Євген Коновалець прибув у стольний Київ.

Бійці Третього армійського корпусу вкрили Вождя прапором ОУН.

Заповіт виконано!

@nationalizm

Унікальні кадри повернення Вождя ОУН Євгена Коновальця до Києва.

Тут зайві будь-які коментарі!

Слава Україні!

@nationalizm

Мені випала велика честь: попрощатися із Євгеном Коновальцем разом із бойовим генералами і офіцерами ЗСУ.

Спочивай з миром, друже Голово!

@nationalizm

Третій армійський корпус встановив біля «Арсеналу» панцерник на якому Євген Коновалець прибув у 2026 році до Києва, щоб в Україні знайти свій останній спочинок.

Місце невипадкове, а дуже символічне.

У ніч на 29 січня 1918 у Києві спалахнув московсько-більшовицький заколот на заводі «Арсенал». Це була гібридна операція: підняти збройне повстання в тилу, посіяти хаос, зв'язати боєм нечисленні українські сили й полегшити бандитам Муравйова захоплення столиці.

Долю Києва взяли у свої руки дві залізні постаті - Євген Коновалець та Андрій Мельник.

Спільними зусиллями Січових Стрільців Коновальця-Мельника та Гайдамаків Петлюри, які вчасно підійшли на допомогу 4 лютого, оплот заколоту - завод «Арсенал» - було взято штурмом, а бунт ліквідовано.

Як бачимо, ворог не змінює своїх методів уже понад століття - внутрішня дестабілізація завжди супроводжує його зовнішній наступ.

В січневих боях 1918 народився бойовий союз Коновальця та Мельника, який згодом стане фундаментом для створення УВО та ОУН.

@nationalizm

🇺🇦🇺🇦🇺🇦Українці!

Вітаю із 35-ою річницею відновлення державної незалежності України!

Відновлення державної самостійності України - тривала, запекла й безперервна битва за право бути собою. І саме цього року наша Незалежність набула особливого, сакрального виміру історичної й національної справедливості.

У ХХІ столітті Українська нація, нарешті, збирає докупи своїх розкиданих по світу Героїв. Повернення на рідну землю й перепоховання лідерів українського визвольного руху, Голів ОУН - полковників Євгена Коновальця та Андрія Мельника - це подія епохального значення.

Це не просто закриття історичного боргу. Це потужний маніфест того, що, зв'язок поколінь є нерозривним. Ті, хто сто років тому закладав фундамент нашої армії тепер стоять в одному строю у лавах Сил оборони України.

Повернення Провідників додому нагадує нам про інше важливе завдання: сучасна Україна повинна остаточно розірвати юридичне й ментальне пуповиння з радянським минулим УРСР. Наш справжній фундамент - це Перша Незалежність, проголошена Четвертим Універсалом УНР у 1918 році.

Держава, яка з найвищими військовими почестями ховає своїх провідників має відновити державну тяглість від УНР, продемонструвати світу свою зрілість і непереможність.

Сьогодні ми виконуємо заповіт наших попередників у вогні Великої Війни. Вони повернулися під синьо-жовті прапори, за які віддали життя. Ми продовжуємо їхню справу. Ми стоїмо. Ми боремося. І ми обов'язково переможемо.

Слава Україні!

@nationalizm

У селі Воля Якубова (Львівська обл.) встановили надгробний пам’ятник, який стояв на могилі другого Голови ОУН полковника Андрія Мельника у Люксембургу. Його привезли у Волю Якубову після перепоховання Вождя у Києві.

Перед тим, у селі Зашків встановили надгробний пам’ятник, який стояв на могилі першого Голови ОУН полковника Євгена Коновальця у Роттердамі.

Не випадково: Воля Якубова – батьківщина Андрія Мельника; Зашків – Євгена Коновальця.

Надгробний пам’ятник А. Мельнику виготовлений із шведського чорного мармуру, з викарбуваним націоналістичним Тризубом і стрілецьким Хрестом на стоячій плиті та з написом «Андрій Мельник».

Пам’ятник, що вражає простотою і мистецькою строгістю, виконав артист-різьбяр Григорій Крук на основі проекту, який затвердив Провід Українських Націоналістів.

Пам’ятник був встановлений і освячений у 1965 році під час відзначення першої річниці смерті А. Мельника. З цієї нагоди до Люксембургу прибуло близько 500 українців з Аргентини, північної і південної Америки та Австралії.

Священики Української католицької церкви та Української автокефальної православної церкви посвятили надгробник. Цікаво, що панахиду на могилі греко-католика А. Мельника відслужили священики УАПЦ, щоб у такий спосіб показати, що Полковник передусім належить Українській нації, а не якийсь релігійні конфесії.

На могилі у Роттердамі виступив новообраний Голова ОУН Олег Штуль-Жданович. Звертаючись до присутніх він сказав:

- Ми, його соратники, обіцяли звітувати нашому Вождеві про свою працю. Сьогодні можу сказати: ми не припинили нашої праці і нашої боротьби. З великою гордістю можемо звітувати, що всі ми виявили зрілість, за яку він усе життя змагався. Довівши ділом нашу вірність його заповітам, ми обіцяємо виконувати їх далі.

Пророчими виявилися слова отця Мирослава Марусина:

- Нині в першу річницю смерті покійного Полковника, ще могутніша стоїть перед нами його постать, його вірність Церкві, його посвята народові, його любов до рідної Батьківщини, його праця і його змагання. А його могила на скитальчому шляху стається нині дороговказом у вільну Україну.

Відтепер могила Андрія Мельника у Києві та його пам’ятник у Волі Якобовій стали символами української державності і незламності української нації.

Р.S. Надгробний пам’ятник встановлений на території музею Андрія Мельника, який заснував Лев Грицак. Його можуть відвідати усі, хто бажає; як і меморіал Полковнику в центрі Волі Якубової.

@nationalizm

Ось так зараз виглядає надгробок могили Андрія Мельника, який із Люксембургу доставили до його рідного села Воля Якубова.

Незабаром тут встановлять прапор ОУН

@nationalizm

У Люксембургу відбулася ексгумація праху Марії Федак – матері Софії Федак-Мельник, дружини Голови ОУН Андрія Мельника.

Доля пов'язала Марію з найважливішими постатями українського XX століття: її донька Ольга вийшла заміж за засновника ОУН Євгена Коновальця, а молодша Софія пов’язала своє життя з його наступником — Андрієм Мельником.

Коли Друга світова війна змусила українську еліту рятуватися від московської окупації, Марія Федак разом із родиною доньки Софії опинилася у
Люксембурзі.

Коли у 1964 році Андрій Мельник відійшов у засвіти, його поховали поруч із Марією. За кілька десятиліть, у 1990 році, до них приєдналася і Софія, яка присвятила залишок свого життя збереженню пам'яті про чоловіка.

Проте ідея повернути лідерів визвольних змагань на рідну землю ніколи не згасала.

Зрештою, Андрій Мельник та його дружина Софія вже в Україні. Незабаром, як і побажала родина, у Львів повернеться Марія Федак - жінка, яка виростила дружин для двох провідників Нації.

@nationalizm

Польща, фактично, капітулювала перед РФ у питаннях збереження польської національної пам’яті, а свою ганьбу намагається приховати дикунськими вихватками на зразок депутата з кувалдою, який трощить пам’ятник УПА.

На Московії, у Якутську на місці демонтованого меморіалу польським засланцям урочисто відкрили пам'ятник учасникам так званої «СВО», окупантам, бригада яких брала участь у геноциді українців у Бучі та Ірпені.

Спочатку влітку 2023 року з польського меморіалу «тихо» зникли таблички. Потім місцева влада знесла самі гранітні камені, які стояли там понад 20 років на честь видатних польських дослідників Сибіру та жертв радянських репресій.
Тепер тут майорить триколор і стоять погруддя головорізам.

І це не поодинокий випадок - це системна війна Кремля з пам’яттю європейських народів. Пам'ятники полякам, литовцям та фінам масово руйнують на всій Московії.

Але найгірше в цій ситуації - це глуха мовчанка. Де офіційна реакція Варшави? Чому МЗС Польщі та польські політики, які так голосно і безкомпромісно воюють за історичну пам’ять та ексгумації в Україні, зараз тупо заплющують очі на відверту наругу над своїми ж предками на території Московії?

Поки Кремль стирає польську історію з лиця землі та замінює її культом убивць із Бучі, Польща демонструє дивовижне безсилля і відсутність будь-якої жорсткої дипломатичної відповіді. Коли йдеться про Московію, принциповість миттєво зникає.

Москва століттями нищила поляків з такою ж жорстокістю, з якою сьогодні нищить українців. Варшаві варто було б згадати мільйони своїх жертв від рук московських загарбників: жахи Катинського розстрілу, коли НКВД безжально стратив понад 21 тисячу польських військовополонених та інтелігенції; масові депортації сотень тисяч польських родин до Сибіру та Казахстану в 1940–1941 роках; жорстоке придушення Листопадового та Січневого повстань у XIX столітті; криваву Праську різню 1794 року, коли війська Суворова вирізали понад 20 тисяч мирних поляків.

Сьогоднішня Московія - це прямий нащадок тих убивць, і заплющувати очі на її дії зараз означає зраджувати пам'ять про власну трагічну історію.

@nationalizm

«Памʼятник» московським головорізам споруджений на місці демонтованого Меморіалу полякам.

А офіційна Варшава вдає, що все гаразд.

@nationalizm

Понад двадцять депутатів польського Сейму звернулися до прем'єр-міністра країни з пропозицією допомогти організувати Марш незалежності Польщі у Львові 11 листопада.

Відповідне звернення опубліковано на сайті нижньої палати польського парламенту.

У зверненні зокрема підкреслено, що проведення «маршу стало б виявом вшанування польської історії Львова, підтримкою поляків, які там мешкають, та підтвердженням того, що Республіка Польща не забуває про своїх співвітчизників за межами країни».

Що з цього приводу можна сказати? Хай приїжджають і спробують. Це буде для них останнє в житті святкування дня незалежності Польщі. А відтак у поляків назавжди зникне бажання коли небудь відвідувати Львів.

@nationalizm

Одним з перших на шлях збройної боротьби із більшовиками ступив Тарас Бульба-Боровець – творець УПА «Поліська січ».

1 серпня 1940 р. він нелегально перейшов кордон між Німеччиною і СССР. За кілька днів блукань лісами й болотами таємно добрався до хутора Погулянки, що неподалік Степані, де за наказом президента Української Народної Республіки в екзилі Андрія Лівицького почав формувати перші повстанські відділи.

А вже 28 червня 1941 р. в селі Немовичі, що неподалік Сарн, він видав «Наказ № 1» про створення Української Повстанської Армії «Поліська січ» в якому командирам усіх бойових груп наказував організувати невеликі повстанські загони і почати диверсійні акти в тилах Красной армії.

Станом на 1941 чисельність УПА «Поліська Січ» сягала 10 000 бійців.

21 серпня 1941 року підрозділи УПА «Поліська січ» увійшли у містечко Олевськ на Житомирщині, вибивши звідти московських окупантів. А вже 24 липня місті Рокитне на Рівненщині Тарас Бульба-Боровець урочисто проголосив Акт самостійності Української Держави та створив місцеву цивільну адміністрацію.

Понад два місяці територія Олевська та околиць перебували під владою українців.
«Олевська республіка» стала своєрідним державним утворенням у надії, що українська державність обов’язково буде відновлена у Києві та на всіх українських етнічних землях.

У самому Олевську одразу ж розпочалися декомунізація й українізація: «Леніни, Сталіни та всі інші «вожді трудящих» зникли з площ, установ і вулиць «Олевської республіки». На їх місце появилися портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України», – згадував отаман.

На підконтрольних територіях існували залізна дисципліна і порядок. Запроваджувалася приватна власність. Встановлювалися стабільні ціни на продукти харчування. Спекуляція і зрив фінансової дисципліни розцінювався як протидержавний заколот. Відкривалися українські газети і театри.

Вояки УПА намагалися бути взірцем для цивільних. Кожен ранок вояків починався з молитви «Отче наш». Потім піднімали прапор, співали гімн України, а вже тоді йшли снідати.

Щодня під час шикування, навколішках вояки УПА повторювали текст присяги:

- Я, син українського трудового народу, присягаю на святі кості моїх Славних Предків, що, як революційний вояк України, буду чесно і вірно служити своїй Батьківщині; буду точно і беззастережно виконувати всі накази старшин; буду вірним та субординованим підвладним і справедливим та товариським начальником; буду всюди вести себе тверезо і гідно, як несплямований лицар; буду всі свої сили й ціле моє життя жертвувати на активну боротьбу за свободу, честь і славу України.

@nationalizm

Олексій Гончаренко (фракція ЄС) став першим діючим депутатом ВР України, який, фактично, закликав до капітуляції у війні з Москвою, з усіма можливими наслідками: втратою державності й новим геноцидом української нації.

Ось що означає не бажання вчитися на помилках минулого.

Оскільки у ВР не знайшлося депутата, який би розповів йому про ці уроки, то нагадаю про них.

Літом 1917 лідери Центральної Ради Михайло Грушевський і Володимир Винниченко уже вели переговори з Московією у переконанні, що Україна може існувати у складі «демократичної Росії».

Після «мирних переговорів» з'явився компромісний Другий Універсал: Україна відкладала повну незалежність до Установчих зборів, а Росія визнавала Генеральний Секретаріат як владу українців у Києві.
Але щойно політична криза в Петрограді вщухла, росіяни миттєво зрадили домовленості. Тимчасовий уряд видав «Інструкцію», якою перетворив український уряд на свій підконтрольний орган і своєю директивою відрізав від України Харківщину, Катеринославщину (Дніпро), Херсонщину та Таврію (Крим), заявивши, що це «не українські землі».

Коли до влади на Московії прийшли більшовики вони одразу рушили війною на Київ, а УНР проголосила повну незалежність (Четвертий Універсал), щоб стати повноправним суб'єктом міжнародного права.

9 лютого 1918 року УНР підписала «мирний договір», де був чіткий пункт: Росія зобов'язується негайно вивести війська з України, припинити будь-яку агітацію і визнати УНР. Під тиском німецьких штиків більшовики підписали договір, але залишили в Україні свої партизанські загони та агентуру, готуючи ґрунт для наступного удару.

За правління Павла Скоропадського в Києві відбулися наймасштабніші прямі «мирні переговори». 12 червня 1918 року сторони навіть підписали «мирний договір». І це була класична московська димова завіса. Щойно восени 1918 року німецькі війська почали залишати Україну, Москва миттєво оголосила київські договори «недійсними папірцями» і кинула на УНР армію своїх головорізів.

Кожні переговори України з Московією завершувалися однаково. Росія сідала за стіл лише тоді, коли програвала на полі бою або підпадала під жорсткий міжнародний тиск. Росія підписувала папери лише для того, щоб перегрупувати сили. І Росія завжди порушувала угоди щойно відчувала слабкість України чи її союзників.

Україна пройшла весь можливий спектр дипломатії з Росією - від спроб знайти компроміс із московськими «лібералами» до «мирних угод» із більшовиками. Результат: втрата державності у 1920-х роках та подальший Голодомор як прямий наслідок того, що свого часу українські лідери повірили в можливість «чесного миру» з Москвою.

В ім’я правди треба наголосити, що тоді так думали не всі. З-поміж тих, хто ніколи не вірив Москві були полковники, а згодом Голови ОУН Євген Коновалець і Андрій Мельник, могили яких тепер в Україні як нагадування про ті буремні часи, коли стало очевидним, що «мир» із Московією гарантують не підписи на папері, а лише Українська армія.

@nationalizm

Ніколи не був прихильником Трампа чи будь якого іншого президента США. Але завжди був і залишаюся прихильником американського народу.

Навіть зараз, коли Трамп ухвалив рішення фінансувати російський дизель, він діє так, як і кожен інший президент США: в інтересах своєї влади, яку намагається зберегти будь якою ціною.

Але президенти США змінюються, проте незмінним є американський народ, який зберігає підтримку України у війні з РФ. А тому не підтримую антиамериканську істерію до якої вдаються окремі вітчизняні політики.

Вважав і вважаю, що підтримка американської нації для України вкрай важлива у цій війні.

На полі бою для України нічого не змінилося і не зміниться. Трамп втратив відчуття реальності, і не бачить, що вже давно не може впливати на політику України і, я сумніваюся, чи може він впливати на політику будь якої іншої держави у світі.

В одному не сумніваюся, що дизель на крові українців, вилізе йому боком. Як боком вілізе кацапам війна з Україною.

Але це буде у майбутньому, а зараз немає іншої альтернативи як спалювати нпз ворога, топити у морі його транспорт із дизелем, навіть коли на ньому встановлять десять портретів Трампа.

@nationalizm

У жовтні 1941 р. Олена Теліга поселися у Києві на вулиці Володимирській. На той час центр Києва лежав у руїнах, без електрики і теплопостачання.

Однак дуже скоро виникла необхідність змінити помешкання. Вдарили перші морози, і у помешканні на Володимирській стало неймовірно холодно.

Напередодні входження німецької армії до Києва відбулася евакуація місцевого населення, передусім столицю залишила колишня партійна номенклатура.

Таким чином звільнилася велика кількість помешкань й існувала можливість доволі легко переїжджати з місця на місце. Відтак Олена Теліга із чоловіком Михайлом переїхала на вулицю Караваєвську, де вже мешкали інші діячі ОУН, зокрема Іван Рогач із сестрою Анною, Петро Олійник, Ярослав Оршан-Чемиринський із сестрою Дарією та інші.

Цей переїзд зумовлювався тим, що у цьому будинку, як і прилеглих кварталах, ще працювало централізоване опалення. Оскільки надходила зима, цим «привілеєм» необхідно було скористатися.

Однак дуже скоро опалення відімкнули, а тому вона, як і інші мешканці вулиці, сильно потерпала від холоду.

Значна частина учасників похідних груп ОУН виявилася слабо підготовленими до складних соціально-економічних умов проживання у напівзруйнованому Києві. Наприклад, закарпатський поет Іван Ірлявський навіть не мав зимового одягу. Взимку одягався у літній плащ, відтак сильно замерзав і викликав співчуття у Олени Теліги.

У Києві загострилася продовольча криза, фактично, настав голод спричинений військовими діями і панічним відступом більшовиків. Німецька військова адміністрація забезпечувала продовольством виключно німців і власну армію, а киян-українців прирекла на голодну смерть. Олена Теліга не знала від чого більше страждає: холоду чи голоду.

За доставку в Київ продуктів харчування взялася Міська управа, а конкретно представники похідної групи ОУН. Терміново знаходився такий-сякий транспорт, яким виїжджали у довколишні села, де селяни погоджувалися віддавати продукти харчування, щоб врятувати киян від голоду.

Дуже скоро до Києва почав прибувати транспорт із харчами і дровами на зиму, які роздавалися киянам. Коли німці побачили, що українці налагодили доставляння харчів, столицю заблокували, а продукти харчування конфіскували на потреби німецької армії.

У ситуацію втрутився Український Червоний Хрест, який звернувся із закликом до німецької влади зняти блокаду і дозволити надходження гуманітарної допомоги хоча б для хворих і полонених українців. Німці погодилися в районі Таращі залишити один пропускний пункт, через який, власне, до Києва на підводах переправлялася допомога для столиці. При цьому окупаційна влада вимагала, щоб ця поміч йшла виключно шпиталям. Через деякий час блокаду зняли, що дало змогу Києву вижити у тяжкий час війни.

У Києві вдалося налагодити безкоштовне харчування для потребуючих. Такий пункт харчування розташовувався на вулиці Тарасівській, де бувала Олена Теліга та інші українські підпільники, які свідомо призначали це місце для зустрічей, оскільки тут можна було бодай один раз в день щось перекусити.

Загалом для українців умови проживання в Києві були жахливими. Але навіть у цих обставинах ОУН продовжувала боротьбу за волю України.

@nationalizm

- Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу… Кожний вистріл всередині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього більшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, якої диригентом є він сам.

Олена Теліга

@nationalizm