–Ну от і підіть, розкажіть усім, наскільки вони нещасні в своєму щасті. Ану ж вони спокусяться вашим далеким простором...
–Вони не спокусяться, бо не зрозуміють. Тому що вони всі сліпі, вони не знають іншого щастя.
–То що ж їм робити? Це, по-вашому, благородно: розривати їм душу розповідями про реальність, якої вони ніколи не зможуть сприйняти? (...) Своєю істиною ви хочете зруйнувати їхній світ, їхній сталий близький простір – і показати галюцинаційні ребра вашого далекого простору. На що ви хочете перетворити їхнє життя?

Але тепер Габр відчував справжній жах, бо він знав: те, що йому зараз може відкритися – воно ні на що не схоже. Навіть більше: можливо – він раптом злякався, що помиляється, – перед ним нічого немає... Уперше з подивом він виявив у собі почуття, яке спопеляло його зсередини, – сприймати далекий простір, жити в ньому. Стоячи обличчям до вітру, він молився, щоб далекий простір – навіть найжахливіший, найпотворніший – був. Хай це галюцинація чи хай там що, але хай він буде. Нехай він буде!

Інакше, як йому здавалося, він помре.

–Але ж це правда. Увесь цей жах – правда.
–Що – правда? Ваші почуття?
–Ні. Я бачив труби, дроти, сталеві балки. Усе це правда.
–Припустимо, це не ваше марення, а правда. Хто це, як ви кажете, бачить?
–Ніхто.
–Отже, всього цього і немає.
–Але ж є. Є! Я не можу відмовитися від того, що є.
–Послухайте, молодий чоловіче. Так звані жерці істини – найстрашніше, що може бути. Заради своєї істини вони готові зруйнувати світ.
–Це не моя істина. Це істина сама по собі.