Терор. Ден Сіммонс
Острах перед прочитанням "Терору" нагадав відчуття, коли підступалася до "Сліпобачення" Пітера Воттса. І хоча останній усе ж жорсткіший у термінології, Дена Сіммонса також читаєш із довідником. Через "лагіднішу" науковість роман поглинає з головою відразу — емоціями, холодом та міфологією.
Наприкінці 1840-х років британський дослідник Джон Франклін вирушив у експедицію через Північний Льодовитий океан; незважаючи на підготовку, масштаби й досвід команди, усі учасники експедиції стали жертвами холоду, цинги, голоду й отруєння. У 2007 році Ден Сіммонс випустив роман, у якому розповів і домислив долі окремих членів команди, а також запропонував свої причинно-наслідкові зв’язки в катастрофічності подорожі. У кожній главі автор, наче з камерою в кіно, ходить назирці за персонажем, передає його переживання, флешбеки з життя на суші й ставлення до ситуації на кораблі. Ден Сіммонс із перших сторінок занурює читачів у мороз, що може сягати позначки -50 градусів за Цельсієм, підсилюють враження й усі натуралістичні деталі того, як реагує людське тіло на таку температуру. Тож від початку це нагадує триллер, що майже 700 сторінок буде тероризувати своїх персонажів нестачею цивілізації.
Однак Ден Сіммонс щонайменше вдвічі розширює цей каркас. По-перше, він доволі швидко виходить на сартрівську ідею «Пекло – це інші люди»: у боротьбі за виживання члени команди готові порушувати закони, вбивати й удаватися до канібалізму – із розвитком сюжету це виводиться в абсолют. По-друге, відразу стає зрозумілим, що фізично експедиції загрожує не тільки клімат чи голод, на них чатує дещо жахливе: чи то звір, чи то темна сила. Автор подає міфологію ледь не науково, аналізуючи, що й чому могло би з’явитися в крижаній пустелі.
Таким чином у «Терорі» перетинається світ людей зі світом природи й світом духів, результатом взаємодії цих компонентів є потужний і напружений роман, від якого не хочеться відриватися.
Острах перед прочитанням "Терору" нагадав відчуття, коли підступалася до "Сліпобачення" Пітера Воттса. І хоча останній усе ж жорсткіший у термінології, Дена Сіммонса також читаєш із довідником. Через "лагіднішу" науковість роман поглинає з головою відразу — емоціями, холодом та міфологією.
Наприкінці 1840-х років британський дослідник Джон Франклін вирушив у експедицію через Північний Льодовитий океан; незважаючи на підготовку, масштаби й досвід команди, усі учасники експедиції стали жертвами холоду, цинги, голоду й отруєння. У 2007 році Ден Сіммонс випустив роман, у якому розповів і домислив долі окремих членів команди, а також запропонував свої причинно-наслідкові зв’язки в катастрофічності подорожі. У кожній главі автор, наче з камерою в кіно, ходить назирці за персонажем, передає його переживання, флешбеки з життя на суші й ставлення до ситуації на кораблі. Ден Сіммонс із перших сторінок занурює читачів у мороз, що може сягати позначки -50 градусів за Цельсієм, підсилюють враження й усі натуралістичні деталі того, як реагує людське тіло на таку температуру. Тож від початку це нагадує триллер, що майже 700 сторінок буде тероризувати своїх персонажів нестачею цивілізації.
Однак Ден Сіммонс щонайменше вдвічі розширює цей каркас. По-перше, він доволі швидко виходить на сартрівську ідею «Пекло – це інші люди»: у боротьбі за виживання члени команди готові порушувати закони, вбивати й удаватися до канібалізму – із розвитком сюжету це виводиться в абсолют. По-друге, відразу стає зрозумілим, що фізично експедиції загрожує не тільки клімат чи голод, на них чатує дещо жахливе: чи то звір, чи то темна сила. Автор подає міфологію ледь не науково, аналізуючи, що й чому могло би з’явитися в крижаній пустелі.
Таким чином у «Терорі» перетинається світ людей зі світом природи й світом духів, результатом взаємодії цих компонентів є потужний і напружений роман, від якого не хочеться відриватися.
На Читомо анонсували вітрину. Можна вже віддаватися передарсенальній лихоманці й відмічати очікувані книжки, щоб не забути про них у веремії новинок.
stay tuned
ще запропоную суб'єктивні акценти
http://www.chytomo.com/vitry-na/knyzhkovyj-arsenal-2019/
stay tuned
ще запропоную суб'єктивні акценти
http://www.chytomo.com/vitry-na/knyzhkovyj-arsenal-2019/
Коротко про найважливіші новинки зарубіжної художки. Якщо навіть не вдасться потрапити на Книжковий арсенал (whaaat), на них варто полювати в книгарнях.
Абсурд, жахи й краса — три кити, на яких тримається моя добірка для Читомо. Нехай своєрідно, але точно не нудно.
http://www.chytomo.com/iaki-pereklady-shukaty-na-knyzhkovomu-arsenali-2019/
Абсурд, жахи й краса — три кити, на яких тримається моя добірка для Читомо. Нехай своєрідно, але точно не нудно.
http://www.chytomo.com/iaki-pereklady-shukaty-na-knyzhkovomu-arsenali-2019/
Читомо
Які переклади шукати на Книжковому Арсеналі-2019
Читомо розповідає про перекладні новинки, які з'являться в українських видавництвах до Книжкового Арсеналу - 2019.
Сніданок з Борджіа. ДіБіСі П’єр
Хлопець із дівчиною обмінюються повідомленнями, домовляючись про зустріч у Амстердамі. Через погані погодні умови літак хлопця зупиняється в Великобританії: усі готелі поблизу аеропорту зайняті, мобільний зв’язок постійно зникає, і крізь туман таксі завозить Аріеля в старовинний готель. Тим часом дівчина в чужому місті переживає, що хлопець її кинув.
Перебої з покриттям та Wi-Fi’єм – ключова ідея роману. Через те, що зараз за допомогою гаджетів можна вирішити буквально будь-яку проблему, зазвичай у героя телефон забирають ще на початку, тим паче в книжках жанру горрор (який майже всуціль складається з того, що в героя виникають проблеми). ДіБіСі П’єр, лауреат Букерівської премії в 2003 році, спробував показати безсилля сучасної людини за відсутності технологій – і паніку, що виникає за таких умов. Увесь сюжет насичений передсаспенсовими моментами, такими, де нібито має початися напруга й трилер, але автор успішно залишає ці моменти в підвішеному стані. Дивакуваті співмешканці готелю, закохана й неадекватна дівчина, туман урешті-решт – усі ці прийоми не спрацьовують до кінця.
"Сніданок з Борджіа" достатньо нашпигований моторошними деталями, щоби вивести героїв і читачів із зони комфорту. Але для того, щоби стати сучасною "Сімейкою Аддамсів" йому не вистачає гумору, а для нового макабричного роману в дусі Едгара Алана По – саспенсу й кошмарності.
Та все ж це хороша історія, якщо до неї підійти як до атмосферної розповіді. ДіБіСі П’єр розплутує клубок таємниці з двох боків: Зеви, що блукає чужим містом, та Аріеля, що хоче вирватися з готелю жахів. Якщо довіритися анотаціям і чекати на горрор, це читання буде менш приємним. А от дивний і некомфортний роман ДіБіСі П’єр цілком може забезпечити.
Насправді як любителька жахів мала надто завищені очікування (спасибі відгукам), тому вам ці очікування занижую))0)
Хлопець із дівчиною обмінюються повідомленнями, домовляючись про зустріч у Амстердамі. Через погані погодні умови літак хлопця зупиняється в Великобританії: усі готелі поблизу аеропорту зайняті, мобільний зв’язок постійно зникає, і крізь туман таксі завозить Аріеля в старовинний готель. Тим часом дівчина в чужому місті переживає, що хлопець її кинув.
Перебої з покриттям та Wi-Fi’єм – ключова ідея роману. Через те, що зараз за допомогою гаджетів можна вирішити буквально будь-яку проблему, зазвичай у героя телефон забирають ще на початку, тим паче в книжках жанру горрор (який майже всуціль складається з того, що в героя виникають проблеми). ДіБіСі П’єр, лауреат Букерівської премії в 2003 році, спробував показати безсилля сучасної людини за відсутності технологій – і паніку, що виникає за таких умов. Увесь сюжет насичений передсаспенсовими моментами, такими, де нібито має початися напруга й трилер, але автор успішно залишає ці моменти в підвішеному стані. Дивакуваті співмешканці готелю, закохана й неадекватна дівчина, туман урешті-решт – усі ці прийоми не спрацьовують до кінця.
"Сніданок з Борджіа" достатньо нашпигований моторошними деталями, щоби вивести героїв і читачів із зони комфорту. Але для того, щоби стати сучасною "Сімейкою Аддамсів" йому не вистачає гумору, а для нового макабричного роману в дусі Едгара Алана По – саспенсу й кошмарності.
Та все ж це хороша історія, якщо до неї підійти як до атмосферної розповіді. ДіБіСі П’єр розплутує клубок таємниці з двох боків: Зеви, що блукає чужим містом, та Аріеля, що хоче вирватися з готелю жахів. Якщо довіритися анотаціям і чекати на горрор, це читання буде менш приємним. А от дивний і некомфортний роман ДіБіСі П’єр цілком може забезпечити.
Насправді як любителька жахів мала надто завищені очікування (спасибі відгукам), тому вам ці очікування занижую))0)
Суб’єктивні акценти на Книжковому арсеналі — укрліт
не просто новинки до літературного фестивалю, а перші українські видання в 2019, які не хочеться пропустити
Гаська Шиян. За спиною — Фабула
Роман про цю війну від імені жінки та жіночності. Чоловік героїні пішов на фронт, і вона залишилася зі своїм внутрішнім: психологічним (пошуками самоідентичності та відповідей на соціальні питання) і фізичним.
Марися Нікітюк. Можливо, завтра — Видавництво Анетти Антоненко
Новий роман авторки "Безодні" та режисерки фільму "Коли падають дерева". Її проза гіперреалістична, страшна й кінематографічна. Треш-роман розповідає про трьох імпульсивних та інфантильних героїв, що переважно кидаються в або тікають від реальності.
Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов — Meridian Czernowitz
Перший україномовний роман автора "Долготы дней", на мою скромну думку, одного з найсильніших текстів про війну на сході. І це історія про мову. Професор філософії переїжджає з Донбасу в Київ і пізнає специфіку столиці: із її фантасмагоріями, Кобилячими головами й незрозумілими словами — знайомий сюжет сьогоднішнього життя в трохи зміненому світі Рафєєнка.
Артем Чех. Район «Д» — Meridian Czernowitz
Деталізована збірка спогадів про дитинство та юність у Черкасах. Артем Чех щедро наповнює тексти маркерами часу й місця, а також тамтешніми легендами — тим цікавіше відкрити для себе айдентику нового міста в літературі.
Фоззі. Червоні Хащі — Видавництво Старого Лева
Іще одна книжка про Черкаси, а саме про один місцевий будинок. У ньому опиняється літній учитель (ох, і багато ж учителів у цій добірці) серед інших дідів — і виявляється, що буденність старих не сильно відрізняється від підліткової.
Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика — Видавництво Старого Лева
Назва говорить за себе. Тільки додам, що великий акцет на вісімдесятниках.
В. Домонтович. Дівчина з ведмедиком. Доктор Серафікус — Комора
Два найвідоміші тексти Домонтовича. Перший — про тонкі почуття між репетитором і його ученицею (ні, не "Лоліта" — написаний раніше, інша спихологія героїв). Другий — про не-маскулінного й дивакуватого професора, який прагне до раціоналізації світу. Можливо, перший український роман, що зачіпає тему гомо- та асексуальності.
із поезії нова збірка Катерини Калитко з ілюстраціями Юрія Ізрика Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого, у Катерини Девдери — Листи до Майстра, а в Мирослава Лаюка — Троянда.
не просто новинки до літературного фестивалю, а перші українські видання в 2019, які не хочеться пропустити
Гаська Шиян. За спиною — Фабула
Роман про цю війну від імені жінки та жіночності. Чоловік героїні пішов на фронт, і вона залишилася зі своїм внутрішнім: психологічним (пошуками самоідентичності та відповідей на соціальні питання) і фізичним.
Марися Нікітюк. Можливо, завтра — Видавництво Анетти Антоненко
Новий роман авторки "Безодні" та режисерки фільму "Коли падають дерева". Її проза гіперреалістична, страшна й кінематографічна. Треш-роман розповідає про трьох імпульсивних та інфантильних героїв, що переважно кидаються в або тікають від реальності.
Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов — Meridian Czernowitz
Перший україномовний роман автора "Долготы дней", на мою скромну думку, одного з найсильніших текстів про війну на сході. І це історія про мову. Професор філософії переїжджає з Донбасу в Київ і пізнає специфіку столиці: із її фантасмагоріями, Кобилячими головами й незрозумілими словами — знайомий сюжет сьогоднішнього життя в трохи зміненому світі Рафєєнка.
Артем Чех. Район «Д» — Meridian Czernowitz
Деталізована збірка спогадів про дитинство та юність у Черкасах. Артем Чех щедро наповнює тексти маркерами часу й місця, а також тамтешніми легендами — тим цікавіше відкрити для себе айдентику нового міста в літературі.
Фоззі. Червоні Хащі — Видавництво Старого Лева
Іще одна книжка про Черкаси, а саме про один місцевий будинок. У ньому опиняється літній учитель (ох, і багато ж учителів у цій добірці) серед інших дідів — і виявляється, що буденність старих не сильно відрізняється від підліткової.
Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика — Видавництво Старого Лева
Назва говорить за себе. Тільки додам, що великий акцет на вісімдесятниках.
В. Домонтович. Дівчина з ведмедиком. Доктор Серафікус — Комора
Два найвідоміші тексти Домонтовича. Перший — про тонкі почуття між репетитором і його ученицею (ні, не "Лоліта" — написаний раніше, інша спихологія героїв). Другий — про не-маскулінного й дивакуватого професора, який прагне до раціоналізації світу. Можливо, перший український роман, що зачіпає тему гомо- та асексуальності.
із поезії нова збірка Катерини Калитко з ілюстраціями Юрія Ізрика Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого, у Катерини Девдери — Листи до Майстра, а в Мирослава Лаюка — Троянда.
Суб’єктивні акценти на Книжковому арсеналі — зарубліт
Маріам Петросян. Дім, в якому — (пер. Маріанна Кіяновська) Книголав
Роман вірменської письменниці, у який провалюєшся з головою. Головне — пройти повз анотації, що починаються словами "дім, у якому живуть діти з інвалідністю". Це фентезі про повоцінний соціум, за внутрішніми механізмами якого можна невідривно спостерігати, а його чарами — захоплюватися. Маріам Петросян пише великий, бароковий і тягучий роман про дітей.
Шон Тен. Прибуття — (пер. Лілія Омельяненко) Видавництво
Роман без слів. І це факт, а не емоційний пафос після прочитання. Ілюстраторові Шону Тену вдалося намалювати графічний роман, сюжет якого аналізують і оцінюють незгірш за тритомні саги — не використавши жодної літери. Молодий чоловік мігрує до нового світу, щоби забезпечити свою сім’ю. Книжка візуально вражає, тому це обов’язково треба потримати в руках.
Лукаш Орбітовський. Голова змія — (пер. Сергій Легеза) Видавництво Жупанського
Збірка оповідань польського фантаста й майстра жахів. Розповіді поєднують містику, психологізм і жорсткий реалізм, коли до болю знайома і буденна дійсність раптом по-зрадницькому обертається чимось чужим і незнайомим.
Ґебріел Теллент. Моя найдорожча — (пер. Борис Превіра) Віват
Чотирнадцятирічну дівчину виховує батько, а точніше тримає її в перманентній психологічній гарячці. Як це часто буває з домашній насильством, таке існування видається героїні цілком адекватним. Напружений і болючий роман, який уже порівнюють із "Маленьким життям" Ганьї Янаґігари.
Скотт Макклауд. Зрозуміти комікси. Невидиме мистецтво — (пер. Ярослава Стріха) Рідна мова
Комікс чи графічний роман — як би ви не називали це мистецтво, Скотт Макклауд детально й розкадровано розповідає, як відбувалося його становлення та в чому унікальність. Наукове дослідження в картинках, якщо хочете (а його таки цитують у наукових працях!).
Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися — (пер. Роксоляна Свято) Yakaboo Publishing
Тут показаний злам епохи наприкінці минулого століття, політичні й суспільні зсуви центрально-східної Європи у віддзеркаленні жінок. Славенка Дракуліч прослідковує не тільки глобальний аспект історичних змін, але й особистісний: що відбувалося з побутом, господарством, як змінювалося сприйняття світу й збурювався фемінізм, чим жила жінка східного блоку.
Тоні Джадт, Тімоті Снайдер. Роздуми про ХХ століття — (пер. Павло Грицак) Човен
Рок-зірки серед істориків — це Тоні Джадт та Тімоті Снайдер. Під спільною обкладинкою вони мислять про політику, ідеологію та, власне, історію Європи, розбираючи утопію різноманітних -ізмів по кісточках. Бонусом передмова Ярослава Грицака (перевидання його "Нарису історії України. Формування модерної нації XIX–XX століття", до речі, виходить у Yakaboo).
Ден Сіммонс. Терор — (пер. Антон Санченко) Видавництво Жупанського
Жахлива й крижана розповідь про експедицію через Північний Льодовитий океан та міфологію півночі. Трилер, запакований у вікторіанський роман, що перекидається на зовсім неочікувані форми. Головні герої втрачатимуть ознаки людськості, поки ти заглиблюєшся в 700 сторінок міцного тексту.
Джон Вільямс. Стоунер — (пер. Ярослав Губарев) Фабула
Звичайний селянин переїжджає в місто на навчання й згодом стає філологом. Тут сюжет важко заспойлерити, оскільки це — життя. Автор свідомо пише роман про спокійну, на позір нецікаву людину, запаковуючи цю історію в доволі рівний, ніби підсушений текст. І в цьому одна з головних переваг книжки.
Торґні Ліндґрен. Пьольса — (пер. Наталя Іваничук) Видавництво Анетти Антоненко
Абсолютна дивна книжка, від якої залишається неодозначне враження. Але я вже місяць згадую про двох чоловіків, які подорожували Швецією, куштуючи доволі бридку страву. Тож недарма взяла це в читомівську добірку. Спроба подивитися на пам’ять та історичного ворога під іншим кутом.
Маріам Петросян. Дім, в якому — (пер. Маріанна Кіяновська) Книголав
Роман вірменської письменниці, у який провалюєшся з головою. Головне — пройти повз анотації, що починаються словами "дім, у якому живуть діти з інвалідністю". Це фентезі про повоцінний соціум, за внутрішніми механізмами якого можна невідривно спостерігати, а його чарами — захоплюватися. Маріам Петросян пише великий, бароковий і тягучий роман про дітей.
Шон Тен. Прибуття — (пер. Лілія Омельяненко) Видавництво
Роман без слів. І це факт, а не емоційний пафос після прочитання. Ілюстраторові Шону Тену вдалося намалювати графічний роман, сюжет якого аналізують і оцінюють незгірш за тритомні саги — не використавши жодної літери. Молодий чоловік мігрує до нового світу, щоби забезпечити свою сім’ю. Книжка візуально вражає, тому це обов’язково треба потримати в руках.
Лукаш Орбітовський. Голова змія — (пер. Сергій Легеза) Видавництво Жупанського
Збірка оповідань польського фантаста й майстра жахів. Розповіді поєднують містику, психологізм і жорсткий реалізм, коли до болю знайома і буденна дійсність раптом по-зрадницькому обертається чимось чужим і незнайомим.
Ґебріел Теллент. Моя найдорожча — (пер. Борис Превіра) Віват
Чотирнадцятирічну дівчину виховує батько, а точніше тримає її в перманентній психологічній гарячці. Як це часто буває з домашній насильством, таке існування видається героїні цілком адекватним. Напружений і болючий роман, який уже порівнюють із "Маленьким життям" Ганьї Янаґігари.
Скотт Макклауд. Зрозуміти комікси. Невидиме мистецтво — (пер. Ярослава Стріха) Рідна мова
Комікс чи графічний роман — як би ви не називали це мистецтво, Скотт Макклауд детально й розкадровано розповідає, як відбувалося його становлення та в чому унікальність. Наукове дослідження в картинках, якщо хочете (а його таки цитують у наукових працях!).
Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися — (пер. Роксоляна Свято) Yakaboo Publishing
Тут показаний злам епохи наприкінці минулого століття, політичні й суспільні зсуви центрально-східної Європи у віддзеркаленні жінок. Славенка Дракуліч прослідковує не тільки глобальний аспект історичних змін, але й особистісний: що відбувалося з побутом, господарством, як змінювалося сприйняття світу й збурювався фемінізм, чим жила жінка східного блоку.
Тоні Джадт, Тімоті Снайдер. Роздуми про ХХ століття — (пер. Павло Грицак) Човен
Рок-зірки серед істориків — це Тоні Джадт та Тімоті Снайдер. Під спільною обкладинкою вони мислять про політику, ідеологію та, власне, історію Європи, розбираючи утопію різноманітних -ізмів по кісточках. Бонусом передмова Ярослава Грицака (перевидання його "Нарису історії України. Формування модерної нації XIX–XX століття", до речі, виходить у Yakaboo).
Ден Сіммонс. Терор — (пер. Антон Санченко) Видавництво Жупанського
Жахлива й крижана розповідь про експедицію через Північний Льодовитий океан та міфологію півночі. Трилер, запакований у вікторіанський роман, що перекидається на зовсім неочікувані форми. Головні герої втрачатимуть ознаки людськості, поки ти заглиблюєшся в 700 сторінок міцного тексту.
Джон Вільямс. Стоунер — (пер. Ярослав Губарев) Фабула
Звичайний селянин переїжджає в місто на навчання й згодом стає філологом. Тут сюжет важко заспойлерити, оскільки це — життя. Автор свідомо пише роман про спокійну, на позір нецікаву людину, запаковуючи цю історію в доволі рівний, ніби підсушений текст. І в цьому одна з головних переваг книжки.
Торґні Ліндґрен. Пьольса — (пер. Наталя Іваничук) Видавництво Анетти Антоненко
Абсолютна дивна книжка, від якої залишається неодозначне враження. Але я вже місяць згадую про двох чоловіків, які подорожували Швецією, куштуючи доволі бридку страву. Тож недарма взяла це в читомівську добірку. Спроба подивитися на пам’ять та історичного ворога під іншим кутом.
Стоунер. Джон Вільямс
Ось відповідь на всі претензії стосовно того, що критика й літературознавці визнають тільки хитромудрі й монструозні книжки: Джон Вільямс.
У великих романів доля зазвичай розгортається за двома сценаріями: або це шалений успіх від початку, або повне відторгнення спершу й беззаперечне визнання згодом. Ситуація зі «Стоунером» не відповідає жодному з варіантів. Джон Вільямс написав свій роман у 1965 році й ніхто не звернув на нього особливої уваги. А за півстоліття «Стоунер» входить до списку New York Review Books Classic і стає шаленим бестселером, який вихваляють усі від Анни Гавальди до Джуліана Барнза.
Хлопець із фермерської родини переїжджає в місто, щоби вивчати сільське господарство в університеті – може видатися, що це добре відомий сюжет початку ХХ століття про міграцію й подальшу урбанізацію селян. Але Джон Вільямс обирає інший шлях: герой Стоунера закохується в літературу й стає філологом. І це чи не найнудніша модель протагоніста: він не авантюрний, аполітичний, його трохи підштовхує фатум і зрештою він відкриває в собі тягу до викладання. На відміну від класичного модерного героя, на Стоунера не чекатимуть психологічні зворушення чи внутрішні перевороти. Автор свідомо пише роман про спокійну, на позір нецікаву людину, запаковуючи цю історію в доволі рівний, ніби підсушений текст. І в цьому одна з головних переваг роману.
Хронологічно роман охоплює масштабні трагедії минулого століття, але протагоніст завжди залишається осторонь усіх заворушень. Читачу пропонується сюжет не з атракціону життєвих перипетій, а зі звичайного життя. Місцями відстороненість Стоунера призводить до його ж самотності: наприклад, під час передвоєнної патріотичної лихоманки всі колеги йдуть на фронт, а Стоунер залишається самітником в університеті. Незважаючи на відлюдькуватість, еволюцію героя формує ставлення соціуму до нього: від непомітного учня до легендарного дивака чи авторитетного старигана в очах університетської спільноти.
Роман Джона Вільямса не тільки легко читається, ця простота здатна викликати дискусію. Адже враження після «Стоунера» різняться від «зробити в житті все, щоби не стати таким» до Анни Гавальди, наприклад, яка страшенно емпатувала нараторові.
Ось відповідь на всі претензії стосовно того, що критика й літературознавці визнають тільки хитромудрі й монструозні книжки: Джон Вільямс.
У великих романів доля зазвичай розгортається за двома сценаріями: або це шалений успіх від початку, або повне відторгнення спершу й беззаперечне визнання згодом. Ситуація зі «Стоунером» не відповідає жодному з варіантів. Джон Вільямс написав свій роман у 1965 році й ніхто не звернув на нього особливої уваги. А за півстоліття «Стоунер» входить до списку New York Review Books Classic і стає шаленим бестселером, який вихваляють усі від Анни Гавальди до Джуліана Барнза.
Хлопець із фермерської родини переїжджає в місто, щоби вивчати сільське господарство в університеті – може видатися, що це добре відомий сюжет початку ХХ століття про міграцію й подальшу урбанізацію селян. Але Джон Вільямс обирає інший шлях: герой Стоунера закохується в літературу й стає філологом. І це чи не найнудніша модель протагоніста: він не авантюрний, аполітичний, його трохи підштовхує фатум і зрештою він відкриває в собі тягу до викладання. На відміну від класичного модерного героя, на Стоунера не чекатимуть психологічні зворушення чи внутрішні перевороти. Автор свідомо пише роман про спокійну, на позір нецікаву людину, запаковуючи цю історію в доволі рівний, ніби підсушений текст. І в цьому одна з головних переваг роману.
Хронологічно роман охоплює масштабні трагедії минулого століття, але протагоніст завжди залишається осторонь усіх заворушень. Читачу пропонується сюжет не з атракціону життєвих перипетій, а зі звичайного життя. Місцями відстороненість Стоунера призводить до його ж самотності: наприклад, під час передвоєнної патріотичної лихоманки всі колеги йдуть на фронт, а Стоунер залишається самітником в університеті. Незважаючи на відлюдькуватість, еволюцію героя формує ставлення соціуму до нього: від непомітного учня до легендарного дивака чи авторитетного старигана в очах університетської спільноти.
Роман Джона Вільямса не тільки легко читається, ця простота здатна викликати дискусію. Адже враження після «Стоунера» різняться від «зробити в житті все, щоби не стати таким» до Анни Гавальди, наприклад, яка страшенно емпатувала нараторові.
Сліпобачення. Пітер Воттс
Пітер Воттс, за фахом гідробіолог, став одним із найпотужніших канадських наукових фантастів (далі – НФ). Твори цього жанру ґрунтуються на певній гіпотезі, яка згодом пояснюється з наукового погляду. Звісно, цікаво дізнатися «Що було б, якби…», але часом така література надто обтяжена термінологією та й просто видається нецікавою. Тому жорстка НФ, де жанр вимагає подробиць і навіть чіткої відповідності наукам, узагалі може налякати читача подібністю до підручника. Пітер Воттс спростовує ці стереотипи, його припущення шокують поєднанням правдоподібності й мас-культурності. І хоча це не найпростіше чтиво, захопитися ним легко.
Отже, наприкінці століття у космос вирушає експедиція для першого контакту з невідомою формою життя. Автор відразу дивує нетиповою добіркою екіпажу. Командиром корабля є вампір (за канонами його існування вмотивоване науково), у команді також є лінгвістка Банда (у якій навмисне уживаються декілька різних особистостей), жінка-воїн (думкам якої підкоряється ціла армія роботів), біолог (його лабораторія є продовженням його тіла) та позбавлений емпатії спостерігач (і, власне, оповідач). Окрім того, що всі герої розширюють межі жанру, на них не чекають карколомні пригоди, натомість – потужна інтелектуальна робота для відкриття таємниці іншопланетян.
Герої Пітера Воттса стикаються з синдромом сліпобачення: вони дивляться, але не усвідомлюють побаченого. Автор досліджує людський розум, свідомість та різницю між цими поняттями. І у своїх висновках Воттс перегукується зі Станіславом Лемом: людина – проста істота, надрозум із легкістю перевершить її, а людина довго навіть не буде здатна збагнути цього. Кожна теорія, що звучить у книжці, є по-своєму незвичною, а майстерній художній обробці вона стає ще й поетичною. Та все ж місцями ця проза перевантажена науковими поясненнями. Як жартує сам Пітер Воттс: «Можна витягнути морського біолога з океану, але…»
Пітер Воттс, за фахом гідробіолог, став одним із найпотужніших канадських наукових фантастів (далі – НФ). Твори цього жанру ґрунтуються на певній гіпотезі, яка згодом пояснюється з наукового погляду. Звісно, цікаво дізнатися «Що було б, якби…», але часом така література надто обтяжена термінологією та й просто видається нецікавою. Тому жорстка НФ, де жанр вимагає подробиць і навіть чіткої відповідності наукам, узагалі може налякати читача подібністю до підручника. Пітер Воттс спростовує ці стереотипи, його припущення шокують поєднанням правдоподібності й мас-культурності. І хоча це не найпростіше чтиво, захопитися ним легко.
Отже, наприкінці століття у космос вирушає експедиція для першого контакту з невідомою формою життя. Автор відразу дивує нетиповою добіркою екіпажу. Командиром корабля є вампір (за канонами його існування вмотивоване науково), у команді також є лінгвістка Банда (у якій навмисне уживаються декілька різних особистостей), жінка-воїн (думкам якої підкоряється ціла армія роботів), біолог (його лабораторія є продовженням його тіла) та позбавлений емпатії спостерігач (і, власне, оповідач). Окрім того, що всі герої розширюють межі жанру, на них не чекають карколомні пригоди, натомість – потужна інтелектуальна робота для відкриття таємниці іншопланетян.
Герої Пітера Воттса стикаються з синдромом сліпобачення: вони дивляться, але не усвідомлюють побаченого. Автор досліджує людський розум, свідомість та різницю між цими поняттями. І у своїх висновках Воттс перегукується зі Станіславом Лемом: людина – проста істота, надрозум із легкістю перевершить її, а людина довго навіть не буде здатна збагнути цього. Кожна теорія, що звучить у книжці, є по-своєму незвичною, а майстерній художній обробці вона стає ще й поетичною. Та все ж місцями ця проза перевантажена науковими поясненнями. Як жартує сам Пітер Воттс: «Можна витягнути морського біолога з океану, але…»
Рік та Морті. Зак Горман
Перш ніж писати враження, після якого мене закидають тряпками, розповім передісторію. Серіал мене колись сильно вразив: For the Damaged Coda стояла на повторі, а деякі епізоди обговорювалися годинами. Тому, коли мені подарували перший том повного зібрання коміксів, крику було на весь район. Та прочитати його вдалося тільки нещодавно. Він кочував із рук у руки, встиг побувати в Лондоні й нарешті на декілька днів затримався вдома.
Мені не сподобалося.
Серіал тримав потужним і обґрунтованим sci-fi, а також умотивованим розвитком персонажів. Якщо в першому епізоді глядачів однаково бісили і Рік, і Морті, поступово співчуття до обох розвивається до таких масштабів, що важко зібрати думки до купи. Звісно, усе це підкріплювалося диким гумором, роботою з мас-культурою (сичуанський соус, ага) і деталізованим всесвітом, межі якого можна розширювати без кінця. Що з цього залишилося в адаптації? Окей, давайте поступово.
Усі наукові гіпотези звучать у коміксі так, наче перед автором лежали підручники 8-10 класів із фізики, астрономії та математики, — а він наосліп обирав із них терміни. І перед вами більше не захопливий космос із безмежжям таємниць, а фанські теорії на тему. Психологія героїв залишається на рівні того ж першого враження: Морті — придуркуватий підліток, який боїться власного голосу, Рік — безнадійний алкоголік і мізантроп із фантастичним рівнем мудацтва у ставленні до свого онука. І ніякої тобі мотивації — вони такі, тому що так диктує їхня зовішня характеристика. Якщо почитати відгуки на Goodreads, увесь негатив нівелюється словами: "Принаймні це було весело". Та гумор друкованої версії — це суцільні poop jokes та масні жарти. Зак Горман спробував погратися з руйнуванням червертої стіни, але якщо першого разу це викликало легку посмішку, на п’ятий раз виглядало вже просто недолуго.
Алюзії й великодні яйця тут надто "влобні", хоча цікаво, що більше акценту автор робить саме на комп’ютерні ігри — у оригіналі цього не так багато (не до кінця зрозуміло, чому дідусь Рік виявляється великим знавцем цих ігор, але хай буде). Зак Горман і далі працює з Усесвітом Джастіна Ройланда та Дена Гармона, безліччю альтернативних реальостей. Коміксист вигадує нові світи, але жоден не дотягує до рівня серіалу ані деталями, ані ідеєю. До речі, у інтерв’ю Зак Горман казав, що єдиною реакцією на комікс від авторів "Ріка та Морті" була ремарка: "Ти використовуєш занадто багато відрижок", — хоча він ніби врахував зауваження, половину тексту все одно займають похмільні звуки від Ріка.
Загалом, 10-хвилинна розповідь Дена Гармона про найбільш яскраві моменти серіалу вийшла більш змістовною, ніж 400 сторінок коміксу.
*BUUURP*
Перш ніж писати враження, після якого мене закидають тряпками, розповім передісторію. Серіал мене колись сильно вразив: For the Damaged Coda стояла на повторі, а деякі епізоди обговорювалися годинами. Тому, коли мені подарували перший том повного зібрання коміксів, крику було на весь район. Та прочитати його вдалося тільки нещодавно. Він кочував із рук у руки, встиг побувати в Лондоні й нарешті на декілька днів затримався вдома.
Мені не сподобалося.
Серіал тримав потужним і обґрунтованим sci-fi, а також умотивованим розвитком персонажів. Якщо в першому епізоді глядачів однаково бісили і Рік, і Морті, поступово співчуття до обох розвивається до таких масштабів, що важко зібрати думки до купи. Звісно, усе це підкріплювалося диким гумором, роботою з мас-культурою (сичуанський соус, ага) і деталізованим всесвітом, межі якого можна розширювати без кінця. Що з цього залишилося в адаптації? Окей, давайте поступово.
Усі наукові гіпотези звучать у коміксі так, наче перед автором лежали підручники 8-10 класів із фізики, астрономії та математики, — а він наосліп обирав із них терміни. І перед вами більше не захопливий космос із безмежжям таємниць, а фанські теорії на тему. Психологія героїв залишається на рівні того ж першого враження: Морті — придуркуватий підліток, який боїться власного голосу, Рік — безнадійний алкоголік і мізантроп із фантастичним рівнем мудацтва у ставленні до свого онука. І ніякої тобі мотивації — вони такі, тому що так диктує їхня зовішня характеристика. Якщо почитати відгуки на Goodreads, увесь негатив нівелюється словами: "Принаймні це було весело". Та гумор друкованої версії — це суцільні poop jokes та масні жарти. Зак Горман спробував погратися з руйнуванням червертої стіни, але якщо першого разу це викликало легку посмішку, на п’ятий раз виглядало вже просто недолуго.
Алюзії й великодні яйця тут надто "влобні", хоча цікаво, що більше акценту автор робить саме на комп’ютерні ігри — у оригіналі цього не так багато (не до кінця зрозуміло, чому дідусь Рік виявляється великим знавцем цих ігор, але хай буде). Зак Горман і далі працює з Усесвітом Джастіна Ройланда та Дена Гармона, безліччю альтернативних реальостей. Коміксист вигадує нові світи, але жоден не дотягує до рівня серіалу ані деталями, ані ідеєю. До речі, у інтерв’ю Зак Горман казав, що єдиною реакцією на комікс від авторів "Ріка та Морті" була ремарка: "Ти використовуєш занадто багато відрижок", — хоча він ніби врахував зауваження, половину тексту все одно займають похмільні звуки від Ріка.
Загалом, 10-хвилинна розповідь Дена Гармона про найбільш яскраві моменти серіалу вийшла більш змістовною, ніж 400 сторінок коміксу.
*BUUURP*
YouTube
Blonde Redhead - For the Damaged Coda
Ніл Ґейман якось написав сюрреалістичний комікс про Морфея, що став легендарним від перших випусків, а потім закріпив свій успіх завдяки екранізаціям його книжок «Кораліна» та «Американські боги». Террі Пратчетт 32 роки писав серію фентезійних романів «Дискосвіт», до останнього не припиняючи роботу з улюбленим всесвітом. Ґейман був першим журналістом, який захотів поговорити з Пратчеттом про «Колір магії» (перший роман циклу «Дискосвіт»), а згодом вони стали близькими друзями й редакторами одне одного. У довгих розмовах, нестримних жартах і безмежній вигадливості вони писали єдиний спільний роман – just for fun, а не для слави – так з’явилися «Добрі передвісники» і прогриміли мільйонними продажами.
Довго шукала привід, щоби нарешті написати про нього. Мій перший текст про Террі Пратчетта й перший для Inspired, здається, вийшов надто суб’єктивний і захоплений. Але про цю книжку справді не можна говорити інакше.
https://inspired.com.ua/creative/books/dobri-peredvisnyky-abo-navishho-radity-apokalipsysu/
Довго шукала привід, щоби нарешті написати про нього. Мій перший текст про Террі Пратчетта й перший для Inspired, здається, вийшов надто суб’єктивний і захоплений. Але про цю книжку справді не можна говорити інакше.
https://inspired.com.ua/creative/books/dobri-peredvisnyky-abo-navishho-radity-apokalipsysu/
Inspired
«Добрі передвісники», або навіщо радіти Апокаліпсису
Огляд книги-першоджерела нового серіалу від Amazon
Прибуття. Шон Тен
Молодий батько імігрує на інший континент, сподіваючись на нові можливості й фінанси для того, щоби забезпечити свою сім’ю. Світ, який створив Шон Тен, наповнений фантастичними істотами й деталізованими механізмами. Залишившись без близьких, він проходить усі муки пошуку роботи, самотньо тиняється невідомим містом і згодом знаходить друга – тваринку, що нагадує водночас собаку, кота й піранью. Поступово протагоніст починає знайомитися з іншими мігрантами, вони розповідають йому свої історії, пояснюють, як облаштоване їхнє нове життя, та віддаються ностальгії.
Роман без слів. І це факт, а не емоційний пафос після прочитання. Ілюстраторові Шону Тену вдалося намалювати графічний роман, сюжет якого аналізують і оцінюють незгірш за тритомні саги. У книжці на 128 сторінок справді не використана жодна літера, навіть для неймінгу навколишніх предметів чи означення локацій. Щоправда, автор вигадав уласні символи, які подекуди використав, та про їхнє значення можна тільки здогадуватися.
Візуально роман 2006 року стилізований під старий альбом фотографій. Розповідь перетікає між кадрами в сепії на пожовклих сторінках. Риси персонажів м’які й загальний настрій «Прибуття» хоч і пронизаний ностальгією, та не позбавлений доброти.
Молодий батько імігрує на інший континент, сподіваючись на нові можливості й фінанси для того, щоби забезпечити свою сім’ю. Світ, який створив Шон Тен, наповнений фантастичними істотами й деталізованими механізмами. Залишившись без близьких, він проходить усі муки пошуку роботи, самотньо тиняється невідомим містом і згодом знаходить друга – тваринку, що нагадує водночас собаку, кота й піранью. Поступово протагоніст починає знайомитися з іншими мігрантами, вони розповідають йому свої історії, пояснюють, як облаштоване їхнє нове життя, та віддаються ностальгії.
Роман без слів. І це факт, а не емоційний пафос після прочитання. Ілюстраторові Шону Тену вдалося намалювати графічний роман, сюжет якого аналізують і оцінюють незгірш за тритомні саги. У книжці на 128 сторінок справді не використана жодна літера, навіть для неймінгу навколишніх предметів чи означення локацій. Щоправда, автор вигадав уласні символи, які подекуди використав, та про їхнє значення можна тільки здогадуватися.
Візуально роман 2006 року стилізований під старий альбом фотографій. Розповідь перетікає між кадрами в сепії на пожовклих сторінках. Риси персонажів м’які й загальний настрій «Прибуття» хоч і пронизаний ностальгією, та не позбавлений доброти.
Люди в гніздах. Олег Коцарев
Словосполучення "сімейна сага" викликає в голові образ товстезної запиленої книжки, де поступово розгортається історія величезної родини — за цим фоліантом читач припадає порохом, поступово муміфікуючись. Уклін шкільному викладанню за це.
Але до сімейної хроніки продовжують звертатися сучасні автори, деконструюючи й переосмислюючи жанр, зокрема це робить і Олег Коцарев у своєму дебютному романі. Усі ці ярлики — "сімейна сага", "роман" не стільки описують текст, скільки пояснюють його суть. Добто це ви отримаєте на виході. А взагалі "Люди в гніздах" — це колаж. Він складений не тільки з нелінійно розкиданих уривків історій, але й із газетних вирізок, фотографій та інших маркерів часу, що потрапили під руку авторові.
Починаючи з XVII століття, охопивши декілька поколінь родини та стрибаючи різними географічними точками — Олег Коцарев пише невелику іронічну книжку, закликаючи ставитися до історичної пам’яті, як до гнучкої конструкції. Десь можна покрутити, десь — сатирично всміхнутися, але точно не треба виривати з читача трахею й кричати про вселенський біль. Описи тортур, воєн і тиранії, що ми звикли згадувати з тремором рук, тут перетворюються на факти, які сприймаєш спокійно: раніше було так, а тепер ось так.
Тож "Люди в гніздах" — це корисне засвоєння пам’яті, від якого ніхто не буде травмований. Автор таким чином роздивився хроніку свого роду: перетворивши окремих персонажів на метафори епох, удавшись до образної дійсності. Місцями цього символізму може видатися забагато; оповідь не в’язне, але осмислити романну дійсність важче.
Хороший приклад історії без брому. Виявляється, так її читати можна, і Винниченко таки помилявся.
Словосполучення "сімейна сага" викликає в голові образ товстезної запиленої книжки, де поступово розгортається історія величезної родини — за цим фоліантом читач припадає порохом, поступово муміфікуючись. Уклін шкільному викладанню за це.
Але до сімейної хроніки продовжують звертатися сучасні автори, деконструюючи й переосмислюючи жанр, зокрема це робить і Олег Коцарев у своєму дебютному романі. Усі ці ярлики — "сімейна сага", "роман" не стільки описують текст, скільки пояснюють його суть. Добто це ви отримаєте на виході. А взагалі "Люди в гніздах" — це колаж. Він складений не тільки з нелінійно розкиданих уривків історій, але й із газетних вирізок, фотографій та інших маркерів часу, що потрапили під руку авторові.
Починаючи з XVII століття, охопивши декілька поколінь родини та стрибаючи різними географічними точками — Олег Коцарев пише невелику іронічну книжку, закликаючи ставитися до історичної пам’яті, як до гнучкої конструкції. Десь можна покрутити, десь — сатирично всміхнутися, але точно не треба виривати з читача трахею й кричати про вселенський біль. Описи тортур, воєн і тиранії, що ми звикли згадувати з тремором рук, тут перетворюються на факти, які сприймаєш спокійно: раніше було так, а тепер ось так.
Тож "Люди в гніздах" — це корисне засвоєння пам’яті, від якого ніхто не буде травмований. Автор таким чином роздивився хроніку свого роду: перетворивши окремих персонажів на метафори епох, удавшись до образної дійсності. Місцями цього символізму може видатися забагато; оповідь не в’язне, але осмислити романну дійсність важче.
Хороший приклад історії без брому. Виявляється, так її читати можна, і Винниченко таки помилявся.
У мене тут лежить матеріал на Читомо про архетип трикстерів (вони прикольні) у літературі. Спробую запустити серію щоденних коротких постів про них. А внизу можете показати, як вам такий формат. А можете і ні.
ТРИКСТЕРИ — ВСТУП
Персонажі-шкереберть підступні, з легкістю виставлять вас недоумком, затягнуть у халепу, а наостанок із задоволенням надурять цілий світ. Це герої, яких раціонально визначити як негативних, але опиратися непоясненній симпатії до них неможливо.
Демонічний архетип з’явився ще в міфології – людству в усі часи потрібні персонажі для викривання істини й висміювання моралі. З народної творчості вони перекочували в усі сфери людського життя, зокрема й у літературу. З дитячих байок ми пам’ятаємо образ Лиса: із широкою посмішкою й солодким голосом, а з "Аліси в Країні Див" Льюїса Керрола – із тими ж ознаками мінливого провідника героїні, Чеширського кота. Пам'ятаєте зі школи Лиса Микиту з "Фарбованого лиса" Івана Франка — і ще невідомо, хто виявиться більш непередбачуваним і хитрим.
Трикстер не має характерних зовнішніх ознак, тому він може втілитися як завгодно – автори цю їхню особливість активно використовують. Роальд Дал створив їх яскравими й бурлескними: чудернацький Віллі Вонка, страхітливі відьми й різнокольорові чудовиська. Образ трикстера в Астрід Ліндгрен бунтівний, він повністю суперечить нормам та серйозності: морквяноволоса Пеппі Довгопанчоха, яка вирушає на пошуки пригод задки, або безжурний коротун Карлсон, категоричний супротивник переживань. Вони не просто дико поводяться, але й зневажають і висміюють людей, що намагаються їм у цьому завадити.
Психоаналіз уподібнює цей типаж ледь не до сатани, адже це завжди шахрайська істота, архібрехун, у якому сконцентроване світове зло. У літературі їхні описи не такі моторошні – часто у розв’язці демонічна постать може й узагалі вибілитися, стати героєм. Достатньо згадати братів Візлі із серії книжок про Гаррі Поттера Джоан Роулінг – ці руді хулігани неодноразово повертали догори дриґом цілий замок, але й допомога від них завжди була незамінною.
ТРИКСТЕРИ — ВСТУП
Персонажі-шкереберть підступні, з легкістю виставлять вас недоумком, затягнуть у халепу, а наостанок із задоволенням надурять цілий світ. Це герої, яких раціонально визначити як негативних, але опиратися непоясненній симпатії до них неможливо.
Демонічний архетип з’явився ще в міфології – людству в усі часи потрібні персонажі для викривання істини й висміювання моралі. З народної творчості вони перекочували в усі сфери людського життя, зокрема й у літературу. З дитячих байок ми пам’ятаємо образ Лиса: із широкою посмішкою й солодким голосом, а з "Аліси в Країні Див" Льюїса Керрола – із тими ж ознаками мінливого провідника героїні, Чеширського кота. Пам'ятаєте зі школи Лиса Микиту з "Фарбованого лиса" Івана Франка — і ще невідомо, хто виявиться більш непередбачуваним і хитрим.
Трикстер не має характерних зовнішніх ознак, тому він може втілитися як завгодно – автори цю їхню особливість активно використовують. Роальд Дал створив їх яскравими й бурлескними: чудернацький Віллі Вонка, страхітливі відьми й різнокольорові чудовиська. Образ трикстера в Астрід Ліндгрен бунтівний, він повністю суперечить нормам та серйозності: морквяноволоса Пеппі Довгопанчоха, яка вирушає на пошуки пригод задки, або безжурний коротун Карлсон, категоричний супротивник переживань. Вони не просто дико поводяться, але й зневажають і висміюють людей, що намагаються їм у цьому завадити.
Психоаналіз уподібнює цей типаж ледь не до сатани, адже це завжди шахрайська істота, архібрехун, у якому сконцентроване світове зло. У літературі їхні описи не такі моторошні – часто у розв’язці демонічна постать може й узагалі вибілитися, стати героєм. Достатньо згадати братів Візлі із серії книжок про Гаррі Поттера Джоан Роулінг – ці руді хулігани неодноразово повертали догори дриґом цілий замок, але й допомога від них завжди була незамінною.
ТРИКСТЕРИ — Частина 1
Хаул, Кальцифер та інші трикстери Діани Вінн Джонс
Cвіт Хаула – це повсюдні чари, тож трилогія Діани Вінн Джонс нагадує цілу антологію в’юнких бісів. Та кількість блазнів не впливає на рівень демонічності. Якщо встановити щось на кшталт ієрархії трикстерів від жартівливих і капризних до сатанинських, ці персонажі будуть чи не найневиннішими.
Демон Кальцифер міг би виявитися лукавим — як і вся нечисть. Однак цей вогненний біс, що живе у каміні, приручений — його пов’язує угода з чарівником. Тут нібито вгадується одвічний сюжет про союз між злим демоном і людиною: в обмін на певні послуги (типу талант, влада або молодість) жертва віддає свою душу. Очевидно, саме через цей мотив підступного договору Мефістофель став одним із канонічних трикстерів. Діана Вінн Джонс переграє класичний розвиток подій: Кальцифер підсилює могутність Хаула, отримує від нього дещо життєво важливе (майже душу), але ці стосунки перетворюються на дружбу.
Кальцифер більш слухняний, ніж інші представники його виду, хоча не завжди можна передбачити, кому він схоче коритися, а кому — покаже язика. Демон керує Замком, наче серце живим організмом: постачає гарячу воду, відлякує сторонніх і навіть змушує будівлю бігати. Спершу він слухається тільки Хаула, та це не заважає демону підколювати чаклуна. Кальцифер більше нагадує примхливе дитя, ніж Сатану, але й сам Хаул виявляється не менш виразним трикстером.
Усі впевнені, що Хаул — підступний чарівник, задурює дівчат і «з’їдає їхні серця». Авторка оживляє метафору типових серцеїдів із іронічною гіперболізацією. Сам Дон Жуан не є трикстером, проте є декілька персонажів, які поєднують риси обох архетипів: щонайменше, славнозвісний улюбленець жінок і блазень в очах королівської сім’ї Тіріон Ланістер із циклу Джорджа Мартіна (ви ж також раділи, що в останньому сезоні він повернувся до свого природнього образу?).
Перелік негативних характеристик у Хаулі розширюється. Його улюблена розвага — спокусити дівчину, дочекатися її зізнання в коханні й втекти на пошуки нової жертви. Його сусідку Софі невимовно дратують усі перевдягання, вигадки й побрехеньки. У її очах Хаул самозакоханий і примхливий: якщо цьому чаклунові погано, страждатиме весь світ, він укриє землю зеленим слизом, а небо — грозовими хмарами. Та читач достатньо швидко починає відчувати симпатію до цього гедоніста і помічає, що в Хаулі поряд з егоцентричністю співіснує турботливість, а його внутрішній світ складається не із зеленого слизу.
У другій книжці Діани Вінн Джонс події відбуваються у спекотніших місцях. І хоча географія історії про Абдулла посунулася далеко на південь, трикстери розважаються тут не менше. Обставини в житті молодого продавця килимів складаються так, що він опиняється на чужині, до цього ж має визволити свою кохану принцесу. Його супутником стає вередливий підступний джин, а згодом до них приєднується непевний шахраюватий старий солдат. З ними Абдуллі доведеться подолати пустелю.
Джини завжди були шайтанськими створіннями (згадуйте нещодавнього "Алладіна"), і в "Повітряному замку" — не виняток: він перетворює будь-яке бажання, навіть найсвітліше, на злу аферу. Більше того, цей демон ще й лінивий боягуз, що тільки й мріє про втечу зі свого ув’язнення. Він зобов’язаний здійснювати одне бажання на день, і щораз Абдулла сподівається перехитрити блакитного біса — зазнає невдачі. Улесливі й патетичні промови на джина також не діють. Він із задоволенням перетворює людей на жаб; його мета — повеселитися (чим більше шкоди , тим краще).
Хаул, Кальцифер та інші трикстери Діани Вінн Джонс
Cвіт Хаула – це повсюдні чари, тож трилогія Діани Вінн Джонс нагадує цілу антологію в’юнких бісів. Та кількість блазнів не впливає на рівень демонічності. Якщо встановити щось на кшталт ієрархії трикстерів від жартівливих і капризних до сатанинських, ці персонажі будуть чи не найневиннішими.
Демон Кальцифер міг би виявитися лукавим — як і вся нечисть. Однак цей вогненний біс, що живе у каміні, приручений — його пов’язує угода з чарівником. Тут нібито вгадується одвічний сюжет про союз між злим демоном і людиною: в обмін на певні послуги (типу талант, влада або молодість) жертва віддає свою душу. Очевидно, саме через цей мотив підступного договору Мефістофель став одним із канонічних трикстерів. Діана Вінн Джонс переграє класичний розвиток подій: Кальцифер підсилює могутність Хаула, отримує від нього дещо життєво важливе (майже душу), але ці стосунки перетворюються на дружбу.
Кальцифер більш слухняний, ніж інші представники його виду, хоча не завжди можна передбачити, кому він схоче коритися, а кому — покаже язика. Демон керує Замком, наче серце живим організмом: постачає гарячу воду, відлякує сторонніх і навіть змушує будівлю бігати. Спершу він слухається тільки Хаула, та це не заважає демону підколювати чаклуна. Кальцифер більше нагадує примхливе дитя, ніж Сатану, але й сам Хаул виявляється не менш виразним трикстером.
Усі впевнені, що Хаул — підступний чарівник, задурює дівчат і «з’їдає їхні серця». Авторка оживляє метафору типових серцеїдів із іронічною гіперболізацією. Сам Дон Жуан не є трикстером, проте є декілька персонажів, які поєднують риси обох архетипів: щонайменше, славнозвісний улюбленець жінок і блазень в очах королівської сім’ї Тіріон Ланістер із циклу Джорджа Мартіна (ви ж також раділи, що в останньому сезоні він повернувся до свого природнього образу?).
Перелік негативних характеристик у Хаулі розширюється. Його улюблена розвага — спокусити дівчину, дочекатися її зізнання в коханні й втекти на пошуки нової жертви. Його сусідку Софі невимовно дратують усі перевдягання, вигадки й побрехеньки. У її очах Хаул самозакоханий і примхливий: якщо цьому чаклунові погано, страждатиме весь світ, він укриє землю зеленим слизом, а небо — грозовими хмарами. Та читач достатньо швидко починає відчувати симпатію до цього гедоніста і помічає, що в Хаулі поряд з егоцентричністю співіснує турботливість, а його внутрішній світ складається не із зеленого слизу.
У другій книжці Діани Вінн Джонс події відбуваються у спекотніших місцях. І хоча географія історії про Абдулла посунулася далеко на південь, трикстери розважаються тут не менше. Обставини в житті молодого продавця килимів складаються так, що він опиняється на чужині, до цього ж має визволити свою кохану принцесу. Його супутником стає вередливий підступний джин, а згодом до них приєднується непевний шахраюватий старий солдат. З ними Абдуллі доведеться подолати пустелю.
Джини завжди були шайтанськими створіннями (згадуйте нещодавнього "Алладіна"), і в "Повітряному замку" — не виняток: він перетворює будь-яке бажання, навіть найсвітліше, на злу аферу. Більше того, цей демон ще й лінивий боягуз, що тільки й мріє про втечу зі свого ув’язнення. Він зобов’язаний здійснювати одне бажання на день, і щораз Абдулла сподівається перехитрити блакитного біса — зазнає невдачі. Улесливі й патетичні промови на джина також не діють. Він із задоволенням перетворює людей на жаб; його мета — повеселитися (чим більше шкоди , тим краще).
ТРИКСТЕРИ — Частина 2
Бартімеус Джонатана Страуда
Це історія про 12-річного Натаніеля, який хоче навчитися робити щось по-чаклунськи потужне. У світі "Бартімеуса" чарівники не мають магічних здібностей, а їхня сила вимірюється знаннями, за допомогою яких вони можуть керувати фантастичними істотами. Тож Натаніель старанно навчається, щоб пошвидше приборкати принаймні якогось біса. І хоча хлопчику сверблять руки до пригод, свого наставника він дурить, не соромлячись, а деякі його вчинки мало не кримінальні, він — тільки провідник для справжнього трикстера.
Якось Натаніель викликає одного з могутніх джинів, якими вирує тутешній Лондон. Бартімеус виявляється досвідченим і кмітливим духом, що володіє тисячолітніми знаннями. Принаймні в цьому він запевняє читачів за будь-якої нагоди. Завдання від Натаніеля надміру амбіційні й складні як на маленького хлопчика. Через них Бартімеус потрапляє в карколомні ситуації, із яких він все одно виплутується: перевтілюється, плутає ворога або йому просто сподівається на вдачу.
Тутешні джини не поважають і, тим паче, не дружать із чарівниками. А в Бартімеуса ще й з’являється унікальна можливість звернутися до слухачів і покепкувати з магів, що (нібито) недостатньо розумні. Не забуває він і про звичні кліше — ковпак і бороду. Демон глузує з їхньої недоречної гордовитості й самовпевненості, його описи майже завжди карикатурні. Він применшує драматизм і серйозність ситуації, у якій опиняється Натаніель, додає розповіді іронії. Усе це набуває саркастичного забарвелння, коли Джонатан Страуд прозоро натякає на постколоніалізм: стосунки між джинами й чарівниками відверто схожі на рабовласництво й нагадують про імперське минуле Британської імперії.
Одне в цій пригоді виглядає напрочуд чесно: від початку це не розповідь про дружбу чаклуна Натаніеля і джина Бартімеуса. Їхні історії — це дві окремі сюжетні лінії, які іноді перетинаються. Майте глузд, який 12-річний хлопчик стане дружити зі стародавнім страхопудалом, що пахне гірше за лондонську Темзу?
Бартімеус Джонатана Страуда
Це історія про 12-річного Натаніеля, який хоче навчитися робити щось по-чаклунськи потужне. У світі "Бартімеуса" чарівники не мають магічних здібностей, а їхня сила вимірюється знаннями, за допомогою яких вони можуть керувати фантастичними істотами. Тож Натаніель старанно навчається, щоб пошвидше приборкати принаймні якогось біса. І хоча хлопчику сверблять руки до пригод, свого наставника він дурить, не соромлячись, а деякі його вчинки мало не кримінальні, він — тільки провідник для справжнього трикстера.
Якось Натаніель викликає одного з могутніх джинів, якими вирує тутешній Лондон. Бартімеус виявляється досвідченим і кмітливим духом, що володіє тисячолітніми знаннями. Принаймні в цьому він запевняє читачів за будь-якої нагоди. Завдання від Натаніеля надміру амбіційні й складні як на маленького хлопчика. Через них Бартімеус потрапляє в карколомні ситуації, із яких він все одно виплутується: перевтілюється, плутає ворога або йому просто сподівається на вдачу.
Тутешні джини не поважають і, тим паче, не дружать із чарівниками. А в Бартімеуса ще й з’являється унікальна можливість звернутися до слухачів і покепкувати з магів, що (нібито) недостатньо розумні. Не забуває він і про звичні кліше — ковпак і бороду. Демон глузує з їхньої недоречної гордовитості й самовпевненості, його описи майже завжди карикатурні. Він применшує драматизм і серйозність ситуації, у якій опиняється Натаніель, додає розповіді іронії. Усе це набуває саркастичного забарвелння, коли Джонатан Страуд прозоро натякає на постколоніалізм: стосунки між джинами й чарівниками відверто схожі на рабовласництво й нагадують про імперське минуле Британської імперії.
Одне в цій пригоді виглядає напрочуд чесно: від початку це не розповідь про дружбу чаклуна Натаніеля і джина Бартімеуса. Їхні історії — це дві окремі сюжетні лінії, які іноді перетинаються. Майте глузд, який 12-річний хлопчик стане дружити зі стародавнім страхопудалом, що пахне гірше за лондонську Темзу?
ТРИКСТЕРИ — Частина 3
Ринсвінд і Смерть Террі Пратчетта
Террі Пратчетт створив Дискосвіт, що складається з 41 книжки. І Ринсвінд у цьому світі — чарівник, якому не щастить найбільше. Обділений вдачею, залежний від азартних ігор і пристрасний до алкоголю. Успішним чарівником Ринсвінду теж не судилося стати — він знає лише одне закляття. З таким набором чеснот доводиться викручуватися.
У страховидному місті Анк-Морпорк горе-чаклун знає два заняття: розбій і пияцтво. У барв він розповідає людям історії, дуже правдиві, але ще більше — перекручені. Такий собі місцевий Барон Мюнхгаузен, щоправда, на відміну від легендарного базікала, чарівник заробляє цими розмовами на їжу. Йому далеко до рівня махінацій Остапа Бендера з "Дванадцяти стільців", для цього Ринсвінд надто лінивий, та часом йому вдається дрібне ошуканство.
Отож, поки ви слухатимете чергову химерну побрехеньку, він забере курячу ніжку з вашої тарілки й вип’є все пиво з вашого кухля. Водночас спритними очима оцінить увесь матеріал, із якого складається ваш одяг і спорядження, щоби згодом залишити вас і без цього. До речі, якщо ви не місцевий в Анк-Морпорку, це тільки погіршить ситуацію, оскільки Ринсвінд вміє заговорювати зуби будь-якою мовою (навіть тією, у якій немає ані іменників, ані прикметників).
Якось у бар потрапив мандрівник Двоцвіт із найзаможнішої частини Дискосвіту, який мріяв відчути екзотику занедбаності Морпорка. Цей мішок із грошима легко піддався на переконливі й деталізовані розповіді чарівника. Двоцвіт сам виніс собі вирок: запропонував Ринсвінду бути йому гідом і подорожувати разом, щоб побачити найцікавіші місця торгової столиці. Звісно, за цю роботу-ошуканство подорожній ще й пообіцяв захмарно високу зарплатню.
Ще за давніх часів покровителем таких типів, як Ринсвінд, був грецький бог Гермес. Він був провідником душ у підземне царство (бідний Двоцвіт, якби він знав!), заступником торгівлі (відповідно й шахрайства) і злодійства. Загалом, у пантеоні богів він тримався завдяки своїй вигадливості й хитромудрості. До речі, Ринсвінду згодом вдасться дурити і Смерть також.
Террі Пратчетт із задоволенням перевертає все з ніг на голову. І Смерть у нього ніби суворий та жахливий, із усіма відповідними атрибутами: гострою косою, голосом наче-могильні-плити-скрегочуть і чорним плащем, але цей Смерть втомився. У нього така нудна робота: забирати душі людей, вислуховувати незадоволення померлих; він хоче відпочити: сходити порибалити, глянути, як живуть люди, гладити котів. Постійні втечі Ринсвінда від фатуму — не єдиний відступ від законів буття, який дозволяє собі цей темний жнець. Він може затримати коліщатка в механізмі всесвіту, щоб зайвий раз помилуватися котом. Не виключено, що саме через цю характеристику пратчеттівський образ смерті став одним з улюблених у масовій культурі.
Герої Террі Пратчетта так чи інакше створюють хаос навколо себе. До їхньої появи на обрії все стабільно — стабільно погано. Але от Ринсвінд виходить за межі бару, Смерть спускається до людей — і все стає просто нестерпно. Ринсвінд декілька разів ледь не вбиває себе й Двоцвіта заразом. Жнець робить усе можливе, щоб його не впізнали й просто зникає, залишивши всі свої обов’язки в руках підлітка. Загалом, усьому Дискосвіту загрожує Апокаліпсис. Здавалось би, цим усе й має завершитися в розмові про кінець (і світу, і життя). Проте в Террі Пратчетта все вкотре перевертається: Смерть усіх рятує, а Вершники Апокаліпсису грають у карти.
Ринсвінд і Смерть Террі Пратчетта
Террі Пратчетт створив Дискосвіт, що складається з 41 книжки. І Ринсвінд у цьому світі — чарівник, якому не щастить найбільше. Обділений вдачею, залежний від азартних ігор і пристрасний до алкоголю. Успішним чарівником Ринсвінду теж не судилося стати — він знає лише одне закляття. З таким набором чеснот доводиться викручуватися.
У страховидному місті Анк-Морпорк горе-чаклун знає два заняття: розбій і пияцтво. У барв він розповідає людям історії, дуже правдиві, але ще більше — перекручені. Такий собі місцевий Барон Мюнхгаузен, щоправда, на відміну від легендарного базікала, чарівник заробляє цими розмовами на їжу. Йому далеко до рівня махінацій Остапа Бендера з "Дванадцяти стільців", для цього Ринсвінд надто лінивий, та часом йому вдається дрібне ошуканство.
Отож, поки ви слухатимете чергову химерну побрехеньку, він забере курячу ніжку з вашої тарілки й вип’є все пиво з вашого кухля. Водночас спритними очима оцінить увесь матеріал, із якого складається ваш одяг і спорядження, щоби згодом залишити вас і без цього. До речі, якщо ви не місцевий в Анк-Морпорку, це тільки погіршить ситуацію, оскільки Ринсвінд вміє заговорювати зуби будь-якою мовою (навіть тією, у якій немає ані іменників, ані прикметників).
Якось у бар потрапив мандрівник Двоцвіт із найзаможнішої частини Дискосвіту, який мріяв відчути екзотику занедбаності Морпорка. Цей мішок із грошима легко піддався на переконливі й деталізовані розповіді чарівника. Двоцвіт сам виніс собі вирок: запропонував Ринсвінду бути йому гідом і подорожувати разом, щоб побачити найцікавіші місця торгової столиці. Звісно, за цю роботу-ошуканство подорожній ще й пообіцяв захмарно високу зарплатню.
Ще за давніх часів покровителем таких типів, як Ринсвінд, був грецький бог Гермес. Він був провідником душ у підземне царство (бідний Двоцвіт, якби він знав!), заступником торгівлі (відповідно й шахрайства) і злодійства. Загалом, у пантеоні богів він тримався завдяки своїй вигадливості й хитромудрості. До речі, Ринсвінду згодом вдасться дурити і Смерть також.
Террі Пратчетт із задоволенням перевертає все з ніг на голову. І Смерть у нього ніби суворий та жахливий, із усіма відповідними атрибутами: гострою косою, голосом наче-могильні-плити-скрегочуть і чорним плащем, але цей Смерть втомився. У нього така нудна робота: забирати душі людей, вислуховувати незадоволення померлих; він хоче відпочити: сходити порибалити, глянути, як живуть люди, гладити котів. Постійні втечі Ринсвінда від фатуму — не єдиний відступ від законів буття, який дозволяє собі цей темний жнець. Він може затримати коліщатка в механізмі всесвіту, щоб зайвий раз помилуватися котом. Не виключено, що саме через цю характеристику пратчеттівський образ смерті став одним з улюблених у масовій культурі.
Герої Террі Пратчетта так чи інакше створюють хаос навколо себе. До їхньої появи на обрії все стабільно — стабільно погано. Але от Ринсвінд виходить за межі бару, Смерть спускається до людей — і все стає просто нестерпно. Ринсвінд декілька разів ледь не вбиває себе й Двоцвіта заразом. Жнець робить усе можливе, щоб його не впізнали й просто зникає, залишивши всі свої обов’язки в руках підлітка. Загалом, усьому Дискосвіту загрожує Апокаліпсис. Здавалось би, цим усе й має завершитися в розмові про кінець (і світу, і життя). Проте в Террі Пратчетта все вкотре перевертається: Смерть усіх рятує, а Вершники Апокаліпсису грають у карти.
ТРИКСТЕРИ — Частина 4
Середа, Локі і всі-всі-всі Ніла Ґеймана
Ще один автор, який любить оточувати себе містикою й міфологією, а відповідно й незліченною кількістю трикстерів — Ніл Ґейман. Спершу видається, що головний герой його роману "Американські боги" цілком звичайна людина — Тінь Мун. Він щойно вийшов із в’язниці, але життя не стає легшим — його дружина гине, перед тим зрадивши йому. Мун від горя він впадає у прокрастинацію, він і до того ніби відіграв другорядну роль у власному житті, а тепер лише вбиває час до похоронів.
Однак, на шляху додому до нього чіпляється пришелепкуватий старигань, що називає себе Середою. Його поведінка натякає на Білого Кролика з "Аліси в Країні див": чоловік стукає пальцем по годиннику на зап’ясті й нервово повторює: "Запізнюємося!". Ця алюзія — ніби передмова до урвища сюрреалістичних пригод, у які втрапить головний герой, якщо буде слідувати за старим із бородою. Набридливий сусід відверто бісить Тінь, вмовляє взятися за роботу, і після скептичних аргументів щодо безвиході диваку вдається переконати нещодавнього в’язня піти до себе на службу.
Так Середа затягує Тінь у вир суцільної ахінеї, яку не так просто збагнути. Час від часу Тінь помічає якісь дивні зміни в його зовнішності: він видається то опецькуватим нездарою, то могутнім старцем у розквіті сил. Загалом, уважний читач швидше за головного героя збагне, якою є сутність Середи.
Виявляється, що супутник Тіні, який доволі швидко відсуває його на другий план, ніхто інший, як Одін — верховний скандинавський бог. Звідси й усі його амбіції: бажання повернути владу давнім богам та відволікти людей від технологій, грошей і миру — сучасних святинь. Старі братчики поважають Середу, проте не достатньо вірять у його авантюру, пам’ятаючи про його вдачу до ошуканства й баламутства. Одіна знають як брехуна й хитрого звабника — і ці звання він неодноразово підтверджує.
Він провертає афери різного масштабу: заговорює зуби офіціанткам, обдурюючи їх, забирає в людей тисячі доларів просто на вулиці, прикидаючись банківським службовцем. Іноді йому справді потрібні гроші, але зазвичай він це робить заради сміху. Виважений і спокійний Тінь завжди помічає ці трюки й докоряє Одіну за нечесність, хоча бог із легкістю знаходить пояснення й виправдання до кожного свого вчинку. Він не соромиться свого вульгарного життя та звик до божественних вакханалій і розваг.
Поки Тінь подорожує усією Америкою з Одіном, він знайомиться з іншими богами. Оскільки всі вони прийшли з давніх міфів різних народів, ледь не в кожному з них вгадуються риси трикстерів. Поряд із людьми вони ворожать, обманюючи клієнтів, махлюють в азартних іграх. І жоден не втрачає нагоди посміятися з апатичного й великого Одінового супутника.
У одному із забутих (світом, але не богом) барів Тінь зустрічає лепрекона Вар’ята Свіні. Цей персонаж повністю уособлює архетип юнгівського колективного несвідомого. Він провокує Тінь на бійку, сварку, злість — словом, виловлює в його байдужості яскраві емоції. Свіні — рудий ірландець, він показує найліпші фокуси з монетами, щедро використовує лайку та має незвичний зріст, як для казкового лепрекона. У його бійці немає ані логіки рухів, ані особливого стилю — він просто клеїть дурня. Зовнішньо він найбільше нагадує чорта: цапа з великими зубами. Як і будь-який блазень, рано чи пізно він потрапляє в одну зі своїх же пасток.
Згодом до Вотана приєднається Нансі, африканський бог-трикстер з анекдотів, що має багато перевтілень, найчастіше з’являється в подобі павука, Анансі. Він здається наймилішим з усіх: темношкірий старенький дід, який любить морозиво й дівчат, іноді невинно кпинить із Тіні. Розповідає байки з масними жартами, нібито про самого себе — маленького мерзенного павучка, який знущається й гигоче з усім тваринним світом Африки. Увага, яку він отримує, розповідаючи ці історії, приносить йому надзвичайне задоволення.
Середа, Локі і всі-всі-всі Ніла Ґеймана
Ще один автор, який любить оточувати себе містикою й міфологією, а відповідно й незліченною кількістю трикстерів — Ніл Ґейман. Спершу видається, що головний герой його роману "Американські боги" цілком звичайна людина — Тінь Мун. Він щойно вийшов із в’язниці, але життя не стає легшим — його дружина гине, перед тим зрадивши йому. Мун від горя він впадає у прокрастинацію, він і до того ніби відіграв другорядну роль у власному житті, а тепер лише вбиває час до похоронів.
Однак, на шляху додому до нього чіпляється пришелепкуватий старигань, що називає себе Середою. Його поведінка натякає на Білого Кролика з "Аліси в Країні див": чоловік стукає пальцем по годиннику на зап’ясті й нервово повторює: "Запізнюємося!". Ця алюзія — ніби передмова до урвища сюрреалістичних пригод, у які втрапить головний герой, якщо буде слідувати за старим із бородою. Набридливий сусід відверто бісить Тінь, вмовляє взятися за роботу, і після скептичних аргументів щодо безвиході диваку вдається переконати нещодавнього в’язня піти до себе на службу.
Так Середа затягує Тінь у вир суцільної ахінеї, яку не так просто збагнути. Час від часу Тінь помічає якісь дивні зміни в його зовнішності: він видається то опецькуватим нездарою, то могутнім старцем у розквіті сил. Загалом, уважний читач швидше за головного героя збагне, якою є сутність Середи.
Виявляється, що супутник Тіні, який доволі швидко відсуває його на другий план, ніхто інший, як Одін — верховний скандинавський бог. Звідси й усі його амбіції: бажання повернути владу давнім богам та відволікти людей від технологій, грошей і миру — сучасних святинь. Старі братчики поважають Середу, проте не достатньо вірять у його авантюру, пам’ятаючи про його вдачу до ошуканства й баламутства. Одіна знають як брехуна й хитрого звабника — і ці звання він неодноразово підтверджує.
Він провертає афери різного масштабу: заговорює зуби офіціанткам, обдурюючи їх, забирає в людей тисячі доларів просто на вулиці, прикидаючись банківським службовцем. Іноді йому справді потрібні гроші, але зазвичай він це робить заради сміху. Виважений і спокійний Тінь завжди помічає ці трюки й докоряє Одіну за нечесність, хоча бог із легкістю знаходить пояснення й виправдання до кожного свого вчинку. Він не соромиться свого вульгарного життя та звик до божественних вакханалій і розваг.
Поки Тінь подорожує усією Америкою з Одіном, він знайомиться з іншими богами. Оскільки всі вони прийшли з давніх міфів різних народів, ледь не в кожному з них вгадуються риси трикстерів. Поряд із людьми вони ворожать, обманюючи клієнтів, махлюють в азартних іграх. І жоден не втрачає нагоди посміятися з апатичного й великого Одінового супутника.
У одному із забутих (світом, але не богом) барів Тінь зустрічає лепрекона Вар’ята Свіні. Цей персонаж повністю уособлює архетип юнгівського колективного несвідомого. Він провокує Тінь на бійку, сварку, злість — словом, виловлює в його байдужості яскраві емоції. Свіні — рудий ірландець, він показує найліпші фокуси з монетами, щедро використовує лайку та має незвичний зріст, як для казкового лепрекона. У його бійці немає ані логіки рухів, ані особливого стилю — він просто клеїть дурня. Зовнішньо він найбільше нагадує чорта: цапа з великими зубами. Як і будь-який блазень, рано чи пізно він потрапляє в одну зі своїх же пасток.
Згодом до Вотана приєднається Нансі, африканський бог-трикстер з анекдотів, що має багато перевтілень, найчастіше з’являється в подобі павука, Анансі. Він здається наймилішим з усіх: темношкірий старенький дід, який любить морозиво й дівчат, іноді невинно кпинить із Тіні. Розповідає байки з масними жартами, нібито про самого себе — маленького мерзенного павучка, який знущається й гигоче з усім тваринним світом Африки. Увага, яку він отримує, розповідаючи ці історії, приносить йому надзвичайне задоволення.
І нарешті співкамерник Тіні — О’Блуда на прізвисько Ловкий. Найбільший брехун у цьому пантеоні. До кінця історії його роль залишається таємницею: О’Блуда втілюється в декількох різних персонажах, і завжди залишається непізнаваним. Справжня сутність Ловкого стоїть в одному ряді з найверткішими відомими шулерами: із Гермесом, Одіссеєм, Мефістофелем та Одіном. О’Блуді вдається обвести всіх навколо пальця й закрутити одну з наймасштабніших афер усіх часів. Та, як відомо, доля трикстера пророкує йому розплату за всі витівки.
У мене неодноразово запитували, чому не перетворюю свою сторінку в інстаграм на книжкограм. Проблема в тому, що всі ці затишні й світлі фотографії сторінок із кавою, круасанами й квітами поряд — страшенно нудно. І от Гізер Докрей випустила добірку прямо в мій снобський скепсис.
Дикі й дивні книжкограми: відфотошоплені poop jokes на обкладинках, неочевидні подарунки до бібліотек і самотній блог Фланнері О’Коннор. Золото!
Відразу підписалася на декілька:
@donatedbooks (звісно, мій фаворит — книжки, які приносять у публічну бібліотеку)
@paperbackfromhell
@storyofmyfuckinglife
Тут добра на будь-який збочений смак: https://mashable.com/article/best-weird-bookstagram/
Дикі й дивні книжкограми: відфотошоплені poop jokes на обкладинках, неочевидні подарунки до бібліотек і самотній блог Фланнері О’Коннор. Золото!
Відразу підписалася на декілька:
@donatedbooks (звісно, мій фаворит — книжки, які приносять у публічну бібліотеку)
@paperbackfromhell
@storyofmyfuckinglife
Тут добра на будь-який збочений смак: https://mashable.com/article/best-weird-bookstagram/
Mashable
Welcome to 'Deep Bookstagram,' where dark, book-based comedy thrives
Explore the darkest and weirdest corners of the book Instagram world.
Розмова з поетами складається якось абсолютно інакше. Їхні слова невимушено формують метафори, а думка легко узагальнюється. Словенський письменник Алеш Штеґер поділився своїм баченням національної травми, здатності прощати та розповів, що там із літературою в Словенії.
Довго думала, яку б структуру матеріалу зробити, щоб не втратити смисли, тому така форма: монолог про травму й діалог про все інше.
http://www.chytomo.com/absurd-iak-sposib-zakryty-travmu-u-rozmovi-z-aleshem-shtegerom/
Довго думала, яку б структуру матеріалу зробити, щоб не втратити смисли, тому така форма: монолог про травму й діалог про все інше.
http://www.chytomo.com/absurd-iak-sposib-zakryty-travmu-u-rozmovi-z-aleshem-shtegerom/
Читомо
Абсурд як спосіб закрити травму – у розмові з Алешем Штеґером
Під час Книжкового арсеналу в Києві ми зустрілися поговорити про літературу, національні травми та способи роботи з ними зі словеньским письменником Алешем Штеґером.