Сліпобачення. Пітер Воттс

Пітер Воттс, за фахом гідробіолог, став одним із найпотужніших канадських наукових фантастів (далі – НФ). Твори цього жанру ґрунтуються на певній гіпотезі, яка згодом пояснюється з наукового погляду. Звісно, цікаво дізнатися «Що було б, якби…», але часом така література надто обтяжена термінологією та й просто видається нецікавою. Тому жорстка НФ, де жанр вимагає подробиць і навіть чіткої відповідності наукам, узагалі може налякати читача подібністю до підручника. Пітер Воттс спростовує ці стереотипи, його припущення шокують поєднанням правдоподібності й мас-культурності. І хоча це не найпростіше чтиво, захопитися ним легко.

Отже, наприкінці століття у космос вирушає експедиція для першого контакту з невідомою формою життя. Автор відразу дивує нетиповою добіркою екіпажу. Командиром корабля є вампір (за канонами його існування вмотивоване науково), у команді також є лінгвістка Банда (у якій навмисне уживаються декілька різних особистостей), жінка-воїн (думкам якої підкоряється ціла армія роботів), біолог (його лабораторія є продовженням його тіла) та позбавлений емпатії спостерігач (і, власне, оповідач). Окрім того, що всі герої розширюють межі жанру, на них не чекають карколомні пригоди, натомість – потужна інтелектуальна робота для відкриття таємниці іншопланетян.

Герої Пітера Воттса стикаються з синдромом сліпобачення: вони дивляться, але не усвідомлюють побаченого. Автор досліджує людський розум, свідомість та різницю між цими поняттями. І у своїх висновках Воттс перегукується зі Станіславом Лемом: людина – проста істота, надрозум із легкістю перевершить її, а людина довго навіть не буде здатна збагнути цього. Кожна теорія, що звучить у книжці, є по-своєму незвичною, а майстерній художній обробці вона стає ще й поетичною. Та все ж місцями ця проза перевантажена науковими поясненнями. Як жартує сам Пітер Воттс: «Можна витягнути морського біолога з океану, але…»

Рік та Морті. Зак Горман

Перш ніж писати враження, після якого мене закидають тряпками, розповім передісторію. Серіал мене колись сильно вразив: For the Damaged Coda стояла на повторі, а деякі епізоди обговорювалися годинами. Тому, коли мені подарували перший том повного зібрання коміксів, крику було на весь район. Та прочитати його вдалося тільки нещодавно. Він кочував із рук у руки, встиг побувати в Лондоні й нарешті на декілька днів затримався вдома.

Мені не сподобалося.

Серіал тримав потужним і обґрунтованим sci-fi, а також умотивованим розвитком персонажів. Якщо в першому епізоді глядачів однаково бісили і Рік, і Морті, поступово співчуття до обох розвивається до таких масштабів, що важко зібрати думки до купи. Звісно, усе це підкріплювалося диким гумором, роботою з мас-культурою (сичуанський соус, ага) і деталізованим всесвітом, межі якого можна розширювати без кінця. Що з цього залишилося в адаптації? Окей, давайте поступово.

Усі наукові гіпотези звучать у коміксі так, наче перед автором лежали підручники 8-10 класів із фізики, астрономії та математики, — а він наосліп обирав із них терміни. І перед вами більше не захопливий космос із безмежжям таємниць, а фанські теорії на тему. Психологія героїв залишається на рівні того ж першого враження: Морті — придуркуватий підліток, який боїться власного голосу, Рік — безнадійний алкоголік і мізантроп із фантастичним рівнем мудацтва у ставленні до свого онука. І ніякої тобі мотивації — вони такі, тому що так диктує їхня зовішня характеристика. Якщо почитати відгуки на Goodreads, увесь негатив нівелюється словами: "Принаймні це було весело". Та гумор друкованої версії — це суцільні poop jokes та масні жарти. Зак Горман спробував погратися з руйнуванням червертої стіни, але якщо першого разу це викликало легку посмішку, на п’ятий раз виглядало вже просто недолуго.
Алюзії й великодні яйця тут надто "влобні", хоча цікаво, що більше акценту автор робить саме на комп’ютерні ігри — у оригіналі цього не так багато (не до кінця зрозуміло, чому дідусь Рік виявляється великим знавцем цих ігор, але хай буде). Зак Горман і далі працює з Усесвітом Джастіна Ройланда та Дена Гармона, безліччю альтернативних реальостей. Коміксист вигадує нові світи, але жоден не дотягує до рівня серіалу ані деталями, ані ідеєю. До речі, у інтерв’ю Зак Горман казав, що єдиною реакцією на комікс від авторів "Ріка та Морті" була ремарка: "Ти використовуєш занадто багато відрижок", — хоча він ніби врахував зауваження, половину тексту все одно займають похмільні звуки від Ріка.

Загалом, 10-хвилинна розповідь Дена Гармона про найбільш яскраві моменти серіалу вийшла більш змістовною, ніж 400 сторінок коміксу.

*BUUURP*

Ніл Ґейман якось написав сюрреалістичний комікс про Морфея, що став легендарним від перших випусків, а потім закріпив свій успіх завдяки екранізаціям його книжок «Кораліна» та «Американські боги». Террі Пратчетт 32 роки писав серію фентезійних романів «Дискосвіт», до останнього не припиняючи роботу з улюбленим всесвітом. Ґейман був першим журналістом, який захотів поговорити з Пратчеттом про «Колір магії» (перший роман циклу «Дискосвіт»), а згодом вони стали близькими друзями й редакторами одне одного. У довгих розмовах, нестримних жартах і безмежній вигадливості вони писали єдиний спільний роман – just for fun, а не для слави – так з’явилися «Добрі передвісники» і прогриміли мільйонними продажами.

Довго шукала привід, щоби нарешті написати про нього. Мій перший текст про Террі Пратчетта й перший для Inspired, здається, вийшов надто суб’єктивний і захоплений. Але про цю книжку справді не можна говорити інакше.

https://inspired.com.ua/creative/books/dobri-peredvisnyky-abo-navishho-radity-apokalipsysu/

Прибуття. Шон Тен

Молодий батько імігрує на інший континент, сподіваючись на нові можливості й фінанси для того, щоби забезпечити свою сім’ю. Світ, який створив Шон Тен, наповнений фантастичними істотами й деталізованими механізмами. Залишившись без близьких, він проходить усі муки пошуку роботи, самотньо тиняється невідомим містом і згодом знаходить друга – тваринку, що нагадує водночас собаку, кота й піранью. Поступово протагоніст починає знайомитися з іншими мігрантами, вони розповідають йому свої історії, пояснюють, як облаштоване їхнє нове життя, та віддаються ностальгії.

Роман без слів. І це факт, а не емоційний пафос після прочитання. Ілюстраторові Шону Тену вдалося намалювати графічний роман, сюжет якого аналізують і оцінюють незгірш за тритомні саги. У книжці на 128 сторінок справді не використана жодна літера, навіть для неймінгу навколишніх предметів чи означення локацій. Щоправда, автор вигадав уласні символи, які подекуди використав, та про їхнє значення можна тільки здогадуватися.

Візуально роман 2006 року стилізований під старий альбом фотографій. Розповідь перетікає між кадрами в сепії на пожовклих сторінках. Риси персонажів м’які й загальний настрій «Прибуття» хоч і пронизаний ностальгією, та не позбавлений доброти.

Люди в гніздах. Олег Коцарев

Словосполучення "сімейна сага" викликає в голові образ товстезної запиленої книжки, де поступово розгортається історія величезної родини — за цим фоліантом читач припадає порохом, поступово муміфікуючись. Уклін шкільному викладанню за це.

Але до сімейної хроніки продовжують звертатися сучасні автори, деконструюючи й переосмислюючи жанр, зокрема це робить і Олег Коцарев у своєму дебютному романі. Усі ці ярлики — "сімейна сага", "роман" не стільки описують текст, скільки пояснюють його суть. Добто це ви отримаєте на виході. А взагалі "Люди в гніздах" — це колаж. Він складений не тільки з нелінійно розкиданих уривків історій, але й із газетних вирізок, фотографій та інших маркерів часу, що потрапили під руку авторові.

Починаючи з XVII століття, охопивши декілька поколінь родини та стрибаючи різними географічними точками — Олег Коцарев пише невелику іронічну книжку, закликаючи ставитися до історичної пам’яті, як до гнучкої конструкції. Десь можна покрутити, десь — сатирично всміхнутися, але точно не треба виривати з читача трахею й кричати про вселенський біль. Описи тортур, воєн і тиранії, що ми звикли згадувати з тремором рук, тут перетворюються на факти, які сприймаєш спокійно: раніше було так, а тепер ось так.

Тож "Люди в гніздах" — це корисне засвоєння пам’яті, від якого ніхто не буде травмований. Автор таким чином роздивився хроніку свого роду: перетворивши окремих персонажів на метафори епох, удавшись до образної дійсності. Місцями цього символізму може видатися забагато; оповідь не в’язне, але осмислити романну дійсність важче.

Хороший приклад історії без брому. Виявляється, так її читати можна, і Винниченко таки помилявся.

У мене тут лежить матеріал на Читомо про архетип трикстерів (вони прикольні) у літературі. Спробую запустити серію щоденних коротких постів про них. А внизу можете показати, як вам такий формат. А можете і ні.

ТРИКСТЕРИ — ВСТУП
Персонажі-шкереберть підступні, з легкістю виставлять вас недоумком, затягнуть у халепу, а наостанок із задоволенням надурять цілий світ. Це герої, яких раціонально визначити як негативних, але опиратися непоясненній симпатії до них неможливо.

Демонічний архетип з’явився ще в міфології – людству в усі часи потрібні персонажі для викривання істини й висміювання моралі. З народної творчості вони перекочували в усі сфери людського життя, зокрема й у літературу. З дитячих байок ми пам’ятаємо образ Лиса: із широкою посмішкою й солодким голосом, а з "Аліси в Країні Див" Льюїса Керрола – із тими ж ознаками мінливого провідника героїні, Чеширського кота. Пам'ятаєте зі школи Лиса Микиту з "Фарбованого лиса" Івана Франка — і ще невідомо, хто виявиться більш непередбачуваним і хитрим.

Трикстер не має характерних зовнішніх ознак, тому він може втілитися як завгодно – автори цю їхню особливість активно використовують. Роальд Дал створив їх яскравими й бурлескними: чудернацький Віллі Вонка, страхітливі відьми й різнокольорові чудовиська. Образ трикстера в Астрід Ліндгрен бунтівний, він повністю суперечить нормам та серйозності: морквяноволоса Пеппі Довгопанчоха, яка вирушає на пошуки пригод задки, або безжурний коротун Карлсон, категоричний супротивник переживань. Вони не просто дико поводяться, але й зневажають і висміюють людей, що намагаються їм у цьому завадити.

Психоаналіз уподібнює цей типаж ледь не до сатани, адже це завжди шахрайська істота, архібрехун, у якому сконцентроване світове зло. У літературі їхні описи не такі моторошні – часто у розв’язці демонічна постать може й узагалі вибілитися, стати героєм. Достатньо згадати братів Візлі із серії книжок про Гаррі Поттера Джоан Роулінг – ці руді хулігани неодноразово повертали догори дриґом цілий замок, але й допомога від них завжди була незамінною.

ТРИКСТЕРИ — Частина 1

Хаул, Кальцифер та інші трикстери Діани Вінн Джонс

Cвіт Хаула – це повсюдні чари, тож трилогія Діани Вінн Джонс нагадує цілу антологію в’юнких бісів. Та кількість блазнів не впливає на рівень демонічності. Якщо встановити щось на кшталт ієрархії трикстерів від жартівливих і капризних до сатанинських, ці персонажі будуть чи не найневиннішими.

Демон Кальцифер міг би виявитися лукавим — як і вся нечисть. Однак цей вогненний біс, що живе у каміні, приручений — його пов’язує угода з чарівником. Тут нібито вгадується одвічний сюжет про союз між злим демоном і людиною: в обмін на певні послуги (типу талант, влада або молодість) жертва віддає свою душу. Очевидно, саме через цей мотив підступного договору Мефістофель став одним із канонічних трикстерів. Діана Вінн Джонс переграє класичний розвиток подій: Кальцифер підсилює могутність Хаула, отримує від нього дещо життєво важливе (майже душу), але ці стосунки перетворюються на дружбу.

Кальцифер більш слухняний, ніж інші представники його виду, хоча не завжди можна передбачити, кому він схоче коритися, а кому — покаже язика. Демон керує Замком, наче серце живим організмом: постачає гарячу воду, відлякує сторонніх і навіть змушує будівлю бігати. Спершу він слухається тільки Хаула, та це не заважає демону підколювати чаклуна. Кальцифер більше нагадує примхливе дитя, ніж Сатану, але й сам Хаул виявляється не менш виразним трикстером.

Усі впевнені, що Хаул — підступний чарівник, задурює дівчат і «з’їдає їхні серця». Авторка оживляє метафору типових серцеїдів із іронічною гіперболізацією. Сам Дон Жуан не є трикстером, проте є декілька персонажів, які поєднують риси обох архетипів: щонайменше, славнозвісний улюбленець жінок і блазень в очах королівської сім’ї Тіріон Ланістер із циклу Джорджа Мартіна (ви ж також раділи, що в останньому сезоні він повернувся до свого природнього образу?).

Перелік негативних характеристик у Хаулі розширюється. Його улюблена розвага — спокусити дівчину, дочекатися її зізнання в коханні й втекти на пошуки нової жертви. Його сусідку Софі невимовно дратують усі перевдягання, вигадки й побрехеньки. У її очах Хаул самозакоханий і примхливий: якщо цьому чаклунові погано, страждатиме весь світ, він укриє землю зеленим слизом, а небо — грозовими хмарами. Та читач достатньо швидко починає відчувати симпатію до цього гедоніста і помічає, що в Хаулі поряд з егоцентричністю співіснує турботливість, а його внутрішній світ складається не із зеленого слизу.


У другій книжці Діани Вінн Джонс події відбуваються у спекотніших місцях. І хоча географія історії про Абдулла посунулася далеко на південь, трикстери розважаються тут не менше. Обставини в житті молодого продавця килимів складаються так, що він опиняється на чужині, до цього ж має визволити свою кохану принцесу. Його супутником стає вередливий підступний джин, а згодом до них приєднується непевний шахраюватий старий солдат. З ними Абдуллі доведеться подолати пустелю.

Джини завжди були шайтанськими створіннями (згадуйте нещодавнього "Алладіна"), і в "Повітряному замку" — не виняток: він перетворює будь-яке бажання, навіть найсвітліше, на злу аферу. Більше того, цей демон ще й лінивий боягуз, що тільки й мріє про втечу зі свого ув’язнення. Він зобов’язаний здійснювати одне бажання на день, і щораз Абдулла сподівається перехитрити блакитного біса — зазнає невдачі. Улесливі й патетичні промови на джина також не діють. Він із задоволенням перетворює людей на жаб; його мета — повеселитися (чим більше шкоди , тим краще).

ТРИКСТЕРИ — Частина 2

Бартімеус Джонатана Страуда

Це історія про 12-річного Натаніеля, який хоче навчитися робити щось по-чаклунськи потужне. У світі "Бартімеуса" чарівники не мають магічних здібностей, а їхня сила вимірюється знаннями, за допомогою яких вони можуть керувати фантастичними істотами. Тож Натаніель старанно навчається, щоб пошвидше приборкати принаймні якогось біса. І хоча хлопчику сверблять руки до пригод, свого наставника він дурить, не соромлячись, а деякі його вчинки мало не кримінальні, він — тільки провідник для справжнього трикстера.

Якось Натаніель викликає одного з могутніх джинів, якими вирує тутешній Лондон. Бартімеус виявляється досвідченим і кмітливим духом, що володіє тисячолітніми знаннями. Принаймні в цьому він запевняє читачів за будь-якої нагоди. Завдання від Натаніеля надміру амбіційні й складні як на маленького хлопчика. Через них Бартімеус потрапляє в карколомні ситуації, із яких він все одно виплутується: перевтілюється, плутає ворога або йому просто сподівається на вдачу.

Тутешні джини не поважають і, тим паче, не дружать із чарівниками. А в Бартімеуса ще й з’являється унікальна можливість звернутися до слухачів і покепкувати з магів, що (нібито) недостатньо розумні. Не забуває він і про звичні кліше — ковпак і бороду. Демон глузує з їхньої недоречної гордовитості й самовпевненості, його описи майже завжди карикатурні. Він применшує драматизм і серйозність ситуації, у якій опиняється Натаніель, додає розповіді іронії. Усе це набуває саркастичного забарвелння, коли Джонатан Страуд прозоро натякає на постколоніалізм: стосунки між джинами й чарівниками відверто схожі на рабовласництво й нагадують про імперське минуле Британської імперії.

Одне в цій пригоді виглядає напрочуд чесно: від початку це не розповідь про дружбу чаклуна Натаніеля і джина Бартімеуса. Їхні історії — це дві окремі сюжетні лінії, які іноді перетинаються. Майте глузд, який 12-річний хлопчик стане дружити зі стародавнім страхопудалом, що пахне гірше за лондонську Темзу?

ТРИКСТЕРИ — Частина 3

Ринсвінд і Смерть Террі Пратчетта

Террі Пратчетт створив Дискосвіт, що складається з 41 книжки. І Ринсвінд у цьому світі — чарівник, якому не щастить найбільше. Обділений вдачею, залежний від азартних ігор і пристрасний до алкоголю. Успішним чарівником Ринсвінду теж не судилося стати — він знає лише одне закляття. З таким набором чеснот доводиться викручуватися.

У страховидному місті Анк-Морпорк горе-чаклун знає два заняття: розбій і пияцтво. У барв він розповідає людям історії, дуже правдиві, але ще більше — перекручені. Такий собі місцевий Барон Мюнхгаузен, щоправда, на відміну від легендарного базікала, чарівник заробляє цими розмовами на їжу. Йому далеко до рівня махінацій Остапа Бендера з "Дванадцяти стільців", для цього Ринсвінд надто лінивий, та часом йому вдається дрібне ошуканство.

Отож, поки ви слухатимете чергову химерну побрехеньку, він забере курячу ніжку з вашої тарілки й вип’є все пиво з вашого кухля. Водночас спритними очима оцінить увесь матеріал, із якого складається ваш одяг і спорядження, щоби згодом залишити вас і без цього. До речі, якщо ви не місцевий в Анк-Морпорку, це тільки погіршить ситуацію, оскільки Ринсвінд вміє заговорювати зуби будь-якою мовою (навіть тією, у якій немає ані іменників, ані прикметників).

Якось у бар потрапив мандрівник Двоцвіт із найзаможнішої частини Дискосвіту, який мріяв відчути екзотику занедбаності Морпорка. Цей мішок із грошима легко піддався на переконливі й деталізовані розповіді чарівника. Двоцвіт сам виніс собі вирок: запропонував Ринсвінду бути йому гідом і подорожувати разом, щоб побачити найцікавіші місця торгової столиці. Звісно, за цю роботу-ошуканство подорожній ще й пообіцяв захмарно високу зарплатню.

Ще за давніх часів покровителем таких типів, як Ринсвінд, був грецький бог Гермес. Він був провідником душ у підземне царство (бідний Двоцвіт, якби він знав!), заступником торгівлі (відповідно й шахрайства) і злодійства. Загалом, у пантеоні богів він тримався завдяки своїй вигадливості й хитромудрості. До речі, Ринсвінду згодом вдасться дурити і Смерть також.


Террі Пратчетт із задоволенням перевертає все з ніг на голову. І Смерть у нього ніби суворий та жахливий, із усіма відповідними атрибутами: гострою косою, голосом наче-могильні-плити-скрегочуть і чорним плащем, але цей Смерть втомився. У нього така нудна робота: забирати душі людей, вислуховувати незадоволення померлих; він хоче відпочити: сходити порибалити, глянути, як живуть люди, гладити котів. Постійні втечі Ринсвінда від фатуму — не єдиний відступ від законів буття, який дозволяє собі цей темний жнець. Він може затримати коліщатка в механізмі всесвіту, щоб зайвий раз помилуватися котом. Не виключено, що саме через цю характеристику пратчеттівський образ смерті став одним з улюблених у масовій культурі.

Герої Террі Пратчетта так чи інакше створюють хаос навколо себе. До їхньої появи на обрії все стабільно — стабільно погано. Але от Ринсвінд виходить за межі бару, Смерть спускається до людей — і все стає просто нестерпно. Ринсвінд декілька разів ледь не вбиває себе й Двоцвіта заразом. Жнець робить усе можливе, щоб його не впізнали й просто зникає, залишивши всі свої обов’язки в руках підлітка. Загалом, усьому Дискосвіту загрожує Апокаліпсис. Здавалось би, цим усе й має завершитися в розмові про кінець (і світу, і життя). Проте в Террі Пратчетта все вкотре перевертається: Смерть усіх рятує, а Вершники Апокаліпсису грають у карти.

ТРИКСТЕРИ — Частина 4

Середа, Локі і всі-всі-всі Ніла Ґеймана

Ще один автор, який любить оточувати себе містикою й міфологією, а відповідно й незліченною кількістю трикстерів — Ніл Ґейман. Спершу видається, що головний герой його роману "Американські боги" цілком звичайна людина — Тінь Мун. Він щойно вийшов із в’язниці, але життя не стає легшим — його дружина гине, перед тим зрадивши йому. Мун від горя він впадає у прокрастинацію, він і до того ніби відіграв другорядну роль у власному житті, а тепер лише вбиває час до похоронів.

Однак, на шляху додому до нього чіпляється пришелепкуватий старигань, що називає себе Середою. Його поведінка натякає на Білого Кролика з "Аліси в Країні див": чоловік стукає пальцем по годиннику на зап’ясті й нервово повторює: "Запізнюємося!". Ця алюзія — ніби передмова до урвища сюрреалістичних пригод, у які втрапить головний герой, якщо буде слідувати за старим із бородою. Набридливий сусід відверто бісить Тінь, вмовляє взятися за роботу, і після скептичних аргументів щодо безвиході диваку вдається переконати нещодавнього в’язня піти до себе на службу.

Так Середа затягує Тінь у вир суцільної ахінеї, яку не так просто збагнути. Час від часу Тінь помічає якісь дивні зміни в його зовнішності: він видається то опецькуватим нездарою, то могутнім старцем у розквіті сил. Загалом, уважний читач швидше за головного героя збагне, якою є сутність Середи.

Виявляється, що супутник Тіні, який доволі швидко відсуває його на другий план, ніхто інший, як Одін — верховний скандинавський бог. Звідси й усі його амбіції: бажання повернути владу давнім богам та відволікти людей від технологій, грошей і миру — сучасних святинь. Старі братчики поважають Середу, проте не достатньо вірять у його авантюру, пам’ятаючи про його вдачу до ошуканства й баламутства. Одіна знають як брехуна й хитрого звабника — і ці звання він неодноразово підтверджує.

Він провертає афери різного масштабу: заговорює зуби офіціанткам, обдурюючи їх, забирає в людей тисячі доларів просто на вулиці, прикидаючись банківським службовцем. Іноді йому справді потрібні гроші, але зазвичай він це робить заради сміху. Виважений і спокійний Тінь завжди помічає ці трюки й докоряє Одіну за нечесність, хоча бог із легкістю знаходить пояснення й виправдання до кожного свого вчинку. Він не соромиться свого вульгарного життя та звик до божественних вакханалій і розваг.

Поки Тінь подорожує усією Америкою з Одіном, він знайомиться з іншими богами. Оскільки всі вони прийшли з давніх міфів різних народів, ледь не в кожному з них вгадуються риси трикстерів. Поряд із людьми вони ворожать, обманюючи клієнтів, махлюють в азартних іграх. І жоден не втрачає нагоди посміятися з апатичного й великого Одінового супутника.

У одному із забутих (світом, але не богом) барів Тінь зустрічає лепрекона Вар’ята Свіні. Цей персонаж повністю уособлює архетип юнгівського колективного несвідомого. Він провокує Тінь на бійку, сварку, злість — словом, виловлює в його байдужості яскраві емоції. Свіні — рудий ірландець, він показує найліпші фокуси з монетами, щедро використовує лайку та має незвичний зріст, як для казкового лепрекона. У його бійці немає ані логіки рухів, ані особливого стилю — він просто клеїть дурня. Зовнішньо він найбільше нагадує чорта: цапа з великими зубами. Як і будь-який блазень, рано чи пізно він потрапляє в одну зі своїх же пасток.

Згодом до Вотана приєднається Нансі, африканський бог-трикстер з анекдотів, що має багато перевтілень, найчастіше з’являється в подобі павука, Анансі. Він здається наймилішим з усіх: темношкірий старенький дід, який любить морозиво й дівчат, іноді невинно кпинить із Тіні. Розповідає байки з масними жартами, нібито про самого себе — маленького мерзенного павучка, який знущається й гигоче з усім тваринним світом Африки. Увага, яку він отримує, розповідаючи ці історії, приносить йому надзвичайне задоволення.

І нарешті співкамерник Тіні — О’Блуда на прізвисько Ловкий. Найбільший брехун у цьому пантеоні. До кінця історії його роль залишається таємницею: О’Блуда втілюється в декількох різних персонажах, і завжди залишається непізнаваним. Справжня сутність Ловкого стоїть в одному ряді з найверткішими відомими шулерами: із Гермесом, Одіссеєм, Мефістофелем та Одіном. О’Блуді вдається обвести всіх навколо пальця й закрутити одну з наймасштабніших афер усіх часів. Та, як відомо, доля трикстера пророкує йому розплату за всі витівки.

У мене неодноразово запитували, чому не перетворюю свою сторінку в інстаграм на книжкограм. Проблема в тому, що всі ці затишні й світлі фотографії сторінок із кавою, круасанами й квітами поряд — страшенно нудно. І от Гізер Докрей випустила добірку прямо в мій снобський скепсис.

Дикі й дивні книжкограми: відфотошоплені poop jokes на обкладинках, неочевидні подарунки до бібліотек і самотній блог Фланнері О’Коннор. Золото!

Відразу підписалася на декілька:
@donatedbooks (звісно, мій фаворит — книжки, які приносять у публічну бібліотеку)
@paperbackfromhell
@storyofmyfuckinglife

Тут добра на будь-який збочений смак: https://mashable.com/article/best-weird-bookstagram/

Розмова з поетами складається якось абсолютно інакше. Їхні слова невимушено формують метафори, а думка легко узагальнюється. Словенський письменник Алеш Штеґер поділився своїм баченням національної травми, здатності прощати та розповів, що там із літературою в Словенії.

Довго думала, яку б структуру матеріалу зробити, щоб не втратити смисли, тому така форма: монолог про травму й діалог про все інше.

http://www.chytomo.com/absurd-iak-sposib-zakryty-travmu-u-rozmovi-z-aleshem-shtegerom/

За спиною. Гаська Шиян

Про цей роман чула однаково багато і до його друку, і після: книжка змінювала видавців і обкладинки, мала бути облікована ще минулого року, а за декілька місяців після виходу авторка отримала літпремію ЄС (і Галина Шиян стала першою лауреаткою з України).

Всі писали, що "За спиною" про війну, але ні. Він про жіночність і маскулінність.

Головна героїня звертається до свого хлопця. Його мобілізували в АТО. Він — не відмазався, вона — не розуміє чому. Добра третина книжки є суцільною "сповіддю" коханому: сум, що переходить у злість, щоденна рутина й ненадруковані смс. Але адресат відходить у дедалі щільніший туман і дівчина залишається з монологом, якому не потрібен слухач.

Війна в романі залишається декораціями, і Гаська Шиян свідома цього. Вона говорить про цивільних людей, які живуть у одному кінці країни, коли в іншому триває війна. Ці люди сьогодні можуть волонтерити і вітати переселенців зі святами, а завтра звалити в Париж, тому що дістало. Хоча письменниця працює з емпатією читачів і заворожує персонажами: до них звикаєш, вони тебе розуміють; тут немає ремарківської турбулентності й улюбленого героя не вибають на жорстокій війні.

Жоден із характерів не претендує на позитивну солодкавість. На противагу повсюдній культурній богемі в книжках, Гаська Шиян розповідає про нову богему — програмістів, буденність яких виявляється не менш розпусною, але більш заможною. Її герої — своєрідні міленіали, і саме в їхні голови вона прагне зазирнути, роблячи ставку на емоції, а не на сюжет. І виявляється, що зміна думок жінки, у якої хлопець пішов на війну, — сюжет, за яким не втомлюєшся слідкувати.

Це жіноча проза, яка нівелює упередження щодо цього словосполучення: вона не обмежена романтичними стосунками чи конкретними цільовими читачами. Що важливо, авторка мислить і про маскулінність в контексті війни також — а це вже набагато ширша аудиторія, ніж у канонічних книжок у рожевих обкладинках. Питання "обов’язок чи спалах адреналіну" тільки зачинає роздуми героїні про чоловіків у кризові часи.

Зрозуміла не-воєнна проза з психологічною мотивацією героїв, жвавою еротикою (повірте) і рівним сюжетом — Гасьці Шиян це вдалося.

Добрі новини з Аральського моря. Ірена Карпа

На цей роман чекали п’ять років і це тринадцята книжка Ірени Карпи. Масштабнішої авторки з покоління 2000-х в Україні немає. Цю інформацію варто тримати в голові під час прочитання тексту нижче.

Ірена Карпа пише роман-квартет: авторка розповідає історії чотирьох українок, які живуть у Парижі. Колишня феменка Маша, ревнива матір Рита, терористка Хлоя та інфантильна Богдана — у цій палітрі вгадується яскравість (якщо не епатажність) і попередніх Карпиних героїнь. Вони проходять усі можливі пертурбації життя: їх кидає з бідності в Астон Мартіни, вони розстрілюють людей і вирощують дітей. Героїні, не зупиняючись, перебувають у постійній подорожі. Увесь роман надзвичайно кінематографічний, тут кожен абзац претензійно не-нудний — але саме таке перманентне здивування впродовж 600 сторінок і втомлює. Градус напруги в історії не змінюється — він постійно високий. Тобто тут немає затишшя, а без нього немає й саспенсу. Отже, усі ці пилипи з конопель просто не спрацьовують.

Життя Маші, Рити, Хлої та Богдани сповнені тригерів, які могли би відгукнутися яскравою емоційною реакцією. Вони проходять через голод, терплять знущання чоловіка-алкоголіка, ідуть у «ФЕМЕН» урешті-решт. Але все залишається на рівні "подразника" — запам’ятовується саме він, а не внутрішній відгук дівчат. Цікаво, що психологічні портрети героїнь перетікають один у інший — таким чином кожна рано чи пізно впадає в істерику, прагне самодостатності чи згорає від ревнощів. Із одного боку, це така собі данина girl power — мовляв, усі ми розуміємо одна одну. Із іншого, усі карпівські персонажки страшенно одноманітні, а їхня реакція на подію набагато більш передбачувана, аніж подія, що цю реакцію провокує.

Cекс тут мало чим відрізняється від будь-яких інших дій персонажок — він грає не більшу роль, ніж їхні прийоми їжі чи сон. Ці сцени здебільшого брутальні й доволі очевидні. Відвертість і пошлість могли шокувати українських читачів у 2000-х, але зараз така кількість схожих сцен сексу просто знуджує.

Персонажки Ірени Карпи впадають у чоловіконенависництво, а їхні партнери рано чи пізно виявляються тотальними мудаками. Такий собі зворотній сексизм. Можливо, саме ця однобока критика від чотирьох нібито різних героїнь із різним бекграундом зумовлює нульову емпатію; а можливо — недостатня психологічна мотивація такої відрази.

У результаті Ірена Карпа продовжує плутатися в автобіографічній прозі (що, нагадаю, принесла їй неабияку популярність у 2000-х). У романі вгадується і переїзд авторки до Парижа, і музична кар’єра в групі, і виховання дітей (хай навіть кожен цей аспект Ірена Карпа розширює й виводить за межі буденності). Але сьогодні це читається як недопрацьована вигадка: можливо, історія однієї з героїнь могла би стати хорошим сюжетом для фільму чи навіть роману, та чомусь цих героїнь аж четверо, їхні характери втрачають концентрацію, а історії — увагу читача.

І є ще одна проблема. Можливо, "Добрі новини з Аральського моря" могли би вибухнути як довгоочікувана жіноча проза, але цього ж року вийшла "За спиною" Гаськи Шиян, про яку я писала в попередньому пості — а вона набагато міцніша.

Зрозуміти комікси. Скотт Макклауд

Ще в серпні минулого року Ярослава Стріха написала у своєму профілі на Goodreads про переклад цієї книжки — звідтоді на неї й чекалося. Важливі моменти:

• ви можете не читати комікси
• ви можете не любити комікси
• ви можете називати комікси низьким стилем
• ви можете вважати комікси забавкою для дітей

Усе це в жодному разі не має стати на заваді перед прочитанням цієї роботи. Скотт Макклауд сам знає, що перед ним може бути будь-який читач, і він хоче, щоби комікс зрозумів кожен. У формі зображень, які супроводжує текст, автор маркує історичні та культурні витоки цього виду мистецтва. Так у коміксі з’являється аналіз картин Стародавнього Єгипту, гравюр та мультфільмів (колись задумувалися, чому нам подобається анімація? — Скотт Макклауд пояснює).

Автор викликає читача на дискусію: із чимось можна погоджуватися, щось — заперечувати, та обов’язково відкривати нове. Він зовсім не претендує на беззаперечність своїх теорій, постійно іронізує над собою та звертається до інших дослідників. Такий підхід не тільки викликає довіру в читачів, але й справді наближує до істини. Навіть якщо ви вже читали комікси раніше, Скотт Макклауд пояснює, як вони працюють і чому саме так. Динаміка, колір, мова — усе це постійно змінюється й заслуговує на аналіз. На виході можна зібрати добрячий список візуального чтива to-read: від японської манги до європейських графічних романів.

Цей комікс можна було би прочитати години за три, але ледь не кожні п’ять сторінок затримуєшся, щоби зробити закладинку, виписати чи підкреслити щось важливе для себе. "Зрозуміти комікси" пояснює, як любити комікси й чому воно того варте.

Усі ці пости про нові романи Ірени Карпи та Гаськи Шиян були стислими передмовами до порівняльної рецензії, що нещодавно вийшла на Читомо. Три слова про автобіографізм, два — про т.зв. "жіночу прозу".

P.S. А раптом у когось є коментарі до матеріалу, каналу й життя загалом.

http://www.chytomo.com/irena-karpa-ta-haska-shyian-korotshe-avtobiohrafizm/

Мондеґрін. Володимир Рафєєнко

Перший українськомовний роман автора, якого я вже радила й зараз робитиму це знову.

Останні романи Володимира Рафєєнка рефлексивні: "Довгі часи" осмислюють війну на Донбасі, а "Мондеґрін" — еміграцію та зміну мови. У них автор нібито каналізує всі роздуми та о́брази, що виникають на злобу дня. До переїзду на Київщину 2014 року письменник узагалі не розмовляв українською мовою, тому головний герой "Мондеґріну" — майже прототип автора.

Майже — оскільки найбільшою мірою Володимир Рафєєнко концентрує увагу на розмислах Габи про чужу (невідому) мову. Це міг би бути в’язкий і плутаний філологічний роман-ребус на кшталт "Хозарського словника" Мілорада Павича, але Рафєєнко йде іншим шляхом — він мотивує звихнутість навколишнього світу безумом самого героя. Читач постійно балансує між поняттями реального, вигаданого та забутого. Тобто поступово читач усвідомлює, що Габа ближчий, ніж здається; його думки про мову транслюють і наші особисті вагання та суперечки. Автор до останнього залишає відкритим питання: "Що ж із цього було насправді?".

Mondegreen — особиста інтерпретація неправильно почутого слова. Найчастіше ця помилка стається з текстами пісень. Уперше термін ужила американська письменниця Сильвія Райт, згадуючи, що раніше в шотландській баладі чула "...and Lady Mondegreen" замість слів "...and laid him on the green".

Вивчаючи нову мову, Габа постійно стикається з мондеґріном, що викликає каламбури та метаморфози. І Кобилячу Голову. Це вигадана подруга дитинства Габи, що переслідує його й у дорослому житті. Цікаво, що Володимир Рафєєнко саме її вбачає в образі наставниці/наглядачки за філологічною грамотністю мови героя (тобто Кобиляча Голова буквально контролює, як Габа виконує домашні завдання з української мови). Адже в українському фольклорі цей образ має двоїсту природу: символ смерті та щедрості (хай навіть щедрості померлих предків).

Тобто гротескну дійсність "Довгих часів", яка когось привабила, а інших — відлякала, Володимир Рафєєнко залишає, роблячи поблажку на довіру читача: наскільки сліпо ви віритимете цьому? Так само він залишає й кисло-солодку іронію: це ще смішно чи вже можна пускати сльозу? "Мондеґрін" більше тяжіє до філософського роману, ніж до роману абсурду (на відміну від попереднього), наприкінці залишаючи читача з усвідомленням, що свідомі завжди божевільні, і з пусткою в очах.

Кладовишче домашніх тварин. Кевін Колш та Денніс Відмайєр

У мене завалявся один текст, який треба пустити в маси, бо біда.

Щаслива американська сім’я переїжджає до нового етапу свого щастя — дому на узбіччі лісу в маленькому містечку. Загалом, у них усе добре, доки в їхньому житті не з’являється Зло. Знайома історія? Таких щорічно виходить у широкий прокат до десяти. Сценаристів нової екранізації роману Стівена Кінга "Кладовище домашніх тварин" конкуренція чи зужитість теми не лякає. Водночас, їхнє кіно не лякає глядачів.

Роман, що вийшов у 1983 році, став легендарним: мало того, що сам Стівен Кінг і його близькі боялися це читати, книжка взагалі не мала бути опублікована. За декілька років після написання, автор якось не встигав здати рукопис іншої книжки до дедлайну, тож згадав про забуте "Кладовище домашніх тварин". Далі сталося, як це зазвичай буває в Стівена Кінга: слава роману, не зовсім вдала екранізація, і от за 30 років — зовсім невдалий римейк.

"Кладвишче домашніх тварин" (там має бути помилка, оскільки напис на табличці робили діти), що розташоване за будинком сім’ї Крідів, — виявляється сакральним місцем. Довгі роки там чаїлася темна сила, що здатна оживити мертвих і викликати бажання повернутися в живих. Якщо в екранізації на джерелі зла відразу зроблений яскравий акцент, у книжці тривалий час кладовище та його містичність залишається тільки лейтмотивом.

Що ж тоді так сильно лякало? "Кладовище домашніх тварин" — це трилер. Читачі напружуються буквально від перших сторінок роману і не виходять із цього стану до останнього. Саспенс накручується в стосунках між людьми: дрібними подружніми сварками, виснаженістю від ниття дітей, флешбеками в дитячі травми. Письменник вдало витримує "затишшя" — удаваний спокій, у якому лише вгадуються відтінки тривоги. Додати сюди містицизму та язичницького фольклору — і нервова неврівноваженість після прочитання забезпечена на тиждень уперед. Стівен Кінг зумів розібратися не тільки з дорослою психологією та страхами, але зазирнув у думки дитини й передав внутрішню інакшість досвідів. Дитина сприймає цей світ у іншому вигляді, очевидні для дорослих речі набувають в дитячих очах нових барв. Попри моторошність історії, це ще й надзвичайно цікаво читати.

Увесь цей психологізм режисери Денніс Відмаєр і Кевін Колш ретельно згребли докупи й викинули подалі від екранізації. У фільмі 2019 року спробували зробити акцент тільки на страшних моментах із оригінальної історії. Ось туман повзе землею, моторошна музика на фоні, затишшя, скример! — із чергування різних варіацій цієї формули й складається весь сюжет. Але такий підхід — не злочин для кінематографу, він може спрацьовувати (увесь "Астрал" на цьому тримається й успішно лякає). Одна проблема: фільм "Кладовище домашніх тварин" зовсім не страшний. Окремі сцени можуть виглядати огидними (мозок назовні й слиз на кістлявому тілі — класика) або моторошними (діти в ритуальних масках — чи не єдине цікаве рішення поза романом). Після прочитання книжки Стівена Кінга з’являється побожний страх перед котами, а от нявчання патлатого пухнастика на екрані викликало в залі регіт.

Це кіно використовує ті прийоми жахів, які вже давно висміяли в кінематографі. Тому тіло дівчини, що страждає від спинного менінгіту, більше схоже на безформного слизького Чужого; вищир кота нагадує невдалих кіношних вампірів, а мертва дитина, яка щойно встала з могили, виглядає, як порцелянова лялька.

І навіть нестрашне кіно може бути хорошим. Яскравий приклад — нещодавнє "Ми" Джордана Піла: там усе одно є саспенс, воно майстерно зроблене і його цікаво дивитися. Кінцівка "Кладовища домашніх тварин" відкривається глядачам ще в трейлері, а для тих, хто не бачив трейлер — у перших кадрах фільму. Тож, познущавшись із глядача перипетіями дивного монтажу, нудних діалогів і невмотивованих дій пласких персонажів, творці фільму нарешті констатують: так, усі справді помруть.

Щасливі падіння. Євгенія Бєлорусець

У книжці дві передмови: одна — українськомовна, інша — російськомовна; однією починається книжка, іншою — історія. Героїню перестріває жінка та просить поставити декілька питань — для інтерв’ю. У відповідь на свої непоставлені питання вона почує короткі історії, про тих, кого зустрічала авторка. Здебільшого — це жінки, щонайменше — дивакуваті. Вони живуть у сусідніх квартирах, продають вам квіти або роблять манікюр. Євгенія Бєлорусець робить їх головними героїнями своїх оповідань на декілька сторінок: у кожної є свій момент щастя чи своя драма; важливо тільки помітити це. Таким чином "глибока психологічність" не обтяжується титанічною формою й сприймається легко, як "укол", про який писав Ролан Барт. Авторка викликає моментальну емпатію в читача.

Виходить така естетська річ: мінімалістичне оформлення, витримане в трьох меланхолійних кольорах, доповнене чорно-білими фотографіями та витонченою прозою. Кожне фото йде паралельно до оповідання, розповідаючи окремі історії людей і будівель, а не доповнюючи тексти. Євгенії Бєлорусець удається створити затишок у обставинах, які ми не звикли вважати приємними, зачарувати читача простими речами. Її проза гіпнотизує, межуючи між надривом і спокоєм. Читач постійно дивується неочевидним дратівникам героїні або, навпаки, характеристикам, що зачаровують.

Загалом, це чергова спроба осмислити війну на Сході, переселення через цю війну та самотність — крізь призму жіночої історії, псевдодокументальності й наївності.

І вже насамкінець зовсім суб’єктивно: від цієї книжки важко відірватися.