спека
пилюка
з̶л̶о̶ї̶б̶у̶ч̶и̶й̶ квітучий донбас
чому знову вертаюсь сюди, як додому
чому мені тут спокійніше

я ще ніколи не бачив стільки комах. мухи. комарі. мошки. бджоли, оси. джмелі, трутні. оводи – і сотні інших невідомих мені видів. повітря неначе живе. воно дзижчить і налітає на мене, залазить під окуляри й відволікає від писанини, що за неї ледве змусив себе нарешті сісти; ніби я сам не знайду, чим себе відволікти; ніби не це я роблю вже котрий місяць поспіль – відволікаюся й не можу записати жодного рядка. щось постійно крутиться в голові, інколи навіть мимоволі злітає з язика – але щось інше буквально не дозволяє мені писати. голова тріщить – вона переповнена ідеями, думками, образами, але вони ніби замкнені там, і я намагаюся шукати ключ, і от навіть почав щось писати, приміряючи текст до замкової щілини; а раптом підійде? раптом відімкне й звільнить? я пригадую, що в дитинстві вмів відмикати деякі замкнені двері за допомогою різних підручних предметів – шпильок там, булавок чи ще якоїсь тонкої хуйні; присягаюся, що ніколи не використовував це вміння зі злочинним наміром, однак пригадую, як ми таким чином пробралися в підсобку трудовика й побачили в нього на верстаку почату пляшку горілки; але ж остолопи — залишили пузир трудовику; треба було забирать; але шо вже тепер. трудовик дуже дивувався, що забув замкнути підсобку на ключ.
текст-відмичка; текст ні про що й про все одразу; текст про повітря, переповнене комахами; ви знаєте, як кусається овід? він вгризається у шкіру, і в цю прогризену дірку одразу ж відкладає яйце. от же ж яка мразь. а корів як мучить: ви бачили корів, що і їхніх тілах оводи відклали яйця? ні, мабуть, цей ключ не підходить.
текст про чотирьох кошенят, які сплять на ящику з бк, зручно вмостившись одне на одного, і тут приходить мама – попеляста котеса з мудрим і втомленим поглядом – і застрибає на ящик до діточок, і вони одразу присмоктуються до мамки; вона по черзі вилизує їх, а потім вони вп’ятьох намагаються вмоститися на тому ящику; один зісковзує з ящика, потім застрибає назад, і всі починають розгублено й кумедно крутитися навколо одне одного, і мамаша вже не витримує й тікає невідомо куди; кошенята знову влягаються спати.
текст про мій взвод, якого немає; взвод, який закінчився. натомість є свіжі мобіки, щойно з навчань у британії; пару днів тому проводжав їх на нуль – туди, де ми з пацанами взимку давали підарам прикурити, а потім усі по черзі повилітали зі строю; у той ліс, що забрав князя й масона, і ще купу людей з інших підрозділів, із якими я не встиг навіть познайомитись – кого там тільки не було, в тому лісі; хто там тільки не залишився; не звикайте до людей, пацани – щоб потім не було боляче; ну і ще кілька порад, як не здохнути на першому ж виході; не те, щоб я інструктор охуєнний, але за цей рік чогось та й навчився; і якщо хоч комусь допоможуть мої душні поради – можна вважати, що недарма я тут, поламаний, сиджу.
ліс. скоро ви все побачите. весь цей пиздець.
якось ми приїхали на задачу, і нас накрили артою прямо на точці вигрузки, поруч із еспехами іншої бригади, теж дшв, здається, але й нацики поруч окопалися. словом, купа народу зібралася, нашуміли важкою технікою – і чого по них не йобнуть. у групі сходу один трьохсотий і два контужених; ще трьохсоті в іншій групі; і на позиції; і ще той чувак, да – тіп з іншої бригади; він мовчки сидів біля бліндажу, спершись на на сосну, я не бачив його обличчя за деревом; хтось гукнув, щоб він сховався, але він не відреагував; він і далі мовчки сидів, спершись на сосну. у нього не було голови. інша бригада, позивного не знаю; чийсь побратим, чийсь син – єдине, що напевно можу сказати. ми застрибнули в окопи, щоб перечекати обстріл; прилетіло ще кілька разів — зовсім поруч; нас притрусило піском, а контужені ледь не заригали пацанам бліндаж; зрештою їх евакуювали разом із іншими трьохсотими, а дві наші групи з’єднали в одну. по-хорошому, нас би відвести як небоєздатний підрозділ, чи бодай дати підкріплення – але ж ми не шукаємо легких шляхів: обстріл вщухає, і ми вирушаємо вперед; через триста метрів по нас починають стріляти; ми розгортаємось у бойовий порядок і відкриваємо вогонь у відповідь;

повільно просуваємось уперед: до нашої точки ще метрів сто; ми наближаємось і періодично відстрілюємось; раптом невідь-звідки з’являються два ссошника зі снайперськими гвинтівками й починають прикривати наше просування; звідки взялися – чорт його знає; одне слово – тихоприйшовтихопішов.
зайнявши новий рубіж, ми одразу ж починаємо копати: гола й рівна галявина — не найкраще місце, треба зробити бодай мінімальні канави на випадок артобстрілів. але арта заткнулась, тож можна видихнути;
нас ще кілька разів накривають автоматні й кулеметні черги, ми теж не мовчимо. починає сутеніти, чекаємо групу, яка триматиме взятий нами рубіж; ось і вона: бажаю здоров’я; з дев’ятої до третьої – підари; копайте; копайте, блять, якщо хочете жить; удачі вам, мужчини.
і ми відходимо на точку вигрузки, в нас над головами свистять рожеві трасери, даруючи святковий настрій – ми виконали завдання і їдемо на базу.
текст про втомлених кошенят, що курять на бетері й сміються.
текст про комах, що відкладають у людях свинцеві яйця.
текст-відмичка до голови, повної війни.
текст ні про що й про все одразу.
по-іншому якось не виходить

чогось згадав, як винничук рекламував свою книжку фоткою тої книжки на тлі зруйнованого будинку десь у бахмуті.
чого згадав – не знаю хоч ти трісни; але чогось так весело стало, шо прям от лежу і улибаюсь.
а навколо всі хроплять. десантники. завжди перші. а мені чогось не спиться.
їбать дура – я ж таблетку не випив.
от щас вип'ю таблетку, ще трохи поулибаюсь і засну. а за три години – підйом.
добраніч.
ну і книжку мою купуйте, раз таке діло.

якось маша б. сказала, що мені краще вдягнути окуляри, бо в мене "очі якісь занадто великі" – страшно їй, мовляв. із тих пір я трохи комплексую – мені постійно ввижається, що з моїми очима щось не так, що вони якісь страшні чи чорт його знає; і це, до речі, суголосно з тим що говорили більшість моїх жінок, включно з теперішньою, що вона, сподіваюся, буде останньою; всі вони говорили, що спершу мене боялися; та й таке – я лякаю людей (принаймні, жінок); – які емоції викликає у вас мітров? – страх; шикарно. а, згадав ще, як ми з мамою маші б. курили на балконі на гоголівській (її ще не перейменували?) – ця квартира, де я свого часу був, можна сказати, регулярним гостем – ми курили на балконі з мамою маші б., і, скоріш за все, щось пили, і вона мені сказала, що в мене "злий і відразливий погляд", і що в моїх очах безнадія і ще якась хуїта; словом, комплексую трохи від того всього, от і ховаю очі за окулярами; а як вони на сонечку напечуться, стають зовсім чорними – ото вже взагалі заїбись: моїх очей не видно, я можу непомітно переключати увагу з обличчя співрозмовника на котів, які чудять посеред двору якусь хуйню, або на гусей (чи качок, чорт його знає), які раптом синхронно витягли шиї та всрато повивертали голови кудись убік, звідки я лиш за кілька секунд (!) почув гучний звук виходу арти; передчули, ніхуя собі – от вам і гуси (чи качки, чорт його знає); гуси-лебеді – читали в школі це гамно? – я теж не читав; кажуть, вони й рим колись так урятували, влаштували кіпіш у храмі – гуси-гуси! – га-га-галли! словом, можна про що завгодно думати, головне – не забувати кивати й ворушити бровами;
ховаю очі, словом. може дарма. тим паче, що маю контактні лінзи. але не сильно й потягаєш на війні ті лінзи. хоча в чорного були якісь особливі, які він вдягав на нуль і запросто міг не витягати по кілька днів; ніде таких не бачив; він був у тих лінзах на штурмі дубів.
то був наш перший штурм – до цього взвод сидів у позиційці, і всі на повному серйозі думали, що ми до кінця війни протусуємось у цих затишних посадочках неподалік від траси ізюм–слов'янськ; ого, пацани, а ви шо, вікіпедію не читали? там дуже детально описано, що таке десантно-штурмові війська; і що таке 95, теж детально описано; я от ще минулого літа почитав, поки в оуні хуйньою маявся; як я потрапив в оун – то окрема історія, а зараз буде історія про те, як я нарешті звідти з'їбався – коли до нас із пацанами нарешті почало доходити, що нас десь найобують, і ми почали шукати інші варіки, як потрапити на війну; у червні каспер списався з нашим спільним знайомим, якому фартонуло раніше звалити з оуна, і який давно був офіційно оформлений у 95, і він покликав нас до себе; тоді-то я й почитав, що таке дшв, і що таке 95 – і звісно ж, трохи прихуїв, але інших вариків на той момент не було, а на війну ну дуже вже хотілося – і тому ми з кількома хлопаками різного віку і вдачі стрибнули в касперів бус і дьорнули з запоріжжя на донбас; там була купа колишніх оунівців, з якими востаннє бачився в києві ще навесні 22-го (чорний був якраз одним із них, хоча я наглухо не пам'ятаю його в києві; не пам'ятаю й покійного масона, хоч він там теж був; а от покійного князя пригадую); але найголовніше – там була війна, і була можливість потрапити на війну за спрощеною процедурою. ця процедура полягала в тому, що тебе один раз завозять з групою на нуль, і якщо ти витримав, не обісцявся й хочеш ще (а якщо ти витримав і не обісцявся, то ти по-любому хочеш ще); ну й само собою, якщо ти не скалічився й не задвухсотився (бувало й таке) – тоді ласкаво просимо до зсу. таке от неоплачуване стажування без соцпакета: дивись уважно, копай глибоко, стріляй упевнено – бо раптом шо, жодних виплат твої рідні не отримають; так, держава за твій труп не платитиме; у держави є багато інших трупів, за які треба платити.
наше з футболістом стажування дещо затягнулося – ми провоювали таким макаром два місяці, перш ніж нас офіційно оформили в бригаду (вручивши тимчасові воєнніки на автобусній зупинці десь під славіком, ахах);

і ми з футболістом теж ходили на той штурм, хоча взводний перед виїздом сказав нам, що оскільки ми не оформлені, то можемо відмовитись іти на штурм, а ми такі з футболістом переглянулися – якого це хуя ми відмовимося йти на штурм, якщо ми для цього сюди й приїхали; я ж недарма тоді почитав, що таке дшв і що таке 95, а вариків інших не було, тож я ще тоді почав морально готуватися до найгіршого, хоч усе одно зрештою виявився не готовим. ну тобто покатавшись пару разів на нуль у моднячому козачку, посидівши на еспешці й посьорбавши на світанку гарячої кави біля затишного бліндажика, власноруч викопаного та дбайливо облаштованого, я й справді майже кайфонув від такого екстремального відпочинку – писав вірші й відосики, угорав із хуйні з пацанами, іноді дискутував із чорним про майбутнє україни, вчився за звуком прильотів розрізняти калібр снарядів; і мене майже не збентежило, що протягом тижня на початку серпня нас ганяли по полігону, як сидорових кіз; ми повзали, бігали, розгорталися в бойові порядки, повторювали такмед і стріляли з купи різної зброї; усе було як у фільмі "солдат джейн" – хіба що без солдата джейн; мене майже не збентежила ця муштра, я просто чекав, поки вона закінчиться, і я поїду у свою затишну посадочку; виявилося, що нас готували до нашого першого штурму, а потім виявилося, що всю нашу підготовку можна запхати в сраку, бо все пішло не за планом, бо артпідтримки не було, бо розвідка проїбала укріпку; бо група, що заходила з флангу, потрапила під кулеметний вогонь; ми йшли по центру і в перервах між перестрілками й вибухами чули в рації уривчасті крики: чорний триста! аір триста! чорний двісті! шеф двісті! шахтар триста! мішаня двісті!
звучить ніби якийсь спорт. змагання. гра. підсумки якогось конкурсу. бали від журі; у кого більше – проходить у наступний тур, у кого менше – програв.
знову починається пустослів'я, метафори; літературщина, яка ніфіга не пояснює, що насправді відбувається. пояснює історія. чорний був істориком. чи юристом? як я міг забути? але юриспруденція теж пояснює. ще психологія з біологією пояснюють; екологію сюди ж – зриваючись на крик пояснює.
а література що – література має фіксувати; принаймні, зараз.
зовсім без рефлексії, звісно, не вийде. але це побочка тексту. автотерапія.
а вам воно не треба – оце моє ниття про те, як я ненавиджу війну й водночас чахну без неї.
гортайте далі

поїзд, що відбуває з запасної платформи.
поїзд, якого немає на вокзальному табло.
поїзд, що рухається не за графіком.

поїзд здорової людини.

поїзд, у якому чай із кавою подають у необмеженій кількості – ще й цілком безплатно.
поїзд, де місце для куріння показує сам провідник.
поїзд, де замість квитка – написана маркером на руці літера "в" або "н", залежно від стану пасажира (мені написали "н", бо я досі ходжу з милицею).
поїзд, обладнаний пандусами.
поїзд із вийнятими боковухами, щоб міг проїхати інвалідний візок.
поїзд із плямами крові на залізничних простирадлах (я все дитинство спав на таких простирадлах, бо мама працювала провідницею на "укрзалізниці").
поїзд із налбуфіном і трамадолом.
поїзд із непарною кількістю кінцівок на борту.

але з непарною кількістю –
це кожен знає –
на цвинтар не ходять,
а це означає, що похорон скасовується;
принаймні, на ці десять годин дороги
похорон скасовується.

поїзд здорової людини.

це мав бути пост на підтримку лізи жарікової – поетки, піснярки, активістки, захисниці, пораненої сьогодні під бахмутом.

а вийшло як завжди.

тримайся лізо,
зараз ти – найсильніша людина на планеті.

номер картки для допомоги залишу в коментарі

усіх зі святом. маю честь.
#17_65

ЛЮБОВ, СМЕРТЬ І ЖИТОМИР

а такого ви мене точно ще не бачили. бо я й сам себе такого ще не бачив – а отже й ви не могли; хіба що я міг вам наснитись у такому вигляді, але тоді раджу звернутися до спеціаліста.
чудеса з людьми робить десант.

однак я в житомирі. не питайте, як я сюди потрапив – колись я й сам розповім, наскільки всрато в нас працює військова медицина. ні, я не про парамедиків(кинь), які, буває, коять біблійні дива під обстрілами на нулі; і не про екстрених хірургів(инь), які – часто теж під обстрілами – у конвеєрних масштабах штопають пацанів на відтяжці; про відчайдушний подвиг цих святих людей ще неодноразово, я певен, повідають музи. я ж саме про тилову військову медицину – про дубовий похуїзм і некомпетентність, замішані на совковій бюрократії; про явно аб'юзивний характер стосунків "лікар–пацієнт" у всіх без винятку військових шпиталях; про те, як я сам уже кілька місяців потерпаю від усього цього пиздецю.

от учора, наприклад, у пошуках травматолога я відвідав кілька адміністративних центрів нашої держави.

але є й плюси – зустрів у житомирі шрама і ярему. з розвідосом шрамом бачилися востаннє більше місяця тому – на влк, десь у пизді на гвозді дніпропетровської області. а з навідником бехи яремою і взагалі – взимку, в лісі, на якомусь черговому штурмі; тоді його беху підари впритул розстріляли з рпг, і в думках ми з пацанами навіть встигли його поховати;
аж раптом навесні мій заштопаний денчик – його теж сьогодні побачу вперше за довгий час – надсилає відос, де цей гірський лось мчить його звивистим плаєм у своїй розйобаній розмальованій ниві.
та ще коняка – яремина нива. я теж їздив у тій ниві, без фар і без доріг – коли в магаз по енергетики, а коли й посеред ночі, під обстрілами – розувати підарську беху; як мені інколи не вистачає цього екстриму: ніч, темрява, навколо лягають міни, а розбитими дорогами гасають на джипах такі само відбиті зброяки; і силует бехи на узбіччі, що поруч із нею, підсвічуючи собі ліхтарями, мудохаються троє – навідник, мехвод і поет; і ми скручуємо добрячий шмат гуслі, трохи досліджуємо підбиту й цілковито обгорілу беху, наглухо задраєну згори, а значить – екіпаж згорів у ній живцем; а от піхота могла врятуватися – задні люки відкриті; хоча, люки могли відкрити й наші – уже після того, як машина вистигла; та й бмп часто жартома розшифровують як "братня могила піхоти"; та й взагалі приємніше думати, що якісь козаки заживо підсмажили з десяток підарів; головне – мимохіть не подумати про те, що так само яскраво горить у цих радянських бехах і наш український десант; бо ця думка гнітить, як і інші думки про мертвих українських військових; мене мутить від думок про мертвих українських військових, ну тобто не від думок про загиблих побратимів – звісно, це завжди боляче, але, по суті, все ж вітально – а саме про загибель солдата, в усій її фізіології й невідворотності; якось пацани знайшли на якомусь підарському тг-каналі фото напіврозкладеного тіла нашого мішані, що разом із тілом нашого чорного три тижні пролежали в посадці під серпневим сонцем, поки ми змогли їх нарешті забрати; це один із тих тг-каналів, по-любому знаєте, де підари викладають фото мертвих українських солдатів і сміються з них (попри всю асиметрію, ця війна буває на диво дзеркальною); я не став дивитися те фото; і я не став дивитися нашуміле відео страти українського бійця; і я не уявляю, що відчуває людина, яка змушена спостерігати крізь об'єктив камери дрона відстріл цілої позиції сил оборони підарською шг; а ще мене мутить від фото накладання пахового турнікета, які періодично спливають у фб; і цей закривавлений жетон нацгвардійця, що ви вже кілька днів тягаєте фейсбуком, із кожним вашим репостом дедалі сильніше шатає мою менталку (але ви самі обов'язково дивіться – декому з вас це корисно; і читайте – правильні речі козак написав; і, звісно ж, репостіть, щоб інші дивилися й читали – і далі передавали; я потерплю, чого вже там);
ненавиджу думати про фізичну смерть; не бачу, як ґрінвей, поезії у гнитті;
нема там чого оспівувати: смерть – це кінець;
а на війні це ще й завжди раптовий і неприродний кінець;
завжди несвоєчасний кінець;
кінець, за яким нічого нема, окрім гниття й перетворення на землю.
денчик говорить, що перед кожним виїздом він прощається з життям;
а я от думаю – якого хуя взагалі?
як можна прощатися з життям перед виїздом? ти ж не вмирати їдеш, альо;
ти ж за майбутнє тут їбашишся – у тебе ж цицьки нареченої на заставці в телефоні;
прощається він;
як ти можеш воювати, попрощавшись?
тебе ж там ждуть, гусь!
куда ти, сука, прощаєшся?
з ким ти, блядь, прощаєшся?
не розумію.

бракує цього екстриму – хоча тоді ця ідея мені ну зовсім не сподобалася; але відмороженість яреми й хитра посмішка сірого спокусили на захопливу різдвяну пригоду;
і я всю дорогу матюкався як зеесушник,
а сірий всю дорогу сміявся,
а ярема то мовчав, то цитував радянську приблатньонну естраду,
хоч можливо, це був радянський блатняк, припопсований для розширення ауе-авдиторії.

і от ми з яремою абсолютно випадково зустрічаємося в абсолютно рандомній житомирській квартирі, куди я, злинявши в самоволку з лікарні (тільки тсс), заїхав навідати іншого дружбана; хоча не зовсім і випадково, враховуючи, що житомир кишить десантниками, і вони часто взаємодіють один із одним у питаннях оренди житла.
тож не дуже й випадково – але від того не менш приємно. відчуваю, що протягом цих кількох днів відбудеться ще кілька теплих здибанок – декого зі взводу я не бачив із минулої осені.
а ще спробую порішати питання з убд й недонарахованими виплатами за кілька останніх місяців. але це вже нотатки чисто для себе – нашо вам ця моя бухгалтерія.
хоча, якщо вже на те – кидайте номери військових юристів, що працюють за красиві зсушні очі чи бодай не за всі зсушні гроші; заздалегідь вдячний.
країну готовий захищати безплатно.
а от державі, що навіть тут намагається мене наїбати – не хочеться дарувати жодної гривні. але це я вже шось демагогію розвів; перемикаюся.

пощастило з лікарнею – поклали в цивільну: палати на трьох, у кожній – окрема вбиральня з душем; я навіть у кіно не скрізь таке бачив; до речі, про кіно – в палаті висить плазма, яка показує другу "місію нездійсненну" – так, ту саму, найугарнішу – з купою слоу-мо, джон-ву й підсмалених голубів.
і персонал у лікарні золотий – дбає, піклується; навіть, бляха, лікує – я вже й забув, як воно;
одне слово – вдячні цивільні люди: санітарка позичила мені всі шмотки з фотки нижче, включно зі шльопками, шкарпетками (житомирськими ж!) і барвистими труханами з написом "super dad"; військову форму – а ще чохол від бінокля, який ще з зими штиняв котячими сцяками – я віддав іншій санітарці для прання;
а інша санітарка розвозить палатами сніданки, обіди й вечері; я відмовляюся – апетиту, як і раніше, немає – але дякую.
вони бачать у мені сина; і звертаються оцим огидним ейджистським "синочок" – але що вже тут вдієш.

а молоді гарні дівчата майже не говорять – лиш мовчки заповнюють папірці.
а молодий гарний лікар не схотів чекати результатів фізіотерапії й збирається завтра розрізати мою руку.
це буде моя перша хірургічна операція за тридцять один рік (якщо не рахувати швів, накладених на розбитий лоб у віці двох років; я чомусь на диво гарно пам'ятаю сам процес штопання лоба й мамин кораловий светр у стразиках; а як розбив лоба – наглухо забув, такі справи).
сподіваюся, наркоз буде місцевий – цікаво було б залишитися при тямі й зазирнути в середину себе.
руки, принаймні.
бо я досі не бачив жодної своєї кістки – хіба що зубні, але це не рахується.

і наостанок про сам житомир.
я вперше тут настільки глибоко – і маю дещо сказати:
1. житомир усе-таки існує, скільки б лажневський не переконував мене у зворотному;
2. нікому від цього не легше.

вночі читав на вікіпедії статтю про наші сльози – дуже цікаво було дізнатися про їхній хімічний склад, про фізіологію процесу; коли люди виділяють сльози, а коли – плачуть (бо це не одне й те саме); які є типи сліз; щось раптом стало цікаво – от і читав собі.
а потім, десь ближче до першої ночі, побачив оголошення від pen ukraine, що віки амеліної більше немає серед живих.
спробуйте порахувати, скільки літераторів загинуло на нашій війні; або під час війни; або на брівці ями, зі або під час ділової зустрічі в кафе – від російської ракети;
амеліної більше немає серед живих; потужної літераторки, організаторки, засновниці нью-йоркського літературного фестивалю “справжні імена, справжні історії.
віки амеліної – яка завжди була дуже активна на фб – саме тому я знав, чим вона займається, зокрема й про презентацію окупаційного щоденника вакуленка-к. на книжковому арсеналі.
вакуленку-к., якого росіяни вбили на окупованій харківщині навесні 2022 року, позавчора – 1 липня – виповнився б 51 рік. навкололітературна бульбашка того дня багато говорила про володю: обговорювали щоденник, життя в окупації й догляд за сином, ділилися архівними фотками й творчістю володі. того дня він ніби пережив свій ренесанс.
ренесанс, який відбувся переважно завдяки вікторії та її титанічній роботі.
і вікторія ніби сама мовчки сховалася в тіні – тихо й скромно поступившись володі місцем на сцені.
віддавши всю сцену володі, слухала ваші молитви й боролася за життя. а може, і не боролася.
не вірю в містику та іншу подібну хрінь, але й справді від усіх стрьомних збігів і випадковостей, пов’язаних із цим щоденником.
от хоча б передмова вікторії: “збувається мій найгірший страх: я всередині нового розстріляного відродження” – ви, звісно ж, у курсі, звідки ця цитата; днями моя бульбашка багато говорила про володю вакуленка-к.:, і смерть навесні 2022 року від рук російських окупантів; і про рукописний щоденник, який володя закопав у саду 23 березня 2022 року, невдовзі перед людини викраденням; щоденник, який
бач, я всім кажу; мене звуть краматорськ, і я – одне з найприкольніших міст україни: тут чисто, затишно, гостинно; автошляхи регулярно оновлюються – хоч і ракетами нас періодично кошмарять, а все ж сиділи тут з 2014 року – як у мамки під пазухою – ще в XVII ст, коли по крамі торський проходила межа війська запорозького низового й московського царства – йобані очі, як же мені пощастило в 2014 году подружитися з правильною компанією; перейти на світлий бік сили – це ще тільки початок – милий-стародавній крамік знову справжньою столицею, “кромою на торі” (“крома”, що пролягає річкою торець), а фортеця тор – сучасний слов’янськ – і фортеця бахмут – сучасні руїни –
знову стримують навали з дикого поля,
краматорськ – знов – корона українського сходу.
і тут же, на сході, є невеличкий капа
лють і ненависть на стиглому серці колосяться –
тільки на колосках борошниста отруйна роса –
це для колоса – смерть
і врожаю не буде – голодна зима –
і підйом восени усієї води
важкої води – лють і ненависть, вкотре – і знову,
а скільки ще після. а скільки ще, господи (?) 0? ≥0? ∅? – потім?
щоправда, тепер – якась інша і лють, і ненависть
ця смерть мене просто розірве на хрест
лють і ненависть – підступне й раптове безсилля
зі мною таке ледь не вперше –
за всі дев’ять років війни;
лють і ненависть, закуті в безсилля таке,
що очі по вінця наповнюються рідиною –
і геть через край – велика вода – важка, як безсилля,
гіперсекреція слізних залоз – велика вода –
велика й важка, наче чорна сльоза,
наче повні кишені
наче от – я поет по коліна в воді
от і списки розстрільні я поки не в них
ну, точніш, не знайшов; витірай свої сльози – і
люди, що не читають вікіпедію, називають їх плач
люди

бабуся Казібе з вулиці Стрижевських
продавала цигарки поштучно
малолітнім керченським пиздюкам
ми прибігали до яскраво-зелених воріт
і щосили горлали – бабкатя!
а іноді двічі – бабкатя! бабкатя!
ворота ледь-ледь прочинялися
і на світ визирала блакитна рука
ми складали монетки в шершаву долоню
долоня одразу ж зникала
натомість з'являлася друга
з двома чи трьома цигарками

а інколи виходив дід – її чоловік
і це означало що бабуся Казібе захворіла
у такі дні він сам продавав нам цигарки
хтось розсипав очі
його сивим лицем
може навіть він сам
а як потім збирав
то одне загубив
під лоб закотилося
там і лежало
ніколи на нас
не дивилося

27.05.2021

#загально_національна

колись ти повернешся
казали вони
колись ти переможеш
казали вони
а потім
у високих травах ховаючись
домовлялися про мене
без мене
шукав – аж порізався
пирію пагінцем
боляче
велика червона краплина
на безіменному пальці
злизав – нова виросла
і знов
і знов
–
багато їх
та колись таки закінчаться
прозорість – близько

геть учора
гуляв берегом а там
самі лиш мертві медузи
і тихі безіменні риби

13.07.2020

текст із книги "голос україни"

https://books.lutasprava.com/index.php?route=product/product&product_id=212

КРОКОМ РУШ

ще свічка наша не згоріла
ще наша молодість при нас
то чого ж губимось у темряві
ніби монетки в піску
ніби черешні
у траві

сядь під деревом
лови пташині співи
жовтою головою

синьою шиєю
стусани старшого
пиздобрата

лисий кіт підбіг
а в нього з дупи
арабатська стрілка стирчить

погладь кота
і на війну
кроком руш

13.07.2020

текст із книги "голос україни"

https://books.lutasprava.com/index.php?route=product/product&product_id=212

ЖИТОМИРСЬКИЙ ТЕКСТ

а сьогодні була днюха нашого шахтарика, відданого оунівця родом з єнакієвого/
кілька разів пораненого штурмовика/
любителя пошмаляти з рпг по підарських танках, бо такі наглючі стали, що ледь не на позиції до нас заповзають; а за ними штурмова піхота – і починається перша світова;
ну то таке – я його вже особисто привітав, але в мене така епічна фотка є, що гріх не поділитися: ось тут він тримає гармату бетера, шоб не відвалилася – настільки незамінний юніт.

а ми саме верталися зі штурму чергової посадки десь під сватовим, і все пройшло більш-менш гладко – і підари самі втекли, і ми трофеїв набрали дай боже, тут уже навіть я не втримався – хоч раніше й гидував – а розжився хорошим літровим термосом, з якого чомусь пахло горілкою, але то хуйня – чи ж я горілки не пив – а термос хороший, і послужив гарно; а може, і ще послужить, бо шось дивлюсь я на весь цей верден на півдні – і вже ніхуя ні в чому не певен – і це ж я єдиний оптиміст у нашій банді – всі дивляться на мене поблажливо, як на потішного додіка, що й сам збирався десь так у липні напитися води шоломом з чорна моря – а тепер якось і не знаю, чи не знадобиться знову термос у блядському лісі під кремінною;
але тоді все гладко було: покисли в затоплених бліндажах, перемерзли як суки, щось прилітало трохи – але то хуйня; зато – теплаки, приціли, радєйки; ріжки, набої – вічний дефіцит, а тут люкс – мощна підарська бронебійка (пробиває підарську плиту, тоді як наша куля й сліду на ній не лишає); гранати, олівці, одноразки; величезний ящик тротилових шашок – ото вже лис награється; шмотки, мєлочуха всяка – термос хороший, знову ж таки, літровий; смердить горілкою, правда, але то хуйня – чи ж я горілки не пив – аби, сука, знову не знадобився.

закріпилися, переночували, дочекалися зміни – пливемо на базу; дощ і вітер у морду, обабіч, як завжди, щось прилітає – а я сиджу на башті, знімаю відео й фотографую – тоді я певен, що це важливо. у цьому я й зараз певен – шкода тільки, що знімати нема чого – до кінця літа я застряг у житомирі без жодної суспільної користі. намагатимусь принаймні вести регулярні записи й робити вигляд, шо я письменник.
письменник на резиденції.
ти ж скиглив, мітров, що не можеш по резиденціях кататися, як ті, хто поумніше – на тобі резиденцію; ну в житомирі, але шо вже зробиш; зрештою, потужний літературний осередок; тут поезія буквально проростає з тріщин в асфальті; поезія налипає на берці, які тягають тут хіба що на стройову – хоча й це не обов'язково; поезія – і химерна проза, звісно ж.
нарешті з гаджій кофа поп'ємо – бо ще чорті-коли домовлялися, та шось не зрослося (чомусь у мене останнім часом часто не зростаються зустрічі з людьми; раніше такого не траплялося; просто неможливо було собі таке уявити; а тепер от).

так шо отак – житомирська д‌е‌с‌а‌н‌т‌н‌о‌-‌ш‌т‌у‌р‌м‌о‌в‌а‌ літературна резиденція.
в ідеалі протягом резиденції я мав би створити якийсь текст – це ж ніби як головна умова перебування на резиденції.

нехай цей текст почнеться з привітань із днюхою нашого шахтарика.
ось він на фото – тримає гармату,
шоб не відвалилася.
це жарт, раптом шо.
все там норм із гарматою

мені дуже подобається проза мілана кундери; не розумію, як вона взагалі може комусь не подобатись, і ще жодної такої людини не зустрічав; усі люблять кундеру.
як можна не любити кундеру.
така стильна, респектабельна проза; але водночас хуліганиста, розкута, смішна.
непозірний – на відміну від того ж еко, чи павича, чи, прости господи, набокова – постмодернізм; а може, й інтуїтивне намацування чогось іншого; чогось наступного.
кінематографічність текстів, що одразу постають в уяві як артхаусні фільми нової хвилі зі східноєвропейським абсурдистським колоритом.
вежа зі слонової кістки, розписана гаслами празької весни.
соціалізм із яскраво нафарбованими губами.
трагедія центральної європи.
сміх. забуття.
безсмертя.
інші абстрактні іменники, якими він називав свої тексти.
але якось не повертається язик назвати його улюбленим письменником – чи бодай одним із;
бо розумом ніби й кайфонув – а в душі не прижилося;
навіть із найкрутішими письменниками буває;
а кундера саме з таких

У листопаді 1956 р. директор Угорської агенції новин, незадовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, сповістив жителів усіх країн, що розпочався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами: "Ми готові вмерти за Угорщину та Європу" <...>.
Директор Угорської агенції новин хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Європи. Він був готовий умерти, щоб Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Європи.
<...>
Фактично у Франції, як і в Америці, вважали, що на карті під час вторгнення не було ані Угорщини, ані Європи – тільки політичні режими. Ніхто б ніколи не подумав, що Угорщині як такій загрожує небезпека, ще важче було зрозуміти, чому угорець, зустрівшись зі смертю, звертався до Європи. Хіба Солженіцин, коли викриває комуністичне гноблення, вбачає в Європі фундаментальну цінність, за яку варто віддати життя?
Ні. "Вмерти за власну країну і за Європу" – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві.
<...>
У Центральній Європі, на східному кордоні Заходу, кожен народ завжди <...> особливо виразно відчував російську загрозу. <...> вона [Росія] намагалася стати "світовою монархією", шукала світового панування. "Російська всесвітня монархія, – писав Ф. Палацький в 1848 р., – становить величезну небезпеку <...>".
Палацький вважав, що Центральна Європа повинна бути сім'єю рівноправних націй, кожна з яких, поважаючи інші нації, забезпечивши собі надійне існування під захистом сильної, об'єднаної держави, могла б також плекати власну індивідуальність. <...>
<...> ніщо не могло бути таким чужим Центральній Європі, з її любов’ю до розмаїття, як Росія – одноманітна маса, що все уніфікує й централізує, сповнена рішучості перетворити всі народи своєї імперії (українців, білорусів, вірменів, латишів, литовців та інших) на єдиний російський народ (або, як зазвичай висловлюються <...>, в "єдиний радянський народ").
<...>
Доля Росії <...> чужа нам, ми не відповідаємо за неї. Вона тяжіє над нами, але не є нашою спадщиною. <...> “Вона [російська література] завжди лякала мене. Навіть сьогодні мене жахають деякі твори Гоголя та все написане Салтиковим-Щедріним. Я волів би не знати їхнього світу, не знати, що він коли-небудь існував”.
<...> На відстані цей світ зачаровує та приваблює, але коли він замикається навколо нас, то відкриває нам свою страхітливу чужорідну сутність.
<...>
Росіяни люблять називати все російське слов'янським, щоб пізніше називати все слов'янське російським", – зауважив у 1844 р. письменник Карел Гавлічек <...>.
<...>
Незважаючи на лінгвістичну спорідненість, чехи та росіяни завжди занадто по-різному дивилися на світ і не мали ані спільної історії, ані спільної культури. <...> взаємини між поляками та росіянами завжди зводилися до битви не на життя, а на смерть.
<...>
Джозефа Конрада завжди дратував ярлик "слов'янська душа", який любили навішувати на нього через польське походження. <...> Я теж не знаю нічого безглуздішого за цей культ темних глибин, цього галасливого та порожнього сантименту до "слов'янської душі"<...>.
<...>
Тим не менш, ідея слов'янського світу стала загальноприйнятим поняттям світової історії. Тому <...> після 1945 р. об'єднання уявного слов'янського світу (разом із бідолашними угорцями та румунами <...>), виглядало цілком закономірно.
<...>
<...> якщо жити – означає існувати в очах тих, кого ми любимо, тоді Центральної Європи вже не існує. Або точніше: в очах своєї милої Європи Центральна Європа – це просто частина радянської імперії й нічого більше <...>.
<...>
<...> справжньою трагедією для Центральної Європи є не Росія, а Європа <...>, що за декларовані нею цінності директор Угорської агенції новин готовий був віддати життя – і справді загинув за них. Перебуваючи по інший бік залізної завіси, він не підозрював, що часи змінилися, і що сама Європа втратила віру у свої цінності. <...> що повідомлення, яке він транслював крізь кордони <...>, звучить надто старомодно, і його просто не зрозуміють.

Мілан Кундера.
Трагедія Центральної Європи.
1983

++
іноді мені здається, що європа ніколи нічому не навчиться. про угорщину взагалі мовчу