Поки наш збір закривається — вибіг махатися з сусідом-наркоманом, який пристає до бабусь на дитячому майданчику. І так кожен тиждень 🐸

Тусуюсь з ним поки їде поліція, а потім з відчуттям виконаного обовʼязку ховаюсь вдома й дивлюся за продовженням.

Зараз вже лежить на землі в наручниках і кричить «поліція підараси».

Зацініть як бабуся гойдається поки торча пакують)

Збір закрили! Всім дякую ♥️

// як врятуватися з пастки Процесу

та закохатися в світ без прикрас //

питання не в тому
чи вірю я, чи не вірю
що знаю, чи відчуваю
як горить моє серце

слова
все ускладнюють
не обрамляють у форму,
заплутують
особливо вигадані
тобою минулим

і поезія
все тільки ускладнює
та й ви, хто мовчить
і читає, і слухає
ви все тільки ускладнюєте

дай Боже
хто-небудь розумний
порадить
як вирватися з пастки процесу
насправді й він не знає
що з цим процесом робить

погляд навскіс
крізь бажання Лакана
я знаю, питання
не мають лякати,
відповіді
не полегшать страждання

але

якщо стати
сильніше за несподіваність
за непослідовність долі,
за везіння, випадок

коли втратиш себе
без залишку
з надлишком зламаєшся
то, несподівано,
раптом
відчуєш щастя

а чому?
ніхто не знає

просто так

🖤

ріка напевно і не знає
як на березі нам важко
в диму вогні шепочуть ночі
що я у прах перетворюсь

нарешті сон приходить першим
показує, як все розквітне
а за вікном весна лунає
ніби проповідь сумна

хто стане новим королем
під чиїм прапором боротись
не так важливо, коли б’єшся
проти зла

лицар палаючого серця
не кидає слів на вітер
і тримає в собі сльози
аж до самого кінця

життя залишивши на потім
ми все ще мусимо співати
бо цих пісень ніхто не знає
окрім нас

куля влучила у серце
куди ти звикла цілувати
вмираю, як червона квітка
на руках

Читатиму на @nekulturni — знову!

Дивно склалися зірки, але рєбята покликали мене виступити на другій події поспіль.

Якщо сподобається (або вже зацінили, як я читав раніше) — розкажіть про це некультурним під цим постом. Може тоді покличуть й втретє (дуже на це сподіваюся).

Довго розмірковував над форматом читання, але поки безрезультатно. Залюбки вислухаю ваші пропозиції та ідеї приколів у коментарях.

Планую з текстами не повторюватися, читатиму нові уламки віршів.

Розповім, чому більше не хочу писати про дім, про рецепти простого щастя й продовжу скромно заглядати у ваші гарні очі.

У відео мало бути моє дитяче фото, але я таких не маю. Тому, знайомтеся — так Морі виглядав у 15, в роки своєї анімешної молодості в Дніпрі.

людина людині не вовк,
а вівця під ножем мʼясника,

його тактика «бий та біжи»,
що наклеїти на скло образок —
не допоможе,
помста це біг по колу,

а він з того світу, де щирість та дружба забуті,
а жертва –
зручна позиція, не бруднить
душу ганебними вчинками
монополії на насилля

його надихають війна та вогонь,
гільзи летять наокіл,
ховають заплямовану кров’ю
підлогу як листя по осені

він грає в схованки з Богом,
важко бодай щось розгледіти
за цілодобовим болем,
самотнім ніби вода у пустелі.

в його лісі птаха
згасло співає про хижака, що за ним полює —
чесно, кого хвилюють
емоції м’ясника?

головне: чи можна від цього одужати —
і чи виліковна жорстокість?
достатньо жертв, бо, повторю,
помста — біг босоніж
по битому склу циркулючої злості

рафінована лють не вгасає
поки з темряви ночі доноситься:

«добре тому, хто любить
коли не хоче».
не бійся, добро має бути свідомим,
а ти добре озброєним.

Присвята фільму з трійки найулюбленіших серед українського кіно. Мем, що вийшов з-під контролю, тому я проклятий передивлятися його знову і знову. «Ржака» (читати в інстаграм)

🤡🤡🤡

///

пощастить — залишишся на самоті,
шукатимеш опори в інших (не знайдеш),
втратиш віру в себе, полізеш
на стіни дружитися із павуком
(про таке божевілля ти й не знав,
бо хворі досі не залишали свідків)

пощастить — життя вдарить сильно,
розколе тебе як горіх. влаштує двобій із долею.
відчуєш себе металевим листом,
заховаєшся між молотом і ковадлом,
де карма тебе і знайде, ще ніхто
не втікав від неї.

пощастить — заболить,
болітиме так сильно, повір краще на слово.
але чого варті шрами без можливості
зупинити муки хоча б на мить?
хтось ще горить, інші повільно згасають.

пощастить — заплачеш,
не знатимеш як зупинити сльози,
від народження до похорону лічена мить,
немов вихідні перед зміною на роботі.
вдома лежиш у судомах, вдаєш,
що тримаєшся осторонь від емоцій.

пощастить — покохаєш,
і кохання завше нерозділене
що знає закоханий про життя?
груди стискає хронічна втома,
серце уламками ріже зсередини,
коли почуття бодай на день
не дізнаються про взаємність.

настояне на стражданні червоне вино,
що пʼянить останньою краплею,
як би хижо не стало – благатимеш ще,
все це і є життя.

все закінчиться і поступово
ми згаснемо, зникнемо. йдемо ва-банк,
страху більше нема, бачимося востаннє —
пропоную забути про все і кохатися до світанку.

//-//

гуртуються вітри в степу,
рождаються у чорних гривах коней

гуртуються птахи —
нараз прокричать
із безодні ночі

шелестить за дверима світанок.
зітхає втомлений вік, припав до землі.

/—//—/

місто знущається наді мною —
навіть собаки тут
одягнені краще

відчуття ніби свято
десь поруч, але не з тобою,
або вже закінчилось, ще до того,
як ти про нього дізнався

лікар радить
дотримуватись режиму,
сповільнити ритм,
не звірятися з календарем,

примиритися з відчуттям
швидкоплинності,
змиритися, що це місто
створене для креативної молоді – 
і собак

я вмовляю себе
не палити забужко і жадана
не сваритися у фейсбуці
не заводити сторінки в
фейсбук / пьюр / інстаграм

не пити після опівночі,
не їсти після восьмої
медитувати зранку
і писати ніби востаннє,
бо як раніше вже точно не буде

на місці парку з’явився ЖК
дороги й бруківку перекладуть
мости так і лишаться недобудовами.
машини тягнуть на штраф-стоянку,
іржа плаче, ніби її проводжають
в останню путь.

у повітрі витає смог з надії,
туману і пилу – 
не дихай
не дихай
не дихай

//…/ //…/

Поступово її присутність стає найзатишнішою метафорою застою

поодинці ми не тонемо у воді,
не горимо у вогні,
а удвох — як квіти, засинаємо
не дочекавшись зими і першого снігу

ми боїмося дзвінків, запізнень, знайомств з новими людьми, досягнень, самореалізації, мріяти, рухатись без мети

скільки фантазій невтілених, скільки бажань забутих, а ми все одно щасливі,

свідками наших заручин є стіни квартири, розкидані речі, коти у дворі, сусіди

ключ застрягає в замку на дверях у підʼїзд, що означає «варто нікуди не йти, залишатися вдома» —

поступово все у житті втрачатиме сенс, тільки б прожити ще один день, зустріти ще один ранок разом

…—//-//—…

щось грузить, стискає, думки що лезом по залізу
у грудях палає, мерщій засинай на зустріч несвідомому,
у сні цілуй незнайомок, давніх подруг і тих, кого хотів
назавжди прибрати з памʼяті (тобі не вдалося).

борись, страх ховається і на краю ночі корчиться,
тисне голкою у скроні, суди-судомить пульсобіт в голові,
лягай спати, скоріше, поки не відняло силу бачити сни.

тоді внутрішній голос видасть внутрішній дозвіл
на запізніле бажання бігти, кохатись, боротись,
і надихнутись плисти проти течії комплексів.

вони кажуть: «забороненим не спокушайся, сповідайся,
причастись, покайся та врятуйся від жорсткого Бога».
краще вибери у пантеоні езотеричних істот когось
без манії контролю, хто допоможе втілити фантазії наживо,
а не кинути серце обличчям донизу, як роблять утопленики!

світає, спіши – пливи рибою містом затопленим:
проспектами, набережними проносяться хвилі,
встигни зайти додому до того як хлине злива;
ось чому голова болить — скоро дощитиме,
хто не прокинеться буде втягнутий у вир світу навиворіт

(>?>)__(<!<)

я багато годин роздивлявся обличчя дівчат в інтернеті
свайпав, але не відправляв метчам жодного слова, 
то зайве, бо мовчки йду, опускаюсь у жерло вулкана, 
де зародки моєї сексуальності породжують голод, 
його не втамувати

у лаві горять мільйони фото, а я уявляю
що дівчата з них гуляють містом, говорять з рідними, 
займаються домашніми справами на самоті

я закохався у хитливу невинність
і продовжую дивитись на те, чого не існує: 
анкети, профілі, імена, кількість прожитих років, 
біографія в кілька слів: «жодних пар і бенефітсів» 
або «спробуй, здивуй мене»

стільки їх розглядав, що навчився
лише по світлині дізнаватися все про людину —
настільки зблизились з ними, 
що кожну тримав у окремій папочці, 
діставав по одній запитати як справи, 
піклувався як міг, але і цього
виявилося недостатньо

стільки годин присвятив релігійному стогону 
пошуку себе пальцями по екрану смартфона, 
але так і не зрозумів, хто я є, зате усвідомив, 
що я: не поет, не воїн, не андеграундний творець, 
навіть не вигнанець – звичайний ноунейм

непомічене сяйво зірки зникає у мертвому морі
я тону в океані можливостей,
захлинаюсь порожнечею змісту
на екрані нові обличчя з’являються швидко,
від попередніх лишаються тіні на стінах печери, 
відображення в темному дзеркалі монітора, 
відбитки життя, що ніколи не стане моїм 

у світі, де все перебуває в постійному русі —   
залишаюсь незмінним. не тримаю в собі нічого,
крім спогадів – час відпустити дейтінги,
віднайти щастя у звичайних речах
(у прогулянці парком, у посмішці
випадкового перехожого, у краплях дощу),
радощах, що були майже втрачені

ось воно – справжнє життя, 
припини від нього тікати.

//—+—//

Ти пішла,
я залишився
дивитись на тінь,
яка нерухомо стоїть
не у своєму кутку.

Істота прийшла
розповісти, попередити,
що зробить мені
дуже
боляче,
але доведеться витримати
усе на що заслуговуєш.

Інакше ти не повіриш,
що неможливо забути погане,
а щасливі спогади зберегти.

Я перевіряв. Це правда,
хоча я, бачить Бог, старався,
а натомість відчув ніби втратив усе
і жалобі не буде кінця –

Помилявся.

Коли починаю вдивлятися
у темряву, що говорить зі мною —
водночас зсередини
тіло наповнює світло,
воно бʼє крізь

тріщини,

наповнює радістю.

Біле світло живиться спогадами.
поки я збирав речі, розбирав,
де твоє — де моє,
припав до землі ще один день,
звичка кличе в ліжко холодне, пусте —
вперше засинаю як мертвий, без усмішки.

Молюся, щоби світанок мене
врятував, але сонце
чомусь не сходить.

Вічність триватиме ніч,
бо якщо не прокидатися –
тінь забере усе, що
робило мене щасливим,
що мало значення:

бажання, фантазії, спогади, секс,
емпатію, сміх, зізнання в коханні,
танці, приємні слова.

І навіть небо, завжди гарне, хмуриться —
з чорного нутра холодним дощем жаліється.
це тому, що я не в силах
прокинутись /// відпустити.

Ще більше хворі чорній тіні згодовую —
звучить як депресія, знаю,
але така сутність буття,
і я це приймаю як даність.

Тепер Я наднова, суперзірка
за мить до великого вибуху і
на відстані безкінечності
від втілення фантазії про другий шанс.

У вогні втрачаю себе
і знаходжу знову.
Раджу: бери все, що дають,
зберігай спокій, віру в краще
і нерви — а що залишається?

Колись
все воєдино зіллється
на свої місця
ніби так завжди і було.

>:->

скажи, дитя — 
приємно залишатися ненародженим?

не злякатися смерті, самотності, 
ядерної війни, нескінченної зими, 
сусідства москалів, екзистенційних сумнівів 
і відображення в дзеркалі за мить після того,
як ще відчував себе молодим –

не побачити подружніх зрад,
сварок мами з татом, їх розлучення, 
і як вже незнайомі тіла
опускаються під землю в труні,
яку ти ж сам для них й обрав —

не зізнаватися у чомусь важливому, 
коли для цього стає вже надто пізно, 
коли тільки довгі гудки почують твої слова —

не витрачати пів життя на метро й роботу, 
чверть на депресію, а на решту
піти до психолога — 

й навіть так хоч би не здохнути
встигнути позбутися комплексів
і дитячих травм, щоби нарешті
вдихнути повні груди повітря 
в 100 км від Чорнобиля, найбільшої 
техногенної катастрофи в історії  
після винайдення пороху, 
алкоголю, соцмереж і порно —

а втім, заради сексу, сміху,
світанків і щасливих котів 
це все якось можна стерпіти

/—-+++—-/

Мені дозволили тільки дивитися, не торкатись руками. Спостерігати, слідкувати за тим, як вони проходять повз у справах. Як пливу хвилею подолів їх гарних суконь на вітру, вони спокушають і пʼянять сильно, як дешеве вино.

Особливо звертаю увагу на їх тонкі руки, шию, як рухаються, говорять, відіграють роль, щоби за мить зникнути з поля зору, що буквально означає щезнути з мого життя остаточно.

Цей втрачений шанс стати частиною її світу дбайливо хороню у найпотаємніших закутках — що з цим робити? Неясно. Як сублімувати? Незрозуміло.

Що скаже на це свідомість? Що неможливо доторкнутися фантазії та залишитися сповна розуму. Що зійде на мене кара у вигляді божевілля, старого-доброго, затишного та знайомого.

Тож якщо раптово, якимось чудом, вони помітять мене і заглянуть в очі, то не впізнають людину — побачать дикого звіра, нездатного говорити й усвідомлювати реальність такою, якою вона і є.

І нічого з цим не поробиш,
бо з цим неможливо боротись —

понеділок жахливий день
але завжди все може
стати значно гірше

наприклад, сім понеділків на тиждень під сонцем без можливості сховатися в тінь,

спека взагалі доставляє клопоту всім нормальним живим організмам,

тому будинки й плачуть кондиціонеровими сльозми

точніше, плакали,
бо за відсутності світла
плачуть тільки
мешканці елітних скляних високоповерх-кліток,

а я не один із них,
слухаю як переспівуються
місцеві птахи
з рокотом дизельних генераторів

ще трохи і я почну
їх розуміти

≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤

сподівання ще не є обіцянкою
бути ким-небудь не складно, складно — вижити
і зберегти теплий погляд добрих очей,
я готовий пожертвувати пристрастями, якщо треба,
але не забути своїх помилок. навіки, знову і знову,

спотикаючись, без варіанту впасти у відчай,
біль зустріну з усмішкою на обличчі.
закохано спостерігаю як гуляє вона кімнатами,
чекає, що я засну, і що вона скористається шансом
сховатися глибше між півкулями мозку – це ще одна спроба
перехопити контроль, але я не даю слабину,

як сонце не кляне небо, оповите дощовими хмарами.
поки живі борються з ще-одним-днем – 
мертві танцюють, їм належить ця ніч без імені
– так тихо, світиться зірка остиглої крові
крізь сон випалює шрами мені на блідій шкірі.

розбити скло і наклеїти його на обличчя

лягти на землю в самосаду, любуватися небом поки воно блакитне,

на подолі
черговий райський день —
й тільки одержимість
здатна його зіпсувати

Морі, не ставай хорні
(бодай хіть надихає
не гірше Бога),
але навіщо світу ще один вірш
з обмеженим світоглядом

на речі, концепції, ідеї,
колір неба, близькість, власні страхи недограти
в чоловіка й схибити

(переконаний, що сакральне відношення до сексу має бути знищене,
але не моїми віршами)

життя це про
баланс на межі
між людяністю і розпачем,
еросом і танатосом,
навіть попри уламки від ракет,
які до крові в шкіру
впиваються

горе зростає під кожним кущем
зла бутони наливаються сонцем

і відрощують довгі отруйні шипи,
які лізуть під нігті коли ти, необережно,
у тіні на газон лягаєш

┅┅╍╍┅┅╍╍┅┅╍╍

місто — розбитий годинник,
в якому завмерли спогади
на перехресті народжується
déjà vu 
з металічним присмаком в роті

а вулиці горять 
як тріснуті чорні судини 
на загрублих руках алкоголіка

плями чорнил на сорочці 
всотують памʼять історій
нікому вже не потрібних 
і тому особливо цікавих
як старі фотографії незнайомців

колись й від мене 
залишаться тільки вірші в телеграмі
та відлуння ходи у порожніх провулках