то шо там – ми ще любимо залужного чи вже нє? зовсім, зовсім інше хотіли ми від нього почути, скажіть?
а якби мене хто запитав – той закон президент мав би ветувати бодай через те, що за нього голосували шуфрич із бойком.
краще, звісно, було б ветувати нахуй шуфрича з бойком, але це я вже прям дуже багато хочу, да?
так шо сидіть і далі щолкайте клювами.
але зафіксуймо:
у грудні. дві тисячі. двадцять другого. блядь. року. шуфрич. досі. керує вашим життям.
ой, стривайте: моїм теж.
ну дякую, блядь

ЛЕГКОВАЖНА ВІДМІННИЦЯ

а я оце фільм глянув
легковажна відмінниця
о, бачив його
і я бачив. два раза
там така актриса главна красива
емма стоун. да, вона охуєнна
таке в неї обличчя
незвичайне
точно, незвичайне
на мою малу схожа
і фільм класний
не ґодар звісно
але і не проста молодіжна комедія
маскується під просту
але не проста
сценарій, діалоги, сама оповідь, інтертекст
а шо таке інтертекст
ну це така хуйня коли в одному тексті згадується інший
ну не лише текст
фільми тоже, картини там, музика
от тік-ток твій вчорашній
там якась музика грала, да?
ну да, калуш. а кстаті відос залетів, прикинь
сьогодні вранці вже сто двадцять було
о, заєбісь. і мої норм розлітаються
ну от коротше калуш – це і є інтертекст.
поняв. тобі треба вчителем у школі працювать
а я й працював
ги, я б тобі своїх дітей не довірив
а я б твоїх і не взяв
ну це раунд, не спорю
вийшли на подвір'я перекурити
а згори
емма стоун посміхається
і ніч
така тиха
ніби наші вчора
ще один склад їбанули
і видно
хоч голки збирай
треба малій подзвонити

2022

АНІ

груба коптить прямо в хату. мабуть димар забився. от сука
– протопи сосновими голками – баба всігда так робила
– і шо – помагає?
– а хєр його знає. попробуй.
о – дивися шо тварі роблять. тупо розбирають мій посьолок.
заходив учора пацик із іншого взводу. розповідав про життя і які гарні дівки у краміку і про одну особливо гарячу краматорську матусю і про те як же ж сука пива хочеться. показував руїни на ютубі
– а це моя школа – о.
ну то єсть – була моя школа
а це моя вчителька в кадр попала
у неї син – ми з ним в одному класі вчилися –
написав оце недавно. я навіть здивувався –
ніколи особо не общались– а тут на тобі
оказалось щас десь під авдіївкою штріх
чи сука йому там медом намазано чи я не пойму
у чотирнадцятому сєпарів ганяв
у п'ятнадцятому від договорняків охуївав
у шістнадцятому на промці їбашився шо дурний
у сімнадцятому повну жопу осколків додому привіз
а тепер знову в тих же окопах сидить –
ніби весь час тут був. приклеївся. ну не йобнутий?
знизую плечима. приклеїтися до авдіївки. от срань
– не знаю
– а ти б отак вдруге в цей пиздець вернувся?
– не знаю. ти ж вернувся.
– тому шо йобнутий. цікаво чи все з його жопи дістали.
погоджуюсь
справді цікаво
а цей далі
– о – глянь – моя хата. тупо рядом лягло. усі вікна повилітали
старики дві доби в погребі.
на двох
одна фуфайка
трилітровий бутиль огурцов
і ящик гнилих синеньких
і більше вопще ніхуя
хотів ще в лютому вивезти
так шо ти думаєш – уперлися рогом
не поедем – і шо ти з ними зробиш
вони ж тут усі непробиваємі
– ти ж сам звідси родом
– я звідси одразу після школи уїбав.
шо я – дурак чи шо – сидіть тут. здоров'я гробить. жизнь пройобувать.
працював. знімав хату під києвом
– під києвом?
– під києвом. іменно шо під києвом. там і пiдapiв зимою зустрів. с цвєтамі блядь
– невже в самому пеклі?
– ірпінь братан
– йййєба
– ага. кілька років тому ледь бабла в котлован не вкинув. як жопою чуствовав – нема вже тої новостройки. щас даже фотку тобі покажу – шо від неї осталося.
– а шо зйомна?
– теж нема. ніхуя нема братан. заберуть підари посьолок. за стариків страшно.
подивися – поламані сосни перекреслюють стежку в вишневий садок
подивися – над згарищем дим – це душа покидає будинок
якщо пощастить – то останньою
– а як ні?
– значить – ні
значить – жодної
голки соснової
ані сухої
ані торішньої
ані тієї гіркої що здуру в дитинстві жував
і потім ще довго плювався –
не віддавай ані голки соснової
тим хто прийшов у твій ліс
сосни ламати твої
ані
ані
ані
і

2022

сон розуму породжує чудовиськ

автор, його видавець і брат його видавця. люта зустріч десь на донеччині

СОНЦЕСТОЯННЯ

ми тут і не помітили а
нашої війни найдовша ніч
минулої ночі минула
відтепер і зима – весна
відтепер і сніг – абрикосовий цвіт
білий-білий – і лиш деінде
щось червоне
мабуть черешня
може навіть рання
може навіть мелітопольська
ще наїмося тієї черешні
стоячи по коліна в снігах
абрикосових

2022

нехай ця випадкова, але елеґантна алюзія на космічну одіссею проілюструє новину про наше благополучне повернення з триденного пікніка в цьому грьобаному лісі.
різдво відзначали кулеметними чергами по підарських дрг. найкращі у світі пацани цього разу натурально врятували мою сраку. розкажу пізніше.
холодно, важко і страшно.
але повертаючись на базу в кузові трофейного камаза, сміючись із ідіотських жартів одне одного й жартома посилаючи одне одного нахуй – майже на знак поваги – ми веселі, щасливі й далі готові на все.
втрачене й водночас віднайдене покоління – от ми хто.
з любов'ю, ваша ґертруда

РІЗДВО 2022

на різдво нас не крили артою
сама тобі стрілкотня
ну хіба що ще агс
прицільно плювався
перезрілими огірками
а вони засівали своїм насінням
кінцівки наших розвідників
двоє самотужки
свої стигмати
на евак понесли
одного
довелося тягнути
а ну ще танчик
ліс розбирав
але нас не дістав
з дитинства не люблю
огірки у святкових салатах

2022

ми з ним були знайомі ще з давніх давен – по щорічному маршу упа на покрову, по патріотичних рок-фестивалях, по революції гідності й по отих старих, ще притомних, лавках у парку шевченка.
ми не були друзями, мали низку світоглядних розбіжностей, і мені люто не подобався його стиль (як і йому – мій); я стібав його позірний радикалізм, а він – мій богемний алкоголізм. хоча може, це просто буяв дух конкуренції між двома молодими й до всирачки самозакоханими київськими розпиздяями, чорт його знає. під час нечисленних зустрічей ми постійно про щось сперечалися, неодмінно змагаючись у гостроті, іронічності й категоричності власних суджень. і завжди в підсумку кожен вважав переможцем саме себе. а взагалі можна було б і не плести всі ці складносурядні словеса й просто сказати, що ми з ним полюбляли мірятися хуями.

пригадую, багато років тому, одного холодного вечора я йшов із бібліотеки максимовича крізь похмурий і майже порожній парк шевченка – і зустрів там його. він був, здається, в капелюсі й пальті, зі своєю неодмінною люлькою й можливо навіть із якимось претензійним ціпком; і в компанії дуже ефектної дівчини. ми перекинулися кількома словами, разом покурили. а потім він раптом абсолютно безцеремонним тоном попросив мене пригостити кавою його та його супутницю. я спочатку здивувався, а відтак іронічно запитав, навіщо кликати на рандеву таких красунь, якщо не маєш грошей бодай на дві кави в парку шевченка.
за цією токсичною реплікою, що за неї мені й досі трохи соромно (не при жінці, мітров, тільки не при жінці – ти ж не хочеш щоб тебе так само панчнули в присутності твоєї жінки, правда ж? тобі не так уже й похуй, хто шо подумає, нє?) – а я за цією реплікою просто ховав майже маніакальний сором за власні, абсолютно порожні кишені; бо тоді я й справді був головним персонажем роману кнута гамсуна "голод" (шикарний роман, шикарна екранізація; вибачте, не втримався).

згодом наше спілкування цілком очікувано звелося нанівець. а він тим часом робив роботу, за яку сам я взявся лише цьогоріч. я дізнався про це, коли гортав його фейсбук кілька днів тому – отак, невідомо з якого дива згадавши про максима буквально перед виїздом на своє завдання. а повернувшись, дізнався, що він не повернувся зі свого. а завдання в нього, наскільки я можу судити, були яскраві. зокрема, він робив свій вагомий внесок у засівання бавовною прикордонних територій рф.

він у всьому й до кінця залишався ефектним засранцем – хоч і не в моєму смакові. і я хочу, щоб про нього пам'ятали. як і про інших – друзів, знайомих і взагалі всіх, хто нині – а також протягом попередніх років і віків – віддає за нас із вами найдорожче.

через йобану pycnю моя бульбашка спочатку капітально мілітаризувалася, а тепер повільно перетворюється на якусь чортову голову швейцарського сиру. максим, сергій, юра, роман, юра, юля, вова, жора, максим – дірок стає дедалі більше. а от емоцій навпаки – меншає. і це трохи засмучує.
от і зараз: хотів написати текст про біль за мертвих, текст-пам'ять, текст-некролог, може, навіть мартиролог, трясця його мамі – а вийшла суцільна літературщина з самолюбуванням. завжди в мене так.

але стало трохи легше, коли я написав цей текст. і бодай через це – нехай він поки що побуде.

герої – вмирають.
пам'ять – живе. у текстах

замість підсумків – лише нервовий сміх.
це був жахливий рік.
рік незавершених справ. рік скасованих планів. рік нереалізованих проєктів.
рік розлуки з близькими.
рік втрат. рік ненависті. рік смерті. рік руїн.
рік, коли сам собі не належав.
круто, що ми витримали, та зараз від цього не легше.
як же хочеться додому.
влаштувати з коханою новорічну вечірку для друзів. фестивалити до ранку. викликати таксі й поїхати до когось у гості. гуляти києвом. зустрічатися з людьми.
який хуйовий рік.
але добре, що витримали.
pycni пuздa

чорні птахи
неначе забуті ще з літа плоди
сиділи на голому дереві
не співали
мовчали
спів небезпечний
співочі плоди у ціні
на новорічнім
столі

під деревом
чорний собака
за птаха себе
видавав
на місяць співав

метелик нічний
на місячне сяйво летів
бився об небо
крила
ламав

2020

(із книжки "голос україни")

https://books.lutasprava.com/index.php?route=product/product&product_id=212

ми з пацанами отримали найкращий (у нашій ситуації) подарунок: раптом було скасовано виїзд (із ночівлею на природу), що планувався сьогодні на світанку. бо хоч перспектива зустріти новий рік в окопах нікого особливо не лякала – ну тобто не лякала більше, ніж зазвичай – але й настрою святкового теж не додавала. тим паче, що ті окопи спочатку треба буде власноруч штурмонути, а потім ще всю ніч саджати очі теплаком і відстрілюватись від підарських дрг.
коротше, сьогодні ми на базі, а це значить – ще один день відпочинку, і я нарешті допишу новий текст, і весь день їстиму вафлі артек, випадково й так по-новорічному магічно знайдені вчора під час прибирання на складі;
а оце, шо на фотці, простоїть так аж до наступного року.
якщо нічого раптом не поміняється.
із прийдешнім, народе мій.
святкуйте так, щоб мені (не) було за вас соромно. на зло pycni, мені на радість.
люблю, обіймаю й цьомаю куди скажете

7,62

не знаю, на що я сподіваюся, викладаючи цей текст у новорічну ніч; але я щойно його дописав, і мені дуже хочеться перед завтрашнім виїздом виговоритися.
мій блискучий план полягає в тому, що на будь-якій тусовочці може настати момент, коли вам стане скучно. тоді ви плюхнете собі винця, закурите цигарку й залипнете в телефон. отут я вас і накрию.
(і чому я досі не в генштабі)

7,62

– мітров, блядь, прижмись до землі. щас буде дискотека!
у мене над головою – густе чорне небо без натяку на відтінки. воно проковтнуло все, що є навколо: сосни, берези – а також усе, що шхериться в тих соснах і березах; суцільна чорна діра (я тут, буває, залипаю в космос на ютубі, якщо старлінк доступний; допомагає ненадовго перезавантажитись; ще й розказують щось цікаве – буду потім у києві на тусовці вийобуватись; а може й напишеться шось – шось таке дурацьке, як я вмію; шоб потім сидіти, перечитувати – і аж улибатися – наскільки охуєнно вийшло; люблю космос).
густе чорне небо. я майже фізично відчуваю, як воно висмоктує очі – і полишаю спроби бодай щось розгледіти. щосили забурююся у піщане дно наспіх зробленого окопа, затискаю в руках ствол і ледь чутно шепочу в радєйку:
– я плюс.
три тіла. дуже близько від мене. так близько, що голос футболіста в радєйці трохи тремтить, і мій голос теж тремтить, і може навіть не трохи, а може навіть і в нього не трохи; але це не страх, а напруження; тобто, звісно, це й страх теж – ми ж не довбойоби – не боятися; тут такі історії розказують, шо їбать ту люсю; це водночас і страх, і напруження; небо з'їло ліс, у мене немає очей, а десь зовсім поряд лазить pycnя. ми щойно зайшли, зайняли кругову, ледь встигли мінімально закопатися; цілком можливо, що підари кукували тут ще до нашого приходу, а може, підповзли вже в темряві; так, лізти надвечір у якусь сраку без належної кількості очей – охуєнна ідея; от без зайвих слів – охуєнна; тим паче в сраку, якою, за словами розвідосів, лазить більше двох десятків підарів.
наші дшв – денні звірі, вночі вони не почуваються так упевнено, як блатні прокачані "тихоприйшовтихопішов" ссошники; якщо подумати, офіційне гасло ссо "іду на ви" нам значно більше пасує; хоча й наше теж нівроку; а ссо красунчики, базара ноль; словом, охуєнна ідея.
розвідоси дивилися на нас, як на дурачків, сьорбаючи каву з моєї великої металевої кружки. ми сиділи в окопах, зайнятих напередодні, і чекали на команду висуватися (о, а в цих окопах нас учора дуже ефектно накрив агс; огірки лягали рівно, я спостерігав, як лінія з диму, вогню й уривчастого, приглушеного піском звуку стрімко наближається до нашої траншеї; у якійсь точці лінія мала перетнутися з траншеєю – от-от мала перетнутися – але огірки раптом закінчилися – а танчик ще не почався – і ми закурили; боковим зором я бачив, як хапається за ногу й падає один із розвідників).
світловий день потроху відкочувався в донецьку область, а потім далі на захід; у німеччину, де протягом ще двох годин намагався розповісти схвильованій коханій, що бачив в україні, і в тому лісі, і в тих окопах; але в нього нічого не виходило, бо він не вміє розмовляти.
тим часом у сутінках ми просувалися напівзогнилим березняком, навколо блищали болота, ноги грузли в багнюці, а від поверхні землі повільно здіймався вгору ледь помітний туман; можливо, саме через нього ми підпустили підарів занадто близько – не кожен теплак здатен промацати туман; а хтось казав, що то наші сусіди з іншого підрозділу недбало відпрацювали, проґавивши pycnю зі своєї еспехи; а може, ми й самі чогось недогледіли – яка різниця, зрештою. три тіла. дуже близько.
я можу лише припускати, де вони й звідки лізуть. праворуч – наші окопи, спереду пильнує покемонщик (майбутній діджей) лис, з двох до трьох – сосни, на чотири – повалений березняк, а далі – дві години болота; вони можуть лізти лише з сосен.

знімаю автомат із запобіжника, чую хрускіт піску в механізмі й розумію, що саме зараз він може мене крепко під'їбати (у цьому лісі така хуйня повсякчас, тупо у всіх; пісок – найстрашніший ворог калаша); відтак знімаю з запобіжника гп – його я встиг продути перед темрявою – і тепер усерйоз подумую бодай кинути огірка в намічений ще перед темрявою просвіт – зараз, уже постфактум, розумію, що ідея не найкраща, але саме в ту секунду мені понад усе потрібно нагадування, що я солдат, і що я теж озброєний, і щоб не просто лежати підібгавши лапки, я кладу пальця на гачок гп; звісно ж, не стріляю (бо це ж ідіотизм якийсь – наосліп шмаляти вогами в сосновий частокіл, ну камон).
втискаюся в дно окопа, бо футбол шепоче в радєйку: "мітров, блядь, прижмись до землі. щас буде дискотека!" – і він називає мене на прізвище, а не на позивний, бо позивний у мене задовгий для таких ситуацій; у нього, до речі, теж; і цієї ж миті тишу наді мною починає шити покемон лиса – він гучний і страшний (інший такий сучий син іще влітку насмерть продірявив чорного – мого першого друга в цьому підрозділі); я не бачу сам кулемет, але його спалахи освітлюють небо й соснові верхівки над головою; і до покемона приєднуються ще кілька наших стволів, і всі дружно відганяють підарів, мимохіть затрьохсотивши, а може й забаранивши одного з них – у теплак пацани бачили, як двоє тягнуть третього, а вранці тарік виявив сліди крові там, куди вони гатили вночі, прикриваючи мою дупу – свої, звісно, теж – але ж і мою – і таки прикрили; і от я все це вам розказую, хоч ви й знаєте прекрасно: шутер – зовсім не мій жанр.
далі було напружене нічне чергування, і очі випадали від залипання в теплак, і до кісток пробирала болотяна сирість, а в когось із наших на дні окопу навіть почала збиратися вода.
слухав по рації захоплюючу радіовиставу від другої нашої групи: у них на еспешці кулеметник – етнічний росіянин, біженець і колишній політв'язень; сидів у двох країнах, включно з нашою; про нього міг би написати пісню жадан – побачив у теплак підарів і буквально випрошував дозволу по них відпрацювати (він і на попередніх виїздах із геть погано прихованим задоволенням насипав 7,62 по своїх земляках – можна лише здогадуватись, як сильно вони його доїбали); після кількох хвилин саспенсу й радіоперешіптування йому таки дозволили це зробити; затамувавши подих, ми слухали цю радіоп'єсу (але ж який анахронічний жанр – як і вся ця війна) – її уривчасті, напружені діалоги, не менш красномовні павзи; саспенс зрілого карпентера і правдоподібність орсона веллса епохи радіо; ефект присутності забезпечується холодом ями, скаженим ревінням покемона й рикошетним свистом десь зовсім неподалік; війна світів – причому буквально й без жодного розводняка; часто-густо на нашій війні оживають літературні метафори – відомі й не дуже – і наповнюються свіжим історичним досвідом; більше нічого цікавого тієї ночі не сталося.
наступного ранку рушаємо далі, просуваємося трохи вперед і закріплюємось на новому рубежі. з обох флангів лунає стрілкотня, наші давлять мінометкою – а ми зі своїх схованок спостерігаємо за підарами в бінокль; лазять, тварі: он один – а он ще двоє – їбать, та там їх ціле відділення; але вони досить далеко, нас не бачать, і тому стріляти по них не можна: тільки спалимось (ще й пиздюлів вихопимо); так шо просто дивимось.
незабаром підтягнеться наша заміна – хвилин за сорок. а може за годину. або за дві. а потім ще тулити кілька км на точку вигрузки; і якийсь олень поклав у сумку для пострілів рпг не три олівця, а скільки зміг запхати, зробивши її майже непідйомною.
на одній з точок у лісі з'єднуємося з другою нашою групою. радіємо зустрічі – хоч ще три дні тому посилали одне одного нахуй. але це нормально; це навіть правильно – нахуй посилати. правильніше. тут це маркер виваженості, якщо ви розумієте, про що я.
і все одно прикривають – а як інакше.
розвалившись у кузові трофейного камаза, я прикурюю одразу три цигарки – собі, білому й ще комусь із наших; цигарки брудні й пожмакані, на зубах починає скреготати пісок – але то таке; тягнуться – і заєбісь.

у сутінках покидаємо ліс, сміємося з дебільних жартів один одного – задовбані як шакали, але (оперативно-тактично) щасливі й досі готові на все.
нехай лише спробують завтра кудись дьорнути.

за інших обставин я б не розписував усе це так детально, адже шутер, як ви знаєте – це зовсім не мій жанр; але раптом уявив пережиті пригоди сценами з фільму, якого поки що не існує – але можливо, він колись з'явиться – і можливо, в титрах ви побачите мінімум декілька знайомих прізвищ;
тому й вирішив текстово зафіксувати подію в усій її кінематографічній динаміці; про всяк.
а ще дуже хотілося похвалитися нашими кулеметниками. кулеметники в нас толкові. кулеметники в нас заєбісь
да

2022

ТАНК ПОСТМОДЕРНУ

спочатку ти чуєш віддалений гуркіт. ти ще не можеш визначити, на котру годину, на якій відстані, та й зрештою що воно таке: може то взагалі нацики гасають по краю на своїх новеньких пікапах (розвели тут автопарк, глянь; де б оце хоч одного такого для взводу нарішать; але згадуєш, які в нас тут воділи, то вже й не хочеться нічого рішать; ти не вмієш водити тачку, і саме тут – на чортовому донбасі – уперше в житті про це шкодуєш; чорний ще влітку обіцяв навчити, а потім був штурм тих йобаних дубів; його тачка досі на одному з наших попередніх пд стоїть – так ніхто й не відтягнув; а хтось недавно розказував, що вже й колеса з неї скрутили; а в зачиненому багажнику досі лежать мої брудні шмотки після бані; і прикольні тактичні кеди в піксель; і кілька гранат-американок; коротше, передайте там хтось цьому засранцю, що обіцянки годилося б виконувати);
що гуркоче – гусля чи колеса – незабаром зрозумієш – воно йде на зближення; гранатометники вже заряджають свої радянські рпг, їхні другі номери накручують порох на олівці; ти вчергове перечитуєш інструкцію до ат4, надруковану прямо на трубі – спеціально для таких, як ти; вас тут таких майже цілий взвод – знайомих із цим американським шведом (чи шведським американцем) лише в теорії; ніби й нічого складного, але спробуй йобни; от і намагаєтеся триматися подалі від цих забугорних вундервафлей (сподіваюся, це не прочитають прекрасні ельфи, які відповідають за ленд-ліз для україни, а якщо й прочитають, то не сприймуть усерйоз; нам потрібно все, багато й дуже швидко);
але тут – як і скрізь: поки раз не зробиш – не навчишся; недавно один пацик із іншого взводу йобнув із цього ат4 по підарській еспешці – чисто спробувать, як воно; каже, прикольно; цікаво, шо кажуть підари (ой, стривайте). ще один на навчаннях розказував, як із нлава вперше стріляв – там, звісно, трохи складніше, але принцип той самий: "треба було в'їбати, шо робить – взяв і в'їбав" – і вигоріло (в усіх сенсах – бадум-тссс). тож – раптом доведеться – удесяте читаєш інструкцію на трубі.
саспенс наростає разом із шумом. ти вже впізнав його, і тепер важливими є лише дві речі: чи він по твою душу і чи добре ти закопаний.
у дебютному оповіданні кортасара брат із сестрою, чуючи невідомий шум, покидають кімнату за кімнатою, а потім і будинок – свій рідний дім, де народилися й виросли; оповідання називається "захоплений будинок"; воно є українською та й взагалі кортасара останнім часом досить активно перекладають – бери й читай; це я все до того, що ми в цьому лісі – і в усіх інших наших лісах і степах, а ще, звісно, наших горах і морях – ми всі тут, м'яко кажучи, не персонажі дебютного оповідання кортасара; від слова зовсім – ми не злякаємося шуму, не віддамо наш будинок невідомо кому; ми стоятимемо, як стоїть бахмут (я хочу, щоб це порівняння стало фразеологізмом), ми просто не можемо піти, адже досі стоїть бахмут; і ми нікуди не підемо зі свого дому; та й нема нам куди йти – скрізь фронт, скрізь війна; і скрізь наша земля, і наші люди, і деякі з них навіть вдячні – але тут мова не про них; тут про мене. а наші люди на окупованих територіях – це окрема тема, яку я залишу для наших публічних інтелектуалів (тільки не дроздову – він якийсь стрьомний).
ти добре закопаний. єдиний позитив у цьому лісі, де тебе ледь не кожного дня намагаються вбити – пісок замість ґрунту: копається напрочуд легко; укриття швидко розростається вглиб і вшир – ось уже хтось навіть до тебе стрибнув – кабачок моторошно свиснув над головою – ласкаво прошу – може кави? – як щодо енергетичного батончика? – дякую, але глянь краще туди, і вслухайся теж: до глухого гуркоту, який давно переріс в несамовите ревіння, домішуються звуки тріску поламаних сосен; незабаром ти на власні очі бачиш, як (і коли) падають дерева; бачиш, як за кількасот метрів починають танцювати соснові верхівки, зрештою провалюючись і створюючи численні дірки в темно-зеленій шапці лісу; бачиш, як ліс оживає й насувається на твій окоп, ніби твій окоп – замок із трагедії макбет, а сам ти до кінця не віриш, що вони підуть на прорив – це ж не солдати, хто лавами накаже їм іти

(фубля, мітров. як недоречно претензійно. як претензійно недоречно. тебе самого не тягне поригать від цієї пошлятини? нє, ну серйозно – шекспір? дзвонили з дев'ятнадцятого століття – просили повернути їхній інтертекст. згадували щось за метамодерн і нову щирість. не вийобуйся, не ускладнюй, кажи як є:
підарплотнік на першу годину, відстань – 100–150, поза прямою видимістю (поки що); розбирає ліс у пошуках ваших замерзлих замурзаних тушок; над вашими головами вже встигли пролетіти кілька цих стрьомних какашок сатани, що якимось чином примудряються випереджати власний звук; а ще викривляти простір-час навколо себе (здається, я бачив це на власні очі. а може просто трохи спиздів для ефекту – хтозна); а ще руйнувати техніку, вогневі точки, товсті дерева й тонкі барабанні перетинки.
викривляють простір-час; викривляють часопростір (підморгує тим, хто зрозумів).
дзвонили з філфаку, сказали, що після захисту вже можна не вийобуватись. сказали, що постмодернізм помер під час пологів, народжуючи сучасну росію. або не помер: встиг побачити, що з нього вилізло – і вже потім у розпачі вкоротив собі віку. викинувся з вікна. повісився. отравився. застрелився. все це – абсолютна правда.
різними способами й (літературними) прийомами намагався вбити те, що з нього вилізло. а воно, щойно трохи підросло, почало навзаєм точити зуб на батька: спершу робило йому дрібні капості, а згодом еволюціонувало до ідеї отруїти його новічком.
втім, усе це не заважало їм трахатись на очах усього світу й плодити псевдокарнавальні наративи у спектрі від абсурдно смішних до глобально небезпечних; позірно людожерських; некрофілічних; тоталітарних; ницих; потворних; всратих; російських.
стосунки постмодернізму з його виблядицею – страшний сон психоаналітика. пересічним українцям узагалі не варто туди лізти – можна випадково скуштувати норми. або й не випадково. але, як писавпан юрій в одній зі своїх збручівських колонок, "не так страшно гівна з'їсти, як вподобати".
дзвонили з філфаку, мітров. сказали, що твій обов'язок – добити виблядицю постмодернізму. ну ок, як треба то треба.
танк їбашить саме в той момент, коли ти найменше очікуєш; і навіть коли очікуєш, він усе одно захоплює тебе зненацька. ти відчуваєш на обличчі теплий/гарячий вітер; або тепла/гаряча хвиля штовхає тебе в окоп (якщо ти досі був не там, довбойоб безпробудний); або підкидає вгору; або глушить; або контузить; або спочивай із миром, рибачку; я тебе майже не знав, але встиг побачити, яким дивним і цікавим персонажем ти був.
фіналів може бути багато – від найкращого до найгіршого; та й ролями ми міняємося доволі часто; частіше, ніж нам хотілося б; значно частіше, ніж ви можете собі уявити; регулярно міняємось; блядський ліс регулярно когось забирає; чорний віґвам посеред просіки – здається, я бачив його на власні очі.
а може просто трохи спиздів для ефекту – хтозна.
щось останнім часом у голову давить.
про сон узагалі мовчу

раптом шо

ЗАМІСТЬ ВІРША

побачив на гугл-карті
батін зелений жигуль
чим не вірш
зауважив поет
олег коцарев

шиферні латки на даху
будинку в якому виріс
літня кухня
старий курник
а вишні
уже нема

пустир
котлован
стадіон
мелек-чесменський курган
автостанція керч
рідна школа желябова
у формі літери н

все у формі літери н

чим не вірш
погодився я
у формі літери
н

2022

ДЕНЬ СОБОРНОСТІ

цього дня багато років тому в газеті "керченский рабочий" надрукували мою колонку під назвою "куда делась украинская соборность?". у тій колонці я своїм кволим розумом намагався аналізувати, чому ми просрали державу в 1921 році, і чому просираємо її знову на початку 2000-х.

і хоч тоді я був простим дурачком із 10а класу керченської загальноосвітньої школи №2 ім. желябова, але читачі газети "керченский рабочий" принаймні дізналися про таке свято, як день соборності.

а згодом я взагалі вистрілив їм у голову колонкою про керчанина івана липу – українського самостійника та міністра унр, і його сина юрія – військового лікаря упа та ідеолога українського націоналізму.
досі шкодую, що занадто мало знав тоді про полковника болбочана – неодмінно б розповів читачам газети "керченский рабочий" ще й про нього.

головним редактором газети був патріотично налаштований виходець із дніпропетровщини, який, змовницьки всміхаючись, завжди пропускав мої матеріали до друку; можливо, він навіть вважав себе трохи дисидентом; зрештою, так воно й було.
він дуже радів, коли знайшов у нашому українофобському кублі однодумця – хай навіть це був п'ятнадцятирічний дурачок із 10а класу школи ім. желябова.

усіх зі святом