а также сам Спартак в другом контексте (очеловечен, какие-то фразочки, шуточки, выбор еды, естественная реакция с матом например) А потом же случается сессия, где все снова на «Вы» И тут сваливаются куча контекстов - девушка которая целует твоего терапевта при тебе, заказанный бургер, игра, лекция. Оставаться вне этого контекста невозможно и это плохо. Часть сессии стабильно уходила на этот контекст на который я реагировала.
Знаю о том, что игровые встречи проходили и у Спартака дома. Что для меня, как для клиента точно было бы неприемлемо. Как будто не ему нужно выдерживать границы, а постоянно их выдерживать, а мне. Ощущение, что мы менялись в этом вопросе ролями.
Для меня ценным было попробовать научится тестировать мысли, разбивать свои крупные планы на подзадачи, расставлять приеоритеты. А на лекциях разобраться с деструктивными схемами, когнитивными искажениями и логическими ошибками.
Спартак хорошо этому научил) Так хорошо, что читая его «оправдательный текст» начало всплывать - то, что каким бы не был рассказчик это не означает, что выводы ложны. Или вот эта отсылка к Христу а потом (я конечно себя с ним не сравниваю, бла бла))
Не помню на какой сессии и в каком контексте, Спартак рассказал мне, что у него аутический спектр и что у него что-то там с зеркальными нейронами поэтому он не испытывает чувств, лишь примитивные эмоции как дельфин. Это был еще период когда он только разводился с женой и что меня очень удивило с одной стороны, с другой как-то объяснили, то, что зияло в ощущениях.
Это и вправду были качели - то тебя зовут в закрытый клуб играть в игры, то удаляют из чата. То Спартак делится в дверях чем-то своим личным не особо относящимся к моей терапией, например отношениями со своей женой, а после не отвечает на мои вопросы заданные по второму кругу, даже никакого «приходите на сессию и там обсудим» просто зияющее игнорирование.
Напомню, что вначале терапии Спартак поставил мне диагноз ПТСР. А после пары месяцев, все свелось к тому, что технику тестирования мыслей я уже знаю (а она главна) так что в принципе я уже в порядке и как бы не понятно, что еще я от него хочу))
Где-то тут, я начала отходить от терапии. А было ли это вообще терапией? Я к этому всегда относилась больше как к консультированию. На последней сессии (мне тогда было важно зафиксироваться, что это конец) я шутя спросила у Спартака, почему все его клиентки разводятся с мужьями. Это был такой вопрос шутка, понятно, что я понимаю, что причины у всех разные. Но я получила неожиданный ответ, подробный и конкретный. Например «Настя разводится со своим мужем потому что он сталкер, развесил скрытые камеры по квартире что бы проверить не мастурбирует ли она в туалете. А Олеся разводится потому что и пошло поехало» Это было шокирующе. Я знаю этих людей, я пью с ними кофе, они рассказывают о себе в том числе и о своем разводе. А мой терапевт зная, что мы знакомы решил мне «разъяснить»
Я как будто снова собираю какой-то пазл. То всплывает сессия, где мы делали экспозицию (я боялась пить таблетки, мне это тяжело давалось и я приходила с ними на сессию и мне это помогло), то вспоминаю эта нашу последнюю встречу, где ощущение безопасности рухнуло (и без того подорванное), ощущался сильный стыд.
В этом было хорошее - в тех полученных знаниях и инструментах. В этом всем было много нездорового и не терапевтичного, можно было быть лишь в роли хорошей плачущей послушной девочки)
Я думаю Спартак сам травмирован очень строгим не принимающим отцом, он человек однозначно с выпирающей нарцисичностью, где полно преукрашений и искажений информации. А все нарциссы катаются между я Божество и я Ничто. Думаю все что он делал, имело под собой целью быть полезным, частью чего-то, получать это «обожание», стать подростковым идолом) Теми методами которые ему доступны.
Кейс про то, что не хватает регуляции отрасли. И философский - может ли человек не испытывающий чувств быть психологом? Терапевтом? Как это вообще?
Хуже Холодненко и Карпачева в украинском протстрансве еще не появилось (есть надежды на лучшее)
Знаю о том, что игровые встречи проходили и у Спартака дома. Что для меня, как для клиента точно было бы неприемлемо. Как будто не ему нужно выдерживать границы, а постоянно их выдерживать, а мне. Ощущение, что мы менялись в этом вопросе ролями.
Для меня ценным было попробовать научится тестировать мысли, разбивать свои крупные планы на подзадачи, расставлять приеоритеты. А на лекциях разобраться с деструктивными схемами, когнитивными искажениями и логическими ошибками.
Спартак хорошо этому научил) Так хорошо, что читая его «оправдательный текст» начало всплывать - то, что каким бы не был рассказчик это не означает, что выводы ложны. Или вот эта отсылка к Христу а потом (я конечно себя с ним не сравниваю, бла бла))
Не помню на какой сессии и в каком контексте, Спартак рассказал мне, что у него аутический спектр и что у него что-то там с зеркальными нейронами поэтому он не испытывает чувств, лишь примитивные эмоции как дельфин. Это был еще период когда он только разводился с женой и что меня очень удивило с одной стороны, с другой как-то объяснили, то, что зияло в ощущениях.
Это и вправду были качели - то тебя зовут в закрытый клуб играть в игры, то удаляют из чата. То Спартак делится в дверях чем-то своим личным не особо относящимся к моей терапией, например отношениями со своей женой, а после не отвечает на мои вопросы заданные по второму кругу, даже никакого «приходите на сессию и там обсудим» просто зияющее игнорирование.
Напомню, что вначале терапии Спартак поставил мне диагноз ПТСР. А после пары месяцев, все свелось к тому, что технику тестирования мыслей я уже знаю (а она главна) так что в принципе я уже в порядке и как бы не понятно, что еще я от него хочу))
Где-то тут, я начала отходить от терапии. А было ли это вообще терапией? Я к этому всегда относилась больше как к консультированию. На последней сессии (мне тогда было важно зафиксироваться, что это конец) я шутя спросила у Спартака, почему все его клиентки разводятся с мужьями. Это был такой вопрос шутка, понятно, что я понимаю, что причины у всех разные. Но я получила неожиданный ответ, подробный и конкретный. Например «Настя разводится со своим мужем потому что он сталкер, развесил скрытые камеры по квартире что бы проверить не мастурбирует ли она в туалете. А Олеся разводится потому что и пошло поехало» Это было шокирующе. Я знаю этих людей, я пью с ними кофе, они рассказывают о себе в том числе и о своем разводе. А мой терапевт зная, что мы знакомы решил мне «разъяснить»
Я как будто снова собираю какой-то пазл. То всплывает сессия, где мы делали экспозицию (я боялась пить таблетки, мне это тяжело давалось и я приходила с ними на сессию и мне это помогло), то вспоминаю эта нашу последнюю встречу, где ощущение безопасности рухнуло (и без того подорванное), ощущался сильный стыд.
В этом было хорошее - в тех полученных знаниях и инструментах. В этом всем было много нездорового и не терапевтичного, можно было быть лишь в роли хорошей плачущей послушной девочки)
Я думаю Спартак сам травмирован очень строгим не принимающим отцом, он человек однозначно с выпирающей нарцисичностью, где полно преукрашений и искажений информации. А все нарциссы катаются между я Божество и я Ничто. Думаю все что он делал, имело под собой целью быть полезным, частью чего-то, получать это «обожание», стать подростковым идолом) Теми методами которые ему доступны.
Кейс про то, что не хватает регуляции отрасли. И философский - может ли человек не испытывающий чувств быть психологом? Терапевтом? Как это вообще?
Хуже Холодненко и Карпачева в украинском протстрансве еще не появилось (есть надежды на лучшее)
Боже сколько букв получилось, наверное самый длинный текст на этом канале)
Донн Керен. Твій щасливий одяг. Як псіхологія моди допоможе покращити стиль и життя.
Я і не думала, що зацікавилюсь цією книжкою. Починаючи зі вступного слова вона захопила мене, з купи інших я продовжила читати. Признаюсь, дійшовши середени мені вистачило і мій запал впав.
Мені сподобався підхід авторки, використовує суміш когнітивно-поведінкової терапії + власної стилістичної складової, аналіз через одяг.
Цитата яка є червною лінією наративу.
“Лауреатка Пулітцерівської премії, критикиня моди Робін Ґіван колись сказала: «Щойно людина вийшла з печери, одяг набув соціального значення. Навряд чи колись сорочка була просто сорочкою!» Люди завжди використовували одяг, щоб показати, до якого племені вони належать, наскільки вони заможні, який у них статус або стан у соціальній ієрархії. «Мода завжди слугувала обгорткою для цих речей — і в епоху французьких королів, і навіть у часи зародження хіпхопу», — зауважує Ґіван.”
Сорочка, яка не була ніколи просто сорочкою.
Одяг одна з тих явних частин яких ми транслюємо про себе. Але трапляється таке, що те, шо ми хочемо донести про себе іншим не збігається з тим, що виходить?
Або коли губемось в черговій крамниці і впадаємо в ступор? Або це тягнеться ще з дитинства коли мама нам обирала речі. Ще безліч ситуацій, які можуть проявлятись через одяг.
Пригадайте, як діти до пубертату дуже хочуть бути схожими на батьків. Підлітком трапляється бунт “аби не як батьки” В дорослому віці ми вчимось приймати себе, формуємо свій стиль, який насправді трансформується все наше життя - бо змінюється наш вік, соціальний статус, оточення, тощо.
Думаю дитячий досвід дуже сильний. Зараз коли треба обрати одяг моїй доньці я пригадую, що сама любила носити дитиною і шукаю щось подібне - джинсовий комбінезон з Міккі Маусом, сарафан на залізних заклепках, кофтинка з квіткою чи вишитою веселкою.
Одяг частина комунікації, особливо це відчутно в іншій країні без знання мови. Неймовірно, але не розуміючи жодного слова, можна зрозуміти меседж - інтонації, місце, погляд і авжеж одяг.
Одяг інструмент. А “вдягання — це теж турбота про себе”.
Авторка є чорношкірою жінкою, яка піднімає питання дискримінації. Та необхідності слідувати соціальному “дрес коду” та внутрішнім конфліктом яке це породжує. Я не можу цілковито погодитись з думкою авторки щодо цих конфліктів та ситуативної асиміляції модної поведінки.
Деякі згадані дослідження та коротенькі тести, які пропонує пройти авторка викликають питання, але книга не є науковою в стилі “практичний посібник психотерапевта” тому не буду прискіпливою до цих деталей.
Сподобалось те, як авторка ставиться до своїх клієнтів та й стилістичні поради для свідомого гардеробу також слушні.
Для мене це була точкою прийняття, чимось новим до чого я особливо ніколи не придивлялась, а також допомогло сконцентруватись в торговому центрі на тому, що потрібно саме мені.
#книги
Я і не думала, що зацікавилюсь цією книжкою. Починаючи зі вступного слова вона захопила мене, з купи інших я продовжила читати. Признаюсь, дійшовши середени мені вистачило і мій запал впав.
Мені сподобався підхід авторки, використовує суміш когнітивно-поведінкової терапії + власної стилістичної складової, аналіз через одяг.
Цитата яка є червною лінією наративу.
“Лауреатка Пулітцерівської премії, критикиня моди Робін Ґіван колись сказала: «Щойно людина вийшла з печери, одяг набув соціального значення. Навряд чи колись сорочка була просто сорочкою!» Люди завжди використовували одяг, щоб показати, до якого племені вони належать, наскільки вони заможні, який у них статус або стан у соціальній ієрархії. «Мода завжди слугувала обгорткою для цих речей — і в епоху французьких королів, і навіть у часи зародження хіпхопу», — зауважує Ґіван.”
Сорочка, яка не була ніколи просто сорочкою.
Одяг одна з тих явних частин яких ми транслюємо про себе. Але трапляється таке, що те, шо ми хочемо донести про себе іншим не збігається з тим, що виходить?
Або коли губемось в черговій крамниці і впадаємо в ступор? Або це тягнеться ще з дитинства коли мама нам обирала речі. Ще безліч ситуацій, які можуть проявлятись через одяг.
Пригадайте, як діти до пубертату дуже хочуть бути схожими на батьків. Підлітком трапляється бунт “аби не як батьки” В дорослому віці ми вчимось приймати себе, формуємо свій стиль, який насправді трансформується все наше життя - бо змінюється наш вік, соціальний статус, оточення, тощо.
Думаю дитячий досвід дуже сильний. Зараз коли треба обрати одяг моїй доньці я пригадую, що сама любила носити дитиною і шукаю щось подібне - джинсовий комбінезон з Міккі Маусом, сарафан на залізних заклепках, кофтинка з квіткою чи вишитою веселкою.
Одяг частина комунікації, особливо це відчутно в іншій країні без знання мови. Неймовірно, але не розуміючи жодного слова, можна зрозуміти меседж - інтонації, місце, погляд і авжеж одяг.
Одяг інструмент. А “вдягання — це теж турбота про себе”.
Авторка є чорношкірою жінкою, яка піднімає питання дискримінації. Та необхідності слідувати соціальному “дрес коду” та внутрішнім конфліктом яке це породжує. Я не можу цілковито погодитись з думкою авторки щодо цих конфліктів та ситуативної асиміляції модної поведінки.
Деякі згадані дослідження та коротенькі тести, які пропонує пройти авторка викликають питання, але книга не є науковою в стилі “практичний посібник психотерапевта” тому не буду прискіпливою до цих деталей.
Сподобалось те, як авторка ставиться до своїх клієнтів та й стилістичні поради для свідомого гардеробу також слушні.
Для мене це була точкою прийняття, чимось новим до чого я особливо ніколи не придивлялась, а також допомогло сконцентруватись в торговому центрі на тому, що потрібно саме мені.
#книги
И снова про Спартака Субботу будь он неладен)) На самом деле не про него, а мысли рассуждения про общественные настроения и некоторые правовые моменты
1)Мне хочется чтобы Украина была правовым государством не только в конституции. Чтобы при общественном резонансе органы управление реагировали не только по конкретному “случаю” а также меняло законодательство, реагировало широко. В случаях со Спартаком Субботой - реагирование на изменения законодательства в области психологического здоровья, возможно лицензирования (это я себе будущее усложняю) в широком смысле. В узком открытие производства, проверка документов конкретного лица, привлечение к ответственности.
2)Мне очень не понравилось давление на бизнес, рычагом “репутации” Когда полетели камни издателю книг, каким-то площадкам где размещены обучающие лекции Спартака и тому подобное. Это снова про правовое государство. Скорее всего у Спартака/Александра имеются договорные отношения (например договор аренды) с каким-то местом, где проходят его лекции или что он там проводит) Стороны должны придерживаться этих заключенных документов. Сам по себе “скандал” если таковой не прописан в условиях не является основанием прекращения договорных отношений (видите юрист во мне все еще жив)) А это “давление” для меня как хейт какой-то - давайте теперь это место закидаем камнями и кинем коктейль молотова раз они такие до сих пор с ним сотрудничают. Опять про правовое поле, а не поле фейсбука.
3)Из интересного наблюдения - у меня в подписках инстаграм полно бывших клиентов спартака, участников клуба, каких-то коллег (так сложилось) и почти никто не комментировал эту ситуацию, более того в личных сообщениях так же проигнорировал. Я думаю, что терапевтические отношения, даже краткосрочные очень ранимы для клиентов. Если мой бывший терапевт психопат без образования, то кто я и чего стоят мои знания если я его выбрал? Что вижу, что для клиентов все не так как для “слушателей” подкаста и сторонних. Процессы переноса запущены, а значит Спартак выступает такой себе родительской/отцовской фигурой
1)Мне хочется чтобы Украина была правовым государством не только в конституции. Чтобы при общественном резонансе органы управление реагировали не только по конкретному “случаю” а также меняло законодательство, реагировало широко. В случаях со Спартаком Субботой - реагирование на изменения законодательства в области психологического здоровья, возможно лицензирования (это я себе будущее усложняю) в широком смысле. В узком открытие производства, проверка документов конкретного лица, привлечение к ответственности.
2)Мне очень не понравилось давление на бизнес, рычагом “репутации” Когда полетели камни издателю книг, каким-то площадкам где размещены обучающие лекции Спартака и тому подобное. Это снова про правовое государство. Скорее всего у Спартака/Александра имеются договорные отношения (например договор аренды) с каким-то местом, где проходят его лекции или что он там проводит) Стороны должны придерживаться этих заключенных документов. Сам по себе “скандал” если таковой не прописан в условиях не является основанием прекращения договорных отношений (видите юрист во мне все еще жив)) А это “давление” для меня как хейт какой-то - давайте теперь это место закидаем камнями и кинем коктейль молотова раз они такие до сих пор с ним сотрудничают. Опять про правовое поле, а не поле фейсбука.
3)Из интересного наблюдения - у меня в подписках инстаграм полно бывших клиентов спартака, участников клуба, каких-то коллег (так сложилось) и почти никто не комментировал эту ситуацию, более того в личных сообщениях так же проигнорировал. Я думаю, что терапевтические отношения, даже краткосрочные очень ранимы для клиентов. Если мой бывший терапевт психопат без образования, то кто я и чего стоят мои знания если я его выбрал? Что вижу, что для клиентов все не так как для “слушателей” подкаста и сторонних. Процессы переноса запущены, а значит Спартак выступает такой себе родительской/отцовской фигурой
#книги
Кім Джійон, 1982 року народження.
Неймовірна книга від якої було не відірватись. Вона зачепила якісь такі віхи мого життя які давно зариті під товстим ґрунтом чи пилом. щось в мені на тілесному рівні знову закололо, завило.
Головна героїня з Кореї (і це несе певні соціокультурні особливості), але життя Кім Джійон буде дуже знайоме українському читачу, переважно жінкам. Але це не жіночий роман чи щось таке.
Це не відгук на книгу, а моя особиста рефлексія над прочитанним. Скажу лише, що вона для мене 10 з 10! Щира рекомендація всім хто в стадії усвідомлення себе як феміністки чи жінки чи матері.
Кожен етап життя Кім тригерів таким самим етапом в моєму житті. Пам’ять кромках все в один ком, намагаюсь роз’єднати.
В житті Кім все найкраще було для її брата, а в школі незважаючи на те, що дівчатам доручали більш складну роботу, старостою могли обрати лише хлопця. Все продовжується в університеті - де викладач може дозволити собі емоційні знущання - чи то довгою вказівкою тикати в груди або постійно насування вини жінок у всьому що заманеться або знецінювання досягнень
Мені пригадалось наративи в якому я жила.
Десь в старших класах мамина колега переїхала до нового чоловіка в новий дім який чи то вони побудували чи поремонтувати. Дочка цієї колеги всього на рік молодша за мене. Так в цьому новому домі вирішили підлітковим простором не перейматись, тому що «Юля все одно скоро вийде заміж» Нам було чи то 16 чи вже не пам’ятаю скільки років.
В інституті в якому я навчалась наратив про те, що жінкам немає місця в поліції. В принципі участь викладачів (чоловіків) про те якою повинна бути дівчина, жінка, студентка - ким працювати і як довго, яку галузь права потрібно обрати і тому подібне. Само собою обов’язково приправити якимось знецінюванням.
Перша робота, друга, третя. Низькі зарплати для жінок як норма. Чоловіку таку навіть соромно пропонувати, а жінці .. не просто пропонувати а ще давити «да де ти знайдеш більше» та «я тобі допомогти хочу» І жінки погоджуються. Бо в неї декрет, дитина, невпевненість пісня університету, вік то занадто молодий то занадто старий.
Окрім того саме на когось з жінок вивалюється все те що поза посадових обовʼязків - поливати квіти, загружати папір (офісний і туалетний), наводити лад в картотеках та архівах, памʼятати про свята чи ще щось в залежності від компанії, посади і на кому ця компанія економить - hr, клінінг, секретарі. Це ж таке що можна і між жінками просто розкидати - хтось да покладе нову втулку. Завжди можна нарікнути, що в офісі жінок он скільки…
На останній офісній роботі в дрес коді було прописано що жінки повинні надавати перевагу спідницям. Не знаю звідки така думка народилась і для кого вона повинна була «радувати око». Прописала той дрес код жінка, яка доречі стала мені близькою подругою. Але як народилась ідея зі «спідницями»?
А ще мій директор на мої запитання чому на одній посаді зарплати жінок нижчі ніж чоловіків вбив відповіддю - що я заміжня, а чоловікам дівчат по кіно водити треба. Цікаво що ніхто такого своїй дочці не бажає, в навчання в якої вкидає всі кошти і сили. Щоб їй платили не за знання, а так середню по жіночій палаті.
Наступним етапом Кім було заміжжя. І тут всі традиції будуть нам знайому, хоч і є певний прогрес у цьому напрямку (чи то тільки в моїй психологічній бульбашки великого міста). Недоречні коментарі і питання про дітей, навіть прохання або вимоги родичів. А як дитина народжується то приймати участь в житті сімʼ Ї вже ніхто не поспішає або навпаки палки і сильно зі всіма стереотипами методи виховання попри погляди батьків. А також традиційне обов’язкове жіноча обслуга на свята - де жінка нагодувала, прибрала, подала, всіх розважила, заспокоїла і так по колу.
Після народження донечки у Кім боліла рука і вона звернулась в лікарню. Лікар запропонував фізіотерапію.Далі хочу навести відривок цитату
Кім Джійон мовчки похитала головою
— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.
Кім Джійон, 1982 року народження.
Неймовірна книга від якої було не відірватись. Вона зачепила якісь такі віхи мого життя які давно зариті під товстим ґрунтом чи пилом. щось в мені на тілесному рівні знову закололо, завило.
Головна героїня з Кореї (і це несе певні соціокультурні особливості), але життя Кім Джійон буде дуже знайоме українському читачу, переважно жінкам. Але це не жіночий роман чи щось таке.
Це не відгук на книгу, а моя особиста рефлексія над прочитанним. Скажу лише, що вона для мене 10 з 10! Щира рекомендація всім хто в стадії усвідомлення себе як феміністки чи жінки чи матері.
Кожен етап життя Кім тригерів таким самим етапом в моєму житті. Пам’ять кромках все в один ком, намагаюсь роз’єднати.
В житті Кім все найкраще було для її брата, а в школі незважаючи на те, що дівчатам доручали більш складну роботу, старостою могли обрати лише хлопця. Все продовжується в університеті - де викладач може дозволити собі емоційні знущання - чи то довгою вказівкою тикати в груди або постійно насування вини жінок у всьому що заманеться або знецінювання досягнень
Мені пригадалось наративи в якому я жила.
Десь в старших класах мамина колега переїхала до нового чоловіка в новий дім який чи то вони побудували чи поремонтувати. Дочка цієї колеги всього на рік молодша за мене. Так в цьому новому домі вирішили підлітковим простором не перейматись, тому що «Юля все одно скоро вийде заміж» Нам було чи то 16 чи вже не пам’ятаю скільки років.
В інституті в якому я навчалась наратив про те, що жінкам немає місця в поліції. В принципі участь викладачів (чоловіків) про те якою повинна бути дівчина, жінка, студентка - ким працювати і як довго, яку галузь права потрібно обрати і тому подібне. Само собою обов’язково приправити якимось знецінюванням.
Перша робота, друга, третя. Низькі зарплати для жінок як норма. Чоловіку таку навіть соромно пропонувати, а жінці .. не просто пропонувати а ще давити «да де ти знайдеш більше» та «я тобі допомогти хочу» І жінки погоджуються. Бо в неї декрет, дитина, невпевненість пісня університету, вік то занадто молодий то занадто старий.
Окрім того саме на когось з жінок вивалюється все те що поза посадових обовʼязків - поливати квіти, загружати папір (офісний і туалетний), наводити лад в картотеках та архівах, памʼятати про свята чи ще щось в залежності від компанії, посади і на кому ця компанія економить - hr, клінінг, секретарі. Це ж таке що можна і між жінками просто розкидати - хтось да покладе нову втулку. Завжди можна нарікнути, що в офісі жінок он скільки…
На останній офісній роботі в дрес коді було прописано що жінки повинні надавати перевагу спідницям. Не знаю звідки така думка народилась і для кого вона повинна була «радувати око». Прописала той дрес код жінка, яка доречі стала мені близькою подругою. Але як народилась ідея зі «спідницями»?
А ще мій директор на мої запитання чому на одній посаді зарплати жінок нижчі ніж чоловіків вбив відповіддю - що я заміжня, а чоловікам дівчат по кіно водити треба. Цікаво що ніхто такого своїй дочці не бажає, в навчання в якої вкидає всі кошти і сили. Щоб їй платили не за знання, а так середню по жіночій палаті.
Наступним етапом Кім було заміжжя. І тут всі традиції будуть нам знайому, хоч і є певний прогрес у цьому напрямку (чи то тільки в моїй психологічній бульбашки великого міста). Недоречні коментарі і питання про дітей, навіть прохання або вимоги родичів. А як дитина народжується то приймати участь в житті сімʼ Ї вже ніхто не поспішає або навпаки палки і сильно зі всіма стереотипами методи виховання попри погляди батьків. А також традиційне обов’язкове жіноча обслуга на свята - де жінка нагодувала, прибрала, подала, всіх розважила, заспокоїла і так по колу.
Після народження донечки у Кім боліла рука і вона звернулась в лікарню. Лікар запропонував фізіотерапію.Далі хочу навести відривок цитату
Кім Джійон мовчки похитала головою
— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.
— Я не можу, мені потрібно дивитися за дитиною, прати речі, прибирати... — тихо відповіла Джійон, на що літній ортопед розсміявся
— Ха-ха, колись жінки прали на пральних дошках у холодних ріках, розпалювали вогонь, щоб прокип’ятити дитячі пелюшки, замітали та мили підлогу, зігнувшись у три погибелі. А тепер? У вас є пральні машинки і порохотяги — що ще вам потрібно? Не розумію, на що жалітися сучасним жінкам.
Джійон хотілося йому відповісти, що брудний одяг не залізає самостійно в пральну машинку, не засипає себе пральним порошком, а опісля не вилізає звідти, щоб розвіситись на сушці; що порохотяг не миє підлогу вологою ганчіркою, не пере і не сушить цю ганчірку. Джійон хотілося його спитати, чи він сам хоча б раз у житті користувався пралкою чи порохотягом? Лікар переглянув попередні медичні записи Кім Джійон і сказав, що випише їй ліки, які можна приймати на грудному вигодовуванні.
Усі ці дії супроводжувалися лише декількома клацаннями комп’ютерної мишки, і Джійон подумала: «А колись лікарям потрібно було довго ритися у архіві, щоб знайти медичну карточку пацієнта, і всі рецепти на ліки вони виписували від руки. На що їм тепер жалітися з комп’ютерами? Офісні працівники теж колись мали бігати туди-сюди з паперовими документами та звітами за начальниками, щоб отримати гроші чи підпис — з комп’ютерами і їм, значить, немає на що жалітися. І фермерам тепер не потрібно сіяти та збирати весь урожай вручну — у них теж, виходить, не робота, а мрія?» Звісно, що ніхто б не додумався так сказати. У всіх галузях віталися технічні відкриття, завдяки яким вдавалося зменшити кількість фізичних зусиль, що докладаються до роботи, та коли діло доходило до роботи по дому, критерії враз мінялися — чомусь використання домашньої техніки, яка полегшувала життя домогосподаркам, часто засуджувалося суспільством. Ставши такою ж домогосподаркою, Кім Джійон чітко відчула, якими поляризованими були думки людей про домашню роботу.
Мені пригадались безліч лікарів, викладачів, керівників та бозна ще хто постійно кидав щось таке. Чи то свої роздуми над материнством чи чимось ще. Після цього хотілось одного - став вже залік, виписуй ці кляті ліки чи підписуй вже ці документи. Але я стояла і щось подібне вислуховувала - бо можу втратити роботу, не отримати свій залік чи доведеться знову йти в лікарню. А іноді просто не було сил.
Цікавим є те що в книзі дається коротка аналітична роз’яснювальна довідка яка пов’язана з місцевим законодавством. традицією чи статистику.
У всьому світі багато змін щодо ставлення до жінок. А попри це все ще маємо розрив зарплат та велике навантаження.
— Ха-ха, колись жінки прали на пральних дошках у холодних ріках, розпалювали вогонь, щоб прокип’ятити дитячі пелюшки, замітали та мили підлогу, зігнувшись у три погибелі. А тепер? У вас є пральні машинки і порохотяги — що ще вам потрібно? Не розумію, на що жалітися сучасним жінкам.
Джійон хотілося йому відповісти, що брудний одяг не залізає самостійно в пральну машинку, не засипає себе пральним порошком, а опісля не вилізає звідти, щоб розвіситись на сушці; що порохотяг не миє підлогу вологою ганчіркою, не пере і не сушить цю ганчірку. Джійон хотілося його спитати, чи він сам хоча б раз у житті користувався пралкою чи порохотягом? Лікар переглянув попередні медичні записи Кім Джійон і сказав, що випише їй ліки, які можна приймати на грудному вигодовуванні.
Усі ці дії супроводжувалися лише декількома клацаннями комп’ютерної мишки, і Джійон подумала: «А колись лікарям потрібно було довго ритися у архіві, щоб знайти медичну карточку пацієнта, і всі рецепти на ліки вони виписували від руки. На що їм тепер жалітися з комп’ютерами? Офісні працівники теж колись мали бігати туди-сюди з паперовими документами та звітами за начальниками, щоб отримати гроші чи підпис — з комп’ютерами і їм, значить, немає на що жалітися. І фермерам тепер не потрібно сіяти та збирати весь урожай вручну — у них теж, виходить, не робота, а мрія?» Звісно, що ніхто б не додумався так сказати. У всіх галузях віталися технічні відкриття, завдяки яким вдавалося зменшити кількість фізичних зусиль, що докладаються до роботи, та коли діло доходило до роботи по дому, критерії враз мінялися — чомусь використання домашньої техніки, яка полегшувала життя домогосподаркам, часто засуджувалося суспільством. Ставши такою ж домогосподаркою, Кім Джійон чітко відчула, якими поляризованими були думки людей про домашню роботу.
Мені пригадались безліч лікарів, викладачів, керівників та бозна ще хто постійно кидав щось таке. Чи то свої роздуми над материнством чи чимось ще. Після цього хотілось одного - став вже залік, виписуй ці кляті ліки чи підписуй вже ці документи. Але я стояла і щось подібне вислуховувала - бо можу втратити роботу, не отримати свій залік чи доведеться знову йти в лікарню. А іноді просто не було сил.
Цікавим є те що в книзі дається коротка аналітична роз’яснювальна довідка яка пов’язана з місцевим законодавством. традицією чи статистику.
У всьому світі багато змін щодо ставлення до жінок. А попри це все ще маємо розрив зарплат та велике навантаження.
#книги
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.
Поки в Києві йде «Книжковий арсенал» поділюсь своїми книжними здобутками. Наразі мораторій на покупку нових книг, який я встановила сама для себе)
Мій відгук на дуже цікаву книжечку. Неймовірні ілюстрації, які ніби відбились в моїй памʼяті. Життя людини від 0 до 100. Навіть без розуміння тексту з нею дуже цікаво, можна побачити свої інтерпритації. А як таки перекласти невеличкі речення до кожної сторінки книга стає ще більш глибокою. До речі оригінал книжки - німецькою, а сама вона перекладена на декілька мов.
Моє малювання в місцевій бібліотеці принесло от таку книжечку. Було неймовірно цікаво це дослідження і яке було моє розчарування… Ні, навіть не так. Я була люта! Це бляха не журналістика.
З того що я прочитала (сил читати то все в мене не було) з перекладачем. Автор симпатизує росії як такової. Герої які з приходом росії знову ж таки відчули що їх «асвабадили от нацистів», а от героїв яки пережили полон в Ізоляції чомусь в цій книжці немає. Тобто якась одна сторона, лейтмотив що ДНР просто якась така Куба.
З цікавого, що книга в жовто синіх кольорах знаходиться в розділі «Історія Росії» Чомусь «Істрія Польші» знаходиться в розділі «Історія Європи. Але після перегляду цьому я вже не дивуюсь.
Тут випливає і герой Моторола, історії покалічених повстанців (яких ой як шкода бо вони ж до незалежності йшли а ці українські нацисти їх на війні підстрелили)
Постає в моїй голові риторичні питання, що робить документалістику документалістикой?
З того що я прочитала (сил читати то все в мене не було) з перекладачем. Автор симпатизує росії як такової. Герої які з приходом росії знову ж таки відчули що їх «асвабадили от нацистів», а от героїв яки пережили полон в Ізоляції чомусь в цій книжці немає. Тобто якась одна сторона, лейтмотив що ДНР просто якась така Куба.
З цікавого, що книга в жовто синіх кольорах знаходиться в розділі «Історія Росії» Чомусь «Істрія Польші» знаходиться в розділі «Історія Європи. Але після перегляду цьому я вже не дивуюсь.
Тут випливає і герой Моторола, історії покалічених повстанців (яких ой як шкода бо вони ж до незалежності йшли а ці українські нацисти їх на війні підстрелили)
Постає в моїй голові риторичні питання, що робить документалістику документалістикой?
Джанет Фитч. Белый олеандр.
Впервые за долгое время читала на русском языке. Книга была скачана еще в довоенное время, а фильм смотрела еще в около юношеско подростковое время с мамой по телевизору) Фильм меня очень зацепил, но это что-то было невозможно вербализировать. Я просто была им околдована и восхищена главной героиней. Спустя почти 10 летие с момента выхода фильма я прочитала книгу.
Читала легко и захватывающе, пожертвовала свой сон и за несколько дней книга была в прочитанных. Кратко о сюжете - 12 летняя Астрид живет со своей богемной творческой нарциссической матерью Ингрид. После неудачно романа Ингрид убивает любовника, а Астрид забирает социальная служба (после будет череда приемных семей). Для меня фильм/книга про сепарацию, про ее болезненность. Про силу этой привязанности. Астрид не перестает искать подтверждение “маминой любови”
Для меня эта книга/фильм поднимает темы взросления, личного выбора, материнства, страсти, сексуальности, искусства.
Когда читала все думала о том, как расширяется мир, но мы этого не замечаем, лишь потом, ретроспективно, когда подсчитываем приобретения и потери. Как расширяется мир ребенка, знания которые впитываются через кожу.
Некоторые из любимых цитат.
«Людей нельзя раскладывать по полочкам, как почту при сортировке, — проститутка, домохозяйка, святая. Мы так неоднозначны. Страхи, желания, мысли и ситуации постоянно меняют нас, мы текучи, как вода. Я натянула на ногу ее чулок. Он пах «Ма Грифф».»
«думала, стоит ли воевать с собственной жизнью. Женщины вроде моей матери, одинокие, как тигры, воюют на каждом шагу. Женщины, которые живут с мужчинами, как Марвел или Старр, стараются им угодить. Трудно было понять, у кого больше преимуществ.»
«Я тянулась к матери и ненавидела ее.»
«Она уже не могла меня остановить, я отказывалась смотреть на мир ее глазами.»
«Почти шесть лет я скиталась по приемным семьям, голодала, тосковала, попрошайничала, мое тело превратилось в поле боя, в душе одни рубцы и воронки, как в осажденном городе, а теперь меня заменили кем-то нетронутым, кем-то целым и невредимым?»
«Неважно, сколько зла она причинила мне, неважно, как она была порочна, как жестоко ошибалась, — несомненно, мама любила меня.»
Впервые за долгое время читала на русском языке. Книга была скачана еще в довоенное время, а фильм смотрела еще в около юношеско подростковое время с мамой по телевизору) Фильм меня очень зацепил, но это что-то было невозможно вербализировать. Я просто была им околдована и восхищена главной героиней. Спустя почти 10 летие с момента выхода фильма я прочитала книгу.
Читала легко и захватывающе, пожертвовала свой сон и за несколько дней книга была в прочитанных. Кратко о сюжете - 12 летняя Астрид живет со своей богемной творческой нарциссической матерью Ингрид. После неудачно романа Ингрид убивает любовника, а Астрид забирает социальная служба (после будет череда приемных семей). Для меня фильм/книга про сепарацию, про ее болезненность. Про силу этой привязанности. Астрид не перестает искать подтверждение “маминой любови”
Для меня эта книга/фильм поднимает темы взросления, личного выбора, материнства, страсти, сексуальности, искусства.
Когда читала все думала о том, как расширяется мир, но мы этого не замечаем, лишь потом, ретроспективно, когда подсчитываем приобретения и потери. Как расширяется мир ребенка, знания которые впитываются через кожу.
Некоторые из любимых цитат.
«Людей нельзя раскладывать по полочкам, как почту при сортировке, — проститутка, домохозяйка, святая. Мы так неоднозначны. Страхи, желания, мысли и ситуации постоянно меняют нас, мы текучи, как вода. Я натянула на ногу ее чулок. Он пах «Ма Грифф».»
«думала, стоит ли воевать с собственной жизнью. Женщины вроде моей матери, одинокие, как тигры, воюют на каждом шагу. Женщины, которые живут с мужчинами, как Марвел или Старр, стараются им угодить. Трудно было понять, у кого больше преимуществ.»
«Я тянулась к матери и ненавидела ее.»
«Она уже не могла меня остановить, я отказывалась смотреть на мир ее глазами.»
«Почти шесть лет я скиталась по приемным семьям, голодала, тосковала, попрошайничала, мое тело превратилось в поле боя, в душе одни рубцы и воронки, как в осажденном городе, а теперь меня заменили кем-то нетронутым, кем-то целым и невредимым?»
«Неважно, сколько зла она причинила мне, неважно, как она была порочна, как жестоко ошибалась, — несомненно, мама любила меня.»
Сьогодні буде не про книги. Про українців в іспанських групах,чатах. Розкажу трохи про свій досвід. Ясна справа, що люди всі різні у всіх країнах. Але ця характерна риса дозволяти собі неповагу є тільки в наших спільнотах.
Пост 1. Одна жінка написала «Де купити в Барселоні вареники з вишнями?» Приходять відповіді «А самій слабо?» Наступна «Нащо вам вишні, от ми робимо з ківі, полуниці, апельсинів тощо» Наступний коментар «Їдь в Україну» Так під постом були і доречні практичні коментарі, назви магазинів, тощо. Але загалом відчуття зневаги, не може бути жодного питання де не отримаєш цього лайна.
Пост 2. Жінка питає де знайти в місті американську чи британську школу, де буде ухил на англійську + іспанська. Наступні 20 коментарів були присвячені в стилі «нащо вам та школа, вона ж дорога та багато руських» Жодної всратої назви! Але жінка не радилась з соціумом чи варто чи не варто. Вона сама чи з партнером прийняла таке рішення бо має на те свої підстави, які нікого не стосується. Все, тут крапка. Але ні, по суті відповіді дати ніхто не дав, проте кожен поділився своїм не прошеним досвідом та висновком.
Пост 3. Чоловік питає як можна добратись безкоштовно з точки А в точку Б. Відповідно коментар «халява закінчилась, ніяк» і тому подібні коментарі. Між «безкоштовно» та «халява» для мене емоціональна прірва. Чомусь відповідач не може допустити думки, що людина шукає інших людей, які прямують в цьому напрямку або чужий досвід такої подорожі велосипедом. Все, що я бачу зневажливе кваліфікація людини в «халявщик». Йому дивом не прилетіло «Як виїхав і чому не на фронті»
Якщо хтось ділиться невдачним досвідом перебування в іншій країні та питає чи варто сюди їхати - всі!!! Відповіді будуть про те, що не варто - грошей не платять, житла не дають, роботи не має, без знання мови нічого не можеш. Цікаво, що це пишуть люди які тут чомусь живуть. Тут не деінде і не в Україні) Все так погано, так погано, в жодному разі сюди не суйтесь))
Коли ми тільки виїжджали я в різних групах шукала варіант, щоб знайти квартиру в Польші - на той час у будь якому місті. Питала про ріелторів, які розмовляють українською, тощо. Тобто на питання «поділиться контактами ріелтора» я отримувала відповіді - в жодному разі не їдьте в Польщу) Садків не вистачає, поляки обурені, роботи не має, квартир не має. А ви шановні де живете? Де строчите повідомлення? В Польші? Чому ж ви нікуди не їдете? Що кажете? Ваші діти ходять і в садочок і школу? Не може бути!)
Складнощі є, це безперечно. Складнощі є всюди. І всюди однакові і одночасно різні - знайти квартиру, роботу, медицина, загальна інтеграція. Але знайти квартиру і в Україні ніколи не була такою вже простою задачею, а зараз з війною, з внутрішніми переміщеннями, що і казати. Але і в Україні і деінде це можливо. У всього є свої умови та ціна.
Такого не має в англомовних спільнотах (з досвіду чоловіка) Розказати про мінуси, про власний досвід - так, відповідно до питання, в межах питання. В межах якоїсь суспільно прийнятої культури.
Ділиться своїм дасвідом переселенця)
Пост 1. Одна жінка написала «Де купити в Барселоні вареники з вишнями?» Приходять відповіді «А самій слабо?» Наступна «Нащо вам вишні, от ми робимо з ківі, полуниці, апельсинів тощо» Наступний коментар «Їдь в Україну» Так під постом були і доречні практичні коментарі, назви магазинів, тощо. Але загалом відчуття зневаги, не може бути жодного питання де не отримаєш цього лайна.
Пост 2. Жінка питає де знайти в місті американську чи британську школу, де буде ухил на англійську + іспанська. Наступні 20 коментарів були присвячені в стилі «нащо вам та школа, вона ж дорога та багато руських» Жодної всратої назви! Але жінка не радилась з соціумом чи варто чи не варто. Вона сама чи з партнером прийняла таке рішення бо має на те свої підстави, які нікого не стосується. Все, тут крапка. Але ні, по суті відповіді дати ніхто не дав, проте кожен поділився своїм не прошеним досвідом та висновком.
Пост 3. Чоловік питає як можна добратись безкоштовно з точки А в точку Б. Відповідно коментар «халява закінчилась, ніяк» і тому подібні коментарі. Між «безкоштовно» та «халява» для мене емоціональна прірва. Чомусь відповідач не може допустити думки, що людина шукає інших людей, які прямують в цьому напрямку або чужий досвід такої подорожі велосипедом. Все, що я бачу зневажливе кваліфікація людини в «халявщик». Йому дивом не прилетіло «Як виїхав і чому не на фронті»
Якщо хтось ділиться невдачним досвідом перебування в іншій країні та питає чи варто сюди їхати - всі!!! Відповіді будуть про те, що не варто - грошей не платять, житла не дають, роботи не має, без знання мови нічого не можеш. Цікаво, що це пишуть люди які тут чомусь живуть. Тут не деінде і не в Україні) Все так погано, так погано, в жодному разі сюди не суйтесь))
Коли ми тільки виїжджали я в різних групах шукала варіант, щоб знайти квартиру в Польші - на той час у будь якому місті. Питала про ріелторів, які розмовляють українською, тощо. Тобто на питання «поділиться контактами ріелтора» я отримувала відповіді - в жодному разі не їдьте в Польщу) Садків не вистачає, поляки обурені, роботи не має, квартир не має. А ви шановні де живете? Де строчите повідомлення? В Польші? Чому ж ви нікуди не їдете? Що кажете? Ваші діти ходять і в садочок і школу? Не може бути!)
Складнощі є, це безперечно. Складнощі є всюди. І всюди однакові і одночасно різні - знайти квартиру, роботу, медицина, загальна інтеграція. Але знайти квартиру і в Україні ніколи не була такою вже простою задачею, а зараз з війною, з внутрішніми переміщеннями, що і казати. Але і в Україні і деінде це можливо. У всього є свої умови та ціна.
Такого не має в англомовних спільнотах (з досвіду чоловіка) Розказати про мінуси, про власний досвід - так, відповідно до питання, в межах питання. В межах якоїсь суспільно прийнятої культури.
Ділиться своїм дасвідом переселенця)
Моя подруга столкнулась с депрессией. Когда то в далеком 2017 я и сама была под наблюдение психиатра и медикаментозном сопровождение моей депрессии. Ретроспективно этот опыт искажается и преуменьшается.
Благодарна мужу за его поддержку, за то, что мы вместе это пережили. Понадобится еще пару лет, что бы мы смогли поговорить о ее истоках и причинах. Лишь спустя «н» время я увидела как было сложно в этот период ему.
Благодарна всем, кто в том периоде был со мной, как мог и как умел или не умел)
Я нашла одну старую заметку, когда писала ее в период своего лечения. Хочу ею тут поделится без правок и дополнений. Может и вам откликнется
Мой опыт: как я боролась с депрессией.
Депрессия - это, когда внутри гигантская пустота которую ничто не может заполнить. Ощущение, что дементоры высосали всю энергию и все силы. Это состояние, когда день и ночь сливаются в одну серую массу. Это, когда не чувствуешь собственное тело и вообще ничего не хочется. Это забыть про все привычки, лежать под одеялом и прокручивать одни и те же ситуации в голове. Это убегать от реальности в болото негативных воспоминаний. Это когда ты перестаешь строить планы и думать о будущем.
5 советов, которые помогут справилась с депрессией
1. Дышать. Просто глубоко дышать. Наверное ни раз слышали об этом простом совете и считаете это полной фигне которая никак не может помочь с вашим состоянием. Но ничто так не помогает, как глубокое ровное дыхание.
2. Делать все считаете нужным. Мне хотелось плакать, писать письма, много спать, ходить к врачам, целый день на пролет сидеть в одном месте в парке. Нет смысла себя убеждать этого не делать или что это не нормально. Вам сейчас это нужно, поэтому отпустите.
3. Силой заставлять себя выполнять ежедневные ритуалы: чистить зубы, принимать душ, завтракать, делать уборку и ходить за покупками.
4. Найти чем себя занять. Выбирайте что-то нибудь простое и вводите это в повседневные дела. Например прочитать 5 страниц, написать 1 письмо, посмотреть 1 фильм, сделать 3 фото.
5. Я знаю, как не хочется вылазить с теплой и мягкой кровати, но нужно каждый день, хотя бы час уделять пешим прогулкам.
Благодарна мужу за его поддержку, за то, что мы вместе это пережили. Понадобится еще пару лет, что бы мы смогли поговорить о ее истоках и причинах. Лишь спустя «н» время я увидела как было сложно в этот период ему.
Благодарна всем, кто в том периоде был со мной, как мог и как умел или не умел)
Я нашла одну старую заметку, когда писала ее в период своего лечения. Хочу ею тут поделится без правок и дополнений. Может и вам откликнется
Мой опыт: как я боролась с депрессией.
Депрессия - это, когда внутри гигантская пустота которую ничто не может заполнить. Ощущение, что дементоры высосали всю энергию и все силы. Это состояние, когда день и ночь сливаются в одну серую массу. Это, когда не чувствуешь собственное тело и вообще ничего не хочется. Это забыть про все привычки, лежать под одеялом и прокручивать одни и те же ситуации в голове. Это убегать от реальности в болото негативных воспоминаний. Это когда ты перестаешь строить планы и думать о будущем.
5 советов, которые помогут справилась с депрессией
1. Дышать. Просто глубоко дышать. Наверное ни раз слышали об этом простом совете и считаете это полной фигне которая никак не может помочь с вашим состоянием. Но ничто так не помогает, как глубокое ровное дыхание.
2. Делать все считаете нужным. Мне хотелось плакать, писать письма, много спать, ходить к врачам, целый день на пролет сидеть в одном месте в парке. Нет смысла себя убеждать этого не делать или что это не нормально. Вам сейчас это нужно, поэтому отпустите.
3. Силой заставлять себя выполнять ежедневные ритуалы: чистить зубы, принимать душ, завтракать, делать уборку и ходить за покупками.
4. Найти чем себя занять. Выбирайте что-то нибудь простое и вводите это в повседневные дела. Например прочитать 5 страниц, написать 1 письмо, посмотреть 1 фильм, сделать 3 фото.
5. Я знаю, как не хочется вылазить с теплой и мягкой кровати, но нужно каждый день, хотя бы час уделять пешим прогулкам.