1 листопада 1918 року, коли в Наддніпрянщині розгорталася боротьба Гетьманату з республіканцями, а московська комуна на кордонах України формувала "повстанські" дивізії, щоб під виглядом повстання українців проти ненависного Гетьманату й німецької окупації загарбати Україну, українці Галичини розпочали боротьбу за свою національну Республіку, що мала постати на руїнах імперії Габсбургів.
Почалася ця боротьба із визволення Львова як головного міста Галичини.
Зранку українські військові формування опанували Львів. Українці взяли також під контроль Станіславів, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав тощо. Вдень віденський намісник передав всю владу в Галичині своєму заступнику українцеві Децикевичу. Так постала нова українська держава.
Перед своїм від'їздом до Відня колишній імперський намісник сказав:
"Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди."
Почалася ця боротьба із визволення Львова як головного міста Галичини.
Зранку українські військові формування опанували Львів. Українці взяли також під контроль Станіславів, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав тощо. Вдень віденський намісник передав всю владу в Галичині своєму заступнику українцеві Децикевичу. Так постала нова українська держава.
Перед своїм від'їздом до Відня колишній імперський намісник сказав:
"Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди."
Спогади з книги "За Україну за її волю!" М.Кучера підстаршини дивізії "Галичина" про перебування в Бреслав-Рамзен-Обершрайбергав у шпиталі, про зустріч з підстаршиною, кубанським козаком з УВВ:
"....В цьому містечку я зустрів підстаршину,кубанського козака з Українського Визвольного Війська,з нашивкою на лівому рукаві блузи з тризубом і буквами УВВ,та інженера-росіянина-білогвардійця,емігранта з Греції,який працював для організації "Тот" при будові Атлантійської оборонної лінії у Франції.
Обоє вони хворіли на туберкульоз.Через короткий час їх перевели до приміщення для важко хворих на цю хворобу...."
Також цікаве його зауваження,щодо кращої опіки солдат військ СС :
"...У середині травня я отримав вітального листа від бунчужного Могильницького з посвідкою на підвищення мене до десятника (унтершарфюрера) з датою 20-го квітня (День народження Гітлера). У той самий день я дістав подарунок від місцевої СС-станиці,в якому була торбинка цукерок,шоколяда,пачка цигарок і тюбик зубної пасти зі щіточкою. Усе це в маленькому плетеному з лози кошичку,прибраному живими квітами.Мої співжителі були дуже здивовані таким ставленням до мене.Один із них сказав,щоя дістав це за те,що належав до військ СС..."
(С) Кучер М. За Україну, за її волю!
_______
#UMH_ГАЛИЧИНА #УВВ
"....В цьому містечку я зустрів підстаршину,кубанського козака з Українського Визвольного Війська,з нашивкою на лівому рукаві блузи з тризубом і буквами УВВ,та інженера-росіянина-білогвардійця,емігранта з Греції,який працював для організації "Тот" при будові Атлантійської оборонної лінії у Франції.
Обоє вони хворіли на туберкульоз.Через короткий час їх перевели до приміщення для важко хворих на цю хворобу...."
Також цікаве його зауваження,щодо кращої опіки солдат військ СС :
"...У середині травня я отримав вітального листа від бунчужного Могильницького з посвідкою на підвищення мене до десятника (унтершарфюрера) з датою 20-го квітня (День народження Гітлера). У той самий день я дістав подарунок від місцевої СС-станиці,в якому була торбинка цукерок,шоколяда,пачка цигарок і тюбик зубної пасти зі щіточкою. Усе це в маленькому плетеному з лози кошичку,прибраному живими квітами.Мої співжителі були дуже здивовані таким ставленням до мене.Один із них сказав,щоя дістав це за те,що належав до військ СС..."
(С) Кучер М. За Україну, за її волю!
_______
#UMH_ГАЛИЧИНА #УВВ
Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня. Пощади не було. Повстанці, опинившись у цьому колі смерті, билися по-геройськи…
Поранений лейтенант Білінський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі.
(С)— Сотник артилерії Григорій Рогозний
У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 року, під час Листопадового рейду Армії УНР, загинув 38-річний контр-адмірал Михайло Білинський, міністр Морських та внутрішніх справ УНР і творець української морської піхоти. Будучи пораненим, застрелився, щоб не дістатися до лап окупантів. Його поховали селяни Малих Миньків і тепер місце його поховання невідоме.
На фото морський міністр Михайло Білинський (сидить) і його заступник Святослав Шрамченко.
Героям слава!
___________________________________
#UMH_УНР #Другий_Зимовий_похід #Нація_воїнів
Поранений лейтенант Білінський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі.
(С)— Сотник артилерії Григорій Рогозний
У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 року, під час Листопадового рейду Армії УНР, загинув 38-річний контр-адмірал Михайло Білинський, міністр Морських та внутрішніх справ УНР і творець української морської піхоти. Будучи пораненим, застрелився, щоб не дістатися до лап окупантів. Його поховали селяни Малих Миньків і тепер місце його поховання невідоме.
На фото морський міністр Михайло Білинський (сидить) і його заступник Святослав Шрамченко.
Героям слава!
___________________________________
#UMH_УНР #Другий_Зимовий_похід #Нація_воїнів
8 грудня 1944 біля села Обгів (тепер с.Соснівка Дубенського р-ну Рівненської обл.) загинув один із найвідоміших повстанських командирів Микола Свистун-“Ясень” – шеф штабу і заступник командира УПА-Південь, двічі відзначений найвищою нагородою УПА – Золотим Хрестом бойової заслуги І кл.
Микола Свистун походив зі с. Ордів Радехівського р-ну Львівської обл., належав до ОУН від часу її заснування. Був повітовим військовим і розвідчим референтом ОУН Радехівщини (1936–1939), належав до бойової групи “Вовки”. Легально утримував в Радехові магазин блаватних матеріалів (тканин), який служив прикриттям для підпільної роботи. Кілька разів ув’язнений польською поліцією.
В перестрілці з польською поліцією в рідному селі 20 березня 1939 важко поранений, невдало намагався відібрати собі життя. Його друг Володимир Лобай згадував:
“Обидві його руки були прострелені. У безвихідному положенні Микола зі «шістки» стрілив собі в рот. Його забрали до шпиталю, а потім до тюрми в Золочеві. Він увесь час вдавав німого, нібито йому спаралізувало ціле піднебіння; також не міг володіти однією рукою. Кулю, що застрягла йому в піднебінні, витягнули. Його потім судили в Золочеві, і дали вирок довічної тюрми.
В тюрмі він ніколи ні з ким не розмовляв, тільки на самоті, наприклад, у клозеті, відзивався сам до себе, «щоб не забути язика в роті». Щойно по вибуху війни, коли всі в’язні виходили на волю, Микола вперше по довгих місяцях голосно затягнув пісню. Всі його друзі аж закричали з великої і радісної несподіванки.”
У 1940–1941 перебував у протибільшовицькому підпіллі, керував Сокальською округою ОУН під псевдонімом “Ворон”. В березні–квітні 1941 – учасник ІІ Великого збору ОУН в Кракові як один з шістнадцяти представників краю. Згодом під псевдонімом “Ярбей” був окружним провідником ОУН Берестейщини.
Один із творців УПА, загально відомий за псевдонімом “Ясень” (“Ясен”): курінний на південній Волині (1943), відтак у 1944 – командир з’єднання “Холодний Яр”, один із командирів найбільшого бою УПА під Гурбами в кінці квітня 1944, з наступного місяця – заступник командира та шеф штабу УПА-Південь.
Після загибелі двічі відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги І кл. (1945, 1952), підвищений до ступеня майора УПА (при цьому ще за життя його неформально часто титулували “генерал-хорунжим”)
Микола Свистун походив зі с. Ордів Радехівського р-ну Львівської обл., належав до ОУН від часу її заснування. Був повітовим військовим і розвідчим референтом ОУН Радехівщини (1936–1939), належав до бойової групи “Вовки”. Легально утримував в Радехові магазин блаватних матеріалів (тканин), який служив прикриттям для підпільної роботи. Кілька разів ув’язнений польською поліцією.
В перестрілці з польською поліцією в рідному селі 20 березня 1939 важко поранений, невдало намагався відібрати собі життя. Його друг Володимир Лобай згадував:
“Обидві його руки були прострелені. У безвихідному положенні Микола зі «шістки» стрілив собі в рот. Його забрали до шпиталю, а потім до тюрми в Золочеві. Він увесь час вдавав німого, нібито йому спаралізувало ціле піднебіння; також не міг володіти однією рукою. Кулю, що застрягла йому в піднебінні, витягнули. Його потім судили в Золочеві, і дали вирок довічної тюрми.
В тюрмі він ніколи ні з ким не розмовляв, тільки на самоті, наприклад, у клозеті, відзивався сам до себе, «щоб не забути язика в роті». Щойно по вибуху війни, коли всі в’язні виходили на волю, Микола вперше по довгих місяцях голосно затягнув пісню. Всі його друзі аж закричали з великої і радісної несподіванки.”
У 1940–1941 перебував у протибільшовицькому підпіллі, керував Сокальською округою ОУН під псевдонімом “Ворон”. В березні–квітні 1941 – учасник ІІ Великого збору ОУН в Кракові як один з шістнадцяти представників краю. Згодом під псевдонімом “Ярбей” був окружним провідником ОУН Берестейщини.
Один із творців УПА, загально відомий за псевдонімом “Ясень” (“Ясен”): курінний на південній Волині (1943), відтак у 1944 – командир з’єднання “Холодний Яр”, один із командирів найбільшого бою УПА під Гурбами в кінці квітня 1944, з наступного місяця – заступник командира та шеф штабу УПА-Південь.
Після загибелі двічі відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги І кл. (1945, 1952), підвищений до ступеня майора УПА (при цьому ще за життя його неформально часто титулували “генерал-хорунжим”)
12 грудня 1880 року народився вождь українських націоналістів Андрій Мельник. Як казав Євгеній Маланюк: «Це людина із шовку та сталі».
В пам’ять про Андрія Мельника, звитяжні сторінки з його біографії.
Андрій Мельник мав дуже міцний звитяжний характер. В Першій світовій війні, будучи сотником УСС, разом зі стрільцями йшов в одній лінії в бій. Своєю відвагою він запалював серця стрільців в той час, коли у них з’являвся страх.
Андрій Мельник мав дуже серйозні проблеми з легенями, через які міг померти ще в дитинстві. В 1916 році лікарська комісія визнала, що стан здоров’я не дозволяє йому йти на фронтову службу, але попри це Андрій Мельник все одно залишається при своїй сотні.
Одного разу приїхав на фронт австрійський престолонаслідник Карло, котрий дав Андрію Мельнику стрібну медаль, але вважаючи, що цього замало, відчепив свою шаблю та віддав її Андрієві Мельнику на очах всієї сотні.
В російському полоні Андрій Мельник намагався відповідати російському генералові, котрий казав про «адін русскій народ». Мельник казав, що назва «Русь» - це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства.
Коли Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський та інші тікали з російського полону, щоб стати на службу до українського армії, потрапили вони до дуже сильної хуртовини, снігу насипало по коліна, дехто навіть під час втечі западався глибоко в сніг. Для Андрія Мельника ця втеча була дуже важкою, так як він мав проблеми з легенями. Зрештою всі втікачі його підтримували і майже несли. Якщо всіх учасників втечі розігрівала хода, то Мельнику, котрий був без руху, докучала студінь. Мельник, розуміючи, що може підвести всіх, казав, щоб його залишили, а самі рятувалися для України. Проте товариші були налаштовані рішуче та казали, що скоріше всі там замерзнуть, ніж залишать когось.
В 1918 року в боях за Київ Андрій Мельник був комендантом першого куреня та командував бойовою акцією, згідно якої січові стрільці мали ліквідувати повстання на Подолі.
В грудні 1918 року Осадний Корпус зайняв Київ, з того приводу Директорія надала рангу отамана таким людям: Василеві Тютюннику, Євгенові Коновальцю та Андрієві Мельнику.
В січні 1919 року Андрій Мельник стає начальником штабу Дієвої Армії УНР. Певною мірою в штабі це сприйняли трохи скептично, так як там були вже досвідчені люди, такі як Володимир Сніклер, Микола Капустянський та інші. Проте при першій зустрічі всі сумніви щодо Андрія Мельника зникли.
23 липня 1919 року Андрій Мельник візьме участь в переможній Карабчиївській операції на південь від Проскура як помічник командира Корпусу СС. На жаль, вже в грудні Андрій Мельник захворіє на тиф.
В пам’ять про Андрія Мельника, звитяжні сторінки з його біографії.
Андрій Мельник мав дуже міцний звитяжний характер. В Першій світовій війні, будучи сотником УСС, разом зі стрільцями йшов в одній лінії в бій. Своєю відвагою він запалював серця стрільців в той час, коли у них з’являвся страх.
Андрій Мельник мав дуже серйозні проблеми з легенями, через які міг померти ще в дитинстві. В 1916 році лікарська комісія визнала, що стан здоров’я не дозволяє йому йти на фронтову службу, але попри це Андрій Мельник все одно залишається при своїй сотні.
Одного разу приїхав на фронт австрійський престолонаслідник Карло, котрий дав Андрію Мельнику стрібну медаль, але вважаючи, що цього замало, відчепив свою шаблю та віддав її Андрієві Мельнику на очах всієї сотні.
В російському полоні Андрій Мельник намагався відповідати російському генералові, котрий казав про «адін русскій народ». Мельник казав, що назва «Русь» - це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства.
Коли Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський та інші тікали з російського полону, щоб стати на службу до українського армії, потрапили вони до дуже сильної хуртовини, снігу насипало по коліна, дехто навіть під час втечі западався глибоко в сніг. Для Андрія Мельника ця втеча була дуже важкою, так як він мав проблеми з легенями. Зрештою всі втікачі його підтримували і майже несли. Якщо всіх учасників втечі розігрівала хода, то Мельнику, котрий був без руху, докучала студінь. Мельник, розуміючи, що може підвести всіх, казав, щоб його залишили, а самі рятувалися для України. Проте товариші були налаштовані рішуче та казали, що скоріше всі там замерзнуть, ніж залишать когось.
В 1918 року в боях за Київ Андрій Мельник був комендантом першого куреня та командував бойовою акцією, згідно якої січові стрільці мали ліквідувати повстання на Подолі.
В грудні 1918 року Осадний Корпус зайняв Київ, з того приводу Директорія надала рангу отамана таким людям: Василеві Тютюннику, Євгенові Коновальцю та Андрієві Мельнику.
В січні 1919 року Андрій Мельник стає начальником штабу Дієвої Армії УНР. Певною мірою в штабі це сприйняли трохи скептично, так як там були вже досвідчені люди, такі як Володимир Сніклер, Микола Капустянський та інші. Проте при першій зустрічі всі сумніви щодо Андрія Мельника зникли.
23 липня 1919 року Андрій Мельник візьме участь в переможній Карабчиївській операції на південь від Проскура як помічник командира Корпусу СС. На жаль, вже в грудні Андрій Мельник захворіє на тиф.
18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської Армії УНР.
Отаман Ілько Струк :
“Мій висновок: я партизан і повстанець своєї неньки України й оборонець її від грабіжників, жидів і кацапів… Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці”.
І нищив добре! Струк ватажок повстанських загонів Полісся в 1919-22 рр. на півночі Київщини. Вважався одним з запекліших ворогів большевиків. Червоні на нього полювали, але так і не змогли вбити. В 1923 році емігрував в Чехію де й його слід губиться.
На першому фото: отаман сидить перший ліворуч з найближчим побратимами по боротьбі. Фото ймовірно зроблене в кінці 1919 року в одному з фотоательє Києва.
____________________
#UMH_УНР #Нація_воїнів
Отаман Ілько Струк :
“Мій висновок: я партизан і повстанець своєї неньки України й оборонець її від грабіжників, жидів і кацапів… Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці”.
І нищив добре! Струк ватажок повстанських загонів Полісся в 1919-22 рр. на півночі Київщини. Вважався одним з запекліших ворогів большевиків. Червоні на нього полювали, але так і не змогли вбити. В 1923 році емігрував в Чехію де й його слід губиться.
На першому фото: отаман сидить перший ліворуч з найближчим побратимами по боротьбі. Фото ймовірно зроблене в кінці 1919 року в одному з фотоательє Києва.
____________________
#UMH_УНР #Нація_воїнів
IN MEMORIAM – День Соборності 22.І.1919.
Ви бачите ці радісні обличчя? Відчуваєте цю радісну приємну енергетику, святкових усміхнених облич?
Так на жаль... Бо важко виявляти радість на цьому формальному святі символізму, коли довкола все летить к чортовій матері.
Ситуацію яка складалася вже на той час, коли було підписано Акт Злуки, важко якось усеціло навіть описати.
На Лівобережжі втрачено майже всі ключові міста, зокрема Харків, Чернігів, йшли бої за Полтаву. Було втрачено Донбас та загорівся тил у Катеринославщині. А ворог наближався до Києва, столиця була вже в осадному положенні. Більшовики відкрили фронт як на Лівобережжі, так і з півночі на Поліссі. На заході бої велися з поляками за Львів, а північніше вони захопили Холм та насідали на Волинь. Румунія окупувала Бессарабію та Буковину. На півдні висадився десант Антанти, який захопив Одесу, Миколаїв, Херсон...
І це в умовах повного ворожого ставлення до України в Європі, серед переможців Першої світової, що кроїли карту нової Європи.
Що думав в цей час Головний отаман Петлюра? Певно мозок шукав якісь вирішення дій, задля порятунку Війська, яке деморалізоване розсипалося. Що думав Коновалець, який стоїть позаду Головного в шоломі-Адріана? Певно думав чи втримає його Осадний корпус Січових стрільців Київ. Що думав Лонгин Цегельський, що стоїть по праве плече від Петлюри, автор тексту Акту?
Все це лише припущення. Проте точно знаємо, чим була забита голова у більшовицького щура Винниченка, який стоїть попереду по ліве плече Петлюри. Відповідь на це нам дає запис у щоденнику Євгена Чикаленка від 20 січня.
«Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою…
Горе, коли влада в руках людини настрою, хворої нервами, у якої все залежить від нервів.»
Оця скотина яка головна в тому стані що настиг Україну тоді, гострив лижі у Відень.
Втім наша вікова мета була досягнута. Але це насправді поки що, були лише декларативні заяви які такими і лишилися. Об'єднання в один Державний організм так і не сталося.
Якщо вже і вважати якийсь День за відправну точку дійсної Соборності. То це лише День початку спільного наступу Об'єднаних українських армій на Київ та Одесу. Коли влітку Галицька армія перейшла Збруч та об'єдналася з Наддніпрянською Дієвою Армією УНР, задля спільної загальної мети Визволення Києва. Саме тоді соборність дійсно окропилася братською кров'ю у спільній боротьбі.
З Днем Соборності!
Сьогодні ми маємо те, про що не могли навіть мріяти наші предки сто років тому. Тому давайте не просремо заради мертвих, живих і ненароджених Україну.
Ви бачите ці радісні обличчя? Відчуваєте цю радісну приємну енергетику, святкових усміхнених облич?
Так на жаль... Бо важко виявляти радість на цьому формальному святі символізму, коли довкола все летить к чортовій матері.
Ситуацію яка складалася вже на той час, коли було підписано Акт Злуки, важко якось усеціло навіть описати.
На Лівобережжі втрачено майже всі ключові міста, зокрема Харків, Чернігів, йшли бої за Полтаву. Було втрачено Донбас та загорівся тил у Катеринославщині. А ворог наближався до Києва, столиця була вже в осадному положенні. Більшовики відкрили фронт як на Лівобережжі, так і з півночі на Поліссі. На заході бої велися з поляками за Львів, а північніше вони захопили Холм та насідали на Волинь. Румунія окупувала Бессарабію та Буковину. На півдні висадився десант Антанти, який захопив Одесу, Миколаїв, Херсон...
І це в умовах повного ворожого ставлення до України в Європі, серед переможців Першої світової, що кроїли карту нової Європи.
Що думав в цей час Головний отаман Петлюра? Певно мозок шукав якісь вирішення дій, задля порятунку Війська, яке деморалізоване розсипалося. Що думав Коновалець, який стоїть позаду Головного в шоломі-Адріана? Певно думав чи втримає його Осадний корпус Січових стрільців Київ. Що думав Лонгин Цегельський, що стоїть по праве плече від Петлюри, автор тексту Акту?
Все це лише припущення. Проте точно знаємо, чим була забита голова у більшовицького щура Винниченка, який стоїть попереду по ліве плече Петлюри. Відповідь на це нам дає запис у щоденнику Євгена Чикаленка від 20 січня.
«Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою…
Горе, коли влада в руках людини настрою, хворої нервами, у якої все залежить від нервів.»
Оця скотина яка головна в тому стані що настиг Україну тоді, гострив лижі у Відень.
Втім наша вікова мета була досягнута. Але це насправді поки що, були лише декларативні заяви які такими і лишилися. Об'єднання в один Державний організм так і не сталося.
Якщо вже і вважати якийсь День за відправну точку дійсної Соборності. То це лише День початку спільного наступу Об'єднаних українських армій на Київ та Одесу. Коли влітку Галицька армія перейшла Збруч та об'єдналася з Наддніпрянською Дієвою Армією УНР, задля спільної загальної мети Визволення Києва. Саме тоді соборність дійсно окропилася братською кров'ю у спільній боротьбі.
З Днем Соборності!
Сьогодні ми маємо те, про що не могли навіть мріяти наші предки сто років тому. Тому давайте не просремо заради мертвих, живих і ненароджених Україну.
