Якщо вони відповідають вимогам конструкції - деталь підходить. Якщо не відповідають - не підходить.

Хороша інженерія полягає не в тому, щоб кожну деталь зробити максимально унікальною та «авіаційною». Хороша інженерія полягає в тому, щоб кожна деталь була настільки складною і дорогою, наскільки цього вимагає поставлена перед нею задача. Якщо для цього потрібен спеціально розроблений польотний комп’ютер - ви розробляєте польотний комп’ютер. Якщо достатньо хобійного польотника - ви берете хобійний польотник. А якщо необхідним вимогам відповідає дверна петля з Епіцентру - то ви берете петлю з Епіцентру. Звісно якщо ви не маєте на меті штучно завищувати вартість конструкції.

Історія гостя, частина шоста.

Вихід за межі вузького кола особистих прихильностей, побудованих на фізичному грумінгу, поставив перед нашими предками проблему абсолютно нового порядку - проблему анонімності. Якщо раніше «свій» означав того, чию шерсть ти власноруч чистив роками, то тепер виживання дедалі більше залежало від здатності взаємодіяти з людиною, яку ти бачиш уперше в житті. У світі, де мережі обміну й союзів почали виходити далеко за межі особистого знайомства, Homo sapiens був змушений навчитися розпізнавати «свого», не знаючи його особисто.

Для мозку примата довіра - це результат тривалих інвестицій часу в конкретну особину. Павіан чи шимпанзе знають «в обличчя» членів своєї групи, їхній статус та історію попередніх взаємодій. Проте коли людські громади почали підтримувати зв’язки з іншими громадами заради шлюбних союзів, обміну та доступу до ресурсів, перед мисливцем міг постати незнайомець, який не був його родичем чи другом, але належав до дружньої групи. Виникла потреба в маркерах групової належності, які могли служити своєрідним «зовнішнім паспортом».

Першою лінією такої ідентифікації могли бути мова та діалект. Вимова, словник і мовні звички дозволяють дуже швидко визначити походження незнайомця. Звук голосу міг повідомити про його належність до певної мовної спільноти ще до того, як сторони встигали нормально роздивитися одна одну. Але окрім звуку, люди почали використовувати й візуальні «теги».

Археологія палеоліту демонструє поширення символічних предметів - морських мушель, намистин із зубів тварин, кістки та шкаралупи страусиних яєць, причому деякі матеріали й готові прикраси переміщувалися на значні відстані від місць свого походження. Регіональні стилі прикрас та використання пігментів могли бути не просто «мистецтвом», а засобом передачі соціальної інформації. Важливо розуміти: ми не можемо сьогодні з упевненістю сказати, що конкретна намистина означала «член союзу Чорного Бізона», але археологи мають достатньо підстав розглядати особисті прикраси як один зі способів демонстрації соціальної ідентичності. Це був радикальний крок від логіки примата «я знаю тебе особисто» до людської логіки «я знаю, до якої категорії людей ти належиш».

Проте наявність «правильної» намистини чи знайомого діалекту була лише першим рівнем перевірки. Справжня «технологія довіри» полягала в поведінці. Зрештою, зовнішній маркер теоретично можна було скопіювати, обміняти або привласнити. Значно складніше відтворити цілий комплекс соціальних сигналів - мову, манери, ритуали та знання зв’язків між людьми. Саме тут ритуал починав працювати як алгоритм передбачуваності.
Етнографія традиційних суспільств показує, наскільки сильно можуть бути ритуалізовані контакти між людьми з різних громад. Наближення, привітання, обмін інформацією, дари й саме право залишитися серед господарів могли підпорядковуватися зрозумілим обом сторонам правилам. Це був не просто «етикет» у сучасному розумінні. Такі правила зменшували невизначеність у ситуації, яка потенційно могла бути небезпечною. Коли незнайомець поводився так, як від нього очікували, він демонстрував, що знає правила гри й готовий їм підкорятися. Це не гарантувало мирних намірів, але робило його поведінку передбачуванішою, а отже - менш загрозливою.

У цьому сенсі важко не помітити паралель із сучасною дипломатією. Величезна кількість дипломатичного протоколу - від порядку розсадки за столом до формул звернення, черговості виступів і правил зустрічі делегацій - існує саме для того, щоб мінімізувати ризик випадкової помилки в комунікації між сторонами, які можуть мати протилежні інтереси. Як і у випадку традиційного ритуалу, одна з головних функцій дипломатичного етикету - прибрати двозначність і не дозволити дрібному непорозумінню перетворитися на великий конфлікт.

У світі малих груп ціна помилки могла бути надзвичайно високою. Незнайомець, який поводився не так, як від нього очікували, одразу створював додаткову невизначеність. Можливо, він справді не знав місцевих правил. Можливо, належав до іншої соціальної мережі.

А можливо, свідомо відмовлявся дотримуватися прийнятих норм. У будь-якому разі така поведінка була важливою інформацією для господарів.

Таким чином, ритуал працював своєрідним соціальним фільтром. Правильна поведінка не доводила, що незнайомець прийшов із миром, але давала підстави продовжити контакт. Замість необхідності одразу вирішувати, друг перед тобою чи ворог, з’являлася проміжна категорія: людина, з якою можна спробувати домовитися.

Символічні маркери та ритуальні протоколи дозволили нашим предкам вирішити критичне завдання: вони навчилися ідентифікувати незнайомця як потенційного партнера і робити першу зустріч менш небезпечною. Проте ідентифікація - це лише початок. Те, що ми впізнали в незнайомцеві потенційного союзника, ще не створює між нами зв’язку, який змусив би нас допомагати один одному в майбутньому.
Символ каже, хто ти є, але він не створює довготривалого зобов’язання. Для того, щоб перетворити разовий мирний контакт на стабільну мережу взаємної підтримки, людству знадобився інший, значно потужніший інструмент - механізм дару.

Гадаю ви зрозуміли що це все не кінець - «серіал про гостя», трохи розтягнувся :)

«Я не поділяю ваших переконань, але готовий померти за ваше право їх висловлювати!» Вольтер.

Насправді цю фразу вигадала англійська письменниця Евелін Холл у книзі "Друзі Вольтера" (1906).

Незважаючи на те, що письменниця не приписувала цитати Вольтеру і в 1934 навіть виступила з офіційною заявою, в якій підкреслила, що вона сама придумала цей вислів, вже 1965 року вийшла книга «Французькі цитати у англійському перекладі» Норберта Гутермана, у якій цитата приписувалася Вольтеру і навіть наводився її французький «оригінал» із зазначенням джерела: лист Вольтера до абату Ле Ришу. Зрозуміло, у листі цих слів немає.

Як зрозуміти, що будь-яке авто - це елітне авто?

Просто заїхати на діагностику.

Шановні, а можна я попрошу вас допомогти зараз, але ніби це на мій день народження? Ціна питання - 127 000 грн, і, на жаль, я сам не зможу її витягнути. Тож буду вдячний за допомогу.

З мене, як завжди, - розповіді про те, як давно минулі часи впливають на наш сьогоднішній день.
Дякую.
Реквізити в закріпленій публікації.

З хороших новин - завдяки вашій допомозі, зібрана половина суми, і оскільки з оплатою є можливість трохи почекати, то завтра машина їде на ремонт. Дякую всім хто долучився. Для тих хто ще має бажання допомогти - реквізити в закріпленій публікації. Дякую вам.

Ну що - ремонт розпочато.

Я малюю квіти, щоб вони не вмирали.
Фріда Кало.
Магнолії, 1945 рік.

Продовження буде. Але трошки пізніше, мені треба трохи часу.

Побратим підняв чудову тему ностальгії за «старою доброю війною», коли навички та знання мали визначальну роль і всіх цих ваших FPV не було. І така ностальгія за «правильною війною» була завжди.
Ось, наприклад, що каже Лік у драмі Евріпіда «Божевільний Геракл»:

Бо що таке Геракл твій? Вклав чудовисько
Болотне - Гідру? Лева вбив Немейського?
Але ж подужав не руками голими,
Як похвалявся, - скористався зашморгом.
Тому така зухвалість? Через це б я мав
Гераклових дітей од смерті вибавить?
Та й хто він? Сильний духом? На словах хіба.
Долав лиш звірів. Чим ще похвалитись міг?
Тримав щита в лівиці? Чи із списом став
На ворога близького? Ні - стрілу пускав,
Лякливих зброю, будь-коли втекти готов.
Не лук ознака мужніх; доказ мужності -
Коли незмигно в першій лаві дивишся
На спис, що прокладає рани-борозни.

Минуло приблизно дві тисячі років. Змінилися зброя, обладунки й сама війна, але ностальгія нікуди не зникла.
У «Шаленому Роланді» Лудовіко Аріосто, вперше виданому 1516 року, Роланд захоплює вогнепальну зброю. Користуватися нею він не збирається. Разом із порохом і кулями він вивозить її у відкрите море й викидає за борт:

«Щоб через тебе більше ніколи
лицар не вважався відважним,
і щоб негідник через тебе більше не хвалився,
ніби він вартий стільки ж, скільки доблесний, -
залишайся тут, на дні.

О проклятий, о огидний пристрою,
створений у глибинах Тартару
рукою злого Вельзевула,
який задумав через тебе погубити світ,
до пекла, звідки ти вийшов, я тебе повертаю».

Але найкраще починається трохи далі. Аріосто вже від власного імені описує світ, у якому нова зброя все-таки перемогла:

«Здай, нещасний солдате, до кузні
всю зброю, яку маєш, аж до меча;
і візьми на плече рушницю чи аркебузу,
бо без неї, я знаю, платні ти не отримаєш.

Як ти, злочинний і мерзенний винаходе,
взагалі знайшов місце в людському серці?
Через тебе військова слава знищена,
через тебе ремесло зброї позбавлене честі;
через тебе принижені доблесть і чеснота,
так що негідник часто здається кращим за доблесного;
ані сила, ані відвага
через тебе більше не можуть бути випробувані в полі».

Кожне покоління військових має свою «стару добру війну», в якій усе нібито вирішували майстерність, навички та особиста мужність. І кожне наступне покоління винаходить якусь нову гидоту, яка цю прекрасну картину псує.

І технічна інформація - в мене тут діагностували пневмонію, тож з великою долею ймовірності, вихід нових текстів буде затримуватись. Бо почуваю я себе, прямо скажу - не дуже. Дякую за розуміння та підтримку.

Мушу вас одразу попередити - після перегляду цього відео, ви вже ніколи не зможете інакше уявляти лицарську атаку, коли сотні коней в одному пориві мчать вперед. Дивитись треба виключно з звуком.
Так, життя не лицарський роман :)
Вибачайте, через температуру і жарти відповідні.

До речі, завжди хотів з вами про це поговорити.

Казати, що птахи - найближчі родичі динозаврів, не правильно. Бо птахи не родичі динозаврів. Вони і є динозаври.

Птахи виникли всередині тероподів - тієї самої великої гілки динозаврів, до якої належали тиранозаври, велоцираптори та безліч інших хижих форм.

66 мільйонів років тому вимерли не всі динозаври. Вимерли всі непташині динозаври, а одна з пташиних гілок пережила катастрофу й дала початок сучасним птахам.

Тож коли наступного разу дивитиметесь на голуба, який нахабно вимагає шматок батона, пам’ятайте: перед вами не нащадок динозавра.

Перед вами динозавр. Просто маленький, пернатий і той, кому пощастило вижити.