листівка дорогим людям

via @chkech.

Розрахуйте ступінь майоріння багряних стягів.

Підготовка до іспиту на шостому другому курсі магістратури.

Тим часом викладач

Прямує Ґодзілла по місту, бачить — хмарочос горить. Влетіла в хмарочос... та й вилетіла з нього любісінько.

Ґодзілла була масивним стерильним нейтрино, виготовленим на прискорювачі.

До речі, вперше справно використав фразеологічний словник.

У скільки разів далі крізь атмосферу ви дивитесь на горизонт з рівня моря, ніж в зеніт? А з Джомолунгми?

В нульовому наближенні, тому просто спробуйте порахувати усно, відповідь вам сподобається. Навіть не роблю з цього квіз, у подарунок за правильну відповідь — ніч з відміном задоволення і моє захоплення, можливо навіть в хлібонамазувальній формі.

Тепер маю за мету послуговуватись настільки ж розмаїтою словесною запасівкою (я певно вигадав це слово). Чи радше мені вже моя українська почала муляти нестерпно очі.

Роман Бабовал
ЖЕРТВА
(замість казки)

Був вечір. А може, тільки ранок. Ніхто не міг оте з непомильною точністю визначити. Одне було поза сумнівом: дня не було.

Пан В. стояв перед величезним овальним дзеркалом. Книжки, які виповнювали три чверті кімнати (пан В. був “начитана людина”), здавалося, підтримували його своїм мовчанням: пан В. не стояв, брук безупинно висковзав з-під ніг. Пан В. ширяв наче б підвішений ниткою тиші (слова вузляться) до жовтої стелі. І перед дзеркалом (надворі не було дня!) пан В. спритно зав’язував, мимрячи якісь припорошені у пам’яті вірші (надворі — ані павуковидного сонця!), краватку, тоншу за невживану тінь.

А коли зав’язав, взявся зачісувати рідке волосся і, глянувши випадково в дзеркало (овальне!), побачив, що жодних рис уже чомусь не було на його обличчі. Стало скрутно панові В. Неприємно: як же йти тепер йому на гостину без лиця?

Відклав пан В. гребінець із слонової кости і пустився по вузькій кімнаті шукати (надворі — ані жилуватого неба!) шкіряної маски. Чи довго шукав відбитки, годі було сказати: крізь штори (фарба — мов із чола прокаженого) протискався далі не відгомін дня чи ночі, а луна чогось безбарвного, пісного й беззапашного, як вода. Шукав, не знайшов. Підвівся і глянув знов у дзеркало. Відчував, як поволі сіріє вогким попелом кров, як очі світять збентеженням у пустелі лиця: звиклих рис у дзеркалі ніяк не знайти, а тут стрілки годинника, що до цього часу століттями леліяли вперту застояність, кинулися шалено мчати навздогін одна за одною. Глянув пан В.: та ні! к’чорту його, немає! Прокльони тиснулися крізь точені мовчанням зуби, коли нога дотикнулася чогось ґумового, теплого. Із трудом і болем у крижах підніс пан В. ганчірку з пожужманими своїми (надворі — ані спрутоподібного вітру!) рисами.

Зрадів, загорнув її в чорне плаття та, натягнувши на крихкотілі плечі довжелезний плащ, вийшов. І на гостину зайшов, мабуть, на час, бо не вернувся вже ніколи додому. Гостина була довічна, книжки — мовчали, а (надворі дозрівала звільна грибом ніч!) в парку нарешті засміялися знову закохані.

Пана ж В. ніхто вже не зустрічав.

1971

з ранньої короткої прози

Я скорше це відтворю найближчим часом ніж Романа Бабовала.

Серед іншого, забракло астробоїв у крові, хоча й не шкодую про своє тодішнє рішення. Сподіваюсь скоро відновлю цю нестачу, бо хочеця не лише про статистику та дивакувату математику.

Пам'ятайте про наголоси.

Вечори відтепер будуть присвячені не пісням, а танцям, чи чомусь зримому. Почнімо з класики. Напевно, моє улюблене зображення хореографічної єдності з емоціями. Зображення з творіння, де кожен рух мав значення. Схоже, це неможливо досягти в ігровому кіно, тож чергова перемога в скарбничку анімації.

Відмін товктиме уявні пики стопою з розвороту онлайн вже з цього четверга.

Вперше за рік зайшов у лінух, а тут такий приємний сюрприз.