"Я закохалася! Ти не уявляєш. По-справжньому. У того хлопця, з мегаполіса, я тобі описувала. Я знайшла себе в ньому, оце так, ніколи б не подумала. (...) Все мені не подобалося у стосунках з хлопцями, якісь вони грубі всі, нетямущі. І всі себе уявляють членами Вищої Державної Наради. Просто гидко. А знаєш, чого мені не вистачало? Жаліти когось. Спробуй пожалій усіх цих щасливчиків.
Берто, якби ти бачила його, Габра. Такий дивний і такий нещасний, ну, просто не можу. Уявляєш, через що він пройшов: був сліпим, все життя, потім прозрів і його хотіли осліпити, потім його затягли в терористичну банду, потім за ним ганялися спецслужби сліпих. Ну, просто жах розповідати. Такий бідний і розгублений. (...) Я кручу ним як хочу, чесне слово. Така велика дитина чоловічої статі. Він уже плакав у мене на грудях, а я просто божеволію, коли він плаче, бо так мені добре, що я єдина, хто може якось його заспокоїти. А ще він якийсь трохи сам не свій. Намагається слухатися мене у всьому. Стільки часу був абсолютно сам, у нього в житті нікого не лишилося."

"Вона поцілувала його в щоку й пішла. Навшпиньки.
Найстрашніше, що вона не розуміє, нічого не розуміє. Їй добре вже тому, що він щодня повертається з роботи. Вже який не є, нехай і злий. Повертається і лягає на диван. Він створює їй щастя. Тим, що є. Але чи може суть твого життя полягати в тому, що ти створюєш комусь його щастя? А ти? Ти сам? Він живе, як тінь. Чиясь тінь.
(...) Уявляти – знати – як, прийшовши додому, ти одразу опиняєшся у щільному кільці опіки. Жити свідомістю, що ти творець щастя – хіба це не приємно? Що ти є хтось для когось. Хіба цього недостатньо для того, щоб жити, дожити дане тобі життя?"

-вітаю
-з деградацією чи я щось пропустила?