Близько 8 000 років тому через підняття рівня моря утворилася Бассова протока, яка остаточно відрізала Тасманію від материкової Австралії. Популяція, що залишилася на острові (на момент приходу європейців вона налічувала близько 4000 осіб), опинилася в повній соціальній та технологічній блокаді від решти світу.
Коли у XVIII-XIX століттях європейські дослідники вперше вступили в контакт із тасманійцями, вони виявили народ із неймовірно обмеженим та спрощеним набором інструментів.
Проте археологічні дослідження Риса Менгвіна Джонса, проведені у другій половині XX століття, свідчать, що їхні предки, які прийшли з материка, володіли повним спектром технологій австралійських аборигенів, але за тисячі років повної ізоляції вони не просто не винайшли нічого нового, а й поступово втратили значну частину вже наявних складних знань.
Порівняння знахідок із різних епох демонструє масштаби цієї регресивної культурної еволюції. Зокрема, тасманійці втратили навички виготовлення складних інструментів із кістки, таких як швейні голки, рибальські гачки та багатоскладові гарпуни, які широко використовувалися їхніми предками та сусідами на материку.
Їхній арсенал зброї скоротився до простих дерев'яних списів та кийків, хоча раніше вони вміли кріпити кам'яні наконечники до держаків за допомогою смоли. Найбільш критичною втратою стала втрата технології будівництва морських човнів, що зробило неможливим навіть обмежений контакт із сусідніми островами. Ба більше, тасманійці майже припинили вживати в їжу лускату рибу, хоча археологи знаходять риб’ячі кістки на їхніх давніх стоянках.
Одне з найвпливовіших пояснень такого занепаду дає теорія «колективного розуму» яку популяризував Джозеф Генріх, згідно з якою складна культура є продуктом не індивідуального генія, а великої популяції та інтенсивності соціальних зв'язків. У малій групі процес передачі знань від покоління до покоління є надзвичайно вразливим до помилок. Коли носіїв специфічної майстерності (наприклад, плетіння особливих сітей чи виготовлення складної отрути) стає занадто мало, випадкова смерть кількох «майстрів» до того, як вони встигнуть навчити учнів, призводить до безповоротного зникнення технології. Мала ізольована група змушена витрачати весь свій обмежений ресурс лише на те, щоб підтримувати базові навички виживання, і у неї просто не залишається інтелектуального «запасу міцності» для інновацій чи збереження складності.
Приклад Тасманії - це не просто сумна історія одного віддаленого острова, а модель, яка демонструє справжню природу людської культури. Головний висновок із цього «природного експерименту» полягає в тому, що наша здатність до виживання та прогресу є не індивідуальною, а мережевою характеристикою.
Ми звикли сприймати культуру як щось, що кожен із нас носить у власній голові. Проте випадок тасманійців доводить протилежне: культура живе не в окремій людині, а в мережі контактів. Як зазначає Джо Генріх, навіть дуже розумні особини в невеликій групі не здатні втримати складну технологію, оскільки процес передачі знань завжди містить помилки. У великій популяції ці помилки виправляються за рахунок великої кількості «копіювальників» та випадкових інноваторів. У ізольованій же групі, кількість «вузлів» у соціальній мережі падає нижче критичної межі.
Це означає, що ізоляція неминуче призводить до культурної деградації. Коли зв'язки розриваються, група починає втрачати найскладніші навички - ті, що потребують тривалого навчання та спеціалізації. Без «зовнішнього сервера» у вигляді сусідніх племен, тасманійці опинилися в ситуації, де кожне наступне покоління ставало трохи менш технологічним за попереднє, поки їхній арсенал не скоротився до абсолютного мінімуму.
Втім, культура була лише одним із ресурсів, які втрачали ізольовані людські спільноти. Ізоляція поступово руйнувала не лише знання, а й саму біологічну стійкість популяції. Саме цей процес у сучасній науці описують поняттям “пляшкового горла”.
Далі буде.
Коли у XVIII-XIX століттях європейські дослідники вперше вступили в контакт із тасманійцями, вони виявили народ із неймовірно обмеженим та спрощеним набором інструментів.
Проте археологічні дослідження Риса Менгвіна Джонса, проведені у другій половині XX століття, свідчать, що їхні предки, які прийшли з материка, володіли повним спектром технологій австралійських аборигенів, але за тисячі років повної ізоляції вони не просто не винайшли нічого нового, а й поступово втратили значну частину вже наявних складних знань.
Порівняння знахідок із різних епох демонструє масштаби цієї регресивної культурної еволюції. Зокрема, тасманійці втратили навички виготовлення складних інструментів із кістки, таких як швейні голки, рибальські гачки та багатоскладові гарпуни, які широко використовувалися їхніми предками та сусідами на материку.
Їхній арсенал зброї скоротився до простих дерев'яних списів та кийків, хоча раніше вони вміли кріпити кам'яні наконечники до держаків за допомогою смоли. Найбільш критичною втратою стала втрата технології будівництва морських човнів, що зробило неможливим навіть обмежений контакт із сусідніми островами. Ба більше, тасманійці майже припинили вживати в їжу лускату рибу, хоча археологи знаходять риб’ячі кістки на їхніх давніх стоянках.
Одне з найвпливовіших пояснень такого занепаду дає теорія «колективного розуму» яку популяризував Джозеф Генріх, згідно з якою складна культура є продуктом не індивідуального генія, а великої популяції та інтенсивності соціальних зв'язків. У малій групі процес передачі знань від покоління до покоління є надзвичайно вразливим до помилок. Коли носіїв специфічної майстерності (наприклад, плетіння особливих сітей чи виготовлення складної отрути) стає занадто мало, випадкова смерть кількох «майстрів» до того, як вони встигнуть навчити учнів, призводить до безповоротного зникнення технології. Мала ізольована група змушена витрачати весь свій обмежений ресурс лише на те, щоб підтримувати базові навички виживання, і у неї просто не залишається інтелектуального «запасу міцності» для інновацій чи збереження складності.
Приклад Тасманії - це не просто сумна історія одного віддаленого острова, а модель, яка демонструє справжню природу людської культури. Головний висновок із цього «природного експерименту» полягає в тому, що наша здатність до виживання та прогресу є не індивідуальною, а мережевою характеристикою.
Ми звикли сприймати культуру як щось, що кожен із нас носить у власній голові. Проте випадок тасманійців доводить протилежне: культура живе не в окремій людині, а в мережі контактів. Як зазначає Джо Генріх, навіть дуже розумні особини в невеликій групі не здатні втримати складну технологію, оскільки процес передачі знань завжди містить помилки. У великій популяції ці помилки виправляються за рахунок великої кількості «копіювальників» та випадкових інноваторів. У ізольованій же групі, кількість «вузлів» у соціальній мережі падає нижче критичної межі.
Це означає, що ізоляція неминуче призводить до культурної деградації. Коли зв'язки розриваються, група починає втрачати найскладніші навички - ті, що потребують тривалого навчання та спеціалізації. Без «зовнішнього сервера» у вигляді сусідніх племен, тасманійці опинилися в ситуації, де кожне наступне покоління ставало трохи менш технологічним за попереднє, поки їхній арсенал не скоротився до абсолютного мінімуму.
Втім, культура була лише одним із ресурсів, які втрачали ізольовані людські спільноти. Ізоляція поступово руйнувала не лише знання, а й саму біологічну стійкість популяції. Саме цей процес у сучасній науці описують поняттям “пляшкового горла”.
Далі буде.
❤150👍100🔥2💋1
Оскільки я зробив професійну фотосесію за 8 000 грн, то її мають побачити усі!
Ну принаймі частину.
Ну принаймі частину.
😁126👍44❤25🔥12😢2🙏2👀2🤝2
Він був Красавчиком по життю.
Наше перше знайомство почалось з того що він проєбав забрати мене з СТО. Це був його перший і останній пройоб за весь час що я мав за честь служити з ним разом.
Що він не знав - він брав бо «мені треба». Він був готовий завжди навчатись, він знав лелеку як ніхто інший.
Він завжди був вправним до роботи. Він клав своє життя щоб зробити цей світ кращим. Віктор Карпов, головний сержант взводу Морської Піхоти. З днем народження тебе. Дякую що ти був. Дякую що був в моєму житті.
Наше перше знайомство почалось з того що він проєбав забрати мене з СТО. Це був його перший і останній пройоб за весь час що я мав за честь служити з ним разом.
Що він не знав - він брав бо «мені треба». Він був готовий завжди навчатись, він знав лелеку як ніхто інший.
Він завжди був вправним до роботи. Він клав своє життя щоб зробити цей світ кращим. Віктор Карпов, головний сержант взводу Морської Піхоти. З днем народження тебе. Дякую що ти був. Дякую що був в моєму житті.
💔197🫡59❤9😨1
Сьогодні мало вийти продовження циклу публікації про причини виникнення гостинності в історії людства, але я заправив повний бак солярки, і сльози заважають мені писати. Вибачте. Завтра має вийти.
❤121😁56😭22🤝5💋3👍1
Сьогодні день тих, завдяки кому історія постає перед нами не лише текстами, але й матеріальними носіями тих часів. З днем археолога!
❤178❤🔥33👍19🤝7🥰4🙏1
Протягом значної частини XX століття в археології панувало уявлення про Амазонію як про середовище, майже непридатне для існування великих і складно організованих суспільств. Бідні тропічні ґрунти, висока вологість і специфічна екологія регіону, здавалося, просто не дозволяли утримувати значне населення в одному місці. Саме тому розповіді перших європейців, які бачили вздовж Амазонки великі поселення, оброблені поля і густо заселені береги, тривалий час викликали серйозний скепсис.
Особливо це стосувалося експедиції Франсіско де Орельяни, яка у 1541-1542 роках першою з європейців пройшла Амазонкою до Атлантики. Її хроніст, домініканський монах Гаспар де Карвахаль, описував великі поселення, що тягнулися вздовж берегів річки, численне населення та інтенсивно освоєний ландшафт. Через два століття мандрівники бачили вже зовсім іншу Амазонію - малолюдну, вкриту лісом і населену відносно невеликими розрізненими громадами. Тому Карвахаля було легко запідозрити у звичайному для XVI століття перебільшенні.
Але протягом останніх десятиліть археологія дедалі наполегливіше демонструє, що принаймні в головному Карвахаль міг описувати цілком реальний світ. Просто на момент появи пізніших європейських дослідників значна його частина вже зникла.
Одним із найяскравіших доказів цього стала долина річки Упано в сучасному Еквадорі, біля східного підніжжя Анд. Тут археологи виявили найдавнішу з відомих сьогодні урбанізованих систем Амазонії - величезний антропогенний ландшафт, у якому житлові комплекси, церемоніальні центри, дороги, поля, тераси та системи водовідведення були частинами одного простору.
Автори дослідження назвали цей тип організації «садовим урбанізмом». Вирішальним інструментом для розуміння його масштабів став LiDAR - лазерне сканування поверхні з повітря. У 2015 році Національний інститут культурної спадщини Еквадору замовив зйомку приблизно 600 км² території між верхньою течією Упано та річкою Пастаса. Команда археологічного проекту Упано детально проаналізувала південну частину цієї території площею близько 300 км². Результат виявився майже абсурдним за масштабом. Під лісом знаходилося понад 6000 штучних земляних платформ.
Типова платформа - місцева тола (tola) - мала прямокутну форму, приблизно 20 × 10 метрів і збереглася на висоту 2-3 метри. Окремі платформи траплялися рідко. Зазвичай вони утворювали групи по 3-6 споруд навколо відкритої площі, часто з додатковою платформою в центрі. Найпоширеніший житловий комплекс займав приблизно 40 × 40 метрів.
Але поруч із такими відносно невеликими житловими комплексами існували значно більші споруди, які археологи інтерпретують як громадські та церемоніальні. Найбільший відомий комплекс у Кіламопе займає близько 10 гектарів. Одна з його платформ має розміри приблизно 140 × 40 метрів і висоту близько 4,5 метра. І це не кілька ізольованих поселень, випадково розкиданих серед лісу.
Археологи виділили 15 окремих поселень - п’ять великих центрів і десять менших. Серед найбільших знаходяться Сангай, Кіламопе та Копуено. У середньому на дослідженій території припадає близько 16,6 платформ на квадратний кілометр, але в найбільш щільно забудованих районах їхня концентрація перевищує 100 на км², а в Сангаї - навіть 125. Проте найбільш вражаючою частиною Упано є навіть не самі поселення. Це дороги.
Через долину проходить величезна мережа штучно прокладених шляхів, які з’єднували окремі житлові комплекси та великі центри в єдину систему. Частину цих доріг буквально врізали в землю. Вони мають U-подібний профіль, у середньому заглиблений на 2-3 метри. Менші шляхи мають ширину приблизно 4-6 метрів, найбільші - понад 15 метрів, хоча придатна безпосередньо для руху центральна частина могла становити лише 2-5 метрів.
Ці дороги не просто йдуть від одного поселення до іншого найзручнішим маршрутом. Частина з них прокладена майже по прямій, попри нерівності рельєфу. Найдовша простежена вісь Кіламопе-Кунгуїнтс має понад 25 кілометрів і, ймовірно, продовжується за межами території, охопленої LiDAR.
Особливо це стосувалося експедиції Франсіско де Орельяни, яка у 1541-1542 роках першою з європейців пройшла Амазонкою до Атлантики. Її хроніст, домініканський монах Гаспар де Карвахаль, описував великі поселення, що тягнулися вздовж берегів річки, численне населення та інтенсивно освоєний ландшафт. Через два століття мандрівники бачили вже зовсім іншу Амазонію - малолюдну, вкриту лісом і населену відносно невеликими розрізненими громадами. Тому Карвахаля було легко запідозрити у звичайному для XVI століття перебільшенні.
Але протягом останніх десятиліть археологія дедалі наполегливіше демонструє, що принаймні в головному Карвахаль міг описувати цілком реальний світ. Просто на момент появи пізніших європейських дослідників значна його частина вже зникла.
Одним із найяскравіших доказів цього стала долина річки Упано в сучасному Еквадорі, біля східного підніжжя Анд. Тут археологи виявили найдавнішу з відомих сьогодні урбанізованих систем Амазонії - величезний антропогенний ландшафт, у якому житлові комплекси, церемоніальні центри, дороги, поля, тераси та системи водовідведення були частинами одного простору.
Автори дослідження назвали цей тип організації «садовим урбанізмом». Вирішальним інструментом для розуміння його масштабів став LiDAR - лазерне сканування поверхні з повітря. У 2015 році Національний інститут культурної спадщини Еквадору замовив зйомку приблизно 600 км² території між верхньою течією Упано та річкою Пастаса. Команда археологічного проекту Упано детально проаналізувала південну частину цієї території площею близько 300 км². Результат виявився майже абсурдним за масштабом. Під лісом знаходилося понад 6000 штучних земляних платформ.
Типова платформа - місцева тола (tola) - мала прямокутну форму, приблизно 20 × 10 метрів і збереглася на висоту 2-3 метри. Окремі платформи траплялися рідко. Зазвичай вони утворювали групи по 3-6 споруд навколо відкритої площі, часто з додатковою платформою в центрі. Найпоширеніший житловий комплекс займав приблизно 40 × 40 метрів.
Але поруч із такими відносно невеликими житловими комплексами існували значно більші споруди, які археологи інтерпретують як громадські та церемоніальні. Найбільший відомий комплекс у Кіламопе займає близько 10 гектарів. Одна з його платформ має розміри приблизно 140 × 40 метрів і висоту близько 4,5 метра. І це не кілька ізольованих поселень, випадково розкиданих серед лісу.
Археологи виділили 15 окремих поселень - п’ять великих центрів і десять менших. Серед найбільших знаходяться Сангай, Кіламопе та Копуено. У середньому на дослідженій території припадає близько 16,6 платформ на квадратний кілометр, але в найбільш щільно забудованих районах їхня концентрація перевищує 100 на км², а в Сангаї - навіть 125. Проте найбільш вражаючою частиною Упано є навіть не самі поселення. Це дороги.
Через долину проходить величезна мережа штучно прокладених шляхів, які з’єднували окремі житлові комплекси та великі центри в єдину систему. Частину цих доріг буквально врізали в землю. Вони мають U-подібний профіль, у середньому заглиблений на 2-3 метри. Менші шляхи мають ширину приблизно 4-6 метрів, найбільші - понад 15 метрів, хоча придатна безпосередньо для руху центральна частина могла становити лише 2-5 метрів.
Ці дороги не просто йдуть від одного поселення до іншого найзручнішим маршрутом. Частина з них прокладена майже по прямій, попри нерівності рельєфу. Найдовша простежена вісь Кіламопе-Кунгуїнтс має понад 25 кілометрів і, ймовірно, продовжується за межами території, охопленої LiDAR.
👍61❤34🤯14❤🔥3🔥1
Дороги залишаються прямими, незважаючи на місцевий рельєф, тож перед нами інженерні споруди, які спочатку спланували, а потім побудували.
Причому їхня функція могла бути значно складнішою за просте переміщення людей. Частина шляхів одночасно брала участь у водовідведенні, а сама геометрія транспортної мережі настільки незвична, що автори дослідження обережно припускають можливість її символічного або космологічного значення. Вони навіть проводять паралель із системою секе в інкському Куско - мережею уявних ліній, яка пов’язувала священні місця, соціальні групи, джерела води та саму структуру простору.
Це не означає, що мешканці Упано мали власну систему секе. Але означає, що дороги могли бути для них чимось більшим, ніж просто способом дістатися з одного поселення до іншого. Не менш важливо й те, що знаходилося між поселеннями.
Практично весь простір був включений у господарську систему. LiDAR виявив сотні гектарів осушуваних полів, терас і каналів. Типова прямокутна ділянка мала ширину від 10 до 40 метрів і десятки метрів завдовжки. Поля розділяли канави шириною близько чотирьох метрів і середньою глибиною приблизно 40 сантиметрів, які відводили надлишкову воду в умовах надзвичайно вологого клімату.
Саме тут стає зрозуміло, чому визначення «садовий урбанізм» настільки важливе. Ми звикли уявляти місто як щільну забудову, за межами якої починається сільська місцевість. В Упано така межа практично зникає. Житло переходить у поля, поля - в дороги й канали, дороги ведуть до інших житлових і церемоніальних комплексів, а ті знову оточені сільськогосподарськими ділянками. Містом тут був фактично сам ландшафт.
Існування цієї системи почалося близько 500 року до н.е. Основне будівництво платформ і доріг пов’язують із культурами Кіламопе та Упано і датують приблизно 500 роком до н.е. - 300/600 роками н.е. Після певної перерви частина насипів знову використовувалася населенням культури Уапула приблизно у 800-1200 роках.
Це робить Упано більш ніж на тисячу років старшим за багато інших відомих прикладів складного низькощільного урбанізму Амазонії. Водночас Упано не є унікальним явищем для Амазонії. Так, у Верхньому Шінгу на території сучасної Бразилії археологи досліджують систему великих укріплених поселень, пов’язаних дорогами та організованих навколо центральних площ. У болівійських Льянос-де-Мохос культура Касарабе приблизно між 500 і 1400 роками н.е. створила власний антропогенний ландшафт із монументальними платформами, пірамідальними земляними спорудами висотою до 22 метрів, каналами, резервуарами та прямими насипними дорогами, які з’єднували поселення різного рангу. Усе це поступово складається в картину Амазонії, яка дуже погано нагадує старе уявлення про «незайманий первісний ліс».
Особливо показовим у цьому сенсі є порівняння Упано з цивілізацією Майя. Автори дослідження наголошують, що за щільністю антропогенних об’єктів, масштабом вкладеної праці та рівнем перетворення ландшафту Упано можна порівнювати із сучасними йому районами Центральної низовини Майя. Йдеться не про те, що суспільства були однаковими або мали однакову політичну систему. Йдеться про масштаб людського втручання в простір.
Мережа довжиною в десятки кілометрів, тисячі платформ, сотні гектарів полів, монументальні споруди та дороги, які перетинають складний рельєф майже ідеальними прямими, вимагали величезної кількості організованої праці. Проте археологія поки що не дозволяє впевнено сказати, якою була політична система Упано. Наявність масштабних громадських проектів сама по собі ще не означає існування царя, держави або централізованої бюрократії. Ми бачимо результат роботи суспільства, здатного протягом багатьох поколінь координувати працю великих груп людей, перебудовувати цілі ландшафти та підтримувати складну регіональну мережу - але поки що не можемо впевнено втиснути його у звичні категорії «місто», «держава» або «імперія».
Тривалий час тропічний ліс сприймався як своєрідна природна декорація - величезний зелений простір, усередині якого невеликі людські групи майже не залишали слідів.
Причому їхня функція могла бути значно складнішою за просте переміщення людей. Частина шляхів одночасно брала участь у водовідведенні, а сама геометрія транспортної мережі настільки незвична, що автори дослідження обережно припускають можливість її символічного або космологічного значення. Вони навіть проводять паралель із системою секе в інкському Куско - мережею уявних ліній, яка пов’язувала священні місця, соціальні групи, джерела води та саму структуру простору.
Це не означає, що мешканці Упано мали власну систему секе. Але означає, що дороги могли бути для них чимось більшим, ніж просто способом дістатися з одного поселення до іншого. Не менш важливо й те, що знаходилося між поселеннями.
Практично весь простір був включений у господарську систему. LiDAR виявив сотні гектарів осушуваних полів, терас і каналів. Типова прямокутна ділянка мала ширину від 10 до 40 метрів і десятки метрів завдовжки. Поля розділяли канави шириною близько чотирьох метрів і середньою глибиною приблизно 40 сантиметрів, які відводили надлишкову воду в умовах надзвичайно вологого клімату.
Саме тут стає зрозуміло, чому визначення «садовий урбанізм» настільки важливе. Ми звикли уявляти місто як щільну забудову, за межами якої починається сільська місцевість. В Упано така межа практично зникає. Житло переходить у поля, поля - в дороги й канали, дороги ведуть до інших житлових і церемоніальних комплексів, а ті знову оточені сільськогосподарськими ділянками. Містом тут був фактично сам ландшафт.
Існування цієї системи почалося близько 500 року до н.е. Основне будівництво платформ і доріг пов’язують із культурами Кіламопе та Упано і датують приблизно 500 роком до н.е. - 300/600 роками н.е. Після певної перерви частина насипів знову використовувалася населенням культури Уапула приблизно у 800-1200 роках.
Це робить Упано більш ніж на тисячу років старшим за багато інших відомих прикладів складного низькощільного урбанізму Амазонії. Водночас Упано не є унікальним явищем для Амазонії. Так, у Верхньому Шінгу на території сучасної Бразилії археологи досліджують систему великих укріплених поселень, пов’язаних дорогами та організованих навколо центральних площ. У болівійських Льянос-де-Мохос культура Касарабе приблизно між 500 і 1400 роками н.е. створила власний антропогенний ландшафт із монументальними платформами, пірамідальними земляними спорудами висотою до 22 метрів, каналами, резервуарами та прямими насипними дорогами, які з’єднували поселення різного рангу. Усе це поступово складається в картину Амазонії, яка дуже погано нагадує старе уявлення про «незайманий первісний ліс».
Особливо показовим у цьому сенсі є порівняння Упано з цивілізацією Майя. Автори дослідження наголошують, що за щільністю антропогенних об’єктів, масштабом вкладеної праці та рівнем перетворення ландшафту Упано можна порівнювати із сучасними йому районами Центральної низовини Майя. Йдеться не про те, що суспільства були однаковими або мали однакову політичну систему. Йдеться про масштаб людського втручання в простір.
Мережа довжиною в десятки кілометрів, тисячі платформ, сотні гектарів полів, монументальні споруди та дороги, які перетинають складний рельєф майже ідеальними прямими, вимагали величезної кількості організованої праці. Проте археологія поки що не дозволяє впевнено сказати, якою була політична система Упано. Наявність масштабних громадських проектів сама по собі ще не означає існування царя, держави або централізованої бюрократії. Ми бачимо результат роботи суспільства, здатного протягом багатьох поколінь координувати працю великих груп людей, перебудовувати цілі ландшафти та підтримувати складну регіональну мережу - але поки що не можемо впевнено втиснути його у звичні категорії «місто», «держава» або «імперія».
Тривалий час тропічний ліс сприймався як своєрідна природна декорація - величезний зелений простір, усередині якого невеликі людські групи майже не залишали слідів.
👍74❤31🤯9❤🔥5
Археологія останніх десятиліть показує майже протилежну картину. Значні райони доколумбової Амазонії були не просто заселеними, а систематично перетвореними людиною. Тому найцікавіша деталь історії Упано полягає навіть не в шести тисячах платформ і не в двадцятип’ятикілометровій дорозі. Вона полягає в тому, що все це десятиліттями знаходилося просто під лісом. І якщо лише 300 км² одного регіону приховували настільки складну систему, питання тепер полягає не стільки в тому, чи знайдемо ми щось подібне в інших частинах Амазонії. Питання - скільки таких ландшафтів ми досі просто не бачимо.
👍88❤🔥25❤15🤔6
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Якщо ви хотіли дізнатись чому людство так пізно винайшло будинки, то тепер маєте відповідь
😁111❤10👍3😭1
Сподіваюсь де б ви там не перебували - ви у безпеці.
Ми обов’язково всіх вбʼємо.
Ми обов’язково всіх вбʼємо.
❤138👍42🙏23🫡9👏6🔥3💋3😁2
Росіяни вирішили відправити на фронт частинку мощей Дмитра Донського. Нічого дивного, оскільки традиція возити святині на війну в надії, що вони якось допоможуть російській армії, у них давня. Щоправда, як на мене, їм би краще взяти інший артефакт.
У Троїце-Сергієвій лаврі зберігається особлива похідна святиня - ікона «Явлення Богоматері преподобному Сергію Радонезькому». За церковною традицією, вона написана на дошці від гробу Сергія Радонезького. Ікону брали у військові походи разом із російськими військами. Музей Сергієва Посада перелічує серед них Північну війну, кампанію 1812 року, Кримську, російсько-турецьку, російсько-японську та Першу світову.
Гадаю, не варто росіянам відходити від традицій, бо святість відпаде.
У Троїце-Сергієвій лаврі зберігається особлива похідна святиня - ікона «Явлення Богоматері преподобному Сергію Радонезькому». За церковною традицією, вона написана на дошці від гробу Сергія Радонезького. Ікону брали у військові походи разом із російськими військами. Музей Сергієва Посада перелічує серед них Північну війну, кампанію 1812 року, Кримську, російсько-турецьку, російсько-японську та Першу світову.
Гадаю, не варто росіянам відходити від традицій, бо святість відпаде.
😁122👏36👍18❤2🤨1😇1
Гаразд, ще одне і все сьогодні. Розповім про мою найулюбленішу реліквію.
За старим переказом, у Києво-Печерській лаврі нібито зберігалася пляшечка із зачорненим склом, у якій була Темрява Єгипетська. Так, та сама.
«І сказав Господь до Мойсея: Простягни руку твою до неба, і буде темрява на єгипетській землі, темрява, яку можна відчути. Мойсей простягнув руку свою до неба, і була густа темрява по всій єгипетській землі три дні».
Вих. 10:21-22.
І найпрекрасніше тут те, що київська легенда зовсім не унікальна. У середньовічній Європі існував цілий клас реліквій, пов’язаних не зі святими, а безпосередньо з біблійними подіями та предметами. Зберігали манну небесну, частини жезла Аарона, молоко Богородиці - і, так, Єгипетську темряву.
Причому це не пізній антиклерикальний жарт. У 1962 році на Другому Ватиканському соборі єпископ Фіделіс Гарсія Мартінес, пропонуючи нарешті розібратися із сумнівними реліквіями, серед іншого абсолютно серйозно перелічив ex tenebris Aegypti - реліквії «з Темряви Єгипетської», які все ще демонструвалися в церквах. Він пропонував такі речі без підтвердженого походження прибрати і більше не виставляти.
До речі, сама ідея покласти темряву у пляшку з погляду середньовічної людини була не настільки абсурдною, як здається нам. У біблійному тексті це не просто відсутність світла. Господь говорить про темряву, яку можна відчути, а латинські автори писали про неї як про настільки густу, що її можна було буквально торкнутися. Тобто якщо Темряву можна помацати - очевидно, її можна і запакувати.
Так ось - це, як на мене, найкраща реліквія, і я собі таку заведу. Буду з нею грати, годувати її - правда, ще не зрозумів чим - і, найголовніше, ЇЇ МОЖНА ВИГУЛЮВАТИ ПО НОЧАХ!
Ідеальне поєднання - друг, вихованець та реліквія в одному флаконі.
За старим переказом, у Києво-Печерській лаврі нібито зберігалася пляшечка із зачорненим склом, у якій була Темрява Єгипетська. Так, та сама.
«І сказав Господь до Мойсея: Простягни руку твою до неба, і буде темрява на єгипетській землі, темрява, яку можна відчути. Мойсей простягнув руку свою до неба, і була густа темрява по всій єгипетській землі три дні».
Вих. 10:21-22.
І найпрекрасніше тут те, що київська легенда зовсім не унікальна. У середньовічній Європі існував цілий клас реліквій, пов’язаних не зі святими, а безпосередньо з біблійними подіями та предметами. Зберігали манну небесну, частини жезла Аарона, молоко Богородиці - і, так, Єгипетську темряву.
Причому це не пізній антиклерикальний жарт. У 1962 році на Другому Ватиканському соборі єпископ Фіделіс Гарсія Мартінес, пропонуючи нарешті розібратися із сумнівними реліквіями, серед іншого абсолютно серйозно перелічив ex tenebris Aegypti - реліквії «з Темряви Єгипетської», які все ще демонструвалися в церквах. Він пропонував такі речі без підтвердженого походження прибрати і більше не виставляти.
До речі, сама ідея покласти темряву у пляшку з погляду середньовічної людини була не настільки абсурдною, як здається нам. У біблійному тексті це не просто відсутність світла. Господь говорить про темряву, яку можна відчути, а латинські автори писали про неї як про настільки густу, що її можна було буквально торкнутися. Тобто якщо Темряву можна помацати - очевидно, її можна і запакувати.
Так ось - це, як на мене, найкраща реліквія, і я собі таку заведу. Буду з нею грати, годувати її - правда, ще не зрозумів чим - і, найголовніше, ЇЇ МОЖНА ВИГУЛЮВАТИ ПО НОЧАХ!
Ідеальне поєднання - друг, вихованець та реліквія в одному флаконі.
❤80😁66👍17👻5