Знаходячись в аутичному спектрі, та перебуваючи по ту сторону соціального контакту, де він більше для когось, чим для мене, я для себе дещо визначила.

Якщо спілкування не приносить мені задоволення, я його згортаю.

В першу чергу мені має бути приємно підтримувати ці взаємини.

Причому, не важливо, чи є там спільна історія, спогади, час що нас міг би обʼєднати чи кровне рідство.

Якщо це приємно - і я виходжу з контакту в настрої хоча б не гірше, ніж було до - це вже успіх. Якщо я виходжу в настрої краще ніж був - це взагалі мрія.

Бо часом буває, наче притомна людина, освічена і цікава, а як почнеш трішки заглиблюватися - починаааається. Абсолютно нестерпні будь які триангулюючі форми контакту: обговорювати спільних знайомих в ключі створення коаліції - бррр. Я персонаж не здатний до засудження, ніяк, зовсім. Я не можу про когось говорити в каверзно-оцінюючому світлі. Я не буду говорити з кимось про людину, що вирішила з цим кимось не спілкуватися. Оці всі «а як він поживає», ну максимум скажу що добре/не добре. Так то, мені не хотілося б в свою сторону ставлення, де про мене дають зайву інформацію. І я не стану. І вбачаючи тенденцію до цього, спілкування буде згорнуто, бо, власне, якщо з тобою щось роблять, то по відношенню до тебе також.

Абсолютно гидотно мені стає, коли я тривалий час свідчу як людина закопує сама себе. Рятувати я нікого не хочу і не буду, награлась.
А бачити з разу в раз деструктив, який герметично звісно ні в кому не тримається і рветься назовні.. І людина таки розповідає що робить з собою - і ти разок так делікатно підкидаєш ідеї допомоги, другий підкидаєш, далі спілкування перетворюється в витримування власного безсилля та нерівний обмін: я про своє тихе щастя, збудоване цеглинка за цеглинкою, вона мені про свої цеглинки конструювання неврозів. Це вже пахне роботою, я тікаю.

Або ще відсутність прямої комунікації. Коли про мої дії та відчуття щось додумують. Оце все «я думала ти після цього не захочеш зі мною дружити». «Я думала тобі було незручно». «Я не знав як тобі сказати». Аутично виснажуюсь тримати фокус уваги на тому що хтось ще окрім основної лінії поведінки десь тримає побічну. Якщо мені не озвучено чогось, то цього для мене просто не існує. Поки не внесуть в контакт на великому блюді і не скажуть давай їсти це гівно разом.

Ще моє любіменьке, це коли мене з благіх намєрєній намагаються розшевелити. Оці всі «тобі треба кудись поїхати», «давай сходимо в бар», «може треба міняти картинку». Так-то, не бачила ніде щоб я скаржилася колись на своє рутинне існування. Якщо ми не можемо знайти спільну точку перетину де нам обом добре, то не варто шукати точку перетину де хтось з нас згодиться на самонасилля об те, що підходить комусь іншому, але не тобі.

Зазвичай прямо і чесно пишу щось типу «прийняла рішення формалізувати наше спілкування до приятельско/нейтрального». Зазвичай питають чому, але не тому що справді цікаво, а здебільшого, бо є така соціальна гра (недоступна мені) що коли люди попереджають про розрив, то це значить що пора щось міняти на краще. В моїй же реальності на питання чому я відповідаю скоріше з метою покращення розуміння ситуації (бо я теж в такому випадку хотіла б зворотній звʼязок).

Є ще багато різного виснажуючого, але напевне це ключове.
А ви шо? Що вас допікає припинити контакт?