Якщо ви хотіли дізнатись чому людство так пізно винайшло будинки, то тепер маєте відповідь

Сподіваюсь де б ви там не перебували - ви у безпеці.
Ми обов’язково всіх вбʼємо.

Росіяни вирішили відправити на фронт частинку мощей Дмитра Донського. Нічого дивного, оскільки традиція возити святині на війну в надії, що вони якось допоможуть російській армії, у них давня. Щоправда, як на мене, їм би краще взяти інший артефакт.

У Троїце-Сергієвій лаврі зберігається особлива похідна святиня - ікона «Явлення Богоматері преподобному Сергію Радонезькому». За церковною традицією, вона написана на дошці від гробу Сергія Радонезького. Ікону брали у військові походи разом із російськими військами. Музей Сергієва Посада перелічує серед них Північну війну, кампанію 1812 року, Кримську, російсько-турецьку, російсько-японську та Першу світову.

Гадаю, не варто росіянам відходити від традицій, бо святість відпаде.

Гаразд, ще одне і все сьогодні. Розповім про мою найулюбленішу реліквію.

За старим переказом, у Києво-Печерській лаврі нібито зберігалася пляшечка із зачорненим склом, у якій була Темрява Єгипетська. Так, та сама.

«І сказав Господь до Мойсея: Простягни руку твою до неба, і буде темрява на єгипетській землі, темрява, яку можна відчути. Мойсей простягнув руку свою до неба, і була густа темрява по всій єгипетській землі три дні».
Вих. 10:21-22.

І найпрекрасніше тут те, що київська легенда зовсім не унікальна. У середньовічній Європі існував цілий клас реліквій, пов’язаних не зі святими, а безпосередньо з біблійними подіями та предметами. Зберігали манну небесну, частини жезла Аарона, молоко Богородиці - і, так, Єгипетську темряву.

Причому це не пізній антиклерикальний жарт. У 1962 році на Другому Ватиканському соборі єпископ Фіделіс Гарсія Мартінес, пропонуючи нарешті розібратися із сумнівними реліквіями, серед іншого абсолютно серйозно перелічив ex tenebris Aegypti - реліквії «з Темряви Єгипетської», які все ще демонструвалися в церквах. Він пропонував такі речі без підтвердженого походження прибрати і більше не виставляти.

До речі, сама ідея покласти темряву у пляшку з погляду середньовічної людини була не настільки абсурдною, як здається нам. У біблійному тексті це не просто відсутність світла. Господь говорить про темряву, яку можна відчути, а латинські автори писали про неї як про настільки густу, що її можна було буквально торкнутися. Тобто якщо Темряву можна помацати - очевидно, її можна і запакувати.

Так ось - це, як на мене, найкраща реліквія, і я собі таку заведу. Буду з нею грати, годувати її - правда, ще не зрозумів чим - і, найголовніше, ЇЇ МОЖНА ВИГУЛЮВАТИ ПО НОЧАХ!

Ідеальне поєднання - друг, вихованець та реліквія в одному флаконі.

Ладно ще одне на тему :)
Видіння святого Бернара - тут ми бачимо як Дівa Марія з'явилася святому Бернару Клервоському та скропила його уста молоком з грудей, наділивши його особливою мудростю та красномовством.

Ну і між іншим нагадаю що військове ГЗ розлітається швидше ніж листя на вітрі, і ви завжди можете мене підтримати якщо вам подобаються мої тексти. Реквізити в закріпленій публікації. Дякую.

І що ви там?

Є така цікава особливість тактикульної моди - вона, як і будь-яка інша мода, ходить по колу. Ще років десять тому людина в Tiger Stripe виглядала або як реконструктор війни у В’єтнамі, або як дуже відданий фанат старих фотографій MACV-SOG. Зараз же тигрові смуги знову починають з’являтися на бойових сорочках, штанах і спорядженні. І, як на мене, причини тут значно цікавіші за звичайне «старе знову стало модним».

Почати варто з того, що за останні п’ятнадцять років тактичний світ пережив справжню епідемію Multicam. Сам по собі Multicam чудовий. Настільки чудовий, що саме це зрештою стало його проблемою. У Multicam ходять армії. У Multicam ходить спецназ. У Multicam ходять страйкболісти. У Multicam роблять плитоноски, рюкзаки, кепки, сумки і чохли для всього, що теоретично можна засунути в чохол. Його копіюють десятки країн і ще більше виробників.

У результаті камуфляж, який колись виглядав футуристично, поступово перетворився на своєрідний тактичний базовий. А мода дуже не любить ситуацій, коли всі виглядають однаково. Тому спочатку повернувся старий добрий M81 Woodland. Потім стало модно змішувати камуфляж із Ranger Green і Coyote. А тепер настала черга ще одного привіту з холодної війни - Tiger Stripe. Причому Tiger Stripe має одну величезну перевагу перед більшістю старих камуфляжів - у нього є власна міфологія.

Американці познайомилися з тигровими смугами у В’єтнамі. Сам патерн походив від південнов’єтнамських камуфляжів, які, своєю чергою, багато чим завдячували французькому Lizard. А якщо копати генеалогію ще глибше, то через французів вона зрештою веде до британських brushstroke-патернів часів Другої світової. Але в американській армії Tiger Stripe так і не став звичайною масовою формою. І саме це виявилося надзвичайно важливим для його подальшої долі. На фотографіях у ньому раз у раз трапляються спецпризначенці, розвідники, радники, бійці MACV-SOG та інші люди, робота яких полягала приблизно в тому, щоб піти кудись дуже далеко в джунглі, де їх офіційно взагалі не повинно було бути.

Причому ця міфологія почала складатися ще під час самої війни. Tiger Stripe досить швидко перетворився не лише на камуфляж, а й на своєрідний маркер статусу. Його носили навіть деякі американці, яким за характером служби він був не особливо потрібний - просто тому, що тигрові смуги вже асоціювалися з людьми, які займалися чимось значно цікавішим за звичайну гарнізонну службу.

Тобто якщо Woodland з часом став візуальним символом американського солдата 1980-90-х, то Tiger Stripe - це камуфляж дивних хлопців, які ходять кудись окремо від усіх. Для тактикульної культури кращої реклами придумати складно. І що цікаво, Tiger Stripe у правильному середовищі цілком пристойно виконує свою основну роботу. Тут взагалі добре видно різницю в підходах до камуфляжу. Multicam намагається зробити людину максимально схожою за кольорами та контрастністю на величезну кількість різних ландшафтів. Він універсальний - і саме універсальність є його головною перевагою.

Tiger Stripe працює трохи інакше. Великі темні смуги, що перетинають тулуб і кінцівки, допомагають ламати знайомі людському оку контури. Йому не настільки важливо зробити людину рівномірно зеленувато-коричневою, скільки завадити оку швидко зібрати плями перед собою у знайомий людський силует. Особливо добре така схема може працювати там, де навколо багато різких переходів між світлом і тінню - у густому лісі, кущах, очереті тощо. Власне, для подібного середовища він і створювався, тож ніякої магії тут немає.

Зворотний бік цього підходу очевидний. На відкритій місцевості класичний темний Tiger Stripe легко перетворюється на одну велику темну пляму. У сухій траві він теж виглядає, м’яко кажучи, не дуже. Універсальності Multicam у нього немає і ніколи не було. Але практичність все ж таки не головна причина його нинішнього повернення.

Люди втомилися від Multicam. Не тому, що він поганий. Навпаки - тому, що він настільки успішний, що став стандартним фоном сучасної війни.

Якщо двадцять років тому людина в Multicam виглядала як оператор сил спеціальних операцій з майбутнього, то сьогодні вона може виявитися ким завгодно.

Tiger Stripe натомість досі має характер. Тому його повернення - це коктейль. Трохи практичності, багато ностальгії, ще більше втоми від Multicam і величезний культурний багаж камуфляжу, який уже понад пів століття асоціюється з людьми, котрі чомусь вирішили, що звичайна військова форма для них недостатньо цікава. І тут виходить навіть трохи кумедно. Сучасна тактикульна культура фактично повторює те, що відбувалося з Tiger Stripe ще у В’єтнамі. Люди знову носять його не тільки тому, що він непогано працює в певному середовищі, а й тому, що він означає щось більше, ніж просто набір зелених, коричневих і чорних плям. А враховуючи, що тактикульна мода традиційно тримається саме на таких людях, Tiger Stripe мав повернутися рано чи пізно.

Зрештою, якщо камуфляж уже одного разу пережив війну у В’єтнамі, американських спецпризначенців, бойовики 1980-х і страйкбол 2000-х - пережити черговий сезон тактикульної моди для нього взагалі не проблема.

Напевно, треба було б написати якісь красиві і правильні слова про наш прапор. Про те, звідки він такий, як будучи в крові він з жовто-синього стає червоно-чорним. Про те, як під цим прапором жили, мріяли, вбивали ворогів і вмирали.
Напевно, треба було б написати.
Але у святкові дні і так лунає багато пафосних та гарних слів.
Та й що тут казати – цей прапор і так завжди на моєму плечі. Як і на плечах тих небагатьох чоловіків і жінок яким не байдуже, і які щодня працюють над тим, щоб цей прапор міг і далі парити над дахами наших міст.
Усіх причетних – з нашим днем.

Моя незалежність – це не літери на папері. Моя незалежність пахне кров'ю та порохом, сирою землею та дизельним вихлопом, гнилою водою та збройовим маслом. Моя свобода це збиті руки та запорошені берці, черга на кордоні і ті хто поруч, тремтіння прапора та дим пожеж.
Вона дорого вийшла і ще дорожче встане. Але вона моя. Як і ще багатьох чоловіків і жінок які пішли важким шляхом, проте на якому не буде соромно перед собою. Дякую всім тим, хто не зрадив, для кого Батьківщина не порожній звук. Ті, хто перебуваючи і в армії, і в тилу роблять свою справу. З днем ​​тебе Україно. З твоєю незалежністю.

Яніс Розенталс (1866-1916) «Смерть» 1897

Так, я врешті знову продовжую цикл публікацій про історію гостинності.
Нагадаю шо тут перша, друга та третя частини.

Втім, культура була лише одним із ресурсів, які втрачали ізольовані людські спільноти. Ізоляція поступово руйнувала не лише накопичені знання, а й саму біологічну стійкість популяції. Саме це найяскравіше проявлялося під час так званих «пляшкових горлишок».
«Пляшкове горлишко» - це різке скорочення чисельності популяції внаслідок катастрофи. Якщо уявити генетичне різноманіття виду як вміст пляшки, то після проходження крізь вузьке горло до наступних поколінь потрапляє лише невелика частина початкового різноманіття. Навіть якщо чисельність популяції згодом відновиться, втрачені генетичні варіанти вже не повернуться.
У плейстоцені головним архітектором таких криз був клімат. Наступ льодовиків, посухи, різкі зміни рослинності та міграцій великих тварин неодноразово скорочували придатні для життя території. За оцінками популяційної генетики, були періоди, коли ефективна чисельність предків сучасної людини зменшувалася до кількох тисяч особин. Реальні люди жили невеликими громадами, розділеними сотнями кілометрів майже безлюдних просторів. Кожна така громада існувала ніби окремий острів, а її зникнення означало безповоротну втрату цілої гілки людського різноманіття.
У таких умовах різко посилювалася роль генетичного дрейфу - процесу, в якому майбутнє популяції дедалі більше визначає не природний добір, а випадковість. У великій популяції окремі втрати майже непомітні. Проте коли чисельність падає до критичного рівня, навіть випадкова смерть кількох людей може змінити майбутнє всієї спільноти. Корисна мутація могла зникнути лише тому, що її носій не залишив нащадків. Так само безповоротно втрачалися й культурні знання, якщо єдиний майстер помирав, не встигнувши навчити учнів.
Ще однією неминучою проблемою ставало споріднене схрещування. Коли поколіннями доводилося укладати шлюби лише всередині невеликої ізольованої громади, генетичне різноманіття поступово скорочувалося, а ризик накопичення шкідливих спадкових варіантів зростав. Те, що у великій популяції залишалося майже непомітним, у маленькій могло швидко перетворитися на серйозну проблему.
Таким чином, після проходження крізь «пляшкове горлишко» людська громада виходила з нього не лише меншою. Вона ставала генетично біднішою, втрачала частину накопичених знань і ставала значно вразливішою до наступної кризи. Найнебезпечніше полягало в тому, що ізольована група практично не мала способу розірвати це замкнене коло.
Саме тому перед нашими предками поступово постала дилема, яка на перший погляд здається нерозв’язною. З одного боку, чужинець залишався потенційною загрозою - конкурентом за обмежені ресурси, носієм хвороб і можливим ворогом. З іншого - саме чужинець міг принести нові гени, нові знання, нових союзників і, зрештою, шанс на виживання. Відтепер питання полягало вже не в тому, чи контактувати з іншими людьми, а в тому, як зробити такий контакт безпечним.
Необхідність «розширити горлишко» виживання перетворила чужинця з потенційної загрози на життєво важливий ресурс. Якщо ізольована група була приречена на генетичне виродження та технологічну деградацію, то розв’язанням цієї проблеми став вихід за межі власного вогнища. Це призвело до виникнення двох фундаментальних інструментів людської соціобіології: екзогамії (традиції шукати партнерів поза межами своєї групи) та міжгрупового обміну. 

Якщо ізольована громада поколіннями залишалася замкненою сама на собі, вона рано чи пізно стикалася не лише з культурним занепадом, а й зі зростанням генетичних ризиків. У малих популяціях споріднені шлюби ставали майже неминучими, а разом із ними зростала ймовірність прояву шкідливих спадкових ознак. Для наших предків це була ще одна пастка, вибратися з якої власними силами було неможливо.
Саме тому одним із найважливіших кроків у розвитку людських суспільств стала екзогамія - укладання шлюбів за межами власної громади. Вона виникла не як моральна заборона інцесту, а як практична відповідь на виклики виживання. Обмін шлюбними партнерами дозволяв підтримувати генетичне різноманіття й одночасно створював міцні соціальні зв’язки між раніше ізольованими групами.

Коли мисливець брав за дружину жінку із сусідньої громади, він отримував не лише нову членкиню своєї сім’ї. Разом із нею виникав новий союз між двома колективами. Учорашні конкуренти ставали родичами, а родинні зв’язки були найнадійнішою формою довіри, яку знали традиційні суспільства. Як зазначає Робін Данбар, саме спорідненість упродовж більшої частини людської історії була головним механізмом, що визначав, кому можна довіряти, а кому - ні.
Практична цінність таких союзів виходила далеко за межі біології. Якщо одну громаду спіткала посуха, голод чи невдалий сезон полювання, вона вже не залишалася сам на сам зі своєю бідою. Родичі з сусідньої групи могли надати прихисток, поділитися їжею або дозволити тимчасово користуватися своєю територією. Шлюбний союз перетворювався на своєрідний «страховий поліс», який зменшував ризик загибелі всієї громади під час локальної катастрофи.
Разом із людьми почали переміщуватися й знання. Кожен такий союз означав не лише обмін генами, а й обмін навичками, традиціями, способами полювання та виготовлення знарядь. Те, що одна громада відкривала шляхом власного досвіду, поступово ставало надбанням інших. Саме завдяки таким зв’язкам людські спільноти перестали існувати як ізольовані острови й почали перетворюватися на мережу, здатну накопичувати й передавати знання значно ефективніше, ніж будь-яка окрема група.
Отже, екзогамія стала значно більшим явищем, ніж просто способом уникнути споріднених шлюбів. Вона вперше поєднала розрізнені людські громади в систему довготривалих взаємних зобов’язань. Проте разом із новими можливостями виникла й нова проблема. Контакти між різними групами ставали дедалі необхіднішими, але кожна така зустріч усе ще залишалася потенційно смертельно небезпечною.

Пітер Брейгель Старший «Сорока на шибениці» 1568 р.
Ця картина була написана Брейгелем за рік до смерті, і дуже цінувалась ним. Настільки, що в заповіті він окрема вказав що вона має відійти його дружині.
Як я вже не одноразово казав, для справжнього розуміння предметів мистецтва, треба знати контекст, тобто час, філософію світогляду та події які відбувались під час створення. Так наприклад ви можете помітити що на всіх картинах, Брейгель використовує дуже високу точку зору, глядач ніби парить в повітрі і дивиться на все зверху - тим самим картина набуває світоглядного характеру, тобто мова йде не про якийсь шматочок, а про весь світ. До речі ікони малювали саме з такою перспективою, і саме з такою метою - показати глобальність подій.
Селяни що танцюють, це символічне зображення приказки «Дорога до шибениці йде через веселі галявини». Сорока - символ балакучості та зради.
Ну і про контекст - в 1567 році, до Брюсселя увійшла армія герцога Альби. Для придушення революційних ідей про незалежність Нідерландів, та відход від католицизму, герцогом Альбою та генеральним прокурором Якобом Гессельсом була заснована «Рада у справах заворушень», яку в народі називали «Кривава рада», за безпрецедентну жорстокість. Наступні роки Альба займався запеклим знищенням єретиків, кілька тисяч нідерландців засудили до смерті. Шибениця чекала на проповідників, які несли в маси нову, протестантську віру. Терор Альби тримався на чутках і доносах, тому вибір сороки як символу балакучості на картині не випадковий.

Продовження про історію гостинності - 5 частина.

Вихід із біологічної ізоляції, яка загрожувала нашим предкам вимиранням у «пляшкових горлишках» плейстоцену, поставив перед видом Homo нове завдання. Якщо виживання дедалі більше залежало від контактів із сусідніми громадами, потрібно було навчитися робити те, до чого мозок примата був зовсім не пристосований: безпечно наближатися до абсолютно незнайомої людини.

Проблема була фундаментальною. У світі, де кожен чужинець міг бути носієм невідомої хвороби, конкурентом за їжу або учасником ворожої групи, природною реакцією на його появу була настороженість або агресія. Саме тому прямий контакт не міг виникнути сам собою. Його необхідно було зробити передбачуваним.

Ймовірно, найдавніші механізми такого контакту були максимально простими. Незнайомець не вривався до табору, а подавав себе здалеку: зупинявся на безпечній відстані, голосом або іншими сигналами повідомляв про свою присутність і чекав реакції господарів. Подібні форми обережного наближення описані в багатьох традиційних суспільствах мисливців-збирачів. Вони давали обом сторонам найцінніше - час. Час оцінити наміри одне одного ще до того, як хтось опиниться в межах досяжності зброї.
Саме тому перші хвилини зустрічі були не менш важливими, ніж сама розмова. Людина надзвичайно добре читає емоції за мімікою, позою, тембром голосу та ритмом рухів. Повільна хода, відсутність різких жестів, спокійний голос чи демонстративна відсутність агресивних намірів поступово знижували рівень взаємної напруги. Фактично обидві сторони проводили складну психологічну оцінку одна одної задовго до будь-яких переговорів.

Особливу роль у цьому процесі, ймовірно, почав відігравати голос. Робін Данбар висунув відому гіпотезу, що людська мова та спільний сміх частково перебрали на себе функцію приматського грумінгу. Якщо мавпи підтримують довіру через фізичне чищення шерсті, то люди навчилися зміцнювати соціальні зв’язки за допомогою спілкування. Дослідження показують, що спільний сміх справді супроводжується вивільненням ендогенних опіоїдів і посилює відчуття соціальної близькості. Саме тому жарти, спів чи навіть ритмічні вигуки могли стати першими інструментами емоційної деескалації між людьми, які ще кілька хвилин тому були абсолютно чужими.
Втім, навіть якщо напруга спадала, це ще не означало виникнення довіри.

Незнайомець усе ще залишався незнайомцем. Для того щоб випадкова зустріч перетворилася на союз, потрібен був наступний крок - створення взаємного зобов’язання. І саме тут ключову роль почали відігравати вогнище, їжа та дар.

Приборкання вогню стало однією з найважливіших технологічних революцій в історії людства. Воно змінило не лише наш раціон, а й саму логіку соціальних відносин. Приготована їжа стала ресурсом, який можна було накопичувати, розподіляти і, найголовніше, свідомо віддавати іншій людині.
Запросити чужинця до вогнища означало набагато більше, ніж просто дозволити йому зігрітися. Це був сигнал, що господарі тимчасово припиняють ставитися до нього як до потенційного ворога. Відповідно, і гість мав продемонструвати, що приймає запропоновані правила взаємодії. Саме тому спільна трапеза стала одним із найдавніших способів перетворити випадкову зустріч на контрольований соціальний контакт.

Річард Врангем звертав увагу на те, що приготування їжі створило принципово новий тип ресурсу. Якщо сире м’ясо часто споживається одразу після полювання, то приготована їжа стає предметом розподілу. А будь-який розподіл неминуче породжує соціальні очікування. Людина, яка добровільно ділиться цінними калоріями, демонструє готовність інвестувати у майбутні взаємини.
Саме тут зароджується один із найдавніших механізмів людської культури - взаємність. Дар майже ніколи не є безкоштовним. Він не обов’язково вимагає негайної відповіді, але створює моральне зобов’язання, яке може бути повернуте пізніше. Подарована сьогодні їжа перетворювалася на майбутню допомогу під час голоду, право безпечного проходу чужою територією або підтримку в конфлікті. Щедрість ставала своєрідною інвестицією.

Завдяки цьому чужинець поступово змінював свою роль.

Він більше не був лише потенційною загрозою. Він ставав носієм інформації про інші території, нові технології, місця сезонних міграцій тварин чи джерела води. Кожна мирна зустріч збільшувала мережу контактів, а разом із нею - і шанси громади пережити наступну кліматичну кризу.
Не менш важливою була й репутація. У невеликих людських спільнотах інформація про поведінку окремих людей і цілих груп швидко поширювалася через родинні зв’язки, обмін і повторні зустрічі. Гість, який порушував правила взаємності або відповідав насильством на гостинність, ризикував втратити можливість майбутніх контактів. У світі, де виживання дедалі більше залежало від мережі союзників, така репутація могла коштувати дуже дорого.

Саме так поступово сформувалася нова соціальна логіка. Незнайомець більше не сприймався лише як потенційний ворог. За певних умов він міг стати союзником, родичем, торговим партнером або джерелом знань. Проте для цього потрібно було навчитися ще однієї речі - швидко показувати, хто є «своїм», а хто ні. Саме тому наступним кроком у розвитку людської співпраці стали символи, ритуали та знаки приналежності, які дозволяли незнайомим людям впізнавати одне одного ще до початку розмови.