Провина наділяє його так само, як і суддівських чиновників. Дуже багато що вказує на те, що світ чиновників і світ батьків для Кафки — одне й те саме. І ця схожість зовсім не до честі чиновників. Тупість, ницість, бруд — ось і всі їхні доблесті. Мундир батька суцільно заляпаний плямами, та й його спіднє аж ніяк не вирізняється чистотою. Бруд — рідна стихія для чиновництва.

«Чоловік усе життя здирається по сходах вгору лише для того, аби раптом усвідомити, що він поставив сходи не до тієї стіни.» [5]

Ті малі мудреці, що залякують клієнтів, сидячи перед кришталевою кулею, — це іграшкові моделі мудреців видатних, які тримали у своїх руках долю людства. Саме суспільство так само застрягло у ворожнечі й інтригах, як і обскуранти з Товариства психічних досліджень. Гіпнотичний вплив, який справляють окультні явища, подібний до тоталітарного жаху: у властивих сьогоднішньому дню процесах одне переходить в інше. Посмішка авгурів розрослася до глузливого сміху суспільства з самого себе; воно насолоджується безпосередньою матеріальною експлуатацією душ. Гороскоп відповідає адресованим народу директивам кабінетних чиновників, а містика чисел готує до сприйняття управлінської статистики та картельних цін. Сама інтеграція зрештою виявляється ідеологією дезінтеграції на групи влади, що винищують одна одну. Хто потрапив у них - той пропав.

Подурніти — означає підкорити свою тупість, своє тіло дисципліні творчості або, висловлюючись точніше, втілити у своєму тілі диспозиції, що здатні стати противагою тенденціям природи та рутині культури.

Події — його доля, Борхеса. Я блукаю Буенос-Айресом і зупиняюсь — вже майже машинально — поглянути на арку під'їзду і решітку воріт; про Борхеса я дізнаюся з пошти і бачу його прізвище в списку викладачів або в біографічному словнику. Я люблю пісочний годинник, географічні карти, видання XVIII століття, етимологічні студії, смак кави і прозу Стівенсона; він поділяє мої вподобання, але з таким самовдоволенням, що це вже схоже на роль. Не варто згущувати фарби: ми не вороги — я живу, залишаюся в живих, щоб Борхес міг складати свою літературу і доводити нею моє існування. Ніці йому вдалися, але і ці сторінки мене не врятують, адже найкращим у них він не зобов'язаний ні собі, ні іншим, а лише мові й традиції. Так чи інакше я приречений зникнути, можливо, лише якась частника мене вціліє в ньому. Потроху я віддаю йому все, хоч і знаю його хворобливу пристрасть до підтаскувань і перебільшень. Спіноза стверджував, що існуюче прагне залишатися собою: камінь — вічно бути камнем, тигр — тигром. Мені судилося залишитися Борхесом, а не мною (якщо я взагалі є), але я набагато рідше впізнаю себе в його книгах, ніж у багатьох інших або в самозабутніх переборах гітари. Одного разу я спробував звільнитися від нього, змінив міфологію околиць на ігри з часом та простором. Тепер ці ігри належать Борхесу, а мені потрібно придумувати щось нове. Тому моє життя — втеча, все для мене — втрата, все дістається забуттю або йому, іншому. Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку.

Переосмислення всіх способів виробництва суб'єктивності вимагає переосмислення несвідомого за межами обмежувальних рамок психоаналізу. Несвідоме більше не повинно зводитися виключно до інтрапсихічних сутностей або лінгвістичних знаків, оскільки воно повинно враховувати різноманітні семіотичні та прагматичні виміри, пов'язані з безліччю екзистенційних територій, машинних систем і безтілесних універсумів. Я назвав цей підхід шизоаналітичним, щоб відокремити його від психоаналітичного несвідомого, яке, на мою думку, занадто прив'язане до персонологічних утворень Его, перенесень та ідентифікацій, не кажучи вже про те, наскільки воно непоправно обтяжене фіксованими та психогенетичними концепціями щодо інстинктивних об'єктів. Проте я не мав наміру обмежуватися виключно психозами. Я хотів відкрити його для різних шиз [variety of schizzes], таких як любов, дитинство, мистецтво тощо. На відміну від фрейдистських комплексів, шизоаналітичні структури є місцями як внутрішніх трансформацій, так і переносів між преперсональними рівнями (наприклад, тими, що Фрейд описує в «Психопатології повсякденного життя»), і постперсональними рівнями, які можна глобально віднести до медіасвіту, розширюючи поняття медіа на будь-які системи комунікації, переміщення та обміну. З цієї точки зору несвідоме стає «трансверсалістським» завдяки вмінню перетинати найрізноманітніші порядки, що походять від абстрактних і унікальних машин, не прив'язуючись до будь-якої конкретної субстанції вираження і чинячи опір універсаліям і структурним матемам. Таким чином, Его-сутність, відповідальна за сутність суб'єкта і реальні та уявні дії людини, розглядається тільки як більш-менш транзитне перетинання структур висловлювання, що розрізняються за розміром, природою і тривалістю. (Хоча це не представлено буквально, аналогічне натхнення можна знайти в анімістичних картографіях суб'єктивності.)

Щось, що виходить за межі цінності і чого я намагаюся досягти завдяки своєрідній порожнечі, в якій об'єкт чи подія мають шанс сяяти з максимальною інтенсивністю. Те, проти чого я заперечую - естетика: це додана вартість, це культурне вилучення доходу, через які зникає цінність. Ми більше не знаємо, де перебуває об'єкт. Є тільки дискурси навколо нього або накопичені уявлення про нього, які, в кінцевому підсумку, створюють штучну ауру... Усе те, що я досліджував у «Системі речей» [об'єктів] (1968), сьогодні виявляється в естетичній системі. В економічній сфері, починаючи з певного моменту, об'єкти перестають існувати у своїй завершеності; вони існують лише відносно один одного, таким чином те, що ми споживаємо - це система знаків. В естетичній сфері відбувається те саме.

Чим більше інший стає опорою для суб'єкта, тим менше він є «автентично іншим», і навпаки, чим сильніше утверджується суб'єкт як власне Я, тим більше його відчуження.

Відстороненість може бути досягнута лише ціною болісного почуття самотності і покинутості, що переживається успадкованою примітивною тваринною частиною психіки, з якої випливає відстороненість, і тими аспектами особистості, які відсторонилися від об'єкта дослідження, що сприймається як невідмінний від джерела життєздатності.

Хоча у випадку Террі Шмідта досить тривалий самоаналіз і психотерапія дозволили йому усвідомити, що такі професійні фантазії, по суті, не такі вже й унікальні, а чималий відсоток розумних молодих людей бачить стимул для вибору своєї кар'єри в тій впевненості, ніби вони фундаментально відрізняються від міщан, унікальні і в якихось критичних сенсах навіть кращі, більш, так би мовити, центральні, значні - а як інакше пояснити той факт, що вони перебували в центрі всього, що пережили за повні 20 років свого свідомого життя? - і ніби вони можуть зробити свій внесок на обраному терені і зроблять його це вже своєю унікальною і центральною присутністю.

Непомітно поширилася атмосфера байдужості до інших і відчуття невиразного напруження, які породжують враження не стільки незахищеності, скільки постійної нестабільності, в якій можуть несподівано виникати всілякі антагонізми різного ступеня непримиренності. Загальним стає не стільки прихований страх, скільки можливість переконатися в тому, що твоя доля нікого не хвилює, у фундаментальній самотності, з якої в принципі нас повинен виводити соціальний інстинкт. Таким чином, маятник хитнувся в бік індивідуалізму, коли вільні істоти перестають діяти всередині загального цілого, звіряючись духом і плоттю з накопиченим за довгі десятиліття досвідом, що змушував покладатися переважно на свої сили, послабивши соціальні взаємозалежності і, свідомо чи ні, перетворивши ізольованість на базове почуття. Сьогодні ми проходимо оксюморонічну стадію колективної ізольованості.

Раз у раз доводиться констатувати, що розраховувати можна тільки на себе — і ще іноді на близьких і кланові зв'язки — а це так чи інакше посилює роз'єднаність індивідів. Змушує бачити не стільки ближнього — у якого в кінцевому рахунку однакове з тобою становище — скільки можливий вектор, спрямований врозріз з твоєю власною волею. Немов ідея поділу — майже розколу — оселилася в умах, створивши ситуацію, в якій кожен існує всередині віртуальної сфери, і варто тільки комусь вільно чи мимоволі спробувати в неї проникнути, він одразу буде відкинутий, а від смертельного удару ніхто не застрахований навіть у суперечці за місце в черзі. Коли нарцисичні рани, які зазвичай лікуються мовчки, завдає нам навіть приватне життя, — при тому, що в ньому, здавалося б, практично все можна робити по-своєму — нібито позначається ефект критичного перенасичення: ми переконуємося, що, де б не перебували, тиск не припиниться, і лють виплескується назовні як знак того, що повинні бути моменти, коли ніщо нарешті не заважає нашій особистій свободі. Тут ми маємо справу не стільки з зачатками громадянської війни, про яку часто говорять в останні роки — у неї зазвичай релігійні або ідеологічні мотиви, — скільки з крайньою напругою колективної психіки, через що повсюди створюється клімат, в якому в будь-який момент може вибухнути гроза

Деякі запровадили суворий ритуал — як вмивання або ранкова кава: щоденні пости з описом подій або міркуваннями на тему дня. Це принесе потрібну дозу дофаміну від отриманих лайків і ланцюжка коментарів: приємно і втішно знати, що пишуть саме тобі, та й відповідати теж, але ніби зверхньо, на правах автора, який сказав перше слово. Така практика вкорінюється, входить у звичку, і всім очевидно, що це потреба — інакше людина поступово буде зникати. Але оскільки інші починають поводитися багато в чому схоже, принцип втрачає новизну. Не нова вже і потреба у визнанні, яка вимагає постійного підживлення і залежить від кліку. Варто її задовольнити, виникає швидкоплинне і таке надихаюче відчуття, що ти — о щастя! — не такий, як усі, і, як при наркотичній залежності, її знову і знову захочеться випробувати. Хто посперечається, що сьогодні для багатьох це стало питанням стійкої душевної рівноваги.

Є й такі, хто, прочитавши онлайн якусь статтю, що відповідає або суперечить їхнім поглядам, одразу поспішає її «розшарити». З самого початку явищу, позначеному англійським дієсловом share, мало б стати предметом уїдливої та іронічної критики: ніби скопіювати посилання — це щедрість, дар, принесений людям. У цьому випадку важливі не стільки лайки, скільки реакція на текст. Відбувається свого роду привласнення змісту, мета - нагадати близьким про власні погляди. Зазвичай в таких випадках переконання швидше демонструють, ніж втілюють у справи, такий важіль дріб'язково-марнославного впливу на аудиторію, і ясно, що, по суті, регулярне і конкретне включення в суспільне життя вимагає набагато більше енергії і змушує бути скромнішим. І навпаки, коли оприлюднюєш свої погляди за допомогою простого кліка, отримуєш подвійну вигоду: майже ніяких зусиль - і тут же хапай нагороду, незначну, звичайно, зате раз у раз підтримується імідж індивіда, задоволеного власною персоною.

Жан Коен приходить до висновку, що в порівнянні зі звичайною, прозовою мовою, яка служить для передачі тих чи інших повідомлень, мова поезії дозволяє собі значні відхилення. Ця мова постійно використовує недоречні епітети («білі сутінки» у Малларме; «чорні аромати» у Рембо). Він не витримує перевірки очевидністю («Не роздирайте його двома вашими білими руками» у Верлена; прозаїчний розум задоволено хихикає: у неї що, ще є третя рука?). Він не боїться бути в чомусь непослідовним («Руф мріяла, Вооз бачив сон; трава була чорною» у Гюго; «дві констатації, між якими не вбачається жодного логічного зв'язку», - підкреслює Коен). Він впивається надмірностями, які в прозі називаються повторами і суворо переслідуються.

І ось сучасна архітектура негласно ставить собі мету, яку можна сформулювати так: побудувати секції та прилавки для всеохоплюючого гіпермаркету. Як же вона досягає цієї мети? По-перше, в естетиці вона намагається ні на крок не відступати від свого ідеалу - етажерки, а по-друге, вважає за краще використовувати матеріали зі слабко шорсткою або гладкою поверхнею (метал, скло, пластик).

Використання відбивальних поверхонь до того ж дозволяє потрібним чином помножити кількість стендів, на яких виставляється товар. Загалом, мова йде про створення різних за формою, але однаково безликих і обов'язково рухомих конструкцій (та ж тенденція простежується і в оформленні інтер'єрів: обладнати квартиру в останні роки нашого століття означає перш за все зламати в ній стіни, замінивши їх рухомими перегородками, які ніхто не стане рухати, оскільки це ніколи не знадобиться, - важливо те, що створена можливість переміщення, а значить, досягнутий новий рівень свободи - і позбутися постійних елементів оформлення: стіни повинні бути білими, меблі - прозорими). Створюються нейтральні простори, де можна буде вільно і на виду розміщувати інформаційно-рекламні повідомлення, породжені діяльністю суспільства і, по суті, є частиною цієї діяльності.