#книги
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий
Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.
Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.
Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.
Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.
Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.
Поки в Києві йде «Книжковий арсенал» поділюсь своїми книжними здобутками. Наразі мораторій на покупку нових книг, який я встановила сама для себе)
Мій відгук на дуже цікаву книжечку. Неймовірні ілюстрації, які ніби відбились в моїй памʼяті. Життя людини від 0 до 100. Навіть без розуміння тексту з нею дуже цікаво, можна побачити свої інтерпритації. А як таки перекласти невеличкі речення до кожної сторінки книга стає ще більш глибокою. До речі оригінал книжки - німецькою, а сама вона перекладена на декілька мов.
Моє малювання в місцевій бібліотеці принесло от таку книжечку. Було неймовірно цікаво це дослідження і яке було моє розчарування… Ні, навіть не так. Я була люта! Це бляха не журналістика.
З того що я прочитала (сил читати то все в мене не було) з перекладачем. Автор симпатизує росії як такової. Герої які з приходом росії знову ж таки відчули що їх «асвабадили от нацистів», а от героїв яки пережили полон в Ізоляції чомусь в цій книжці немає. Тобто якась одна сторона, лейтмотив що ДНР просто якась така Куба.
З цікавого, що книга в жовто синіх кольорах знаходиться в розділі «Історія Росії» Чомусь «Істрія Польші» знаходиться в розділі «Історія Європи. Але після перегляду цьому я вже не дивуюсь.
Тут випливає і герой Моторола, історії покалічених повстанців (яких ой як шкода бо вони ж до незалежності йшли а ці українські нацисти їх на війні підстрелили)
Постає в моїй голові риторичні питання, що робить документалістику документалістикой?
З того що я прочитала (сил читати то все в мене не було) з перекладачем. Автор симпатизує росії як такової. Герої які з приходом росії знову ж таки відчули що їх «асвабадили от нацистів», а от героїв яки пережили полон в Ізоляції чомусь в цій книжці немає. Тобто якась одна сторона, лейтмотив що ДНР просто якась така Куба.
З цікавого, що книга в жовто синіх кольорах знаходиться в розділі «Історія Росії» Чомусь «Істрія Польші» знаходиться в розділі «Історія Європи. Але після перегляду цьому я вже не дивуюсь.
Тут випливає і герой Моторола, історії покалічених повстанців (яких ой як шкода бо вони ж до незалежності йшли а ці українські нацисти їх на війні підстрелили)
Постає в моїй голові риторичні питання, що робить документалістику документалістикой?
Джанет Фитч. Белый олеандр.
Впервые за долгое время читала на русском языке. Книга была скачана еще в довоенное время, а фильм смотрела еще в около юношеско подростковое время с мамой по телевизору) Фильм меня очень зацепил, но это что-то было невозможно вербализировать. Я просто была им околдована и восхищена главной героиней. Спустя почти 10 летие с момента выхода фильма я прочитала книгу.
Читала легко и захватывающе, пожертвовала свой сон и за несколько дней книга была в прочитанных. Кратко о сюжете - 12 летняя Астрид живет со своей богемной творческой нарциссической матерью Ингрид. После неудачно романа Ингрид убивает любовника, а Астрид забирает социальная служба (после будет череда приемных семей). Для меня фильм/книга про сепарацию, про ее болезненность. Про силу этой привязанности. Астрид не перестает искать подтверждение “маминой любови”
Для меня эта книга/фильм поднимает темы взросления, личного выбора, материнства, страсти, сексуальности, искусства.
Когда читала все думала о том, как расширяется мир, но мы этого не замечаем, лишь потом, ретроспективно, когда подсчитываем приобретения и потери. Как расширяется мир ребенка, знания которые впитываются через кожу.
Некоторые из любимых цитат.
«Людей нельзя раскладывать по полочкам, как почту при сортировке, — проститутка, домохозяйка, святая. Мы так неоднозначны. Страхи, желания, мысли и ситуации постоянно меняют нас, мы текучи, как вода. Я натянула на ногу ее чулок. Он пах «Ма Грифф».»
«думала, стоит ли воевать с собственной жизнью. Женщины вроде моей матери, одинокие, как тигры, воюют на каждом шагу. Женщины, которые живут с мужчинами, как Марвел или Старр, стараются им угодить. Трудно было понять, у кого больше преимуществ.»
«Я тянулась к матери и ненавидела ее.»
«Она уже не могла меня остановить, я отказывалась смотреть на мир ее глазами.»
«Почти шесть лет я скиталась по приемным семьям, голодала, тосковала, попрошайничала, мое тело превратилось в поле боя, в душе одни рубцы и воронки, как в осажденном городе, а теперь меня заменили кем-то нетронутым, кем-то целым и невредимым?»
«Неважно, сколько зла она причинила мне, неважно, как она была порочна, как жестоко ошибалась, — несомненно, мама любила меня.»
Впервые за долгое время читала на русском языке. Книга была скачана еще в довоенное время, а фильм смотрела еще в около юношеско подростковое время с мамой по телевизору) Фильм меня очень зацепил, но это что-то было невозможно вербализировать. Я просто была им околдована и восхищена главной героиней. Спустя почти 10 летие с момента выхода фильма я прочитала книгу.
Читала легко и захватывающе, пожертвовала свой сон и за несколько дней книга была в прочитанных. Кратко о сюжете - 12 летняя Астрид живет со своей богемной творческой нарциссической матерью Ингрид. После неудачно романа Ингрид убивает любовника, а Астрид забирает социальная служба (после будет череда приемных семей). Для меня фильм/книга про сепарацию, про ее болезненность. Про силу этой привязанности. Астрид не перестает искать подтверждение “маминой любови”
Для меня эта книга/фильм поднимает темы взросления, личного выбора, материнства, страсти, сексуальности, искусства.
Когда читала все думала о том, как расширяется мир, но мы этого не замечаем, лишь потом, ретроспективно, когда подсчитываем приобретения и потери. Как расширяется мир ребенка, знания которые впитываются через кожу.
Некоторые из любимых цитат.
«Людей нельзя раскладывать по полочкам, как почту при сортировке, — проститутка, домохозяйка, святая. Мы так неоднозначны. Страхи, желания, мысли и ситуации постоянно меняют нас, мы текучи, как вода. Я натянула на ногу ее чулок. Он пах «Ма Грифф».»
«думала, стоит ли воевать с собственной жизнью. Женщины вроде моей матери, одинокие, как тигры, воюют на каждом шагу. Женщины, которые живут с мужчинами, как Марвел или Старр, стараются им угодить. Трудно было понять, у кого больше преимуществ.»
«Я тянулась к матери и ненавидела ее.»
«Она уже не могла меня остановить, я отказывалась смотреть на мир ее глазами.»
«Почти шесть лет я скиталась по приемным семьям, голодала, тосковала, попрошайничала, мое тело превратилось в поле боя, в душе одни рубцы и воронки, как в осажденном городе, а теперь меня заменили кем-то нетронутым, кем-то целым и невредимым?»
«Неважно, сколько зла она причинила мне, неважно, как она была порочна, как жестоко ошибалась, — несомненно, мама любила меня.»
Сьогодні буде не про книги. Про українців в іспанських групах,чатах. Розкажу трохи про свій досвід. Ясна справа, що люди всі різні у всіх країнах. Але ця характерна риса дозволяти собі неповагу є тільки в наших спільнотах.
Пост 1. Одна жінка написала «Де купити в Барселоні вареники з вишнями?» Приходять відповіді «А самій слабо?» Наступна «Нащо вам вишні, от ми робимо з ківі, полуниці, апельсинів тощо» Наступний коментар «Їдь в Україну» Так під постом були і доречні практичні коментарі, назви магазинів, тощо. Але загалом відчуття зневаги, не може бути жодного питання де не отримаєш цього лайна.
Пост 2. Жінка питає де знайти в місті американську чи британську школу, де буде ухил на англійську + іспанська. Наступні 20 коментарів були присвячені в стилі «нащо вам та школа, вона ж дорога та багато руських» Жодної всратої назви! Але жінка не радилась з соціумом чи варто чи не варто. Вона сама чи з партнером прийняла таке рішення бо має на те свої підстави, які нікого не стосується. Все, тут крапка. Але ні, по суті відповіді дати ніхто не дав, проте кожен поділився своїм не прошеним досвідом та висновком.
Пост 3. Чоловік питає як можна добратись безкоштовно з точки А в точку Б. Відповідно коментар «халява закінчилась, ніяк» і тому подібні коментарі. Між «безкоштовно» та «халява» для мене емоціональна прірва. Чомусь відповідач не може допустити думки, що людина шукає інших людей, які прямують в цьому напрямку або чужий досвід такої подорожі велосипедом. Все, що я бачу зневажливе кваліфікація людини в «халявщик». Йому дивом не прилетіло «Як виїхав і чому не на фронті»
Якщо хтось ділиться невдачним досвідом перебування в іншій країні та питає чи варто сюди їхати - всі!!! Відповіді будуть про те, що не варто - грошей не платять, житла не дають, роботи не має, без знання мови нічого не можеш. Цікаво, що це пишуть люди які тут чомусь живуть. Тут не деінде і не в Україні) Все так погано, так погано, в жодному разі сюди не суйтесь))
Коли ми тільки виїжджали я в різних групах шукала варіант, щоб знайти квартиру в Польші - на той час у будь якому місті. Питала про ріелторів, які розмовляють українською, тощо. Тобто на питання «поділиться контактами ріелтора» я отримувала відповіді - в жодному разі не їдьте в Польщу) Садків не вистачає, поляки обурені, роботи не має, квартир не має. А ви шановні де живете? Де строчите повідомлення? В Польші? Чому ж ви нікуди не їдете? Що кажете? Ваші діти ходять і в садочок і школу? Не може бути!)
Складнощі є, це безперечно. Складнощі є всюди. І всюди однакові і одночасно різні - знайти квартиру, роботу, медицина, загальна інтеграція. Але знайти квартиру і в Україні ніколи не була такою вже простою задачею, а зараз з війною, з внутрішніми переміщеннями, що і казати. Але і в Україні і деінде це можливо. У всього є свої умови та ціна.
Такого не має в англомовних спільнотах (з досвіду чоловіка) Розказати про мінуси, про власний досвід - так, відповідно до питання, в межах питання. В межах якоїсь суспільно прийнятої культури.
Ділиться своїм дасвідом переселенця)
Пост 1. Одна жінка написала «Де купити в Барселоні вареники з вишнями?» Приходять відповіді «А самій слабо?» Наступна «Нащо вам вишні, от ми робимо з ківі, полуниці, апельсинів тощо» Наступний коментар «Їдь в Україну» Так під постом були і доречні практичні коментарі, назви магазинів, тощо. Але загалом відчуття зневаги, не може бути жодного питання де не отримаєш цього лайна.
Пост 2. Жінка питає де знайти в місті американську чи британську школу, де буде ухил на англійську + іспанська. Наступні 20 коментарів були присвячені в стилі «нащо вам та школа, вона ж дорога та багато руських» Жодної всратої назви! Але жінка не радилась з соціумом чи варто чи не варто. Вона сама чи з партнером прийняла таке рішення бо має на те свої підстави, які нікого не стосується. Все, тут крапка. Але ні, по суті відповіді дати ніхто не дав, проте кожен поділився своїм не прошеним досвідом та висновком.
Пост 3. Чоловік питає як можна добратись безкоштовно з точки А в точку Б. Відповідно коментар «халява закінчилась, ніяк» і тому подібні коментарі. Між «безкоштовно» та «халява» для мене емоціональна прірва. Чомусь відповідач не може допустити думки, що людина шукає інших людей, які прямують в цьому напрямку або чужий досвід такої подорожі велосипедом. Все, що я бачу зневажливе кваліфікація людини в «халявщик». Йому дивом не прилетіло «Як виїхав і чому не на фронті»
Якщо хтось ділиться невдачним досвідом перебування в іншій країні та питає чи варто сюди їхати - всі!!! Відповіді будуть про те, що не варто - грошей не платять, житла не дають, роботи не має, без знання мови нічого не можеш. Цікаво, що це пишуть люди які тут чомусь живуть. Тут не деінде і не в Україні) Все так погано, так погано, в жодному разі сюди не суйтесь))
Коли ми тільки виїжджали я в різних групах шукала варіант, щоб знайти квартиру в Польші - на той час у будь якому місті. Питала про ріелторів, які розмовляють українською, тощо. Тобто на питання «поділиться контактами ріелтора» я отримувала відповіді - в жодному разі не їдьте в Польщу) Садків не вистачає, поляки обурені, роботи не має, квартир не має. А ви шановні де живете? Де строчите повідомлення? В Польші? Чому ж ви нікуди не їдете? Що кажете? Ваші діти ходять і в садочок і школу? Не може бути!)
Складнощі є, це безперечно. Складнощі є всюди. І всюди однакові і одночасно різні - знайти квартиру, роботу, медицина, загальна інтеграція. Але знайти квартиру і в Україні ніколи не була такою вже простою задачею, а зараз з війною, з внутрішніми переміщеннями, що і казати. Але і в Україні і деінде це можливо. У всього є свої умови та ціна.
Такого не має в англомовних спільнотах (з досвіду чоловіка) Розказати про мінуси, про власний досвід - так, відповідно до питання, в межах питання. В межах якоїсь суспільно прийнятої культури.
Ділиться своїм дасвідом переселенця)
Моя подруга столкнулась с депрессией. Когда то в далеком 2017 я и сама была под наблюдение психиатра и медикаментозном сопровождение моей депрессии. Ретроспективно этот опыт искажается и преуменьшается.
Благодарна мужу за его поддержку, за то, что мы вместе это пережили. Понадобится еще пару лет, что бы мы смогли поговорить о ее истоках и причинах. Лишь спустя «н» время я увидела как было сложно в этот период ему.
Благодарна всем, кто в том периоде был со мной, как мог и как умел или не умел)
Я нашла одну старую заметку, когда писала ее в период своего лечения. Хочу ею тут поделится без правок и дополнений. Может и вам откликнется
Мой опыт: как я боролась с депрессией.
Депрессия - это, когда внутри гигантская пустота которую ничто не может заполнить. Ощущение, что дементоры высосали всю энергию и все силы. Это состояние, когда день и ночь сливаются в одну серую массу. Это, когда не чувствуешь собственное тело и вообще ничего не хочется. Это забыть про все привычки, лежать под одеялом и прокручивать одни и те же ситуации в голове. Это убегать от реальности в болото негативных воспоминаний. Это когда ты перестаешь строить планы и думать о будущем.
5 советов, которые помогут справилась с депрессией
1. Дышать. Просто глубоко дышать. Наверное ни раз слышали об этом простом совете и считаете это полной фигне которая никак не может помочь с вашим состоянием. Но ничто так не помогает, как глубокое ровное дыхание.
2. Делать все считаете нужным. Мне хотелось плакать, писать письма, много спать, ходить к врачам, целый день на пролет сидеть в одном месте в парке. Нет смысла себя убеждать этого не делать или что это не нормально. Вам сейчас это нужно, поэтому отпустите.
3. Силой заставлять себя выполнять ежедневные ритуалы: чистить зубы, принимать душ, завтракать, делать уборку и ходить за покупками.
4. Найти чем себя занять. Выбирайте что-то нибудь простое и вводите это в повседневные дела. Например прочитать 5 страниц, написать 1 письмо, посмотреть 1 фильм, сделать 3 фото.
5. Я знаю, как не хочется вылазить с теплой и мягкой кровати, но нужно каждый день, хотя бы час уделять пешим прогулкам.
Благодарна мужу за его поддержку, за то, что мы вместе это пережили. Понадобится еще пару лет, что бы мы смогли поговорить о ее истоках и причинах. Лишь спустя «н» время я увидела как было сложно в этот период ему.
Благодарна всем, кто в том периоде был со мной, как мог и как умел или не умел)
Я нашла одну старую заметку, когда писала ее в период своего лечения. Хочу ею тут поделится без правок и дополнений. Может и вам откликнется
Мой опыт: как я боролась с депрессией.
Депрессия - это, когда внутри гигантская пустота которую ничто не может заполнить. Ощущение, что дементоры высосали всю энергию и все силы. Это состояние, когда день и ночь сливаются в одну серую массу. Это, когда не чувствуешь собственное тело и вообще ничего не хочется. Это забыть про все привычки, лежать под одеялом и прокручивать одни и те же ситуации в голове. Это убегать от реальности в болото негативных воспоминаний. Это когда ты перестаешь строить планы и думать о будущем.
5 советов, которые помогут справилась с депрессией
1. Дышать. Просто глубоко дышать. Наверное ни раз слышали об этом простом совете и считаете это полной фигне которая никак не может помочь с вашим состоянием. Но ничто так не помогает, как глубокое ровное дыхание.
2. Делать все считаете нужным. Мне хотелось плакать, писать письма, много спать, ходить к врачам, целый день на пролет сидеть в одном месте в парке. Нет смысла себя убеждать этого не делать или что это не нормально. Вам сейчас это нужно, поэтому отпустите.
3. Силой заставлять себя выполнять ежедневные ритуалы: чистить зубы, принимать душ, завтракать, делать уборку и ходить за покупками.
4. Найти чем себя занять. Выбирайте что-то нибудь простое и вводите это в повседневные дела. Например прочитать 5 страниц, написать 1 письмо, посмотреть 1 фильм, сделать 3 фото.
5. Я знаю, как не хочется вылазить с теплой и мягкой кровати, но нужно каждый день, хотя бы час уделять пешим прогулкам.
Джессамін Чен. Школа ідеальних матерів.
Сюжет - У Фріди видався не простий день, вона залишає свою маленьку донечку саму і їде за кавою та в офіс. Дитину вилучають, а натомість Фріді пропонують пройти річну «школу ідеальних матерів». Для Фріда це останній шанс на повернення дитини, натомість в школі матерів чекають запрограмовані ляльки андроїди (тут мені згадується «Клара і сонце» Ішигуро) на яких треба довести свою прихильність, любов і безліч материнських навичок.
У мене є донька. Вік такий плюс мінус, як у Гаррієт. То книга для мене має багато тригерів. Нещодавно ми були самі один довгий день. І в мене була два пакети обісраних памперсів. Все що мені хотілось - це включити мультик і швидко вирішити це питання. Нічого не може трапитись, це лише 3-5 хвилин. Вона сама не вибереться зі столику для годування))) Тут трохи сарказму, бо саме так думала головна героїня))
Але дітей не прийнято залишати самих, це небезпечно. Навіть винести сміття. Є два варіанти вдягати малу, йти разом, винести майданчик біля дома, істерику чому ми йдемо з батутів. Або дихати сміттям (Саме так складався то день)
В моєму бідному дитинстві 90-х попри все була налагодженість життя як колія потягу. Тут є добре і погане. З доброго люди в підʼїзді були знайомі, спілкувались, через дефіцит один одному передавали дитячі речі, іграшки, тощо. Чиясь мама могла приглянути за декількома дітьми одночасно. В цьому було щось, де ти частина чогось, якогось соціуму, такої специфічної комуни. Якщо копнути ще далі, от прям в племена, первісні людини - то люди жили реальними комунами, і діти виховувались всі разом частиною цієї групи.
Життя сучасних матерів змінилось, стало ізольованим. Життя переселенців, біженців та емігрантів потрапляє від ізоляції значно більше. Якщо б я прожила все життя в цьому місті, в цьому будинку - моє життя було б поставлено на якісь рейки, не комуна, але ж частина.
Повернемось до книги. Авторка як на мене піднімає питання цієї ізоляції. У Фріди немає подруг, годящих сусідок, няні, близьких поруч - Короче міцного тилу. Відсутність опори нашарована на зраду та розлучення з чоловіком стає передумовою того «складного дня» де Фріда залишає маленьку Гаррієт.
Ще однією проблемою яку Джессамін Чен несе крізь всю книгу - це нерівне ставлення. Не рівне до матерів білих та чорних, не рівне до батьків та матерів, не рівне до молодих і старших, нерівне до бідних і заможних. Вона пронизана нерівністю. Але мені найбільше про різне відношення, ставлення, вимоги до батьків і до матерів.В решті решт Такеру віддають дитину, а Фріді ні.
Загалом книга присвячена проблемам материнства. Найбільше зачепило цей нескінченний список того, що повинна вміти мама. Бути над людино, яка вміє зцілювати любовʼю, винести будь які емоційні тортури, бути рятівником та пожежником, неймовірним кухарем і неодмінно 24 на 7 щасливою, усміхненою, зібраною. Матері не дозволено мати щось окрім материнства. Чи це так далеко від дійсності?
Ще одна важлива лінія - це уявлення жінок про себе та інших. Кожна вважає себе хоч трохи «не така, як інші». І кожній зі сторони здається чужий досвід материнства легше ніж її. Сама Фріда думаючи про вагітність коханки колишнього чоловіка, уявляє її материнське життя дуже щасливим та легким, і насправді Сусанна молодша і мабуть з годуванням у неї би все склалось. Але «важке» приходить в материнське життя звідти де не очікуєш. В сусанни наприклад народжується малюк на ранніх термінах і який потребує операції.
Сюжет - У Фріди видався не простий день, вона залишає свою маленьку донечку саму і їде за кавою та в офіс. Дитину вилучають, а натомість Фріді пропонують пройти річну «школу ідеальних матерів». Для Фріда це останній шанс на повернення дитини, натомість в школі матерів чекають запрограмовані ляльки андроїди (тут мені згадується «Клара і сонце» Ішигуро) на яких треба довести свою прихильність, любов і безліч материнських навичок.
У мене є донька. Вік такий плюс мінус, як у Гаррієт. То книга для мене має багато тригерів. Нещодавно ми були самі один довгий день. І в мене була два пакети обісраних памперсів. Все що мені хотілось - це включити мультик і швидко вирішити це питання. Нічого не може трапитись, це лише 3-5 хвилин. Вона сама не вибереться зі столику для годування))) Тут трохи сарказму, бо саме так думала головна героїня))
Але дітей не прийнято залишати самих, це небезпечно. Навіть винести сміття. Є два варіанти вдягати малу, йти разом, винести майданчик біля дома, істерику чому ми йдемо з батутів. Або дихати сміттям (Саме так складався то день)
В моєму бідному дитинстві 90-х попри все була налагодженість життя як колія потягу. Тут є добре і погане. З доброго люди в підʼїзді були знайомі, спілкувались, через дефіцит один одному передавали дитячі речі, іграшки, тощо. Чиясь мама могла приглянути за декількома дітьми одночасно. В цьому було щось, де ти частина чогось, якогось соціуму, такої специфічної комуни. Якщо копнути ще далі, от прям в племена, первісні людини - то люди жили реальними комунами, і діти виховувались всі разом частиною цієї групи.
Життя сучасних матерів змінилось, стало ізольованим. Життя переселенців, біженців та емігрантів потрапляє від ізоляції значно більше. Якщо б я прожила все життя в цьому місті, в цьому будинку - моє життя було б поставлено на якісь рейки, не комуна, але ж частина.
Повернемось до книги. Авторка як на мене піднімає питання цієї ізоляції. У Фріди немає подруг, годящих сусідок, няні, близьких поруч - Короче міцного тилу. Відсутність опори нашарована на зраду та розлучення з чоловіком стає передумовою того «складного дня» де Фріда залишає маленьку Гаррієт.
Ще однією проблемою яку Джессамін Чен несе крізь всю книгу - це нерівне ставлення. Не рівне до матерів білих та чорних, не рівне до батьків та матерів, не рівне до молодих і старших, нерівне до бідних і заможних. Вона пронизана нерівністю. Але мені найбільше про різне відношення, ставлення, вимоги до батьків і до матерів.
Загалом книга присвячена проблемам материнства. Найбільше зачепило цей нескінченний список того, що повинна вміти мама. Бути над людино, яка вміє зцілювати любовʼю, винести будь які емоційні тортури, бути рятівником та пожежником, неймовірним кухарем і неодмінно 24 на 7 щасливою, усміхненою, зібраною. Матері не дозволено мати щось окрім материнства. Чи це так далеко від дійсності?
Ще одна важлива лінія - це уявлення жінок про себе та інших. Кожна вважає себе хоч трохи «не така, як інші». І кожній зі сторони здається чужий досвід материнства легше ніж її. Сама Фріда думаючи про вагітність коханки колишнього чоловіка, уявляє її материнське життя дуже щасливим та легким, і насправді Сусанна молодша і мабуть з годуванням у неї би все склалось. Але «важке» приходить в материнське життя звідти де не очікуєш. В сусанни наприклад народжується малюк на ранніх термінах і який потребує операції.
Сьогодні хочу поділитись своїм відгуком на фільм «Горили в тумані» 1988 року.
Як я його знайшла? Ми взяли в дитячій бібліотеці декілька дитячих книжок автобіографій відомих жінок (жодну я не знала!!) і серед них була Даяна Фоссі. Я загуглила почитати про цю жінку і так вона неймовірна і відома і поклала життя на вивчення гірських горил і про неї зняли фільм.
Останнім часом мене заспокоює стилістика фільмів 80 - х, приглушеність кольорів, музика, швидкість розгортання подій та кадрів (нові фільми несуть набагато більше напруги)
Сам фільм розказує про саму Даяну Фоссі, як вона поїхала до Африки вивчати цих мавп, намагається зрозуміти мову та поведінку, як самотужки бореться з браконьєрами та місцевою політикою щодо заповідної зони. Для мене як одна людина йде проти цілого племені, традиції заради захисту тварин.
В своїх тезах хочу зафіксувати деякі феміністичні проблеми, які в мене виникли після перегляду фільму.
- Коли Даян приходить просити про свою кандидатуру, щоб бути відрядженою від National Geographic, професор відповідає їй що він «подумає» Інших кандидатів їхати в Африку немає, де при останній експедиції людина померла від апендициту (бо неможливо добратись з джунглів до цивілазії легко), в країну де йде громодянська війна (про яку Даян не знала) вона все одно достатньо «жінка» щоб її відправити. І її відправляють. Але якщо б там був «конкурент» навіть неймовірно тупий ми б мабуть не спасли б тих горил і ніколи б не дізнались про Даян Фоссі
- Коли вона таки делегована та приїжджає в Африку, керівництво постійно нарікає на видатки Даян, за цукерки та цигарки. Світ де чоловічі видатки на цигарки безумовні.
- Даян в Африці знайомиться з фотографом якого делеговано сфотографувати мавп, в них звʼязуються стосунки. І в якийсь момент, він пропонує їхати з Африки, бо «що він тут буде робити?» Даян не може покинути своїх горил і залишається, а він їде. Для мене це про те, що зазвичай коли чоловік їде питань, а що робити там його жінці в незнайомому місті не виникає. Більше того це очікувано, типу якщо Питання грошей не стоїть, то «що тут думать?» та «ти не знаєш чим зайнятись? Картоплі почисть, в підʼїзді помий, сусідей пригости») В принципі питання професійної реалізації жінки воно дуже і дуже другорядне. В той час питання реалізації чоловіка це першочергове. Тобто жінка вона ж муза, вона ж цілодова підтримка чоловіку. Але навпаки це не може працювати.
- Ну і загальне, чоловіків вчених чи письменників важко не знати, все те саме про жінок не вшито в мою прошивку) Доводиться це самостійно компенсувати)
Як я його знайшла? Ми взяли в дитячій бібліотеці декілька дитячих книжок автобіографій відомих жінок (жодну я не знала!!) і серед них була Даяна Фоссі. Я загуглила почитати про цю жінку і так вона неймовірна і відома і поклала життя на вивчення гірських горил і про неї зняли фільм.
Останнім часом мене заспокоює стилістика фільмів 80 - х, приглушеність кольорів, музика, швидкість розгортання подій та кадрів (нові фільми несуть набагато більше напруги)
Сам фільм розказує про саму Даяну Фоссі, як вона поїхала до Африки вивчати цих мавп, намагається зрозуміти мову та поведінку, як самотужки бореться з браконьєрами та місцевою політикою щодо заповідної зони. Для мене як одна людина йде проти цілого племені, традиції заради захисту тварин.
В своїх тезах хочу зафіксувати деякі феміністичні проблеми, які в мене виникли після перегляду фільму.
- Коли Даян приходить просити про свою кандидатуру, щоб бути відрядженою від National Geographic, професор відповідає їй що він «подумає» Інших кандидатів їхати в Африку немає, де при останній експедиції людина померла від апендициту (бо неможливо добратись з джунглів до цивілазії легко), в країну де йде громодянська війна (про яку Даян не знала) вона все одно достатньо «жінка» щоб її відправити. І її відправляють. Але якщо б там був «конкурент» навіть неймовірно тупий ми б мабуть не спасли б тих горил і ніколи б не дізнались про Даян Фоссі
- Коли вона таки делегована та приїжджає в Африку, керівництво постійно нарікає на видатки Даян, за цукерки та цигарки. Світ де чоловічі видатки на цигарки безумовні.
- Даян в Африці знайомиться з фотографом якого делеговано сфотографувати мавп, в них звʼязуються стосунки. І в якийсь момент, він пропонує їхати з Африки, бо «що він тут буде робити?» Даян не може покинути своїх горил і залишається, а він їде. Для мене це про те, що зазвичай коли чоловік їде питань, а що робити там його жінці в незнайомому місті не виникає. Більше того це очікувано, типу якщо Питання грошей не стоїть, то «що тут думать?» та «ти не знаєш чим зайнятись? Картоплі почисть, в підʼїзді помий, сусідей пригости») В принципі питання професійної реалізації жінки воно дуже і дуже другорядне. В той час питання реалізації чоловіка це першочергове. Тобто жінка вона ж муза, вона ж цілодова підтримка чоловіку. Але навпаки це не може працювати.
- Ну і загальне, чоловіків вчених чи письменників важко не знати, все те саме про жінок не вшито в мою прошивку) Доводиться це самостійно компенсувати)
Фільм «Ділова жінка» (Workin Girl, 1988) забрала чотири премії «золотий глобус»
Якщо коротко про сюжет, то головна героїня Тесс розумна та старанна, але не має якоїсь елітної освіти, працює секретаркою. Одного разу до неї приходить ідея, яку вона намагається просунути.
Цікаво роздивлятись всі деталі - сукні і зачіски 80- х, офіси, старі телефони, фондовий ринок, який працює по телефону. Музика в цьому фільмі отримала «Оскар» до речі.
З цікавого, що мене зачепило
- Жінка керівник визиває здивування, це на межі «неможливого» і коли в Тесс зʼявляється кабінет, її подруга кричить в опен спейсі, що «Тесс це зробила!» Зараз не 1998, не 2008 і навіть вже не 2018, а жінка керівник все ще не на рівні з чоловіками! Це все ще про «прорвалась», це ще досі про здивування. Ще досі існує доволі суттєвий гендерний розрив в оплаті праці. Просто задумайтесь скількох жінок ректорок університетів в Україні ви знаєте?
- Коли Тесс стає секретаркою новою керівниці вона намагається збагнути її успіх та перейняти її стиль відносин. Загалом стрічка побудована так, що ми дивимось на все очами Тесс. Акцент який вона робить - це якийсь пошлий жарт керівниці в суспільстві чоловіків, якийсь дуже жіночий і в той час строгий одяг, якісь неформальні телефонні розмови, де звучить загадково «не по телефону».
Дакота Джона в її «50 віддтінках» нервово курить в стороні перед Мелані Гріфіт в ролі Тесс. Те як Тесс закусивала губу, чи облизувала її, з певною еротичністю постійно!)
- Фільми загалом є відображенням реальності а також тим, що ту реальність диктує. Поп культура каже, що зараз модно, який одяг, яка музика, який лексикон, які цінності. Наприклад правильним та модним є тренд на екологічність) Для якогось бренду суто для приваблювання клієнтів, для іншого релігія.Так чи інакше образ в кіно може стати ідолом, шанувальники будуть шукати шарф Гриффиндор чи укладати волосся, як головний герой чи червоний автомобіль без криши. Цей фільм задає планку для жінки, для жінки керівниці - будь сексуальна але не доступна, будь бездоганна, будь ідеальна, будь професійна, будь вродлива. Це мінімум на мінімальну зарплату)) В той час як чоловіку потрібно лише одягнути темний костюм з білою сорочкою)
- Ну і само собою була романтична гілка фільму. Яка знову каже, ніби як в Попелюшці, що якщо хочеш чогось змінити тобі потрібен мужик. Оскільки це сучасна (1988 року) попелюшка, то і погляди сучасні - весілля не обовʼязкове, але без мужика діла не буде)
Якщо коротко про сюжет, то головна героїня Тесс розумна та старанна, але не має якоїсь елітної освіти, працює секретаркою. Одного разу до неї приходить ідея, яку вона намагається просунути.
Цікаво роздивлятись всі деталі - сукні і зачіски 80- х, офіси, старі телефони, фондовий ринок, який працює по телефону. Музика в цьому фільмі отримала «Оскар» до речі.
З цікавого, що мене зачепило
- Жінка керівник визиває здивування, це на межі «неможливого» і коли в Тесс зʼявляється кабінет, її подруга кричить в опен спейсі, що «Тесс це зробила!» Зараз не 1998, не 2008 і навіть вже не 2018, а жінка керівник все ще не на рівні з чоловіками! Це все ще про «прорвалась», це ще досі про здивування. Ще досі існує доволі суттєвий гендерний розрив в оплаті праці. Просто задумайтесь скількох жінок ректорок університетів в Україні ви знаєте?
- Коли Тесс стає секретаркою новою керівниці вона намагається збагнути її успіх та перейняти її стиль відносин. Загалом стрічка побудована так, що ми дивимось на все очами Тесс. Акцент який вона робить - це якийсь пошлий жарт керівниці в суспільстві чоловіків, якийсь дуже жіночий і в той час строгий одяг, якісь неформальні телефонні розмови, де звучить загадково «не по телефону».
Дакота Джона в її «50 віддтінках» нервово курить в стороні перед Мелані Гріфіт в ролі Тесс. Те як Тесс закусивала губу, чи облизувала її, з певною еротичністю постійно!)
- Фільми загалом є відображенням реальності а також тим, що ту реальність диктує. Поп культура каже, що зараз модно, який одяг, яка музика, який лексикон, які цінності. Наприклад правильним та модним є тренд на екологічність) Для якогось бренду суто для приваблювання клієнтів, для іншого релігія.Так чи інакше образ в кіно може стати ідолом, шанувальники будуть шукати шарф Гриффиндор чи укладати волосся, як головний герой чи червоний автомобіль без криши. Цей фільм задає планку для жінки, для жінки керівниці - будь сексуальна але не доступна, будь бездоганна, будь ідеальна, будь професійна, будь вродлива. Це мінімум на мінімальну зарплату)) В той час як чоловіку потрібно лише одягнути темний костюм з білою сорочкою)
- Ну і само собою була романтична гілка фільму. Яка знову каже, ніби як в Попелюшці, що якщо хочеш чогось змінити тобі потрібен мужик. Оскільки це сучасна (1988 року) попелюшка, то і погляди сучасні - весілля не обовʼязкове, але без мужика діла не буде)
Ну що мої читачі?
Повертаємось до улюбленої теми соціопати, психопати)
Сьогодні поділюсь відгуком на фільм «Солберн». Пишіть коменти ті, хто дивився.
Попереджаю, трохи спойлерів таки буде.
Трохи про сюжет - Олівер Квік, якому важко вписатися в середовище Оксфордського університету, потрапляє у захопливий світ Фелікса Кеттона, аристократичної та чарівної особи. Фелікс запрошує до Солтберна, великого маєтку своєї ексцентричної родини, обіцяючи Оліверу літо, яке назавжди закарбується в його пам'яті.
Скажу сразу для мене ніякої інтриги там в сюжеті не було зовсім. Загалом фільм нагадав мені «Неоновий демон» з Ель Феннінг у головній ролі та фільм «Паразити» 2019 року.
Ідея «eat the rich», яка доречі пролунала вперше ще під час французької революції, знаходить своє постійне втілення та дискусію у сучасності, як політичні гасла так і як культурний феномен.
Якщо в «Неоновому демоні» дівчата зʼїдають конкурентку фізично, випиваючи її кров (мене на фіналі фільму почало реально нудити і я вибігла з кінозалу, бо був дуже чуттєвий період мого життя. А так фільм тривожний але цілком не страшний) В «Солтберні» головний герой ніби міль, що вїдається до красивих речей та робить в ньому дірки.
Особливості фільму. Вирізняє цей фільм сцени сексуального характеру. Вони мають ознаки сексуальної девіації, але не ті, що зазвичай використовуються у кіно чи книгах. Деякі глядачі знаходять їх «огидними». Мені здається вони точно можуть зачепити «сором» і якість тіньові сторони.
Загалом це не мій жанр. Люблю більше реалізму, тому «Паразити» мені більше до душі. Багачі в «Паразитах» та Багачі в «Солберні» це дуже різні категорії. Як і бідняки) Мабуть ця гіпербелізація навмисна, трохи кепкую чи над глядачем чи над багачами? Вона як на мене зовсім не реальна.
Моя оцінка десь 7-8 з 10. Так що цілком раджу подивитись)
Повертаємось до улюбленої теми соціопати, психопати)
Сьогодні поділюсь відгуком на фільм «Солберн». Пишіть коменти ті, хто дивився.
Попереджаю, трохи спойлерів таки буде.
Трохи про сюжет - Олівер Квік, якому важко вписатися в середовище Оксфордського університету, потрапляє у захопливий світ Фелікса Кеттона, аристократичної та чарівної особи. Фелікс запрошує до Солтберна, великого маєтку своєї ексцентричної родини, обіцяючи Оліверу літо, яке назавжди закарбується в його пам'яті.
Скажу сразу для мене ніякої інтриги там в сюжеті не було зовсім. Загалом фільм нагадав мені «Неоновий демон» з Ель Феннінг у головній ролі та фільм «Паразити» 2019 року.
Ідея «eat the rich», яка доречі пролунала вперше ще під час французької революції, знаходить своє постійне втілення та дискусію у сучасності, як політичні гасла так і як культурний феномен.
Якщо в «Неоновому демоні» дівчата зʼїдають конкурентку фізично, випиваючи її кров (мене на фіналі фільму почало реально нудити і я вибігла з кінозалу, бо був дуже чуттєвий період мого життя. А так фільм тривожний але цілком не страшний) В «Солтберні» головний герой ніби міль, що вїдається до красивих речей та робить в ньому дірки.
Особливості фільму. Вирізняє цей фільм сцени сексуального характеру. Вони мають ознаки сексуальної девіації, але не ті, що зазвичай використовуються у кіно чи книгах. Деякі глядачі знаходять їх «огидними». Мені здається вони точно можуть зачепити «сором» і якість тіньові сторони.
Загалом це не мій жанр. Люблю більше реалізму, тому «Паразити» мені більше до душі. Багачі в «Паразитах» та Багачі в «Солберні» це дуже різні категорії. Як і бідняки) Мабуть ця гіпербелізація навмисна, трохи кепкую чи над глядачем чи над багачами? Вона як на мене зовсім не реальна.
Моя оцінка десь 7-8 з 10. Так що цілком раджу подивитись)