році (почалося все 1943). Це вам не американські бої фастфудом у їдальнях.
Так давно не читала чогось винятково смішного, що спершу не могла ані зчитувати жарти, ані звикнути до легкої оповіді. Зденєк Їротка для чеської літератури хтось на кшталт нашого Остапа Вишні. Він також почав писати через те, що вмів розповідати історії, які подобалися людям — і почав робити це з гумором на сторінках газет. Тільки от у чеха замість мисливської тематики сатиричне висміювання окремих людських характерів і каламбури з приказками.
Сатурнін — новий слуга оповідача, а за сумісництвом справжній трикстер. На перших сторінках автор дає розлогу типізацію людей: сірий планктон, мрійники та, власне, авантюрні трикстери. Останні не тільки утнуть пригоду на рівному місці, але й затягнуть у неї всіх, хто опиниться поряд. Якщо обставини складаються найнуднішим чином, за звичними порядками, такі люди зроблять усе, щоби вивернути їх дриґом — для них це і є звичний порядок. Згадайте Барона Мюнхгаузена чи Карлсона. Оповідачеві пощастило найняти такого персонажа собі в слуги. І почалося.
Окрім того, що Сатурнін докладає максимальних зусиль, щоби розважити буденність наратора (майже ніколи не узгоджуючи це з ним), він щиро намагається допомогти: позбутися надокучливої тітки Катаржини чи поспілкуватися з чарівною дівчиною. Аристократичний оповідач спершу не розуміє поведінку дивака, але, звісно, згодом вони стануть друзями.
Але тільки цим захопити читача важкувато. Трикстерів у літературі вистачає, а нудних аристократів і поготів. Зденєк Їротка майстерно іронізує над популярними того часу (і сьогодні не менше) жанрами: любовними романами, книгами жахів чи воєнною літературою. Поки кожен герой розповідає історії, щоби розважити друзів у біді, Зденєк Їротка перекручує типові сюжети й підсміюється з тотального впливу однотипної літератури на людей і повсюдної патетики в текстах.
офтоп: Вищезгадана типізація персонажів стала місцевим мемом у Празі. Доктор Влах пояснює кожен тип, орієнтуючись на взаємодію людей із тістечками (одні на них дивляться, інші — думають влаштувати ними бійку, треті — починають кидатися в сусідів). Тож наступного року після виходу книжки кав’ярні почали додаввати в меню "миску Сатурніна" — тістечками з неї влаштовували бої між відвідувачами. Наскільки мені відомо, останню таку позицію прибрали в 2007 році (почалося все 1943). Це вам не американські бої фастфудом у їдальнях.
Book Forum зробив свої стікери, а я просто нагадую, що всі оці книжки, про які я пишу, готують до форуму. Тож зустрінемося у Львові!
У світлі камер. Крістіна Ковак
Нарешті мені випало почитати непогано збитий трилер.
Є дівчина, яка зникає в місті Вашингтон. Є поліція, що не повідомляє деталі розслідування. І є журналістка з кризою реалізації, яку це все сильно дістало. Якось я почала й от ніяк не перестану говорити про світовий тренд на неприємних героїнь. "Недостатньо" фемінні, пристрасні до алкоголю й грубуваті — і нічого ж не можеш зробити із симпатією, що поступово з’являється в душі до цих трудоголічок. Згадайте Гіліян Флінн або Гаську Шиян чи Russian Doll або Fleabag зі світу серіалів.
Так от колишня продюсерка новин Вірджинія саме така, злегка невротична: їй не сильно щастить у особистому житті, керівник на роботі — мудак, ще й журналістика розслідувань — сфера, у якій усі одне одного хоч трохи ненавидять. Крістіна Ковак не зі стелі все це зчитує, вона сама тривалий час працювала в редакції і знає закони ньзрумів. Поступово роман набуває рис журналістського детективу із елементами трилеру.
Місцями напруга може просідати через нагромадження сюжетних ліній, тому цю книжку можна розтягнути аж на два вечори (зазвичай про трилери кажуть, що "тримає всю ніч"). Нехай окремі рішення сторітелінгу виглядають зайвими, переживання Вірджинії достатньо втримують увагу читача, а ім’я вбивці залишається неочевидним до кінця (а в один момент аж долоні пітніють і сон лякається).
Нарешті мені випало почитати непогано збитий трилер.
Є дівчина, яка зникає в місті Вашингтон. Є поліція, що не повідомляє деталі розслідування. І є журналістка з кризою реалізації, яку це все сильно дістало. Якось я почала й от ніяк не перестану говорити про світовий тренд на неприємних героїнь. "Недостатньо" фемінні, пристрасні до алкоголю й грубуваті — і нічого ж не можеш зробити із симпатією, що поступово з’являється в душі до цих трудоголічок. Згадайте Гіліян Флінн або Гаську Шиян чи Russian Doll або Fleabag зі світу серіалів.
Так от колишня продюсерка новин Вірджинія саме така, злегка невротична: їй не сильно щастить у особистому житті, керівник на роботі — мудак, ще й журналістика розслідувань — сфера, у якій усі одне одного хоч трохи ненавидять. Крістіна Ковак не зі стелі все це зчитує, вона сама тривалий час працювала в редакції і знає закони ньзрумів. Поступово роман набуває рис журналістського детективу із елементами трилеру.
Місцями напруга може просідати через нагромадження сюжетних ліній, тому цю книжку можна розтягнути аж на два вечори (зазвичай про трилери кажуть, що "тримає всю ніч"). Нехай окремі рішення сторітелінгу виглядають зайвими, переживання Вірджинії достатньо втримують увагу читача, а ім’я вбивці залишається неочевидним до кінця (а в один момент аж долоні пітніють і сон лякається).
Мала публікація про велику роботу.
Експерти Українського ПЕН зібрали список зі 100 знакових українських книжок XVIII-ХХІ століть. Вони спробували відійти від нав’язаного шкільною освітою канону та не створювали кумирів — від кожного автора одна книжка. Загалом, можна проглянути добірку й доповнити свою полицю to-read.
Моя роль у цьому проєкті — короткі анотації (трохи менші, ніж телеграм-пости) до всіх книжок і довгі ночі дочитувань-перечитувань.
а вийшло класно
http://bit.ly/2knuMat
Експерти Українського ПЕН зібрали список зі 100 знакових українських книжок XVIII-ХХІ століть. Вони спробували відійти від нав’язаного шкільною освітою канону та не створювали кумирів — від кожного автора одна книжка. Загалом, можна проглянути добірку й доповнити свою полицю to-read.
Моя роль у цьому проєкті — короткі анотації (трохи менші, ніж телеграм-пости) до всіх книжок і довгі ночі дочитувань-перечитувань.
а вийшло класно
http://bit.ly/2knuMat
Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою
Спецпроєкт The Ukrainians та Українського ПЕН
Ділюся контентом, якого сильно не вистачає nerdgasm’у.
• новини української книжкової індустрії: плани видавців, скандали й перемоги
• цікаві матеріали
• знижки
Я навіть думала додати все це, але потім випадково натрапила на Непозбувного книгочтуна — виявилося, що таке вже є. Тетяна Гонченко збирає все, що потрібно для існування середньостатистичого букоголіка й надсилає в @npzbvnkngchtn. Заходьте, якщо ви ще ні — щоби не провтикати найважливіше.
• новини української книжкової індустрії: плани видавців, скандали й перемоги
• цікаві матеріали
• знижки
Я навіть думала додати все це, але потім випадково натрапила на Непозбувного книгочтуна — виявилося, що таке вже є. Тетяна Гонченко збирає все, що потрібно для існування середньостатистичого букоголіка й надсилає в @npzbvnkngchtn. Заходьте, якщо ви ще ні — щоби не провтикати найважливіше.
Мемуари білих ведмедів. Йоко Тавада
Розповідь про три покоління антропоморфних ведмедів могла би стати сімейною сагою, але навпаки — це радше про окремішність і відчуженість кожного "героя". "Мемуари білих ведмедів" схожі на дитячу казку, яку здатні зрозуміти лише дорослі — на перший погляд написана якось наївно та просто, але вкладає у вуста ведмедів суспільно важливі дискурси. Є три історії:
• про циркову ведмедицю, що народжену в Радянському Союзі. Усе свідоме життя вона проводить на сцені, поки величезна країна перебуває у стані холодної війни. Згодом вона починає писати автобіографію.
• про доньку цієї ведмедиці Тоску, балетну танцівницю. Вона спілкується з тренеркою у снах, згодом між ними виникає романтичний зв’язок.
• про сина Тоски, ведмежа Кнута. Його врятували волонтери й виховали в зоопарку як улюбленця публіки.
Усі вони з різних причин не пам’ятають одне одного.
Метафорично-абсурдний настрій Йоко Тавада втримує від початку й до кінця. Тут кожен образ не просто так, а думки тварин стають підморгуваннями людям: "Ви ж розумієте, що не про ведмедів мова". Усеохопна емпатія, що з’являється відразу, очевидна: ще з дитинства ми звикли розуміти тварин більше, ніж людей. Уся книжка змушує вагатися між відчуттям надзвичайної ніжності й любові до тварин та усвідомленням, що насправді тобі зараз у підсвідомість закладають важливі меседжі. Показати ось так просто й вишукано проблематику расизму, самотності, пошуку самоідентифікації та тоталітаризму — це, пробачте за патетику, справді на межі геніального.
Розповідь про три покоління антропоморфних ведмедів могла би стати сімейною сагою, але навпаки — це радше про окремішність і відчуженість кожного "героя". "Мемуари білих ведмедів" схожі на дитячу казку, яку здатні зрозуміти лише дорослі — на перший погляд написана якось наївно та просто, але вкладає у вуста ведмедів суспільно важливі дискурси. Є три історії:
• про циркову ведмедицю, що народжену в Радянському Союзі. Усе свідоме життя вона проводить на сцені, поки величезна країна перебуває у стані холодної війни. Згодом вона починає писати автобіографію.
• про доньку цієї ведмедиці Тоску, балетну танцівницю. Вона спілкується з тренеркою у снах, згодом між ними виникає романтичний зв’язок.
• про сина Тоски, ведмежа Кнута. Його врятували волонтери й виховали в зоопарку як улюбленця публіки.
Усі вони з різних причин не пам’ятають одне одного.
Метафорично-абсурдний настрій Йоко Тавада втримує від початку й до кінця. Тут кожен образ не просто так, а думки тварин стають підморгуваннями людям: "Ви ж розумієте, що не про ведмедів мова". Усеохопна емпатія, що з’являється відразу, очевидна: ще з дитинства ми звикли розуміти тварин більше, ніж людей. Уся книжка змушує вагатися між відчуттям надзвичайної ніжності й любові до тварин та усвідомленням, що насправді тобі зараз у підсвідомість закладають важливі меседжі. Показати ось так просто й вишукано проблематику расизму, самотності, пошуку самоідентифікації та тоталітаризму — це, пробачте за патетику, справді на межі геніального.
Бігуни. Ольга Токарчук
Польський роман "Бігуни" можна читати як цілісний роман про героїв, історії яких розпорошені між собою, або як нотатки з подорожнього щоденника. Вони не завжди розгортаються в повноцінні оповідання — авторка іноді розповідає випадковів спостереження на декілька речень: побачене на вокзалах і в аеропортах, відчуте в нових містах і з незнайомими людьми.
Ольга Токарчук дозволяє озирнутися навколо, помітити, що поряд може відбуватися абсолютно незвична реальність. Для цього їй не потрібно вдаватися до магреалізму чи доповненої дійсності — вона просто вміє бачити й чути інших. У її прозі присутній легкий, необтяжливий екзистенціалізм, але від того не менше сповнений сенсами.
Україні пощастило трохи більше, ніж усьому світові — у нас Ольгу Токарчук знали й до вручення їй Міжнародної Букерівської премії в 2018 році завдяки тій же Оксані Забужко чи Остапу Сливинському (перекладач українського видання). Але навіть букероносний роман "Бігуни" не можна назвати в нас бестселером (залишки півторатисячного тиражу 2011 року досі стоять у книгарнях).
Польський роман "Бігуни" можна читати як цілісний роман про героїв, історії яких розпорошені між собою, або як нотатки з подорожнього щоденника. Вони не завжди розгортаються в повноцінні оповідання — авторка іноді розповідає випадковів спостереження на декілька речень: побачене на вокзалах і в аеропортах, відчуте в нових містах і з незнайомими людьми.
Ольга Токарчук дозволяє озирнутися навколо, помітити, що поряд може відбуватися абсолютно незвична реальність. Для цього їй не потрібно вдаватися до магреалізму чи доповненої дійсності — вона просто вміє бачити й чути інших. У її прозі присутній легкий, необтяжливий екзистенціалізм, але від того не менше сповнений сенсами.
Україні пощастило трохи більше, ніж усьому світові — у нас Ольгу Токарчук знали й до вручення їй Міжнародної Букерівської премії в 2018 році завдяки тій же Оксані Забужко чи Остапу Сливинському (перекладач українського видання). Але навіть букероносний роман "Бігуни" не можна назвати в нас бестселером (залишки півторатисячного тиражу 2011 року досі стоять у книгарнях).
Те, що падає з неба. Селья Агава
У мене вже складається гарна традиція з добірками до книжкових ярмарків — один роман я обираю за дивною анотацією й він виявляється хорошим. Так було з "Пьольсою" до арсеналу, а тепер от перед форумом відкрила Селью Агаву.
Із фінської літератури я знаю аж Туве Янссон та Софі Оксанен. Як і Софі Оксанен, Селья Агава отримала Літературну премію ЄС (власне, за роман, про який нижче), і вона одна з найпопулярніших сучасних письменниць Фінляндії.
Отже, Саара, якій трохи більше шести років, живе з батьками в будинкові неподалік маєтку тітки Анну; усією сім’єю вони дивляться телевізійне шоу про пригоди Еркюля Пуаро й поступово роблять ремонт. Маленька Саара відкриває вікно у своє життя: одного дня тітка Анну виграла лотерею й купила собі величезний маєток, а незабаром — мама Саари померла від нещасного випадку. Усе, що відбувається далі — від жахливого моменту смерті до важкої депресії батька — Селья Агава дозволяє побачити очима дитини.
Мені історія перегукувалася з "Щиглем" Донни Тартт, якого паралельно почала слухати. Але на відміну від Тео, героїня Сельї Агави ще молодша. Тож сприйняття Саарою смерті більш відсторонене й наївне. І це не схоже на звичну скорботу, радше на бажання осмислити світ. А рефлексії дівчини на тему плинності й матеріальності часу — уже зовсім інший рівень наближення до дитячої свідомості.
Фокус (і пряма мова) поступово переходить до іншої оповідачки — тітки Анну, якій на відміну від Саариної мами, щастить аж надто сильно. Таким чином авторка не тільки показує побут описуваної сім’ї зі сторони, але й говорить про фатум у різних його виявах. Неважливо, на який бік накульгує людська доля: з неба падає брила льоду чи лотерейний виграш — у будь-якому випадку це відхилення від усталеного плину життя, що викликає дисбаланс у консервативному світогляді.
224 сторінки
У мене вже складається гарна традиція з добірками до книжкових ярмарків — один роман я обираю за дивною анотацією й він виявляється хорошим. Так було з "Пьольсою" до арсеналу, а тепер от перед форумом відкрила Селью Агаву.
Із фінської літератури я знаю аж Туве Янссон та Софі Оксанен. Як і Софі Оксанен, Селья Агава отримала Літературну премію ЄС (власне, за роман, про який нижче), і вона одна з найпопулярніших сучасних письменниць Фінляндії.
Отже, Саара, якій трохи більше шести років, живе з батьками в будинкові неподалік маєтку тітки Анну; усією сім’єю вони дивляться телевізійне шоу про пригоди Еркюля Пуаро й поступово роблять ремонт. Маленька Саара відкриває вікно у своє життя: одного дня тітка Анну виграла лотерею й купила собі величезний маєток, а незабаром — мама Саари померла від нещасного випадку. Усе, що відбувається далі — від жахливого моменту смерті до важкої депресії батька — Селья Агава дозволяє побачити очима дитини.
Мені історія перегукувалася з "Щиглем" Донни Тартт, якого паралельно почала слухати. Але на відміну від Тео, героїня Сельї Агави ще молодша. Тож сприйняття Саарою смерті більш відсторонене й наївне. І це не схоже на звичну скорботу, радше на бажання осмислити світ. А рефлексії дівчини на тему плинності й матеріальності часу — уже зовсім інший рівень наближення до дитячої свідомості.
Фокус (і пряма мова) поступово переходить до іншої оповідачки — тітки Анну, якій на відміну від Саариної мами, щастить аж надто сильно. Таким чином авторка не тільки показує побут описуваної сім’ї зі сторони, але й говорить про фатум у різних його виявах. Неважливо, на який бік накульгує людська доля: з неба падає брила льоду чи лотерейний виграш — у будь-якому випадку це відхилення від усталеного плину життя, що викликає дисбаланс у консервативному світогляді.
224 сторінки
Як ми пережили комунізм і навіть сміялися. Славенка Дракуліч
Спойлер: не пережили.
Своєрідна розвідка залишків комунізму в (пост)соціалістичному суспільстві. Хорватська журналістка Славенка Дракуліч розповідає, чому після проголошень незалежності й демократії ці характеристики ніяк не відбилися на людях — вони залишилися залежними від страху перед невідомим майбутнім.
Для того, щоби дослідити ментальність соціуму, яка форсовано формувалася впродовж останніх 50 років, авторці навіть не потрібно виводити своїх героїв на вулицю. Їй цілком достатньо розгледітися на кухні, поспостерігати за поведінкою й зауважити деталі вбрання. Славенка Дракуліч говорить про побут у країнах соцтабору, тож у центрі її історій опиняються здебільшого жінки.
Здавалося б, що нового нам можуть розповісти про дефіцит, завісу й сіру одноманітність? Хотілося б сказати, що ми пам’ятаємо це з дитинства, та ж елементи епохи переслідують нас і досі. Авторка уникає безкінечних описів та інвентаризації: що стояло на полицях магазинів/про що говорили за столами — для неї це лише один із інструментів, за допомогою яких вона робить висновки. Чому люди смітять на вулицях, чому так цінують хліб, чому байдуже пояснювати мамі за екологію, коли вона хоче шубу — кожен розділ ретельніше пояснює прірву між декількома поколіннями.
Славенку Дракуліч можна читати, щоби встановити причинно-наслідкові зв’язки, а можна з цікавості: про зародження в таких умовах фемінізму, про "сто варіантів картопляної вечірки" чи повне ігнорування банальних людських потреб. Маю надію, що "Як ми пережили комунізм" колись читатимуть як голос із екзотичної реальності — незгірш за репортажі з Індії чи Африки.
200 сторінок
Спойлер: не пережили.
Своєрідна розвідка залишків комунізму в (пост)соціалістичному суспільстві. Хорватська журналістка Славенка Дракуліч розповідає, чому після проголошень незалежності й демократії ці характеристики ніяк не відбилися на людях — вони залишилися залежними від страху перед невідомим майбутнім.
Для того, щоби дослідити ментальність соціуму, яка форсовано формувалася впродовж останніх 50 років, авторці навіть не потрібно виводити своїх героїв на вулицю. Їй цілком достатньо розгледітися на кухні, поспостерігати за поведінкою й зауважити деталі вбрання. Славенка Дракуліч говорить про побут у країнах соцтабору, тож у центрі її історій опиняються здебільшого жінки.
Здавалося б, що нового нам можуть розповісти про дефіцит, завісу й сіру одноманітність? Хотілося б сказати, що ми пам’ятаємо це з дитинства, та ж елементи епохи переслідують нас і досі. Авторка уникає безкінечних описів та інвентаризації: що стояло на полицях магазинів/про що говорили за столами — для неї це лише один із інструментів, за допомогою яких вона робить висновки. Чому люди смітять на вулицях, чому так цінують хліб, чому байдуже пояснювати мамі за екологію, коли вона хоче шубу — кожен розділ ретельніше пояснює прірву між декількома поколіннями.
Славенку Дракуліч можна читати, щоби встановити причинно-наслідкові зв’язки, а можна з цікавості: про зародження в таких умовах фемінізму, про "сто варіантів картопляної вечірки" чи повне ігнорування банальних людських потреб. Маю надію, що "Як ми пережили комунізм" колись читатимуть як голос із екзотичної реальності — незгірш за репортажі з Індії чи Африки.
200 сторінок
Шумовиння днів. Борис Віан
Любителям вечірок, літератури й алкоголю.
Роман, схожий на сон, у якому найдивніші речі пояснюються раціональним тоном: вугра ловимо у ванній кімнаті за допомогою зубної пасти, форма й зовнішній вигляд кімнати змінюється під впливом джазу. У цій реальності ви перебуватимете найближчі декілька сотень сторінок — миріться.
Компанія гедоністів безупинно говорить про високе й влаштовує вечірки, як Великий Гетсбі, тільки значно абсурдніші. Їхні дні проходять у шумовинні шампанського — кожна деталь тут просякнута насолодою від буття, а з усіма художніми перебільшеннями автора ухилитися від цієї хвилі щастя неможливо — захлинаєшся.
Цікаво, що весь цей сюр (який згодом підхоплять усі від Курта Воннегута до Філіпа Діка) обрамлює доволі банальний сюжет — мелодрама про любов, якій перешкоджають життєві обставини. Велика історія тут стає зовсім неважливою — чіпляють деталі. Борис Віан показує, що будь-який гедонізм триває, доки не з’являється любов.
Один герой із заможного аристократа перетворюється на бідняка, щоби вилікувати дівчину; інший нехтує одруженням і пускається берега заради томиків Жана-Соля Парта (не без сатири, звісно); а хтось готується до вбивства, щоби врятувати кохану людину. Уся сонячна дійсність "Шумовиння днів" поволі набуває дедалі більш похмурих барв, викликаючи печальний трепет.
Якимось чином у Бориса Віана виходить навіть найбільш жахливі речі, які в реальності важко спостерігати без відрази, зобразити з докорінною ніжністю й світлом. Увесь цей настрій вибивається з переліку іншої літератури середини ХХ століття — експресіоністичної, надривної, розчарованої в людстві (післявоєнної, якщо коротко). Йому ж удається залишитися гуманістом навіть після світової бійні, а в текстах зберегти внутрішнє тепло.
Любителям вечірок, літератури й алкоголю.
Роман, схожий на сон, у якому найдивніші речі пояснюються раціональним тоном: вугра ловимо у ванній кімнаті за допомогою зубної пасти, форма й зовнішній вигляд кімнати змінюється під впливом джазу. У цій реальності ви перебуватимете найближчі декілька сотень сторінок — миріться.
Компанія гедоністів безупинно говорить про високе й влаштовує вечірки, як Великий Гетсбі, тільки значно абсурдніші. Їхні дні проходять у шумовинні шампанського — кожна деталь тут просякнута насолодою від буття, а з усіма художніми перебільшеннями автора ухилитися від цієї хвилі щастя неможливо — захлинаєшся.
Цікаво, що весь цей сюр (який згодом підхоплять усі від Курта Воннегута до Філіпа Діка) обрамлює доволі банальний сюжет — мелодрама про любов, якій перешкоджають життєві обставини. Велика історія тут стає зовсім неважливою — чіпляють деталі. Борис Віан показує, що будь-який гедонізм триває, доки не з’являється любов.
Один герой із заможного аристократа перетворюється на бідняка, щоби вилікувати дівчину; інший нехтує одруженням і пускається берега заради томиків Жана-Соля Парта (не без сатири, звісно); а хтось готується до вбивства, щоби врятувати кохану людину. Уся сонячна дійсність "Шумовиння днів" поволі набуває дедалі більш похмурих барв, викликаючи печальний трепет.
Якимось чином у Бориса Віана виходить навіть найбільш жахливі речі, які в реальності важко спостерігати без відрази, зобразити з докорінною ніжністю й світлом. Увесь цей настрій вибивається з переліку іншої літератури середини ХХ століття — експресіоністичної, надривної, розчарованої в людстві (післявоєнної, якщо коротко). Йому ж удається залишитися гуманістом навіть після світової бійні, а в текстах зберегти внутрішнє тепло.
Арундаті Рой написала чарівного "Бога Дрібниць", а за двадцять років — надривний роман "Міністерство граничного щастя". За перший отримала Букерівську премію, а другий переклали більш ніж 50 мовами.
Під час Book Forum поговорили про десятирічну роботу над романом і про сучасну Індію. 1998 року в індійський парламент уперше обрали трансгендерку, а гомосексуальність декриміналізували тільки минулого року. Здавалося б, що може бути спільного між країною контрастів та Україною? Але у відповідях Арундаті Рой вчуваються знайомі мотиви.
http://www.chytomo.com/arundati-roj-za-svobodu-treba-borotysia-navit-iakshcho-za-tse-sadzhaiut/
Під час Book Forum поговорили про десятирічну роботу над романом і про сучасну Індію. 1998 року в індійський парламент уперше обрали трансгендерку, а гомосексуальність декриміналізували тільки минулого року. Здавалося б, що може бути спільного між країною контрастів та Україною? Але у відповідях Арундаті Рой вчуваються знайомі мотиви.
http://www.chytomo.com/arundati-roj-za-svobodu-treba-borotysia-navit-iakshcho-za-tse-sadzhaiut/
Читомо
Арундаті Рой: За свободу треба боротися, навіть якщо за це саджають
Інтерв'ю Читомо з почесною гостею Book Forum, індійською письменницею, лауреаткою "Букерівської премії" Арундаті Рой.
Дивні люди. Артем Чапай
Оскільки історія починається словами про те, що українські вчені відтворили за ДНК неандертальця, від книжки очікуєш щонайменше якогось сай-фаю. Ще й написаного суржиком. Погодьтеся, "300 сторінок щоденника неандертальця" звучить гордо.
Але ніякої конспірології про українську науку не буде. Буде наївний і достатньо інфантильний герой-спостерігач, до якого читач майже відразу починає відчувати емпатію. Стьопа блукатиме українською місцевістю й дивиться на сапієнсів, які виявляються доволі дивними. Його життя закидатиме в різні обставини й ситуації: від зйомок порнофільмів до цирку. Артему Чапаю не треба навмисне одивнювати дійсність, навпаки — уся ця чудасія потроху нормалізується. Навколо виростають звичні декорації, мова стає літературною, тільки от люди залишаються дивними.
До останнього не віриться, що ця історія залишиться такою гармонійною й рівною — десь має бути прірва, у яку завалиться герой, сподівання народу й читач. Але читач тільки ловить себе на тому, що думки неандертальця збігаються з його власними. Трохи незручно.
Виходить така добра книжка про те, що всім нам треба стати кращими. Без патетики й надривів. Із легким зачудуванням. Чому ми не зробили цього раніше?
Оскільки історія починається словами про те, що українські вчені відтворили за ДНК неандертальця, від книжки очікуєш щонайменше якогось сай-фаю. Ще й написаного суржиком. Погодьтеся, "300 сторінок щоденника неандертальця" звучить гордо.
Але ніякої конспірології про українську науку не буде. Буде наївний і достатньо інфантильний герой-спостерігач, до якого читач майже відразу починає відчувати емпатію. Стьопа блукатиме українською місцевістю й дивиться на сапієнсів, які виявляються доволі дивними. Його життя закидатиме в різні обставини й ситуації: від зйомок порнофільмів до цирку. Артему Чапаю не треба навмисне одивнювати дійсність, навпаки — уся ця чудасія потроху нормалізується. Навколо виростають звичні декорації, мова стає літературною, тільки от люди залишаються дивними.
До останнього не віриться, що ця історія залишиться такою гармонійною й рівною — десь має бути прірва, у яку завалиться герой, сподівання народу й читач. Але читач тільки ловить себе на тому, що думки неандертальця збігаються з його власними. Трохи незручно.
Виходить така добра книжка про те, що всім нам треба стати кращими. Без патетики й надривів. Із легким зачудуванням. Чому ми не зробили цього раніше?
Криза ромкомів
Ірландська письменниця Саллі Руні ввірвалася в англомовну літературу з першим романом "Conversations with Friends" і закріпила успіх минулорічним "Normal People", якого номінували на Букерівську премію. Авторку називають Селінджером для покоління снепчату, а критики ображаються, що вона надто крута для такого опису.
І ось ти тримаєш у руках "Normal People". Із трепетом прочитуєш ці майже 300 сторінок. І в голові лунає: "Але ж це так просто!".
Головна героїня Меріенн — тиха й розумна дівчина, одна з "невидимок" у старшій школі. У зав’язці вона починає зустрічатися з Коннеллом — чи не найпопулярнішим (звісно) хлопцем на курсі. Мама Коннелла працює прибиральницею в домі Меріенн, чия мама — доволі успішна юристка.
Сюжет настільки нагадує першу-ліпшу американську романтичну комедію, аж незручно: ці двоє разом, потім не разом, ображається один, згодом — інша. Та критика не стала б приділяти аж стільки уваги повністю беззубому роману. Саллі Руні паралельно зі зрозумілим сюжетом підіймає купу проблем, що турбують пересічного мілленіала: домашнє насильство, булінг, різниця між соціальними класами, становлення дівчини — усе це герої невтомно обговорюють на ланчах і в ліжку. Вони свідомі причин, які затягнули їх у цю романтичну комедію.
Секс у "Normal People" — це щось украй інтимне, Саллі Руні створює повну камерність між героями. На цьому моменті вся ідея з тим, що цей роман — вторинний чи банальний продукт, починає іскрити. Авторка надломлює канони ромкомів. Читача мало турбує, чи будуть герої разом. Йому достатньо вчасно усвідомити драму цих нормальних людей — і наскільки звично ця драма виглядає. Історія Попелюшки не працює, і Саллі Руні не боїться зруйнувати цю казку.
Ірландська письменниця Саллі Руні ввірвалася в англомовну літературу з першим романом "Conversations with Friends" і закріпила успіх минулорічним "Normal People", якого номінували на Букерівську премію. Авторку називають Селінджером для покоління снепчату, а критики ображаються, що вона надто крута для такого опису.
І ось ти тримаєш у руках "Normal People". Із трепетом прочитуєш ці майже 300 сторінок. І в голові лунає: "Але ж це так просто!".
Головна героїня Меріенн — тиха й розумна дівчина, одна з "невидимок" у старшій школі. У зав’язці вона починає зустрічатися з Коннеллом — чи не найпопулярнішим (звісно) хлопцем на курсі. Мама Коннелла працює прибиральницею в домі Меріенн, чия мама — доволі успішна юристка.
Сюжет настільки нагадує першу-ліпшу американську романтичну комедію, аж незручно: ці двоє разом, потім не разом, ображається один, згодом — інша. Та критика не стала б приділяти аж стільки уваги повністю беззубому роману. Саллі Руні паралельно зі зрозумілим сюжетом підіймає купу проблем, що турбують пересічного мілленіала: домашнє насильство, булінг, різниця між соціальними класами, становлення дівчини — усе це герої невтомно обговорюють на ланчах і в ліжку. Вони свідомі причин, які затягнули їх у цю романтичну комедію.
Секс у "Normal People" — це щось украй інтимне, Саллі Руні створює повну камерність між героями. На цьому моменті вся ідея з тим, що цей роман — вторинний чи банальний продукт, починає іскрити. Авторка надломлює канони ромкомів. Читача мало турбує, чи будуть герої разом. Йому достатньо вчасно усвідомити драму цих нормальних людей — і наскільки звично ця драма виглядає. Історія Попелюшки не працює, і Саллі Руні не боїться зруйнувати цю казку.