Радіотелескоп УТР-2 https://commons.wikimedia.org/wiki/File:UTR-2_at_sunset.JPG

До широкомасштабного вторгнення у мене була мрія відвідати один вражаючий науковий об'єкт в Україні.
Це радіотелескоп УТР-2 - нескінченні поля вишуканих антен, які роблять вагомий внесок у світову науку.
Власне, на фото з Вікісховища - саме він.

Коли росіяни окупували Харківщину, від колег я чув, що і територія Радіоастрономічної обсерваторії була зайнята військами агресора, але ані часу, ані моральних сил стежити за цим не було.
Коли героїчні Збройні сили України змусили свиней від'ємно перегрупуватися, нарешті з'явилася інформація, що сталося з цією унікальною установкою.
Спойлер - антени цілі, а от обсерваторія...

Ба більше.
Так, росіяни системно ракетами винищували цінні наукові установи України, особливо ті, що мали важливе значення для обороноздатності.
Але окупація, як виявилося, торкнулася і Геомагнітної обсерваторія в смт Димер.
Я якось про це теж не думав, коли чув про це селище в зведеннях новин.

Тож скажу як є - це жах.

Пропоную Вам для вечірнього ознайомлення два екскурси в історію створення, функціонування та наслідків окупації двох унікальних наукових надбань України:

1. Геомагнітної обсерваторії "Київ" Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України
https://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=9293

2. Радіоастрономічної обсерваторії імені С.Я. Брауде Радіоастрономічного інституту НАН України
https://www.facebook.com/GazetaSvit/posts/pfbid02An4DtuzJZ58hmQo1xS39Cfowt7rJy3Mmg1CEmEaHC2uGamVnXxt9BCTxhBXYoLfXl

Там є фото, інтерв'ю директора і навіть реквізити для надання посильної допомоги від небайдужих людей та організацій.
Попереду зима і зруйновані будівлі принаймні треба законсервувати.

Коли я передивлявся фотографії знищеного наукового обладнання, все крутилося в голові, хто ж такі росіяни.
Звірі і кати - то зрозуміло.
Але, ось - мавпи.
Мавпи з гранатами.

Тож скажу традиційно - дякую Збройним Силам України за то, шо вони звільняють наші землі.
А наукове обладнання ми потім з росії вивеземо репараціями.
Разом з нафтою і газом.

Майте гарний вечір.

Інколи здається, що найстрашніші рани на душі в цій війні лишаються від звісток про загибель друзів та знайомих.
Але дні, що минають за сумною новиною, непомітно, проте невпинно шар за шаром вкривають понівечену духовну плоть.
Лишаються рубці - криві та огидні - але вони не болять, не пульсують.
Просто відчуваєш, коли їх сам торкаєшся, щоб перевірити, чи, бува, не здалося, не привиділося.
Чи коли хтось ненавмисне їх зачепить.

Але є рани, з яких "кров" ллється невблаганною рікою.
Про які весь час пам'ятаєш і гадки не маєш, який турнікет чи тампонада спинять той потік.
Це зниклі безвісти.

У мене таких кілька і найбільше болять мені дві людини - один Воїн і один Волонтер.
Про бійця нічого незрозуміло ще з квітня місяця.
Про волонтера...

Ми з Дмитром Чичерою навчалися разом в Аспені.
Хто знає - зрозуміє, хто ні - ми були дуже близькі: на рівні поглядів, ідей, напрямку руху, коли йдеш, і спрямованості в напрямку, коли сил вже немає навіть повзти.

Дмитро - це не просто паросток проукраїнськості в Маріуполі.
Це повноцінний барвінок, що облітав своїм мереживом усе місто та усі ініціативи до широкомасштабного вторгнення, і який до останнього тягнувся своїм обпаленим листям до Азовсталі.

Про Дмитра вийшов прекрасний текст.
Про перші дні нападу, про останні дні перед замкненням кільця, про окупацію Маріуполя.
І, власне, про зникнення.
https://zmina.info/articles/vyjshov-pogovoryty-telefonom-i-ne-povernuvsya-ridni-piv-roku-ne-mozhut-znajty-mariupolskogo-volontera-dmytra-chycheru/

І, знаєте, цей матеріал хороший не тільки тим, що тут про Дмитра.
Він дає змогу уявити, що коїлося в Маріку і наскільки героїчно тамтешні небайдужі люди до останнього рятували людські життя.
Багато хто таки зміг врятуватися.

Про Дмитра ж досі нічого невідомо.

Всі ці місяці я відганяв від себе думки про нього і був з головою в роботі.
Та й зарадити я нічим не міг.
Але стаття мене просто розірвала.
Дякую всім причетним до її появи.

Майте гарний день.

"Ці Щевроле Тахо, наскільки мені відомо, не броньовані, тому я не бачу сенсу того, щоб їх передавати саме на фронт" - чиновник з ОП, коментуючи факт, що він їздить на потужному новенькому позашляховику по Києву, який був наданий американцями для гуманітарних цілей.

Відірваність від реальності грає злий жарт не тільки з росіянами, а в принципі з усіма.

Не знав, що пікапи, на які волонтери збирають по копійчині гроші з усієї країни і якими держава Армію не забезпечує (бо ж треба знову будувати дороги), броньовані і виготовлені спеціаольно для фронту.

Божечки, як в мене палає.
https://www.youtube.com/watch?v=P7gi4Hq-iNQ

Доброго ранку!
Гуркіт погуркотів на Схід :)

Крізь смуги скотчу, яким дбайливо було заліплено всі вікна вагонів, виднілися розгачені ворожою артилерією будинки і промислові ангари багатостраждального Харкова.

Коли це почалося?
Як так сталося, що дві реальності - запашна смачна кава і рух за розкладом суміщаються з панорамними видами висоток без вікон, наче це люди без очей?
А вай-фай, ютьюб, люди зі зброєю і рамки металошукачів?
Хот-дог-всі-соуси і розповідь шепотом, що вчора 5-ро підірвались на міні?
Як в кузові одного пікапа вміщуються свіжеспечений яблучний пиріг «щоб хлопці зранку посмакували» і вісімнадцять мішків для трупів, бо «везіть ще, у нас постійна потреба»?

Війна лишає не просто мільйон питань без відповідей.
Інколи відповіді і не потрібні, бо існує лише однє єдине бажання - вижити.
Війна огортає суспільство - не тільки українське - відчуттям неймовірного сюрреалізму.

Мабуть, завжди так було.
Поки розігрівалися печі концтаборів - решта світу вирішувала, як замирити агресора.
Поки російські урагани накривали Грузію, світ висловлював стурбованість і проводив олімпіади.
Поки людожери стирають з лиця Землі БахмУт - десь просто народилася пандочка.

І всім наче ясно, що попереду велика війна, де битва за Україну є лише увертюрою.
І старі заіржавілі в пацифізмі і «нєвсьотакадназначна» механізми супротиву тиранії ніби почали рух.

Але відчуття сюрреалізму ніяк не полишає.

Я зараз часто кажу, що нам усім, насправді, дуже пощастило мешкати в Україні.
Бо нас вже нічим - взагалі нічим - не налякати.
У нас відмобілізована Армія.
У нас звичне до вибухів на вулицях і умов 90-х суспільство.
У нас люди рятують не тільки життя ближніх, але й міркують над прихистком для тварин.
Ми елементарно навчилися в супротив, взаємодію і самопожертву.

Ми можемо бути певні: коли небо почне падати світові на голови - може виявитися так, що лише наше суспільство навчилося його тримати.
Силою. Думкою. Надією.
І надію світу на перемогу над реінкарнацією найлютішого зла даруватимем ми.
Та що там…
Ми вже це робимо.

І є багато ознак, що свідчитимуть про нашу майбутню перемогу.
Як-то денацифікація росії чи її ядерне роззброєння.
Як-то зникнення штучних народних республік, народжених в хворих головах мешканців кремля.
Як-то возз‘єднання родин і приймання в їх лоно останніх сиріт з цієї війни.

Але мені аж уявляється, що про Перемогу свідчитиме ще дещо.
Провідник, що зараз приніс мені чай, зніматиме з вікон скотч.
Лаятиметься і бідкатиметься,відшкрябуючи клейку субстанцію.
Але робитиме це з посмішкою у свої сиві пухнасті вуса.

Переможемо.