«Ви сказали, що ще на етапі задуму, який передує письму, ви записуєте одне слово: що саме мається на увазі?» — Це слово — трохи інше, ніж слово. У кращому випадку у цього слова є якась здатність формалізувати, у ньому вже є, можливо, майбутнє якоїсь думки. Це слово виступає теоретичною матрицею або тим, що дозволяє, завдяки своїй лаконічності, мені висловити більше і висловити це швидше. Буває, я блукаю навколо якоїсь гіпотези, логіки, пояснення, і раптом одне слово завдяки своїй економічності, яка схильна все формалізувати і капіталізувати, починає здаватися мені «тим самим» (propre). І це не просто слово — це поняття (concept). Хоча і як поняття це слово не перестає бути простим, — адже навіть якщо це і поняття, то воно невіддільне від «плоті» його французької вимови. Я не те щоб вигадую такі слова або виступаю їх справжнім автором, ні... Кожного разу я сприймаю зустріч з ними як шанс, як удачу, ніби я отримую такі слова в дар. Це слово приходить до мене з французької мови, як щось, що було приготовлено, і ось воно з'являється, щоб узагальнити, але в той же час і звільнити якийсь теоретичний потенціал. Я не скажу, що це трапляється часто, але саме так виглядає те, що доводиться мені випробувати в найкращі миті моєї роботи. Так я оголюю слово, якого раніше не помічав, і слідом воно здійснюється, задовольняючи мої очікування.

У Китаї жила одна жінка, яка понад 20 років допомагала одному монахові. Вона побудувала йому невелику хижку і годувала його, тоді як він займався медитацією. Нарешті їй захотілося дізнатися, наскільки він просунувся за цей час. Щоб визначити це, вона заручилася допомогою однієї дуже чуттєвої дівчини.
«Підійди і обійми його, — сказала жінка, — а потім раптово запитай його: Що тепер?»
Дівчина запросила монаха до себе і без довгих церемоній запитала його, як він має намір вчинити.
«Старе дерево взимку росте на холодній скелі, — відповів монах поетично. — Там немає ні краплі тепла».
Дівчина повернулася і передала жінці слова монаха.
«І подумати тільки, що я годувала цю людину 20 років! — з гнівом вигукнула стара. — Він без уваги поставився до твоїх бажань, не висловив розуміння твого стану. Ніхто не змушував його відповідати на твою пристрасть, але він мав хоча б проявити співчуття!»
Вона негайно пішла до хатини монаха і спалила її.

«Якщо в мене є книга, яка мислить за мене, якщо в мене є духовний пастир, совість якого може замінити мою, та врач, що прописав мені такий-то спосіб життя, <…> то мені немає чого турбуватись. Мені немає потреби мислити, якщо я в змозі платити; першою нудною справою займуться замість мене інші»

6.3.1 — Ось звідки береться нетерпіння теоріста: воно походить від його геніальності — у чому ж полягає остання? У його таланті? У його розумі? У його робочій силі? Все не так. Нетерпимість походить від його спустошеності від усього цього, яка авторизує і авторизується його відносинами з Ангелом.
6.3.2 — Нетерпимий, геніальний або, скоріше, нетерплячий в силу генія, теоризм — це дитинство [enfance] теорії подібно до того, як ми говоримо про дитинство мистецтва. Це пряма, бідна, озброєна теорія — теорія, чиє насильство і навіть методична дурість [bêtise méthodique], на відміну від гегемоністської вульгарної зрілості [adulterie hégémonique], багатомудрості світу-практики [sagesses de la pratique-monde] і від кретинізму, з яким вона та інші однорідні, не складають і не бояться ні насмішок, ні смерті.
<…>
7 — Теоріст каже: Я — моральна ядерна бомба незрівнянної сили.

Одного вечора, зібравши кількох послідовників, вчитель поставив питання про припинення переносу. Він використав дивне слово "розчинення" і пояснив, що від пацієнта, як і від будь-якої людини в житті, можна дистанціюватися, лише через прив’язування до іншої - іншої істоти або іншої частини тієї самої істоти.

«Поки ми живемо і поки бажаємо, — говорив Фрейд, — ми лише змінюємо одну прихильність на іншу, змінюємо залежність». Він додав, щоб позбавити учнів останніх ілюзій: "Якщо ми говоримо собі, що це лише помилки, це призводить лише до нових помилок".

Потім, щоб пояснити свої слова, Фрейд, за своїм звичаєм, скористався образом з літератури. Казка «Удачливий Жанно». Він підвівся, вийшов на хвилину з кімнати і зайшов до консультаційного кабінету, щоб взяти книгу з етажерки. Він недовго шукав сторінку і прочитав казку своїм хрипким голосом. «Темне освітлення в залі очікування, втомлений голос і болісний докір Фрейда надали цій історії трагічного виміру, якого в ній, можливо, і не було», — подумав Грінсон, який з з того часу так і не перечитав казку.

Історія була проста, як горе: короткий спуск, очікуване падіння. У нагороду за роботу Жанно отримав золоту монету. Монету було важко нести, тому він обміняв її на коня. Коня на корову, корову на свиню, свиня на гуску, гуска на млин, нарешті у нього залишилося два камені. Йому було важко їх нести, він поставив їх на край колодязя і зіштовхнув вниз. Каміння впало в колодязь. Жанно подякував Богові і, звільнившись від усіх тягарів, повернувся до матері.

«Ось це я і хотів пояснити вам, — сказав Фрейд, закриваючи том. — Мені здається, в тому, що стосується впливу сексуальних імпульсів, ми можемо прийти тільки до трансформацій, до зміщень, але ніколи до відмови, вилучення, подолання комплексу (найнепохитніша таємниця!). Ось що таке сексуальність, обмін, в якому імпульси і жести повинні викликати у відповідь інші імпульси і домогтися інших жестів».

Ймовірно, тут не дослівно передані слова, які Фрейд говорив наприкінці життя, але саме їх Грінсон запам'ятав з його апології: в перенесенні, як і в коханні, ніщо не дається даром і ніщо не випадково.

Того вечора у Відні Грінсон наважився взяти слово і запитав у Фрейда, що є об'єктом обміну при перенесенні. «Сексуальність, знову ж таки сексуальність. Для мене після сорока років практики так само як і на початку, сцени, в яких наші пацієнти звертаються до нас, завжди є сексуальними. Травми, які вони знову розігрують з нами або на наших очах, теж. Якщо людина відкриває нам свої дитячі комплекси, не слід думати, що вона від них відмовилася. Вона зберегла їх частину (афект) та формацію (перенесення). Вона змінила одяг. Або шкіру. Вона полиняла та залишила стару шкуру психоаналітику. Саме тому важко бажати закінчення перенесення: воно збігається із закінченням того суб'єкта, який з нами розмовляє. Тепер боже збав йти йому без шкіри! Наша терапевтична вигода — це вигода того обміну, який здійснив Удачливий Жанно. Тільки зі смертю останній камінь падає в колодязь».

На цьому Фрейд замовчав і з сухою ввічливістю попросив аналітиків його залишити.

«Біхевіоризм був частиною тієї самої хвилі науковості, яка прокотилася по економіці, соціальних науках і «гуманітарних науках» загалом. Більша частина соціології, антропології, психології, економіки і навіть етики переорієнтувалася на раціональні науки, зосередившись виключно на об’єктивних, обчислюваних фактах, дистанціювавшись від усього іншого; Уотсон розповідає читачам своєї книги «Психологія з точки зору біхевіориста» (1919): «Читач не знайде в книзі обговорення свідомості та згадки таких термінів, як відчуття, сприйняття, увага, воля, образ тощо. Ці терміни мають добру репутацію, але я виявив, що можу обійтися без них... Чесно кажучи, я не знаю, що вони означають.»

Одного разу на тлі таких радикальних поглядів Уотсона психолог Мак-Дугалл запропонував йому провести дискусію наживо. Найбільше Мак-Дугалла цікавило те, як Уотсон може уявити роботу психологів без інтроспекції, яким чином психолог зможе зрозуміти сенс реакцій клієнта або ж його внутрішніх переживань, яким чином можна досліджувати мрії та фантазії? У суперечці з Уотсоном Мак-Дугалл спробував уявити, як біхевіорист розповів би про сприйняття скрипкового концерту:

«Я входжу до зали і бачу, що чоловік шкребе по котячих кишках волоссям, вирваним з кінського хвоста, а перед ним, у стані захопленої уваги, сидить тисяча людей, які час від часу починають плескати в долоні. Яким чином біхевіорист може пояснити ці дивні події? Як пояснити той факт, що коливання, які створюють котячі кишки, занурюють тисячі людей у повну тишу й спокій, а припинення цих вібрацій раптом стає стимулом до якоїсь гарячкової активності?
Здоровий глузд і психологія сходяться в тому, що аудиторія слухає музику з загостреним насолодою і дає вихід своєму захопленню і вдячності до артиста криками і оплесками. Але ж біхевіорист нічого не знає ні про насолоду чи біль, ні про захоплення чи вдячність. Він просто зганьбив усі ці «метафізичні поняття» і тому мусить шукати якісь інші пояснення. Ну і нехай собі шукає, залишимо його. Цей пошук дасть йому цілком нешкідливе, тихе заняття на найближчі кілька століть.

Ми недооцінюємо потребу в усвідомлені, коли подібно прагматикам чи бергсоніанцам, ставимо її у повну залежність від принципу користі. Ми пропонуємо позначити комплекс Прометея як сукупність мотивів, у силу яких ми прагнемо зрівнятися в знаннях з нашими батьками, а потім перевершити їх, достигнути рівня вчителів та випередити його. Між тим, саме володіння об'єктом, вдосконалення у об'єктивному пізнанні придає більшу визначеність нашій надії досягти того інтелектуального рівня, який захоплював нас в батьках та вчителях. Звісно, абсолютна більшість людей прагне к первинності, підкорюючись більш сильним інстинктам, проте для психолога предметом дослідження мають бути особистості більш рідкісного типу. Будучи явищем винятковим, чиста інтелектуальність тим не менш представляє характернішу ознаку людської еволюції. Комплекс Прометея - це Едіпів комплекс інтелектуального життя.

На місці заборони, приказу та закона встає проект, ініціатива та мотивація. Дисциплінарним суспільством все ще керує "Ні". Його негативність створює божевільного та злочинця. Суспільство досягнень, у свою чергу, створює хворого на депресію та невдаху.

Той, хто страдає депресією не має сил, його виснажує зусилля стати самим собою

Новий тип людини, беззахисний перед обличчям надлишку позитивності, не має всякої суверенності. Депресивна людина - це animal laborans, яка експлуатує саму себе добровільно, без примусу ззовні. Вона - хижак та жертва одночасно. Самість у особливому сенсі цього слова - це все ще імунологічна категорія. Але депресія ухиляється від всякої імунологічної схеми. Вона з'являється у той момент, коли суб'єкт досягнень не має більше змоги. Вона є втомою від творчості та можливостей.

— Невже я ніколи не побуваю у Парижі?

— А ви давно там не були?

— Я ніколи там не був.

— Тобто давно не були?

— Ніколи не був.

— Ну значить, дуже давно.

— Якщо мені сорок, приблизно стільки я там не був.

— Ну це не так давно.

— Так, порівняно недавно.

— І вже тягне.

— Так, вже потягує.

— Але ще можете терпіти?

— Терплю.

— Ви потерпіть. Може й обійдеться. Ви де будете терпіти?

— Тут, де ж ще.

— Прекрасно, ось стілець. Рекомендую подорож, але не вздовж, а вглиб матерії. Нахиліться до мікроскопа, мандруйте в атом, ніхто вас не затримає. Те, що залишиться над мікроскопом, не варте жалю. Ви пішли. Перед вами не банальна ширь, не заплюваний горизонт, а небачена глибина, що набагато цінніша та має потенційні відкриття. Париж витоптаний. Молекула — ні. Вгору теж не варто.

Вчений, що пильно дивиться вгору, має вигляд журавля, що присів.

Йдіть у клітку. Шукайте в атомі. Звідти — у гени. В генах, крім усього іншого, ваша тяга до Парижа. Там є два такі шліци справа, підверніть викруткою, ось цією. Генне регулювання. Повертаєте викруткою. Бажання стискаються, витягуються, чорніють та зникають, залишаючи щасливе тіло.