Расскажу про один проект. Называется “Травмпункт” Суть проекта - собирались тесты о переживаниях различного опыта после событий 2014 года. Сейчас, когда читаю часто плачу, над своим текстом который тоже есть в антологии я трижды перечитывала и трижды плакала.
Вся это война, смерти, пытки, особенности моей адаптации и механизмов защиты в этой войне, страх за близких, апатия на происходящее, тревога за будущее уже происходили.

И вот я окунулась в события 2014 - 2016 года. Чтение чужих личных записей (дневников, заметок) просто находка. Правда каждый тест уникальный, каждый передает атмосферу. Тогда, в 2017 году когда я узнала про этот проект мне он не казался каким-то важным, просто очередной конкурс куда я рискнула что-то отправить. Читая это все сейчас, осознаешь важность всех этих историй. Память коварна, нет ничего честнее чем искренняя документаци происходящего.
Читаю очередную заметку (все они с ошибками - лексически, орфографически, опечатками, русизмами и т.д. и в этом они очень живые) и думаю ого, точно было же падение малазийского боинга (уже все давно за него забыли кроме близких погибших) или про майдан и выборы или про пожар в Одессе. И все через призму конкретного человека, как правило местного жителя или военного или переселенца. И в моей голове уже это все стерлось, осталось лишь эмоциональное пятно.

А потом врывается история и что-то начинает шевелится, вспоминаться. И я такая думае “Еу точно, на майдане у каждой области были свои представители. Почему-то всплывает табличка, написанная ручкой “волинська сотня”. Читаешь все эти тексты, от матери погибшего в 2014 на Майдане 20 летнего парня с Волыне (или что-то такое) и мысли уже собрать не удается, одни слезы.

Важный день к которому я готовилась. Это ее день. И мой тоже. Мой тоже. Это мой день. Потому что это я, это я ее вынашивала, это я ее рожала, это у меня рухнула вся надстройка и не остался базис, это я год отстраивала себя новую, это все я. Так что ее день рождение это МОЙ день! Это мамин праздник) И все постарались чтоб у меня этот праздник случился) Спасибо мужу и малыше) Все, чего мне хотелось - было. Даже вино, но сил пить уже к тому времени не было.
Вообщем Кире исполнился годик

Мания
Хуже депрессии, но лучше чем панические атаки.
Начинаю, трудно закончить, не могу сосредоточится, многозадачность разрушает.
Хочется успокоиться, не получается
Кофе не пью
Муж забрал сладости, это хорошо
Ем хлеб, не наедаюсь, чувствую постоянное желание
Чего не знаю.
Не знаю чего хочу.
Голод который невозможно утолить, невозможно насытится до стадии расслабления
Невозможно оставаться в “быть” даже короткое время
Маниакальное компульсивное листание ленты соц сетей
Компульсивное переедание сладкого


Много дел
Отдам диван и телевизор, нужно расчистить балкон, пристроить старые книги
Не хватает кухонной утвари, хоть как-то вроде и жили все это время. Резко хочется все и сразу организовать
Знали что компании создающие товары для организации пространства с каждым годом увеличивают свою прибыль? Прочитала в одной книге про минимализм не ясно какого года.
Не могу уснуть
Устала
Мало сплю
От этого еще хуже
Сделала прическу, нормальная, но не такая
Нервничала, листала телефон
Попытки найти идеальное, самое оно
Оно не находится
Дни пролетели
Ни отдыха ни вовлеченности
система автопилот
Жара, невыносимо давит на голову
Как никогда рада дождю и похолоде

Самый мой страшный страх. Мы во Львове едем по скорой с ребенком в больницу. Она никакая, обезвоженная. Больница начинает играть в футбол. Мы едем в другую. Долго всего ждем - узи, рентген, анализ крови, оформление. Комендантский час и Саша уезжает. Уже в отделение я узнаю, что ему можно находится с нами. Он едет обратно к нам. Мы оба на автопилоте.

Через пару часов, посредине ночи начинается воздушная тревога. Мы вымотаны. Всех собирают в каком - то тесном коридоре возле лестницы на этаже. Мы сидим. Все дети рядом болеют, но пока не до этих мыслей. На руках тяжело держать, мы с Сашей держим по очереди. Я хочу отдать ему малую, но вижу что он вырубается и отправляю его в палату. Отбой. Что было дальше уже не помню.

Вроде откапались и едем домой. Ночуем дома, а утром начинается рвота. Мы снова в больнице. Нас не хотят принимать (бюрократия) но таки селят в нашу же палату. Все по новой, катетер, капельница + антибиотик. Воздушные тревоги учащаются. В большой детской больнице в тысячи раз страшнее чем дома. Дома вообще не страшно (спасибо защитные механизмы)
Мы спускались в так называемый подвал, иногда оставались на этаже. Душно, много людей, кашляющие дети. Пытаюсь собой создать мыльный пузырь, чтобы никакие болезни не подцепить в больнице. Не получается. Двойная тревога. Ребенок все хаотично тянет в рот, находит самые грязные места куда засунуть руки, тянется к самым кашляющим детям.
Не удается выключить из себя больницу.
Ракеты по Виннице, ракеты по Виннице! Сейчас летит на нас! Я в телефон не смотрю, у меня на руках Кира, одеяло, две грязные бутылки и с двух сторон люди/дети. Я не выдерживаю и через час мы идем обратно на наш этаж - за воздухом! На свой страх и риск. В тихом коридоре нашего этажа Кира начинается успокаиваться. Отбой тревоги, по коридору гул про больницу в Виннице.
Хочется домой, страшно ехать раньше времени, страшно оставаться в больнице.

Дети из детских домов требуют внимания, на смене пожилые нянечки, качать точно не будут. Бутылочку дают в руки, хочешь пить - учись сам! Они плачут, сердце разрывается, медсестры никогда не предложат помощь, не спросят - тебе надо сам проси! Детдомовские не их забота, капельницу поставили, пусть нянечка успокаивает. В отделении студентки на практике, помогают нянчить детдомовских.

Разрыв моего когнитивного искажения - детдомовские дети совсем не худые и не истощенные, возможно даже любимые и желанные (по своему), просто сложились обстоятельства (одного малыша отняли из-за того что отчим сильно избил старшую сестричку, у другого мама 17 лет сама вроде в больницу привезла (может просто нет помощи), еще двое из детдома в северодонецке (кто знает что там произошло)

Нас отпускают на выходные (не выписывают, уже с осторожностью)

Саша рассказывает про тако, я пытаюсь слушать и всплыть со дна своего глубокого бассейна. Он спрашивает хочу ли я есть, хочу ли тако? Я не знаю хочу ли я есть, но знаю, что надо.
Вообщем мы уже дома, я понемногу оттаиваю.

Текст може містити тригери❤️

Я сиділа під дверима звичайної районної поліклініки міста Львова. Ми нещодавно переїхали і я вирішила зекономити на приватних лікарнях та заключити декларацію. Лікарня була значно краще за те, що доводилось бачити в Києві але і тут все тхнуло всім цим радянсько-державним з чергами, грубістю та бахілами.
Якась жінка поруч за мной з нудьги вирішила зі мною познайомитись. Я відірвалась від телефону. Звичайні репліки - нарікання на медицину, питання чи бували вже у цього лікаря і тому подібне. Неочікувано тема перейшла до зовнішності
- Я також така була, 40 кілограмів. Потім народила, набрала 15. Потім народила ще одного і ще 15. Діти є?
Я сиділа і не знала, що відповісти. Правду, щоб б вона перестала лізти та питати усіляке?
- Ні, немає
- Ну ще народиш, ще молода. От народиш і всі ці хвороби зі шлунком і все таке пройдуть.

Я коротко гукала своє “угу” на цю та на всі майбутні репліки поки хтось не вийшов і я не потрапила в кабінет до лікаря.
Я досі пам'ятаю цей діалог, як хотілось відповісти цій жінці з суржиком з якогось села про те, що хоч дитини в мене немає, але вона була. І ці пологи не зробили краще ані моєму здоровʼю, ані моїй зовнішності. І що це все про “все пройде” не працює. Але я нічого не сказала.

Якось хтось з незнайомців запитав мене, чи народжувала я і всяку фігню про те, що жінка що не народжувала недо жінка. Я відповіла ствердно. Наступне здивоване питання про скільки років, яке я і очікувала. “Вона померла, за добу після пологів” Більше жодних питань, я нарешті відчула полегшення.

Такі питання не часто мені ставили, але ті випадкові які були ставили завжди стрессом та або звільненням або тягарем. Перукарі, манікюрниці, таксисти, лікарі, якість малознайомі люди яких не можу пригадати. Так чи інакше питання виникали і на них потрібно було відповідати. Особливо в лікарнях - у гінеколога, терапевта, невролога, психіатра.

Можливо чоловіки консервують свій біль втрати дитини тому що їм немає жодного виходу? Не знаю жодної ситуації щоб до чоловіка причепилась би з питанням чи є в нього діти, а якщо немає “то що він собі думає?” Чоловікам не потрібно захищатись від незнайомців, які питають про вагу, вік, сивину та дітей. Думаю цей патріархічний привілей не завжди грає на руку. Повна табуйованість (хоч і у жінок не прийнято про втрати теревенити але все ж щось потроху змінюється) Не відбувається ідентифікація, ця особиста історія просто випадає з лінійного життя чоловіків. Як в грі де треба збирати кристали однакового кольору чи фрукти. Назбирав чотири однакові фігури? Вони випали з ігрового поля. Випали та десь глибоко осіли, де переробити неможливо.

Під час другої вагітності, кожне УЗД починалось з “перша вагітність?” В голові застрягло це “перша вагітність, перша вагітність, перша вагітність….” Скільки разів треба відповісти щоб ви в клятій картці зробили помітки?

Коли мене забрали в пологовий почалось “Це перші пологи? перші пологи? перші пологи?»Чому це необхідно всім знати? Мій лікар в курсі які в мене пологи, то чому всі медсестри, акушерки, сусідки та прибиральниці так хочуть знати які в мене пологи.
В голові засіло - перші пологи, перші пологи, перші пологи….

Після народження Кіри я думала, що питання малознайомих людей щезнуть.
- Це перша дитина? Перша дитина, перша дитина, перша дитина…
Зазвичай кажу так, тоді доводиться слухати про другу дитину в різних варіаціях. Або що потрібна ще, або яке пекло коли народжується друга, або сповідь про те у що перетворюється тіло після других пологів.

Інстаграм замайорів картинками нагадуваннями - сьогодні міжнародний день райдужних дітей (дітей, народжених після втрати, їх називають діти веселки) Я до сьогодні не знала, що таке існує. Інстаграмне привітання набрало 55 вподобань разом з моїм, це 55 мам лайкнули.
❤️🧡💛💚💙💜

На последней сессии мой психолог поделилась мыслью современных философских размышлений, что общество идет от потребления к минимализму и что останутся в выигрыше те, кто научится обходится меньшим.
Что вызвало во мне волну энергии (злости, если проще и короче)) Что-то во мне возмущалось “Ну так и поживите без книг, с двумя кастрюлями и одной сковородкой, и тогда обсудим минимализм”
Мысль и моя реакция закрутило во мне в очередной раз мысли на тему “минимализма”
Некоторые ошибочно полагают, что минимализм идет от слова “мало” и “минимум”. На самом деле философия минимализма идёт из комфорта, избавления от черезмерного.

У каждого свой уникальный набор для жизни. У моих знакомых может и сковородки на кухне не найтись, но будут с 10 пар туфель, у других минимум одежды и утвари, зато библиотека огого, можно купить шикарный шкаф из икеи в стиле минимализма и забить его хламом.

У любительницы выпечки найдутся необычные девайсы для крема, а у человека любящего цветы несколько ваз. Мы разные.

Люди выбегающие с одной сумкой теперь шутят, что нынче модно минимализм.

Философия минимализма, как и любая концепция не для всех. Некоторые мои мысли в противовес.

1) потребление, как ресурс. Выбраться на охоту «за самой дорогой сумкой» или «лучшая скидка» или «супер люкс в секонде». Все зависит от ваших интересов и бюджета) Возможность выбирать, зависать перед гигантским стилажом с блокнотами, сковородками или стойкой плотно развешанных джинс. Не самое экологичное и все же остаётся для многих ресурсом. Конечно впечатлений от Альп будет больше, но и затрат (время, деньги, внутренние силы) так же. Так что сгонять в другую страну несколько более сложно, чем выбраться в трц на соседней улице за арома свечкой.

2) Самовыражение, предъявлению миру. Одежда давно стала больше, чем просто функциональность. Мы выбираем по множеству критериев - цвета, мысли и чувства которые мы пытаемся донести, юмор, этика потребления, этика бренда и то, что он позиционирует. Чего мы хотим? Выделиться или смешаться? Можно ли прожить жизнь в одних ботинка, 2 пар джинсов, свитере, пару футболок и куртке? Зависит от климата конечно, но концептуально да! И для кого то только этот вариант и есть комфортен. Именно комфортен. Потому что вещи требуют ухода, стирки, сушке, глажки (никогда ничего не глажу), развешанные или сложенные в шкафу, что для кого то хаос и не комфорт. А для кого-то нет. Мое тело чувствительно к смене климата - имею в арсенале гольф, свитер чуть теплее, еще чуть теплее, тёплый) Больше мне надо, на меньшее я не согласна. Это мой комфорт.

3) коллекционеры известны даже не знаю с каких времен (историки искусства подсказывайте тут) И все же таки люди всегда были. И благодаря им мы имеем музеи, коллекции, ботанические сады, библиотеки и прочее. И это прекрасно. На уровне личностном, помню с детства эту любовь собирать наклейки для альбома,календарики с котятами, серии книг, например про Гарри Поттера, что делали меня счастливой)

4) Праздники и подарки. В целом «минимализм» как глобальное направление привнес в мир немного упорядоченности, усиление позиции экологов об этичности потребления. Однако это остаётся важной частью людей, некая разделенность между буднями и выходными, праздниками и остальными днями. Совместные праздники, воспоминания и конечно подарки. Про то насколько партнёр слышит и был услышан, ценности и наполняемости (это и про партнеров и про друзей). Подарки становятся многофункциональными, и не всегда вещами, а и услугами.

5) Вместо выводов. Не нужно быть глубоким философом, что бы понять, что в выигрыше всегда те, у кого больше ресурсов. Так устроен мир. Больше ресурсов - больше возможности для образования, медицины, времени для изучения волнующего вопроса, а значит больше нейронных связей. Чем меньше ресурсов, тем меньше возможностей. Всегда есть кто-то у кого больше/меньше. В мире миллиарды людей и где-то в этой цепочки мы) Стоит ли пекарю жить лишь с одной формочкой? А флористу лишь с одной вазой? Думаю важнее всего слышать себя, свой комфорт. Что ресурс, а что его забирает. Что ценность, а что хлам.

А люди неимоверно адаптивные, неприменно справятся)

Кароліна Ламарш. Ведмідь.
Лауреат Гонкурівської премії в жанрі новели 2019 року, бельгійська письменниця - це з опису до оповідання. Підкупають мені ці лауреати (в бажанні бути “розумнішим” на широкий загал, щоб хизуватись “складним” читанням)
Читала пізно вночі і все думала нащо я не сплю, нащо мені та історія про священика?
- Я не фанат натяків, алюзій, магічний реалізм тощо. Мені потрібна можливость обговорення, інакше так і залишається пустота недомовленості
- Історія все ж чіпляє і повертає мій мохок на те, щоб думати “Що то було”

З опису про книгу “Це щемка інтимна оповідь автора, яка розривається між двома почуттями: прагненням невинності та пристрастю до чоловіків. Сублімувати свою нестримну любов до священника з маленького містечка край лісу їй вдається винятково через літературу.” Трохи дивний сюжет, еге ж?

Через увесь твір окремою темою постає чи то пережите насилля в дитинстві, чи тільки травматичність через те, що головна героїня стала свідком насильства над іншою дівчиною, дочкою ймовірного насильника. Можно сказати, що в героїні можливо ПТСР, бо навіть багато років по тому це бентежить її, виливається в розмовах з Кюре. При тому склеїти всі деталі обставин не виходить. Ми знаємо лише про сон, коли Бог обертається на диявола і те, що це налякало героїню в дитинстві, але дорослі “не змогли зрозуміти і лише заспокоювали” та дізнаємось наприкінці, що інша дівчина ще підлітком скоротила собі життя.

У відносинах з Кюре головна героїня прагне, жадає його уваги, хоче бути саме тою обраною жінкою в серці священника, але насправді її вибір і прихильність каже про те, що вона насправді хоче, щоб Кюрі витримав всі кордони і залишився собою, цнотливим священником. Саме це дає поштовх для написання нового роману для героїні і наново обертає її навколо подій дитинства.

Деякі з цитата, Які мені дуже сподобались

“Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.”
“Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання.”

“Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.”

“я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів)”

“Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо.”
#книги

Сегодня я прочитала (не полностью) статью про Спартака Субботу.
Где-то за месяц одна психотерапевтка в своем сториз инстаграма отвечала на вопросы, уже не помню про что, но рекомендовала обратится при “красных флажках” к психиатру с пометкой “только к нормальному врачу, а не Спартаку Субботе” На что я дала свою реакцию, что рано или поздно всплывет большой этический конфликт. Она ответила, что надеется, что очень скоро. Прошло всего неделя и тут сегодня “Бум”

Спартак (когда впервые услышала его лекцию, подумала, что очень интересное имя и задумалась не псевдоним ли это. Потом узнала, что его отец был достаточно авторитетным военным и как-то сама сочинила, что наверное имя дал отец)

После лекция я записалась к нему на консультацию, как к психиатру и не планировала быть его терапевтической клиенткой. Он предложил терапию и так мы начали.

А сейчас немного про лекции и клуб который когда-то он вел, может и сейчас ведет. Первая эта лекция произвела на меня сильное впечатление. Спартак мне показался научный, компетентный, с чувством юмора, харизматичный, необычный, интересный. Много разных людей на лекции - стильных, интересующихся психологией, красивых, с вдохновляющими инстаграмами и прочее.

Могу этот опыт сравнить со своим рабочим опытом. (пример ниже вымышлен, но очень иллюстрирует, то с чем сталкивалась в реальности)

Когда начинаешь работать в новой компании, понимаешь, что везде свои нюансы, но первое время так поглощен этим новым, своими обязанностями и прочем, что долго ускользает из поле зрения. И все (коллектив) вроде так ничего, одного возраста, люди с юмором.
Но проходит пару месяцев, и где-то в кулуарах коридорных тебе кидают “вообще-то на печенье раз в неделю по 10 гривен скидываемся” И первая реакция “ну ладно, окей” Потом приходит злость - ну что за херня, ейчар сказала, что вот кухня - чай и печенье от компании. И ты начинаешь узнавать ситуацию. А оказывается, что печенья таки от компании и вправду бывают, но не регулярно, а под настроение директора, когда захотел тогда и принес, бюджета на это нет, поэтому секретари покупают за свой счет, а остальные зная все это из своей инициативы скидываются (о таком никто на собеседовании не сообщает))

И тут начинаются две ветки мысли. Первая - это же сраные печенья, ничего страшного, работа не плохая, интересная, не жалко мне те 10 гривен, буду знать. Вторая - это не нормально, это же нищебродство уровня плинтус! Ощущение, что меня обманули и первый колокольчик об этой компании начинает звонить. Потом колокольчики будут наслаиваться.

Клуб Спартака был чем-то таким, сначало вау, как захватывает. Потом шутка, про то что есть люди, а есть женщины. И в голове звоночек “ну и шуточки”. Колокольчики начинают наслаиваться. Как по отношению к Спартаку, так и к коллективу. Что-то будет меня отсылать к какому-то школьному опыту, где все делятся на касты и кластеры - первые парты и галерка, любимчики и тех кого “учитель” не любит, шутки такие жестокие, но почему-то весело. Конечно не все прям так, как в закрытых коллективах типа школы, да и люди как бы не подростки с очень разным бэкграундом, уровнем ассертивности (раньше я таких слов не знала) и прочего.
В этом всем хватало дегтя, но в бочке было и полно меда. На тот период мне это очень помогла, заменило выпавший пазл социальной жизни и наверное самое главное я там нашла свою Юлю. Чем ты старше, тем сложнее находить друзей. Но мы с Юлей нашлись друг для друга. И она на самом деле так сильно на меня повлияла.

А теперь про терапию.
Во первых, это был мой не первый терапевт и я пришла на консультацию как врачу к которому меня направил гастроэнтеролог для подбора лекарств которые могли улучшить симптоматику.
Что бы все структурировать я написала 2 листовую хронологию важных событий, а также четкие цели для терапии (если я ее начну, но как уже упоминала со Спартаком не планировала)

Суммарно я не знаю сколько у нас было сессий, первые 2 месяца регулярно, потом начала ходить раз в 2 недели, потом раз в месяц, потом еще реже.

Когда сегодня “всплыло” меня начало штормить. Особенно после видео “про етику”
Картинку сложно собрать воедино и рефлексировать об этом спустя 3 года. Но это дает толчок о переосмыслении опыта. Постараюсь в следующем посте.

Все эти дни я варюсь в этом информационном котле про Спартака, читаю коментарии и прочее
Хочу поделится своим опытом, это рефлексия на важный кусочек жизни с попыткой не обесценивать но и оставаться критичной. Возможно он будет полезен и терапевтам.

На меня очень повлияло интервью с одной из клиенток Спартака, я ловила себя на том, что мне ее слова перекликаются.

На первой второй нашей сессии, Спартак без каких либо диагностических методик (только интервью) поставил мне диагноз ПТСР. Мне с одной стороны не откликалось, с другой после травматических событий у меня был депрессивный эпизод, а после время от времени возвращались навязчивые мысли (где хочется все переиграть) + тревога.
Мы начали взаимоотношения терапевтические. На третий сессии (приблизительно) Спартак решил прочитать мне лекцию как устроен мозг и механизм тревоги. Он спросил может ли он сесть рядом со мной на диване и я согласилась. Почти вся сессия ушла на эту лекцию/ И тут два момента

1) информация была полезной, научной, достоверной (я после читала об этом в литературе) но это была моя сессия и я не хотела целый час слушать лекцию (для лекции это дорого)

2) если вы не знаете как пахнут волосы вашего терапевта - это хороший знак) Когда Спартак сел рядом с моего согласия я ощущала смущение (но не могла это признать). Запах волос, дезодоранта, мелкие детали, кожа, татуировки. Мне было неловко. В этом не было необходимости. И на самом деле терапевт всегда должен быть предельно осторожен с близостью к клиенту? Касаниям, обьятия и прочее. Это может быть в терапевтическом контакте и все же очень осторожно, особенно между клиентом и терапевтом разного пола. И дело не только в сексуализации телесной близости (хотя и это бляха не мало), но и в целом может триггером и отзываться клиенту иначе.

В начала Спартак после каждой сессии говорил, что могу ему писать все вопросы какие возникают. Примечательно, что он на них почти никогда не отвечал. Ощущение, что делал он это рандомно. От этого были качели - вы мне пишите обязательно и все такое, а потом холодный душ когда твои вопросы игнорят. Например я спрашиваю когда могу записаться на сессию. Приходит ответ, что на этой неделе все занято. Все ответы всегда ровно на поставленный вопрос ни на секунду больше, всегда нужно проявлять инициативу и снова спрашивать «а на следующей недели есть какие-то окошки» Проходит неделя и никакого ответа. Нужно снова писать «Извините простите, хочу к вам на сессию, бла бла» Приходит ответ «есть вторник или среда на столько-то» То Есть позиция тебе надо, вот и рви жопу, а на сессии снова, что пишите и все такое. Но никогда не слышала что бы Спартак хоть раз в клиентских отношениях извинился за то, что не отвечал или вообще за что либо))

В том периоде в терапии со Спартаком все сильно смешалось - он как терапевт и соответственно мои какие-то проекции отцовские на него, он как лектор, ведущий клуба, и он как мой знакомый) Тут чуть больше. В клубе был подклуб. Люди и часто это клиенты Спартака и участники основного клуба которые приглашались им для игры в настольные игры. Обычно собиралась компания 5-7 человек в кафе в центре города и просто играли в игру. Просто да не просто) Тут более тесно переплетались клиенты между собой (рассказывая о терапии со Спартаком) и тогда начинались сравнения (а мне он такие техники не давал, а я плачу за сессию больше/меньше ну и т.д

а также сам Спартак в другом контексте (очеловечен, какие-то фразочки, шуточки, выбор еды, естественная реакция с матом например) А потом же случается сессия, где все снова на «Вы» И тут сваливаются куча контекстов - девушка которая целует твоего терапевта при тебе, заказанный бургер, игра, лекция. Оставаться вне этого контекста невозможно и это плохо. Часть сессии стабильно уходила на этот контекст на который я реагировала.


Знаю о том, что игровые встречи проходили и у Спартака дома. Что для меня, как для клиента точно было бы неприемлемо. Как будто не ему нужно выдерживать границы, а постоянно их выдерживать, а мне. Ощущение, что мы менялись в этом вопросе ролями.

Для меня ценным было попробовать научится тестировать мысли, разбивать свои крупные планы на подзадачи, расставлять приеоритеты. А на лекциях разобраться с деструктивными схемами, когнитивными искажениями и логическими ошибками.

Спартак хорошо этому научил) Так хорошо, что читая его «оправдательный текст» начало всплывать - то, что каким бы не был рассказчик это не означает, что выводы ложны. Или вот эта отсылка к Христу а потом (я конечно себя с ним не сравниваю, бла бла))

Не помню на какой сессии и в каком контексте, Спартак рассказал мне, что у него аутический спектр и что у него что-то там с зеркальными нейронами поэтому он не испытывает чувств, лишь примитивные эмоции как дельфин. Это был еще период когда он только разводился с женой и что меня очень удивило с одной стороны, с другой как-то объяснили, то, что зияло в ощущениях.

Это и вправду были качели - то тебя зовут в закрытый клуб играть в игры, то удаляют из чата. То Спартак делится в дверях чем-то своим личным не особо относящимся к моей терапией, например отношениями со своей женой, а после не отвечает на мои вопросы заданные по второму кругу, даже никакого «приходите на сессию и там обсудим» просто зияющее игнорирование.

Напомню, что вначале терапии Спартак поставил мне диагноз ПТСР. А после пары месяцев, все свелось к тому, что технику тестирования мыслей я уже знаю (а она главна) так что в принципе я уже в порядке и как бы не понятно, что еще я от него хочу))

Где-то тут, я начала отходить от терапии. А было ли это вообще терапией? Я к этому всегда относилась больше как к консультированию. На последней сессии (мне тогда было важно зафиксироваться, что это конец) я шутя спросила у Спартака, почему все его клиентки разводятся с мужьями. Это был такой вопрос шутка, понятно, что я понимаю, что причины у всех разные. Но я получила неожиданный ответ, подробный и конкретный. Например «Настя разводится со своим мужем потому что он сталкер, развесил скрытые камеры по квартире что бы проверить не мастурбирует ли она в туалете. А Олеся разводится потому что и пошло поехало» Это было шокирующе. Я знаю этих людей, я пью с ними кофе, они рассказывают о себе в том числе и о своем разводе. А мой терапевт зная, что мы знакомы решил мне «разъяснить»

Я как будто снова собираю какой-то пазл. То всплывает сессия, где мы делали экспозицию (я боялась пить таблетки, мне это тяжело давалось и я приходила с ними на сессию и мне это помогло), то вспоминаю эта нашу последнюю встречу, где ощущение безопасности рухнуло (и без того подорванное), ощущался сильный стыд.

В этом было хорошее - в тех полученных знаниях и инструментах. В этом всем было много нездорового и не терапевтичного, можно было быть лишь в роли хорошей плачущей послушной девочки)

Я думаю Спартак сам травмирован очень строгим не принимающим отцом, он человек однозначно с выпирающей нарцисичностью, где полно преукрашений и искажений информации. А все нарциссы катаются между я Божество и я Ничто. Думаю все что он делал, имело под собой целью быть полезным, частью чего-то, получать это «обожание», стать подростковым идолом) Теми методами которые ему доступны.

Кейс про то, что не хватает регуляции отрасли. И философский - может ли человек не испытывающий чувств быть психологом? Терапевтом? Как это вообще?

Хуже Холодненко и Карпачева в украинском протстрансве еще не появилось (есть надежды на лучшее)

Боже сколько букв получилось, наверное самый длинный текст на этом канале)

Донн Керен. Твій щасливий одяг. Як псіхологія моди допоможе покращити стиль и життя.
Я і не думала, що зацікавилюсь цією книжкою. Починаючи зі вступного слова вона захопила мене, з купи інших я продовжила читати. Признаюсь, дійшовши середени мені вистачило і мій запал впав.
Мені сподобався підхід авторки, використовує суміш когнітивно-поведінкової терапії + власної стилістичної складової, аналіз через одяг.

Цитата яка є червною лінією наративу.
“Лауреатка Пулітцерівської премії, критикиня моди Робін Ґіван колись сказала: «Щойно людина вийшла з печери, одяг набув соціального значення. Навряд чи колись сорочка була просто сорочкою!» Люди завжди використовували одяг, щоб показати, до якого племені вони належать, наскільки вони заможні, який у них статус або стан у соціальній ієрархії. «Мода завжди слугувала обгорткою для цих речей — і в епоху французьких королів, і навіть у часи зародження хіпхопу», — зауважує Ґіван.”

Сорочка, яка не була ніколи просто сорочкою.
Одяг одна з тих явних частин яких ми транслюємо про себе. Але трапляється таке, що те, шо ми хочемо донести про себе іншим не збігається з тим, що виходить?

Або коли губемось в черговій крамниці і впадаємо в ступор? Або це тягнеться ще з дитинства коли мама нам обирала речі. Ще безліч ситуацій, які можуть проявлятись через одяг.

Пригадайте, як діти до пубертату дуже хочуть бути схожими на батьків. Підлітком трапляється бунт “аби не як батьки” В дорослому віці ми вчимось приймати себе, формуємо свій стиль, який насправді трансформується все наше життя - бо змінюється наш вік, соціальний статус, оточення, тощо.

Думаю дитячий досвід дуже сильний. Зараз коли треба обрати одяг моїй доньці я пригадую, що сама любила носити дитиною і шукаю щось подібне - джинсовий комбінезон з Міккі Маусом, сарафан на залізних заклепках, кофтинка з квіткою чи вишитою веселкою.

Одяг частина комунікації, особливо це відчутно в іншій країні без знання мови. Неймовірно, але не розуміючи жодного слова, можна зрозуміти меседж - інтонації, місце, погляд і авжеж одяг.

Одяг інструмент. А “вдягання — це теж турбота про себе”.
Авторка є чорношкірою жінкою, яка піднімає питання дискримінації. Та необхідності слідувати соціальному “дрес коду” та внутрішнім конфліктом яке це породжує. Я не можу цілковито погодитись з думкою авторки щодо цих конфліктів та ситуативної асиміляції модної поведінки.

Деякі згадані дослідження та коротенькі тести, які пропонує пройти авторка викликають питання, але книга не є науковою в стилі “практичний посібник психотерапевта” тому не буду прискіпливою до цих деталей.

Сподобалось те, як авторка ставиться до своїх клієнтів та й стилістичні поради для свідомого гардеробу також слушні.

Для мене це була точкою прийняття, чимось новим до чого я особливо ніколи не придивлялась, а також допомогло сконцентруватись в торговому центрі на тому, що потрібно саме мені.

#книги

Нова прочитана книжка)

И снова про Спартака Субботу будь он неладен)) На самом деле не про него, а мысли рассуждения про общественные настроения и некоторые правовые моменты

1)Мне хочется чтобы Украина была правовым государством не только в конституции. Чтобы при общественном резонансе органы управление реагировали не только по конкретному “случаю” а также меняло законодательство, реагировало широко. В случаях со Спартаком Субботой - реагирование на изменения законодательства в области психологического здоровья, возможно лицензирования (это я себе будущее усложняю) в широком смысле. В узком открытие производства, проверка документов конкретного лица, привлечение к ответственности.

2)Мне очень не понравилось давление на бизнес, рычагом “репутации” Когда полетели камни издателю книг, каким-то площадкам где размещены обучающие лекции Спартака и тому подобное. Это снова про правовое государство. Скорее всего у Спартака/Александра имеются договорные отношения (например договор аренды) с каким-то местом, где проходят его лекции или что он там проводит) Стороны должны придерживаться этих заключенных документов. Сам по себе “скандал” если таковой не прописан в условиях не является основанием прекращения договорных отношений (видите юрист во мне все еще жив)) А это “давление” для меня как хейт какой-то - давайте теперь это место закидаем камнями и кинем коктейль молотова раз они такие до сих пор с ним сотрудничают. Опять про правовое поле, а не поле фейсбука.

3)Из интересного наблюдения - у меня в подписках инстаграм полно бывших клиентов спартака, участников клуба, каких-то коллег (так сложилось) и почти никто не комментировал эту ситуацию, более того в личных сообщениях так же проигнорировал. Я думаю, что терапевтические отношения, даже краткосрочные очень ранимы для клиентов. Если мой бывший терапевт психопат без образования, то кто я и чего стоят мои знания если я его выбрал? Что вижу, что для клиентов все не так как для “слушателей” подкаста и сторонних. Процессы переноса запущены, а значит Спартак выступает такой себе родительской/отцовской фигурой

#книги
Кім Джійон, 1982 року народження.
Неймовірна книга від якої було не відірватись. Вона зачепила якісь такі віхи мого життя які давно зариті під товстим ґрунтом чи пилом. щось в мені на тілесному рівні знову закололо, завило.
Головна героїня з Кореї (і це несе певні соціокультурні особливості), але життя Кім Джійон буде дуже знайоме українському читачу, переважно жінкам. Але це не жіночий роман чи щось таке.
Це не відгук на книгу, а моя особиста рефлексія над прочитанним. Скажу лише, що вона для мене 10 з 10! Щира рекомендація всім хто в стадії усвідомлення себе як феміністки чи жінки чи матері.

Кожен етап життя Кім тригерів таким самим етапом в моєму житті. Пам’ять кромках все в один ком, намагаюсь роз’єднати.
В житті Кім все найкраще було для її брата, а в школі незважаючи на те, що дівчатам доручали більш складну роботу, старостою могли обрати лише хлопця. Все продовжується в університеті - де викладач може дозволити собі емоційні знущання - чи то довгою вказівкою тикати в груди або постійно насування вини жінок у всьому що заманеться або знецінювання досягнень
Мені пригадалось наративи в якому я жила.
Десь в старших класах мамина колега переїхала до нового чоловіка в новий дім який чи то вони побудували чи поремонтувати. Дочка цієї колеги всього на рік молодша за мене. Так в цьому новому домі вирішили підлітковим простором не перейматись, тому що «Юля все одно скоро вийде заміж» Нам було чи то 16 чи вже не пам’ятаю скільки років.

В інституті в якому я навчалась наратив про те, що жінкам немає місця в поліції. В принципі участь викладачів (чоловіків) про те якою повинна бути дівчина, жінка, студентка - ким працювати і як довго, яку галузь права потрібно обрати і тому подібне. Само собою обов’язково приправити якимось знецінюванням.
Перша робота, друга, третя. Низькі зарплати для жінок як норма. Чоловіку таку навіть соромно пропонувати, а жінці .. не просто пропонувати а ще давити «да де ти знайдеш більше» та «я тобі допомогти хочу» І жінки погоджуються. Бо в неї декрет, дитина, невпевненість пісня університету, вік то занадто молодий то занадто старий.
Окрім того саме на когось з жінок вивалюється все те що поза посадових обовʼязків - поливати квіти, загружати папір (офісний і туалетний), наводити лад в картотеках та архівах, памʼятати про свята чи ще щось в залежності від компанії, посади і на кому ця компанія економить - hr, клінінг, секретарі. Це ж таке що можна і між жінками просто розкидати - хтось да покладе нову втулку. Завжди можна нарікнути, що в офісі жінок он скільки…

На останній офісній роботі в дрес коді було прописано що жінки повинні надавати перевагу спідницям. Не знаю звідки така думка народилась і для кого вона повинна була «радувати око». Прописала той дрес код жінка, яка доречі стала мені близькою подругою. Але як народилась ідея зі «спідницями»?

А ще мій директор на мої запитання чому на одній посаді зарплати жінок нижчі ніж чоловіків вбив відповіддю - що я заміжня, а чоловікам дівчат по кіно водити треба. Цікаво що ніхто такого своїй дочці не бажає, в навчання в якої вкидає всі кошти і сили. Щоб їй платили не за знання, а так середню по жіночій палаті.

Наступним етапом Кім було заміжжя. І тут всі традиції будуть нам знайому, хоч і є певний прогрес у цьому напрямку (чи то тільки в моїй психологічній бульбашки великого міста). Недоречні коментарі і питання про дітей, навіть прохання або вимоги родичів. А як дитина народжується то приймати участь в житті сімʼ Ї вже ніхто не поспішає або навпаки палки і сильно зі всіма стереотипами методи виховання попри погляди батьків. А також традиційне обов’язкове жіноча обслуга на свята - де жінка нагодувала, прибрала, подала, всіх розважила, заспокоїла і так по колу.

Після народження донечки у Кім боліла рука і вона звернулась в лікарню. Лікар запропонував фізіотерапію.Далі хочу навести відривок цитату

Кім Джійон мовчки похитала головою

— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.

— Я не можу, мені потрібно дивитися за дитиною, прати речі, прибирати... — тихо відповіла Джійон, на що літній ортопед розсміявся
— Ха-ха, колись жінки прали на пральних дошках у холодних ріках, розпалювали вогонь, щоб прокип’ятити дитячі пелюшки, замітали та мили підлогу, зігнувшись у три погибелі. А тепер? У вас є пральні машинки і порохотяги — що ще вам потрібно? Не розумію, на що жалітися сучасним жінкам.
Джійон хотілося йому відповісти, що брудний одяг не залізає самостійно в пральну машинку, не засипає себе пральним порошком, а опісля не вилізає звідти, щоб розвіситись на сушці; що порохотяг не миє підлогу вологою ганчіркою, не пере і не сушить цю ганчірку. Джійон хотілося його спитати, чи він сам хоча б раз у житті користувався пралкою чи порохотягом? Лікар переглянув попередні медичні записи Кім Джійон і сказав, що випише їй ліки, які можна приймати на грудному вигодовуванні.
Усі ці дії супроводжувалися лише декількома клацаннями комп’ютерної мишки, і Джійон подумала: «А колись лікарям потрібно було довго ритися у архіві, щоб знайти медичну карточку пацієнта, і всі рецепти на ліки вони виписували від руки. На що їм тепер жалітися з комп’ютерами? Офісні працівники теж колись мали бігати туди-сюди з паперовими документами та звітами за начальниками, щоб отримати гроші чи підпис — з комп’ютерами і їм, значить, немає на що жалітися. І фермерам тепер не потрібно сіяти та збирати весь урожай вручну — у них теж, виходить, не робота, а мрія?» Звісно, що ніхто б не додумався так сказати. У всіх галузях віталися технічні відкриття, завдяки яким вдавалося зменшити кількість фізичних зусиль, що докладаються до роботи, та коли діло доходило до роботи по дому, критерії враз мінялися — чомусь використання домашньої техніки, яка полегшувала життя домогосподаркам, часто засуджувалося суспільством. Ставши такою ж домогосподаркою, Кім Джійон чітко відчула, якими поляризованими були думки людей про домашню роботу.

Мені пригадались безліч лікарів, викладачів, керівників та бозна ще хто постійно кидав щось таке. Чи то свої роздуми над материнством чи чимось ще. Після цього хотілось одного - став вже залік, виписуй ці кляті ліки чи підписуй вже ці документи. Але я стояла і щось подібне вислуховувала - бо можу втратити роботу, не отримати свій залік чи доведеться знову йти в лікарню. А іноді просто не було сил.

Цікавим є те що в книзі дається коротка аналітична роз’яснювальна довідка яка пов’язана з місцевим законодавством. традицією чи статистику.
У всьому світі багато змін щодо ставлення до жінок. А попри це все ще маємо розрив зарплат та велике навантаження.

Ось така обкладинка, дуже раджу

#книги
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий

Це моя перша книга від видавництва “Компас”. Перед покупкою я прочитала доволі довгу рецензію, тому вже була “готова” до певної атмосфери і все ж книга давалась мені важко. Це невелике оповідання всього на 160 сторінок, але чесно ще б 50 я б не витримала) Дуже поетична але я читала занадто поспіхом.

Головна героїня - це персонаж, сукупний образ, який не існує (хоча сама авторка як і головна героїня має сина, та покинула свою країну) .
В англомовних коментарях до книги можна знайти щось на кшталт “хаотична особиста історія жінки з післяпологовою депресією, психозом, бла бла, бла бла”
Для мене це книга зовсім не про депресію, хоча вона таки присутня у головної героїні. Для мене на передній план виходить соціальні проблеми материнства в цілому. Небажане вимушене материнство, неприйняття суспільством наративу про “небажаність”, поглинаюча тривога та відповідальність за іншого - в яку кидають жінку, замкнутість життя матерей (особливо в передмісті чи селі) і як результат повстання, протест тіла.

Архетип тіні стає провідним, ніби найтемніше перестало бути тим, що стримується. Героїня стає ще більш антисоціально.

Оповідачка не є надійною, ми не можемо до кінця зрозуміти, що там відбувається, а що є думками, вигадками, мріями, бажаннями та еротичними фантазіями.

Книжка вийшла дуже тривожною та напруженою, як міцний алкоголь який хочеться закусити чи запити.

Обкладинка