а ти до війни був поетом? –
питає – та я й під час
і після війни буду – відповідаю
якщо не вб'ють – сміється –
навіть якщо вб'ють буду –
гонорово запевняю
знаю що не перевірятиме
а сам вже давно
виклав всі вірші з кишень
щоб влізло побільше набоїв
хоч інколи досі
машинально тягнусь за рядком
і намацавши холод металу
у побратима плююся
незлим матюком
або випадковою
римою

2022

рукавиці із холоду
чоботи з бруду
і до села
де матір його
в окупації
кілька кілометрів
сіра зона
може навіть
і рсня вже втекла
з одного боку
так навіть краще
легше
зайдемо без шуму
повісимо прапор
зберемо трофейний бк
бо свого як завжди
бракує
а з іншого
хто відповість
за траншею
свіжозасипану
і за підвал
який не провітриш за рік
і не відмиєш
ніколи
нехай навіть кітель
із вітру
хай навіть штани
із дощу

2022

ПЕРШИЙ РАЗ

згадав свій перший київський марш упа.
14 жовтня 2008 року, теплий сонячний день (а не те шо зараз), і я нарешті наважуюся вперше в житті прогуляти університетську пару; із тих пір це стане гарною звичкою, але перший раз, самі розумієте, не забувається; це мала бути потокова лекція зі вступу до мовознавства – як завше, надзвичайно цікава, але марш упа то є марш упа.

я в чудовій компанії одногрупниці олени і на рік старшої студентки літтворчості наталки; потусувавшись трохи в парку шевченка, ми з великою колоною прямуємо на майдан, де на сувенірній ятці біля головпоштамту я купую по вісімнадцять гривень за кожен свої перші прапори – синьо-жовтий і червоно-чорний. через п'ять років ці прапори будуть зі мною на революції гідності; потім слід синьо-жовтого загубиться у квартирі моєї першої дружини.
а от червоно-чорний і зараз – 14 жовтня 2022 року – у моєму рюкзаку.

це справді дивовижно, якщо вдуматись: виходить, що він зі мною вже чотирнадцять років – їздив по студентських гуртожитках, археологічних експедиціях і зйомних квартирах; побував у пеклі майдану, майорів на знак протесту в анексованому криму, а тепер гастролює звільненими територіями донеччини й харківщини; найімовірніше, що незабаром він побуває й на луганщині, а згодом знову поїде в крим.

війна привчає простіше ставитися до речей – постійно щось псується, ламається, губиться (тут зазвичай кажуть "пройобується"). але є речі, що їх ти просто не можеш дозволити собі проїбати. усе що завгодно – але не їх.

у цьому прапорі – чотирнадцять років життя. без одного року половина. власне, протягом цих років сталося все найважливіше – і не лише для мене, але й для більшості з нас. ніби й не хотів сьогодні пафос фейсбуком розганять – але що з цією пам'яттю зробиш.

пам'ятаю, наприклад, як того дня ми хріновою англійською пояснювали якомусь іноземцю, шо тут за двіж і ху із степан бандера. а потім, пам'ятаю, епічно відривалися на святковому концерті, організованому во "свобода". я тоді вперше побачив і почув наживо гурт "кому вниз".

їбанутися, скільки всього сталося зі мною того дня вперше. а перший раз – самі розумієте.
не забувається.

невдовзі і я
першим сніжком припорошений
посеред дороги стану
машини гальмуватиму
і водіїв питатиму

куди їдеш
чому не в краї теплі
чому не на південь
а вони мені

небо тверде
земля пласка
не знаємо
де південь

їдемо
куди Бог
пошле

2021

(текст із книжки "голос україни"
http://books.lutasprava.com/index.php?route=product/product&product_id=212)

"ми воюємо не з російським режимом, а з російським народом" – кирило буданов.

deus vult

зазвичай вечорами він дістає
з недоглянутої бороди
одну за одною
веселі історії
в нього їх там
як насіння у соняху
лиш виколупуй
ми всі сміємося
навіть маленький налобний ліхтарик
покладений посеред столу
заливається сміхом
і тьмяним світлом
навіть консервна банка
що поруч з ліхтариком
губить від сміху недопалки
повний сонях
веселих історій

а вчора розповів
як на початку осені на гражданці
прямо посеред вулиці
раптом здавило голову
зашуміло забилося запульсувало
закричав і ледь не впав
налякав перехожих
та й сам ніхуйово так
злякався

і раптом усі за столом
почали діставати з борід
подібні історії
а бороди у всіх
як незібраний сонях
після перших
жовтневих
заморозків

2022

колись давно писав вірші про синьку й дівок. а потім щось пішло не так.

ОБІЦЯНКА

мітров ти чмо і брехло
ти два роки тому обіцяв написати про мене вірш
і так і не написав

було дуже незручно зустріти її знову
вона не змінилася – така ж гарна й весела як колись
ми випили джину з тоніком
а я ще й до цього
багато чого

мітров ти чмо і брехло сказала вона
так казали мої мама й сестра
найкращі жінки в моєму житті
апелюючи до моєї совісті

за ці два роки я видав книжку
написав дохуя віршів
навіть кілька непоганих
про неї ж – ані рядка
а совість не вовк
на лісовий не втече

на лісовому маленькі зелені гекони
вилізли погрітися під останнім сонечком
випадково прокинулися мухи й комарі
натомість поснули п'яні поети
а совість не п'яний поет
вона не засне

і от я серед мертвих тіл виконую обіцянку
проростають із підлоги недопалки
проростають зі стелі перегорілі лампочки
проростає весна з осені
проростає її обличчя з денця склянки – і до мене
мітров ти чмо і брехло

ні сонце я просто чмо
бо вірша таки
написав

2019

(текст із книжки "голос україни" http://books.lutasprava.com/index.php?route=product/product&product_id=212)

КУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ

а от ще така весела історія.
минулої весни під постом олександра авербуха про "русскіє ґаласа протів вайни" спілкувався з одним італійським перекладачем. він анонсував антологію української поезії, яку тоді саме упорядковував. написав мені, що хотів би включити туди й мої тексти. я попередньо погодився, він надіслав мені запит у друзі; я підтвердив і став чекати деталей щодо подальшої співпраці.
невдовзі в себе на сторінці я обхуєсосив італійське видання стуса і цвєтаєвої однією книгою (сука, досі хочеться ригати від цих всратих європейських культурних ініціатив). італійський перекладач поставив під тим моїм дописом смайлик-слізку й видалив мене з друзів.
нещодавно в італії нарешті вийшла антологія "поети україни". вітаю всіх із цією культурною подією. особливо вітаю тих своїх знайомих, чиї тексти увійшли до цієї чудової й надзвичайно важливої книги.

а це стрілець фріц
до війни зубний технік
а на додачу ще й ювелір

його цивільні навички
стали в нагоді
коли заселилися в порожню хату
в одному зі звільнених сіл
харківської області

коли знайшли пачку з-під цигарок
у хаті де ніхто не курив
(так сказали сусіди
і більше нічого
не сказали)
а в пачці
жменю зубних коронок
(разом із зубами)

тоді стрілець фріц
зубний технік а на додачу ще й ювелір
точно визначив кожен зуб
(і кожен для демонстрації
приміряв до власної щелепи)
продіагностував захворювання
(якщо такі були)
і визначив матеріал коронки

нержавійка
сухо констатував він
тому й залишили
і додав емоційно
підари

другий день поспіль дощ
знову дорога розкваситься
знову йти по болоту

2022

щойно виклав новий текст, по рації повідомили, що завтра вранці виїзд. накаркав.
так шо ось вам фотка шестирічної давнини.
а цей ланцюжок і зараз на мені.
йому вже років десять. а може й більше.
бабушка колись подарувала.
удачі нам усім

один день.
саме стільки дали нам на перепочинок в n-ному прифронтовому селі. завтра знову виїжджаємо чистити ліс.
ледь встиг до настання сутінків вичистити зброю. іржа за кілька днів з'їла – суворі донбаські дощі.
немає часу на тексти, тож ловіть іще одну пафосну фотку з бетеера, а я пішов пакувати рюкзак. сподіваюся, що він бодай трохи підсох.
а наскрізь мокрі броніки й розгрузки ми засипали зерном.
зерно вбирає воду.
а по селу весь день прилітає.
та й таке

ІСТОРІЯ ФОТОГРАФІЇ

от ми сидимо, куримо, сміємося. у нас довгоочікуваний привал між довгими переходами, і білий пропонує сфоткатися "для історії". а через якихось двадцять хвилин, коли ми, пройшовши чергове поле, перетнувши чергову лісосмугу, спустимося в ярок, по нас прицільно в'їбуть сапогом, і ми тягтимемо чотирьох трьохсотих на пункт евакуації. потім, наскрізь промоклі від поту, ховатимемось у лісі від авіанальоту та рзсв, перемерзнемо, я знайду й напну прямо на бронік безрозмірну британку, залишену одним із трьохсотих. потім відходитимемо (ага, таке теж буває), і гради лягатимуть нам просто під ноги, але не вибухатимуть, бо грузнутимуть у жирному вологому чорноземі – їйбо, сама українська земля кілька разів рятувала нас сьогодні. а потім дві години на незручній мотолизі, з якою в мене взагалі неприємні спогади;

а потім розйобаний міст, і треба перебиратися на інший берег тонким бортиком – бо це все, що лишилося від мосту – і це кілька метрів до води, і ще кілька під водою – точної глибини ніхто не знає – з усією амуніцією, з бк й важким рюкзаком – так, шоб навірняка – і щось постійно хилить убік, і дуже вузький бортик, та й кривий якийсь, та й темнішає восени рано, в сенсі не видно ніхєра. але нарешті переходимо, падаємо на траву, лежимо, куримо, сміємося, згадуємо аналогічну сцену з "братства персня".
і по нас приїздить шишарик, і привозить нас на базу, до натопленої груби й брудного каремата прямо на підлозі, і до мишачих дрг за плінтусами, але зараз на них похуй, бо вирубаєшся миттєво, не встигнувши розв'язати берці. вирубаєшся задоволеним і навіть щасливим, бо прийшла звістка, що з нашими трьохсотими все добре. всі живі, а дехто ціною власного здоров'я навіть здобув можливість святкувати новий рік удома з рідними та близькими; і дехто їм навіть заздрить.

всю ніч і весь наступний ранок працюють топори (о, і зараз працюють) – аж хата ходором ходить – але майже ніхто з наших цього не чує – усі сплять сном тих, хто щойно зміг вижити. топори торують нам шлях, бо дуже скоро потрібно буде знову туди йти. а pcня дуже міцно вчепилася в дорогу, яка пролягає неподалік – це дуже важлива дорога.
треба набратися сил і подзвонити близьким – чомусь важко. головне, щоб вони до того моменту не прочитали цей текст – бо ще образяться, що я не подзвонив раніше. але потім я б уже не написав. а написати хотів. та й не мав права не написати.

ось ми сидимо, куримо, сміємося. білий пропонує сфоткатись "для історії", і я радо дістаю телефон, бо й справді, кожна така фотка вже є історією. і за кожною з цих фоток – така історія, що все це якось само собою перетворюється на літературу.
історія української держави та історія української літератури – за кожною такою фоткою.

прикольно бути на такій фотці. і хвалитися зовсім не соромно.

а тут у нас, на виїзді з села, одразу за греблею, на узбіччі валяється дохлий русскій. і жодних асоціацій ані з живими, ані навіть із мертвими людьми він у мене не викликає. два виїзди поспіль, поки наша мотолига за греблею незграбно звертає ліворуч, праворуч я бачу його ноги та окраєць голого посірілого пуза. решту тулуба приховує якийсь не по сезону пишний зелений кущ. уже двічі вранці, їдучи на завдання, я чіпляюся поглядом за ці ноги у брудних берцях і огидному болотному пікселі; і за це сіре, трохи надуте пузо, що лиш окрайцем, ніби місяць із-за хмари, визирає з-за пишного зеленого куща.

коли ми поверталися з другого виїзду, мотолига заглухла перед греблею, і в нас з'явилася нагода роздивитися його ближче. все в нього було на місці, окрім передньої частини черепа. ми пофоткалися з трупом, перекинулися кількома чорнушними жартами накшталт "русскій, шо з їбалом?" і побігли до саме ожилої мотолиги.

це далеко не перший дохлий русскій, якого мені доводиться бачити. випереджаючи запитання, скажу: сам я ще нікого не вбив. специфіка нашої війни полягає в тому, що цього може й не статися. добре це чи погано – я досі не вирішив. але так є – живу силу ворога знищує здебільшого крупний калібр.

нашими узбіччями валяється багато дохлих русскіх. вони не асоціюються в мене ані з живими, ані з мертвими людьми. вони, щонайбільше – тимчасові орієнтири на місцевості для підрозділів зсу. скороминущі, але цілком гармонійні об'єкти українського ландшафту. незабаром вони зникнуть, як однорічні рослини або сезонні струмки. найдовше збережуться брудні берці та огидний болотний піксель. але згодом українська земля проковтне й це.

чогось згадав один свій древній текст. задумався

БЕЗПРИТУЛЬНИЙ САМОТНІЙ НЕГР
біля станції метро льва толстого
наче клумба із залишками нерозталого снігу
посміхається мені на всі тридцять два
колись із нього теж ростимуть квіти

громадянська війна закінчилася
лінкольн перебив усіх вампірів
джанґо нарешті звільнений
фолкнер отримав нобеля
чорна клумба квітне білим снігом

чорна клумба квітне казками
про братика лиса і братика кролика
братика ведмедя і братика вовка
головним чином про братика вовка
багатьох братиків вовків

тамбовських-вовків-тобі-братиків

цікаво подумав я
споглядаючи залишки снігу
на безпритульній самотній клумбі
які квіти ростимуть із мене
коли моя війна закінчиться

2016

(із книжки "голландський кут")
http://www.smoloskyp.org.ua/editions/mitrov-igor-gollandskyj-kut/

тобі вже не страшно: от свиснув кабачок і в'їбав поряд із твоєю канавою, от градина льопнула в багнюку під ногами й не вибухнула, от осколок моторошно прошуршав над головою і зрубав гілляку десь позаду; або мотолига наїхала на бетонний блок і зависла на бочині прямо над тобою, поки ти лежав на землі охуєвший і був певен, що зараз вона остаточно перекинеться й накриє тебе разом із парою твоїх побратимів; а ти летів головою перпендикулярно вниз, і лише завдяки касці зберіг голову цілою (не знімайте ці йобані каски, братва, сука, ніколи – вони справді рятують життя).
і от ти сидиш в окопі, твою посадку буквально розбирають на запчастини, а ти заплющуєш очі й провалюєшся в сон від хронічної втоми й монотонної довбанки, відпустивши страх прямого влучання – наше старе добре "їбане, то їбане" – а все інше в окопі й так не страшно; сон триває кілька секунд, далі ніби десь у мізках вмикається "non! je ne regrette rien…" (сподіваюся, ви зацінили цю поп-культурну відсилку), ти розплющуєш очі, згадуєш, де ти, дослухаєшся до рації в сусідньому окопі, щоб не випадати з контексту штурму, закурюєш пожмакану цигарку і тупо ні про шо не думаєш.
а потім згадуєш усю цю пафосну гуманістичну хуйню про безглуздість і абсурдність війни, і посилаєш нахуй усіх пацифістів, нобелівських лавреатів та інших петухів, які жизнь прожили, а так ніхуя й не зрозуміли.
бо тільки війна й має сенс. завжди. і для обох сторін.
якими б мразями та унтерменшами не були ті, хто нині ховається за бетонними дотами десь у полях і лісах українського сходу.
але це вже з мене пафос поліз, тож треба зав'язувати.
живий-здоровий, всіх обіймаю,
ваш еріх марія ремаркус.

п.с. як ви заїбали з вашою сімоньян