«Хтось з народу сказав Йому: Учителю, скажи братові моєму, щоб він розділив спадщину зі мною! Він же сказав чоловікові тому: хто настановив Мене судити чи ділити вас? При цьому сказав їм: глядіть, остерігайтеся користолюбства, бо життя людини не залежить від багатства її маєтку...Сказав же ученикам Своїм: тому кажу вам, - не піклуйтесь про душу вашу, що вам їсти, ні про тіло ваше, - у що вдягнетеся. Душа більша за їжу, і тіло - за одяг. Погляньте на воронів: вони не сіють, не жнуть; у них немає ні комор, ні житниць, і Бог годує їх; наскільки ж ви кращі за птахів! Та й хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть? Отже, якщо і найменшого зробити не можете, чого піклуєтесь про інше? Погляньте на лілеї, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть. Кажу ж вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як одна з них. Коли ж траву на полі, яка сьогодні є, а завтра буде кинута у піч, Бог так одягає, то наскільки краще вас, маловіри! Отже, не шукайте, що вам їсти або що пити, і не турбуйтесь, бо всього того шукають люди світу цього, ваш же Отець знає, чого потребуєте. Краще шукайте Царства Божого, а те все додасться вам.

Лк. 12, 13-15; 22-31

Нас повчає тут Господь про природу багатства та земних благ. Цей уривок є частиною ширшої притчі про безумного багача. Приводом до промови став випадок, якого не розповідають інші євангелісти: людина звертається до Ісуса з проханням владнати спадкову суперечку. Подібні питання зазвичай вирішували законовчителі та фарисеї на підставі Мойсеєвого закону, і проситель, певно, сподівався, що моральний авторитет Христа допоможе йому схилити справу на його бік.

Та Христос відмовляється бути суддею в майновому спорі й наголошує:
справжня цінність людського життя - не в кількості нагромадженого добра.
У другій частині сьогоднішнього уривка на передній план виходить тема віри та довіри до Бога. Ісус не раз докоряв у маловір’ї - то всім слухачам (Мф. 6:30; Лк. 12:28), то учням як групі (Мф. 16:8), то окремому учневі (Мф. 14:31).

Ці докори нерідко містять відтінок тонкого гумору: ворони, які не працюють, - але не голодують; абсурдність думки про можливість «додати собі зросту турботою»;
і краса польової квітки, що перевершує царське вбрання Соломона. Такі вирази свідчать, що Ісус умів бачити комічне в очевидних речах світу, не принижуючи ані слухачів, ані істини.

Вислів «люди цього світу», який з’являється наприкінці уривка, означає тих, хто знає лише горизонтальні, земні виміри життя. Їхні прагнення обмежені матеріальним добробутом. На противагу їм стоять ті, хто має віру, знає, що Бог - Отець, і довіряє Його піклуванню.

Користуючись лагідними дарами осінньої погоди, у Святo-Вознесенському чоловічому монастирі цього тижня з особливою радістю й натхненням були завершені важливі підготовчі роботи для висадки молодого саду. Протягом кількох тижнів братія та парафіяни монастиря, розчищали занедбану ділянку: вирізали густі чагарники, прибирали зарості та старі яблуні, які з часом уже втратили силу та місцями прогнили. Територію ретельно вирівнювали тракторами та спеціальною технікою, щоб майбутній сад мав рівний, благодатний ґрунт для нового життя.

І ось цього тижня, коли земля була м’якою, а небо ясним, у монастир з’їхалися наші парафіяни, залишивши свої буденні справи. Усі працювали як одна сім’я: одні копали ямки, інші подавали саджанці, хтось розрівнював землю, хтось носив воду. Працювали спокійно, злагоджено, з теплом у серці та щирою радістю, ніби кожен дотик до землі був молитвою. Кожне висаджене деревце ставало маленьким подвигом любові, вкладеним у майбутнє монастиря.

Було посаджено половину запланованих фруктових дерев - яблуні, груші, абрикоси, черешні, сливи. Загалом має бути близько тридцяти молодих саджанців, і найближчим часом ми плануємо завершити цю добру справу.

Ми щиро віримо, що з Божим благословенням усе зроблене дасть свої плоди. Навесні цей молодий сад неодмінно озветься життєдайними зеленими листочками та тендітними пагонами. Нехай кожне деревце стане символом спільної праці, любові й віри, що об’єднує людей.

Від усього серця дякуємо всім, хто долучився, хто допомагав ділом, порадою чи щирим словом. Нехай Господь сторицею воздасть кожному за добро, за підтримку та за спільну працю на славу Божу!

Введення у храм Пресвятої Богородиці - це великий і знаменний день, що сповіщає про Її обрання і покликання бути вище всіх святих і ангелів. Праведні Іоаким і Анна, отримавши Її від Бога як дар після довгих молитов, виконали обітницю - присвятити Дитя на служіння Господу.

Коли Марії виповнилося три роки, батьки урочисто привели Її до Єрусалимського храму. Зійшовши по високих сходах, Вона була прийнята первосвященником Захарією. Тут розпочалося Її святе і сокровенне життя при храмі: у молитві, читанні Писання, рукоділлі та чистоті серця, серед благочестивих дів. Бог готував Її стати Матір’ю Спасителя.

Запрошуємо в неділю, 23 листопада, на богослужіння в Свято-Вознесенський чоловічий монастир ПЦУ.

Початок Божественної літургії о 09:00

Святкове богослужіння в день свята Введення в храм Пресвятої Богородиці

Деталі за посиланням:
https://cutt.ly/ftrFzVjf

Богослужіння в 24-у неділю після П'ятидесятниці в чоловічому монастирі

Деталі за посиланням: https://cutt.ly/FttrM47n

Свята великомучениця Катерина, дочка управителя Олександрії, була надзвичайно вродливою та освіченою. Вона прагнула знайти Нареченого, який перевершив би її в мудрості й доброчесності. За порадою матері зустрілася зі старцем-християнином, який навчив її віри та хрестив. Після цього Катерині було видіння: Христос обручив її Собі й дав перстень.

Під час гонінь імператора Максиміна свята відкрито сповідала Христа й мудро викрила язичницьку віру, навернувши навіть учених, яких викликав імператор. За це її жорстоко катували. Катерина була обезголовлена.

В Свято-Вознесенському чоловічому монастирі ПЦУ зберігається ікона з часткою святих мощей великомучениці Катерини.

Святий Климент народився в Римі в знатній родині, здобув добру освіту, але язичництво не задовольняло його пошуків істини. Дізнавшись про Христа, він вирушив до апостолів, прийняв хрещення від апостола Петра й став його учнем. Згодом був поставлений єпископом Рима.

Доброчесне життя Климента привело до Христа багато людей. Через успіхи його проповіді імператор Траян заслав його до кримських каменоломень. Там за молитвою святого сталося чудо - з’явилося джерело води, а до віри наверталися сотні язичників.

Через це імператор наказав утопити Климента, прив’язавши до нього якір. Згодом християни знайшли його нетлінне тіло в морській глибині. Частину мощей у IX столітті віднайшли й перенесли святі Кирило і Мефодій, а святу голову Климента приніс до Києва князь Володимир.

Нині глава святителя мироточить і зберігається в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.

В Свято-Вознесенському чоловічому монастирі зберігається ікона з часткою святих мощей священномученика Климента Римського.

Колядки в християнській традиції постали як пісенна відповідь людського серця на таємницю Різдва - народження Ісуса Христа, Спасителя світу. Вони формувалися поступово: давні народні зимові піснеспіви, що колись славили прихід світла після найдовшої ночі року, були переосмислені в світлі Євангелія. Так стародавня радість про відродження світла отримала новий, глибший зміст - світло прийшло у світ у Христі, справжньому Сонці правди.

У християнських колядках завжди відчувається подив перед Богом, який смиренно входить у людську історію, народжується в убогій стайні, стає немовлям, щоб кожен міг наблизитися до Нього без страху. Через колядку віруючі ніби стають свідками тієї священної ночі, коли ангели співали пастухам про мир на землі й благовоління Боже до людей. Тому виконання колядок - це не просто звичай, а молитовний жест, що прославляє Бога за дар Спасіння. У них переплітається подяка за Божу любов, бажання миру та благословення для родини, дому й народу. Колядка також нагадує, що Христос прийшов не лише колись у Вифлеємі, але й приходить сьогодні - у кожне серце, яке відкривається Йому.

Спів різдвяних пісень стає маленьким місіонерством: ідучи від хати до хати, колядники несуть благу звістку, наче давні апостоли, і запрошують людей зустріти Христа в радості та чистоті. Тож християнські колядки - це духовний міст між Небом і землею, між минулим і теперішнім, між подією Різдва і життям кожної людини. Вони зберігають у собі світло надії, що Бог завжди з нами, а радість Різдва - не лише спомин, а живе джерело віри й любові.