Тепер маю за мету послуговуватись настільки ж розмаїтою словесною запасівкою (я певно вигадав це слово). Чи радше мені вже моя українська почала муляти нестерпно очі.

Роман Бабовал
ЖЕРТВА
(замість казки)

Був вечір. А може, тільки ранок. Ніхто не міг оте з непомильною точністю визначити. Одне було поза сумнівом: дня не було.

Пан В. стояв перед величезним овальним дзеркалом. Книжки, які виповнювали три чверті кімнати (пан В. був “начитана людина”), здавалося, підтримували його своїм мовчанням: пан В. не стояв, брук безупинно висковзав з-під ніг. Пан В. ширяв наче б підвішений ниткою тиші (слова вузляться) до жовтої стелі. І перед дзеркалом (надворі не було дня!) пан В. спритно зав’язував, мимрячи якісь припорошені у пам’яті вірші (надворі — ані павуковидного сонця!), краватку, тоншу за невживану тінь.

А коли зав’язав, взявся зачісувати рідке волосся і, глянувши випадково в дзеркало (овальне!), побачив, що жодних рис уже чомусь не було на його обличчі. Стало скрутно панові В. Неприємно: як же йти тепер йому на гостину без лиця?

Відклав пан В. гребінець із слонової кости і пустився по вузькій кімнаті шукати (надворі — ані жилуватого неба!) шкіряної маски. Чи довго шукав відбитки, годі було сказати: крізь штори (фарба — мов із чола прокаженого) протискався далі не відгомін дня чи ночі, а луна чогось безбарвного, пісного й беззапашного, як вода. Шукав, не знайшов. Підвівся і глянув знов у дзеркало. Відчував, як поволі сіріє вогким попелом кров, як очі світять збентеженням у пустелі лиця: звиклих рис у дзеркалі ніяк не знайти, а тут стрілки годинника, що до цього часу століттями леліяли вперту застояність, кинулися шалено мчати навздогін одна за одною. Глянув пан В.: та ні! к’чорту його, немає! Прокльони тиснулися крізь точені мовчанням зуби, коли нога дотикнулася чогось ґумового, теплого. Із трудом і болем у крижах підніс пан В. ганчірку з пожужманими своїми (надворі — ані спрутоподібного вітру!) рисами.

Зрадів, загорнув її в чорне плаття та, натягнувши на крихкотілі плечі довжелезний плащ, вийшов. І на гостину зайшов, мабуть, на час, бо не вернувся вже ніколи додому. Гостина була довічна, книжки — мовчали, а (надворі дозрівала звільна грибом ніч!) в парку нарешті засміялися знову закохані.

Пана ж В. ніхто вже не зустрічав.

1971

з ранньої короткої прози

Я скорше це відтворю найближчим часом ніж Романа Бабовала.

Серед іншого, забракло астробоїв у крові, хоча й не шкодую про своє тодішнє рішення. Сподіваюсь скоро відновлю цю нестачу, бо хочеця не лише про статистику та дивакувату математику.

Пам'ятайте про наголоси.

Вечори відтепер будуть присвячені не пісням, а танцям, чи чомусь зримому. Почнімо з класики. Напевно, моє улюблене зображення хореографічної єдності з емоціями. Зображення з творіння, де кожен рух мав значення. Схоже, це неможливо досягти в ігровому кіно, тож чергова перемога в скарбничку анімації.

Відмін товктиме уявні пики стопою з розвороту онлайн вже з цього четверга.

Вперше за рік зайшов у лінух, а тут такий приємний сюрприз.

Астрологи оголосили тиждень Vox. Як ЄС платить довколишнім країнам аби ті не пускали до себе потенційних іммігрантів, та як Лукашенко це експлуатує, змушуючи ЄС порушувати власні закони про неприпустимість колективних вигнань та гарантованість надання хоча б мінімальних прав людям, які застрягли при нестандартних перетинах кордону. Але чи має ЄС їх пускати?

Sorry not sorry.

"Якщо тікаєш від Ісламу, навіщо везти його з собою в іншу країну?"

POV: цікавлюсь в чаті групи чому у мене не стоїть бал за задачі в Google Classroom.

via @olexdav.

Реву, перевірив — не фейк.