Орися говорить до Бога тричі на день
про те, що болить, і про те, чого в неї немає.
Нічого не просить. Малою просила в людей.
Дізналася від людей, що просити марно.
На заході хмарно – віщає по радіо Бог.
На сонці у озера ніжаться козенята.
Орися долоні смиренно складає: ох,
як може Він знати усе і нічого не знати?
Не знати, що батько знову прийде, як чіп,
що завтра вставати вдосвіта по чорниці,
не знати, що коять із жінкою уночі.
А знала б раніше, то б краще пішла в черниці.
За стінами чути, як вітер гострить ножі,
і мати кричить, що життя її з'їли діти.
Орися не любить дітей, бо ще хоче жити.
Орися не хоче заміж. Та ніде дітися.
Закінчили школу – пора на свої хліба.
Орися грибів набере і продасть на ринку.
Зима підкрадеться, і мати скаже: ти ба,
чи, може, забула, для чого створили жінку?
Чи знав Він про те, як викроював із ребра,
що пустить крутитися в колесі до пришестя?
Орися по телевізору бачила рай,
куди, мабуть, вирушають всі благочесні.
Орися говорить до Бога тричі на день,
На світі їй більше ні з ким поговорити.
В саду, анітрохи не схожому на Едем,
зриваються яблука зливою метеоритів.
2014
про те, що болить, і про те, чого в неї немає.
Нічого не просить. Малою просила в людей.
Дізналася від людей, що просити марно.
На заході хмарно – віщає по радіо Бог.
На сонці у озера ніжаться козенята.
Орися долоні смиренно складає: ох,
як може Він знати усе і нічого не знати?
Не знати, що батько знову прийде, як чіп,
що завтра вставати вдосвіта по чорниці,
не знати, що коять із жінкою уночі.
А знала б раніше, то б краще пішла в черниці.
За стінами чути, як вітер гострить ножі,
і мати кричить, що життя її з'їли діти.
Орися не любить дітей, бо ще хоче жити.
Орися не хоче заміж. Та ніде дітися.
Закінчили школу – пора на свої хліба.
Орися грибів набере і продасть на ринку.
Зима підкрадеться, і мати скаже: ти ба,
чи, може, забула, для чого створили жінку?
Чи знав Він про те, як викроював із ребра,
що пустить крутитися в колесі до пришестя?
Орися по телевізору бачила рай,
куди, мабуть, вирушають всі благочесні.
Орися говорить до Бога тричі на день,
На світі їй більше ні з ким поговорити.
В саду, анітрохи не схожому на Едем,
зриваються яблука зливою метеоритів.
2014
ШЕПІТ
І.
відлунюй в мені до нестями тривай у мені
роздряпуй ощадливий простір живи що є сили
я бачу назустріч повзуть заблукалі вогні
ялини занурили в небо свої самостріли
гори у мені говори не стихай ні на мить
задавнена відстань між нами глевка й безіменна
так лагідно рот обпекли мені вохра і мідь
тепер я мовчатиму скажеш усе замість мене
такими губами цілують хіба що до ран
такими руками торкають хіба що востаннє
у тріщині неба світанок постане як храм
і все що єднає відомим і видимим стане
буди в мені звіра співає розгойдана вись
і ліс шелестить до своєї кошлатої пастви
лежати б отак горілиць та над нами дивись
птахи дуже низько летять ніби хочуть упасти
ІІ.
сестро ребром зачеплена за буденність
бачиш триває бунт опалого листя
в чаші дощів залишилося на денці
ми причастилися осінню і спаслися
сестро втікачко з дому і від адама
ми зачаїлись у часі нас небагато
я твою крихкість жодному не віддам
осінь пора грітись попелом від багать
сестро по шию занурена у неспокій
теплий нектар твого дихання гусне в"язко
осінь стягнула дротами оливкові локони
отже нічого не бійся і не пояснюй
сестро півсвіту взявши собі на груди
в неба на тілі гоїш надріз поздовжній
сестро повторюй цю послідовність рухів
як особисту помсту місяцю жовтню
сестро пришпилена стрілкою на годинник
осінь вичерпує список своїх призначень
це збіг обставин бій із чужою тінню
сестро поплачемо доки ніхто не бачить
хтось тебе косами сестро припнув до втоми
осінь в мішках небес не забракне солі
наших коханців тіла давно охололи
сестро це осінь час визначатись хто ми
ІІІ.
ще не зима ще на гіллі тугий шепіт яблук
ше не зима ще ліси - переповнені храми
снайпере цілься у вутлий газетний кораблик
встромлений у гущавину панорами
будь милосердним нехай він загине відразу
серце з паперу горить та продовжує битись
чуєш ступають по вістрях дороговказів
троє білявих братів ці вигадливі вбивці
ще не зима ще обманюй тримай мене міцно
ще не зима зав'яжи мені очі туманом
нам ще до страти заледве залишився місяць
світ замерзає - горіти не будемо марно
дихай на зблідле чоло не послаблюй обіймів
швидко займуться кленові прострілені крила
скоро нам золото й попіл осядуть на вії
скоро зима зафарбує нас намертво білим
контури тіл наші губи і крики протесту
з шепотом яблук лісів до останнього слова
вписані щільно в глибини її палімпсестів
ми ще народимось ми заговоримо знову
2013
(із книжки «Полювання на тишу»)
І.
відлунюй в мені до нестями тривай у мені
роздряпуй ощадливий простір живи що є сили
я бачу назустріч повзуть заблукалі вогні
ялини занурили в небо свої самостріли
гори у мені говори не стихай ні на мить
задавнена відстань між нами глевка й безіменна
так лагідно рот обпекли мені вохра і мідь
тепер я мовчатиму скажеш усе замість мене
такими губами цілують хіба що до ран
такими руками торкають хіба що востаннє
у тріщині неба світанок постане як храм
і все що єднає відомим і видимим стане
буди в мені звіра співає розгойдана вись
і ліс шелестить до своєї кошлатої пастви
лежати б отак горілиць та над нами дивись
птахи дуже низько летять ніби хочуть упасти
ІІ.
сестро ребром зачеплена за буденність
бачиш триває бунт опалого листя
в чаші дощів залишилося на денці
ми причастилися осінню і спаслися
сестро втікачко з дому і від адама
ми зачаїлись у часі нас небагато
я твою крихкість жодному не віддам
осінь пора грітись попелом від багать
сестро по шию занурена у неспокій
теплий нектар твого дихання гусне в"язко
осінь стягнула дротами оливкові локони
отже нічого не бійся і не пояснюй
сестро півсвіту взявши собі на груди
в неба на тілі гоїш надріз поздовжній
сестро повторюй цю послідовність рухів
як особисту помсту місяцю жовтню
сестро пришпилена стрілкою на годинник
осінь вичерпує список своїх призначень
це збіг обставин бій із чужою тінню
сестро поплачемо доки ніхто не бачить
хтось тебе косами сестро припнув до втоми
осінь в мішках небес не забракне солі
наших коханців тіла давно охололи
сестро це осінь час визначатись хто ми
ІІІ.
ще не зима ще на гіллі тугий шепіт яблук
ше не зима ще ліси - переповнені храми
снайпере цілься у вутлий газетний кораблик
встромлений у гущавину панорами
будь милосердним нехай він загине відразу
серце з паперу горить та продовжує битись
чуєш ступають по вістрях дороговказів
троє білявих братів ці вигадливі вбивці
ще не зима ще обманюй тримай мене міцно
ще не зима зав'яжи мені очі туманом
нам ще до страти заледве залишився місяць
світ замерзає - горіти не будемо марно
дихай на зблідле чоло не послаблюй обіймів
швидко займуться кленові прострілені крила
скоро нам золото й попіл осядуть на вії
скоро зима зафарбує нас намертво білим
контури тіл наші губи і крики протесту
з шепотом яблук лісів до останнього слова
вписані щільно в глибини її палімпсестів
ми ще народимось ми заговоримо знову
2013
(із книжки «Полювання на тишу»)
Дім стоїть на горбі.
Вітер грає на флейті вихлопної труби.
Автомобіль тулиться до ліхтаря,
як до батькової ноги маля.
Вата звисає з небес –
присмерку повсть надірвана
грубез-
на, темна з пурпуровим краєм.
Ще один день помирає.
2020
Вітер грає на флейті вихлопної труби.
Автомобіль тулиться до ліхтаря,
як до батькової ноги маля.
Вата звисає з небес –
присмерку повсть надірвана
грубез-
на, темна з пурпуровим краєм.
Ще один день помирає.
2020
Темні часи породжують рішення сумнівної чистоти,
у таких зазвичай супутники — розлогі пояснення.
Благі наміри, якими вимощена дорога відомо куди,
досі в ціні на землі, куди приходять убити чи вкрасти;
поїсти, випити, наробити дітей, щоб їх клясти щодня,
потім раз на рік змивати гріхи в крижаній ополонці.
Головне — обрати красиві слова, похапцем закидати ями,
що навесні знову відкриють свої роти голодні.
Але до весни ще треба дожити: довгий зимовий сплін,
приспана пильність, важка їжа, ілюзія вибору,
поки чи то гоблін чи Голіаф підіймається з колін,
а камінці в пращі закінчуються, як і самі юні Давиди.
Пісня солодка — і знову корабель на скелях тріщить,
голови світлі зникають у водній чи то народній товщі.
Коли слово важить водночас як пір'їна, і як граніт,
це свої — хто тримається курсу, хто б’є в одну точку.
2020
у таких зазвичай супутники — розлогі пояснення.
Благі наміри, якими вимощена дорога відомо куди,
досі в ціні на землі, куди приходять убити чи вкрасти;
поїсти, випити, наробити дітей, щоб їх клясти щодня,
потім раз на рік змивати гріхи в крижаній ополонці.
Головне — обрати красиві слова, похапцем закидати ями,
що навесні знову відкриють свої роти голодні.
Але до весни ще треба дожити: довгий зимовий сплін,
приспана пильність, важка їжа, ілюзія вибору,
поки чи то гоблін чи Голіаф підіймається з колін,
а камінці в пращі закінчуються, як і самі юні Давиди.
Пісня солодка — і знову корабель на скелях тріщить,
голови світлі зникають у водній чи то народній товщі.
Коли слово важить водночас як пір'їна, і як граніт,
це свої — хто тримається курсу, хто б’є в одну точку.
2020
Осінь — стара жебрачка, в брудному й барвистому.
Позолоти — каже, — ручку, прикличу тобі всього.
Прикликала шов на горлі, дерево у лікарнянім вікні.
Непомітно обернулася зимою, з кисневим голодом.
Часом тіло не має іншого способу сказати «стоп».
Ручка ставить чорнильну цятку, на середині розповіді.
Цятка стає чорною дірою,
кометою зі смертоносним хвостом.
Так закінчується юність — із першим загальним наркозом.
Десятиліття разом проклало стежки на наших обличчях,
Легше з них, аніж зі щоденників, прочитати.
Може, могли би любити дужче, віддавати більше.
Але ресурс вичерпний,
доводиться заощаджувати.
Бачиш, як скальпелі сонця прорізують шкіру хмар,
Світло стікає на мости, тунелі та автостради.
Світло просотує тіла холодний мармур,
змушує захлинатись неминучою радістю.
Сніг, наче білий вовк, вилежується на траві узбіч.
Квапиться рука вийняти сонцезахисні окуляри,
поки друга тримає кермо, поки втискаюся в крісло глибше,
поки дорога вужем звивається і петляє.
Складно зчитувати знамення на великій швидкості —
синьо-зелені вказівники, чорні птахи, застиглі на склі.
Чорна безхвоста комета з'являється нізвідки,
зникає в нікуди. І тріскає брунька весняної зливи.
2018
Позолоти — каже, — ручку, прикличу тобі всього.
Прикликала шов на горлі, дерево у лікарнянім вікні.
Непомітно обернулася зимою, з кисневим голодом.
Часом тіло не має іншого способу сказати «стоп».
Ручка ставить чорнильну цятку, на середині розповіді.
Цятка стає чорною дірою,
кометою зі смертоносним хвостом.
Так закінчується юність — із першим загальним наркозом.
Десятиліття разом проклало стежки на наших обличчях,
Легше з них, аніж зі щоденників, прочитати.
Може, могли би любити дужче, віддавати більше.
Але ресурс вичерпний,
доводиться заощаджувати.
Бачиш, як скальпелі сонця прорізують шкіру хмар,
Світло стікає на мости, тунелі та автостради.
Світло просотує тіла холодний мармур,
змушує захлинатись неминучою радістю.
Сніг, наче білий вовк, вилежується на траві узбіч.
Квапиться рука вийняти сонцезахисні окуляри,
поки друга тримає кермо, поки втискаюся в крісло глибше,
поки дорога вужем звивається і петляє.
Складно зчитувати знамення на великій швидкості —
синьо-зелені вказівники, чорні птахи, застиглі на склі.
Чорна безхвоста комета з'являється нізвідки,
зникає в нікуди. І тріскає брунька весняної зливи.
2018
Коли він розітне ходою зимовий ранок,
що залишиться, щоб тримати тебе при тямі?
Теплий тіла відбиток, пам'яті птах поранений,
розгалуження голосу, що у стіни вростає.
Як він голиться, як згрібає ключі у жменю,
як торкається скроні, немовби приціл наводить,
як розчісує пальцями коси твої розметані,
як стискає плече, наче більш не буде нагоди
залишитись віч-на-віч для обміну тілом і світлом,
захлинутися, щоб не порожньо, щоб не страшно.
Як наказує не забувати про хліб і молитву,
хоч і знає, що друге живитиме значно краще.
Коло спільності розсипається на фрагменти,
стільки в просторі слів, та всіх до смішного мало.
Що за прикрість, коли всі вибілені знамена,
та можливості здатися не було і немає.
Не вслухайся у постріли кроків його на сходах,
не гойдай, не тули до грудей всеохопну пустку.
Тільки подумки з ним долай усі перешкоди,
тільки пошепки вкотре повторюй,
що не відпустиш.
2014
що залишиться, щоб тримати тебе при тямі?
Теплий тіла відбиток, пам'яті птах поранений,
розгалуження голосу, що у стіни вростає.
Як він голиться, як згрібає ключі у жменю,
як торкається скроні, немовби приціл наводить,
як розчісує пальцями коси твої розметані,
як стискає плече, наче більш не буде нагоди
залишитись віч-на-віч для обміну тілом і світлом,
захлинутися, щоб не порожньо, щоб не страшно.
Як наказує не забувати про хліб і молитву,
хоч і знає, що друге живитиме значно краще.
Коло спільності розсипається на фрагменти,
стільки в просторі слів, та всіх до смішного мало.
Що за прикрість, коли всі вибілені знамена,
та можливості здатися не було і немає.
Не вслухайся у постріли кроків його на сходах,
не гойдай, не тули до грудей всеохопну пустку.
Тільки подумки з ним долай усі перешкоди,
тільки пошепки вкотре повторюй,
що не відпустиш.
2014
в мене до тебе почуття які складно окреслити
в мене до тебе вірші та інші невирішені гештальти
в мене до тебе вигинається під колесами
довга дорога додому тиха і золота
в мене до тебе гори хребти океанські западини
зорі сховані під одежу які роздирають шкіру
спогади спільні в яких надто мало правди
аркуші невимовності білі як голуб миру
в мене до тебе крапка крапка тире крапка тире
вічність в очікуванні неминучого дива
руки й коліна забруднені кольоровою крейдою
тою що на асфальті обводить наші сліди
в мене до тебе тонкий березневий лід
семеро птахів з лівим крилом підбитим
в мене до тебе таємна радість зелений плід —
серце стиснуте в кулаці
щоб не сміло любити
2014
в мене до тебе вірші та інші невирішені гештальти
в мене до тебе вигинається під колесами
довга дорога додому тиха і золота
в мене до тебе гори хребти океанські западини
зорі сховані під одежу які роздирають шкіру
спогади спільні в яких надто мало правди
аркуші невимовності білі як голуб миру
в мене до тебе крапка крапка тире крапка тире
вічність в очікуванні неминучого дива
руки й коліна забруднені кольоровою крейдою
тою що на асфальті обводить наші сліди
в мене до тебе тонкий березневий лід
семеро птахів з лівим крилом підбитим
в мене до тебе таємна радість зелений плід —
серце стиснуте в кулаці
щоб не сміло любити
2014
Жорстока гра із літніх таборів -
поволі накривати простирадлом
лице того, хто прокидається.
Немовби падає стіна — і хтось кричав від страху, як уперше.
Ти пам’ятаєш?
Вони прокинулись найпершими.
Я знаю кожного в обличчя, всі вони — мої.
Зі зброєю дитинства у руках. Пригадуєш, ми грали в РобінГуда?
Вже час дорослішати, все тепер по-справжньому:
яскрава пластикова каска, дерев’яний меч.
І лучник, схожий на архангела, що на твоєму боці.
Птахи з підпаленими крилами, знаряддя помсти. Люди — це знаряддя?
Чоловіки, жінки, а часом — зовсім діти,
вихаркують криваву пісню єдності.
Цей запах гару в’ївся в шкіру,
солодкий дим Вітчизни. Моя дитина спить,
долоньку примостивши під щоку — у мене ж очі печуть і досі.
Лютневе сонце тече бруківкою: хтось плавить серп і молот.
Відбиток тіла на прапорі проступить, як плащаниця.
Благаю, не накривайте їм обличчя —
їм нічим дихати.
2020
поволі накривати простирадлом
лице того, хто прокидається.
Немовби падає стіна — і хтось кричав від страху, як уперше.
Ти пам’ятаєш?
Вони прокинулись найпершими.
Я знаю кожного в обличчя, всі вони — мої.
Зі зброєю дитинства у руках. Пригадуєш, ми грали в РобінГуда?
Вже час дорослішати, все тепер по-справжньому:
яскрава пластикова каска, дерев’яний меч.
І лучник, схожий на архангела, що на твоєму боці.
Птахи з підпаленими крилами, знаряддя помсти. Люди — це знаряддя?
Чоловіки, жінки, а часом — зовсім діти,
вихаркують криваву пісню єдності.
Цей запах гару в’ївся в шкіру,
солодкий дим Вітчизни. Моя дитина спить,
долоньку примостивши під щоку — у мене ж очі печуть і досі.
Лютневе сонце тече бруківкою: хтось плавить серп і молот.
Відбиток тіла на прапорі проступить, як плащаниця.
Благаю, не накривайте їм обличчя —
їм нічим дихати.
2020
пливи собі телесику лети
де човники зимують золоті
де явори до неба у гаю
де каменем притиснуто змію
сичання люте шелест у траві
телесику чи є іще живі
течуть крізь пальці щастя і піски
весельця тільки не пускай з руки
веселками та згарищами вбрід
іти плисти не залишати слід
торкатись теплим диханням води
ласкаві ясноокі ви куди
де обрій набрякає від димів
де чути грім який ще не гримів
де піч ковтає тільки не хліби
земля повзе хрипить не розлюби
де марево від залпів золоте
де матір'ю намолене оте
щоб ані волосини з голови
михайлику сергієчку пливи
де човники зимують золоті
де явори до неба у гаю
де каменем притиснуто змію
сичання люте шелест у траві
телесику чи є іще живі
течуть крізь пальці щастя і піски
весельця тільки не пускай з руки
веселками та згарищами вбрід
іти плисти не залишати слід
торкатись теплим диханням води
ласкаві ясноокі ви куди
де обрій набрякає від димів
де чути грім який ще не гримів
де піч ковтає тільки не хліби
земля повзе хрипить не розлюби
де марево від залпів золоте
де матір'ю намолене оте
щоб ані волосини з голови
михайлику сергієчку пливи
Орися говорить до Бога тричі на день
про те, що болить, і про те, чого в неї немає.
Нічого не просить. Малою просила в людей.
Дізналася від людей, що просити марно.
На заході хмарно – віщає по радіо Бог.
На сонці у озера ніжаться козенята.
Орися долоні смиренно складає: ох,
як може Він знати усе і нічого не знати?
Не знати, що батько знову прийде, як чіп,
що завтра вставати вдосвіта по чорниці,
не знати, що коять із жінкою уночі.
А знала б раніше, то б краще пішла в черниці.
За стінами чути, як вітер гострить ножі,
і мати кричить, що життя її з'їли діти.
Орися не любить дітей, бо ще хоче жити.
Орися не хоче заміж. Та ніде дітися.
Закінчили школу – пора на свої хліба.
Орися грибів набере і продасть на ринку.
Зима підкрадеться, і мати скаже: ти ба,
чи, може, забула, для чого створили жінку?
Чи знав Він про те, як викроював із ребра,
що пустить крутитися в колесі до пришестя?
Орися по телевізору бачила рай,
куди, мабуть, вирушають всі благочесні.
Орися говорить до Бога тричі на день,
На світі їй більше ні з ким поговорити.
В саду, анітрохи не схожому на Едем,
зриваються яблука зливою метеоритів.
2013
про те, що болить, і про те, чого в неї немає.
Нічого не просить. Малою просила в людей.
Дізналася від людей, що просити марно.
На заході хмарно – віщає по радіо Бог.
На сонці у озера ніжаться козенята.
Орися долоні смиренно складає: ох,
як може Він знати усе і нічого не знати?
Не знати, що батько знову прийде, як чіп,
що завтра вставати вдосвіта по чорниці,
не знати, що коять із жінкою уночі.
А знала б раніше, то б краще пішла в черниці.
За стінами чути, як вітер гострить ножі,
і мати кричить, що життя її з'їли діти.
Орися не любить дітей, бо ще хоче жити.
Орися не хоче заміж. Та ніде дітися.
Закінчили школу – пора на свої хліба.
Орися грибів набере і продасть на ринку.
Зима підкрадеться, і мати скаже: ти ба,
чи, може, забула, для чого створили жінку?
Чи знав Він про те, як викроював із ребра,
що пустить крутитися в колесі до пришестя?
Орися по телевізору бачила рай,
куди, мабуть, вирушають всі благочесні.
Орися говорить до Бога тричі на день,
На світі їй більше ні з ким поговорити.
В саду, анітрохи не схожому на Едем,
зриваються яблука зливою метеоритів.
2013
одержимі
звідси немає ні видиху ані виходу
крапає шепіт проціджений через марлю
заново би навчитись ходити й дихати втримати в пальцях відповіді примарні
пальці біліють і шиби такого ж кольору
ми переможені — правди ніде подіти
може зима не закінчиться вже ніколи
ми її снігом сном одержимі діти
кригою скуті затягнуті білим латексом
тиснуть у черепі наміри нам без міри
сніг запопадливо треться об ноги ластиться
сипле
у флаєрах зібганих — перемир’я
шкуру овечу скидає і в темний карцер
кидає сонце лишає сліди криваві
мій капітане поквапся бо знову мариться:
ковдрою начебто хвилею накриває
2011
(із книжки «Маски)
звідси немає ні видиху ані виходу
крапає шепіт проціджений через марлю
заново би навчитись ходити й дихати втримати в пальцях відповіді примарні
пальці біліють і шиби такого ж кольору
ми переможені — правди ніде подіти
може зима не закінчиться вже ніколи
ми її снігом сном одержимі діти
кригою скуті затягнуті білим латексом
тиснуть у черепі наміри нам без міри
сніг запопадливо треться об ноги ластиться
сипле
у флаєрах зібганих — перемир’я
шкуру овечу скидає і в темний карцер
кидає сонце лишає сліди криваві
мій капітане поквапся бо знову мариться:
ковдрою начебто хвилею накриває
2011
(із книжки «Маски)
Може, так було необхідно: випасти з колеса,
зачинитися в мушлі, щоб зализати рани.
Відігріти під ковдрою пуп’янки крил шовкових,
роздивитися сонця райдужні телеграми.
Залишатися вдома, щоб стати домом собі самому,
навести в ньому лад і позбутися заперечень.
Час обмежений. Ми - суцвіття, крихкі, зникомі.
Всі урівняні у тривозі чи то приречені.
Навіть ті, кому лоба натиснула винятковість,
знерухомлені, скам’янілі у пастці часу.
Від волань і заламаних рук жодної користі.
Хто до тебе прийде в повідомлення попрощатися?
Всі твої - близькі і далекі - якимось чином
опиняються поруч. Ближче, ніж коли-небудь,
попри всі дистанції, вшиті під шкіру вітчизни.
Над порожніми вулицями стало більше неба.
Що, як виявилось, потрібно? Харчі та книги.
Їх залишать біля дверей, як дари таємні -
на твоє дивовижне звільнення від метушні.
І весна переброює страх свій. І настає.
2020
зачинитися в мушлі, щоб зализати рани.
Відігріти під ковдрою пуп’янки крил шовкових,
роздивитися сонця райдужні телеграми.
Залишатися вдома, щоб стати домом собі самому,
навести в ньому лад і позбутися заперечень.
Час обмежений. Ми - суцвіття, крихкі, зникомі.
Всі урівняні у тривозі чи то приречені.
Навіть ті, кому лоба натиснула винятковість,
знерухомлені, скам’янілі у пастці часу.
Від волань і заламаних рук жодної користі.
Хто до тебе прийде в повідомлення попрощатися?
Всі твої - близькі і далекі - якимось чином
опиняються поруч. Ближче, ніж коли-небудь,
попри всі дистанції, вшиті під шкіру вітчизни.
Над порожніми вулицями стало більше неба.
Що, як виявилось, потрібно? Харчі та книги.
Їх залишать біля дверей, як дари таємні -
на твоє дивовижне звільнення від метушні.
І весна переброює страх свій. І настає.
2020
Запис онлайн-зустрічі в рамках проєкту PEN Ukraine: Юлія Мусаковська про свої найважливіші поетичні тексти, написані за 10 років:
https://www.facebook.com/jmusakovska/posts/10158222068514493
https://www.facebook.com/jmusakovska/posts/10158222068514493
Інтерв’ю для Українського ПЕНу: https://pen.org.ua/publications/yuliya-musakovska-poeziya-tse-poshuk-spivrozmovnyka/
PEN Ukraine
Юлія Мусаковська: “Поезія – це пошук співрозмовника“
Юлія Мусаковська — поетка і перекладачка. Авторка чотирьох поетичних книжок, остання за часом “Чоловіки, жінки і діти“ 2016 року отримала нагороду “Найкращий книжковий дизайн року“ від “Книжкового Арсеналу“. ...
Страх,
який стискає горло
залізним обручем,
не визначає тебе.
Страх,
який прохромлює груди
розпеченим прутом,
ставить тавро
на обидві щоки,
не визначає тебе.
Страх - наче тиф,
яий батько приносить
додому з війни
і перед смертю передає
всім своїм дітям.
Страх - як волосся,
що відростає
після стрижки під нуль
і більше ніколи не кучерявиться.
Страх - наче мова,
якою тебе
змусили заговорити,
прикормивши
запліснявілим хлібом
і сірим м’ясом;
куснем землі,
удобреної кістковим борошном.
Страх - наче незнайомець,
який насувається,
бризкаючи слиною.
Страх - наче тріснута латексна рукавичка;
захисна маска,
яка злетіла з обличчя в людному місці.
Страх - це безпека,
що акуратним ротом
пожирає свободу.
Не питай, що страх може зробити тобі -
питай, що ти можеш зробити страхові.
Аби він тебе не визначав.
2020
який стискає горло
залізним обручем,
не визначає тебе.
Страх,
який прохромлює груди
розпеченим прутом,
ставить тавро
на обидві щоки,
не визначає тебе.
Страх - наче тиф,
яий батько приносить
додому з війни
і перед смертю передає
всім своїм дітям.
Страх - як волосся,
що відростає
після стрижки під нуль
і більше ніколи не кучерявиться.
Страх - наче мова,
якою тебе
змусили заговорити,
прикормивши
запліснявілим хлібом
і сірим м’ясом;
куснем землі,
удобреної кістковим борошном.
Страх - наче незнайомець,
який насувається,
бризкаючи слиною.
Страх - наче тріснута латексна рукавичка;
захисна маска,
яка злетіла з обличчя в людному місці.
Страх - це безпека,
що акуратним ротом
пожирає свободу.
Не питай, що страх може зробити тобі -
питай, що ти можеш зробити страхові.
Аби він тебе не визначав.
2020
Голос птаха - подих у сопілку
часу, очеретове стебло.
Скільки ще ловити вітру, скільки
наші силуети на крило.
Скільки ще іти стежками мертвих,
що як зашморг чи як оберіг,
в’ються тисячами кілометрів,
нас відводять від нових доріг.
Ані дня самотності чи тиші,
спокою - на кінчику ножа.
Гори - ми. І виросли би вищі,
якби нам ніхто не заважав.
Ми б росли бунтівно і широко
і проміння кидали довкіл.
Цвіт суниці. Стежка пахне кроком.
Дуб ковтає світло від могил.
2020
часу, очеретове стебло.
Скільки ще ловити вітру, скільки
наші силуети на крило.
Скільки ще іти стежками мертвих,
що як зашморг чи як оберіг,
в’ються тисячами кілометрів,
нас відводять від нових доріг.
Ані дня самотності чи тиші,
спокою - на кінчику ножа.
Гори - ми. І виросли би вищі,
якби нам ніхто не заважав.
Ми б росли бунтівно і широко
і проміння кидали довкіл.
Цвіт суниці. Стежка пахне кроком.
Дуб ковтає світло від могил.
2020
ГОЛУБ
Поки ти ловиш голуба,
твій батько сміється за окулярами,
ніби хлопчисько, яким ніколи не перестане бути.
Вітер з озера дужчає, він підіймає каптур –
і стає схожим на полярника,
який перевертає пінгвінів (Ганнусю, ніщо не забуте).
Ти насуваєш на вуха шапку, похапцем, без нагадування.
Думаю, як це – бути постійно під мовчазною опікою,
коли над тобою тримають невидиму парасолю
в негоду,
коли небеса гудуть, як автомобільні сирени в годину пік.
Присутність, яку відчуваєш на будь-якій відстані,
знайомий голос у голові: не бійся, іди на світло.
Товсті підошви черевиків,
нитки між вами тонкі й міцні,
радіосигнал, який неможливо заглушити чи вимкнути.
Обличчя його залишається в кадрі, засмагле, обвітрене.
Камінці, мушлі, монети в кишенях,
сіль на дитячих губах.
Коли виростеш – станеш кінозіркою або лікарем.
Поки ти ловиш голуба, я ловлю твого батька.
2015
Поки ти ловиш голуба,
твій батько сміється за окулярами,
ніби хлопчисько, яким ніколи не перестане бути.
Вітер з озера дужчає, він підіймає каптур –
і стає схожим на полярника,
який перевертає пінгвінів (Ганнусю, ніщо не забуте).
Ти насуваєш на вуха шапку, похапцем, без нагадування.
Думаю, як це – бути постійно під мовчазною опікою,
коли над тобою тримають невидиму парасолю
в негоду,
коли небеса гудуть, як автомобільні сирени в годину пік.
Присутність, яку відчуваєш на будь-якій відстані,
знайомий голос у голові: не бійся, іди на світло.
Товсті підошви черевиків,
нитки між вами тонкі й міцні,
радіосигнал, який неможливо заглушити чи вимкнути.
Обличчя його залишається в кадрі, засмагле, обвітрене.
Камінці, мушлі, монети в кишенях,
сіль на дитячих губах.
Коли виростеш – станеш кінозіркою або лікарем.
Поки ти ловиш голуба, я ловлю твого батька.
2015
Біль - це шкіра моя. Я живу у ній дні, як роки,
забуваючи, хто я є, об стіну розбиваючи кулаки,
перетворюючись на попіл, припадаючи до землі.
Кораблі проти течії йдуть, і куди ж ви, мої кораблі?
Чорне - це сама досконалість. Морок не має вад.
Смерть вирівнює напівтони, затирає невірні слова
і сліди, що глибоко в'їлись під шкіру землі й води.
Я і вплав би додому дістався, та тільки забув куди.
Від новин сухо в горлі, паморочиться в голові,
білий янгол приходить опівночі: каже, новини дві.
Краще, братику, дзьоба стули - хтозна звідки рвоне.
Стільки тижнів на бочці з порохом, не випускай мене
з поля зору чи з-під крила свого, де я був колись.
Листоноші кудись несуть повні торби сердець і сліз.
Зупиніться, я ще живий, упізнайте мене - це я.
Дим, як борошно, сиплеться в очі, та бачу, як
сухоребрий хлопчина в найневиннішій із забав
дерев'яним мечем відтинає голови у кульбаб.
2014
(З книжки “Чоловіки, жінки і діти”)
забуваючи, хто я є, об стіну розбиваючи кулаки,
перетворюючись на попіл, припадаючи до землі.
Кораблі проти течії йдуть, і куди ж ви, мої кораблі?
Чорне - це сама досконалість. Морок не має вад.
Смерть вирівнює напівтони, затирає невірні слова
і сліди, що глибоко в'їлись під шкіру землі й води.
Я і вплав би додому дістався, та тільки забув куди.
Від новин сухо в горлі, паморочиться в голові,
білий янгол приходить опівночі: каже, новини дві.
Краще, братику, дзьоба стули - хтозна звідки рвоне.
Стільки тижнів на бочці з порохом, не випускай мене
з поля зору чи з-під крила свого, де я був колись.
Листоноші кудись несуть повні торби сердець і сліз.
Зупиніться, я ще живий, упізнайте мене - це я.
Дим, як борошно, сиплеться в очі, та бачу, як
сухоребрий хлопчина в найневиннішій із забав
дерев'яним мечем відтинає голови у кульбаб.
2014
(З книжки “Чоловіки, жінки і діти”)
Усе, що з нами трапляється, має причину:
скасовані авіарейси, дощі різдвяні,
міста, в які приїжджаєш на відпочинок,
а вони проростають під ребрами і не в'януть;
загублені спогади, біль, що клює на споді,
важливих послань переплутані адресати,
режим, що асфальтним катком по тобі проходить,
а ти підіймаєшся зміцнений у стократ.
Обірвані фрази, дроти й сусіди-задроти,
сигнал, що дірявить тишу тонку, як ширму,
цеглина, що падає з даху будинку навпроти —
прямісінько на чиюсь дорогу машину.
І поки ранок дрімає в лунких алеях,
бажання причину знайти підповзає вище.
І ти, переходячи вулицю на зелене,
однаково стережешся і крок пришвидшуєш,
як шило на мило, вимінюєш гнів на милість;
тріщать декорації, змінюються личини.
І спершись на промені світла, немов на милиці,
хтось інший натомість піде шукати причину.
13.01.2014
скасовані авіарейси, дощі різдвяні,
міста, в які приїжджаєш на відпочинок,
а вони проростають під ребрами і не в'януть;
загублені спогади, біль, що клює на споді,
важливих послань переплутані адресати,
режим, що асфальтним катком по тобі проходить,
а ти підіймаєшся зміцнений у стократ.
Обірвані фрази, дроти й сусіди-задроти,
сигнал, що дірявить тишу тонку, як ширму,
цеглина, що падає з даху будинку навпроти —
прямісінько на чиюсь дорогу машину.
І поки ранок дрімає в лунких алеях,
бажання причину знайти підповзає вище.
І ти, переходячи вулицю на зелене,
однаково стережешся і крок пришвидшуєш,
як шило на мило, вимінюєш гнів на милість;
тріщать декорації, змінюються личини.
І спершись на промені світла, немов на милиці,
хтось інший натомість піде шукати причину.
13.01.2014