Подивилась "Венеру в хутрі" Київського Архетипічного театру.
Той випадок, коли після вистави одразу не можеш сказати сподобалось чи ні, але радієш, що подивилась і час пройшов, як на одному диханні.

Це авторське трактування п'єси сучасного американського драматурга Девіда Айвза, яка заснована на знаменитій повісті австрійського письменника Захер-Мазоха «Венера в хутрі».

Сюжет мені був відомий завдяки фільму Р. Полянського. І, можливо, тому склалися певні очікування щодо динаміки героїв. Але у виставі виявились інші акценти, тому залишилось відчуття нашарування одразу 3 ідей одного твору, що трохи спантеличило.

Що прям точно зачепило?

🧥Краса неідеальних тіл.
Останнім часом мені просто неможливо відірвати очі від споглядання неідеальних оголених або напівоголених тіл на екрані кіно і на сцені.
В цьому така природність і нормалізація того, які ми є без звичної для багатьох ретуші та відчутної допомоги бьюті сфери.
Щиро радію таким тенденціям і вистава цим здорово зачепила.

👠Реальна сторона контексту "жінка-богиня".
Це дуже хитра гра із справжньою передачею влади, яку вже багато разів у мистецтві підіймали, демонструючи, що боги є насправді заручниками поклоніння.
Вони не належать собі, не є вільними, оскільки їх божественність залежить від віри у них та спирається на очікування інших.

І такі відносини грунтуються не на реальному контакті і відчутті людини, яку боготвориш, а на власних уявленнях, фантазіях, незадоволених потребах, які, доречі, є віра, що задовольняться саме завдяки богині.
Тож богинею бути ох як не просто і тре 10 разів подумати.

❤️А ще це було візуально красиво, часто красиво своєю "нечепурністтю" та гротеском, але ж на те це й театр.

Я чесно не знаю рекомендувати чи ні, але мені було здорово цікаво сходити на виставу.