ТРИКСТЕРИ — Частина 3
Ринсвінд і Смерть Террі Пратчетта
Террі Пратчетт створив Дискосвіт, що складається з 41 книжки. І Ринсвінд у цьому світі — чарівник, якому не щастить найбільше. Обділений вдачею, залежний від азартних ігор і пристрасний до алкоголю. Успішним чарівником Ринсвінду теж не судилося стати — він знає лише одне закляття. З таким набором чеснот доводиться викручуватися.
У страховидному місті Анк-Морпорк горе-чаклун знає два заняття: розбій і пияцтво. У барв він розповідає людям історії, дуже правдиві, але ще більше — перекручені. Такий собі місцевий Барон Мюнхгаузен, щоправда, на відміну від легендарного базікала, чарівник заробляє цими розмовами на їжу. Йому далеко до рівня махінацій Остапа Бендера з "Дванадцяти стільців", для цього Ринсвінд надто лінивий, та часом йому вдається дрібне ошуканство.
Отож, поки ви слухатимете чергову химерну побрехеньку, він забере курячу ніжку з вашої тарілки й вип’є все пиво з вашого кухля. Водночас спритними очима оцінить увесь матеріал, із якого складається ваш одяг і спорядження, щоби згодом залишити вас і без цього. До речі, якщо ви не місцевий в Анк-Морпорку, це тільки погіршить ситуацію, оскільки Ринсвінд вміє заговорювати зуби будь-якою мовою (навіть тією, у якій немає ані іменників, ані прикметників).
Якось у бар потрапив мандрівник Двоцвіт із найзаможнішої частини Дискосвіту, який мріяв відчути екзотику занедбаності Морпорка. Цей мішок із грошима легко піддався на переконливі й деталізовані розповіді чарівника. Двоцвіт сам виніс собі вирок: запропонував Ринсвінду бути йому гідом і подорожувати разом, щоб побачити найцікавіші місця торгової столиці. Звісно, за цю роботу-ошуканство подорожній ще й пообіцяв захмарно високу зарплатню.
Ще за давніх часів покровителем таких типів, як Ринсвінд, був грецький бог Гермес. Він був провідником душ у підземне царство (бідний Двоцвіт, якби він знав!), заступником торгівлі (відповідно й шахрайства) і злодійства. Загалом, у пантеоні богів він тримався завдяки своїй вигадливості й хитромудрості. До речі, Ринсвінду згодом вдасться дурити і Смерть також.
Террі Пратчетт із задоволенням перевертає все з ніг на голову. І Смерть у нього ніби суворий та жахливий, із усіма відповідними атрибутами: гострою косою, голосом наче-могильні-плити-скрегочуть і чорним плащем, але цей Смерть втомився. У нього така нудна робота: забирати душі людей, вислуховувати незадоволення померлих; він хоче відпочити: сходити порибалити, глянути, як живуть люди, гладити котів. Постійні втечі Ринсвінда від фатуму — не єдиний відступ від законів буття, який дозволяє собі цей темний жнець. Він може затримати коліщатка в механізмі всесвіту, щоб зайвий раз помилуватися котом. Не виключено, що саме через цю характеристику пратчеттівський образ смерті став одним з улюблених у масовій культурі.
Герої Террі Пратчетта так чи інакше створюють хаос навколо себе. До їхньої появи на обрії все стабільно — стабільно погано. Але от Ринсвінд виходить за межі бару, Смерть спускається до людей — і все стає просто нестерпно. Ринсвінд декілька разів ледь не вбиває себе й Двоцвіта заразом. Жнець робить усе можливе, щоб його не впізнали й просто зникає, залишивши всі свої обов’язки в руках підлітка. Загалом, усьому Дискосвіту загрожує Апокаліпсис. Здавалось би, цим усе й має завершитися в розмові про кінець (і світу, і життя). Проте в Террі Пратчетта все вкотре перевертається: Смерть усіх рятує, а Вершники Апокаліпсису грають у карти.
Ринсвінд і Смерть Террі Пратчетта
Террі Пратчетт створив Дискосвіт, що складається з 41 книжки. І Ринсвінд у цьому світі — чарівник, якому не щастить найбільше. Обділений вдачею, залежний від азартних ігор і пристрасний до алкоголю. Успішним чарівником Ринсвінду теж не судилося стати — він знає лише одне закляття. З таким набором чеснот доводиться викручуватися.
У страховидному місті Анк-Морпорк горе-чаклун знає два заняття: розбій і пияцтво. У барв він розповідає людям історії, дуже правдиві, але ще більше — перекручені. Такий собі місцевий Барон Мюнхгаузен, щоправда, на відміну від легендарного базікала, чарівник заробляє цими розмовами на їжу. Йому далеко до рівня махінацій Остапа Бендера з "Дванадцяти стільців", для цього Ринсвінд надто лінивий, та часом йому вдається дрібне ошуканство.
Отож, поки ви слухатимете чергову химерну побрехеньку, він забере курячу ніжку з вашої тарілки й вип’є все пиво з вашого кухля. Водночас спритними очима оцінить увесь матеріал, із якого складається ваш одяг і спорядження, щоби згодом залишити вас і без цього. До речі, якщо ви не місцевий в Анк-Морпорку, це тільки погіршить ситуацію, оскільки Ринсвінд вміє заговорювати зуби будь-якою мовою (навіть тією, у якій немає ані іменників, ані прикметників).
Якось у бар потрапив мандрівник Двоцвіт із найзаможнішої частини Дискосвіту, який мріяв відчути екзотику занедбаності Морпорка. Цей мішок із грошима легко піддався на переконливі й деталізовані розповіді чарівника. Двоцвіт сам виніс собі вирок: запропонував Ринсвінду бути йому гідом і подорожувати разом, щоб побачити найцікавіші місця торгової столиці. Звісно, за цю роботу-ошуканство подорожній ще й пообіцяв захмарно високу зарплатню.
Ще за давніх часів покровителем таких типів, як Ринсвінд, був грецький бог Гермес. Він був провідником душ у підземне царство (бідний Двоцвіт, якби він знав!), заступником торгівлі (відповідно й шахрайства) і злодійства. Загалом, у пантеоні богів він тримався завдяки своїй вигадливості й хитромудрості. До речі, Ринсвінду згодом вдасться дурити і Смерть також.
Террі Пратчетт із задоволенням перевертає все з ніг на голову. І Смерть у нього ніби суворий та жахливий, із усіма відповідними атрибутами: гострою косою, голосом наче-могильні-плити-скрегочуть і чорним плащем, але цей Смерть втомився. У нього така нудна робота: забирати душі людей, вислуховувати незадоволення померлих; він хоче відпочити: сходити порибалити, глянути, як живуть люди, гладити котів. Постійні втечі Ринсвінда від фатуму — не єдиний відступ від законів буття, який дозволяє собі цей темний жнець. Він може затримати коліщатка в механізмі всесвіту, щоб зайвий раз помилуватися котом. Не виключено, що саме через цю характеристику пратчеттівський образ смерті став одним з улюблених у масовій культурі.
Герої Террі Пратчетта так чи інакше створюють хаос навколо себе. До їхньої появи на обрії все стабільно — стабільно погано. Але от Ринсвінд виходить за межі бару, Смерть спускається до людей — і все стає просто нестерпно. Ринсвінд декілька разів ледь не вбиває себе й Двоцвіта заразом. Жнець робить усе можливе, щоб його не впізнали й просто зникає, залишивши всі свої обов’язки в руках підлітка. Загалом, усьому Дискосвіту загрожує Апокаліпсис. Здавалось би, цим усе й має завершитися в розмові про кінець (і світу, і життя). Проте в Террі Пратчетта все вкотре перевертається: Смерть усіх рятує, а Вершники Апокаліпсису грають у карти.
ТРИКСТЕРИ — Частина 4
Середа, Локі і всі-всі-всі Ніла Ґеймана
Ще один автор, який любить оточувати себе містикою й міфологією, а відповідно й незліченною кількістю трикстерів — Ніл Ґейман. Спершу видається, що головний герой його роману "Американські боги" цілком звичайна людина — Тінь Мун. Він щойно вийшов із в’язниці, але життя не стає легшим — його дружина гине, перед тим зрадивши йому. Мун від горя він впадає у прокрастинацію, він і до того ніби відіграв другорядну роль у власному житті, а тепер лише вбиває час до похоронів.
Однак, на шляху додому до нього чіпляється пришелепкуватий старигань, що називає себе Середою. Його поведінка натякає на Білого Кролика з "Аліси в Країні див": чоловік стукає пальцем по годиннику на зап’ясті й нервово повторює: "Запізнюємося!". Ця алюзія — ніби передмова до урвища сюрреалістичних пригод, у які втрапить головний герой, якщо буде слідувати за старим із бородою. Набридливий сусід відверто бісить Тінь, вмовляє взятися за роботу, і після скептичних аргументів щодо безвиході диваку вдається переконати нещодавнього в’язня піти до себе на службу.
Так Середа затягує Тінь у вир суцільної ахінеї, яку не так просто збагнути. Час від часу Тінь помічає якісь дивні зміни в його зовнішності: він видається то опецькуватим нездарою, то могутнім старцем у розквіті сил. Загалом, уважний читач швидше за головного героя збагне, якою є сутність Середи.
Виявляється, що супутник Тіні, який доволі швидко відсуває його на другий план, ніхто інший, як Одін — верховний скандинавський бог. Звідси й усі його амбіції: бажання повернути владу давнім богам та відволікти людей від технологій, грошей і миру — сучасних святинь. Старі братчики поважають Середу, проте не достатньо вірять у його авантюру, пам’ятаючи про його вдачу до ошуканства й баламутства. Одіна знають як брехуна й хитрого звабника — і ці звання він неодноразово підтверджує.
Він провертає афери різного масштабу: заговорює зуби офіціанткам, обдурюючи їх, забирає в людей тисячі доларів просто на вулиці, прикидаючись банківським службовцем. Іноді йому справді потрібні гроші, але зазвичай він це робить заради сміху. Виважений і спокійний Тінь завжди помічає ці трюки й докоряє Одіну за нечесність, хоча бог із легкістю знаходить пояснення й виправдання до кожного свого вчинку. Він не соромиться свого вульгарного життя та звик до божественних вакханалій і розваг.
Поки Тінь подорожує усією Америкою з Одіном, він знайомиться з іншими богами. Оскільки всі вони прийшли з давніх міфів різних народів, ледь не в кожному з них вгадуються риси трикстерів. Поряд із людьми вони ворожать, обманюючи клієнтів, махлюють в азартних іграх. І жоден не втрачає нагоди посміятися з апатичного й великого Одінового супутника.
У одному із забутих (світом, але не богом) барів Тінь зустрічає лепрекона Вар’ята Свіні. Цей персонаж повністю уособлює архетип юнгівського колективного несвідомого. Він провокує Тінь на бійку, сварку, злість — словом, виловлює в його байдужості яскраві емоції. Свіні — рудий ірландець, він показує найліпші фокуси з монетами, щедро використовує лайку та має незвичний зріст, як для казкового лепрекона. У його бійці немає ані логіки рухів, ані особливого стилю — він просто клеїть дурня. Зовнішньо він найбільше нагадує чорта: цапа з великими зубами. Як і будь-який блазень, рано чи пізно він потрапляє в одну зі своїх же пасток.
Згодом до Вотана приєднається Нансі, африканський бог-трикстер з анекдотів, що має багато перевтілень, найчастіше з’являється в подобі павука, Анансі. Він здається наймилішим з усіх: темношкірий старенький дід, який любить морозиво й дівчат, іноді невинно кпинить із Тіні. Розповідає байки з масними жартами, нібито про самого себе — маленького мерзенного павучка, який знущається й гигоче з усім тваринним світом Африки. Увага, яку він отримує, розповідаючи ці історії, приносить йому надзвичайне задоволення.
Середа, Локі і всі-всі-всі Ніла Ґеймана
Ще один автор, який любить оточувати себе містикою й міфологією, а відповідно й незліченною кількістю трикстерів — Ніл Ґейман. Спершу видається, що головний герой його роману "Американські боги" цілком звичайна людина — Тінь Мун. Він щойно вийшов із в’язниці, але життя не стає легшим — його дружина гине, перед тим зрадивши йому. Мун від горя він впадає у прокрастинацію, він і до того ніби відіграв другорядну роль у власному житті, а тепер лише вбиває час до похоронів.
Однак, на шляху додому до нього чіпляється пришелепкуватий старигань, що називає себе Середою. Його поведінка натякає на Білого Кролика з "Аліси в Країні див": чоловік стукає пальцем по годиннику на зап’ясті й нервово повторює: "Запізнюємося!". Ця алюзія — ніби передмова до урвища сюрреалістичних пригод, у які втрапить головний герой, якщо буде слідувати за старим із бородою. Набридливий сусід відверто бісить Тінь, вмовляє взятися за роботу, і після скептичних аргументів щодо безвиході диваку вдається переконати нещодавнього в’язня піти до себе на службу.
Так Середа затягує Тінь у вир суцільної ахінеї, яку не так просто збагнути. Час від часу Тінь помічає якісь дивні зміни в його зовнішності: він видається то опецькуватим нездарою, то могутнім старцем у розквіті сил. Загалом, уважний читач швидше за головного героя збагне, якою є сутність Середи.
Виявляється, що супутник Тіні, який доволі швидко відсуває його на другий план, ніхто інший, як Одін — верховний скандинавський бог. Звідси й усі його амбіції: бажання повернути владу давнім богам та відволікти людей від технологій, грошей і миру — сучасних святинь. Старі братчики поважають Середу, проте не достатньо вірять у його авантюру, пам’ятаючи про його вдачу до ошуканства й баламутства. Одіна знають як брехуна й хитрого звабника — і ці звання він неодноразово підтверджує.
Він провертає афери різного масштабу: заговорює зуби офіціанткам, обдурюючи їх, забирає в людей тисячі доларів просто на вулиці, прикидаючись банківським службовцем. Іноді йому справді потрібні гроші, але зазвичай він це робить заради сміху. Виважений і спокійний Тінь завжди помічає ці трюки й докоряє Одіну за нечесність, хоча бог із легкістю знаходить пояснення й виправдання до кожного свого вчинку. Він не соромиться свого вульгарного життя та звик до божественних вакханалій і розваг.
Поки Тінь подорожує усією Америкою з Одіном, він знайомиться з іншими богами. Оскільки всі вони прийшли з давніх міфів різних народів, ледь не в кожному з них вгадуються риси трикстерів. Поряд із людьми вони ворожать, обманюючи клієнтів, махлюють в азартних іграх. І жоден не втрачає нагоди посміятися з апатичного й великого Одінового супутника.
У одному із забутих (світом, але не богом) барів Тінь зустрічає лепрекона Вар’ята Свіні. Цей персонаж повністю уособлює архетип юнгівського колективного несвідомого. Він провокує Тінь на бійку, сварку, злість — словом, виловлює в його байдужості яскраві емоції. Свіні — рудий ірландець, він показує найліпші фокуси з монетами, щедро використовує лайку та має незвичний зріст, як для казкового лепрекона. У його бійці немає ані логіки рухів, ані особливого стилю — він просто клеїть дурня. Зовнішньо він найбільше нагадує чорта: цапа з великими зубами. Як і будь-який блазень, рано чи пізно він потрапляє в одну зі своїх же пасток.
Згодом до Вотана приєднається Нансі, африканський бог-трикстер з анекдотів, що має багато перевтілень, найчастіше з’являється в подобі павука, Анансі. Він здається наймилішим з усіх: темношкірий старенький дід, який любить морозиво й дівчат, іноді невинно кпинить із Тіні. Розповідає байки з масними жартами, нібито про самого себе — маленького мерзенного павучка, який знущається й гигоче з усім тваринним світом Африки. Увага, яку він отримує, розповідаючи ці історії, приносить йому надзвичайне задоволення.
І нарешті співкамерник Тіні — О’Блуда на прізвисько Ловкий. Найбільший брехун у цьому пантеоні. До кінця історії його роль залишається таємницею: О’Блуда втілюється в декількох різних персонажах, і завжди залишається непізнаваним. Справжня сутність Ловкого стоїть в одному ряді з найверткішими відомими шулерами: із Гермесом, Одіссеєм, Мефістофелем та Одіном. О’Блуді вдається обвести всіх навколо пальця й закрутити одну з наймасштабніших афер усіх часів. Та, як відомо, доля трикстера пророкує йому розплату за всі витівки.
У мене неодноразово запитували, чому не перетворюю свою сторінку в інстаграм на книжкограм. Проблема в тому, що всі ці затишні й світлі фотографії сторінок із кавою, круасанами й квітами поряд — страшенно нудно. І от Гізер Докрей випустила добірку прямо в мій снобський скепсис.
Дикі й дивні книжкограми: відфотошоплені poop jokes на обкладинках, неочевидні подарунки до бібліотек і самотній блог Фланнері О’Коннор. Золото!
Відразу підписалася на декілька:
@donatedbooks (звісно, мій фаворит — книжки, які приносять у публічну бібліотеку)
@paperbackfromhell
@storyofmyfuckinglife
Тут добра на будь-який збочений смак: https://mashable.com/article/best-weird-bookstagram/
Дикі й дивні книжкограми: відфотошоплені poop jokes на обкладинках, неочевидні подарунки до бібліотек і самотній блог Фланнері О’Коннор. Золото!
Відразу підписалася на декілька:
@donatedbooks (звісно, мій фаворит — книжки, які приносять у публічну бібліотеку)
@paperbackfromhell
@storyofmyfuckinglife
Тут добра на будь-який збочений смак: https://mashable.com/article/best-weird-bookstagram/
Mashable
Welcome to 'Deep Bookstagram,' where dark, book-based comedy thrives
Explore the darkest and weirdest corners of the book Instagram world.
Розмова з поетами складається якось абсолютно інакше. Їхні слова невимушено формують метафори, а думка легко узагальнюється. Словенський письменник Алеш Штеґер поділився своїм баченням національної травми, здатності прощати та розповів, що там із літературою в Словенії.
Довго думала, яку б структуру матеріалу зробити, щоб не втратити смисли, тому така форма: монолог про травму й діалог про все інше.
http://www.chytomo.com/absurd-iak-sposib-zakryty-travmu-u-rozmovi-z-aleshem-shtegerom/
Довго думала, яку б структуру матеріалу зробити, щоб не втратити смисли, тому така форма: монолог про травму й діалог про все інше.
http://www.chytomo.com/absurd-iak-sposib-zakryty-travmu-u-rozmovi-z-aleshem-shtegerom/
Читомо
Абсурд як спосіб закрити травму – у розмові з Алешем Штеґером
Під час Книжкового арсеналу в Києві ми зустрілися поговорити про літературу, національні травми та способи роботи з ними зі словеньским письменником Алешем Штеґером.
За спиною. Гаська Шиян
Про цей роман чула однаково багато і до його друку, і після: книжка змінювала видавців і обкладинки, мала бути облікована ще минулого року, а за декілька місяців після виходу авторка отримала літпремію ЄС (і Галина Шиян стала першою лауреаткою з України).
Всі писали, що "За спиною" про війну, але ні. Він про жіночність і маскулінність.
Головна героїня звертається до свого хлопця. Його мобілізували в АТО. Він — не відмазався, вона — не розуміє чому. Добра третина книжки є суцільною "сповіддю" коханому: сум, що переходить у злість, щоденна рутина й ненадруковані смс. Але адресат відходить у дедалі щільніший туман і дівчина залишається з монологом, якому не потрібен слухач.
Війна в романі залишається декораціями, і Гаська Шиян свідома цього. Вона говорить про цивільних людей, які живуть у одному кінці країни, коли в іншому триває війна. Ці люди сьогодні можуть волонтерити і вітати переселенців зі святами, а завтра звалити в Париж, тому що дістало. Хоча письменниця працює з емпатією читачів і заворожує персонажами: до них звикаєш, вони тебе розуміють; тут немає ремарківської турбулентності й улюбленого героя не вибають на жорстокій війні.
Жоден із характерів не претендує на позитивну солодкавість. На противагу повсюдній культурній богемі в книжках, Гаська Шиян розповідає про нову богему — програмістів, буденність яких виявляється не менш розпусною, але більш заможною. Її герої — своєрідні міленіали, і саме в їхні голови вона прагне зазирнути, роблячи ставку на емоції, а не на сюжет. І виявляється, що зміна думок жінки, у якої хлопець пішов на війну, — сюжет, за яким не втомлюєшся слідкувати.
Це жіноча проза, яка нівелює упередження щодо цього словосполучення: вона не обмежена романтичними стосунками чи конкретними цільовими читачами. Що важливо, авторка мислить і про маскулінність в контексті війни також — а це вже набагато ширша аудиторія, ніж у канонічних книжок у рожевих обкладинках. Питання "обов’язок чи спалах адреналіну" тільки зачинає роздуми героїні про чоловіків у кризові часи.
Зрозуміла не-воєнна проза з психологічною мотивацією героїв, жвавою еротикою (повірте) і рівним сюжетом — Гасьці Шиян це вдалося.
Про цей роман чула однаково багато і до його друку, і після: книжка змінювала видавців і обкладинки, мала бути облікована ще минулого року, а за декілька місяців після виходу авторка отримала літпремію ЄС (і Галина Шиян стала першою лауреаткою з України).
Всі писали, що "За спиною" про війну, але ні. Він про жіночність і маскулінність.
Головна героїня звертається до свого хлопця. Його мобілізували в АТО. Він — не відмазався, вона — не розуміє чому. Добра третина книжки є суцільною "сповіддю" коханому: сум, що переходить у злість, щоденна рутина й ненадруковані смс. Але адресат відходить у дедалі щільніший туман і дівчина залишається з монологом, якому не потрібен слухач.
Війна в романі залишається декораціями, і Гаська Шиян свідома цього. Вона говорить про цивільних людей, які живуть у одному кінці країни, коли в іншому триває війна. Ці люди сьогодні можуть волонтерити і вітати переселенців зі святами, а завтра звалити в Париж, тому що дістало. Хоча письменниця працює з емпатією читачів і заворожує персонажами: до них звикаєш, вони тебе розуміють; тут немає ремарківської турбулентності й улюбленого героя не вибають на жорстокій війні.
Жоден із характерів не претендує на позитивну солодкавість. На противагу повсюдній культурній богемі в книжках, Гаська Шиян розповідає про нову богему — програмістів, буденність яких виявляється не менш розпусною, але більш заможною. Її герої — своєрідні міленіали, і саме в їхні голови вона прагне зазирнути, роблячи ставку на емоції, а не на сюжет. І виявляється, що зміна думок жінки, у якої хлопець пішов на війну, — сюжет, за яким не втомлюєшся слідкувати.
Це жіноча проза, яка нівелює упередження щодо цього словосполучення: вона не обмежена романтичними стосунками чи конкретними цільовими читачами. Що важливо, авторка мислить і про маскулінність в контексті війни також — а це вже набагато ширша аудиторія, ніж у канонічних книжок у рожевих обкладинках. Питання "обов’язок чи спалах адреналіну" тільки зачинає роздуми героїні про чоловіків у кризові часи.
Зрозуміла не-воєнна проза з психологічною мотивацією героїв, жвавою еротикою (повірте) і рівним сюжетом — Гасьці Шиян це вдалося.
Добрі новини з Аральського моря. Ірена Карпа
На цей роман чекали п’ять років і це тринадцята книжка Ірени Карпи. Масштабнішої авторки з покоління 2000-х в Україні немає. Цю інформацію варто тримати в голові під час прочитання тексту нижче.
Ірена Карпа пише роман-квартет: авторка розповідає історії чотирьох українок, які живуть у Парижі. Колишня феменка Маша, ревнива матір Рита, терористка Хлоя та інфантильна Богдана — у цій палітрі вгадується яскравість (якщо не епатажність) і попередніх Карпиних героїнь. Вони проходять усі можливі пертурбації життя: їх кидає з бідності в Астон Мартіни, вони розстрілюють людей і вирощують дітей. Героїні, не зупиняючись, перебувають у постійній подорожі. Увесь роман надзвичайно кінематографічний, тут кожен абзац претензійно не-нудний — але саме таке перманентне здивування впродовж 600 сторінок і втомлює. Градус напруги в історії не змінюється — він постійно високий. Тобто тут немає затишшя, а без нього немає й саспенсу. Отже, усі ці пилипи з конопель просто не спрацьовують.
Життя Маші, Рити, Хлої та Богдани сповнені тригерів, які могли би відгукнутися яскравою емоційною реакцією. Вони проходять через голод, терплять знущання чоловіка-алкоголіка, ідуть у «ФЕМЕН» урешті-решт. Але все залишається на рівні "подразника" — запам’ятовується саме він, а не внутрішній відгук дівчат. Цікаво, що психологічні портрети героїнь перетікають один у інший — таким чином кожна рано чи пізно впадає в істерику, прагне самодостатності чи згорає від ревнощів. Із одного боку, це така собі данина girl power — мовляв, усі ми розуміємо одна одну. Із іншого, усі карпівські персонажки страшенно одноманітні, а їхня реакція на подію набагато більш передбачувана, аніж подія, що цю реакцію провокує.
Cекс тут мало чим відрізняється від будь-яких інших дій персонажок — він грає не більшу роль, ніж їхні прийоми їжі чи сон. Ці сцени здебільшого брутальні й доволі очевидні. Відвертість і пошлість могли шокувати українських читачів у 2000-х, але зараз така кількість схожих сцен сексу просто знуджує.
Персонажки Ірени Карпи впадають у чоловіконенависництво, а їхні партнери рано чи пізно виявляються тотальними мудаками. Такий собі зворотній сексизм. Можливо, саме ця однобока критика від чотирьох нібито різних героїнь із різним бекграундом зумовлює нульову емпатію; а можливо — недостатня психологічна мотивація такої відрази.
У результаті Ірена Карпа продовжує плутатися в автобіографічній прозі (що, нагадаю, принесла їй неабияку популярність у 2000-х). У романі вгадується і переїзд авторки до Парижа, і музична кар’єра в групі, і виховання дітей (хай навіть кожен цей аспект Ірена Карпа розширює й виводить за межі буденності). Але сьогодні це читається як недопрацьована вигадка: можливо, історія однієї з героїнь могла би стати хорошим сюжетом для фільму чи навіть роману, та чомусь цих героїнь аж четверо, їхні характери втрачають концентрацію, а історії — увагу читача.
І є ще одна проблема. Можливо, "Добрі новини з Аральського моря" могли би вибухнути як довгоочікувана жіноча проза, але цього ж року вийшла "За спиною" Гаськи Шиян, про яку я писала в попередньому пості — а вона набагато міцніша.
На цей роман чекали п’ять років і це тринадцята книжка Ірени Карпи. Масштабнішої авторки з покоління 2000-х в Україні немає. Цю інформацію варто тримати в голові під час прочитання тексту нижче.
Ірена Карпа пише роман-квартет: авторка розповідає історії чотирьох українок, які живуть у Парижі. Колишня феменка Маша, ревнива матір Рита, терористка Хлоя та інфантильна Богдана — у цій палітрі вгадується яскравість (якщо не епатажність) і попередніх Карпиних героїнь. Вони проходять усі можливі пертурбації життя: їх кидає з бідності в Астон Мартіни, вони розстрілюють людей і вирощують дітей. Героїні, не зупиняючись, перебувають у постійній подорожі. Увесь роман надзвичайно кінематографічний, тут кожен абзац претензійно не-нудний — але саме таке перманентне здивування впродовж 600 сторінок і втомлює. Градус напруги в історії не змінюється — він постійно високий. Тобто тут немає затишшя, а без нього немає й саспенсу. Отже, усі ці пилипи з конопель просто не спрацьовують.
Життя Маші, Рити, Хлої та Богдани сповнені тригерів, які могли би відгукнутися яскравою емоційною реакцією. Вони проходять через голод, терплять знущання чоловіка-алкоголіка, ідуть у «ФЕМЕН» урешті-решт. Але все залишається на рівні "подразника" — запам’ятовується саме він, а не внутрішній відгук дівчат. Цікаво, що психологічні портрети героїнь перетікають один у інший — таким чином кожна рано чи пізно впадає в істерику, прагне самодостатності чи згорає від ревнощів. Із одного боку, це така собі данина girl power — мовляв, усі ми розуміємо одна одну. Із іншого, усі карпівські персонажки страшенно одноманітні, а їхня реакція на подію набагато більш передбачувана, аніж подія, що цю реакцію провокує.
Cекс тут мало чим відрізняється від будь-яких інших дій персонажок — він грає не більшу роль, ніж їхні прийоми їжі чи сон. Ці сцени здебільшого брутальні й доволі очевидні. Відвертість і пошлість могли шокувати українських читачів у 2000-х, але зараз така кількість схожих сцен сексу просто знуджує.
Персонажки Ірени Карпи впадають у чоловіконенависництво, а їхні партнери рано чи пізно виявляються тотальними мудаками. Такий собі зворотній сексизм. Можливо, саме ця однобока критика від чотирьох нібито різних героїнь із різним бекграундом зумовлює нульову емпатію; а можливо — недостатня психологічна мотивація такої відрази.
У результаті Ірена Карпа продовжує плутатися в автобіографічній прозі (що, нагадаю, принесла їй неабияку популярність у 2000-х). У романі вгадується і переїзд авторки до Парижа, і музична кар’єра в групі, і виховання дітей (хай навіть кожен цей аспект Ірена Карпа розширює й виводить за межі буденності). Але сьогодні це читається як недопрацьована вигадка: можливо, історія однієї з героїнь могла би стати хорошим сюжетом для фільму чи навіть роману, та чомусь цих героїнь аж четверо, їхні характери втрачають концентрацію, а історії — увагу читача.
І є ще одна проблема. Можливо, "Добрі новини з Аральського моря" могли би вибухнути як довгоочікувана жіноча проза, але цього ж року вийшла "За спиною" Гаськи Шиян, про яку я писала в попередньому пості — а вона набагато міцніша.
Зрозуміти комікси. Скотт Макклауд
Ще в серпні минулого року Ярослава Стріха написала у своєму профілі на Goodreads про переклад цієї книжки — звідтоді на неї й чекалося. Важливі моменти:
• ви можете не читати комікси
• ви можете не любити комікси
• ви можете називати комікси низьким стилем
• ви можете вважати комікси забавкою для дітей
Усе це в жодному разі не має стати на заваді перед прочитанням цієї роботи. Скотт Макклауд сам знає, що перед ним може бути будь-який читач, і він хоче, щоби комікс зрозумів кожен. У формі зображень, які супроводжує текст, автор маркує історичні та культурні витоки цього виду мистецтва. Так у коміксі з’являється аналіз картин Стародавнього Єгипту, гравюр та мультфільмів (колись задумувалися, чому нам подобається анімація? — Скотт Макклауд пояснює).
Автор викликає читача на дискусію: із чимось можна погоджуватися, щось — заперечувати, та обов’язково відкривати нове. Він зовсім не претендує на беззаперечність своїх теорій, постійно іронізує над собою та звертається до інших дослідників. Такий підхід не тільки викликає довіру в читачів, але й справді наближує до істини. Навіть якщо ви вже читали комікси раніше, Скотт Макклауд пояснює, як вони працюють і чому саме так. Динаміка, колір, мова — усе це постійно змінюється й заслуговує на аналіз. На виході можна зібрати добрячий список візуального чтива to-read: від японської манги до європейських графічних романів.
Цей комікс можна було би прочитати години за три, але ледь не кожні п’ять сторінок затримуєшся, щоби зробити закладинку, виписати чи підкреслити щось важливе для себе. "Зрозуміти комікси" пояснює, як любити комікси й чому воно того варте.
Ще в серпні минулого року Ярослава Стріха написала у своєму профілі на Goodreads про переклад цієї книжки — звідтоді на неї й чекалося. Важливі моменти:
• ви можете не читати комікси
• ви можете не любити комікси
• ви можете називати комікси низьким стилем
• ви можете вважати комікси забавкою для дітей
Усе це в жодному разі не має стати на заваді перед прочитанням цієї роботи. Скотт Макклауд сам знає, що перед ним може бути будь-який читач, і він хоче, щоби комікс зрозумів кожен. У формі зображень, які супроводжує текст, автор маркує історичні та культурні витоки цього виду мистецтва. Так у коміксі з’являється аналіз картин Стародавнього Єгипту, гравюр та мультфільмів (колись задумувалися, чому нам подобається анімація? — Скотт Макклауд пояснює).
Автор викликає читача на дискусію: із чимось можна погоджуватися, щось — заперечувати, та обов’язково відкривати нове. Він зовсім не претендує на беззаперечність своїх теорій, постійно іронізує над собою та звертається до інших дослідників. Такий підхід не тільки викликає довіру в читачів, але й справді наближує до істини. Навіть якщо ви вже читали комікси раніше, Скотт Макклауд пояснює, як вони працюють і чому саме так. Динаміка, колір, мова — усе це постійно змінюється й заслуговує на аналіз. На виході можна зібрати добрячий список візуального чтива to-read: від японської манги до європейських графічних романів.
Цей комікс можна було би прочитати години за три, але ледь не кожні п’ять сторінок затримуєшся, щоби зробити закладинку, виписати чи підкреслити щось важливе для себе. "Зрозуміти комікси" пояснює, як любити комікси й чому воно того варте.
Усі ці пости про нові романи Ірени Карпи та Гаськи Шиян були стислими передмовами до порівняльної рецензії, що нещодавно вийшла на Читомо. Три слова про автобіографізм, два — про т.зв. "жіночу прозу".
P.S. А раптом у когось є коментарі до матеріалу, каналу й життя загалом.
http://www.chytomo.com/irena-karpa-ta-haska-shyian-korotshe-avtobiohrafizm/
P.S. А раптом у когось є коментарі до матеріалу, каналу й життя загалом.
http://www.chytomo.com/irena-karpa-ta-haska-shyian-korotshe-avtobiohrafizm/
Читомо
Ірена Карпа та Гаська Шиян – коротше, автобіографізм
Подвійна рецензія на "Добрі новини з Аральського моря" Ірени Карпи та "За спиною" Гаськи Шиян.
Мондеґрін. Володимир Рафєєнко
Перший українськомовний роман автора, якого я вже радила й зараз робитиму це знову.
Останні романи Володимира Рафєєнка рефлексивні: "Довгі часи" осмислюють війну на Донбасі, а "Мондеґрін" — еміграцію та зміну мови. У них автор нібито каналізує всі роздуми та о́брази, що виникають на злобу дня. До переїзду на Київщину 2014 року письменник узагалі не розмовляв українською мовою, тому головний герой "Мондеґріну" — майже прототип автора.
Майже — оскільки найбільшою мірою Володимир Рафєєнко концентрує увагу на розмислах Габи про чужу (невідому) мову. Це міг би бути в’язкий і плутаний філологічний роман-ребус на кшталт "Хозарського словника" Мілорада Павича, але Рафєєнко йде іншим шляхом — він мотивує звихнутість навколишнього світу безумом самого героя. Читач постійно балансує між поняттями реального, вигаданого та забутого. Тобто поступово читач усвідомлює, що Габа ближчий, ніж здається; його думки про мову транслюють і наші особисті вагання та суперечки. Автор до останнього залишає відкритим питання: "Що ж із цього було насправді?".
Mondegreen — особиста інтерпретація неправильно почутого слова. Найчастіше ця помилка стається з текстами пісень. Уперше термін ужила американська письменниця Сильвія Райт, згадуючи, що раніше в шотландській баладі чула "...and Lady Mondegreen" замість слів "...and laid him on the green".
Вивчаючи нову мову, Габа постійно стикається з мондеґріном, що викликає каламбури та метаморфози. І Кобилячу Голову. Це вигадана подруга дитинства Габи, що переслідує його й у дорослому житті. Цікаво, що Володимир Рафєєнко саме її вбачає в образі наставниці/наглядачки за філологічною грамотністю мови героя (тобто Кобиляча Голова буквально контролює, як Габа виконує домашні завдання з української мови). Адже в українському фольклорі цей образ має двоїсту природу: символ смерті та щедрості (хай навіть щедрості померлих предків).
Тобто гротескну дійсність "Довгих часів", яка когось привабила, а інших — відлякала, Володимир Рафєєнко залишає, роблячи поблажку на довіру читача: наскільки сліпо ви віритимете цьому? Так само він залишає й кисло-солодку іронію: це ще смішно чи вже можна пускати сльозу? "Мондеґрін" більше тяжіє до філософського роману, ніж до роману абсурду (на відміну від попереднього), наприкінці залишаючи читача з усвідомленням, що свідомі завжди божевільні, і з пусткою в очах.
Перший українськомовний роман автора, якого я вже радила й зараз робитиму це знову.
Останні романи Володимира Рафєєнка рефлексивні: "Довгі часи" осмислюють війну на Донбасі, а "Мондеґрін" — еміграцію та зміну мови. У них автор нібито каналізує всі роздуми та о́брази, що виникають на злобу дня. До переїзду на Київщину 2014 року письменник узагалі не розмовляв українською мовою, тому головний герой "Мондеґріну" — майже прототип автора.
Майже — оскільки найбільшою мірою Володимир Рафєєнко концентрує увагу на розмислах Габи про чужу (невідому) мову. Це міг би бути в’язкий і плутаний філологічний роман-ребус на кшталт "Хозарського словника" Мілорада Павича, але Рафєєнко йде іншим шляхом — він мотивує звихнутість навколишнього світу безумом самого героя. Читач постійно балансує між поняттями реального, вигаданого та забутого. Тобто поступово читач усвідомлює, що Габа ближчий, ніж здається; його думки про мову транслюють і наші особисті вагання та суперечки. Автор до останнього залишає відкритим питання: "Що ж із цього було насправді?".
Mondegreen — особиста інтерпретація неправильно почутого слова. Найчастіше ця помилка стається з текстами пісень. Уперше термін ужила американська письменниця Сильвія Райт, згадуючи, що раніше в шотландській баладі чула "...and Lady Mondegreen" замість слів "...and laid him on the green".
Вивчаючи нову мову, Габа постійно стикається з мондеґріном, що викликає каламбури та метаморфози. І Кобилячу Голову. Це вигадана подруга дитинства Габи, що переслідує його й у дорослому житті. Цікаво, що Володимир Рафєєнко саме її вбачає в образі наставниці/наглядачки за філологічною грамотністю мови героя (тобто Кобиляча Голова буквально контролює, як Габа виконує домашні завдання з української мови). Адже в українському фольклорі цей образ має двоїсту природу: символ смерті та щедрості (хай навіть щедрості померлих предків).
Тобто гротескну дійсність "Довгих часів", яка когось привабила, а інших — відлякала, Володимир Рафєєнко залишає, роблячи поблажку на довіру читача: наскільки сліпо ви віритимете цьому? Так само він залишає й кисло-солодку іронію: це ще смішно чи вже можна пускати сльозу? "Мондеґрін" більше тяжіє до філософського роману, ніж до роману абсурду (на відміну від попереднього), наприкінці залишаючи читача з усвідомленням, що свідомі завжди божевільні, і з пусткою в очах.
Кладовишче домашніх тварин. Кевін Колш та Денніс Відмайєр
У мене завалявся один текст, який треба пустити в маси, бо біда.
Щаслива американська сім’я переїжджає до нового етапу свого щастя — дому на узбіччі лісу в маленькому містечку. Загалом, у них усе добре, доки в їхньому житті не з’являється Зло. Знайома історія? Таких щорічно виходить у широкий прокат до десяти. Сценаристів нової екранізації роману Стівена Кінга "Кладовище домашніх тварин" конкуренція чи зужитість теми не лякає. Водночас, їхнє кіно не лякає глядачів.
Роман, що вийшов у 1983 році, став легендарним: мало того, що сам Стівен Кінг і його близькі боялися це читати, книжка взагалі не мала бути опублікована. За декілька років після написання, автор якось не встигав здати рукопис іншої книжки до дедлайну, тож згадав про забуте "Кладовище домашніх тварин". Далі сталося, як це зазвичай буває в Стівена Кінга: слава роману, не зовсім вдала екранізація, і от за 30 років — зовсім невдалий римейк.
"Кладвишче домашніх тварин" (там має бути помилка, оскільки напис на табличці робили діти), що розташоване за будинком сім’ї Крідів, — виявляється сакральним місцем. Довгі роки там чаїлася темна сила, що здатна оживити мертвих і викликати бажання повернутися в живих. Якщо в екранізації на джерелі зла відразу зроблений яскравий акцент, у книжці тривалий час кладовище та його містичність залишається тільки лейтмотивом.
Що ж тоді так сильно лякало? "Кладовище домашніх тварин" — це трилер. Читачі напружуються буквально від перших сторінок роману і не виходять із цього стану до останнього. Саспенс накручується в стосунках між людьми: дрібними подружніми сварками, виснаженістю від ниття дітей, флешбеками в дитячі травми. Письменник вдало витримує "затишшя" — удаваний спокій, у якому лише вгадуються відтінки тривоги. Додати сюди містицизму та язичницького фольклору — і нервова неврівноваженість після прочитання забезпечена на тиждень уперед. Стівен Кінг зумів розібратися не тільки з дорослою психологією та страхами, але зазирнув у думки дитини й передав внутрішню інакшість досвідів. Дитина сприймає цей світ у іншому вигляді, очевидні для дорослих речі набувають в дитячих очах нових барв. Попри моторошність історії, це ще й надзвичайно цікаво читати.
Увесь цей психологізм режисери Денніс Відмаєр і Кевін Колш ретельно згребли докупи й викинули подалі від екранізації. У фільмі 2019 року спробували зробити акцент тільки на страшних моментах із оригінальної історії. Ось туман повзе землею, моторошна музика на фоні, затишшя, скример! — із чергування різних варіацій цієї формули й складається весь сюжет. Але такий підхід — не злочин для кінематографу, він може спрацьовувати (увесь "Астрал" на цьому тримається й успішно лякає). Одна проблема: фільм "Кладовище домашніх тварин" зовсім не страшний. Окремі сцени можуть виглядати огидними (мозок назовні й слиз на кістлявому тілі — класика) або моторошними (діти в ритуальних масках — чи не єдине цікаве рішення поза романом). Після прочитання книжки Стівена Кінга з’являється побожний страх перед котами, а от нявчання патлатого пухнастика на екрані викликало в залі регіт.
Це кіно використовує ті прийоми жахів, які вже давно висміяли в кінематографі. Тому тіло дівчини, що страждає від спинного менінгіту, більше схоже на безформного слизького Чужого; вищир кота нагадує невдалих кіношних вампірів, а мертва дитина, яка щойно встала з могили, виглядає, як порцелянова лялька.
І навіть нестрашне кіно може бути хорошим. Яскравий приклад — нещодавнє "Ми" Джордана Піла: там усе одно є саспенс, воно майстерно зроблене і його цікаво дивитися. Кінцівка "Кладовища домашніх тварин" відкривається глядачам ще в трейлері, а для тих, хто не бачив трейлер — у перших кадрах фільму. Тож, познущавшись із глядача перипетіями дивного монтажу, нудних діалогів і невмотивованих дій пласких персонажів, творці фільму нарешті констатують: так, усі справді помруть.
У мене завалявся один текст, який треба пустити в маси, бо біда.
Щаслива американська сім’я переїжджає до нового етапу свого щастя — дому на узбіччі лісу в маленькому містечку. Загалом, у них усе добре, доки в їхньому житті не з’являється Зло. Знайома історія? Таких щорічно виходить у широкий прокат до десяти. Сценаристів нової екранізації роману Стівена Кінга "Кладовище домашніх тварин" конкуренція чи зужитість теми не лякає. Водночас, їхнє кіно не лякає глядачів.
Роман, що вийшов у 1983 році, став легендарним: мало того, що сам Стівен Кінг і його близькі боялися це читати, книжка взагалі не мала бути опублікована. За декілька років після написання, автор якось не встигав здати рукопис іншої книжки до дедлайну, тож згадав про забуте "Кладовище домашніх тварин". Далі сталося, як це зазвичай буває в Стівена Кінга: слава роману, не зовсім вдала екранізація, і от за 30 років — зовсім невдалий римейк.
"Кладвишче домашніх тварин" (там має бути помилка, оскільки напис на табличці робили діти), що розташоване за будинком сім’ї Крідів, — виявляється сакральним місцем. Довгі роки там чаїлася темна сила, що здатна оживити мертвих і викликати бажання повернутися в живих. Якщо в екранізації на джерелі зла відразу зроблений яскравий акцент, у книжці тривалий час кладовище та його містичність залишається тільки лейтмотивом.
Що ж тоді так сильно лякало? "Кладовище домашніх тварин" — це трилер. Читачі напружуються буквально від перших сторінок роману і не виходять із цього стану до останнього. Саспенс накручується в стосунках між людьми: дрібними подружніми сварками, виснаженістю від ниття дітей, флешбеками в дитячі травми. Письменник вдало витримує "затишшя" — удаваний спокій, у якому лише вгадуються відтінки тривоги. Додати сюди містицизму та язичницького фольклору — і нервова неврівноваженість після прочитання забезпечена на тиждень уперед. Стівен Кінг зумів розібратися не тільки з дорослою психологією та страхами, але зазирнув у думки дитини й передав внутрішню інакшість досвідів. Дитина сприймає цей світ у іншому вигляді, очевидні для дорослих речі набувають в дитячих очах нових барв. Попри моторошність історії, це ще й надзвичайно цікаво читати.
Увесь цей психологізм режисери Денніс Відмаєр і Кевін Колш ретельно згребли докупи й викинули подалі від екранізації. У фільмі 2019 року спробували зробити акцент тільки на страшних моментах із оригінальної історії. Ось туман повзе землею, моторошна музика на фоні, затишшя, скример! — із чергування різних варіацій цієї формули й складається весь сюжет. Але такий підхід — не злочин для кінематографу, він може спрацьовувати (увесь "Астрал" на цьому тримається й успішно лякає). Одна проблема: фільм "Кладовище домашніх тварин" зовсім не страшний. Окремі сцени можуть виглядати огидними (мозок назовні й слиз на кістлявому тілі — класика) або моторошними (діти в ритуальних масках — чи не єдине цікаве рішення поза романом). Після прочитання книжки Стівена Кінга з’являється побожний страх перед котами, а от нявчання патлатого пухнастика на екрані викликало в залі регіт.
Це кіно використовує ті прийоми жахів, які вже давно висміяли в кінематографі. Тому тіло дівчини, що страждає від спинного менінгіту, більше схоже на безформного слизького Чужого; вищир кота нагадує невдалих кіношних вампірів, а мертва дитина, яка щойно встала з могили, виглядає, як порцелянова лялька.
І навіть нестрашне кіно може бути хорошим. Яскравий приклад — нещодавнє "Ми" Джордана Піла: там усе одно є саспенс, воно майстерно зроблене і його цікаво дивитися. Кінцівка "Кладовища домашніх тварин" відкривається глядачам ще в трейлері, а для тих, хто не бачив трейлер — у перших кадрах фільму. Тож, познущавшись із глядача перипетіями дивного монтажу, нудних діалогів і невмотивованих дій пласких персонажів, творці фільму нарешті констатують: так, усі справді помруть.
Щасливі падіння. Євгенія Бєлорусець
У книжці дві передмови: одна — українськомовна, інша — російськомовна; однією починається книжка, іншою — історія. Героїню перестріває жінка та просить поставити декілька питань — для інтерв’ю. У відповідь на свої непоставлені питання вона почує короткі історії, про тих, кого зустрічала авторка. Здебільшого — це жінки, щонайменше — дивакуваті. Вони живуть у сусідніх квартирах, продають вам квіти або роблять манікюр. Євгенія Бєлорусець робить їх головними героїнями своїх оповідань на декілька сторінок: у кожної є свій момент щастя чи своя драма; важливо тільки помітити це. Таким чином "глибока психологічність" не обтяжується титанічною формою й сприймається легко, як "укол", про який писав Ролан Барт. Авторка викликає моментальну емпатію в читача.
Виходить така естетська річ: мінімалістичне оформлення, витримане в трьох меланхолійних кольорах, доповнене чорно-білими фотографіями та витонченою прозою. Кожне фото йде паралельно до оповідання, розповідаючи окремі історії людей і будівель, а не доповнюючи тексти. Євгенії Бєлорусець удається створити затишок у обставинах, які ми не звикли вважати приємними, зачарувати читача простими речами. Її проза гіпнотизує, межуючи між надривом і спокоєм. Читач постійно дивується неочевидним дратівникам героїні або, навпаки, характеристикам, що зачаровують.
Загалом, це чергова спроба осмислити війну на Сході, переселення через цю війну та самотність — крізь призму жіночої історії, псевдодокументальності й наївності.
І вже насамкінець зовсім суб’єктивно: від цієї книжки важко відірватися.
У книжці дві передмови: одна — українськомовна, інша — російськомовна; однією починається книжка, іншою — історія. Героїню перестріває жінка та просить поставити декілька питань — для інтерв’ю. У відповідь на свої непоставлені питання вона почує короткі історії, про тих, кого зустрічала авторка. Здебільшого — це жінки, щонайменше — дивакуваті. Вони живуть у сусідніх квартирах, продають вам квіти або роблять манікюр. Євгенія Бєлорусець робить їх головними героїнями своїх оповідань на декілька сторінок: у кожної є свій момент щастя чи своя драма; важливо тільки помітити це. Таким чином "глибока психологічність" не обтяжується титанічною формою й сприймається легко, як "укол", про який писав Ролан Барт. Авторка викликає моментальну емпатію в читача.
Виходить така естетська річ: мінімалістичне оформлення, витримане в трьох меланхолійних кольорах, доповнене чорно-білими фотографіями та витонченою прозою. Кожне фото йде паралельно до оповідання, розповідаючи окремі історії людей і будівель, а не доповнюючи тексти. Євгенії Бєлорусець удається створити затишок у обставинах, які ми не звикли вважати приємними, зачарувати читача простими речами. Її проза гіпнотизує, межуючи між надривом і спокоєм. Читач постійно дивується неочевидним дратівникам героїні або, навпаки, характеристикам, що зачаровують.
Загалом, це чергова спроба осмислити війну на Сході, переселення через цю війну та самотність — крізь призму жіночої історії, псевдодокументальності й наївності.
І вже насамкінець зовсім суб’єктивно: від цієї книжки важко відірватися.
Перша повноцінна рецензія на книжку нон-фікшен. Розповіді про Майка Йогансена мені були цікавими ще в школі — він був симпатичним диваком, який любив вино, але не вмів його обирати. До цьогорічного арсеналу у видавництві Pabulum вийшла невелика критична стаття, що свого часу (1920-ті) була гучною. Гарні ілюстрації, зрозуміла верстка та кучерява мова.
Поки дискутувала з автором на сторінках, вийшов ось такий матеріал.
http://www.chytomo.com/majk-johansen-trol-nastavnyk-i-prosto-khoroshyj-khlopets/
Поки дискутувала з автором на сторінках, вийшов ось такий матеріал.
http://www.chytomo.com/majk-johansen-trol-nastavnyk-i-prosto-khoroshyj-khlopets/
Читомо
Майк Йогансен – троль, наставник і просто хороший хлопець
Рецензія на перевидання книжки Майка Йогансена "Як будується оповідання" - книжку, яка покликана допомогти письменникам-початківцям у навчанні ремеслу.
Дім, в якому. Маріам Петросян
Вірменська письменниця, яка написала свій перший роман російською мовою й здійснила вибух. Книжкою захопилася критика, а читачі її відразу полюбили – повноцінний бестселер. Маріам Петросян почала писати його в 1991 році, опублікувала – у 2009, а в 2019 – роман вийшов українською.
Написати великий роман про покинутих дітей із інвалідністю й не звалитися у сентиментальність украй складно. А герої "Дім, в якому" мали би бути саме такими – самотніми й загубленими в жорстокому світі. Маріам Петросян обирає інший шлях, у її Домі діти мають свої закони та владу, і вони не підпорядковуються зовнішньому світові. Ці персонажі більше схожі на Томів Сойєрів та Аліс із Країни Див, яких перенесли в декорації "Польоту над гніздом зозулі". Хоча зовнішній світ вважає їх небезпечними для суспільства, читачу дозволяють зрозуміти мотивацію та думки кожного. Навіть якщо один із них відверто нагадує Селінджерівського Голдена Колфілда.
"Політкоректність" Маріам Петросян полягає не в рівнянні інакший = звичайний, радше навпаки – у акцентах на особливостях. Пояснення незрячому, що таке усмішка; унікальні навички бою з протезами. І авторка використовує ці деталі так обережно, що, якби не анотація, спершу було б важко здогадатися про фізичні характеристики героїв. Коли вже стає зрозуміло, чому Куряка чи Стрибунець потребують допомоги в тих чи інших діях, Маріам Петросян починає жонглювати емоціями читача: жителі Дому чорно жартують, самоіронізують, але позбуті наївності. Їхнє життя водночас сповнене моторшних і жорстоких епізодів та затишних нічних байок у дусі пригодницьких романів.
Єдине, що виглядало сильно суперечливо – це роздуми персонажів. Оповідь у "Дім, в якому" нелінійна: вона стрибає між нараторами та різними часовими проміжками. І якщо можна припустити зображену глибину свідомості в 16-річних підлітків, то молодшим дітям, які підтримують діалог про сенс буття, віриться мало. Із іншого боку, авторка здебільшого описує дитинство персонажів від третьої особи, тому сумніви залишаються тільки щодо діалогів і рефлексій.
Навряд сюжет "Дому" можна коротко описати. Назвати його магреалістичним романом – мовляв, от реалістичні діти, а от – магічний дім – надто просто. Магія в Петросян більше нагадує сон, в'язкий, іноді спровокований допоміжними речовинами (рецепти коктейлів тут нагадують поради Вєнєчки Єрофєєва). Рефлексивні мемуари героїв перемішуються з сюрреалістичними маревами. Інтригу Маріам Петросян перевертає догори дриґом: ти не чекаєш відповіді на загадку, а отримуєш рішення задачі й дивуєшся постфактум. Це відповіді на питання, які не встиг поставити. Читач не отримує відразу всі умови задачі, а поступово збирає конструкцію Дому у себе в голові, наштовхуючись на нові гачечки історії. Виходить щось на кшталт страшної казки для дорослих або Достоєвського про (і для) підлітків.
Вірменська письменниця, яка написала свій перший роман російською мовою й здійснила вибух. Книжкою захопилася критика, а читачі її відразу полюбили – повноцінний бестселер. Маріам Петросян почала писати його в 1991 році, опублікувала – у 2009, а в 2019 – роман вийшов українською.
Написати великий роман про покинутих дітей із інвалідністю й не звалитися у сентиментальність украй складно. А герої "Дім, в якому" мали би бути саме такими – самотніми й загубленими в жорстокому світі. Маріам Петросян обирає інший шлях, у її Домі діти мають свої закони та владу, і вони не підпорядковуються зовнішньому світові. Ці персонажі більше схожі на Томів Сойєрів та Аліс із Країни Див, яких перенесли в декорації "Польоту над гніздом зозулі". Хоча зовнішній світ вважає їх небезпечними для суспільства, читачу дозволяють зрозуміти мотивацію та думки кожного. Навіть якщо один із них відверто нагадує Селінджерівського Голдена Колфілда.
"Політкоректність" Маріам Петросян полягає не в рівнянні інакший = звичайний, радше навпаки – у акцентах на особливостях. Пояснення незрячому, що таке усмішка; унікальні навички бою з протезами. І авторка використовує ці деталі так обережно, що, якби не анотація, спершу було б важко здогадатися про фізичні характеристики героїв. Коли вже стає зрозуміло, чому Куряка чи Стрибунець потребують допомоги в тих чи інших діях, Маріам Петросян починає жонглювати емоціями читача: жителі Дому чорно жартують, самоіронізують, але позбуті наївності. Їхнє життя водночас сповнене моторшних і жорстоких епізодів та затишних нічних байок у дусі пригодницьких романів.
Єдине, що виглядало сильно суперечливо – це роздуми персонажів. Оповідь у "Дім, в якому" нелінійна: вона стрибає між нараторами та різними часовими проміжками. І якщо можна припустити зображену глибину свідомості в 16-річних підлітків, то молодшим дітям, які підтримують діалог про сенс буття, віриться мало. Із іншого боку, авторка здебільшого описує дитинство персонажів від третьої особи, тому сумніви залишаються тільки щодо діалогів і рефлексій.
Навряд сюжет "Дому" можна коротко описати. Назвати його магреалістичним романом – мовляв, от реалістичні діти, а от – магічний дім – надто просто. Магія в Петросян більше нагадує сон, в'язкий, іноді спровокований допоміжними речовинами (рецепти коктейлів тут нагадують поради Вєнєчки Єрофєєва). Рефлексивні мемуари героїв перемішуються з сюрреалістичними маревами. Інтригу Маріам Петросян перевертає догори дриґом: ти не чекаєш відповіді на загадку, а отримуєш рішення задачі й дивуєшся постфактум. Це відповіді на питання, які не встиг поставити. Читач не отримує відразу всі умови задачі, а поступово збирає конструкцію Дому у себе в голові, наштовхуючись на нові гачечки історії. Виходить щось на кшталт страшної казки для дорослих або Достоєвського про (і для) підлітків.
Чекала на цю публікацію ще з грудня, коли Роман Малиновський розповів про плани видавництва "Цивілізація".
Я трохи ретроградка й досі надаю перевагу паперовим книжкам: із якісним папером, унікальними обкладинками та підписами, якщо подарунки. Зрештою, майже рік роботи в бібліотеці — тут усе зрозуміло.
Але мова про інше. "Цивілізація" видала (акцент на широкому спектрі конотацій цього слова) мультимедійний примірник "Джакомо Джойса" Джеймса Джойса. І це електронна версія книжки, яку я готова форсити, відступивши від застарілості своїх уподобань. Поєднанню графічного дизайну та музики вдалося доповнити слово, а не просто замінити чи проілюструвати його.
"Джакомо Джойс" — це потік закоханої свідомості. Невеликий автобіографічний есей, який обов’язково вивчають філологи. "Один із наважливіших зразків модерністської прози" і тд. Поряд із "Голодом" Кнута Гамсуна — текст, який виносить читача з реальності, а саме через коротку форму він читається справді невідривно. Джеймс Джойс пропонує повноцінне занурення в емоції, переживання та думки героя, а музичний супровід вищезгаданого проєкту тільки підсилює цей ефект.
Олександру Проценку респект за ідею, дивіться тут: https://giacomojoyce.com
Я трохи ретроградка й досі надаю перевагу паперовим книжкам: із якісним папером, унікальними обкладинками та підписами, якщо подарунки. Зрештою, майже рік роботи в бібліотеці — тут усе зрозуміло.
Але мова про інше. "Цивілізація" видала (акцент на широкому спектрі конотацій цього слова) мультимедійний примірник "Джакомо Джойса" Джеймса Джойса. І це електронна версія книжки, яку я готова форсити, відступивши від застарілості своїх уподобань. Поєднанню графічного дизайну та музики вдалося доповнити слово, а не просто замінити чи проілюструвати його.
"Джакомо Джойс" — це потік закоханої свідомості. Невеликий автобіографічний есей, який обов’язково вивчають філологи. "Один із наважливіших зразків модерністської прози" і тд. Поряд із "Голодом" Кнута Гамсуна — текст, який виносить читача з реальності, а саме через коротку форму він читається справді невідривно. Джеймс Джойс пропонує повноцінне занурення в емоції, переживання та думки героя, а музичний супровід вищезгаданого проєкту тільки підсилює цей ефект.
Олександру Проценку респект за ідею, дивіться тут: https://giacomojoyce.com
Giacomojoyce
GALA288 - Website Resmi Game Ggsoft Lagi Viral Slot Gacor Tanpa Batas
Rasakan sensasi slot online terbaik di GALA288, website resmi provider ternama GGSoft Dapatkan kemenangan tanpa batas dengan koleksi game slot gacor terbaru yang sedang viral
Міністерство граничного щастя. Арундаті Рой
Починаю потроху виконувати обіцянку й розповідатиму, що можна шукати на Book Forum Lviv (або в книгарнях, якщо ви не з цих).
Арундаті Рой знають як авторку роману "Бог Дрібниць", що вийшов ще 1996 року й отримав Букерівську премію. Його з трепетом згадують і досі, тому що він індійський, докорінно талановитий і печально-іронічний. Тільки починаю розповідати про нього, повертається внутрішній щем із теплом.
"Міністерство граничного щастя" вийшов за 20 років після "Бога Дрібниць". І взятися за нього як за другий роман Арундаті Рой — помилка.
Головними героями стають індійці, які історично зазнавали гноблення: трансгендерка, бідняки, журналісти, повстанці та інші. Але до цих людей не встигаєш звикнути, щоби було бажання невідривно слідкувати за їхніми історіями. Авторці вдається вдало ввести їх у обставини й залишити там (часом — назавжди). І тут стає зрозуміло, що "Міністерство" стає романом про довкола, а "Бог Дрібниць" був романом про всередині. Арундаті Рой тепер комфортніше описувати те, що відбувається зі світом та її країною зокрема, а не думати про переживання й мотивації персонажів. Оця обірваність "живих" сюжетних ліній якраз найбільше дратує критику, яка колись дочитувала "Бога Дрібниць" з героями в обіймах.
Націоналізм і злиденність, війна та релігійні суперечки ниють довготривалою раною, доки не переходять у надрив, і зрештою — злість. От для того, щоби викликати в читача більшу емпатію "Міністерству граничного щастя" не вистачило другого етапу. Описи жахливих подій зазвичай тут закінчуються гостросоціальним маніфестом. Арундаті Рой хоче висловитися, а ви, якщо вже погодилися, слухайте. Окремі моменти взагалі відлунювали сильно глибоко; як от зміни локацій під впливом революцій чи ритмізовані повтори звичайних образів, що свідчать про трагедію. Індійська екзотика залишається; і навіть якщо у вас емоційний інтелект на стадії розвитку нуль — це цікаво читати. Просто історія країни захоплює більше, ніж історії окремих людей. І, звісно, про щастя тут не відразу й не гранично — до нього ще треба дійти.
Тому я би радше шукала тут схожість із Кейт Аткінсон, Гертою Мюллер чи навіть Іваном Багряним, аніж із першим романом Арундаті Рой.
Починаю потроху виконувати обіцянку й розповідатиму, що можна шукати на Book Forum Lviv (або в книгарнях, якщо ви не з цих).
Арундаті Рой знають як авторку роману "Бог Дрібниць", що вийшов ще 1996 року й отримав Букерівську премію. Його з трепетом згадують і досі, тому що він індійський, докорінно талановитий і печально-іронічний. Тільки починаю розповідати про нього, повертається внутрішній щем із теплом.
"Міністерство граничного щастя" вийшов за 20 років після "Бога Дрібниць". І взятися за нього як за другий роман Арундаті Рой — помилка.
Головними героями стають індійці, які історично зазнавали гноблення: трансгендерка, бідняки, журналісти, повстанці та інші. Але до цих людей не встигаєш звикнути, щоби було бажання невідривно слідкувати за їхніми історіями. Авторці вдається вдало ввести їх у обставини й залишити там (часом — назавжди). І тут стає зрозуміло, що "Міністерство" стає романом про довкола, а "Бог Дрібниць" був романом про всередині. Арундаті Рой тепер комфортніше описувати те, що відбувається зі світом та її країною зокрема, а не думати про переживання й мотивації персонажів. Оця обірваність "живих" сюжетних ліній якраз найбільше дратує критику, яка колись дочитувала "Бога Дрібниць" з героями в обіймах.
Націоналізм і злиденність, війна та релігійні суперечки ниють довготривалою раною, доки не переходять у надрив, і зрештою — злість. От для того, щоби викликати в читача більшу емпатію "Міністерству граничного щастя" не вистачило другого етапу. Описи жахливих подій зазвичай тут закінчуються гостросоціальним маніфестом. Арундаті Рой хоче висловитися, а ви, якщо вже погодилися, слухайте. Окремі моменти взагалі відлунювали сильно глибоко; як от зміни локацій під впливом революцій чи ритмізовані повтори звичайних образів, що свідчать про трагедію. Індійська екзотика залишається; і навіть якщо у вас емоційний інтелект на стадії розвитку нуль — це цікаво читати. Просто історія країни захоплює більше, ніж історії окремих людей. І, звісно, про щастя тут не відразу й не гранично — до нього ще треба дійти.
Тому я би радше шукала тут схожість із Кейт Аткінсон, Гертою Мюллер чи навіть Іваном Багряним, аніж із першим романом Арундаті Рой.
Сатурнін. Зденєк Їротка
Так давно не читала чогось винятково смішного, що спершу не могла ані зчитувати жарти, ані звикнути до легкої оповіді. Зденєк Їротка для чеської літератури хтось на кшталт нашого Остапа Вишні. Він також почав писати через те, що вмів розповідати історії, які подобалися людям — і почав робити це з гумором на сторінках газет. Тільки от у чеха замість мисливської тематики сатиричне висміювання окремих людських характерів і каламбури з приказками.
Сатурнін — новий слуга оповідача, а за сумісництвом справжній трикстер. На перших сторінках автор дає розлогу типізацію людей: сірий планктон, мрійники та, власне, авантюрні трикстери. Останні не тільки утнуть пригоду на рівному місці, але й затягнуть у неї всіх, хто опиниться поряд. Якщо обставини складаються найнуднішим чином, за звичними порядками, такі люди зроблять усе, щоби вивернути їх дриґом — для них це і є звичний порядок. Згадайте Барона Мюнхгаузена чи Карлсона. Оповідачеві пощастило найняти такого персонажа собі в слуги. І почалося.
Окрім того, що Сатурнін докладає максимальних зусиль, щоби розважити буденність наратора (майже ніколи не узгоджуючи це з ним), він щиро намагається допомогти: позбутися надокучливої тітки Катаржини чи поспілкуватися з чарівною дівчиною. Аристократичний оповідач спершу не розуміє поведінку дивака, але, звісно, згодом вони стануть друзями.
Але тільки цим захопити читача важкувато. Трикстерів у літературі вистачає, а нудних аристократів і поготів. Зденєк Їротка майстерно іронізує над популярними того часу (і сьогодні не менше) жанрами: любовними романами, книгами жахів чи воєнною літературою. Поки кожен герой розповідає історії, щоби розважити друзів у біді, Зденєк Їротка перекручує типові сюжети й підсміюється з тотального впливу однотипної літератури на людей і повсюдної патетики в текстах.
офтоп: Вищезгадана типізація персонажів стала місцевим мемом у Празі. Доктор Влах пояснює кожен тип, орієнтуючись на взаємодію людей із тістечками (одні на них дивляться, інші — думають влаштувати ними бійку, треті — починають кидатися в сусідів). Тож наступного року після виходу книжки кав’ярні почали додаввати в меню "миску Сатурніна" — тістечками з неї влаштовували бої між відвідувачами. Наскільки мені відомо, останню таку позицію прибрали в 2007 році (почалося все 1943). Це вам не американські бої фастфудом у їдальнях.
Так давно не читала чогось винятково смішного, що спершу не могла ані зчитувати жарти, ані звикнути до легкої оповіді. Зденєк Їротка для чеської літератури хтось на кшталт нашого Остапа Вишні. Він також почав писати через те, що вмів розповідати історії, які подобалися людям — і почав робити це з гумором на сторінках газет. Тільки от у чеха замість мисливської тематики сатиричне висміювання окремих людських характерів і каламбури з приказками.
Сатурнін — новий слуга оповідача, а за сумісництвом справжній трикстер. На перших сторінках автор дає розлогу типізацію людей: сірий планктон, мрійники та, власне, авантюрні трикстери. Останні не тільки утнуть пригоду на рівному місці, але й затягнуть у неї всіх, хто опиниться поряд. Якщо обставини складаються найнуднішим чином, за звичними порядками, такі люди зроблять усе, щоби вивернути їх дриґом — для них це і є звичний порядок. Згадайте Барона Мюнхгаузена чи Карлсона. Оповідачеві пощастило найняти такого персонажа собі в слуги. І почалося.
Окрім того, що Сатурнін докладає максимальних зусиль, щоби розважити буденність наратора (майже ніколи не узгоджуючи це з ним), він щиро намагається допомогти: позбутися надокучливої тітки Катаржини чи поспілкуватися з чарівною дівчиною. Аристократичний оповідач спершу не розуміє поведінку дивака, але, звісно, згодом вони стануть друзями.
Але тільки цим захопити читача важкувато. Трикстерів у літературі вистачає, а нудних аристократів і поготів. Зденєк Їротка майстерно іронізує над популярними того часу (і сьогодні не менше) жанрами: любовними романами, книгами жахів чи воєнною літературою. Поки кожен герой розповідає історії, щоби розважити друзів у біді, Зденєк Їротка перекручує типові сюжети й підсміюється з тотального впливу однотипної літератури на людей і повсюдної патетики в текстах.
офтоп: Вищезгадана типізація персонажів стала місцевим мемом у Празі. Доктор Влах пояснює кожен тип, орієнтуючись на взаємодію людей із тістечками (одні на них дивляться, інші — думають влаштувати ними бійку, треті — починають кидатися в сусідів). Тож наступного року після виходу книжки кав’ярні почали додаввати в меню "миску Сатурніна" — тістечками з неї влаштовували бої між відвідувачами. Наскільки мені відомо, останню таку позицію прибрали в 2007 році (почалося все 1943). Це вам не американські бої фастфудом у їдальнях.
Book Forum зробив свої стікери, а я просто нагадую, що всі оці книжки, про які я пишу, готують до форуму. Тож зустрінемося у Львові!
У світлі камер. Крістіна Ковак
Нарешті мені випало почитати непогано збитий трилер.
Є дівчина, яка зникає в місті Вашингтон. Є поліція, що не повідомляє деталі розслідування. І є журналістка з кризою реалізації, яку це все сильно дістало. Якось я почала й от ніяк не перестану говорити про світовий тренд на неприємних героїнь. "Недостатньо" фемінні, пристрасні до алкоголю й грубуваті — і нічого ж не можеш зробити із симпатією, що поступово з’являється в душі до цих трудоголічок. Згадайте Гіліян Флінн або Гаську Шиян чи Russian Doll або Fleabag зі світу серіалів.
Так от колишня продюсерка новин Вірджинія саме така, злегка невротична: їй не сильно щастить у особистому житті, керівник на роботі — мудак, ще й журналістика розслідувань — сфера, у якій усі одне одного хоч трохи ненавидять. Крістіна Ковак не зі стелі все це зчитує, вона сама тривалий час працювала в редакції і знає закони ньзрумів. Поступово роман набуває рис журналістського детективу із елементами трилеру.
Місцями напруга може просідати через нагромадження сюжетних ліній, тому цю книжку можна розтягнути аж на два вечори (зазвичай про трилери кажуть, що "тримає всю ніч"). Нехай окремі рішення сторітелінгу виглядають зайвими, переживання Вірджинії достатньо втримують увагу читача, а ім’я вбивці залишається неочевидним до кінця (а в один момент аж долоні пітніють і сон лякається).
Нарешті мені випало почитати непогано збитий трилер.
Є дівчина, яка зникає в місті Вашингтон. Є поліція, що не повідомляє деталі розслідування. І є журналістка з кризою реалізації, яку це все сильно дістало. Якось я почала й от ніяк не перестану говорити про світовий тренд на неприємних героїнь. "Недостатньо" фемінні, пристрасні до алкоголю й грубуваті — і нічого ж не можеш зробити із симпатією, що поступово з’являється в душі до цих трудоголічок. Згадайте Гіліян Флінн або Гаську Шиян чи Russian Doll або Fleabag зі світу серіалів.
Так от колишня продюсерка новин Вірджинія саме така, злегка невротична: їй не сильно щастить у особистому житті, керівник на роботі — мудак, ще й журналістика розслідувань — сфера, у якій усі одне одного хоч трохи ненавидять. Крістіна Ковак не зі стелі все це зчитує, вона сама тривалий час працювала в редакції і знає закони ньзрумів. Поступово роман набуває рис журналістського детективу із елементами трилеру.
Місцями напруга може просідати через нагромадження сюжетних ліній, тому цю книжку можна розтягнути аж на два вечори (зазвичай про трилери кажуть, що "тримає всю ніч"). Нехай окремі рішення сторітелінгу виглядають зайвими, переживання Вірджинії достатньо втримують увагу читача, а ім’я вбивці залишається неочевидним до кінця (а в один момент аж долоні пітніють і сон лякається).